Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)
Маша якось розповідала мені одну з тих історій, які дорослі просто так не розповідають. Про дитинство згадують щось таке миле – про запах мандаринів чи вітер з першого моря. Хіба розповідають про першу смерть? Але Маша розповіла. Мені – це ж усе одно, що нікому.
Перед самим від’їздом з Німеччини раптом прийшла зима. Маша куталася в трохи завелике пальто – мати з вітчимом тоді все скуповували на виріст. Було холодно, й Маша підбиралась все ближче – не лякав навіть запах. Так цікаво було роздивитися зблизька, як горять бензинові калюжі.
А калюжі рвалися вгору, спалювали тонкі сніжинки в повітрі. Ромка Лисицький не боявся стрибати. Дарма що на фото такі тонкі плечі й руки, дарма, що генеральський син. Маші навіть здавалося, саме він і вигадав ту розвагу. Втім, можливо, вона завжди поміщає Ромку у центр, неважливо – аркуша чи історії.
Пальне просто не було куди подіти. Тоді в радянських військах взагалі раптом з’явилось багато зайвого. Подейкували, один з генералів здав на металобрухт бронетранспортер. А інший – легендарний КрАЗ обміняв на два мерседеси. Ромка казав, це неправда. Може, і так. Тітці Галині принаймні іномарка так і не перепала.
Цистерн з пальним у Союз відправили всього кілька, якщо взагалі відправили, – намагалися все використати на місці, наприклад, продати. Під кінець навіть виливали паливо просто в німецьку землю.
Радянська військова частина вже залишала Німеччину. Тож ті діти були там випадково – останні радянські діти. На марки раптом об’єднаної Німеччини батьки купували їм речі на виріст, так, щоб вистачило надовго – назавжди. Хтось навіть купив п’ятирічній донечці вечірню сукню в лелітках на випускний; батьки Маші роздумували, чи не взяти про всяк випадок весільну сукню?
– Не взяли, – Маша вдала, що сміється.
Усі знали, в Союзі таких суконь, курток, кросівок ніколи не було. Щоправда, самого Союзу теж уже не було, але у військових містечках в це достеменно ніхто не вірив, – окрім, звісно, тих, хто обмінював КрАЗи на мерседеси. Втім, Маша вірила Ромкові...
Одне слово, в спорожнілому гарнізоні було трохи зайвого бензину, а в радянських дітей, що ще залишалися у Німеччині, – трохи фантазії та багато часу. Тож за порожніми боксами щось палало, доки останні дорослі зосереджено розбирали, купували, обмінювали і пакували.
– Вона дівчинка. Вона не стрибне, – сказав хтось з хлопчаків. – Дєвчонка!
Ті діти не знали про давнє свято Івана Купала, коли стрибали через вогонь і хлопці, й дівчата. Стрибали, навіть взявшись за руки – вогонь поєднував. Вогонь очищав – все списував, як війна.
– Вона не стрибне, точно! – піддакнув товаришу Ромка.
І наша Маша стрибнула. Вона ж і тепер смілива. І з дому втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.
Але ж справді – дівчинка. Волосся в неї було надто довге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто злякалася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики довгих кіс.
– Ну от, тепер батькам пожаліється... – буркнув хтось.
– Не пожаліюсь, – сказала Маша.
Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стрибати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке під силу й дівчаті.
– Дивися, косу не обпали, – кричали й стрибали все далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала з ними – тільки шарфом підв’язала довге волосся. Хлопцям стало замало стрибків.
– Усі ці калюжі – дурня! – сказав хтось.
Маша вже і не пам’ятала хто. Дітей лишалося мало, із різних класів...
– І хтось запропонував: «А якщо патрони у вогнище? Хто не боїться?» Ні, я їх відмовляла... Але не дуже. Я збрехала Ромкові, що в мене болить живіт. І він пішов зі мною, провести мене додому. А що ще було робити? Ну не жалітися ж? Ми ж не стукачі якісь.
