Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)
Розділ 7
Колії та аеропортиТамара кочує з міста у місто. В автобусах і плацкартних вагонах. Перетинає вже навіть державні кордони, все слідами Машиного дитинства – Курськ, Ленінград, Донецьк... Тільки в Шверин тепер не проїхати – хто Тамарі відкриє візу?
Додому жінка тепер приїздить лише зрідка, схудла, але не змарніла. Знову стала схожа на царицю, дарма що зістригла довге волосся – зручніше в дорозі. Полковник свариться:
– Жінці зістригати волосся? – каже, та замовкає, зустрівши Тамарин погляд.
І я розумію: він, звісно, все знає про Машу. А ще здається, я знаю, де вона. І білявий хлопець з тонкими плечима, якого вона завжди малювала поряд з собою, – теж має знати. Тамара вже була в Ленінграді, де тепер знову живуть колишній генерал і його син, – Лисицькі підтвердили здогадку. Маша, можливо, приходила, та їх не було. Сусідка казала щось про підозрілу дівчину. Та чи мало тепер у Пітері підозрілих дівчат із провінцій?
Ні, цей Ромка має знати, й він не те, щоби винен, ні... Як не винен і його батько. Хоча Тамара й упевнена, що саме через генерала Лисицького її другий чоловік втратив усе й сховався у пляшці. Генерал підняв родичів дружини не так вже й високо, та падати було боляче. З офіцера в симпатичному німецькому містечку до безробітного на околиці Донецька – не кожен витримає, – міркує Тамара. Й вона також не залізна. Після зникнення Маші теж усе більше говорить зі мною, шукає в минулому ключ: оту мить, коли визначилося майбутнє доньки.
Берлінська стіна, сповідається Тамара, впала якраз тоді, коли потяг, яким вони поверталися до Шверина, перетинав кордон. Потяг стояв на станції Брест. Там, на цій станції, закінчувалося те, що радянські люди вважали своїм великим домом, як в пісні «Мой адрес – Советский Союз...»
– Різниця між шириною колій тут і там – кілька сантиметрів всього, але з радянськими колесами далі – ніяк, – бубонить Тамара, й тут же махає рукою, розплескуючи ядучий напій: мовляв, що ти розумієш, дурненький. – Раніше «російська колія» була ще ширша... – вона розкриває руки, мов для обіймів, демонструючи широту російської колії.
Можливо, ідея була в тому, аби так потрохи цю колію звужувати, аж поки не стане схожа на європейську.
Я заплющую очі й ніби насправді бачу, як Маша спить в потязі на кордоні й не знає, що люди танцюють на Берлінській стіні, що її розберуть, продадуть уламки на сувеніри. Потяг стоїть на станції, час іде. Маші дванадцять, вона піонерка, вона закохана в однокласника, вона повертається до своєї Німеччини, вона знає, що буде завтра – вона так думає. У Берліні руйнують стіну. Вартові вагаються: чи стріляти? І не стріляють. Потяг заїжджає у цех. Зупиняється важко, як все велике. Не хотячи. Якийсь час здається, що нічого далі не відбуватиметься. Можливо, робітники заснули, дивляться новини по телевізору, слухають заборонене радіо? Потяг просто стоїть. Чекають і слухають дощ інструменти, домкрати й колеса для європейських колій. Здається, чекання цілком може бути вічним. А якщо так і не поміняти колеса – з радянських на європейські? В Берліні німці обіймають німців. Процес заміни коліс починається з від’єднання вагонів. Цілий потяг не підняти жодним домкратом. Так бом-бом-бом – від’єдналися. Прожектори зі сторожових веж вихоплюють обличчя з натовпу – перелякані та щасливі. Облич прикордонників не розгледіти. Цікаво, чи були у них прикордонні пси? Такі, знаєте, слухняні німецькі вівчарки. Прикордонники і вівчарки теж були стіною, яку руйнували в ту ніч. І майор, Машин вітчим, теж нею був. Навіть Маша, маленька дівчинка, що виросла у Німеччині, можливо, була частинкою тої страшної стіни.
