Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)
Я все думаю, якби тоді, в останній день літа 94-го, старий не поїхав, усе було би інакше. Все було б добре, і всі – були б. Та полковник поїхав. Хоч як хотів 1-го вересня піти до школи з онукою, та вже нікуди було тягнути з пам’ятником. Рим – пудель може врятувати цей дім. Але ж не мусить? Та і запізно. Чи все ще?..
Біда стається, коли всі сплять. Усі, крім біди й ще тої, з ким вона станеться. Втім, якщо чесно, я теж не сплю – тільки вдаю. Вдаю, що нічого не знаю, не чую, не бачу і, звісно, ж – не можу втрутитися.
А по правді? Так, я міг загарчати, загавкати, всіх підняти на ноги. Засвітилися б вікна в будинку напроти, і сполохані люди виглядали б на вулицю Лепкого й сварили б дурного пса. Заплакали б серед ночі діти, й уся вулиця врятувала б родину Ціликів самою своєю присутністю, неспанням – так, як Велика Ба завжди рятувала полковника, коли він літав ночами. Зрештою, навіть гуси змогли врятувати
Скочити, стрибнути, натиснути лапами на дверну ручку, залишивши ще один слід на дерев’яних дверях. Кілька великих кроків, стрибок...
Та я все ще вдаю, що сплю. Не ворухнуся. Хоча ніхто вже не дивиться.
Я розплющую очі лише тоді, коли біда формально вже сталася. Маша вже прикрила за собою двері. Не зачинила на ключ, ні, – вона не бере з собою ключі. Маша не збирається повертатися.
Чути кроки в під’їзді. На годиннику ледь по п’ятій. А о котрій автобуси, потяги й електрички відправляються до Новерська?
«Вона вже тікала в Донецьку. Мізки провітрить і прийде», – так казала Тамара? Та я відчуваю інакше. І все ж дозволяю Маші втекти.
Я думаю: куди вона може бігти? Так, я біг би саме туди, тільки туди. До Новерська – де Господар і чисте повітря. Нехай утікачці вдасться лишень, і можливо, мене відправлять услід за нею! Так я думаю, сподіваюся – дурний пес... І вдаю, що сплю.
ПрокляттяКоли довго вдаєш, що спиш, засинаєш насправді.
Я добре виспався того ранку. Не чув, як Мама Оля та Ба збирали Марусю на перше вересня. Потім Тамара довго вигулювала мене й курила, не боячись, що батько побачить.
Я не відчував, що сталося щось страшне, і Тамара тим більше не відчувала:
– А де Маша? Вже пішла на роботу? – спитала вранці.
– Мабуть.
Все почалося після обіду. Подзвонили з військкомату: де Марія? Що значить де? Як це – нема? Строковики від нас бігають – тепер ось ще й працівниці! Але справді, де Маша?
І ось слідство ведуть троє божевільних жінок.
– От засранка! – кричить на доньку Тамара, ніби та може почути. – Знайдеться – відлупцюю її, як у дитинстві!
– По гарячих слідах, – каже Оля – так, мабуть, закликають удачу в улюблених детективах. – Треба шукати по гарячих слідах.
– Діду ні слова, коли дзвонитиме, – повторює Ба, – Серце ж.
Телефоном легко обманювати. По телевізору та по телефону навіть пса обманути можна. Тим більше полковника.
– І Марусі ні слова.
– Та чує вона усе!
Жінки не розуміють, як так? Усе ж було в порядку. Збирали першокласницю, зав’язували білі банти. Святкування першого вересня – це ж важливе таїнство. Здається, воно замінило в країнах соцтабору перше причастя. Те ж посвячення, тільки не Богу – системі.
Маші вранці ніде не було, але всі подумали: мабуть, вже встала, прослизнула непомітно до ванної, пішла на роботу... Мабуть-мабуть.
Полковник зателефонував ввечері зі своєї Крайновки:
– Усе добре у вас, качки?
– Т-с-с...
– Так, тату, все добре. Звісно!
Може, мені почулося?
