Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)
Так, я ненавиджу, коли полковник їде до літака. Тут, з МіГом, він стає сам не свій. Гладить мене по голові: «Ти любиш мене, мій дурашка, ти чомусь мене любиш». А тоді наказує нікуди не йти з городу, завішує вхід до целофаново-брезентового ангару й важко залазить до тісної кабіни винищувача. Сидить нерухомо, тримаючись за холодний штурвал. Пальці, мабуть, німіють від безглуздої втоми, очі без потреби вглядаються у брезентову стіну. Що він бачить попереду? Кров його пахне розпачем і війною. Так пахне кров тих, які плачуть біля пам’ятників загиблим. Але ж пам’ятника немає. І на очах полковника ніколи немає сліз. Я думаю, це якийсь трюк, якому навчали радянських льотчиків.
ЦукорВелика Ба не вивчилась ні на кого – хіба на дружину полковника. Й іноді здається, вона трохи заздрить Маші й Марусі, бачить себе ще дівчинкою. Вона давно застара, аби навчитися малювати. І давно занадто велика, аби сидіти на скрині отак, підібгавши під себе ноги, та мріяти про бал у Високому Замку, як молодша онука.
У телевізорі пропонують різні вправи для схуднення, страви для схуднення, все для схуднення, і креми – аби повернути молодість. Такою старою й великою, як Велика Ба,
– Це через недосип, – каже. – Ваня ж літав уночі.
Так, він літав – ще й як. І забобонний до смерті. Все казав, що отой льотчик розбився, бо жінка його вночі не чекала, і той... Їх, мабуть, немало билось раніше.
Це тепер люди понавигадували різної електроніки. А тоді основними засобами безпеки були очі, руки та голова пілота – ну й крісло-катапульта. І в тих, кому пощастило, – жінка, яка не спить не землі. Чомусь це мало когось врятувати...
Більшість друзів Цілика були такі ж – забобонні. Жінки знали: мають вночі не спати, чекати свого з нічних вильотів. Але деякі – спали.
Ліля ж сприймала те все серйозно. Не лягала. Боялася, щойно приляже – засне. Сиділа при лампі з книжкою. Книжка, хоча й про любов, присипляла Лілю. Вона клала голову на руки. Намагалася не стулити очей. Дивилась впритул на квітчастий візерунок на рукаві блузки. Квіти розпливалися колами на ситцю. Ситець пахнув бавовною, зібраною десь в Казахстані. Колами-колами... Лілі, напевно, снилися хмари, схожі на щойно зібраний у мішки бавовняний урожай. І хмари, схожі на ті, що сняться тепер полковнику, і як крізь хмари стрімко летить літак. Занадто стрімко! Ліля прокидалася. Від гріха подалі йшла заварити ще чаю.
– Чай був із Грузії, але все одно – несмачний без цукру. Тоді всі пили солодкий чай.
Думок про стрункість у Лілі чомусь не було. Була тільки ніч, чоловік у хмарах, сюрчання комах за вікном. А потім уже й дитина, й завжди – обіцянка не спати. Чекати. Бо деякі спали, і ось...
Одного ранку до Лілі постукали.
Так, він розбився.
І перша думка – згадати. Книжка, малюнок на рукаві, чай із цукром... Невже саме в ту мить? У ту єдину секунду? Як же?..
Ліля не заплакала. Вона знала, що так буває – чоловіки зникають. І навіть п’ючи ночами грузинський чай, думала інколи: що з ними буде? З нею й малою Томкою, якщо... Ні, так не буде, тут же заспокоювала себе. Тобто буде, лише не з ними. Вона не стулить очей. Але ж стулила!
Ліля зачинила двері – мовчки. Не галасуючи. Не мліючи. Не дякуючи за співчуття. Підійшла до доньки, пригорнула до себе: як ми будемо, ну, кажи? Все було так, як у її уяві. Вона проживала все це багато разів. Частинки болю вже були пережиті – поки вона думала, і не хотіла думати, але готувалась. Як мати колись готувалась, що батько не вернеться з війни. І Ліля пережила той ранок, не налякала ні дитину, ні друзів-сусідів безглуздим плачем. Ліля й тепер цим пишається – тому й розповідає вже вкотре.