Потяг таки доїхав до станції Schwerin. Дитинство тривало. Та вітчим Маші був чоловіком не дуже розумним. Ставив родичу-генералу дурні запитання: куди поділося невикористане паливо, куди зникають машини з військового автопарку, звідки беруться ті іномарки, що їдуть в Союз... Тож генерал не барився й відправив майора вслід за іномарками, з цінною технікою, старшим колони. Майор успішно довів колону до місця призначення – точки на карті посеред Сибіру. Крім власне точки на карті, було засніжене поле й казарма – добудована майже. Майор намагався додзвонитись до штабу, потім родичу, потім знову до штабу. Скільки міг, майор разом із солдатами протримався в тому полі, охороняв майно Радянської Армії, як стратегічну висоту. Там і почав пиячити, а тоді – подав рапорт на звільнення. Йшов 91-й.
Так Маша й потрапила зі Шверина – в Донецьк, у вітчимове рідне місто. Замків там не було.
Єдине, що Маші на новому місці подобалося, – це дивитись з балкона, як злітають великі сріблясті авіалайнери – все рідше і рідше.
А скоро Маші довелося забарикадуватися на балконі разом із матір’ю та вітчимовою сестрою Галиною, колишньою генеральшею.
Маша хотіла назад, у дитинство – в Німеччину чи хоча б до Ромки, в Ленінград. А потім майор розбив свій блакитний опель, і вже не міг навіть підробляти таксистом. Ховатися від нього далі було уже неможливо, навіть на балконі з видом на аеропорт.
Взагалі, кажуть, у ті роки багато радянських офіцерів розбивалося: можливо, швидкі німецькі машини не підходили радянським водіям і дорогам. Можливо, вони були несумісні, як різні колії. Тамара й Маша втекли до Львова.
Острів посеред пітьмиГосподар усе не з’являється. Навіть не дзвонить. Я, мабуть, залишуся в місті назавжди. електроенергії, звична річ, – Маруся розповідає дідові саме про майбутнє, про те, як все буде, коли вона виросте.. посеред кімнати. Вона згортається калачиком на скрині і завмирає. Вона виростає із цього острова, тільки відпустити його не може. Я думаю: може, вона і не подорослішає ніколи, і час в цій квартирі ніколи не йтиме правильно, доки великий ключ не повернеться в замку?
Втім, мені не так вже й погано з Ціликами, якщо не враховувати їжу й ці їхні балачки. На календарі все той самий рік, коли Маша була ще з нами, – 94-й ніяк не скінчиться в цьому помешканні, триває ось уже більше двох років. І я вже не думаю про майбутнє – хоч би з нинішнього дня не випасти. Та коли в будинку на Лепкого вимикається світло – ніяких аварій, просто планове відмикання
– Коли я виросту, буду жити в Америці! – каже мала.
– Та хто тебе пустить туди? – запитує дід.
Світлі прямокутники вікон на темній вулиці миготять, змінюють візерунки в кімнаті. Сусіди – щасливці, в них чомусь світло вже є. А Цілики все ще в темряві – тому й розмовляють одне з одним.
Колись Іван думав, йому ще доведеться зустрітися в небі з американцями... Та навіть не в тому річ. Іван боявся нової великої війни. Та обіцяна війна чи то так і не почалася, чи то розбилась на кілька маленьких воєн і завершилася непомітно, у телевізорі. Тільки однаково Америка була країною, звідки прилітали в небо Івана Цілика винищувачі з білою зіркою – битися проти зірки червоної, не на життя. Й навіть голос цієї самої Америки з радіомушлі не міг позбавити спогадів.
– Ну, я просто знаю, що буду там жити. В Нью-Йорку, – заявляє Маруся. – Всього можна досягти. Коли я бачитиму...
Маруся продовжує торохкотіти, а дідусь хитає в темряві головою. Й тіні дерев хитаються на стіні.
Одного дня, розповідає Маруся, за нею приїде батько. Це, ймовірно, буде тоді, коли вона вже буде здорова. А може, вона почне бачити саме там – на острові. Бо всі вони, батько, Мама Оля й Маруся, житимуть на чарівному острові – на Мангеттені, звісно.
Може, Маруся й має рацію: треба їхати до Америки. Кажуть, там живуть так, як раніше Цілики – у вічній готовності до переїзду, принаймні зі штату в штат. Там навіть будиночки будують легкі, такі, що ураган їх відносить разом з дівчатками та собаками у чарівні краї. Може, дім у людини має бути всередині – крихітний, тільки твій, як у равлика.
