Текст книги "Дім для Дома"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Воля

 На площу падає сніг. Цього разу, здається, уламки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає його – можна писати історію наново. Звісно, це тільки ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт. І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку – історії переплутаються, але не щезнуть.

У Києві сніг і люди – злітаються саме сюди, на площу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля наметів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співатимуть – долітатиме аж до вікон на останньому поверсі «України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтанути, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутешніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волоссям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби спробувати відшукати своїх – як там, на аеродромі. Мені не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.

Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю – читаю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодорович – цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?

Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.

Десь тут і Марік – наш непостійний друг, який обіцяв відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його перетнувся з іншим знайомим слідом – на одній глибині. Виходить, вони зустрілися знову – Маруся й Марік.

Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди – Степана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки – треба тримати слід.

Тільки снігу й людей на площі все більше і більше. Все кружляє: запахи, прапори і сніжинки. Все танцює довкола готелю з написом «Україна». Чи то тільки мені так здається, бо раз за разом я вдивляюсь у вікна на останньому поверсі. Відволікаюся і втрачаю слід.

Я наче на місці, і все ж – я загубився.

Добрий чолов’яга запрошує мене до намету. Я йду на запах гарячої їжі. Та потім, як завжди, приходить такий, що каже «не можна з собаками».

Тільки хто ж тут з собакою? Тут тільки собака. Я – сам по собі. Немає в мене господаря. Я нічий. Вільний тобто. Тепер уже точно.

Отакий вільний, я й ночую на вулиці. Мороз не великий, та, коли прокидаюся, на мить здається, що я помер. Заніміли лапи, але найгірше – зникли всі запахи. Сніг тепер просто такий, як в телевізорі – сніг, який не пахне нічим. Звуки теж зникли. Тільки стріляє щось. І я лякаюся: це Мисливець? Він отримав таки свій наказ? Куди він цілить? У кого? Люди довкола рухаються беззвучно, і я гублюся в просторі й часі. Що відбувається, де і коли? Стріляє то справа, то зліва, так, ніби я – на лінії вогню. Не розрізнити своїх і чужих. Тільки безглузда картинка.

На щастя, мене знову запрошують до намету, я гріюся – й запахи повертаються. А разом з ними й думки приходять в порядок. А стріляє – стріляє у вухах. Треба ж таке придумати – снайпер... Я просто застудився і все.

Так починаються мої найважчі дні.

Безхатченко

 Ліс. Ти біжиш. Дерева, дерева, сніг, на снігу – сліди лап твого пса.

Я не я. Уві сні я полковник. Я хлопчик Іванко, рудий, клаповухий. А втім, сиве волосся вперто падає мені на очі, наче сніжить. Поміж чорних струмків я шукаю жолуді, обдираю з дерев кору, мені світить червоним вогником горобина.

У лісі тиша така. А я розгрібаю сніг і зігниле листя, намацую шорсткі плоди. І нарешті – розсип жолудів на долонях. «Мамо! Знайшов! Подивись!» Тиша така. Нікого немає. Більше нікого немає – відлунює в голові. Й раптом в цій тиші гуде щось, як джміль. Усе голосніше. І ось уже рев заповнює вуха, і ліс, і весь світ – літак. Я намагаюсь розгледіти його в небі, я задираю голову. Літак прилетів убити мене? Як завжди? Але ні, уві сні я знаю: війна ще навіть не почалася. Ще десь танцюють. Ще світяться десь вітрини кав’ярень. Ще гімназисти тікають зі своїх занять і біжать на гору, звідки видно все місто. Уві сні мені навіть відомо, що літаків, які так загудуть, – ще немає. Перший реактивний літак побудують тільки 39-го року. В СРСР – тільки після війни, коли я вже буду... І я розумію, хто там, на висоті. Хто ще міг прилетіти по мене, по нас із мамою, батьком, сестрою й братами, яких у мене іще багато? Я кидаю жолуді в сніг, я махаю руками – собі самому. «Я тут! Сюди!» І попри рев двигуна, пілот мене чує, я знаю. Він опускається нижче, так, що навіть страшно стає – раптом не вийде з цієї фігури, як СУ-27 у Львові тоді, коли я вже буду... Це неважливо.всі ми, вцілілі, ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, – всі заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі марципани й халва, і навіть ванільне морозиво – все найпрекрасніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»