А потім додому прийшов чоловік.
Помилилися просто. Просто постукали не до тої кімнати. Якби Ліля тільки взяла документи, які їй простягали, якби подивилася прізвище, вона б одразу побачила: Цілик, як завжди, цілий. Але півдня Ліля прожила так... А може, той час був ще для чогось даний її сусідці?
Велика Ба й досі часто не спить уночі – в’яже. Поки полковнику знову сниться, що він обернувся на звіра.
Високий Замок«Треба виходити з того, що є зараз. Ви розумієте? Дівчинці треба вчитися жити так...» – сказала лікарка в окулярах з товстою оправою, чим дуже розгнівала Олю. Більше нічого про ту розмову мені невідомо, і нічого про лікарку – тільки про товщину оправи.
Взагалі те, що стосується Марусиних очей, теж, наче та чорна скриня, нічим не пахне. Пахнуть лише старі очні краплі, про які всі давно забули, бо справжньої надії на них немає.
Та мені заочно подобається лікарка. «Дівчинці треба вчитися жити так», – це означає в темряві чи, як говорить сама Маруся, у порожнечі.
Й хіба не треба? Шкода лише, що лікарка, певно, говорила занадто м’яко. Я б не був таким делікатним. Марусі би прийняти себе, як є, вчитися читати світ дотиками чи, якщо хоче, запахами... Так, запахами. Якби тільки я міг навчити її цієї мови. Як вчить французької нашу сусідку красивий хлопець з Руанди, як сама Маруся вчить української свою матір. Якби Маруся змогла прочитати все, що читаю довкола я, вона б знала місто краще за тих, хто нібито вміє бачити.
Але світ так переконливо говорить до Марусі голосом матері. Цей голос заспокоює. Каже, густа порожнеча – лише тимчасова. Як сонячне затемнення чи віяльні відключення електроенергії. Маруся, здається, вірить. Хоча і не розуміє. Їй було майже п’ять, коли вона бачила востаннє, й вона багато чого пам’ятає – та не якісь там відключення.
Дівчинка знає лише: відключення «світла» для всіх – це добре. Це час, коли всі – разом з нею. Навіть книжки перетворюються на гладенький папір. Мовчать радіо й телевізор. І Ціликам доведеться – нікуди вони не дінуться – говорити одне з одним. Я теж люблю ці відключення. Запах воску, що тане, – як у соборі, в який не пускають собак. Тиша. І тільки іноді – невмілі мелодії дівчинки з квартири поверхом вище.
Шкода лише, що на Лепкого «світло» вимикають нечасто. Тут, поруч, кажуть, живе хтось важливий.
– Світло завжди дають за якийсь час, і в тебе, Марусю... все пройде, – повторює Оля, не називає ворога на ім’я.
А Маруся вірить. Чому ж іще вірити, як не голосам рідних?
І казкові герої, про яких читають Марусі, – і Пітер, який не хоче дорослішати, і Венді, що вирішує повернутись додому, і Робінзон Крузо, який чекає на корабель до імперії – такі ж реальні, як мешканці цього міста. Приміром, я.
– Дом дуже красивий, – розповідає Оля. – Справжнісінький Артемон. Ти пам’ятаєш малюнок з книжки? Ні? Ще Дом трохи схожий на лева. Ти пам’ятаєш левів?
Левів Маруся не пам’ятає теж. Хоча, певно, мав їй траплятися якийсь лев – кам’яний. Зоопарку ж у місті немає. Всі леви тут кам’яні.
– Шерсть у Дома сніжно-біла й пухнаста, – продовжує Оля.
Й це також брехня, вигадка. Я чув зовсім інші розмови. Шерсть моя не така вже й гарна тепер. Мене ж не водять більше до перукарів. Маруся розчісує, а Тамара стриже. Від поганого харчування колір, думаю, з білого став сіруватим.
