Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)
Маруся завжди любила бути поруч із матір’ю – попри надмірну опіку, попри всі наші секрети та втечі. Колись давно вона уроки історії слухала на останній парті, а потім просила – Оля і досі згадує, – «мамо, розкажеш ще раз все, як було?» І мати розповідала, вже вдома, як казку на ніч.
А тоді ми мерзли й обливалися потом у бляшанці кіоску – вслухалася в іншу бувальщину, справжню, незаперечну.
Тепер – обережно пересуваємось антикварною лавкою. В крамниці все одразу – речі й історії, в найдивнішому поєднанні.
Та я ось що думаю. Я тут або помру, або виживу й вже тоді – звикну. Мене не хвилюватиме вже нічого – ні в місті, ні, певно, в цілому світі.
У крамниці зачинені вікна: Генріх вважає, волога та вітер шкодять старовині. Тож минуле заносять і заносять всередину, а втекти йому – нікуди. Сліди зливаються в довгу історію – зовсім безглузду, без координат часопростору. Паморочиться в голові. До вечора перестаєш чути, читати – тому ще й можеш дихати. Та історики ж не бояться минулого, а льотчики – висоти. Тож, мабуть, я маю шанси на справжню байдужість. Одного дня я вже не зважатиму на сліди.
– Мамо, а це що? Не можу впізнати...
– Не розбий тут нічого! – замість відповіді кричить доньці антикварка.
Бо ж хто вона ще тепер, наша Оля – вона антикварка. Вона пахне цим мішаним пилом і чужими, до бультер’єра чужими, речима. А грошима вже пахне давно, ще з часів кіоску – тільки тепер прибуток належить їй. Вона більше не пахне, як Мама Оля.
Зазвичай діти віддаляються, відпускають, відштовхують своїх матерів. Оля ж сама виростає зі священного для людей, але замалого їй слова – «мама». Віддаляється від Марусі, і страшно, хоч думаєш, ні, ніколи не відштовхне, але все-таки це різке «не розбий тут нічого!» лякає Марусю. Можливо, їй навіть здається, наступної миті матір крикне так само, як люди на вулиці: «Що, не бачиш, куди ідеш?» Так, вона все ще не бачить, а значить, мусить запам’ятати.
Антикварка ніби випадково торкається брошки в себе на грудях – срібні пелюстки, гранатова серцевина, харківський ювелірний, 61-й рік – перевіряє, чи не розстібнулася часом – не розстібнулася. Тільки дарма поколола палець. Жінка зітхає, береться розбирати ще одну коробку із мотлохом. Таке враження, останнім часом Генріх знаходить їх на сміттєзвалищі. Вже здається, нічого не буде – аж ось, радість для невибагливих нумізматів. Ольга командує помічникові: записуй.
– Так, десять злотих, 1933-й... П’ятдесят – 39-й. 1941-й рік – сто злотих... Ти записав?
Дивно, так, ніби час у цьому місті постійно дорожчає. Біжи, живи – скоро часу не купиш за жодні гроші. Ольга присуває до себе зошит, звіряє роки – в помічника замало досвіду, аби довіряти, – прикидає ціну. Якщо розповісти історію про ось цю обручку – велике кохання, війна, він – єврей, вона – українка, чи навпаки – можна просити триста. А Ленін... Він з кабінету енкаведешника, Ленін – свідок. У нас є програма захисту свідків?
Ні, антикварка Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує. Але навіть якщо не цей, були ж бюсти Леніна в кабінетах? І любов – мусила бути. Це, можливо, правдивіше навіть, ніж те, що пишуть в підручниках.
Якщо Цілики залишаться в цьому місті, одного дня хтось принесе до крамниці брошку з гранатовою серцевиною. І нова продавчиня легко щось збреше про історію антикварки Олі...
