Текст книги "Дім для Дома"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Розділ 11

Новий календар

 Ми наздоганяємо час у 2001-му. Чи то час нас наздоганяє?

Мама Оля приносить додому новий календар, на кожній сторінці – місто. Зима починається з Оперного, весна з італійського дворика, літо – з Домініканського Собору. Кам’яний пес, здається, дивиться прямо на мене. В зубах – факел, у лапах – не більше й не менше – планета Земля.

Опорні стіни

 Літо спокійне. Дні у крамничці, вечори в парку. Трохи трусить Перу, вибухи трапляються де-не-де, та переважно в Ізраїлі. Одна ракета падає на одне футбольне поле в Іраку, один потяг сходить із рейок, розбивається рівно один російський літак і антиглобаліста – тільки одного – вбивають в Італії. Нічого такого. Осінь 2001-го обіцяє бути такою ж сонячною. Але люди, принаймні в місті, все більше пахнуть тривогою, кавою, якої п’ють усе більше, снодійним, валокордином, корвалолом і алкоголем. Коти у дворі на Лепкого шиплять безпричинно, як радіо мого старого. Щури раптом поділись кудись. І Цілики щось теж наче вчувають, говорять тихо, навіть полковник, – ніби прислухаються до чогось із зовні. Це просто вітер. Та Мама Оля міцно тепер тримається – за крамницю. Кіоски – легкі будиночки Еллі, готові летіти, а в антикварній крамниці речі важкі від історій, і пил осідає в шухлядах, на бюстах Леніна й порцелянових балеринах, на кожній стриманій європейській усмішці Богородиці в золотому окладі.Погода в Лондоні. Дощ у Сіднеї. Ш-ш-ш. Гей-парад. Полковник бурчить – неподобство. Кінофестиваль. Десь у Франції, мабуть. В Україні геть не до того. Ш-ш-ш. В Амстердамі псується погода. В Нью-Йорку безхмарне небо. В Нью-Йорку. Ш-ш-ш. В смерті журналіста винний наш український президент! Обезголовлене тіло знайдене... Ш-ш-ш. На виставці у Москві... Ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Досвідчені виживальці щось чують не гірше за псів. Світ крениться, риплять борти. Можливо, коли валили ненависні стіни, ніхто не подумав, що котрась з них відповідає за рівновагу. В місті таке трапляється, коли хтось робить ремонт. Їх в нас, до речі, тепер називають «євроремонтами», так, наче це не просто ремонт помешкання – ремонт цілої Європи. І валять стіни, і будують нові, і пробивають двері, і склять балкони, і збільшують вікна. Раніше львів’яни ділили австрійські апартаменти на кімнатки для комуналок, тепер – об’єднують знову. Євроремонт триває, й ніхто вже не скаже, які стіни були опорними, а які – лише вигадка попередніх нелегітимних господарів. Документи загубилися десь разом зі старими мешканцями та архітекторами. І тріщинки вкривають будинки, випускаючи запахи з кухонь на вулицю тоненькими потічками.

Ціликам не до євроремонту. Оля ховає зароблене в долари, долари – у панчоху, панчоху – в пакет целофановий, пакет – у щілину за скринею. Радіо старого шипить усе більше, сказати може все менше – скоро, можливо, замовкне зовсім. Усе менше слів, більшість із них все одно втратили значення: тільки ш-ш-ш. Ви слухаєте ш-ш-шипіння найкращ-щ-щої ш-ш-шиплячої радіостанції наш-ш-шого міста. Всю ніч сниться мені це ш-ш-ш – дощ припиняється тільки перед світанком.

Оля п’є каву, дивиться за вікно. Буде хороший день.

Львів все більше Олі подобається: в ньому стільки старих речей, які можна ще безліч разів продати. Вистачить на кілька поколінь антикварок.