Навряд я схожий на Артемона. І вже точно ніколи в житті не був я схожий на лева. Але нехай. Нехай, зрештою, Маруся бачить мене таким – білосніжним, прекрасним, величним. Чому ні? Вона ж усе бачить так – кращим, аніж воно є насправді. Навіть місто.
Усміхнені маскарони давно відлякали всіх злих демонів від львівських будинків, і статуї на Оперному радіють, навіть муза трагедії, і досі височіє Високий Замок. Ні, навряд Мама Оля хоче обманути малу навмисно. Я думаю, це той самий інстинкт, який змушує ховати дитину за спиною, коли наближається пес, змушує так брехати. Немає порожніх пляшок і потворних кіосків, немає похмурих людей і обдертих стін. Таке місто мало би пахнути тільки Ne m’oubliez pas, тільки квітами Єзуїтського Саду, тільки свічками Собору...
Ні, мама Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує.
– А який він, Замок? – питає мала.
– Високий Замок, він... дуже високий. Височезний! Ворогам ніколи не підібратись до нього. З висоти...
З висоти Високого Замку видно, звісно, весь світ. Та що там – усесвіт. Раніше видно було поля, ліси та стежки, якими спішили до замку вози й вершники на білих конях, а тепер – видно дзвіниці, акуратні кольорові будиночки, й рівні сучасні дороги, і зелень прекрасних парків. Так, всевсе видно з Високого Замку.
– Ось одужаєш і побачиш.
А якщо вилізти на замок вночі, побачиш, як місто світиться, наче всі зірки неба. Як велика новорічна ялинка.
– Ти ж пам’ятаєш ялинку, Марусю?
Так, вона пам’ятає, звісно. Новий Рік у Ціликів – найважливіше свято. Як Великдень у християн чи Курбан-байрам у мусульман.
Новий Рік приходить у львівську квартиру хвилями – починається десь у Баку, крокує колишнім Союзом, через Москву – до Львова. Та загадувати бажання слід чомусь саме під бій курантів на Спаській Вежі. Скажи мені, де твій Рим – я скажу, хто ти.
– А на Високому Замку є годинник? А у Високому Замку хтось живе? – допитується Маруся.
– Ні, зараз там вже ніхто не живе.
– Зовсім-зовсім ніхто?
Маруся замовкає. Їй сумно: зовсім-зовсім ніхто.
А я не можу збагнути, чи розуміє Оля, наскільки химерні картини малюються в голові доньки? Розуміє ж, мабуть, а інакше чому розказує, що до Високого Замку надто складно добратися.
Хай там як, а вузькі коридори львівського замку, якого давно немає, звиваються під Марусиними ніжками. В своїй уяві дівчинка бродить його залами, шелестять спідниці пишного вбрання, того, що ховає Велика Ба у залізній скрині. Й можна, мабуть, підійти до віконця, встати навшпиньки й побачити – цілий світ і тисячу та один вогник – від Баку до Берліна – як усі зірки й одна новорічна ялинка в квартирі полковника Цілика.
Чужа територіяЛегко Господарю було сказати: тут дім. Хай навіть я буду ідеальним собакою і прийму цю команду так, як належить, тутешні пси не приймають мене. Маркери свій-чужий напружено бринять у повітрі, як дроти, з яких, відштовхнувшись, здіймаються голуби. Гарчання й виття безхатьків розривають повітря вночі. шаную хистке перемир’я. Як всі. Голуби й справді вже мене трохи дратують.
Я можу дотримуватися звичаїв, я можу вдавати, що так само не люблю львівських котів, щурів, голубів – просто
Я можу впевнено бігти вулицями, так, наче вулиці ці належать мені.
Я можу заповнити весь простір міста своїми слідами.
Я можу повірити навіть, що пес на Домініканському соборі – мій особистий герб. Герб пса Домініка з факелом у зубах.
Та старий дог дивиться на мене згори.