Того хлопчика, якого тоді убило, Маша не знала. Його фотографія потім висіла у порожній школі – німецькі діти, мабуть, ще застали її на стіні.
Це така дивна розвага – кидати патрони в багаття. Як російська рулетка, тільки безжальніше. Летітиме в будьякий бік, і вже не зупиниш нічого. Це як розпочати війну.
Хлопців лупили батьки. Навіть нечесні генерали, можливо, відклали задля цього свої бронетранспортери та мерседеси. Хлопців обіймали матері, забули на час про останні покупки, про валізи, що відмовлялися застібатись.
А потім усі повернулися до Союзу – тобто до України, Грузії, Казахстану, Вірменії, Росії... Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. Нікому нічого не списувалося, крім генералів, – і навіть якщо стрибнути через вогонь.
Машині шубиМаша подзвонила знову, обережно перепитала, чи знайшовся дідусь, – і так знайшлася сама.
– Що з тобою сталося? – запитувала її тітка.
Що з нею ставалося всі ці роки, думав я.
– Нічого такого, – відповідала Маша. – Все добре, – й погрожувала, що кине слухавку, якщо буде надто багато питань.
Маша знайшла того, кого шукала. Вісім років тому вона приїхала до квартири Лисицьких у Санкт-Петербурзі – ніхто не відчинив їй дверей. Не з жорстокості, просто нікого не було вдома. Тож Маша залишилася на сходовому майданчику. Чекати, як маленький тихий солдат. А сусідам це не сподобалося... Й ось тоді наша Маша вийшла в нічний Ленінград, і так уже йшла і йшла вздовж ріки, як її прабабуся Ніна. Маша, як і вона, не збиралася повертатися.
Життя виявилося, звісно, не таке, як на її малюнках, але місто справді було прекрасним.
– Так, Ленінград гарний, – погоджувалася Оля. Вона ніколи не бувала в Санкт-Петербурзі, а тільки у Ленінграді, та й то проїздом.
Машине життя кудись йшло, довго-довго, як трамвай до гуртожитку на околиці. Маша брехала хлопчику з тонкими плечима, що вчиться у інституті, хоча волосся, напевно, пахло якоюсь шашличною, де вона мила посуд, а не бібліотекою. Все треба було ще трохи – потерпіти, попрацювати, вибратися... Справді почати вчитися, прийти до Ромки в модному платті та зі студентським посвідченням – аби він побачив: вона приїхала не дарма.
– Я ж вам подзвонила, – казала Маша. – Ви знали, що я в порядку. То й все. Я маю право на власне життя. Я й зараз не хочу до вас.
– Але твоя мати...
– Не хочу про неї чути.
Скоро Маші здалося, що вчитися пізно. Ромка любив її й так – іноді. А іноді любив іншу. Та тільки у Маші було руде волосся аж до самих сідниць. Коли Ромка в черговий раз її кидав, Маша спала з якимось художником, який, здається, більше любив хлопців – зате вчив її малювати. А взагалі – Маша раптом обурилася – вона не збирається тітці описувати все своє життя... А тепер? Тепер у Маші кредит, і якщо все піде за планом, то буде свій магазин з шубами, на проспекті...
Поки що Маша працює на ринку.
– Спочатку працювала на дуру одну, втім, і тоді крутилася. Докладеш іноді «лівий» товар... Знайома мала виходи на виробників із Новосибірська. Коротше, в мене тепер своя ятка. Тільки алергія в мене на нутрій цих і песців чортових. Кажуть, астма починається, все в хроніку переходить. І тут теж, знаєш, Олю, ні чорта нема лікарів нормальних. А ще друга столиця! Іноді думаю, може, кинути все це й малювати, як я й хотіла. Але ж Ромка... І жити в Пітері дорого. Але до вас я все одно не поїду, навіть не думай, Олю. Я цю вашу квартиру тісну ненавиджу, і опіку вашу, і матір, якій на мене плювати, а тільки би все горілку... Привіт діду й Марусі, – і Маша все-таки кинула слухавку, й навіть мені не передала привіт.