Маруся вже навіть чула голос справжньої американки, й не кого-небудь – дружини президента. І ні, не по телевізору – наживо, біля школи, от чесне слово. Вірніше біля тюрми колишньої. Гілларі Клінтон урочисто відкривала пам’ятник жертвам репресій. Полковник тоді нервував дуже й тягнув нас з Марусею через натовп швидше додому.
– Я би хотіла бути дружиною президента, – каже тепер мала. Спішить висловити всі мрії, поки ще не дали світло.
– А чого ж не президентом? – сміється старий.
– Ну... не можна.
– Чому це, качко? – оживає полковник. – Дівчата теж можуть бути... Більшість бабів, звісно, дур... не дуже розумні. Але ти розумна! Ти...
– Діду, ти що, нічого не знаєш?
Старий справді не знає, і я не знаю: президентом може стати лише той, хто народився на території США, пояснює нам мала. Вкоріненість matters.[2]2
matters – з англ. «має значення».
[Закрыть]
– Ну, ти можеш тоді... – починає полковник, та він же ніяк не хоче вимовляти всує це слово – «Україна». – Ти можеш стати президентом Львова. А як станеш, подбай, будь ласка, щоб світло більше не вимикали. І щоб вода гаряча!
– Воду зроблю, – говорить Маруся серйозно. – А світло ні. Треба вимикати хоч іноді. Я, якщо стану дружиною американського президента, то ми й в Нью-Йорку таке влаштуємо – вечори без електрики.
ШукачкаУ той день Мама Оля думала, що Маруся з дідом. Старий – що з матір’ю. А Велика Ба просто заснула – занедужала й раптом став хриплуватим голос – єдине дзвінке й повітряне, що ще залишалось від тої Лілі, якою вона, певно, колись була.
– Доме, ключ можна знайти. Пам’ятаєш, бабуся Віра казала, що таких скринь і таких ключів безліч у Львові... Принаймні було колись.
Маруся взуває туфельки. Де Мама Оля ховає тростину, дівчинка вже давно вивчила. Вона бачить – бачить ціль краще за будь-кого. Всім її мрія видається смішною, всі її відмовляють від пошуків. Навіть Маша завжди сміялася. І ось Маруся так мене переконує, наче я теж їй не вірю, теж, один із дорослих:
– І не відмовляй мене, Доміку, – просить. – Мені самій страшно. Трошечки. Та ми ж не хочемо, щоби я все життя просиділа в цих кімнатах?
О, то справа не тільки в ключі, а й в бажанні вирватись з-під опіки. Вийти на вулицю – майже як випустити назовні когось, зачиненого в залізній скрині. То невже Маруся насправді не вірить у казку про гарантоване їй прозріння?
– Мене вчили, – продовжує мала пошепки. – Треба продумати свій маршрут. Але ж ми все добре знаємо... Пам’ятаєш, Доме, той дядько Костя, ну той, що постійно приходить до мами, казав про антикварну крамницю? Вона ж тут неподалік, правда? Мама описує все, що бачить, і я знаю... Коли ми йдемо в бік центру, то іноді проходимо повз крамницю. Я рахувала кроки. Там продаються всі старі речі. І там можуть бути старі ключі. Спершу ми повернемо направо, сто п’ятдесят п’ять кроків, потім перейдемо дорогу, когось попросимо допомогти, а потім двісті сімдесят три кроки і...
Виходимо. Велика Ба хропе у своєму кріслі, в’язання випало з рук. А я сподівався, може, вона нас зупинить? Мені, здається, ніби це все вже було. Тільки тепер я по той бік дверей. Тікаю разом із Марією.
Гавкнути голосно, поки ще не зачинилися двері? Щоби потім не шепотіти собі знов «mea culpa»?
Маруся постукує тростиною по сходинках. Рахує. Дороги назад немає.
Та раптом на першому поверсі відчиняються двері квартири. Й це, мабуть, вперше я радий бачити діда Євгена.
– Ти куди? – хрипить він до Марусі.
– Так... гуляти, пане Євгене, – відповідає дівчинка і хитрує: – Як завжди.