Генріх обіцяв офіційно віддати Олі не лише її частку, але й свою – спадком віддати, коли помре. Це ж Оля оживила ТзОВ «Місто» – виторг такий, що старому антиквару й не снилося. Усміхнена, Оля йде на роботу:

– Бувай, прогульнице, – каже доньці. – Дивися за дідусем.

Маруся справді лишається вдома, на градуснику з невідомих причин 37,2. Зате можна побути з дідом, який все здає, все менше смажить млинців, усе частіше зойкає «Мамо!» І всі розуміють уже, що «мамою» є для нього й Велика Ба, і мати, і її мати, і всі на світі невидимі Ціликові жінки, навіть сестра, яка чи то була направду, чи то наснилась. «Мамо!»

Маруся лягає поруч, кладе голову на качину подушку, притискається до дідової спини, слухає.

– Що, качко?

– Просто тебе обіймаю. Щоб ти не кричав.

– Та хіба ж я кричу...

Він себе не чує – тільки радіомушлю.

– Т-с-с. Нехай спить мала, – каже мені старий.

Тільки радіо нікому не заважає.

– Виходить, є цей сто п’ятий поверх, – шепоче полковник собі під ніс. – Це ж треба. Цілих сто десять поверхів...

Маруся прокидається – старий вимикає радіо.

– Як ти, качко? Виспалася?

– Ой, так добре, – вона потягується. – Діду, ти будеш чай?

– Уже обід.

– Я щось приготую.

Їдять мельхіоровими ложками суп. П’ють чорний чай, привезений із Китаю. Слухають розмови сусідів крізь прочинені вікна.

– Ти чула, баб Тоню?

– Це жах!

– А в них же ніколи не було війни. Уявляєш, як їм?

Страждання, на думку цих українок, теж потребує досвіду.

– Та як ніколи? Так не буває, щоби ніколи! – не вірить невидима співрозмовниця.

Старий зачиняє вікно – прохолодно, каже. В кімнаті стає жарко та тихо. Я зітхаю й обидва – старий і мала – дивляться на мене так, ніби я щось не те сказав.

– А чому радіо не працює? – питає Маруся.

– Та шипить ото, – відмахується полковник.

А кров його відгонить старими страхами – сусідка ж бо має рацію, так не буває, щоб не було війни. Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина...

У тишу влітає Оля, ледве не наступає мені на хвіст, спішить до кімнати, нишпорить тонкою рукою між скринею та килимом із Азербайджану.

– Мам, ти чому так рано... Щось сталося?

– Ви що новини не дивитеся... – бурмотить Оля, рахує гроші: – Слухай, тату, я біжу долари міняти... Так? Правильно ж?

І чому вона думає, що старий має знати. Ще його дід не зміг зберегти рублів одної з імперій, а сам Іван – іншої. Міняються часи та банкноти, а фінансові результати Ціликів ті самі.

– Так, доню. В цьому є сенс, – каже нарешті полковник.

Коли двері грюкають за спиною Олі, Маруся запитує:

– Що відбувається?

– З мамою? З мамою, здається, все добре. В тебе дуже розумна мама.

– А нащо міняти долари? – не здається мала.

– Та на гривні ж, мабуть. На що ж їх іще міняти?

Мама Оля повертається раптом:

– Я, мабуть, поміняю ще сто, – коментує свою появу. – Сусідка каже, вже й на Пентагон теж... І хтозна, скільки їх ще захоплено? І взагалі, що буде? Може, вони так зруйнують усю Америку.

– Діду, – каже Маруся. – Ввімкни радіо.

– Так воно ж... Марусю, я просто не хочу, аби ти хвилювалася, перш ніж...

Маруся сама намацує радіоприймач, сама крутить маленьке колесо, і в мушлі шипить океан —

– А як дізнатися...

– Будуть списки загиблих, – відповідає полковник. – Але не одразу. Качко... Його могло там і не бути. Це ж ранок. А твій батько, якщо хочеш знати, геть безвідповідальний, він міг запізнитися на ро... – старий осікається.

