Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)
Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та макаронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для ріденького супу, лише після того – мені. Не хотів полювати – то й маю.
Та я ж тут тимчасово, я все ще вірю, що повернуся в Новерськ. Можливо, тому це помешкання й місто підходять мені якнайкраще: я тут ніколи не звикну. Коли дістанусь назад, до будинку Господаря, зовсім не сумуватиму за цими місцями.
Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою. Я розумію, здається: це не майбутнє очікує на Ціликів за дверима – теперішнє. Жінки б’ються не просто з міллю чи пилом – вони зупиняють час.
– Бабусю, а на якій полиці твої сукні? – хитрує Маруся.
Вона ні на мить не повірила, що до скрині нема ключа, а в скрині нема таємниці.
– Які сукні?
– Ну бальні ж! – Маруся втрачає терпіння. – Такі, як були, коли ще мушкетери... Мені мама розповідала. Ну я дуу-уже хочу приміряти. Хоч...
– Марусю, та я ж не жила в той час! – вкотре прогнозовано засмучується бабуся.
– Як не жила? – теж прогнозовано дивується дівчинка.
Справді як? Час же вимірюється суконками в шафі – накопичується й нікуди звідси не йде. Квартира на Лепкого – пастка для часу. Десь тут мали б знайтися й заїжджі мушкетери, і козаки, і засновник міста король Данило, і взагалі всі-всі без винятку мешканці й гості, що приходили після нього.
Маруся надує губки й залізає на скриню.
Мені теж хочеться просто піти. Страшно, що в цьому домі я втрачу нюх – так, як люди втратили би здоровий глузд від постійного шуму.
Найбільше пахне «Червоною Москвою» – так називалися найдорожчі радянські парфуми. Гидота. А втім, як і будь-які інші – так, і навіть французькі – парфуми.
Насправді ніяка це не «Червона Москва», звісно, – це «Улюблений букет імператриці», запах 1913-го. І не питайте, звідки я знаю. Просто знаю і все – як ви знаєте свої мови, які ніяк не можете поділити. Цей запах більшовики просто вкрали та перейменували, як цілу імперію. І ось уже майже сто років він роз’їдає носи безхатченків з цих дворів, незалежно від назви, незалежно від прапора, піднятого над містом.
А ще я чую аромат, який цим жінкам взагалі було ніде взяти. Це ті гості, що, може, й справді мали у гардеробі по кілька вечірніх суконь, залишили його цьому дому —
Та чого я жаліюся на старі добрі пахощі, коли на поличках у Ціликів знайдеться для мене й «Белая сирень», і «Восьмое марта» – ці запахи радянські інженери вигадали самі. Видно, живих парфумерів тоді вже не залишилося в Союзі. Й часом краще по колу, ніж така новизна.
Здається, Баку було першим прихистком. Після... Невідомо навіть після чого, бо ніхто так і не наважився розповісти.
Цілики знають лишень, що мати Великої Ба бігла за течією ріки. Ріка називалася Волгою і тому – це всім у колишньому Союзі відомо – впадала в Каспійське море. Але це насправді єдине, що достеменно відомо у тій історії. За течією бабка Ніна дійшла туди, де пахне морем і нафтою, й там – зупинилася. Вийшла заміж за хлопця, що теж прийшов невідомо звідки, подейкували, батько був наче козацький сотник десь на Дону. Барак, у якому вони оселилися, обійняв виноград, і виросла Ліля... Пам’ять розпорошена, наче сніг. А Цілики тут – вже зо двадцять років. Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову – переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути... Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти.
А вони завели собаку.
Pułkownik w krwiСтарий не з шахтарів, як його друг Василь, – із селян. Так і записано було в особовій справі. Й вибір простий був: борона – штурвал, зерна – зірки. Вічна дорога – чи рабство в колгоспі без паспорта, а відповідно й права переїзду. Іван пройшов відбір і обрав штурвал.
