Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)
– То як? Відчиняємо скриню? – питає гість.
Так, у нас гість зі столиці. Вірніше, ні, не зі столиці, хоча саме з Києва Марік тепер приїхав. Та він був і буде завжди львів’янином, а пахне тепер – всією Землею. Якимись неназваними гострими запахами з азійських базарів, соленою морською водою, банкнотами маленьких країн, пальцями всіх їхніх мешканців, запахом фарби з ще новеньких хрустких євро. Раніше Марік збирав данину лише в одній валюті. Але він стверджує, що закинув бандитські справи – від них і тікав спершу, потім уже увійшов у смак. Закинув? Та ж он, дзвенить зв’язкою відмичок в руці. Він упевнений в успіху, хоча й запевняє Марусю: нічого таким способом не відчиняв уже років п’ять. Каже, заробляє чесно, через мережу. Я не вірю – де ви бачили, щоб можна було так заробляти? Ще й їхати, вічно тікати, немов кочівник якийсь – з власної волі.
– Відчиняємо? – повторює запитання Марік.
Дзеленчить відмичками, наче янгол дзвіночком.
– Я ось думаю, треба замінити вікна на пластикові, – невпопад відповідає Маруся. – А то он дірка, дивись. Я пам’ятаю цю тріщину ще з... Ну, з тих часів.
«Тими часами» Маруся зве своє життя до операції у Берліні.
Марік підходить, роздивляється раму:
– Покажи, що тут. О, та це справжнісінькій слід від... – хлопець осікається, визирає в вікно.
Місто дивиться на цих двох, як колись на Олю та Антиквара-Костю. Втім, ніхто точно не знає, чи воно бачить щось. Маруся притискається щокою до Марікового плеча.
– Від чого слід?
– Не знаю, Марусю. Як хочете, то й міняйте на пластикові. Буде твоєму племінникові тепліше. То як? Відчиняємо скриню?
Маруся мовчить.
– Не розумію, я що, дарма зберігав ці відмички? Сподівався, ще тобі знадоблюся з ними.
Та хто ж повірить в таке.
– О так, звісно! – сміється Маруся. – Він сподівався! Ти просто втік, Маріку. Ти навіть Генріха не навідував, ти схибнувся на подорожах... Ну добре-добре, не сердься. Я теж мрію побачити світ, і я поїду з тобою, все в силі, – мені здається, вона говорить це тільки для того, щоб догодити хлопцеві. Й справді поїде з тієї ж причини. – Але, послухай, скриня... – Маруся зітхає. – Треба, звісно, її відчинити. Ну бо раптом там щось важке, а вам і так її винести буде непросто. Та й не продавати ж її з невідомим вмістом.
– Так. І?
– Просто я, можливо... Я так довго хотіла її відчинити, – Маруся усміхається недоречно. – Я була дитиною, розумієш? А тепер я бачу її. І ця скриня – така насправді проста. Звичайнісінька. Що як там і всередині...
– Що?
– Ну що як там... нічого. Якийсь мотлох. І жодного сенсу... Просто жодного сенсу. Ти розумієш? І все знову зміниться. Як місто, як все.
– А місто так сильно змінилося?
– Звісно. Замість замку якась телевежа радянська... Будинки такі сірі, особливо, коли дощить.
– Ти так говориш, ніби ти не рада...
– О, Боже, ні! Маріку, як ти можеш так думати? Звісно, я рада, що бачу.
Марік не розуміє й чомусь ображається. Наче за скриню, якій, звісно, не випало мати своїх почуттів, – навіть щодо дівчинки, яка так довго жила на ній, як на острові, й так завзято намагалась знайти скарби. А може, Марік згадує з теплотою, як вперше побачив Марусю в крамничці, перед сердитим Генріхом.
– Я просто чомусь думав, для тебе важливо побачити...
– Послухай, а що як ти сам подивишся? – Маруся цілує Маріка в щоку, радіє, як колись, коли вирішувала нарешті складне завдання з алгебри. – Маріку, подивись без мене! Якщо там щось хороше, ти мені скажеш.