Маруся йде в спальню, скручується на скрині. Острів іде під воду. Разом із сервізами й бальними сукнями, разом із вогнями Мангеттену й усіх новорічних ялинок.

Мама Оля повертається з кантору:

– Фух, поміняла.

Усе так непевно: хто загинув, на скільки зміниться курс валют.

Того вечора Оля довго дивилася телевізор і врешті перемкнулась з новин на якийсь американський блокбастер. У блокбастері нічого не знали про руйнування веж, літаки, терористів, курс долара, коливання індексу ДоуДжонса. На екрані лилися криваві ріки. Це був старий добрий блокбастер, де видно, кого саме вбили, і майже зрозуміло, за що. Далеко за північ екраном поповзли титри, й Оля востаннє клацнула пультом. Заскрипів польський паркет.

– Марусю, ти спиш?

– Ні.

– Слухай, з ним усе добре, можливо. Це ж дуже престижні вежі, там усілякі банки, а твій тато, звісно, закінчив торгово-економічний, але... Знаєш, я думаю... Можливо, він вигадав про сто п’ятий поверх?

Помпеї

 У крамниці майже звичайний робочий вечір. Доводиться розбирати чергову коробку з мотлохом. Люди чомусь несуть і несуть речі, наче врятованих у катастрофі.

Маруся в чорному. Змусила матір підібрати для неї траурний одяг. А Оля змусила доньку йти – до школи, тоді – на роботу:

– Так тобі легше буде про це все не думати.

Але Маруся думає «про це все». Та й більше, здається, думати нікому. Пані Віра новини начебто дивиться, але чомусь не хвилюється – напевно, не розуміє нічого.

Маруся подає речі з коробки, Мама Оля оцінює, а Степан записує:

– Статуетка. Дівчинка з дзеркалом, – диктує антикварка. – Порцеляна, розпис. СРСР, Дулево. 59-й. Стан відмінний, без тріщин і сколів.

– А чому очі заплющені? – дивується помічник. – Вона ж має дивитися в дзеркало. наші речі? Чому ця брошка з гранатом із 60-х – найстаріше, що у нас є? Бо не рахувати ж чужу срібну ложку й ікону від тітки Дусі. І окуляри німецькі, в яких розпливається світ... Де залишилося все наше?» Але ні, звісно, нічого такого Оля ніколи не скаже – в полковника ж серце. І хіба так уже й мало – знати, що батько з Крайновки, а мати з Баку, куди хтось колись прийшов за течією... Неважливо навіть якої ріки. Був попит на річку Волгу, а тепер – на довоєнний крам у львівському ТзОВ «Місто».

– Пиши! – Історію статуетки Оля придумає потім. – Підсвічник, олово. Австрія...

– А це що? – тепер вже Маруся порушує порядок, намацавши на прилавку щось загадкове. Вони зі Степаном таке між собою звуть ННО – Непізнаний Непотрібний Об’єкт.

– Це? А, це лава застигла, – відповідає хлопець.

– А ну... – Оля вихоплює сувенір із Марусиних рук. – Це з вітрини? Хто це прийняв? Уже й ціну наклеїли, ну… Як я це маю продати?

Степ тільки плечима знизує:

– Ну я прийняв. Насправді... Цікава річ, аж з Італії… Може, навіть з Помпеї?

– З Італії, ясно, ага. Тільки неясно, до чого Помпеї? Нас тут по-твоєму засипало попелом? Ми ж львівська крамниця, а не сувенірний кіоск у підніжжя вулкану, ти не... – вона обриває сама себе.

Уже міркує, здається, чи не збрехати, що сувенір належав якійсь знаменитості. Приміром, уламок привезла сюди сама Крушельницька, українська зірка світових оперних сцен. Гарна ж історія вийде. У 1939-му прима завітала невчасно до рідної Галичини – так само невчасно, як кількома роками раніше покинув Галичину батько Надії Іванівни. Українці взагалі, здається, не так нещасний народ, як невчасний. Через початок Другої світової співачка вже ніколи не повернулася до Італії. Тож хіба не могла вона привезти в своїй елегантній валізі цей самий уламок застиглої лави? Тільки він від Італії їй і залишився. Чому б ні? Здається, я й сам уже можу бути незлим продавцем у крамничці Ольги. Можна навіть отак: Лариса Косач привезла сувенір з лікування... Ні, в це вже точно ніхто не повірить.

