Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)
Дівчинці подобається ходити з полковником. Старий часто бере з собою мене, і завжди – яблуко. Смішно повчає: треба їсти з зернятами, наче пташка. У зернятах багато йоду, що нібито лікує від радіації, пояснює дід і додає так зловісно:
– Тут всюди Чорнобиль...
Не знаю, чи він має рацію – подейкують, після ядерного вибуху пахне озоном. Тож Чорнобилем пахне у Львові тільки в сильну грозу. Але маленьку Марусю, кажуть, возили в візочку Єзуїтським Садом саме тоді, коли чорнобильська хмара зависла над містом. Тож вона слухняно клює зернята.
Того дня Маруся чекала біля школи занадто довго. Впевнений, вона могла би дійти додому сама – просто не хотіла засмучувати й без того сумних дорослих. Не хотіла навіть тоді, коли щось дивне почало відбуватись довкола неї.
Вона чула – вигуки, сміх, скрип снігу під чиїмись ногами... Щось наближалося.
– Це, певно, були якісь незнайомі діти, – каже Маруся. – Голосів я не впізнала. Та й знайомі точно не вчинили би так зі мною.
Ті діти спершу кричали Марусі, щоб вона перестала «либитися». Це на мові дітей того часу означало «всміхатися». Маруся ж, певно, як завжди, всміхалася недоречно. Саме за це, мабуть, щось боляче вдарило її в груди. Раз-другий... Потім у руку. Потім по голові...
Вона їх виправдовує: це ж лише гра – гра в сніжки. «Раздва-три... Вогонь!» – і сніг тане за коміром. «Раз-два-три...»
– А я їм як крикну: що ж ви робите! Так, звісно, я могла б їм сказати, Доміку, сказати, що я незряча. І вони б зупинилися! – впевнено каже мала. – Але я не хотіла. Бо я маю бути, як всі. Зрештою, я навіть не зовсім сліпа – не назавжди.
І раптом в моїй голові наче лунає голос Господаря: хто хоче обманутися... І я трясу головою, ніби справді надіюся, що цей голос і думка просто випадуть на підлогу.
Маруся продовжує розповідати: як вона затулила голову і – чекала на діда. Її ж так сварили тоді, після останньої вилазки... Тож думала, самій йти не можна, навіть, аби врятуватися. Думала, ось-ось прийде дідусь – ще трошечки потерпіти.
– А тоді я почула, як хтось кричить «Марусю!» І мені здалося, що це бабуся... Але ж Ба зараз в лікарні.
Й це справді була не бабуся, а Надія Іванівна. Та стара в капелюшку, що провела нас до крамнички Генріха, та, що слухає часом промови Гілларі Клінтон і плаче, та, що пахне глибокими шарами Землі. Щось аж занадто багато збігів – тепер Надія Іванівна врятувала Марусю від розстрілу сніжками.
– Вона сказала так тихо, але дуже впевнено: «Ви що ж це, хлопці?» – імітує Маруся. – Так спокійно, але одразу сніг заскрипів – усі повтікали! Надія Іванівна більше не заїкається. І вона провела мене додому. Знаєш, вона хороша така, Доміку. Й це ж диво, що ми вдруге зустрілися, – каже Маруся, не знаючи, що зустрілись вони вже насправді вчетверте.
Дівчинка ще торохкотить. Вона перелякана, мабуть, тому й не хвилюється більше про те, де ж подівся полковник. Раптом це серце, про яке так часто всі говорили? Біда ж не ходить сама.
– Ми домовились ще зустрітися, Надія Іванівна принесе мені книжки Брайлем з бібліотеки! Вона й телефон мені свій записала, – Маруся розкриває долоню. – На випадок, якщо я забуду. Але я ж нічого не забуваю. А ще... – мала спиняється, ніби роздумуючи, чи можна мені довірити таємниці – і довіряє, звісно ж: – Я розповіла їй про тата...
Така вже Марусина звичка – розповідати малознайомим людям про батька, що забере її до Нью-Йорка, й житиме вона на острові Мангеттен – авжеж.
– Так, мама хоче, щоб я не казала чужим людям, але... – виправдовується мала. – Знаєш, Доме, ця Надія Іванівна мене розуміє. В неї взагалі батько загинув. Точніше... Навіть не знаю, як пояснити. Вона сказала, що його розстріляли... В Карелії. Це ж там дідусь служив, правда? Але батьки Надії Іванівни жили у Львові. Тільки Львів тоді був не наш, український, а польський. І батьки Надії Іванівни вирішили їхати в Україну. Здається, в Харків... Є ж таке місто. Далеко, там, звідки дідусь. І там тоді була Україна...
Маруся плутається та затинається. Вона все вигадує, думаю я. Або Надія Іванівна обманює. Дивна якась історія.
– Так вони думали, що в Харкові Україна. Але виявилося... – Маруся стишує голос так, наче й це секрет, за який можуть насварити дорослі. – В Харкові була не Україна, а Радянський Союз.
Я зітхаю – оце ж новина, Союз. Чого цих дітей вчать на уроках історії й географії?
На сходах чути запах полковника. І повертається в замку ключ – ну нарешті.
– Дідусю...
Але старий не відповідає. Падає у велике крісло. Слідом за батьком до квартири влітає й Оля.