Ми з Марусею біжимо додому. Ще трохи. Ось, залізна брама, сходи, двері... Хто вдома? Всі – тільки Маші нема.
Вночі Оля, Тамара й Велика Ба теж здогадаються піти на вокзал, навіть заплатять гроші, аби дізнатися: здається, не їхала сьогодні така.
Міліціонери у відділку міліції теж на жінок дивилися зверхньо. Ще б пак: самі, без чоловіків, вдягнені бідно, й навіть обручок на безіменних пальцях нема (Велика Ба загубила свою при котромусь із переїздів).
Звісно, міліціонерам все було ясно: певно ж, дівчинка сама вплуталася в якусь історію. Так, формально вона дитина, але навіть заміж уже виходити можна – сімнадцять років! Може, вона якраз для того й втекла, аби заміж вийти? Міліціонери все сміялися, а потім один посерйознішав:
– А якщо й не сама... Тим більше. Ви бачите, що тепер твориться в цій країні? Ви телевізор дивитеся? – і міліціонер стишив голос, ніби це великий секрет. – Ґвалтують, вбивають, і тіла не знайдеш...
Так жінки все бігали десь без мене. Велика Ба, мабуть, не встигала за молодими. Занадто велика. Сльози – великі теж – котилися по щоках. Смішна і стара, в халаті, Велика Ба бігла своє, можливо, останнє коло. Решту ночі її душив кашель – і це всім нагадувало про Машину алергію.
А ось простирадло, ось сукні Машині... Малюнків нема на місці – ні німецького Замку, ні російського Ермітажу, ні генеральського сина Ромки. Якби малюнки були, може, і Тамара, як я, все зрозуміла б нарешті: Маша, напевно, втекла не в Новерськ. А втім, це Тамарі чомусь було ясно одразу. Тамара дзвонила, здається, усьому світу, усім – крім мого Господаря.
ГоворятьРодичі й друзі, яким телефонувала Тамара, нічого не знають. Машина подруга з Курська ображено повідомила, що Маша давно припинила писати. В квартирі генерала Лисицького ніхто не взяв слухавки. Його колишня дружина, вітчимова сестра, що нудьгує тепер сама у Донецьку, запевнила: ні генерал, ні Ромка вже рік не листуються навіть з нею, не те, що з Машею: сімнадцятирічна Марія Цілик рішуче прямує вгору вздовж вулиці Листопадового Чину. Марія тягнула за собою валізу, яка видавалася досить важкою, а отже, ймовірно, покидала місто надовго.
– Генерал наш усе ще в Німеччині, – кричала Галина в слухавку так, що чути було на весь коридор. – Уже, мабуть, накрався так, що збудує під Ленінградом копію Шверинського замку! Як вивели всі війська? – дивувалась жінка. – Вчора? По телевізору? Ні, я не чула, Тамарко. Та я ж з дачі лише приїхала... Ну ти кажи, що там, як. Я ж Машу люблю! Думала, буде мені невістка...
Сусіди нічого не бачили. Звісно, всі ж спали. Були тільки Маша, біда та я.
Одна з сусідок протягнула співучо:
– Зникла-а-а? Оця, що ходить у міні? За що ж вас так Бог покарав?
Насправді Маша коротку спідницю вдягнула лише один раз. Її довго вмовляла мати – мовляв, шкодуватимеш потім, що не носила. Та і до чого тут це?
– Ой, яка ж то біда! – поспівчувала продавщиця із хлібного. – Ось доньку моїх знайомих у Туреччину повезли. І там продали в бордель!
Лише Ярослав Теодорович, власник огидної такси, сказав, що бачив панну Марію. Готовий навіть свідчити у міліції: вранці, 1-го вересня 1994-го року, гуляючи зі своїм нетерплячим собакою, Ярослав Теодорович помітив, як
– Я ще подумав, що панна спішить на вокзал. Здивувався... Але панна тепер доросла, працює в серйозній установі.
Тільки міліції офіційні свідчення були непотрібні. Заяву в жінок так і не прийняли:
– Вона ж в Донецьку прописана? У вашого чоловіка? То в Донецьку нехай і шукають!