– Мамо, а можна взяти цей уламок собі?

Оля чомусь вагається. Так, уже вигадала, мабуть, історію, яку шкода втрачати. Оля не вміє зупинитися. Якщо розкажеш досить історій, котрась із них виявиться правдивою, а може, й твоєю. Хіба що так. Коли до крамниці заходить полковник, Оля завжди нервує, і я боюся, що раптом антикварка розвернеться й спитає: «Тату, а де

Оля мовчки вкладає доньці в долоню уламок застиглої лави. Вона не з Помпеї. Це взагалі підробка.

Історія хвороби

 Запахи сечі й прокислої їжі тут тепер замість пахощів штрудлів з корицею. Пані Віра лежить серед ковдр. Хапає газету зі столика, запускає нею чи то в годинник, чи то в розп’яття – однаково промазує. Газета розпластується на ліжку щільно задрукованими крилами.

– Приїхав? – знову шепоче хвора. – Приїхав?

Це вона, звісно, про сина. Та приїхали знову лише лікарі швидкої. Ну й онучка прийшла, і я.

– Заберіть звідси пса! – командують так, наче це їхнє помешкання, люди в білих халатах. Пані Вірі це б не сподобалось. Та тепер їй уже все одно. Вона просто приклад для всіх невчасних – так вчасно втратила розум. А втім, вона ж ніколи й не вірила в існування сто п’ятого поверху – ось і нема його. червоноармієць. Зрештою, може, їх навіть просто вбило снарядом – геть випадково. А може, батьки пані Віри тікали на захід вже після перемоги Совєтів, а доньку загубили у натовпі. І вона побігла, дурненька, додому. Може, і так, бо чомусь же вона пам’ятає, як чужинці зайшли дивитись її кімнату – і вона їм підійшла. Потемнілий гребінець у волоссі, певно, єдине, що залишилося від дитинства. Люди ховаються в такі речі – в натільні хрестики, брошки з гранатовими серцевинами, навіть у сукні, навіть просто у гумаки. Та дівчинці Вірі замало було гребінця. Може, тому, що люди, які виростають в помешканнях із такими височезними стелями, і справді вже не можуть задовільнитись малим. Віра хотіла повернутись додому, обов’язково в ту саму квартиру. Після поневіряння по родичах і дитбудинках вона, вже не дитя, взялася до справи. будьким , зробити будь-що , але повернути своє. Спершу товаришка Віра вселилась в єдину на той час комуналку в цьому респектабельному будинку. Майно попередніх мешканців розтягнули ще на початку війни, все потрощили, й ніхто поважний вселитися не забажав – то була квартира євреїв. Будинок, як рукавичка, усе наповнювався. Але тільки вона, Віра, мала право тут жити, ненавиділа всіх сусідів – і навіть Стефу, що єдина лишалася з попередніх жильців. Стефа якось втрималася на своєму останньому поверсі – ніхто її не виселяв, а сама вона не мала бажання тікати, працювала акушеркою, приймала дітей незалежно від національності, віросповідання й партійної приналежності – бо були роки, що деякі львів’яни й народжувались вже комуністами.

– А де син-то? – запитує медсестричка.

Та ми з Марусею і самі хотіли б це знати. В нас навіть немає номера. Мама Оля шукала його в записниках пані Віри – нічого. Хоча мав же син залишити матері телефон, ось на такий випадок – якщо в Нью-Йорку загине декілька тисяч людей.

– Приїхав? – погляд хворої раптом здається осмисленим.

Та насправді осмислено вона вже нічого не скаже, хоча й не замовкне майже ні на хвилину.