Безхатченки гарчать, щойно побачать. Хоча ці гарчать до всіх, хто має господаря. Так, наче не хочуть знати, що мій мене теж покинув. Та ні, що я кажу? Мій Господар залишив мене тимчасово, в (майже) надійних людей. Мій Господар – повернеться.
Молодий мускулистий боксер зривається з повідка. Ми б’ємося. Я чую, як хтось сміється. Пудель б’ється з боксером! Навіть клацає фотоапарат. Кому тільки спало на думку фотографувати таке? Клацають зуби. Боляче. І фотоапарат – знову. Маша кидається між нами.
– Дівчинка! – кричить хтось.
І це останнє, що я пам’ятаю добре. Але знаю: Маша рятує мене. Маша рятує мене – це точно.
Ми, здається, закривавлені, шкутильгаємо до квартири на Лепкого. А в парку ще довго, мабуть, гомонять люди – сварять, сподіваюсь, боксера, шукають його господаря. Мене і Машу в цей час обливають у ванній перекисом і мажуть йодом. Коли він тільки відмиється з колись білої шерсті? Добре, хоч не зеленка. Паморочиться у голові.
Тамара з Машею збираються до поліклініки.
– На ветеринара грошей немає, хай здохне ця псина, – каже про мене старий.
А потім веде мене, – та що там, фактично несе – до ветеринарного кабінету.
Мою рану обробляють і зашивають – я не відчуваю нічого. Ніякого болю, крім сорому.
Маша врятувала мене. І вона налякана – хоч і який солдат.
Полковник витратив гроші на мене, а значить, Цілики довше збиратимуть на Марусине лікування.
Полковник ніс мене, і я чув, як тремтіли старечі руки, як збивався ритм серця.
У Маші, на щастя, лише один неглибокий укус. Шкіру на руці врятувала куртка, куплена колись на виріст в Німеччині. Лише чотири крапельки крові лишилися від боксерських зубів. Тільки куртка, звісно, зіпсована. Як тепер купиш нову?
Полковник кричить на мене, наче сказився. Може, справді сказився? Вб’є мене за ці чотири краплі крові його онуки. Хіба пошкодує грошей, що вже витратив на моє лікування?
Пошкодував.
Маша повернулася з поліклініки вся в сльозах. Вона дуже боїться уколів.
– Ти чула, що лікар сказав? Сказ – це смерть! Дура! – кричить Тамара й раптом замахується на доньку.
Чи то мені ввижається після всього?
Ввижається, як Тамара кричить, вимагає, щоб Маша не боялася – а дівчинка все одно боїться. Нестрашно було захищати мене від пса, але уколи – це страшно ще й як.
Уколи, втім, скасовуються. Новина приходить за кілька днів: господар боксера приніс довідку, що він здоровий. Не господар, звісно, здоровий – пес.
Але, кажу вам, у цьому місті ще не скоро приймуть мене за свого. Хоч зрештою, я себе теж – не приймаю.
КришталикДіагноз Марусі займає цілу сторінку нерозбірливих лікарських каракулів. Та Маруся чомусь упевнена: те, що потрібно, аби побачити, – це чарівний кришталик.
Дарма полковник читає дитині уривки з великої енциклопедії. Дарма, що в енциклопедії сказано, кришталик – двовипукла лінза зі змінною фокусною віддаллю, заломлює світло...
– Ловить? – перепитує дівчинка.
– Ні, Марусю, не ловить, а викривляє. Як тобі пояснити?
Ніяк, їй же сім. Просто припинити читати енциклопедію. Мамі Олі – припинити розповідати казки. Дістати з шафи оті очні краплі, що припадають порохом. Знайти буквар зі шрифтом для незрячих – мають же бути такі букварі?
Та полковник пахне своєю впертістю – керосином, машинним маслом, далекими аеродромами. Він завжди пахне так, коли не збирається відступати: «Кришталик заломлює світло, фокусуючи його на сітківці...»