Марік знизує плечима. Незрозуміло, погоджується чи ні. Та Маруся вже відвертається і на додачу затуляє очі долонями.
Марік стає перед скринею на одне коліно. Клапан підіймається гучно – клацає, наче зубами пес. Відмички дзвенять.
Замок, видно, геть нескладний:
– Готово! – каже Марік за мить і озирається. Знаю, він, мабуть, чекає, що Маруся от-от не витримає і озирнеться. Це ж Маруся, їй все цікаво...
– Ну? Що там? Чого мовчиш? – каже вона.
І Марік починає порпатися у скрині сам...
Я, звісно, вже знаю. Я одразу все знаю, щойно підіймається віко. Ця скриня чарівна в певному сенсі – вміє сховати всі запахи та сліди. Але чари розвіялися. Усе.
– Я дивлюся... – каже Марік. – Тут... Як ти й казала. Нічого цікавого... Ти точно не хочеш глянути?
– Ні, не хочу. Я хочу й далі уявляти, що там, знаєш, бальні сукні моєї бабусі, – Маруся вдає, що сміється. – Такі білі, мереживні, як весільні... Там же такого немає?
– Ні. Немає, – підтверджує хлопець. – Я складу все в пакети і винесу... Ти не проти, якщо я зайду на секунду до твого діда? Генріх буде хвилин за двадцять. А ми можемо поки випити чаю.
Маруся зовсім не проти – тільки полковник спить. Так діють його нові ліки, дідусь став зовсім спокійним. Тільки все забуває – навіть те, що він завжди боронив стару скриню.
А Марік вже тягне до коридору мішок з її вмістом. Суха хлібна кірка гулко падає на паркет.
– Що це? – питає Маруся, але й тепер не дивиться.
– Нічого, Марусю. Може... діамантовий ґудзик із сукні твоєї бабусі.
Маруся знову сміється.
За двадцять хвилин троє чоловіків підіймають скриню й виносять її надвір. Тільки на паркеті лишається слід – нічим його, мабуть, уже не зітреш. Полковник мав рацію.
РазомВікна Цілики таки замінили. Рипучий паркет накрили лінолеумом. Поклеїли нові шпалери.
І ось, той самий вокзал. Здається, навіть той самий перон, де я загубив Машин слід. «На першу платформу прибуває потяг Донецьк-Львів, нумерація вагонів починається з хвоста...»
З потяга виходить красива жінка з довгим рудим волоссям, пахне хутром далеких тварин, і Невою, і Кальміусом... Я не одразу жінку упізнаю, але знаю – це все ще вона, саме та, на кого ми так чекали. Друга половина двох різних Марій. Може, разом вони стануть цілими?
Маша пахне інакше. І не тільки тому, що жила в омріяному місті над Фінською затокою, не тому, що продавала шуби, відкривала магазини, спала з художниками, й поки ніхто не бачить, наводила чорним фломастером мости. Вона пахне інакше, бо це вже не тільки вона. Кров її захопила, наче чужі війська, маленька істота. Маша так хотіла сама.
Це хлопчик. Я першим чую і знаю – це все-таки хлопчик.
Усі обіймаються. Мені трохи ніяково. Стара провина, від якої я сподівався звільнитися, чомусь навалюється на мене наново – mea culpa, яку я, ймовірно, забув. А може, просто я раптом почуваюся зайвим серед людей.
І чужинка – хоча ні, вона не чужинка ніде, а надто у цьому місті – виходить раптом на першу платформу. Та сама циганка. Як це вона сказала тоді? «Щоб тебе твій господар вбив»? Але це ж дурниці. Господар давно помер. І так, я, можливо, накоїв помилок задля повернення – відпустив Машу, втік за Мисливцем... Але ж тепер усе виправилося. Навіть час у квартирі Ціликів виправився, йде рівно, день за днем, рік за роком. Жінка помилилася, вона не вміє нікого проклясти – просто звичайна жінка, яка боронить своїх дітей і шукає прихистку. Зовсім постаріла та осіла тут, теж назвала це місто домом. І діти її, певно, вже виросли. Я озираюся – циганки нема.