Порцеляновий хлопчик з серванта дивиться зверхньо і на малу, так вже виліпили його на Дулевській фабриці. Маруся всміхається, як завжди, і йде прямо на нього. Похитнеться сервант з відчиненими дверцятами, і хлопчик, зависокий для свого віку – хоча, з іншого боку, йому вже за п’ятдесят – втратить на мить рівновагу...
– Марусю! Стоп!
Дівчина завмирає.
– Ти колись зможеш тут працювати нормально? – шипить антикварка.
Маруся мовчить. Ні, сліз немає – тільки тягне солоним, як з моря. А очі сухі. Ті трюки, яким вчать радянських полковників, передаються потім їхнім онукам. Тільки ж шкідливо це – гіркота збереться всередині, ось як у Маші, цеглинки з Берлінського муру, – і теж утечеш.
Оля не одразу помічає, що щось не так – вся в роботі. Але помічає таки. Перетворюється на матір, кидається до доньки, не боїться не те що наступити мені на хвіст, а й перекинути якийсь безцінний креденс:
– Марусю, ти вибач. Це ж я для тебе... Все. Щоби ти одужала. Це ж все не мета. Мета – ти. Послухай, я вже зібрала грошей... Усе нарешті йде добре. Розумієш, нічого не було добре від самого... – вона запинається.
Що антикварка хотіла сказати доньці? «Від самого твого народження»? Чомусь саме так мені думається. Степан іде в дальню кімнату – вдає тактовність. Оля продовжує:
– І я ще продам деякі наші речі. Я продаватиму, як божевільна. І ти поїдеш до Берліна на операцію, я клянуся. Я навіть уже дізналась про все. Навіть відправила їм результати обстеження.
– Я не хочу в Берлін, – сіпається Маруся.
Вона ж так і від німецької мови сіпається – зустрічали ми одного разу німецьких туристів. Усі ці «schnell!», «hande hoch!» у радянських невидимих фільмах надто на неї вплинули.
– Я знаю, ти не дуже любиш Німеччину. Але це ж минуле. Маша он в Німеччині скільки жила. І головне, там можна вилікуватись. Так вже є... Ми перемогли їх, а вони – себе. Поїдеш. Ми разом поїдемо. Потерпи ще трохи.
Вони обіймаються, не стидаючись Степана та випадкового покупця. А на собаку-то, ясно, ніхто не зважає.
Задача МоліньюГенріх гойдається в кріслі, закинувши ногу на ногу. Його елегантний костюм ще пахне руками швачки, а туфлі – китайським клеєм. Тільки окуляри старовинні й більше пасують антикварній крамниці, а не живій людині. А втім, якраз Генріху вони личать.
Старий антиквар виглядає франтом – тримається, хоча здоров’я підводить. Оля часом тижнями заправляє в крамниці сама. Та пан Генріх тепер спадкоємиці довіряє. Вона, мабуть, таки знає, що продає, – інакше не було б успіху, правда ж? Але зараз, гойдаючись в кріслі, яке все ніяк не купують попри старання Олі, Генріх чомусь хвилюється. Невже – а я давно цього чекаю – він дізнався наші маленькі секрети великих продажів? Це ж мало колись статися.
– Олю, а ви думали, що буде? – починає він, і я завмираю: – Ну ось повернеться зір...
Я видихаю з полегшенням – Генріх не за правду переживає, а за Марусю.
– Як це, що буде? – не розуміє Оля. – Щастя, радість. А що ж іще?
Генріх встає, ходить перед прилавком, спираючись на тростину. Раптом зупиняється й знову сідає в крісло, здіймаючи у повітря ще більше пилу:
– А задачу Молінью ви пам’ятаєте, Олю?
Пил танцює на сонці перед самим моїм носом.
– Я лише нитки знаю такі. «Муліне» називаються, – буркає жінка, вона терпіти не може, коли Генріх заводить свої ці «розумні» балачки.