– Сітківці! – скрикує дівчинка. – Отже, все-таки ловить! Як рибу в сіті!
Маруся перемагає. Так, навіть впертого діда. Поки що вона перемагає завжди. Тепер дівчинка застигає, бо, певно, уявляє його собі – цей всемогутній кришталик, який може впіймати в сіті все світло на світі. Це, мабуть, коштовний камінь, схожий на люстру з богемського кришталю, її Маруся ще пам’ятає – домашнє сонце. Подумати тільки, світло, як рибу в сіті... Вигадає ж таке! Так, наша Маруся вигадає.
Вона впевнена, чарівний камінь розділять надвоє, вставлять обережно їй в очі. Спершу буде незвично. Й виглядатиме дивно – так, ніби коштовні діаманти поставили в просту дешеву оправу. Але кришталик засяє – яскраво, впевнено, й освітить собою все. Повернуться кольори і форми, світ остаточно прийде до світу – великий до Марусиного маленького. І стіни Високого Замку здійматимуться перед Марусиними новими очима...
Треба лише замінити кришталики – Марусині неправильні, успадковані від батьків і Чорнобиля – на нові. Настільки коштовні, що дозволити їх собі поки що не вдається.
– Так, дідусю?
Старий розгубився й пахне тепер інакше – пшеницею та яблуками з самотньої яблуні на городі. Ніякої впертості.
– Так, Марусю. Так, качко.
Маруся всміхається.
Звісно, до чарівного каменю має бути і чарівник-лікар. Він чомусь уявляється дівчинці другом батька, а іноді і самим Юрасем. Хоча Юрась, здається, закінчував не медичний, а торгово-економічний.
Марусі якось навіть наснилося, що за зачиненими дверима, які затуляє залізна скриня, – лікарський кабінет. І тепер мала притискає до килима вухо, і нібито навіть чує, як вітаються з доктором пацієнти. Або каже на ранок:
– Знову наснилося, ніби батько в сусідній кімнаті. Тільки обличчя не бачу.
Усе правильно, звідки взятись обличчю? Маруся не пам’ятає його. І я скоріше повірю в те, що повернеться зір, ніж у те, що, як мріє Маруся, батько вернеться до Мами Олі. Навіть якщо мала бачитиме, то батька знайде хіба на одномуєдиному фото – тому, що Оля сховала від гніву полковника.
Раніше, звісно, був цілий весільний альбом. Але старий, кажуть, прогримів:
– Навіщо ти це привезла? Дивитись не можу! Зрадник! Зрадник! – і альбом полетів у смітник.
Хоча зрадником, звісно, був не альбом, а батько Марусі.
Потім, можливо, хтось знайшов випадково на смітнику ті весільні світлини. Може, забрав собі. Чи намагався шукати власників, давав оголошення у газети: панове, ви загубили пам’ять. Як ви без неї? Я вам її залюбки поверну за винагороду. А може, й просто так поверну.
Але Цілики не візьмуть. Вони хоч і не лікарі, але знаються трохи на лікуванні. Якщо вирвати спогад, він не болить. Простий метод, а чутки про побічні ефекти, здається, перебільшені.
Тільки Маруся не хоче ні про що забувати. Навпаки, все, що в неї було, вона хотіла би повернути – батька і світ, як вона його собі уявляє. Вона вірить, що так і буде. Батько приїде й вилікує її. В чарівному кришталику відіб’ються вулиці та сади, пси та люди, і, звісно, ж Високий Замок. Величні замкові мури здійматимуться над містом, чорні очі бійниць мружитимуться на світанку.
Ця дівчинка, мабуть, остання, хто бачить Замок. І якщо справді колись її вилікують – чи просто, коли вона виросте, й на свій випускний, за традицією, підніметься зустрічати світанок на Замковій Горі – Замок ураз зруйнується, зникне вже назавжди. Маруся знатиме, як і всі ми, лише порослий травою пагорб, де поховані рештки мурів.