Хоча міліціонери виявилися не такими й поганими, як очікувала Тамара. Навіть допомагали трохи. Заяву теж врешті обіцяли оформити – коли видно буде, що справа не безнадійна.
– Ми ж вам допомагаємо. І ви теж не будьте такі вперті. Для чого ж псувати статистику? Нам теж дітей годувати треба, а то і наші втечуть! А дівка ваша, мабуть, десь з кавалером. Це ж вік такий, та й сусіди кажуть...
Двір справді й далі повнився чутками й розмовами.
– Такі часи, – казали одні.
– Така родина, – казали інші.
– Так-так. Не така! Я це одразу побачила.
– Дві дочки, й обидві розлучені!
Люди ніколи не соромляться псів. Знаєте, підбігає сусідський собака – ось і причина поговорити. Й говорять: продавщиці та покупці, в хлібному та молочному, власники собак в парку й батьки дітей на майданчику, пенсіонерки, що розвішують білизну у двориках, дідки, що ріжуться в доміно, карти й шахи. Говорять справжні львівські пані – такі, як Марусина пані Віра, в чиїх квартирах висять на стінах розп’яття й годинники відміряють особливий львівський час. З їх родинами, звісно, усе нормально, їхні доньки ходять до церкви щотижня й до сповіді, як заведено. Їхні годинники ще ніколи не зупинилися, не захекалися, не сповільнилися й не поспішили. Ці розп’яття пробачають гріхи кожному, хто володіє стінами, на яких вони висять. Тому й втрачати ці стіни страшніше за будь-які інші.
– А звідки вони приїхали, кажете, пані Софіє?
– Та ж нізвідки! В тім то і діло! Нізвідки!
Говорить і мадам Варгіна – радить батькам тої дівчинки, що досі ніяк не вивчиться грати «Оду до радості»:
– Ви ж пильнуйте свою! Ви з іншого кола, звісно. Не те що... Але зараз такі часи.
Я, мабуть, уперше хочу кусатися. Ну як вони всі отак? Але першим я б мав вкусити себе самого. Mea culpa.
Тільки старий дід Євген мовчить. Він, хоч і партизан, але правила війни шанує, як зразковий військовий: лежачих не б’є.
Тихі пошуки– Нехай все це буде сном, мамо. Нехай це просто закінчиться, – Тамара тільки повторює це. Не кричить, не скиглить. І очі сухі: – Нехай це просто скінчиться.
Жінки говорять за зачиненими дверима – полковник уже повернувся. Одразу ввімкнув радіомушлю. Ш-ш-ш. Шатл «Діскавері» летить далеко у космос. Ш-ш-ш. Два літаки з одного заводу зійшлися в одному небі. Ш-ш-ш. Добре людям, яким невтямки, що відбувається. Найбільш балакучих із них вже попередили: т-с-с, старому ні слова. Добре, що людей можна так вберегти.
Полковник ішов вулицею Лепкого зі свою валізкою, жалівся, як завжди, на шумне місто, здоровкався із сусідами.
– Тихо, донечко, тихо, – Велика Ба втішає доньку на кухні.
За мірками матері, Оля надто голосно плаче. Велика Ба вміє плакати геть нечутно.
– Я знала, знала, що так і буде. Все розпадається, розкладається... – Тамара видає свою схованку на холодильнику, не соромиться тепер ні матері, ні сестри. Розсипається маленьке Тамарине царство, ніби піщане.
Ллє вересневий дощ, заливає сліди на асфальті, рівняє з землею останні замки. Вода заповнює пустку, б’ється у вікна кімнати з одною великою скринею та трьома ліжками – одним порожнім. Тільки сліди не змиєш. Та й зрозумів я вже все. І поки світ Ціликів остаточно руйнується довкола мене, щось починає руйнуватися і в мені.
Я ж раніше не знав цього безглуздого відчуття – провини. Чи знав? Коли хапаєш зубами птаха й чуєш – серце-то б’ється ще. Птаха вже не врятуєш, себе – ще можна. Несеш дичину до мисливця. Не я стріляв – ти. А в роті такий характерний смак, і пір’я застрягло поміж зубами. Але ти служиш Господарю. Господь тому й не дав псові мову – щоб не питав. Бог, видно, Господар теж. І схожий на мого – всіх створив хижаками.