Пілот мене впізнає. Набирає висоту, попри всі закони аеродинаміки. Попри закони він і врятує нас. Хоч це заборонено. І літак кружляє над лісом, і сніг обертається раптом на зерна пшениці. І я знаю, що всі вони наші. Саме ті, що ми сіяли й жали, ті, які в нас відібрали. І я підставляю долоні, я відкриваю рот. Я хочу танцювати під цим дощем.

А потім із неба летять вже не тільки зерна – а всі хлібні кірки, які я ніколи не викидав, всі шматки хліба, які

Я прокидаюся – мені так здається. Але я знову у тому ж лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак віддаляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.

Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Чекають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на снігу – сліди лап. І раптом я бачу його – дім. Тільки цього ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля Крайновки. І я знаю, що там всі мої – вдома, чекають на мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не впаду, ні. Ось залізна брама відчиняється переді мною – я залітаю всередину, деруся нагору: «Я повернувся!» Двері на третьому поверсі, а за дверима – дерева, дерева, сніг, на снігу – сліди лап. І світить вогником горобина. Тиша така, і раптом – ревище літака. Зерна падають з неба. Та я вже знаю – пілот не впізнає мене.

Мені треба додому. Треба донести горобину, жолуді та кору. Ніхто не зупинить мене, не заборонить принести хоч це додому. На мене чекають... І раптом я бачу його – мій дім. Не хату – будинок по вулиці Лепкого. Чекайте, в мене ж там є хліб – оті кірки, я ж їх ніколи не викидав...

Я прокидаюсь, тепер по-справжньому. Стрілянина стихла. Тиша така. І холод. Здається, я марив – і досі марю. Я, може, помру. Здійсниться прокляття. Господар убив мене, хоча сам вже давно помер – убив, просто покликавши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.

Наступне, що я пам’ятаю – стара киянка вперто вливає мені у пащу щось тепле – хай мені бультер’єр, кашу. Я ковтаю. Боляче, але добре.

Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне. Більше нічим. Жінка – в чорному, наче таки хтось помер чи скоро помре, тільки навколо горла – помаранчевий шарф. Не зі штабу партії – жінка сама зв’язала, як наша Ба.

Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають. Люди, виявляється, весь час співають.

І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре. І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітрини кав’ярень. Люди співають.

Попередження

 Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:

– Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!

Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляється, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано – як у радіомушлі. Доміку. Ш-ш-ш... Маруся мружить свої дивні очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне Львовом. Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.– Та годі розмовляти з собакою, – каже Степан. І це, на жаль, я чую вже добре.

Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори. Тільки ж, хай мені бультер’єр, – ми йдемо повз той самий готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються, та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.

– Ану стій! – це кричить охоронець. Той, що пропонував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж – я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас він наздоганяє.

– Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?

Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий? Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема. І Маруся тепер – викрадачка пса. Принаймні підозрювана. Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На бультер’єра я взагалі здався йому?

Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж – якогось наказу, якихось «дальнейших распоряжений».

– Може, тікаємо? – пропонує Маруся.

– З глузду з’їхала, – шепоче Степан.

І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підлітків і кудлатого пса – ми не подобаємося їм. Втім, вони нам також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди. Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, я сам винен у всьому.

– Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, – командує охоронець.

І в мене всередині все холодіє – так, наче я до того ще не остаточно замерз.

– Що ви вигадуєте? Це мій пудель, – знову повторює моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сумнівається, чи я насправді її.

– Дівчино, не хочете – пес піде сам. Там його господар чекає.

– Господар – це я. І взагалі, я покличу міліцію!

– Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, – посміхається чоловік. – Поїхали, дівчино!

І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається стояти на червоній доріжці у вестибюлі.