Кажуть, Замок колись розібрали так, як мій Господар розібрав завод у Новерську. Із каменів постали звичайні будинки – здається, десь на Личаківський. А під курганом, що тепер на місці королівського замку, десь глибоко лежить камінь. Мама Оля стверджує, на камені під Високим Замком вибито напис: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь об’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року». Та чи можна вірити шкільній вчительці історії? Я не знаю. Той камінь занадто глибоко.
А Оля говорить і говорить про замок так, наче він існує. І Маруся пахне радістю, яку роздавали колись біля будівлі Галицького сейму – паперовими вітрячками, повітряними кульками, морозивом... Для дівчинки Високий Замок, що для старого небо. І доки це так, замкові мури здіймаються над принишклим містом, і очі бійниць мружаться на світанку. І видно з них цілий світ. Принаймні комусь.
ГріхопадінняНіби сліпі, квіти обережно вибираються зі своїх нірок, волога земля випускає їх, а разом із ними все старе, шар за шаром, у ще прохолодне повітря. В собак паморочиться у голові, у пенсіонерів поколює в серці. Наближається кінець року – навчального. Скоро школа, у якій вчителює Оля, вперше прийматиме іспити українською. Колись вже приймала польською, потім – російською... Взагалі-то, цю школу досі «гвардійською» називають: директоркою ще недавно працювала дружина генерала, й багато вчительок були дружинами офіцерів – за збігом чи що. Союзу, тих, хто мріяв поїхати, але не їхав, і тих, кому у місті чомусь подобалося. Останніх, втім, було небагато, та й то двох вчительок української можна не рахувати. тридцятиріччя, знизу не видно. Та цього разу вікна зачинені, ніби Оля забула, що ми прийдемо її зустрічати. в гастрономі комуністкою обізвали, ти це розумієш? Обізвали! – розходиться Тамара, на світло проглядаючи зеленкуваті купюри. Констатує: – Справжні... А я що, була у компартії? А вони? Оті, що кричать! Вони то якраз і були. Ти що, думаєш, інші вчителі не беруть? Чи цей ваш молодий директор? Та...
Тепер генерал, підтверджуючи свою важливість, виїхав разом з родиною до Москви. Підлеглі ж розділилися: на тих, кого теж вітром здуло зі Львова одразу по розпаді
Хай там як, а, судячи з криків з вікон, учні на перервах галасують поки що російською й на стінах з червоної цегли старшокласники написали білою фарбою «Цой жыв» – через «ы». Хоча, здається, «и» має бути? Вочевидь, вчителька російської недопрацьовує – чи таки поїхала з міста зі своїм офіцером.
Замість генеральської жінки директором поставили енергійного хлопця, щойно з української філології і з міста Дрогобича.
Чоловікам учительок затримували зарплату, трохи частіше видавали продуктові пайки – якусь крупу, кістляву морожену рибу, консерви з незрозумілим вмістом, і раптом, як свято, – згущонку. Останню схвильовані жіночки й заносили часом до директорського кабінету, й сховатись від них було, мабуть, вкрай складно. Тож скоро худенький директор почав гладшати на офіцерському молоці й звикати до колективу. Він так і пахнув тепер – згущонкою. Запах Дрогобича швидко вивітрювався. Втім, бачилися ми з директором нечасто.
Спілкувався він лише українською – дивина на той час і на ту школу. Подейкували навіть, що російською директор говорить із дуже смішним акцентом. А молодий керівник тим часом давав школі раду: дістав десь потрібну кількість портретів гетьманів і кобзарів, чи не першим у країні запровадив спів державного гімну – в актовій залі, щопонеділка. Навіть лад у шкільній бібліотеці навів, списавши на покій усіх «Піонерів-героїв» із друзями. Все в школі йшло на лад. Дружини офіцерів навіть пильнували, аби старшокласники по понеділках не гигикали, а співали. Навіть учителька російської мови.
– Чому ми маємо це співати? – зітхала потім в учительській.