І нічого, виявляється, з нею не сталося з того, що, як лякали в міліції, показують по телевізору. Або сталося – тільки вона нам про те не сказала.
Тамара кричала аж з іншого боку Європи. Погрожувала летіти в Пітер першим же рейсом. Тільки який сенс? Маша ж сказала – не хоче її. Тамара б тільки дарма змарнувала шанс легалізуватись – і з давно протермінованою туристичною візою їй вже не повернутися до мандаринів. От якби Оля...
– Та як я її заберу, Тамаро? – відбивалася вона від сестри. – Насильно? Їй там, здається, нормально. Шуби якісь продає. Хворіє правда – ця її алергія. З Ромкою, тим, ну ти знаєш, сином Лисицького щось у неї... То разом, то ні. І художник якийсь... дивний.
Менш ніж за місяць Маша знову передзвонила.
– Ви мене наче зурочили, – кинула в слухавку. – Помру я тут з цими нутріями.
Та Маша насправді не помирала. Просто Ромка Лисицький остаточно кинув її. Вона тоді теж – наважилася все кинути. Їхала майже додому – поверталася в Україну. Але не до нас, до тітки Галини, в ту саму квартиру, де бив усіх своїх жінок п’яний майор. Ромка одружувався – не з Машею. Художник повертався до Києва. А тітка Галина готова була прихистити Машу хоч назавжди – майбутня невістка не претендує на кімнату в дев’ятиповерхівці біля аеропорту. Де там, навіть у гості не їде. Тож Маша все собі вирішила – вона відпочине, дивитиметься, наче колись, як сідають сріблясті авіалайнери... Донецькій квартирі Маша, видно, усе пробачила, а матері – не захотіла.
– Та що вона собі думає! – кричала Тамара аж з сонячної Іспанії. – Я рятувала нас, як могла! Ольцю, забери цю засранку звідти! Мені би ще рік, і я б легалізувалася... Я би й Машку тоді забрала сюди, нехай би жила по-людськи.
– Якщо Маша захоче, Томко, – поправляла Оля сестру.
– Ох, я би їй мізки вправила!
– Може, у тому-то й річ...
Втім, Мама Оля таки їде слухняно за Машею до Донецька і повертається скоро – сама.
Чиста земля– А якщо б там хтось збудував дім? – питає полковник чи то у мене, чи то у тиші в квартирі.
Ми з тишею мовчимо. Але ж і так ясно: іржавий винищувач – це не дім. Та й ніхто вже нікуди не полетить. Навіть якщо молодший Клейно раптом згадає про батькову мрію, примчить, привезе чарівну коробку і керосин, і навіть міліцейський супровід із мигалками. Полковник не полетить – він уже ледве ходить. Та і часи не ті. Це в 90-ті комусь здавалося, що свобода – це коли дозволено все, навіть подарувати винищувач батькові на ювілей. Та й те, що сталося на аеродромі... Що як машина підведе або серце – сказали ж тобі, Цілику, що воно старе. З чверть століття тому сказали. Вже хіба душа полетить у небо, а душі коробка приводів ні до чого.
– Немає сил, Доме, – визнає полковник. – І що, гад я, що копати їм не дозволив? Може, то мені кара?
Дзвінок лунає суботнього ранку – в цей час ще минулого серпня Цілик збирався би в гості до літака. Тепер лежить, ще не вставав навіть. І на дачі після авіашоу ми, звісно, не були ні разу. Та що там, старий взагалі не виходив на вулицю.
До телефону підходить Маруся.
– Так, доброго дня, Надіє Іванівно. Так, я впізнала, звісно. Я дуже рада вас чути. Ми вже давно...
Я підхожу ближче – послухати. Пані Надія ще ніколи не дзвонила Марусі. Та, виявляється, й тепер телефонує не їй. Маруся кличе діда до телефону й обережно допомагає йому сісти на табурет.
– А звідки у вас мій номер? – питає полковник.