Дід його мріяв стати заможним господарем, накопичив грошей з двоглавими пташками, викупив сусідову землю, й так добре порядкував, що орли множилися, як голуби в місті Львові. Й була б, каже полковник, іще земля, далі й далі, скільки б вистачило орлів і синів – але революція.
– Проклята революція, – додає полковник.
А на людях каже інакше – прямо такий комуніст, страшенно дратує деяких наших сусідів, Ярослава Теодоровича, художника з будинку навпроти, й діда Євгена, українського партизана з нижнього поверху. Обидва на пенсії – та ні колишніх художників, ні колишніх партизанів, думаю, не буває. Як і колишніх полковників.
Полковник, до речі, повідомляє про своє членство в КПРС усякому, хто бачить, як він забирає з поштової скриньки газету з відповідною назвою «Комуніст». Щоправда, я не впевнений, що це наша поштова скринька – на ній номер чужої квартири. Можливо, тому старий і нервує при свідках.
– Комуніст, а як же? – говорить. – Присягу ж один раз дають. Ви як думали?
Коли «проклята революція» з’їла орлів його діда, а потім і самого діда разом із майже всіма дітьми – правда, судячи з натяків полковника, не без їхнього опору – майбутній батько Івана змирився й влаштувався розвозити пошту. Олексій Цілик все мріяв «бути ученим», писати замітки в газету, навчати дітей у школі. Це, звісно, вже було неможливо – та, розвозячи пошту, він почувався щасливим. Був
– Ні, батько мій не загинув, – пояснює, і якоїсь миті направду вірить у те, що каже. – Батькові завжди таланило. Так що не міг він загинути, навіть на тій війні. Я знаю, він-то мав повернутися. Перед війною він же єдиний вижив з братів. Ще тітка Дуся... Всі хати порожніми позалишалися, там потім чужі жили...
Полковник запевняє – мене і себе – мабуть, батько потрапив в німецький полон. А може, лежав поранений у чужій хаті з чужою жінкою – з нею й залишився, зрадник. А може, втік після перемоги кудись до Європи – прямо з-під Сталінграда туди й чкурнув. Доживав на березі Середземного моря або Ла-Маншу. Тільки загинути Олексій Цілик ніяк не міг. Так же й було написано в повідомленні: «пропав безвісти».
То вже потім, за свідченнями односельчанки-медсестри, вписали, нібито Олексій загинув – на очах в інших, теж, на жаль, полеглих в боях. Так треба було записати – для дітей, для вдови-колгоспниці – не для правди, а для життя. Інакше держава вигадає свою версію, і на стелі в райцентрі не бувати прізвищу «Цілик», а в біографіях дітей бути двозначному «зник».
Тож поки, за словами полковника, батько гуляв десь після війни, Іван замість нього мусив бути опорою матері й підіймати молодшого брата. Так і пішов у льотчики.
У небі Цілик оживав, ніби був вільним. Лише згодом, коли народилася перша донька, став і в небі трохи боятися...
– Хоч би один хлопець. Син чи онук, – жаліється за зачиненими дверима старий. – Тепер залишається хіба доживати до правнука? Та поки освіта, поки робота... Дівчатам же треба на ноги стати. Нам з Лілею доведеться жити довгенько, – старий хитає головою, пахне любов’ю й хлібом. – Може, й сто років, – каже і вірить, здається, що й він, і дружина житимуть, якщо треба, вічно.
Старий говорить зі мною багато. Жінки ж його бережуть, вирішують все без нього. Це мені вдається прослизати на кухонні наради – мене чи то не вважають за чоловіка, чи то берегти не хочуть.
Полковник усе літає в думках – далеко й високо. Жінки ж говорять про те, як розтягнути гроші на місяць, як знайти клієнток на сукні, що шиє Велика Ба, як Тамарі відшукати роботу, з якої її не виженуть за гострий язик, і так – т-с-с, щоб точно не чув старий – звідки на дні сміттєвої корзини взялася порожня пляшка? І, до речі, треба полковника хоч би й обманом завести до кардіолога. Багато питань.