Ми заходимо в номер. Тут все так само – тільки рушниці немає. Принаймні на видноті. Десь Вадим заховав її разом зі своїми жартами.

– Я думав... А ви ж Маша?

– Я Марія.

– А в чому різниця?

На щастя, Вадим більше не філософствує про полювання на журавлів, пуделів чи, не дай Боже, Марусь. І скоро люди все з’ясовують:

– То ви, виходить, сестра Борисової доньки?

З Мисливцем відбувається дивне. Він озирається – то на вікно, то на малу. Маруся подобається йому – це ясно. Можливо, є якась схожість між нею та жінкою, що п’є зараз у незачиненій квартирі Вадима. Маруся має щасливу здатність – здаватися всім сестрою.

– А ви, Маріє, тут, на цьому... на цій?.. – Мисливець киває в бік вікон із краєвидом на Помаранчеву революцію. Дурне запитання. – Подивіться, ось нахиліться сюди. В собаки щось з оком. Ну, ось тут! Дивіться!

Коли ж Маруся нахиляється, Мисливець шепоче їй – я б не почув, та ж він шипить біля самого мого вуха:

– Забирайтеся у свій Львів. Негайно. Скоро стрілятимуть вас, як зайчиків. Піф-паф. Зрозуміла? Я тебе пам’ятатиму. Скажеш комусь – окремо пристрелю.

Так закінчується зустріч з Мисливцем.

– Ну що там? У порядку, Мері? – питає Степан.

– Дурниці якісь... Слухай...

І щойно ми відходимо кількадесят метрів від «України», Маруся переказує хлопцеві все, за переказування чого її обіцяли пристрелити.

– Ти серйозно? – зупиняється помічник антикварки. – Так він сказав? А ти була на останньому поверсі, там вихід на дах... Послухай, це ж... Це ж, певно, не жарт. Чорт! Треба вшиватися звідси! —Степан так тягне Марусю, що мої лапи зісковзують на льоду.

– Зачекай, Степ... Але ж тоді треба попередити інших. Якщо ми в це віримо.

Степан лише фиркає й тягне нас далі й далі від площі та «України»:

– Тобі не повірить ніхто. З нас тільки сміятимуться. Ми виглядатимемо панікерами і боягузами. Їй-бо, ну це ж смішно, снайпери!

Маруся хмурить лоба, не розуміє:

– Чому ж ми тоді тікаємо?

Та хлопець, здається, вже знає відповіді на всі запитання.

– Бо в тебе пес хворий. Хіба ти не пуделя тут хотіла знайти?

То, виходить, Маруся знала, що я у Києві? І можливо, весь Львів зараз обклеєний моїми фото, й всі шукають мене, всі сусіди й навіть такса на прізвисько Лумп. І хтось допитав провідницю, яка не любить собак, і дідків у парку, що ріжуться в доміно, і волоцюг на вокзалі. Може, навіть міліція допомагає в пошуках. Може, навіть частина людей на площі у Києві насправді шукає пуделя, рятує його, як заблудлу вівцю? Ні, звісно, це марення. В мене все ще гарячка.

– І дід твій хвилюється, – продовжує хлопець. – Ти ж казала, у нього серце.

– Та він не знає. Ось Домік... Він справді, здається, хворий. Але ж...

Вони припиняють сперечатися, лише коли заходять до помешкання.

– Так ось він який, пудель, яким Мері дістала весь майдан!

Того ж вечора ми їдемо додому, до Львова. Зрештою, і без наших попереджень ходять чутки: влада стягує до міста війська.

А снайпери, що цілять у натовп, – такого просто не може бути. В цьому немає жодного сенсу. І дарма Маруся додзвонюється до Маріка, з яким встигла тут обмінятися номерами:

– Маріку, можуть стріляти, я хвилююсь за тебе...

Я знаю, Марік не слухає, каже, що й сам уміє стріляти. Стріляти, відкривати всі замки... Ще каже, все буде добре. І він має рацію.

Не стається нічого. На майдані не стається нічого лихого.