Звідки ж це дурне відчуття? Я в чужому місті. В квартирі чужій. З чужими людьми. Я не повинен був пильнувати їхню наївну закохану Машу. Я їм не сторожовий пес. Я навіть не їхній пес, я не Ціликів.
Кажете, Господар подарував мене? Але кому – Маші. То нехай забирає тепер. Так є. І так я думав і того ранку, коли Маша тихо вдягала куртку та зношені черевики. Коли вона витягала з-під ліжка німецьку валізу, яку я давно помітив.
Чому ж я почуваюся так, наче знову поміж зубами це тепле пір’я?
Жінки п’ють утрьох. Полковник побачить – точно всіх приб’є. Та він сховався у радіомушлі. Він вдає, що повірив: усе в порядку, Маша поїхала до подруги.
Розділ 6
Пожежа в чужому доміЦе не я винен у Машиній втечі – Цілики винні. Сусіди мають рацію, з Ціликами щось справді не так. Вони розгублені, наче діти без батьків. Втім, розгублених зараз повно – ходять, як привиди, за сто метрів у натовпі від таких уже тягне страхом. Такі не вміють навіть поговорити одне з одним – сповідаються випадковим людям і псам. Не знають, чого чекають, – але кожен чекає обов’язково. Іноді навіть на яку-небудь коробку приводів для винищувача МіГ-15... щодо зникнення внучки. Поки жінки все ще бігали містом, поки Ба сиділа біля вікна, він згадував то одне містечко, то інше. Може, навіть вигадував деякі. Ви ось чули колись про Нурмолиці? Це, полковник каже, в Карелії. А про Джиду? Ось і я ні.
А Маша ось не захотіла чекати в цьому таборі для біженців. Може, й правильно, що втекла?
Від таких, як Цілики, треба тікати подалі. Їх надто довго водили колами – від республіки до республіки, від гарнізону до гарнізону. Більше сорока років – і це зовсім не порівняння з безкінечним ходінням пустелею – просто факт біографії. Спочатку кола були далекі, долинами рано замерзлих річок в Забайкаллі й Карелії, степами казахськими, грузинськими аеродромами поміж принишклих гір. Ці кола лежать на шкірі полковника й Великої Ба, як кільця на старих деревах – слідами, запахами тих місць. Полковник каже, простори СРСР були безкраї – хіба за те їх і було любити. Забуваєшся, каже, де ти, в якому небі, як потрапив у кабіну пілота.
– Я ж пас би корів у селі... – повторює. – Я ж пас би корів у селі, якби не Совєти. Виходить так?
Виходить, полковник Цілик не проти був служити тій безкраїй країні, виходить, він сам радо обрав для себе таке служіння. Так, пілоте, ти мусив бачити з висоти, на яку підняла тебе ця велика країна, тільки хороше – або нічого. Ніби країна давно померла – ну або ти помер.
Пілот Цілик заплющував очі та залітав у білі, як пуделі, хмари. Він пас би корів – тільки ж їх не лишали по собі війна й те, що називалося колективізацією. Потім корови з’явились – але люди були вже не ті. Тихіше говорили поміж собою. А Цілик уже літав там, у вишині. МіГи збиралися в небі у білі зграї. Цілі алеї МіГів.
– Говорити треба менше, – учить полковник, хоча, погодьтеся, це доволі безглузда порада псові. – Це в небі можна кричати. В небі проститься все.
– Одного разу... – полковник вкотре розповідає одну зі своїх історій, де він виживає, бо для Ціликів навіть аеродинаміка змінює свої закони. Каже: – Я таки набрав висоту. І якби був Бог, я б тоді долетів до нього.
Літак сів на поле рівнесенько, й Іван ще довго сидів у кабіні, ще довго кричав. Кричав так, як тоді, коли бомби падають та вбивають усіх довкола – крім Ціликів. Кричав українською посеред карельських сосон, як серед своїх. Хто його чув там? Хіба що диспетчер. Хто його там розумів? Хіба привиди.