– Ви ж з дідом гуляєте... – недовірливо цідить сусід й оглядає мене, так, ніби чекає, що я якось викрию свою малу співучасницю.
– Ні-ні, чого ж? Я й сама з Домом теж ходжу гуляти. Дідусь же на дачі, попросив мене його підмінити, – й Маруся підштовхує мене вперед.
Його голос зникає, коли за нами зачиняються двері. Ось і все.
Я відчуваю, як на вулиці кров дівчинки змінюється, виростає зсередини страх. Капітан Крюк розправляє вітрила, й сміються всі карабаси.
– Ми ж зможемо, правда? Ти мені допоможеш, Доме?
Авжеж, Марусю. Хоча, сказати по правді, все це дуже схоже на авантюру...
Так, звісно, треба колись дитині вийти з дому самій. Але хіба вже час? Приміром, дівчинку з поверху вище, яка мучить нас всіх Бетховеном, батьки ще не відпускають від себе. Що, як хтось образить Марусю в крамниці або по дорозі? Автомобілі, безхатьки-пси чи люди – домашні, та все одно злі.
Але ми вже в обмілілій через спеку людській ріці – треба плисти. Маруся рахує кроки до повороту. Має бути рівно сто п’ятдесят п’ять Марусиних кроків. Поворот. І двісті сімдесят три – тільки б не збитися. Один, два, три, чотири, п’ять...
Ніхто з дорослих не зупиняє дівчинку з тростиною й білим пуделем. І я – не зупиняю Марусю. Не мені звинувачувати людей у байдужості.
Та Марусю й не зупиниш уже. Крюк відступає, карабаси сміються все тихіше. Маруся надто зосереджена, щоби боятися. Двісті одинадцять, двісті дванадцять... Їй майже подобається проходити цей лабіринт. Можливо, навіть все це сімейне у Ціликів, така вроджена вада – схильність тікати з дому. Нікому не казати нічого, просто іти. Й навіть бабусі Ніні, можливо, не було від чого тікати – просто так побігла вона за течією ріки. Я мав би зупинити малу. Але ж я досі їй винен за ту історію із вокзалом. І крамниця справді близенько. Знаю, дорослі люди чи який-небудь взірцевий пес сказали б, що це безвідповідально. Та я не взірцевий. І – ніде правди діти – я й сам хочу відчинити чортову скриню. Бо де це бачено, щоб мій ніс не міг розпізнати, що там, всередині?
Ми ступаємо на останній пішохідний перехід. Поруч нікого, і я сам тягну Марусю вперед. Вона довіряє мені так, наче я справжній пес-поводир.
Автомобіль виїжджає з-за рогу. І я панікую на мить. Назад чи вперед? Встигаємо? Ні, я не поводир. Ніхто не навчив мене, як це – вести й відповідати. Й ніхто не навчив водіїв у цьому місті гальмувати на переходах. Хай мені бультер’єр – я рвонув вперед. Потягнув, мабуть, надто сильно. Маруся падає, – певно, нога підвернулася. Люди такі нестійкі на своїх двох. Звук гальм вдаряє по вухах. Марусю?.. Водій кричить нам щось, опустивши скло. Марусю?..
– Нічого, Доміку, все в порядку, – дівчинка підіймається, знаходить тростину. – Нічого, пішли. Знаєш, в який бік?
Я веду. Маруся, ясна річ, загубилась у просторі, коли впала.
– Дівчинко, куди ти? Ти хіба не... – починає жінка з великими клунками та ароматом курника.
– Зі мною все добре, дякую, – туркотить у порожнечу Маруся, й ми шкандибаємо далі.
На Марусі джинси, порвані на коліні, й нам тепер точно дістанеться вдома за цю мандрівку. Цілики не цінують модних тенденцій. Нам дістанеться – якщо ми дістанемося додому.
– Антикварну? Так от же. Бачиш, де жигулі зелені, – хлопець не зауважує, що Маруся не бачить ніяких жигулів. Літо – темні окуляри нічого не означають.