Та ні старий, ні жінки не говорять про дещо цікаве і таємниче: полковник, вочевидь, щось приховує. І невже жінкам байдуже – чи, можливо, справді ніхто, крім мене, не чує – іноді, коли старий дивиться в дзеркало, він тихо каже до себе дивне:
– Pułkownik w krwi...
Це польська, зрозуміти її неважко. Та що це означає? Чому, хай мені бультер’єр, «полковник в крові»? Хоч би
Та полковник усе розповідає мені – мусить колись і про це розповісти. Мусить же?
Ось він знову голить обличчя німецькою електричною бритвою. Дивиться в дзеркало, й жовта лампочка вихоплює зморшки та сиві розхристані брови. Полковник відкидає волосся з лоба – вічно падає йому в очі. Дві великі зморшки над переніссям здаються глибокими, як провалля асфальту на одній з вулиць – подейкують, хтось недавно провалився під Львів. Старий обережно обходить бритвою шрам під нижньою губою:
– Pułkownik w krwi. – І над верхньою – продовження червоної лінії. – Це ж треба. Pułkownik w krwi...
Можливо, все це якось пов’язано зі шрамом? Під час гоління дід завжди пахне поганим настроєм – інакше я би обов’язково спитав. Але нічого, він розповість. Він все розповідає мені.
Місто за вікномВелика Ба накриває скриню квітчастим покривалом – з тих, що купувала колись на придане для Тамари та Олі. Воно й пахне так – пилом, складом радянського магазину, волосками бавовника й мріями. Придане наче й згодилось, але...
– Бабусю, а можна я тюль відсуну?
– Для чого... – починає Ба й замовкає. – Відсунь, як хочеш.
– Сидиш тут зовсім, як я колись, – каже онуці Ба.
Звісно, Ліля сиділа отак, на скрині, вперше зайшовши до цього дому – просто тоді більше й ніде було сісти. Щаслива мить – кінцева зупинка, так... Хоча полковник і досі вивчає часом газету – ту, де друкують оголошення про обмін квартир. Оголошень багато – триває велике переселення. Кожен, хто народився в СРСР, може собі обрати нову, кращу батьківщину. Полковника країна більш ніж влаштовує, та він раніше подумував їхати до Донецька, щоб поближче до Томки... Тепер, коли навпаки Томка втекла до Львова, він, мабуть, читає оголошення просто за звичкою. Місто, звісно, не найкраще, та чого дарма їхати? Два переїзди – то як одна пожежа, полковник знає. Та й які тепер переїзди – хіба Ліля витримає ще хоч один? Ні, якщо був у Ціликів ліміт щасливих подорожей і повернень – він уже вичерпаний. А останнього разу, коли полковник перевозив стареньку тещу та її дві нещасні валізи... Та спершу полковник довго їхав до неї. Потягом до Баку – більше трьох днів. Квитків на літак чи то не було, чи то скнара Цілик пошкодував грошей.
Вагони тягнулися довгою гусінню. Львів – рідний полковнику Харків. Харків – майже рідне Баку. Більше семи днів тривали погроми. Теща полковника Ніна ходила вулицею й тихо гукала сусідку-вірменку. Полковнику це потім люди розповіли. Сусідка, звісно, мовчала, не озивалася. Меблі – старий червоний диван, на якому дивом вміщалася вся сім’я та друзі – азербайджанці, росіяни, один іранець й один
– Ви їх вигнали... – поправляла Ніна. – І що це за список? Звідки дізналися, хто, де... – не відставала вона, хоч полковник і намагався її спинити.
– Мовчи-мовчи, – казала продавщиця кавунів. – Я сама, перша любила її. Я їй завжди позичала, вона дітей на мене лишала...
Іван слухав усе це й кидав тещині речі до стареньких валіз. Та – не хотіла збиратися. Плакала, чіплялась за стіни барака. Що тільки тримає людину в хитких ненадійних стінах? Іноді я думаю, може, люди все-таки вчувають сліди.