А після уроків розпитувала про справи й онуків старого діда Євгена, й де ж їй було подумати, що він, можливо, ще до кінця 50-х ховався десь по лісах, і гімн по понеділках співав голосніше за інших, хоч і зі своєї завгоспівської підсобки. Чи то завгоспа не запрошували до співу офіційно – чи то йому вже подобалося ховатися. Якось спізнившись, Мама Оля чула той спів.
– Може, мені таки треба їхати до Росії? До мами? – запитувала вчителька російської, що не любила співати.
– Та припиніть, це наша земля. Ми це місто підіймали, вони би тут... – і колега Мами Олі заходилася у роз’ясненнях про важливість індустріалізації, зовсім, як на уроках історії.
Мама Оля мовчала. Директор заходив до учительської, й тоді враз замовкали всі. Тільки вчителька географії, як завжди, розповідала – всім вже давно набридло – що однаково скоро поїде до Грузії.
– Що там робитимете? – дивувалася добра вчителька російської. – Там же гори, дикість... Тут хоча б місто.
Грузинка знизувала плечима й скоро справді поїхала – в ці свої гори чи, може, в котресь із грузинських міст. Вчителька російської потім поїхала теж. Мама Оля не пам’ятає куди. Однак школа тепер прийматиме іспити українською.
Вікно Олиного кабінету на третьому поверсі, он де. Коли воно відчинене й Мама Оля махає нам рукою, вона схожа на ученицю. Перших зморшок, подарованих на
Ми чекаємо. Повз нас ідуть діти, пахнуть жувальними гумками та сигаретним димом. Діти як діти. Цой живий, а повітря напоєне сонцем і викидними газами, здається, ще трохи – й вибухне.
Нарешті з’являється Оля. Вона чимось налякана, і руки, що після школи так віддають крейдою та чорнилом, помітно тремтять. Оля відводить Марусю вбік, бере її дитячу сумочку, білу в червоні сердечка – спадок Машиного дитинства в Німеччині – ховає щось усередині, віддає сумку доньці.
– Сьогодні треба затриматися, – голосно пояснює батькові. – До екзаменів учнів готую.
Насправді я знаю: Мама Оля сама готується до екзамену. Сама вчить нову для неї історію – не ту, яку їм викладали в університеті всього кілька років тому. Історія – наука, що тепер розвивається дуже швидко. Швидше, мабуть, за ядерну фізику. А Мама Оля відповідальна, її й в комсомолі за це хвалили.
Оля шепоче щось доньці на вухо: ш-ш-ш. Нам з полковником нічого не розібрати. Тільки Маруся боїться все сильніше, й всі карабаси-барабаси оживають в її крові, всі страшні пірати на чолі з капітаном Крюком розправляють вітрила, готові плисти до самого серця.
Дорогою Маруся притискає сумку до себе, щоб вдома сховати її за залізною скринею. Уже потім до квартири влітає Оля...
Сумку вона знаходить одразу і без підказки – знає, де Маруся сховала би щось важливе.
– Що сталося, доню? – запитує Ба.
Голос Олі зривається, наче парасолька летить у бурю. Й буря така під шкірою, що, хто має ніс, той почує: сталося щось страшне.
Я пробираюсь до кухні – ще до того, як жінки зачиняють двері, аби не хвилювати старого. Та он воно що:
– Вона дуже просила, була така гарна, – квапиться Оля. – Вбрана гарно, і з нігтями... такими... Я навіть не знаю, де такі роблять. І зачіска... Ангел просто, ти розумієш?
Мама Оля торохкотить, виправдовується, наче злочинниця. Так і є, Оля скоїла злочин. Справжнісінький. Ще й вплутала в нього дитину.
– Я і подумати не могла, ти розумієш? Чесно! – ридає жінка.
– Я розумію, – відповідає Тамара. – Чого ти трусишся? В чому проблема? А ну, дай. Cкільки тут?
Тамара спокійно відкушує ще один кусень зеленого яблука – сік бризкає Мамі Олі в лице – потім бере зі столу білосніжний конверт, щойно витягнутий із дитячої сумочки з червоними сердечками.