Він говорить тепер тихіше – так, наче більше вже не перекрикує авіаційних моторів. Він і пахне тепер інакше – кожна нотка м’якша й ніжніша. Та я все одно добре вмію його читати: старий хвилюється. американці, кажуть, так хотіли дослідити його секрети, що обіцяли сто тисяч усякому, хто доставить їм цей літак – але ніхто не зміг. витягується, мов на плацу, посеред городу, між ледь видимих сірих парів землі. я ж таке за півкілометра чую. Ось якби на сусіднім городі, там, де алкоголік, який доносив на нас, ось тоді би... І він би віддав археологам ту ділянку просто за кілька пляшок горілки. Але хто запитує пуделя?
– Що ви... Скільки? Та ви жартуєте... – він замовкає, дивиться мені в очі, ніби хоче поради. – Вони точно стільки заплатять? – питає нарешті. – Так, я розумію. Добре. Але це неможливо так зразу. Потрібен час. Так, дякую вам, що ви не влізли туди, як злодії!.. Мені місяць потрібен. Так... До дощів.
І полковник уперше після хвороби рішуче перевдягається, поправляє перед дзеркалом комір, знімає з гачка авоську і шкандибає до виходу.
– Діду, ти що, йдеш кудись? – Маруся хапає старого за руку.
Він вдає, що не розуміє:
– На дачу, куди ж іще?
– Але тобі не можна...
– Та все буде добре, ти не хвилюйся так, – каже полковник і додає неспростовне: —Марусю, ти ж знаєш, як воно, коли тебе не пускають... Дом! До мене!
І я тут як тут.
Але йдемо ми не на дачу. Ми рушаємо в захопливий тур – пунктами прийому металобрухту.
Здати літак на металобрухт непросто. Цілий, з крилами, хвостом та зірками, його не здаси. По-перше, не донесеш. Це тільки син Клейна міг пригнати транспорт з мигалками. Та й запитання виникнуть. Де купували, пане? По чому? Ай-ай, там, на сході країни, люди, мабуть, переживають і нарікають, мовляв, при Союзі не було такого: і завод працював, і літак височів над парком, охороняв – щоб стара війна ніколи сюди вже не повернулася. Щоправда, я чув, один старий літак – не військовий, а звичайний АН-10, в якому за СРСР працював кінотеатр у спальному районі Львова – опинився врешті просто поміж городами в кінці вулиці Стрийської. Але замість того АН-а у сквері поставили церкву, тож львів’янам немає на що жалітися. Рештки літака ніхто не ховав під брезентом, і навіть хлопчаки з Лепкого їздили подивитись на них – від АН-а тоді вже майже нічого не залишилося, бо частинами здати літак на металобрухт ще так-сяк можна. Поміж городами лежав тільки великий, схожий на китовий, скелет.
Тепер на металобрухт можна здати все. На пункти прийому, певно, цілі заводи зносять по кісточці. Тож варто спробувати. Старий прокашлюється:
– А ви організовуєте самовивіз? Металобрухту...
– Дідулю, йшов би ти звідси!
Ну так, це, якби хтось прийшов із картою каналізаційних люків, вишок ЛЕП та інших українських «родовищ» кольорових металів. Ні, хочеш здати – то сам і вкради.
У той день ми не знаходимо нікого, хто нас з полковником хоча б вислухав. Ось так хочеш позбутись винищувача – а ніхто не бере. Але старий не здається. Навіть оживає потроху.
Оля вмовляє батька залишатися вдома, та марно. Щойно Маруся втратить пильність – і дід тікає. Намагається вмовити ті контори, де вже бував, забувається, йде по колу. Спочатку запитує загалом – про ціни, порядок, транспорт, а тоді й зізнається навіть. Мовляв, є в мене старий літачок... Але хто повірить якомусь старому з пуделем? Чи то, може, справді винищувач не потрібен нікому? А був же час, МіГ-15 мав ціну. Коли він з’явився в корейському небі,
– Ніхто! – втішається досі полковник. – Радянські літаки ніколи не перетинали лінію фронту. Нас же там, у Кореї, ніби і не було... – він сміється і пахне... не знаю, війною? – Радянський льотчик не повинен потрапляти в полон.