Ми йдемо нарешті до Марікової машини – не мерседес, але це й на краще – жигулі, як у полковника, тільки яскравозелені. Треба їхати, дід чекає.
І вдома все те ж – обійми, сльози та погляди на вже помітний живіт.
Маша пішла з одною валізою, й назад привезла одну. Одяг, книжки і... Раптом хтось відчиняє вікно – вітер з вулиці Лепкого розкидає малюнки. Я вглядаюся і принюхуюся, я не можу повірити. На малюнках Маші – наш парк, наш Собор, наш Замок.
Маруся вглядається теж:
– Маша! Ти ж так гарно малюєш, я ж ніколи...
– Не чіпай! – Маша зминає аркуші.
– Що ти робиш? – лякається молодша сестра.
– Немає чого дивитися.
Ми даємо Марії спокій і йдемо до крамниці – перевірити, як там новий помічник. Він, до речі, знайшовся, на диво, легко – Оля тільки й встигла поклеїти оголошення. Довготелесий хлопець із жовтим волоссям виказав неабиякі знання з історії Львова. Звуть помічника трохи дивно – Вітусь. І цей Вітусь сьогодні вперше залишився на роботі сам. Якраз мали підвезти чергову коробку, і воно ніби мотлох, але ж треба в ньому знайти скарби. Маруся хоче все сама перевірити – такою вона стає, ймовірно, наслідуючи матір. Та щойно ми заходимо до крамниці, мала про все забуває. Вона помічає одразу – немає скрині.
– Хтось… купив її?
Здається, внучка полковника уявляла, що скриня застрягне в крамниці навічно, як колись усі речі застрягали в квартирі на Лепкого.
– Так, один старий, – відповідає хлопець. – Польською говорив. І решту мені залишив.
– А телефон? Адресу свою?
– Ні... Чого б це? – знизує плечима Вітусь.
Він трохи смішний, як і його ім’я. Пахне ганчір’ям, книжками, пилом, наче сам не людина, а антикварна лялька. Маруся вже збирається йти, коли все-таки згадує, за чим прийшла в магазин:
– Слухайте, а Генріх казав, мали принести новий товар. Приносили? Ви отримали? Посортували?
– Так, отримав, – киває хлопець і раптом скрикує: – Ой! Вибачте, Маріє Юріївно! Я ж отримав оте все... і забув!
– Що забули? Посортувати?
– Ні-ні, я забув той мотлох у скрині вашій! – Вітусь опускає голову, й розводить надто довгими своїми руками. – Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню потім... купив той поляк, – Вітусь, мабуть, зустрічає Марусин докірливий погляд, бо лепече ще швидше: – Та там і не було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще гроші – банкноти тисячемаркові... Я все поставив усередину скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?
Маруся зітхає. Це насправді дрібниця – якісь газети й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі тепер дивне бажання – щоб усе було досконало. Перфекціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзеркалі – побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості, звісно, виправиться – треба тільки почати старішати. Та поки що Маруся просто бореться із собою:
– Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не дуже важливо, – каже нарешті. – Тим більше, в нас сьогодні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважнішим, добре?
– Обіцяю, пані Марусю!
– Маріє, – виправляє жінка. Її лице освячує усмішка – тепер нарешті доречна.
Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називатиму – яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі уже знають новину.
– Дєточка! – гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. – Це правда? Приїхала ваша сестра?
– Марія? – не вірить Ярослав Теодорович. – Ота, що я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...
– Приїхала? – зиркає дід Євген. – Слава Ісусу!
Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляється, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я подумати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє святкування, і що сусіди прийдуть?
– А що? В «городку» завжди все разом відмічали, – сказала Тамара. – А тут живемо вже тридцять років, а все наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай приходять!
І приходять. Усі приходять до квартири на третьому поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива. Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто всміхається і мовчить – може, це діють ліки, та, імовірно, він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі замовкають і прислухаються.