Та ми майже на місці. Тільки б в крамниці нас сприйняли серйозно. Так, пси трохи наївні, як діти. Я вірю в те, що десь має бути цей ключ – великий, старий, як ключ від міської брами. Як не крути, це ключ від минулого, хоч я й розумію, що в скрині зовсім не бальні сукні. Там якась важливіша історія. Чому б інакше днями незнайомці знову дзвонили у наші двері? Вони сказали: ці кімнати колись належали відомому польському письменнику. Не зовсім, щоправда, належали. І не тільки польському. Або принаймні нацисти точно відмовили йому в праві називати себе поляком і – відправили би до гетто, туди, де вже були інші з його родини. Але не відправили, хтось врятував – може, Бог, може, документи фальшиві, може, випадок. Незнайомці казали, юнак став потому таким знаменитим, що тепер, особливо, якщо вкластися трохи в рекламу, тисячі шанувальників приїдуть сюди, щоби просто побачити ці кімнати – так-так, оці, в яких тепер проживають Цілики та дурний собака.
– Ми готові обговорити ціну та підшукати заміну.
Та полковник не хотів навіть чути про це:
– Шахраї! Іноземні пройдисвіти! Геть! – знову кричав він.
Родина полковника недарма вчилася обережності. Ніхто ніколи нізащо не пустив би незнайомців всередину... Так думає Іван Цілик. Однак того разу полковника не було вдома, Тамара подалася на ринок, Велика Ба задрімала. А незнайомці пропонували Ользі чималі гроші – просто за те, щоб увійти.
Я стежив за ними. Незнайомці торкалися білої печі – «п’єц», так вони її називали. Тицяли пальцями у візерунок з дубовим листям на стелі, роздивлялися скриню. О, як же вони закохались у неї. Як просили продати. Піч або стелю забрати годі, а скриню – можна. Хоч і важка.
Та Маруся цього не дозволила би ніколи.
– Ні, мамо, ні! – шепотіла вона, сльози стояли в очах, і незнайомці перезиралися: в чому річ, що за дивна дитина?
А могли ж і продати скриню, гроші якраз пішли б дівчинці на лікування. Але вона вірить тепер ще дужче: всередині приховано якийсь вселенський секрет. Господи, невже і я так думаю? Треба лишень знайти ключ, і одного прекрасного дня скриня відчиниться – й ось тоді львівські вулиці набудуть правильних запахів, кольорів і форм, і виведуть врешті загублених мешканців цього міста до світла, і розірвані сліди поєднаються в одну велику історію. Все виправиться, все-все на світі. Ага, авжеж.
– Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?
– Не бачиш шоль?
– Вибачте, я справді... Вибачте.
А крамниця була ось, перед нами. Я тягнув дівчинку за собою, та вона, видно, не довіряє мені після випадку на дорозі, йде в протилежному напрямку, намагається когось запитати, врешті – звертається до якоїсь пані у капелюшку... Я вже десь її бачив і нюхав.
– Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?
– Звісно, ось.
Жінка пахне книжками – так, як пахнуть лише деякі невгамовні читачки й всі без винятку бібліотекарки. А ще землею чомусь пахне, й не просто землею, а такими її шарами, до яких носом ніколи не дотягнутися – аби добратися
– Та як же ти сама йдеш? – запитала пані.
Видно, вона не дуже довіряє мені – вона мене теж, імовірно, впізнала.
– Я не сама. Я ж з собакою, – хоч хтось зважає на пса. – Дом мене додому завжди відведе.
– Дом?
– Це скорочено від імені Домінік.
– А… Дивне ім’я для собаки. Я все ж тебе проведу, мила. Не сперечайся, будь ласка.
Ми вже були майже на місці, але жінка ніби спеціально йшла дуже повільно – а говорила швидко. Ніби хотілося їй поговорити з незрячою дівчинкою, що гуляє сама з неврівноваженим пуделем.
– Ти не переживай, вже зовсім близько. Ти, може, б-б-боїшся ч-чужих? – жінка то починала заїкатися, то знову говорила звичайно й навіть звучала впевнено. – То д-д-давай познайомимося? Мене звати Надія Іванівна. А т-тебе?
– Маруся...
– З-знаєш, Марусю, я теж у дитинстві боялася. Й тоді з-заїкалася. Т-тепер іноді знову. Якось я навіть з-зомліла в натовпі... Але тепер усе добре, в-все скінчилося. Львів т-такий сонячний... – вона обірвала себе, певно, подумавши, що Марусі це нецікаво. Й заговорила вже геть про інше: – Я цю крамницю знаю. Господар мій к-колега, історик. Д-дуже хороший.