Щось же Ніну тримало в Баку. Зрештою, в неї – ні релігії, ні національності, навіть із класовим походженням не все ясно, – тільки дім і був. Барак, оплетений виноградом. І добрі сусіди. І море, і кавуни. Прихисток. А полковник вмовляв тікати, казав, ось у Львові все було й буде завжди мирно: «Там українці, такі ж, як я». Слова про мир виявилися правдою: в ті дивні роки, коли в Союзі тріщали всі шви, в Україні було спокійно. Тільки одного разу продавщиця в львівському хлібному розучилася розуміти російську – але й то вже було потому... Потому, як Ніна, заспокоєна зятем, все-таки сіла у вагон потягу «Баку – Москва», пересіла, охаючи, у «Москва – Львів», й уже там, на нижній полиці купейного вагону, – померла.
Полковник так і не зміг змиритися з тим, що бабуся Ніна померла в вагоні. В купейному! Як можна було, скажіть, померти так глупо? Не в вагоні для перевезення скотини, куди садили під дулами чорних рушниць солдати, не в депортації, евакуації, вигнанні, іншому акті насильства. Насильство залишилося позаду, не на Ніну навіть спрямоване, ввічливе щодо неї, таке, що давало їй, наче на правах тещі полковника Цілика, залишитися цілою й неушкодженою. Вона померла в потязі «Москва – Львів». У купе, та ще й на нижній полиці.
Виною всьому задуха. Й ще хіба – старий говорить тихо, щоб не почула Ліля – тещин каприз. Мовляв, вона вирішила, що краще помре в вагоні, тільки би не в квартирі зятя.
А Велика Ба живе тепер між улюбленим кріслом і кухнею. На продавщицю з хлібного не ображається – хіба мало трагедій, які призводять до нерозуміння. Ліля розуміє, що щасливиця – вчасно стала одною з Ціликів і їхала, їхала, їхала, жодна біда не встигала за нею.
– «Па-ля-ні-ца». И ничего же сложного!
Усі всміхаються. Зовсім не страшно. Справді. Напруга є, але скоро вона спаде. Сусідка Варгіна навіть вважає, що скоро й продавщиця в крамниці знову навчиться не лише розуміти російську, а й заговорить нею, – збагнувши, що ніякої української мови немає насправді – сама Варгіна в цьому ніколи не сумнівалася. І, мабуть, уже не засумнівається.
Місто дивиться на Марусю. Велика Ба дивиться на Марусю та місто.
– А хочеш, я розповім тобі про прабабусю й моє Баку. Знаєш, ми жили в домі, ну, в бараку такому, оповитому виноградом, і в нас була...
ГлибинаЯкщо чесно, я й хотів би відволіктися – так, як відволікаються люди. Але пес не може. Ні тобі поговорити про щось пусте, ні зануритися в книжку або газету, телевізор урешті-решт. Де там – ти не втечеш. Живеш тут і зараз. Тільки «зараз» твоє велике й містке. В собачому «зараз» – зверхнім людям і невтямки – є глибина. Як би пояснити словами? Глибина – як чужа пам’ять. Вона раптом на тебе вистрибує з-за повороту – з-за кожного повороту в цьому глибокому місті. Наче швидка течія хоче тебе збити з лап.
Уявіть, ідете вулицею, й раптом знаєте: тут вчора, приміром, розлилося молоко, вранці двірничка гнівалася, мовляв, хтось спеціально додав роботи.
А за рогом – антикварна крамниця. Коли хтось заходить у двері – що втім буває нечасто – звідти віє найдивнішою в світі сумішшю – ніби хтось покришив час, як салат. Змішав надто різні сліди.
А ось тут віднедавна знову торгують кавою – зерна й дрібний порошок з Нікарагуа. Мелене Нікарагуа часом просипається на асфальт, цей запах ненадовго маскує інші, давніші сліди.
Ось там, вже давно, – та каміння все за нами записує – хтось загинув. Досі пахне рішучістю жити й надією, і літнім, розірваним навпіл вечором 40-х.
Це і є глибина.
Пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у цьому місті. Сорокові лежать неглибоко, трохи глибше – події Першої світової.