Мова бабусі Віри схожа на швидке перемотування касети – назад, до початку. А ти вихоплюй уривки. Можна ще їх, як вчорашні газети, відвоювати у вітру, розправити, вигладити, навіть підшити в архів.

Але Маруся поки не слухає. Дзвонить знов і знов лікарям, просить допомоги в сусідки, благає матір – та антикварка Оля більше не прийде. Пані Віра ніхто їй, і це, якщо не враховувати, що вона Олі зламала життя.

А пані Віра говорить. І, бультер’єр знає, що з того вихопить врешті Маруся – які невигадані історії. Пані Віра не може вже боронити від них навіть себе. Говорить різними мовами, наче свята.

Я тягну Марусю до кухні, та Віру чути повсюди – пані Віру, товаришку Віру, Віру Андріївну, маленьку дівчинку Вірку. Стіни товсті, але дверні щілини дозволяють історіям утікати, шукати прихистку. Історіям треба будь-що врятуватися, перестрибнути з майже мертвого тіла в тіло живе й молоде. Це їхній останній шанс.

Я вже розумію потроху: Віра, напевно, чаклунка. Вона розбила пам’ять, наче вітраж, на кольорові скельця. Котрісь із них розтрощила дрібно, щоб вже ніколи... Щось – залишила, милуватися, крутити перед очима. З тих скелець Віра і викладала перед всіма завжди акуратні, правильні візерунки. Все мало сенс і симетрію, крутився калейдоскоп – аж поки хвороба підкинула скельця вгору. Спогади вирвались з рук, полетіли під ноги свідкам – лікарям, добрій сусідці Стефі, онуці й мені, пуделю, якого вона не любила ніколи. Калейдоскоп більше не зачаровує, і зі скелець можна спробувати зібрати той самий вітраж.

Ось найбільший, важливий уламок: Віра народилася в цьому будинку з височенними стелями, в будинку з мармуровими сходами, в будинку, де ще за Австрії загравали, мабуть, із сонцем справжнісінькі вітражі – це всім відомо. Але уламок лягає на своє місце тепер...

Я так і не зміг зрозуміти, куди поділись батьки дівчинки Віри. Про це вона не говорила – бо просто не знала – та й чи важливо це? Було досить способів згинути. І вони скористались котримось із них. Може, як батьки Надії Іванівни, поїхали до великої України, в обійми до 37-го. А може, їх розстріляли вже в 39-му чи 41-му – якщо ви не йшли до СРСР, СРСР йшов до вас. А може, вони загинули вже на війні. Може, їх прийняли за євреїв або партизанів, чи вони пішли воювати за котрусь із сторін – погану або ще гіршу. І Вірин батько загинув, приміром, у львівському таборі на Цитаделі, геть недалеко від дому, як полонений

Усі квартири в будинку були вже зайняті, документи в порядку – все, як треба, з печатками. Ну, а Віра хто? І вона зрозуміла – ніхто. І тоді вже постановила собі стати

Час ішов, військовий з її, Віриної, квартири став генералом, і на підвищення поїхав в Москву – це був шанс... І Віра домоглася кімнати. Тої, що була колись їдальнею в домі її батьків. Тут приймали гостей, сюди подавали найвишуканіші в світі страви – Віра ще пам’ятала їх смак. Лише відтворити ніяк не могла – ані продуктів, ані рецептів.

Віра не здавалася і шукала – рецептів і способів повернути собі квартиру, хоча б ще одну кімнату, і краще з кухнею. Знала – вона вириває і вигризає своє.

Як брехала, на кого доносила, кому платила, з ким спала, в чому клялася, як просувалась в кар’єрі, як виживала сусідів з її квартири... Яка різниця? Неважливо було, через що переступати, що втратити. Мета все виправдовувала. Втратити Вірі, здається, довелося себе.