І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в американців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. Приземлився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх. Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, через ту втечу начебто стратили кількох друзів корейця. МіГ тепер – експонат музею, здається, в штаті Огайо. Кореєць змінив ім’я на американське, познайомився з президентом Ніксоном, а тепер, мабуть, уже на пенсії, гуляє узбережжям Тихого океану. І навіть книжку написав – називається «МіГ-15 до свободи». Так принаймні стверджує «Голос Америки» в нашій мушлі. Полковник книжку не читав – нема її в українських книгарнях.
Він підіймається важко, треба знову рушати:
– У нас місяць. Вірніше, вже двадцять п’ять днів... Ми маємо позбутися літака.
І я слухняно слідую за старим. Як завжди. Та цього разу, виявляється, наш похід не звичайний. З мішка за плечима полковника стирчить якась пилка – а я й не винюхав удома.
– Що ти дивишся, дурнику? – старий підморгує з-під сивого пасма, що знову впало йому на очі. – Думаєш, що там у мене? Чи не збираюся я тебе розпиляти? – він сміється, хай мені бультер’єр, це здається йому смішним! – Ні, не збираюся. Це в мене майже пила «Дружба». Як думаєш, правда, що її назвали на честь «возз’єднання» братніх народів?
Чого не знаю, того не знаю. Мене більше цікавить, що він робитиме з цією пилою – це, звісно, ніяка не «Дружба» – болгарка. Невже він збирається різати... Й де він її узяв? Каже, позичив. Та покажіть мені дурня, що довірив болгарку цьому божевільному? В нього ж трусяться руки.
Але спершу полковник не ріже, а гладить крила, змітає ганчіркою пил. Застигає. І раптом я бачу, як риси його викривляються і згинаються плечі. Все без жодного звуку – німота, остаточно зламалося радіо.
– Дурак! – він виштовхує з себе слово.
Я думаю, це полковник до мене. А він раптом б’є себе по чолу й все повторює це: дурак. Потім хоче вдарити і літак теж, заносить руку і – зупиняється.
– Все добре зі мною, Доміку, – каже, а я відчуваю якусь вологу біля очей. Напевно, я теж пахну тепер солоним. – Знаєш, там, у лікарні, я думав: ти теж мене пам’ятатимеш злою людиною.
Старий, та я й сам доволі сердитий пес, хочу сказати я. Нормально бути сердитим – коли є причини. А те, що ти недолюблюєш псів, то, певно, якась тварюка вчинила негідно, коли ти ще був малий. Хіба мало таких собак?
Довкола вогко й пахне землею, мертвими рослинами, погубленими недавньою археологією, й тими новими, що проростають назовні тепер, крізь розриту, розбурхану копачами землю. В неї ще є трохи часу до холодів.
Полковник сідає поміж болгаркою й мною, і, я думаю, він розповість тепер щось важливе: про Корею чи Африку – де там він воював разом з таким металевим птахом. Та полковник говорить чомусь про дитинство. Встає,
– У мене в дитинстві був пес. Його звали... Та яка різниця, як звали пса, правда? Він був такий смішний, як ти... Ми з тобою ще маємо завершити дуже важливу справу, – полковник нахиляється за болгаркою. – Ми ж маємо якось позбутися цього... Нам такі гроші дадуть за землю, що одразу Марусю вилікуємо.
Та старий ледве може піднести болгарку так високо, щоб дістати до крил. Вона не важка – це він раптом ослаб. Дарма крутиться диск, дзижчання дарма розриває вуха.
– Не можу я, – каже полковник.
Ми йдемо назад уже в темряві. Маруся та Мама Оля, мабуть, хвилюються.
– Дякую, що позичили, – полковник повертає пилу – кому би ви думали – діду Євгену.
Сусід мовчки киває, бере пилу й зачиняє двері.
Надії ніякої. Певно, полковнику доведеться збрехати щось і знову відмовити американцям із Сан-Франциско. Не показувати ж їм винищувач на городі?