А Генріх всміхається. Не помічає, як стискаються кулаки, як звужуються зіниці, як запахи чорнила та крейди – старі запахи ще з тих часів, коли особливо нахабних Олі ще можна було просто вигнати з класу чи викликати до дошки – заповнюють повітря. Генріх собі просторікує, наче й забувши про співрозмовницю:
– Якщо людина, сліпа від народження, раптом прозріє, чи зможе вона впізнати все те, що знала раніше? Знала на доторк, на звук. Чи впізнає вона хоча б найпростіші геометричні фігури? А тим більше монети, прикраси, значки... Та навіть себе у дзеркалі. Це ж величезний зсув у сприйнятті, адаптація до іншого життя, яку можна порівняти лишень... Навіть не знаю. Такий досвід – це ж просто...
Генріх іще говорить, а я вже думаю, як стати невидимим, щоб раптом від Мами Олі не перепало й мені. Та антикварка не пускає назовні свою гіркоту. Просто нагадує, промовляє свій символ віри: Маруся лише тимчасово не бачить...
– Дванадцять років, meine liebe! Дванадцять років! – перебиває Генріх.
– Знову ця твоя німецька, – дратується жінка.
– Вибач, я ж просто за вас хвилююся, – виправдовується старий.
Впевненість раптом зникає, і він стає схожим на одного старого полковника, що боїться й рахує своїх каченят. Інших «каченят» у Генріха немає, хіба Марік, племінник троюрідний, але й він кудись запропав, усе тікає від когось.
– Олю, ви ж не гнівайтеся на мене. Просто я все думаю-думаю... Ви життя підпорядкували одній меті. Але ж, подивіться, Маруся така розумниця, і вона... щаслива. Наскільки це, звісно, можливо. А імовірність ремісії все-таки невелика і треба бути гото...
– Мені треба працювати! Тут тепер дуже складний облік, бо обіг товару геть не такий млявий, як, знаєте, був колись, – й Оля ховається за обліковим зошитом.
Ледь відштовхуючись від підлоги тростиною, Генріх усе розгойдує крісло, забувши навіть, як боїться його зламати, заплющує очі. Він, певно, дивується, як непомітно Оля стала тут господинею, й як швидко стала йому рідною. Він, може, навіть для того й хворіє – скоріше померти, залишити Олі крамницю, не плутатись під ногами – ось і назбирає вона на лікування доньці. Хоча це ж він дзвонив у Берлінську клініку, він єдиний із них знає німецьку – намагався вчити Марусю, в такому віці, мовляв, ще так легко вивчити мову, та вона, ясна річ, пручалася:
– Вибачте, пане Генріху, але я її ніколи не полюблю, – казала, – вашу німецьку. Після всіх цих «hande hoch»-ів у фільмах, як ви її переносите? Ви що, не дивитеся кіно про війну?
Пан Генріх старався відповідати Марусі обережно, та я вже почув, що вся його кров отруєна – видно, він просто давно, набагато раніше за Олю, навчився не випускати гіркоту назовні. Навчився не пахнути страхом, замкненим простором, сечею та ненавистю.
– Кіно? – запитав старий. – Ми почали торгувати колись зі своїх власних речей. Батько на материні прикраси виміняв наші життя. Знаєш, німців важко купити. Кіно! Німецька мені легко далася, Марусю. Легко... Вона ж, знаєш, схожа на їдиш...
І більше нічого він не сказав. Справжні історії люди чомусь так неохоче розповідають.
Чи то мені все трапляються неправильні люди? Та воно й ясно – я ж неправильний пес.
Частина ІІІ Усі останні шанси
Розділ 12
КалендарПід кінець 2001-го Мама Оля й Маруся поклеїли в квартирі на Лепкого нові шпалери. Стало гарніше, хоч запах клею – лайно. Втім, цей дім уже, мабуть, не зіпсуєш нічим. І ось немає тепер квадратного сліду від всіх тих календарів, і можна обійтися без них. Зрештою, сама ідея міряти час картинками на стіні – це вчорашній день.