Та ось же вона – тут, на ліжку, що заносить сечею. Не товаришка Віра, не пані Віра, не Віра Андріївна навіть – Віра. Може, навіть дівчинка Вірка, та, з якою ще нічого не талося. Хіба що батько-українець колись давно втратив посаду разом з країною, де народився, – казковою Австро-Угорщиною. Але можна ще купити вітрячок із паперу й принести сюди, додому... Тільки там, де радісна пляма на моїй карті, більше не продають таких вітрячків.

Врешті Віра домоглася чого хотіла. Ця квартира в будинку з височенними стелями справді належить їй.

Дощ з кольорових скелець сиплеться нам на голови. Сподіваюсь, Маруся не все зрозуміє, не всі скельця складе.

Ось знала ж, батька назвали на честь святого. Тільки ж у 60-х молились на інших святих. Лик Юрія в обрамленні металевого сяйва друкували тоді в газетах, у кожній «Правді» – Юрія, спадкоємця Білки та Стрілки. І як я не здогадався раніше?

І хороше ж ім’я. І Гагарін – сміливий льотчик. Навіщо було вигадувати, скажіть, пані Віро?

Сиплються скельця. І з чого я взяв, що оце тепер – правда? Що можна скласти той самий вітраж, як вернутися у той самий дім. Просто візерунок інакший. Притули до очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп.

Зустріч

 Маруся тепер, здається, тільки ночує на Лепкого. Бреше матері, що до школи, сама – тікає до пані Віри. Одною брехнею більше, одною менше.

Спершу нам трохи допомагає Степ, та скоро вже бурчить – «не наймався» й погрожує навіть здати нас своїй начальниці-антикварці.

Надія Іванівна не бере слухавку – можна б зайти до неї, та Маруся боїться зайвий раз вийти з квартири, навіть зі мною гуляє так коротко, що це неподобство просто. І річ навіть не в тому, що Маруся боїться залишити хвору – річ у телефоні. Насправді тільки у ньому. Раптом задзвонить. Чому б і ні? Батько ж живий. Ну, звісно, гуляє десь, зовсім, як Олексій Цілик після війни.

А Віра все марить – аж поки ненависна сусідка Стефа не прийде вколоти їй заспокійливе. Вона каже, раніше тільки приймала новонароджених, а тепер уже вік такий – треба всіх «випроваджувать потихеньку».

І телефон дзвонить. То Степан, то Оля, то Стефа. Але Маруся на інший дзвінок чекає.

І телефон дзвонить. І цього разу не Оля, не пані Стефа, й не помилилися номером. Телефон дзвонить переможно і чисто, й коли Маруся обережно каже:

– Алло.

Телефон відгукується:

– Алло! Мамо? – голосом батька.

– Тату? Це я, Маруся! Ти... є, – і це вона не запитує.

Він є. Таки сталося диво.

Ні, приїхати доглядати за матір’ю він не зможе – вже аж таких чудес не буває. У нього ж робота. Але він дзвонитиме, обіцяє.

У людей мрії завжди так і збуваються – найгіршим з можливих способів. Марусина мрія – побачитись з батьком – скоро здійсниться.

Батько врешті має приїхати. З самого Нью-Йорка. На похорон.

Пані Віра померла. Здогадалась померти вночі. Її, на щастя, знайшла пані Стефа, а не Маруся. Випровадила, авжеж.

Вона, Маруся та Мама Оля десь там, у помешканні з павутинням під стелею, накривають на стіл. Так, Мама Оля теж. Смерть – добра підстава пробачити.

Тільки мене не взяли. Я все це лише уявляю собі – труну й нечисленних гостей. І те, як кожного разу, коли грюкають двері, Маруся вимовляє:

– Тату?

Мені шкода: Юрась і Маруся побачаться там, без мене, і я так і не знатиму, чим у цю мить пахнутиме їхня кров. Чому мала не взяла мене? Хіба я не поводир? Може, кепський, але...

Біля труни служить, мабуть, панахиду священик з Собору Святого Юра. Дорого, та ж пані Віра би так хотіла – принаймні поки була при розумі.