Коли ми виходимо на львівському пероні, я вже думаю, що рушниця на ліжку мені примарилася.

Повернення

 Моя київська застуда не минає без наслідків. Ще в потязі, я розумію з жахом, що знову майже не відчуваю запахів. І цілий день я притискаюся до Марусі, наче тепер вона має стати мені людиною-поводирем. Так, давно пора. Вже й Велика Ба, як коріння великого дерева, лежить в цій землі. І старий каже, викупив місце поруч – тож він залишається точно. І все – немає потреби накопичувати речі й коробки. Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі – твій дім, як чоботи – дім солдата. Іншого-бо нема. одного вересневого ранку аж 1994-го, тепер, у 2005-му, виправиться нарешті, – все і всі повернуться на свої місця. Майже всі.

Щось стається між Марусею та Степаном. Вона каже: «Я зрозуміла, що ми дуже різні», а Степан у відповідь таке пафосне: «Ти моя, ти стала моєю тоді, коли нікому не була потрібна!» Але ж Маруся завжди була потрібною, хіба ні? Коли не вчуєш нічого з людської крові, слова видаються безглуздими.

Зате місто я бачу тепер інакше – таким, як бачить його людина, щойно зійшовши з літака чи автобуса. Я не провалююсь в глибину, не хочу знати справжніх історій. Просто гарне місто. Екскурсоводи з яскравими парасольками розводять групи, як на параді. Шукати Львів – кому який хочеться, – Львів, Lemberg, Lwow, Львов, Львів. Екскурсоводи ці, я сподіваюсь, якраз із тих, що розповідають легенди про кохання та каву, з тих, що вчать загадувати бажання, тримаючись за бронзовий ніс – і це в кращому разі – якогось бідолашного пам’ятника. Місто має виконувати бажання туристів. Аякже.

Я колись знав: у цьому парку точились бої на початку століття – це тоді українці програли місто полякам? Я колись знав, цим шляхом козаки дерлися вгору, а городяни ховалися у Соборі, я знав колись... Я ж так хотів не знати. І зараз – тиша. Як тоді, коли тільки ш-ш-ш у радіомушлі. Місто ніби нове. Імітація, Диснейленд.

Але тиша недовга – наступного дня нюх повертається. І я наче вперше пірнаю в квартиру на вулиці Лепкого. Як тоді, на початку цієї історії. Велика Ба – ніби щойно тут шила... Маша – її обриси ввижаються при вікні. Ось вона схилилася – малює далекий замок. Тамара – стоїть, напівзігнувшись, за скляними дверима кухні, куховарить чи, може, знову взялась за старе. Ось-ось кроки старого її сполохають, і вона заховає щось на холодильнику. Але й Тамара мені тільки ввижається. Тут нікого нема.

Полковник майже не сварить нас із Марусею. Хоча бачив на площі по телевізору. Може, тому, що й сам би...

Мене не було, здається, тижні зо три. Хіба більше? Та з квартири на Лепкого щезло стільки речей! Навіть світлини з Великою Ба позникали зі стін – мабуть, комусь було боляче дивитись на них. Залишилася тільки одна світлина – та, де в Тамари малиновий галстук, а Цілик – ще капітан. Коли він помре, жінки, можливо, і цю світлину сховають. А може, і викинуть, як викинули вже стільки всього – суконь, іграшок, туфель на високих підборах... Кажуть, усе це, поки мене не було, Оля з Марусею зав’язали у великі мішки й винесли до смітників. І не шкодують досі. Здається, Цілики тепер позбуваються мотлоху з тим же завзяттям, з яким колись накопичували його. Куди поділися пластмасові літачки? Маруся ж любила страшних порцелянових риб... Може, Цілики відчули нарешті, що залишаються?

Так я міркую собі, та насправді зміни мають цілком прозаїчну, хоч і важливу причину. Є новина, і велика. А мені її ніхто навіть не повідомив – зі мною взагалі, правду кажучи, ні в кого тепер немає часу говорити. Чи то підводить зіпсований слух?