АрхеологіяНема чого так хвилюватися, так вже бувало. Чужий уже був на городі, навіть нишпорив у теплиці. Та й компанії молодих людей часом гуляють тут, забрідають випадкові туристи. Хтось шукає кладовище військовополонених, хтось – просто пригод. Вам не сюди – полковник роздратовано вказує заблукалим дорогу:
– Хіба не видно, що тут город, а не цвинтар?
Та ці чужинці не заблукали. Їх троє. Літня пара: він давно пахне нею, вона – ним, і обоє – цілим букетом хвороб і містом. На старій – смішна біла панамка, на старому – смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець – чоловік молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та одеколоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.
Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивляться – хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить у стіну з брезенту старий полковник. Хай начуваються, за мною все-таки авіація.
– Песик... – каже стара – англійською, хай мені бультер’єр. Мій рівень дозволяє зрозуміти гиденьке «doggy» – таке назвисько личило би якомусь Лумпу, а я пес великий, навіть занадто. Який я вам песик?
– Доброго дня! – гукає молодший прибулець кілька разів. – Певно, не чують. Але ж раз є пес, і господар має бути десь тут. Може, я зайду й загляну до теплиці?
Ні, нам тут бракувало тільки американців. Сподіваюсь, міжнародного скандалу та ядерної війни через наш винищувач не станеться? Вже ж ніби завершилася Cold War.[4]4
Cold War – з англ. «холодна війна».
[Закрыть] Хоча що я тямлю в геополітиці...
– Може, й нема господаря. Глянь, який він брудний. So dirty... Це, певно, бездомний пес, загубився або вигнали.
– Г-р-р-р, – я починаю панікувати, та, на щастя, чую знайоме клацання. Шелестить целофан і шипить брезент. Зараз побачиш, полковнику, яка в тебе делегація на городі. Казала ж Оля, щоб ми сьогодні сиділи вдома – не послухався. Ні, точно буде скандал – хоч би не міжнародний.
Першим заговорив наш, той, що облив себе одеколоном, вочевидь, готуючись до зустрічі іноземних гостей. А гості, виявляється, аж з самого Сан-Франциско. приклеєні до землі. Але, коли бачать нас, то погоджуються. Поставте себе на моє місце. Дайте нам дозвіл... Please. Ми ж все одно доб’ємося. Якщо треба, то в мера дозвіл візьмемо. Тут же рідні... Ви розумієте? Свідки їх бачили в пересильній тюрмі. А тут їх...
– Звідки ж ви тут взялися? – шепоче полковник.
Гості – львів’яни.
– Пан Андрій і пані Роза, – представляє їх молодик.
Вони народилися в місті, та мусили з нього тікати. Тепер у них тут дуже важлива місія... «Mission impossible», я би сказав, – провести розкопки тут, на Замарстинові, зокрема і на ділянці полковника Цілика. Чужинці геть божевільні – можу погодитись зі старим:
– Ви з глузду з’їхали? – перепитує він.
Кулаки вже стискаються, гнів труїть свіже повітря – від такого гніву, буває, не родить на городі картопля. В моєму старому, здається, є додатковий інстинкт, щось схоже на самозбереження, от тільки зберегти треба не тільки себе, а й землю. Але також, звісно, приховати від гостей заіржавілу таємницю позаду.
І старий полковник розпаляється не на жарт. Дозволити вести розкопки на цій ділянці? Працювати кому? Ар-хе-оло-гам? Рештки динозаврів шукатимете? Ні, точно здуріли.
– Але це ж дуже важливо, – виправдовується отой, що наш, вочевидь, підприємливий аспірант якого-небудь факультету тої-таки археології. – Не лише для цієї родини, а й для історії. Розумієте, є ділянки, позначені свідками. Деякі ваші сусіди вже...