Кілька днів старий знову нікуди не ходить і не встає з ліжка.
Але це не кінець історії – лунає дзвінок у двері:
– Міліція! Відчиняй давай, діду!
Старий благає міліціонерів говорити тихіше. Нехай онука не чує...
– А коли ми тебе посадимо – це теж буде секрет?
Старий блідне, осідає повільно в великому кріслі своєї жінки. Пахне раптом ними всіма – тим, від кого його тепер можуть забрати – Марусею, Олею і Тамарою, яка все ж приїде колись, і Машею, яку він ще сподівався побачити. А кров пахне соромом – хоча в чому він винен? Але так, соромно буде перед качками. Добре, що зараз Маруся спить і не чує.
Видно, хтось з тих, кого полковник так гаряче переконував, що літак є, таки повірив божевільному з пуделем. Та ні до чого доброго це не призвело.
– Але є варіант, – підморгує міліціонер. – Просто подаруй його нам.
– Кого? – не розуміє старий.
– Винищувач свій! Покажи, де він. І все... Жалітися ти ж все одно не зможеш.
Полковник вдягається, і вони одразу ж їдуть на дачу – без мене, звісно.
Старого довго нема. Надто довго. Міліціонери прибили його на городі – як свідка або заради сміху. Закопали, на ділянці, й навіть не знають, що рано чи пізно там працюватиме археолог Надія Іванівна, і американці із Сан-Франциско точно знайдуть принаймні одне тіло.
Та старий повертається. Сидить у кріслі похмурий. Оля переживає, приносить таблетки, змушує батька лягти. Та я чую радість. У темряві мій полковник сміється.
– Доміку, вони забирають його! – шепоче. – Як є, цілим. Сьогодні вночі. Ось зараз! Сказали не потикатись туди. Вже завтра його не буде. Не буде... Вони продають його у якийсь приватний музей.
Що ж, більше ніяких страшних таємниць – принаймні не на городі.
Усе йде чудово. Американці платять полковнику, як домовлялися. Вочевидь, достатньо, аби Маруся могла негайно рушати в Берлін.
А ніяких кісток немає під дачею Цілика – я це знаю і знав завжди. Жодної кісточки Homo Sapiens. Господи, та
Втім, під іншими дачами таки виявлять поховання – тільки, на жаль, не батька того львів’янина з Сан-Франциско – рештки жінок і дітей.
Коли ми приходимо на город, літака вже, звісно, немає. А може, його й не було ніколи? Тільки запах машинного масла, вітру та керосину. Тільки брезент і розірваний целофан на землі. А довкола дачники все обговорюють, як тут копали й носили ящики. І ще, скільки хто заробив.
– А чого в нас не копали? Я в себе під буряками знаходив був кістку...
– Та де! А грошей то скільки дали дураку?
– Ой, та уймися!
– А звідки ці американці знають, чиї то кістки? Може, то і не їхніх...
– І в вояки того копали? В Цілика-а? Не побоялися? Я все думала, в нього в теплиці тій величезній ракета.
– Яка ракета?
– Ядерна! А яка ж!
Усі сміються.
– Баб Пашо, ну ви даєте... Україна ж відмовилася від свого ядерного потенціалу! Це треба знати!
Ще кажуть, копали аж на десяти ділянках – на дев’яти виявили людські кістки. Тільки одна ділянка виявилася «чистою».
Жінки, на городах яких рясно цвітуть гладіолуси, а на хустках – троянди, ще довго не могли заспокоїтися:
– І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке? Може, він їх викопав – і його собака страшний усе згриз... Страшне! То ж стріляли людей ні за що.
– Так такі ж і стріляли, як цей...
Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і говорили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.
Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі війни, убивства, мори. Ця територія завжди була місцем, де щось росте та цвіте. На всю глибину цього саду – саме тільки життя. Люди з лопатами дарма перевертали землю. Піт дарма лився з лобів. У цій землі вже й так доста поту. А крові нема. Ну ось буває й так. Хочете – смійтеся. Диво, звичайно, це диво – або лише випадковість.