У перші вечори після повернення з Крайновки Цілик говорив особливо багато. Ніби заговорював власні підозри
– Карелія була гарна, ліси... А Забайкалля... – починав старий. – Оце ж мошкара та пожежі, а так можна жити й у Забайкаллі.
Так, пожежі траплялися. Але ж, крім аеродрому й бараків, була ще школа, й навіть будинок культури – ну, може, будиночок. Там навіть кіно крутили. Одного разу, в кіно вже йшло до кохання та щастя... Кінозал розірвало світло та крик: «Пожар!» Горів один із бараків. Та який саме? Який?
– І ось ти біжиш через поле в темряві, мошкара в лице, а попереду...
А попереду було полум’я. На горизонті – тобі й не розгледіти, чи це той барак, де ти залишив з сусідкою своїх дітей. По черзі ж в кіно ходили...
– Ну як би вона винесла чотирьох? Ну як?
Десь на кухні, за зачиненими дверима теж плачуть – уже за іншою дівчинкою.
Іван і Ліля прибігли, коли барак догорав. Допомагали гасити те, що лишилося. Тягали півночі воду. То не їх барак горів – а сусідній. Уже під ранок Цілики пішли до своїх дітей. А загинули діти чужі – смаглява красива дівчинка, схожа на... Ходили чутки, що батько її, капітан, був із кримських татар, переселених до Казахстану, – але ніхто не вірив. У графі національність написано було чорним по білому: росіянин. Тільки дружина його як почала тоді голосити незрозумілою мовою на все те безкінечне поле із мошкарою...
Томка та Олечка спали. Гарненькі. Їх треба було захистити, їм треба було якось вибратися. Щоби вчилися в добрій школі, щоби нарядні сукні, й туфельки, й вийти заміж. Щоб дім. Десь, може, навіть у Ленінграді або й у Москві. Або, «у нас», як каже Цілик – я вже знаю – про Україну. Він наче боїться вимовляти назву своєї країни, тільки «у нас» і все – як пароль.
Ледь чути – жінки плачуть на кухні. Але Цілик не чує або вдає, говорить далі, так, ніби це мене захистити треба, мені не дати навіть подумати, що з Машею сталося щось страшне. Так, наче це в мене – серце.
І все-таки Цілики винні самі. Самі винні. Бо хто ж іще?
Притча про кавуни– Міліція? Ти смішна, Олю! – чути з віконця кіоску, разом із запахом запеченої з часником свининки. а куртка привезена, мабуть, із самого Стамбула, шикарний опель пахне парфумами більше навіть, аніж бензином. Власниця водить його так само впевнено, як веде свій бізнес. І не скажеш, що випускниця філологічного – тільки запах бібліотек злегка її видає. «Криші» вона справді платить – сам бачив. Тому нам і працюється відносно спокійно, навіть ночами. Та колишня учителька навряд чи задумувалася про таке.
Цей прекрасний запах не може перебити ні тютюн, ні всі отруйні батончики разом узяті. Це напарниця Мами Олі, мудра жінка Оксана, що тямить в житті так само, як і у м’ясі.
– Треба кришу! Яка міліція? Що ж ти, Олю? Для чого власниця платить, по-твоєму?
– Кому власниця платить?
– Та ж криші, Олю, кому ж?
Жінки завжди говорять про власницю саме так – просто власниця. Іншого імені в неї ніби й немає. Це знак поваги, напевно. Власниця завжди на височезних підборах, хоча й так струнка й височезна. Волосся її пахне лаком,
– Так а що вони можуть, Оксаночко? – запитує Мама Оля, згорбившись перед віконцем кіоску.
– Все! Бандити можуть усе! – запевняє Оксана.
Вона знає. Виявляється, до того, як влаштуватися у кіоск, мудра жінка пробувала торгувати сама.
– Ну таке, знаєш, дрібне. Кавуни влітку, дині... Домовлялися з водіями вантажівок, вони привозили товар, ми платили й стояли собі, продавали на ринку. Ну й, звісно, платили цим...