Та полковнику не потрібні пояснення іноземних пройдисвітів. Перекопувати його землю? Ні, йому вистачило вже тих шахраїв, що намагаються пробратися до його квартири.
– Геть! І звідки ви тут взялися на мою голову? – повторює він знову.
Але диваки не здаються. Жінка навіть почала схлипувати. А старий в капелюсі раптом говорить до полковника українською, досить вільно, хоч і з акцентом. Та полковник нічого не хоче знати, він же сказав уже: це його земля. І тоді чоловік в капелюсі теж, як полковник, кричить, так, що, здається, лякаються навіть його супутники. Кричить, що в його любої Рози не залишилось в місті нікого й що ніхто не знає, чи батьків її розстріляли в гетто, чи, може, відправили в Белжець? І якщо відправили, чи дожили вони до того, аби зайти в газову камеру чи, може, померли раніше, у вагоні? І думати про це більше немає сил. А сам чоловік в капелюсі – українець, батько й дядько – священики греко-католицької церкви...
І тут я згадую одну з численних Олиних вигадок – ту, з якою вона продала обручку з цирконієм одній літній парі, чимось схожій на цю: «Якщо розповісти історію про цю обручку – велике кохання, війна, він – єврей, вона – українка, чи навпаки – можна просити триста». То невже вони справді є – ці закохані?
Але ні, Роза й Андрій у Львові були дітьми, вони познайомилися вже там, у Сан-Франциско. Та й на пальці у Рози, здається, справжнісінький діамант.
– Роза вже ніколи нікого не знайде, але поїхала зі мною в цю складну подорож. Краще знайти хоч щось, хоч когось, – вже спокійніше говорить містер Андрій зі смішним акцентом. – Спочатку городами ходив Павло, наш помічник, – він киває на аспіранта. – Але дачники відмовляються, а я не розумію чому...
– Для чого ви все це мені кажете? – хоче зупинити чоловіка полковник, та чоловік із Сан-Франциско (чи то чоловік зі Львова?) не хоче спинитись: – Люди тут ніби
Кров прибульця тхне відчаєм. Та найдивніше те, що і кров полковника тепер пахне так само. І я боюся за нього – серце ж. Він же просто не може дозволити ці розкопки, навіть якби й хотів. літак, певно, не лише пахнув, а й виглядав вороже. Вони так тоді і не познайомились. Та й допомога археолога виявилася непотрібна. На ділянці ж не було нічого.
– Ви здуріли, – повторює він, та виходить уже зовсім непереконливо. – В мене тут... В мене... Грядки, картопля... Моїй родині хто ж їсти... Балаган! – полковник задихається, замовкає, дивиться кудись – крізь непроханих гостей, крізь сусідські паркани, кудись далеко на схід.
– Тут їх розстрілювали, – повторює чоловік у смішному капелюсі.
– Німці? – питає полковник, і, я думаю, що, може, він і погодиться попри все. Тільки куди подіне літак? Бо справді може вийти скандал.
– Знаєте, ймовірно... – американець раптом вагається.
Мабуть, щось у полковнику його насторожує. Може, військовий плащ, що висить при вході в теплицю? – Бачите, свідки не можуть сказати точно, вони були дітьми, і...
– Не німці. Енкаведе? – питає полковник.
Усі кивають – і тут же лякаються. Бо старий знову мовчить. Жінка вирішує втрутитися:
– Ви не хвилюйтеся, – тарабанить своєю англійською, хоч їй самій не завадила б ця порада. – We will pay you.
– Вони вам заплатять, – перекладає її слова молодик.
Дарма вони це, не варто було про гроші. Треба знати полковника. Він наче знову сказився:
– Не треба мені платити! – кричить. – Подуріли! Це мій город. Це моя земля, – полковник махнув на гостей рукою й поплівся геть.
– Ну пожалуйста! – прокричав раптом Андрій російською.