Я ніколи не чув панахиди. Коли відспівували Велику Ба, мене випровадили на вулицю (чи то вони полковника випровадили, а пес – як завжди, тільки причина, бо хто зважає на пса?). І на похороні комуніста, що жив поруч із Ціликами, ніхто не співав – тільки грав військовий оркестр. Тоді ми зі старим удавали, що просто вийшли гуляти. Полковник теж пам’ятає цей трюк – так, ми йдемо вдавати прогулянку й цього разу. Мені не шкода бути за прикриття.

Тільки полковник тепер йде повільно, та і дійти треба далі. Ми підходимо якраз тоді, коли чоловіки виносять труну. Знати би ще, хто ж з них Юрась? Я чомусь сподівався, що впізнаю його за запахом. Запахом дому і матері, хоч як вдається тому Нью-Йорку затирати сліди.

Пані Віру несуть до автобуса. Автобус смішний: вилуплені від праці на міжміських маршрутах очі, подерті боки. Ось так. Ну, а що ви думали? В цій країні навіть якщо живеш у помешканні з мармуровими сходами чи люстрами з богемського кришталю, на кладовище все одно везуть в ЛАЗі із вилупленими фарами.

Ми з полковником ховаємося серед нечисленних сусідів – не знаю, щоправда, від кого. Хіба що від пані Віри – але вона, здається, не дивиться.

Тоді й з’являється чоловік з валізою. Пахне потом і літаками, і коньяком дешевим. Рейс із Нью-Йорка, певно, затримався. Юрась розгублений.

– Вона вже там, – підказує хтось, вказуючи йому на автобус.

Та чоловік і далі чомусь вагається. Може, давно не бачив таких смішних?

Я принюхуюсь – чим він пахне, крізь довгий цей переліт і коньяк? Має ж бути в ньому ще щось. Ну хоч щось. Я ж насправді теж, разом з малою, так давно хотів познайомитися з цим чоловіком.

Полковник тягне мене назад.

– Дом! Не можна!

І Юрась кидає погляд на мене. А тоді наважується – заносить валізу до смішного автобуса. Мабуть, боїться віддати її сусідам, чиї обличчя вже й не згадає.

Так їдуть: автобус із вилупленими очима, соснова труна та американська валіза. Юрась вмощується на сидінні навпроти доньки, простягає їй руку поверх труни. Маруся, звісно, не бачить. А він чомусь не здогадується торкнутись її руки. Автобус рушає, і я не бачу, чи Оля підкаже їм – чи мала подасть батькові руку?

Хай там як, ось так вони й познайомилися нарешті.

Звісно, Юрій Андрійович вижив 11-го вересня. Ризик був невеликий – замість власної фірми на сто п’ятому поверсі насправді було жовте нью-йоркське таксі. Юрась просто пожартував, похвастався доньці – і забув, що збрехав. Він обов’язково би подзвонив раніше, якби тільки міг подумати, що хтось за нього аж так хвилюється.

Та Маруся теж наче виявилася ще й якою брехухою. «Чому ж ти мені не сказала нічого? – дивувався батько. – Ми ж говорили по телефону. Якби ж я знав...»

– Він не знав, – шепоче мені Маруся. – Тато справді не знав. Справді.

Так-так, звісно, звідки б йому дізнатися? Це все пояснює. Пояснює, чому батько надіслав Марусі «Нью-Йорк» – скляна куля зі Свободою та неушкодженими ще Близнюками досі стоїть на підвіконні в квартирі на Лепкого.

– Він просто не знав, що я не бачу. Йому ніхто не казав. Він питав: «А як у Марусі справи?», а пані Віра, царство небесне, відповідала: «Нормально. Як завжди!» І батько не знав... Я ж теж не сказала йому нічого такого.

І я відповів би Марусі, що батько її не дуже й розпитував. Але я не говорю, тому що тут скажеш? Люди так часто «просто не знають» того, чого просто не можуть не знати, – час уже й звикнути.