Виявляється, Тамара вже не в Іспанії – рвонула до доньки. Мадрид – Київ, Київ – Донецьк. Там, у похмурій дев’ятиповерхівці біля аеропорту довго говорили втрьох: засмагла Тамара, тітка Галина, яка щойно женила сина, і Маша Цілик – певно, бліда, – бо вагітна й самотня. Ромка Лисицький якось зайшов попрощатися перед весіллям – і попрощався. Чи то Маша сама зайшла, вчинила так, як хотіла? Залишила собі щось справжнє від вигаданого хлопчика з тонкими плечима.

Ясно тепер, чому вона облишила свої шуби. Ніхто її не зурочив. Просто й від шуб, і від Пітера, і від Ромки її тепер, певно, нудить. А тітка Галина була рада гості – доки не взнала про ту нудоту.

Жінки говорили довго – сперечались, наче присяжні: жити ембріону в матці Марії Цілик – або не жити. Тітка Галина обстоювала найвищу міру. Аргументувала ясно: раптом взнає дружина сина, а надто її батько.

– А хто у нас татко? – питала Тамара.

– Татко у нас у відповідних структурах в Москві, – відповідала Галина.

Засмагла цариця кивала й згадувала: що то воно «відповідні структури»? Відірвалася від життя. Зате Тамара раптом знайшла союзника. Маленького й ще захованого в чужому тілі – та це нічого... Галина на компроміс не йшла, тож Тамара й сказала доньці: хочеш родити – роди. Й це також означало: повернись нарешті додому.

Я думаю, може, Маша ніколи й не вибирала. Просто слухала балачки двох старих, одним оком завжди споглядаючи небо через балконні двері – сріблясті авіалайнери злітають з аеропорту.

Мама Оля переживає, каже, вагітність складна, таз вузький, і неправильний резус-фактор, а тут ще в поїзді їхати. Та мені ясно – дитина житиме. Це ж буде дитина Ціликів.

Тамара повернулась до Львова на кілька тижнів раніше за доньку – командувати ремонтом. Байдуже пройшлася квартирою. Шкодує за чимось, але мовчить. Ні, легалізуватись не встигла. Руки стерті від мандаринових гілок – пахнуть соком так сильно, що це вже, певно, назавжди. Як Господар колись ногами, Тамара шкірою вивчила географію: там, де ростуть мандарини, рано з’являються зморшки. А телефон дзвонить щовечора – якийсь іспанець все кличе Тамару назад. Маруся швидко десь роздобула розмовник – тепер вибачається за фатальну тітку: lo siento, señor.

– Мені не до того, – бурчить Тамара. – Я майже бабуся.

Час, видно, біжить по-різному в Іспанії й Україні.

Я і забув, як Тамарі подобається бути старшою – найстаршою. Ймовірно, онучка навіть зватиме її Ба, а тоді й усі почнуть так називати. Я не сумніваюсь чомусь, що буде саме онучка – руденька дівчинка. І все не можу повірити: Маша ось-ось приїде. Та шкода, яку я заподіяв

Треба тільки добре підготуватися. В Маші алергія на пил – тож, приміром, доведеться позбутися килимів. Те, що Велика Ба та полковник збирали по всьому соціалістичному світу, знімають зі стін, витягають з-під ліжок... І нещасні нутрії, яких ніхто не носив ніколи, тепер обов’язково мають загинути – вдруге. Квартира стає світлішою. Ось тепер їй і личила б пісня про вітер змін.

– А книжки, може, до Генріха? – вголос міркує Оля. – Він буде не проти. А як візьму кредит на квартиру, то й заберемо собі, а, Марусь?

– Маша ж теж любить книжки, – відповідає дівчина.

– Мало, що вона любить. Алергія буває й на те, що любиш. Скажу тобі, в неї й на шерсть алергія теж, – Оля киває на мене.

– Ну його ж ми не викинемо... – каже Маруся.

Вона хоче сказати щось ще – або мені так здається. Та однаково, дзвенить телефон. Це Марусю – це Марік.