Старий озирнувся:
– А чого ви до мене російською раптом? Думаєте, мова щось змінює? Думаєте, що я... – він мовчить, ніби видобуває з пам’яті щось важливе чи, навпаки, ховає. А тоді вказує пальцем на землю під гумаками: – Хто там у вас?
– Так батько ж. І брат його.
Я знаю, про що мій старий думає. Він сам так ніколи і не знайшов... Його батько був і вже залишиться «зниклий без вісти і без толку».
– Добре. Але під теплицею копати не будете. Там цінні... рослини цінні. Знайдете тут, то знайдете.
– Але ж... – пробує торгуватися аспірант.
– Я вам сказав. І тільки в моїй присутності. І щоби без вибриків.
Вибриків не було. Були люди з лопатами та ящиками. Ящики готували для кісток.
– Навіть не підходьте сюди. Дом! Охороняти!
І я охороняв. Навіть гарчав, коли хтось наближався до літака – аби полковник почувався спокійно. Я вглядався в розриту землю – без цікавості, якщо чесно. Я ж то одразу знав, що там є під гумаками полковника, а чого немає.
А за якийсь час до нас на город ступила – хто б ви думали – Надія Іванівна.
– Доброго дня, – я знаю, вона впізнала полковника. – А я археолог. Мене попросили допомогти тут... А ви... Вона, певно, хотіла перепитати, чи полковник часом не дід її маленької подруги. Та полковник, боронячи свій
– Хіба що там... – несміливо сказав хтось, вказуючи на величезну теплицю.
– Ні! – закричав полковник. – Не можна там! Звідки ж ви тут взялися на мою голову?
Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направду теж. Люди пішли.
– Город мені загубили... – бурчав полковник і поспішав додому. До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати Олі – в скарбничку для лікування.
Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищувача?
НебоСобаки в небо не дивляться. Хіба що у небі качка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичина, тож псу немає на що глядіти.
Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми залишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим старим.
Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло – наш полковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів кров старого майже не пахла – майже.
На аеродромі гули, злітаючи, літаки і гули натовпи. А керосином тхнуло аж так, ніби тисячу впертих полковників розізлилися разом.
Люди задирали голови, діти тицяли в небо пальцями. Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатську кашу із запахом згірклого масла – військовий делікатес – накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші мені остогидли, та в животі урчало – а може, це джміль пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Маруся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, і наминала кашу. І я задрімав на сонці.
Полковник десь вештався зі зграйкою таких самих льотчиків-пенсіонерів. І Оля кудись запропала, обіцяла скоро повернутись – може, хотіла швиденько купити декілька антикварних АН-ів.
Спека пахнула солодко потом і дешевим дезодорантом. Все було добре. Так добре, що тільки це мало насторожити.
Той літак вже летів над нами. Я не бачив – собаки ж не дивляться в небо. Тільки страх, оглушаючи, вдарив мене у ніздрі.
Винищувач летів на рівні моїх очей. А вітер приносив заблукалі сніжинки з високих тополь.
Винищувач летів крізь людей, крізь їхні паперові тіла, які раптом нічим не пахнули. А від землі піднімався запах сухої трави й волошок.
Винищувач вибухнув – але я і тоді не вчував вибуху. А солдатська каша все пахнула згірклим маслом в гарячій мисці.
Зависнули в небі білі парашутисти. Люди бігли й кричали. І пахнули тільки солодким потом і тими своїми дезодорантами.
І я теж кричав, і Маруся. Я тільки не міг розібрати, що саме вона кричить. Здається, вона все повторювала питання:
– Це літак? Це літак? Це літак?
Оце мене чомусь і вразило найсильніше. Я подумав, як вона знає? Я хотів, щоби вона не знала. Понад усе хотів. Аби вона теж чула тільки запах трави й волошок.