– А непогано! – виголошує Ярослав Теодорович врешті. – Непогано ж таки!
Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини веселощів.
– Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка, що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж непогано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?
– Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.
– Та де, років сто! Мінімум!
Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості», що долинає згори. Тиха мелодія – я майже не чую її з моїми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно – і місто приєднується до святкування повернення, і музика стає голоснішою. А Генріх, здається, наспівує.
– Треба було і їх запросити, – сполохується Оля, показуючи пальцем на стелю.
– Але ми там нікого не знаємо.
Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає, що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку звати Алісою.
У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано принаймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості встають з-за столу.
Pulkownik w krwiЦю історію я нарешті почув від Олі, а тому не можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам люди зазвичай кажуть правду – нам однаково нічого не продаси.
Усе сталося наприкінці літа – тільки Оля не може сказати якого року.
Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує, дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовхати з силою в трилітрову банку і – якщо встигнеш вчасно закрити кришкою – буде тобі сонячне світло на зиму. Пропустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож усі діти були на вулиці.
Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польською. Бо були вони польські діти.
Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською. Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали через резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі справи – літаки й космос, ракети й майбутню війну.
Ці дві групки дітей – радянська та польська – чомусь ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна у вікна. Таке життя незвичне було для Олі – до того її дитинство минало за вічним парканом військового «городка», змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було навіть ніяково. Бо якби все як годиться – вхід за перепустками, колючий дріт, солдати – все було б ясно. І можна було б помріяти, що симпатичний польський школяр давно б познайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла майже, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не розмовляли. Ніколи – та щось особливе було в тому дні. Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.
Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч, і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою класиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині – всі разом ловили м’яча, – то вже не хотіли розходитись. Я навіть думаю: так ставалось завжди. Щоразу з новими радянськими дітьми, що оселялися в цьому дворі з відрядженими до Польщі батьками, з кожною групкою маленьких «місцевих». Діти зійшлися через загублений м’яч і плаксивого хлопчика, й виявили, що можуть одне з одним заговорити. Не дуже легко – та можуть. Поводилися, як інопланетяни, що зіштовхнулися із земною цивілізацією. Що там, ви кажете, варто було б землянам транслювати у космос, очікуючи контакту? Рівняння Ейнштейна? Його діти поки що не вивчали. Тому взяли крейду й написали на асфальті найскладніше з доступного їм – квадратне рівняння. Можливо навіть, його написала Оля чи якась інша розумна дівчинка – Оля точно не пам’ятає. Поляки подивилися й накреслили на асфальті рішення. Радянські схвально кивали.
Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник, вказали кут і довжину катета... Випробування за випробуванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними, такими ж точно, як ти.
Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирішив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало похолодання – а польське радіо ніколи не бреше. Тож полковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.
Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони означають? Чи, може, не значать нічого – так, випадковість. Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Старий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник від’єднується від ракети. Полетіло, щоправда, не в космос – в обличчя. Кровищі було... А діти надворі все вирішували рівняння й сміялися.
Полковник притис рану рукавом, та сорочка швидко ставала червоною, як піонерські галстуки.
Від болю й яскравого сонця він, мабуть, не розбирав дороги. Вхопився рукою за перила підвалу, на мить застиг... Тепер всі діти дивились на нього. Здавалося, замість рота в полковника була велика червона пляма. Лезо, вдарившись нижче носа, понівечило шкіру на підборідді та над губами.
– Pułkownik w krwi! – крикнув хтось перелякано польською.
– Pułkownik w krwi... Pułkownik w krwi... – зашепотіли інші.
Радянські діти мовчали.
– Папа! – закричала маленька Оля.
Полковник щось у відповідь пробулькотів. Мабуть, хотів заспокоїти всіх, мовляв, нічого страшного – та розібрати було неможливо.
Оля й Тамара побігли додому за батьком. Діти, мабуть, знов розділилися, а то й розійшлись по своїх квартирах – постійних і тимчасових.
А в полковника дотепер залишився тоненький червоний шрам. Наче старому зашили рот або хотіли намалювати хрест – ножем перпендикулярно до лінії губ.