Тепер думаєте, будь-який пес легко склав би іспит з історії? Уявляю заздрість студентів. Але ні, все не так просто, жертв і катів не відрізниш уже – ні імені, ні національної і, так би мовити, класової приналежності вже не зчитати.
Та я все ж ловлю уривки розмов у надії колись зібрати цілу історію міста. Ловлю, хоч мені і здається часом, що уривки ці з різних наборів – для різних міст. І зібрати щось ціле мені ніколи не вдасться. Приміром, про одну й ту саму подію одні сусіди кричать «окупація», інші вживають слово «визволення». А одна людина взагалі, смішно пом’якшуючи літеру «з», якось сказала про прихід Совєтів «возз’єднання України». Треба ж таке? Полковник, здається, теж погано знається на минулому, дарма що прожив його. Так само, як я, старий усе виловлює щось із радіохвиль, уламки, певно, якихось своїх кораблів чи літаків.
А є ж ще сліди, про які взагалі ніхто не говорить, жодного слова...
Тільки ж не думайте, що глибина – це лише страждання чи щось таке незначне, як розлите на бруківку молоко. Є й карта радості теж.
Я люблю покрутитися у таких місцях. Це рятує: від думок про Господаря, від інших слідів.
Можливо, я не маю з чим порівнювати – оце тільки з малим містечком, збудованим довкола заводу, – й це тому мені починає здаватися, що Львів винятковий. Принаймні в квартирі на Лепкого цю винятковість, здається, тільки я й відчуваю.
Ось полковник, приміром. Що він знає про те, де живе? Усе свариться на себе за те, що пристав на пропозицію брата: оселився в старій кам’яниці. А міг же отримати три (цілих три!) кімнати – в новенькій коробці на околиці міста. Та брат запевняв: саме тут треба жити, в центрі. Дівчатка повискакують заміж, не встигнете речі розпакувати в новій квартирі, гулятимете парком, як аристократи, полюбите старенькі церкви та бруківку. В цьому районі квартири не дають звичайним полковникам – та молодший брат виріс у справжнє партійне начальство, все влаштував...
Потім до поганих труб, сусідів і голубів додалися ще іноземці, які шукали квартиру, де буцімто виріс якийсь відомий на весь світ чоловік. Іноземці безцеремонно просили впустити їх до помешкання – полковник не відчиняв дверей. Шахраї, це точно...
А наприкінці 80-х вулиці Львова ще й закипіли людьми. Старий нервував, на околиці було б спокійніше. А чи справді полковник вважав, що люди, які марширували тут із жовто-блакитними прапорами, краще б займалися чимось кориснішим, чи казав так лише на зло діду Євгену й зверхньому Ярославу Теодоровичу? Не знаю. Та навряд те саме старий висловлював Варгіним. Я думаю, полковник прикидається часом – так, як прикидається, щойно хтось зайде до кімнати – вдає ніби б’є мене кулаком, хоч насправді – гладить ніжно долонею. Хай там як, певно, старий просто знав, як то казали «по долгу службы», чим іноді закінчуються заворушення в тій країні, якій він усе життя служив.
Тож коли мітингували за визнання греко-католицької церкви, полковник навіть не пустив дружину до магазину. Діловито пішов із авоською сам, відстояв чергу, на що раніше ніколи не мав настрою. Відтоді Велика Ба все рідше виходила з дому, ніби прийнявши свою недоречність у черговому чужому місті, куди привіз її чоловік. І коли продавщиця з хлібного забула російську, Велика Ба майже не засмутилася – просто залишилась сидіти в своєму великому кріслі.
Та й чого було бігати по крамницях? Усі накопичені гроші розтанули в мить, як майже століття тому двоголові пташки в руках їхніх з Іваном дідів.
Полковник за грошима і не шкодує майже, каже, знав все життя, що все це погано скінчиться. Мовляв, сухарі, борошно й сірники – ось вічні цінності. Ну й земля ще – так, звісно, земля. Добре, хоч встиг полковник отримати свої шість соток за містом і поміняти їх, вигідно, без доплати майже, на затишну дачну ділянку на Замарстинові – якийсь чудак ладний був будь-що тої ділянки позбутися.