Але все одно – прибіжить Оля, вона, як завжди, щось вигадає. Забере нас із цього поля, де звідкись взялись у кінці липня сніжинки з високих тополь. Маруся повірить: в останню мить літак стрімко піднявся в небо, він витягнув – так, як колись її дід, проти законів фізики. І поки мала у це віритиме – так буде. Тільки Іван витягував над безлюдним степом. Бог теж, вочевидь, любить тишу – дива не стаються при свідках. І навіть із щасливчиками.
– Це літак?
Я не можу відповісти Марусі. А Оля з’явиться, і щось вигадає. Оля ж з’явиться?..
Люди тікають. Люди штовхають, не помічають дівчинку і собаку. Люди шукають своїх. Йдуть туди, де винищувач виконав свою роботу – не там і не так – але винищив. Люди шукають своїх. І на мить, прости Господи, я розумію, за що полковник тебе недолюблює. Треба вибиратися звідси. Я за Марусю відповідаю. Можливо, тільки я тепер і відповідаю за неї. Може, нам теж треба шукати своїх? Тільки як? Серед усього цього…
Я ж не візьму тут слід, я чую тільки запах сухої трави і згірклого масла, і дешевих дезодорантів. Я знаю, треба вдихнути, наче розплющити очі. Припинити цю захисну реакцію. І я вдихаю, вдихаю, вдихаю – і задихаюсь. Я не можу видихнути цей жах.
Заспокоїтись і згадати: руки полковника пахнуть землею з городу на Замарстинові, яблуками і хлібом. Руки Олі – старими речима, переплутаними історіями, рожевою помадою і книжками. Люди пахнуть собою. Навіть якщо люди померли, вони ще деякий час пахнуть собою – аж поки не полетять на небо.
Ми йдемо шукати – яблука з хлібом, книжки, старі речі, помаду. Ми йдемо.
Ось чоловік. Це не наш старий – ходімо, Марусю, далі.
Ось жінка. Лежить донизу лицем – у джинсах, як в Мами Олі, в чорному ліфчику. Ні-ні, я б упізнав. Хоча чуття пропадає й з’являється знову, так, наче радіохвилі у нашій мушлі. Ш-ш-ш.
– Заберіть звідси собаку!
Ш-ш-ш. Тихіше, я й сам хочу піти. В цьому галасі ми нікого не знайдемо. Серед рук, ніг, очей, розкритих ротів, – якби я міг говорити, я так і сказав би Марусі. Чи ні, якби я міг говорити – я би тепер брехав. Я би тепер... Ми з Марусею не можемо залишитися самі. Як я її берегтиму? Як я її відправлю на лікування в Берлін? І досить уже втрачати усіх по черзі.
А люди шукали своїх. Виходили на сцену, до мікрофона, вигукували чиїсь імена:
– Андрій! Андрій!
– Таня! Ну Танєчка...
– Маруся! Маруся, где ты? Папа! – крикнула Оля.
І я подумав, чому російською? – вона ж уже українською так добре говорить. Яка ж недоречна, незграбна думка в такий момент. І ось Маруся та Оля вже обіймаються біля сцени. Коли кінець світу, стає зрозуміло, що справжнє – це все-таки поміж людьми.
Мама Оля знову піднімається до мікрофона – кликати батька, повідомляти у порожнечу: з його качками все добре. Тільки ніхто не відповідає. Маруся гладить мене і просить: той дзвінок.
– Не вий, Доме, ти лякаєш людей.
Пробачте. Пробачте мені, будь ласка.
Полковник так і не відгукнувся. Ніхто не бачив старого Цілика.
Мама Оля носилася між лікарнями, моргами й чим там ще. Проривалась, мабуть, назад, на аеродром.
Ми з Марусею вдома чекали дзвінка – і дзвінки були.
– Як полковник повернеться, передай, це Карімов, з Легниці...
– Як Цілик повернеться, передай, це Артем Тихенко...