– Кому?
– Та ж рекету! Олю!
– А...
– Ось тобі й «а»! Наївна ти, як... Як мій колишній! Так от...
Так от: одного разу, водій, який привіз кавуни, раптом зажадав за них майже вдвічі більше, ніж домовлялися. Таких грошей у жінки, звісно ж, не було – ще нічого не вторгувала, усе, що мала, вже водію й віддала. А він – більше та й більше. Крику було! А потім...
– Поїхав. Просто взяв та й поїхав! З усім тим товаром, за який я вже гроші дала... Божечки, як я ревіла, як ревіла... Це ж усе! З голоду ляж і вмирай, ну а ні? До міліції! Дзуськи! Але пораду дали там. Мудру. Ти, кажуть, платила рекету? Я кажу, хто це «рекет»? Не знала слова. Просто треба було, та й платила. Те-се. І так, пішла я до того «рекета». Страшно було... Але шо робити? Останні гроші! І все!
– Що все? – не зрозуміла Оля, та й я в принципі теж не зрозумів.
– Він мені того водія привів. Ой, Олю...
– Що ой?
– Кров аж крапала! А очі опухлі такі. На колінках мене просить: пробач, Оксанко, помилуй мене грішного. Я заніміла. А «рекет» той і каже: гроші уже віддав, товар за рогом чекає. То як вирішуємо? Я кажу, шо значить як? А рекет мені вибір дає – по-сухому, значить, вирішуємо чи по-мокрому... І кавун один – раз ножем! Прям як горло. І їсть.
– Що їсть?
– Так кавун же. Сік тече... Божечки!
– Так і?..
– Так отож, – відгукнулась Оксана вже тихіше із глибини кіоску. – Ну ж не стала б я людину страчувать через кавуни? Ти шо, Олько! Помилувала та й всьо, – тут Оксана чомусь тяжко зітхнула, й мені почувся тонкий аромат черешень, що дивно змішувався зі свининкою й часничком. – Частину грошей «рекет», звісно, собі забрав. Ну, за послугу же. А водій одужав і далі вже не сваривсь... У нас навіть трохи цей, кохання було.
То був кінець історії. Гепі енд.
Тільки бізнес все одно в Оксани не вдався.
Але Олю щось непокоїло. Може, Madonna della Likarnya наче знову дивилась на неї своїми проникливими очима?
– Але хіба ж вони не злочинці? – спитала Оля. – Вони ж крадуть наші гроші... Замість більше платити нам, власниця платить цьому твоєму «рекету».
– Але ж не просто так! Вони ж теж працюють, нас захищають.
– Від таких самих...
– Ой, Олю. Ти вирішуй сама. Це таке нове життя. Не гірше за старе, по-моєму. Просто до всякого життя прилаштовуватися треба. Чи що – лягти й вмерти?
Оля б, може, і вмерла. Та річ була не в ній, а в племінниці. Тож треба було спробувати. Спершу Оля благала свою роботодавицю, просила через рекетирів залагодити справу про пошук Маші в міліції – але власниця лише поплакала разом із Олею. Сказала – зараз не час:
– У них там свої проблеми. Якби стара бригада, то би нічого. А ці, що намагаються зараз район взяти, можуть дівчинку і...
– Що?
– А всьо!
Та Мама Оля не здалася. Світланка! – сяйнуло їй, наче справжнє світло. Вона ж може знати когось.
Телефон Світланчиних батьків, записаний олівцем у телефонній книжці, майже стерли пальці та час. Вісімка чи трійка... Мама Оля дарма вдивлялася – треба просто пробувати:
– Доброго дня! Можна Світланку до телефону? Не живе? Це Світланчина вчителька... Так, важливо. Як це пішла? Зовсім? – Мама Оля поклала слухавку й довго ще стояла в коридорі. – Теж зникла. Та що ж вони всі?
З того часу й почала Оля проводжати поглядом дорогі машини. Попросити покровительства чи ні? А взамін що? Ні в тому старому, ні в цьому новому житті, певно ж, нічого не дається задарма.