– Так, п’ять доларів. Ну, непогано... Та заспокойся вже! І дитину свою заспокой! Довела он...
Маруся й справді рюмсає на табуреті попід вікном. Хоч би хтось підійшов заспокоїти. Може, мені підійти?
– Не треба тобі грошей? – продовжує старша сестра, – Не треба, то я заберу! Дітям куплю хоч якісь банани. В мене совість он де, під плінтусом цим, там, де й все решта.
– До чого тут плінтус? – затихає на мить Оля.
– Та до того... Усі крадуть. Ти розумієш? Усі! Я тут на роботу не влаштуюсь ніколи, бо я не знаю цієї їхньої мови й хабарів давати не привчена! І я не маю тут ні кума, ні свата, ні брата! І ніде, між іншим, не маю. Ні-де! Мене
– Я не брала! Я не брала, ти чуєш? Вона впихнула мені конверт, а сама побіг...
– Слухай, та не хотіла би, то наздогнала би цю мамашу!
– Я розгубилась, я... О Боже! Інші теж так подумають...
Кров пахне соромом, а гроші – тільки Америкою.
Скоро мені вдається таки зрозуміти деталі справи: у шкільному коридорі до Олі підійшла мама одного з учнів. Учень був недурний, щось там одного разу не вивчив, отримав заслужену двійку. Й тут приходить мати й розповідає, що син її не такий вже й поганий. Оля, звісно, киває, всміхається. Вона взагалі ввічлива і привітна. Та, мабуть, її не так зрозуміли?
– Вона сказала щось на кшталт «заздалегідь вдячна», всунула мені коробку цукерок і одразу втекла. Я дивлюсь, а під коробкою цей конверт! А перерва ж! Довкола купа дітей. Як я за нею бігтиму? Що я кричатиму? «Заберіть»? У всіх на очах...
Мама Оля заспокоюється потроху. Гладить Марусю по голові. Та я боюся, капітан Крюк вже доплив до самого серця дівчинки. А якщо так – страх залишиться з нею надовго. Сором і страх.
Одразу потому, як страшна хабарниця Мама Оля зрозуміла, що їй дали конверт і що в конверті долари, вона запанікувала. Конверт мав негайно зникнути, бо здавалося, все і всі – кожен гетьман на стінах її кабінету, кожен учень у коридорі й кожен вчитель в учительській – бачать: в шухляді історички лежить цей жахливий білий конверт. І якщо вийти надвір, під весняним сонцем Олю буде видно наскрізь, видно, що вона – хабарниця. Тож Оля наказала доньці віднести конверт додому, а сама повернулася в кабінет. Таке ось гріхопадіння.
– А жінка та була така гарна...
– Гарна! З грошима будеш гарна! – каже Тамара. – Накрали в таких, як ти! Чиновниця ж, мабуть, або дружина бандита! А ти тепер плачеш сидиш... Цукерки, до речі, де?
– Які цукерки?
– Ті, під якими конверт був. Припини ж ти плакати! – Тамару дратують сльози.
Сама вона, здається, ніколи не плаче. Стверджує, що не плакала навіть тоді, коли другий чоловік розбив привезену з Німеччини іномарку, й тоді, коли довелося тікати від нього до Львова.
Ввечері після Олиного гріхопадіння, коли всі поснули, Тамара тихенько йде до кухні. Так, я слідкую за нею. Вона стає навшпиньки й випростовує руку, дотягуючись до пляшки на холодильнику. Наповнює склянку тим ядучим напоєм, який часто пив мій Господар – перший її чоловік. Тим напоєм, який другого її чоловіка знищив.
Тамара сидить довго, ніби вагається ще – пити чи ні. На мить здається – я чую запах Бориса, ще молодого, того, яким він був, коли вивчав ногами свою географію задля цієї жінки. Та горілка наповнює кров, перебиває всі почуття. Тамара п’є. А я йду. Я не люблю цей запах, він мені схожий на сліпоту.