– Як полковник повернеться...
– Як повернеться...
– Як...
А потім був
– Привіт, – і довге мовчання.
Телефони нічим не пахнуть, крім рук і пластмаси – пахнуть люди, що тримають в руках телефонні слухавки. Я все зрозумів.
– Маша? Машуня! Де ти? Де ти, скажи?
– Ви там... усі?
– Ні, я сама. Маша, де ти?
– А де... Де всі? – питала старша Марія, вісім років потому, як пішла з валізою, не взявши з собою ключів. – Марусю, де всі?
І Маруся розповідала: Ба – лежить за містом на цвинтарі, Тамара – збирає в Іспанії мандарини чи апельсини, Мама Оля – зараз бігає в пошуках батька, а зазвичай працює в своїй крамниці, сама Маруся – вчиться в тій самій школі, зустрілась з батьком, мріє вивчати літературу. І всі дуже-дуже скучили.
– Ми так скучили за тобою. Ми всі так горювали. Ми... Ти тепер повернешся?
– Ні, я просто побачила у новинах... Я ж розумію, що ви всі попретеся дивитись на літаки... Бабуся померла... А як же дід?
Маруся наче навмисно тягне розмову, ніби вона у фільмі про американську поліцію. Обладнання зафіксує, звідки телефонує втікачка, і ми її тепер неодмінно знайдемо. Вона ж нас знайшла – попри депортацію на чужий телефонний номер. Варто було лишень дочекатися оновлення телефонних довідників.
Коли в слухавці залишаються тільки гудки, мала опускається на підлогу поруч зі мною:
– Він знайдеться, не бійся, – каже вона про старого. – Навіть Маша тепер знайшлася.
Тільки пізно вночі, коли Оля вже вдома, в квартирі на Лепкого лунає дзвінок з лікарні:
– Так, я його донька! – кричить Оля в слухавку. – А він... Так, дякую, виїжджаю!
І вони виїжджають в кардіологічне відділення на далекій Топольній. А я залишаюся сам. Хтось дзвонить – товариші Цілика чи Тамара. До Іспанії ж, певно, теж дістались новини.
Ніч довга. Я не сплю й думаю, чи інші також не сплять. Оля, Маруся, Тамара й Маша – де б вона не була. Чи ми разом, хоч і далеко, чекаємо на новини?
Вранці жінки повертаються, з лікарняним запахом.
Минулося – просто серце. Те саме серце, якого всі так боялися. А за три дні повертається й сам полковник:
– Мене ще хвилин за п’ять до того серце схопило, й наші мене відвели у тінь, під тополю, – розповідає. – Я наче передчував. Серце передчувало.
Щасливе серце щасливчика.
Старий все бачив: «Та що ж ви!..» – кричав пілотам СУ-27. Але вони не чули. Сталося те, що сталося – й про це Цілики говорити бояться.
Старий не міг підвестися. Задихався. Зі сцени кликали рідні – він чув. Тільки не міг відгукнутись. Кора дерла спину, а спрага – горло, Бог, якого він так незлюбив – серце.
Про полковника всі забули.
– Коли молоді гинуть, людям байдуже до старих. Це і правильно, – каже.
Повітря хиталося, і полковник йому шепотів: нахилися ближче, мені би хоч трохи вітру. Дихати б. А тоді – все зникло.
– Мені снився хороший сон. Хлопчик, маленький такий. Рудий, клаповухий, схожий на мого брата. А може, й на мене схожий. Так виглядав би мій син... або внук.
Хлопчик зі сну не слухався, накидав зірок у колодязь, просто зняв їх із неба – й накидав. Полковник сварився: не можна, що як захочеться пити? Треба виловити зірки. Я не хочу пити, відповідав упертий малий. А я так хочу, – плакав старий полковник. Він прокинувся вже в лікарні. Й ще довго ніхто не приносив йому води – всі в лікарні були зайняті.