Ось і все. Ось і все? Я відмовляюся вірити. То це й весь секрет «полковника у крові»? А страшна таємниця? В полковника ж має бути страшна таємниця. Та є лише ця дурна випадковість.
День народженняУ полковника свято. Не ювілей – ювілей ми з Марусею пропустили, поки шукали одне одного у столиці. Але в такому віці кожен день народження – перемога. Старий ще клянеться дожити до ста, а сьогодні – сімдесят шість. Коли він народився, Сталін якраз виголосив, що починається велика трансформація – і трансформація почалася...
Маша гойдає на руках сина. Оля запалює на торті свічки – скільки знайшли. Маруся вимикає світло. А далі все йде шкереберть. Цілики помічають в вікні щось дивне, якесь мерехтіння.
– Світла нема в сусідів? – коментує Тамара. – Ох, ця ваша країна!
– Але так гарно, – каже Маруся.
У будинку навпроти миготять у вікнах свічки, зовсім, як тут, на торті.
– Загадуй бажання, тату.
Та запах свічок вже змішався зі запахом смутку. Бо люди, звісно, згадали, сьогодні – четверта субота листопада. Всі уже знають – хіба що крім немовляти – чому сьогодні вогники на підвіконнях. Мушля розповідала про це ще зранку.
Полковник дмухає. Вогники згасають. Усі аплодують. Мовчки шукають ніж, чомусь не вмикаючи світло.
– Слухай, дідусю, а твоя Крайновка – це ж Харківщина? – раптом питає Маруся. І я під столом відчуваю, як Тамара намагається пхнути її ногою, промахується, влучає в мене. Маруся продовжує: – Ти щось про це пам’ятаєш?
Полковник мовчить. І ніхто не наважується перервати мовчання. Пахне тортом, сірниками і керосином. Генріх прокашлюється. Вовтузиться немовля.
– Я забув, – каже старий нарешті.
Ну так, ти забув, старий, – забув чи засипав хлібними кірками... Маруся теж діду не вірить. Може, тому, що з молодшими розмовляють іноді так само щиро, як з псами.
– Дідусю, але... Ти хіба не розповідав колись? Щось про сестру. Ти точно казав щось, я просто не пам’ятаю, бо була ще...
– А може, я вигадав? – обриває Марусю полковник.
Мені з-під столу не видно, але я впевнений, що дивиться він на Олю. І тиша така. Як у тому лісі з мого сну. Дерева, дерева, сніг, на снігу – сліди лап твого пса. І світить червоним вогником горобина.
– Як вигадав? – запитує Оля.
– А як? Ти ж ось вигадуєш історії у крамниці. Ті, які хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.
Пишаєшся навіть собою, – цідить полковник, і, певно, Оля уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. – Ось і я собі вигадав, – продовжує Цілик, – братів і сестру. Але добра людина, директор училища, все пояснив мені, дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда вашого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ціликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали хіба? – закінчує він і встає.
Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще такий іноді впертий – попри слабке здоров’я та заспокійливі ліки.
Але Маша скручується від чергового приступу кашлю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків, здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик: «Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче затвердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, а саме засновника.
Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Маруся виводить мене за двері під сердитим Тамариним поглядом.
– Вибач, Доміку, – каже.
І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квартири й свічки у вікнах напроти – вони ще горять. За якийсь час прийде Маруся. Говоритиме – та я чомусь знову погано чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, як із полковником, – перенапружиться і постаріє собаче серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос: Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка вище вікна Ярослава Теодоровича – це Сиріус, то... Ш-ш-ш. Сузір’я Великого Пса, тоді... І тиша. Я не чую. Що? Що тоді? Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно і – плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про героїв – таких, як обидва її прадіди – той, що приніс із Берліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свічки? Так військо по війні розпадається на людей. А може, очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей на Замарстинівському городі: «Звідки ж ви тут взялися?»
Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.
А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається – якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник – до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима – я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!
Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув – «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.