Так Надія Іванівна підвела нас аж до самої крамнички, попрощалася й сказала навіть, що в Марусі прекрасний пес. Дивачка. І може, я й не налякав її тоді, біля школи? Хто я такий, зрештою, щоб налякати людину з такою гіркотою всередині?
Пані поспішила кудись, а Маруся штовхнула двері, й ми вперше зайшли до крамниці.
– З собаками заборонено! – ось який крик нас зустрів у напівтемряві.
Час, порізаний на салат, вдарив у ніс і на мить позбавив мене чуття.
– Доброго дня! Ми хотіли б купити ключ…– почала Маруся заздалегідь приготовлену промову.
Та сивий бородань за прилавком не слухав – покупцям із собаками заборонено теж. Це ж не примха, просто тут зберігаються надзвичайно цінні й рідкісні речі.
Поки Маруся захищала мої права й пояснювала про великий ключ від старої скрині, я принюхувався. Ніколи ще я не бував у антикварних крамницях і ніколи би не повірив, що можна жити з торгівлі такими гидкими речима. Час, скажу вам, пахне паршиво. Ось шинель радянського офіцера часів Другої світової – досі пахне тим офіцером. Ось проломлена каска – пахне чорноземом і кров’ю. Ось друкарська машинка – пахне любовними листами, ревнощами й доносами – хоч би як хотілося думати, що на ній друкував роман якийсь відомий письменник. Шкатулки пахнуть зрубаними деревами, пилом і порожнечею – вкраденими скарбами, обручками, віднесеними в ломбард. Запахи, наче довгі тіні під вечір, кружляють, говорять, кричать і відмовчуються
– Я ж кажу вам, дівчинко, немає в мене ніяких ключів, – він дивиться на Марусю поверх окулярів. – Якби ціла скриня, в доброму стані… А просто ключик, кому він потрібен? Навіть, якби хтось приніс, я би не взяв.
– Але моя бабуся сказала…
– Дівчинко, тут не можна з собачками. Ви що, людської мови не розумієте?
– Але бабуся...
– Можливо, ваша бабуся каже неправду? Самі подумайте, звідки їй знати, що в мене є ключ?
– Ну, не у вас. Розумієте, моя бабуся – справжня львів’янка. Вона пам’ятає, що таких скринь і таких ключів було...
– Ніколи не чув, – усміхнувся старий антиквар.
– Але ця скриня… Там ще листя на вічку... Ну підкажіть хоча би, де мені ще шукати? Будь ласка...
Маруся уже здалася, коли двері з гуркотом відчинилися й від повітря з вулиці на мить стало легше дихати. До крамниці увійшов хлопець – гроші, книжки, сперма – я одразу впізнав цей набір.
– Доброго дня, пане Генріху! Як ваші спра.. – Марік на мить замовк, побачивши нас. – О, ви вже й старих псів приймаєте? Хіба вони не покусають ваші скарби?
Хлопець теж нас упізнав.
– Маріку, рідний, та я ж їм кажу, що не можна з собачками! Зараз я їх виведу, так-так, почекай, – і бородань, знявши окуляри, почав висуватися з-за прилавку.
Втім, це виглядало не дуже загрозливо.
– Виведете пізніше, Генріху, – зупинив антиквара Марік. – Я ненадовго. Костянтин Вікторович не те що наполягає, але ви вже три місяці, як заборгували...
– Маріку, любий, я все розумію...
Так, люб’язно й мило, антиквар і помічник рекетира теревенили про несплату данини та справи далеких родичів. Цьому бородатому Генріху нема чим платити, а з хороших новин хіба новенька музична шкатулка й весілля родички в Сан-Франциско, на яке нікого з України не запросили. Ми по-тихеньку відступали до дверей. Певно ж, дівчинка теж за голосом упізнала водія мерседеса.
– А ти ж Маруся? – Марік раптом звернувся до неї. – Донька Ольги Іванівни, вчительки?
– Моя мама в кіоску працює, – відповіла мала.
– Так-так, ми ж там з тобою і познайомилися. А ти що тут, зовсім сама?