Тепер уже політичне життя затихло. Всіх перемогли, все вибороли? Тільки ж старі труби й вічні голуби не поділись нікуди, а старий уже й звик жалітись на місто.
Щоправда, новими сусідами в дев’яностих знову ставали «не ті». В квартиру Краснових, які виїхали до Росії, вселився якийсь бізнесмен, до квартири художниці, що виїхала до Польщі, – зарозумілі викладачі університету, ясне діло, хабарники. Тільки ненависна Варгіна так і лишилася в великій квартирі – сама. До поштової скриньки довго ще клали газети, які передплачував її чоловік. До всього, донька нових сусідів зверху взялася грати на піаніно. Це б нічого, не злочин. Тільки таланту немає. Коли вікна прочинені, чути собачі вальси й військові марші. Але найгірше, коли дівчинка намагається зіграти дев’яту симфонію – Людвіга ван Бетховена. «Ода до радості» ніяк не дається горе-музиці – чимдалі, то більше нагадує звичний військовий марш.
Одне слово, полковник цікавиться Львовом хіба що як містом, на яке можна скаржитись вічно.
Мама Оля помічає кожну деталь на фасадах будинків, як діти квіти в траві. Ось кругле віконце, ось завиток, ось м’язисті атланти на Будинку вчених – один уже повернувся спиною, інший дивиться на нас. Здається, зайдеш усередину – й раптом направду там бал у розпалі.
– І ми підемо на бал? – одразу уточняє донька.
– Коли виростеш, – викручується Мама Оля.
А он – крилатий венеційський лев, а тут – пес на стіні Домініканського собору.
– Схожий на нашого пса, – каже Оля, й це теж вигадка.
Мама Оля не помічає побитих доріг, свіжих плювків і недопалків, поламаних лавок у парку, щурів у дворику. Вона бачить квіти, які проростають із тріщинок у асфальті – не тріщинки. Так ніколи її донька не зможе уявити собі справжній Львів. А малій насправді подобаються тріщини, ями й криві бордюри – Маруся вивчає їх, рахує й запам’ятовує, як дірочки на шпалерах, як рани в віконній рамі, як шрам на обличчі діда. Всі ці недосконалості та нерівності й створюють Марусин світ.
Тамару, як і мене, дратує ця Олина ідеалізація міста. Вона фиркає, але теж мовчить.
Тамарине несприйняття Львова – наче природне явище, й вона не намагається пояснити його собі чи розтлумачити іншим. Хіба скаже мимохідь:
– У мене алергія на це місто, – скаже й звично стулить потріскані губи в рівну, наче військовий стрій, лінію. І ясно, що алергія ця не дуже непокоїть Тамару. – Я ж сюди не просилася.
Здається, Тамара має на увазі не лише місце, але і час – у нього вона не просилася теж. Хоча судячи з того, що я читаю на глибині, зараз часи не найгірші. Та з усією своєю впертістю, Тамара відмовляється жити в запропонованому їй часопросторі. Вона шукає роботу – телефонуючи за оголошеннями в позавчорашніх газетах. З одної фірми вона звільнилася, бо роботодавець посмів вирахувати з зарплатні тиждень, який вона прохворіла грипом. З іншої вигнали вже її, бо вона не стала терпіти похабних жартів начальника й невдало пожартувала у відповідь. Полковник пропонував влаштувати доньку до військової частини, але там виплачували зарплату лише іноді й лише продуктовим пайком. А працювати задарма Тамара аж ніяк не збиралася. Я гнівався на неї, бо думав, що в той «пайок» могла б входити і яка-не-яка тушонка...
Та з-поміж усіх Ціликів Львів, вочевидь, найменше цікавить Машу. Чи навіть не так: Машу, як її матір, не цікавить в теперішньому майже нічого, а Львів... Маша просто ненавидить місто. За те, що воно хоче стати її домівкою. Напрошується дзвінками трамваїв, новими друзями, парками, ніби створеними для побачень, на які Маша відмовляється йти з «місцевими». Щось не так з Машею, та я ніяк не збагну, в чому річ.