– Я з собакою, – заперечила дівчинка. – Я ключ шукаю. Мені дуже потрібен ключ від старої залізної скрині, що стоїть у нас вдома, ще відколи бабуся з дідусем сюди переїхали.
Старий антиквар розвів руками, ніби говорячи – що ж вдієш із божевільними. А Марік раптом сказав:
– Це звучить серйозно.
Маруся повірила:
– Так, а мене виганяють, – пожалілась вона. Тобто Дома виганяють. Але я ж з Домом.
– Ясно-о... – протягнув Марік. – Пане Генріху, собаки – друзі людини. Костянтин Вікторович вас, звісно, дуже шанує, ви знаєте, але ж це все-таки і його магазин теж...
Запилений Генріх щось пробулькотів про те, що ніхто не купує нічого. Людям не цікаве минуле, всім подавай фільми про термінаторів.
– На поляків одна надія, але конкуренти...
– Ну добре. Ви ж знаєте, я спробую вмовити шефа. А що вона шукає, оцей ключ... Ви змогли б знайти його? Ви пошукайте ще раз. Зв’язки задійте... Це, знаєте, донька подруги Костянтина Вікторовича.
Антиквар зітхнув.
– Добре, Маріку, я пошукаю. Але ти передай Кості, що дохід зовсім... Я знову все вклав, купив ось... Дивись, бачиш там нагорі? Двадцять томів!
– Бачу-бачу! – всміхнувся Марік. – Що ж, заздалегідь вам вдячний за ключ.
На тому всі попрощалися, й ми разом із Маріком вийшли з крамниці. На іншій стороні вулиці, мені здалося, я бачу капелюшок Надії Іванівни – та, певно, здалося.
Марік запросив нас із Марусю на тістечка – найсмачніші в місті, в кафе на Вірменській. А потім – на морозиво на Жовтневій.
Навряд у кафе можна з собаками, але Маріку чомусь ніхто нічого не говорив. Поки Маруся їла, Марік розпитував про Маму Олю, про Марусиного невидимого батька, який тепер живе десь аж у самому Нью-Йорку, про полковника і Велику Ба, про музику, яку любить Маруся, й про парк, де вона любить гуляти зі мною.
Я думав спочатку, що Марік відведе нас до кіоску, та він чомусь добре знав наш під’їзд і впевнено підійшов до дверей на третьому поверсі.
– Не треба дзвонити. Там бабуся, напевно, ще спить.
У мене ключ.
– Добре, що хоч від дому ключ маєш.
Маруся всміхнулася в темряві.
– Ну бувай, мала. А, до речі, це ось тобі... Ну, це все, що я маю з собою.
Я думав, Марік зараз даватиме дівчинці гроші, вона, звісно, відмовлятиметься, й зустріч ця так погано завершиться. Але Марік витягнув із кишені касету.
– Ти ж музику любиш? Мамі, до речі, привіт.
Маруся поралася з впертим вхідним замком, а Марік уже спускався, а потім чомусь зупинився та крикнув знизу:
– А скриню ми тобі обов’язково відчинимо! В нас всі замки відчиняються! Не хвилюйся, мала!
Маруся пахне такою щасливою: їй все вдалося... Піти і прийти самій – нехай навіть поки що без ключа. І Марік цей тепер обов’язково відчинить для неї скриню.
– Він такий добрий, правда? І голос такий красивий, – каже вона мені.
Які ж люди передбачувані, навіть десятирічні. Голос як голос.
Вдома на нас дуже сердяться. І я, звісно, вдаю, що ні при чому (іноді добре, що люди пуделів вважають дурненькими).
– З іншого боку, Марусі ж треба вчитися самостійності, – каже полковник.
– Для чого? – хором питають жінки.
– Треба спершу вилікувати її, – пояснює Оля.
Полковник тільки зітхає, здається. І чим старшою ставатиме дівчинка, тим важче їй буде втекти від надмірної опіки жінок. Зрештою, їм залишилось плекати тільки одну Марію. Але ми ж все одно тікатимемо.
Господар усе не з’являється, навіть не дзвонить. Втім, мені не так вже й погано з Ціликами, хоч вони й диваки – можливо, саме тому, що вони диваки.