Після розлучення із Господарем, її мати вийшла заміж удруге – за якогось майора. Їздила за ним, як Велика Ба за полковником, – та вже не в якесь там Забайкалля або Карелію. Одразу поїхали в німецький Шверин, потім ненадовго до Курська, а тоді знову – в Німеччину, в те саме містечко. На канікули Маша приїжджала до Львова, іноді – до
– Я виросла у Німеччині, – вона так і казала.
Вперше вітчима відправили служити в Шверин, коли Маші було лише п’ять. Звісно, мати казала дівчинці, що життя в німецькому місті лише тимчасове, що це – відрядження, а не переїзд. Що лялькові будиночки й ратуша на центральній площі, різнокольорове морозиво, мандрівний цирк, кришталеві озера і герцогський замок їм, прибульцям з СРСР, не належать. Усе це належало німцям. Вони ж, родини радянських військових, у Шверині лише «в гостях». І стіни будинку, так само, як в Курську, чужі – дарма, що так хочеться саме їх прийняти за рідні. Та під кінець п’ятирічної служби, здається, й сама Тамара забула, що це красиве життя не їхнє. А Маша – Маша взагалі закохалась, здається. У Шверинський замок та у якогось хлопчика – й не знати, в кого сильніше.
У Німеччині Маша жила на затишній вуличці – Buchholzallee. Маша вважала, ця назва означає – алея буків. І букові дерева й справді росли на тій вулиці, їх корою пахнуть Машині руки. Щоправда, ніхто, крім Маші, взагалі не цікавився тим, що означає це смішне німецьке «Buchholz». Солдати говорили «Бучольц» – більшість вивчали в школі англійську, та й ту не вивчили. Офіцери стверджували: «Бухольц» – це від модного слова «бухати» – пити горілку з гранчаків виробництва заводу Бухаріна.
Вітчим щоправда тоді майже не пив – лише за компанію. Він мав відповідальну роботу, щось із ракетними установками, тож і пахнув, мабуть, відповідно – солідолом, дизелем і ракетним паливом. Може, через ті запахи він і не подобався Маші? А може, вона сумувала за Господарем, як і я.
Дарма майор казав їй «принцеса» – любові так і не заслужив. Тільки змусив дівчинку повірити – справді принцеса. І замок же був. Кілька марок за вхід – принцесам узагалі безкоштовно – й можна було піднятися широкими сходами до тронної зали герцогів Макленбург-Шверинських. Одного разу Маша навіть залізла на старовинний стілець із золотими поручнями – вахтерка-німкеня саме кудись відійшла. Ось фото – Маша на троні, в сукні з лелітками. Маленька радянська принцеса в німецькому замку. Тепер вона мріє навчитися малювати – здається, саме для того, аби малювати свою Німеччину.
– Одного дня, побачите, я повернуся туди. Ромка он досі там, – каже Маша, й всі в кімнаті перезираються.
А Ромка – це, певно, той самий хлопчик. Син генерала якогось та вітчимової сестри.
– Хто ж тебе пустить у ГДР? – запитує Тамара, вона продовжує називати Німеччину цим неіснуючим сполученням літер. – Усе, виперли нас звідти. Це тільки твій генеральський синок разом із татком досиджує там. Генерал Лисицький, мабуть, уже половину Німеччини до себе у Ленінград контейнерами відправив. Це лише наш невдаха й його сестра нещасна в Донецьку тепер... Ти ж знаєш, що Лисицькі тепер розлучаються? Ромка сам у Німеччині, з батьком. Довчається ніби. А матір кинув. І якщо ти мене питаєш, я б не зв’язувалася більше з тією сімейкою.
Але Маша не питає нікого. Між Німеччиною і Ленінградом для Маші просто нічого немає. Маша зовсім не бачить Львів.