– Я бігла до школи. Думала, ти там... Марусю! – Мама Оля дихає важко. Щоки – вологі. І кров просякнута вся якимось... Господи, що ж це сталося з ними?
– Мамо, все добре, – каже Маруся, маючи на увазі, що вона благополучно дійшла додому.
– Ні, сонечко, ні, – не погоджується мати. – Ні. Твоя бабуся... Полетіла бабуся.
Я спершу не розумію. Не дарма ж старий називає мене дурашкою. Полетіла, думаю. Як полетіла? На нашому літаку? Але ж там якоїсь хитромудрої коробочки досі не вистачає, й хіба Ліля вміє... Та, звісно, за мить до мене таки доходить. Велика Ба полетіла на небо, але без винищувача – сама. Руде щасливе волосся їй не допомогло.
ПерлинаТіло теж – дім. Велика Ба все ще тут. Запах міцного чаю, ірисок, пігулок від горла, ниток і – нафти.
Ба піде із цього тіла на третій день – її буде більше у цих кімнатах, ніж у труні. Кам’яні будинки довго тримають сліди. Та поки й труна, і Ліля – в квартирі на вулиці Лепкого. Я лежу під столом – так, Ба цього не любила, та тепер вона не заборонить мені.
Горювати треба разом. Але Цілики провалюються у жах окремо. Тамара й Оля готують на кухні – готуються до поминальної вечері. Маруся бродить кімнатами. Іноді застигає – ніби в її порожнечі можна й забути, що посередині одної з кімнат стоїть домовина. Та Маруся також чує запахи. Мертва кров і соснова дошка, і жах, і остання дурна надія. Маруся також чує тишу – мовчить розгублено навіть море у чорній мушлі.
Дівчинку б відправити зараз до пані Віри, та вона відбуває смерть зі всіма. Може, дорослі думають, що Маруся не бачить смерті. Та Маруся підходить до Лілі, торкається холодного лоба, застиглого носа, повік... Бабуся дозволяла їй торкатися до себе так.
– Марусю, припини, – каже Тамара.
Невже й тіло переходить у спадок старшій доньці?
У день похорону, на ранок, в Олі не розчіпляються пальці на лівій руці, склеїлися, наче в плавник риб’ячий у судомі. На ранок – полковник кричить «Мамо!» – а серце, за яке всі так боялися, навіть і не болить. На ранок – Тамара кидає до смітника напівпорожню пляшку – вже досить. На ранок – Маруся вирішує залишити Ба подарунок.
Дарувати мертвим – погана прикмета. Та наймолодша з Ціликів не вірить у забобони. Перлина з розірваного намиста лягає в долоню. Маленька відьма наказує їй: будь з бабусею
Так, Маруся розмовляє не тільки із псами, вона з усім світом говорить – з перлинами теж. І перш ніж труну виносять нарешті з помешкання, Маруся підсовує в руку померлої намистинку – на пам’ять. Одна перлина – для бабусі, з десяток таких – загубились, сховались у шпарини під плінтусами, втекли до сусідів знизу, вростаючи в цей будинок. Решта – залишаться дівчинці. Маруся вправно збирає їх всі на нитку, надягає на ліву руку браслет.
Коли всі їдуть на цвинтар, я залишаюсь в помешканні.
Велика Ба підіймається сходами – все ближче до дерев’яних дверей на третьому поверсі. Я знаю, це тільки слід – пам’ять місця, що приймає людську подобу.
Після похорону жінки скручуються на своїх ліжках, маленька Маруся – на скрині. Всі заплющили очі – ніхто не спить. Пливуть у тиші, гойдаються посеред міста, не бачать стін. За вічно зачиненими дверима, в сусідній кімнаті, Марусі, мабуть, знову ввижається щось чи хтось.
Зрештою, ось тепер Ліля Цілик – одна з власників скрині. Хоч вона ніколи не просила собі її, хотіла, щоби солдати винесли...
Вона взагалі, здається, не просила нічого – просто сиділа у кріслі. Шила, в’язала, дивилась дурні серіали, протирала дурні статуетки в серванті, жувала іриски, сьорбала чай. Була. А коли щось було, то воно вже й залишиться. Якщо ти є – будеш завжди. Час лікує людей, але не псів.
Сліди опустяться на глибину, сховаються під слідами живих. Для мене Велика Ба буде тут. Тепер це нарешті і її дім. Та й іншого просто немає – не долетіти в Баку, і невідомо, звідки її батьки прибігли до Каспію. Смерть тоді вихоплювала людей чи то навмання, чи то за лініями життя на долонях. Батьки Лілі працювали на нафтових родовищах на благо радянської батьківщини, стирали долоні в кров, напевно, саме за тим, аби зрадницькі лінії зникли – поки нафта горить у танках і літаках-винищувачах.
Велика Ба так і не дізналася, від чого тікали батьки, що саме стирали з долонь, які родинні історії.
– Виростеш – розповім, – казав їй батько.
– Виростеш – розповім, – казала їй мати.
Ну ось, тепер вона точно вже виросла, он яка велика лежала в труні.
– Навіть, коли ти виростеш, для чого тобі це знати? Живи собі, – казав дід Алі, іранець, – не рідний дід, звісно, та так Ліля його називала...
Він єдиний казав щиро. Мати Ніна ж була жива ще аж до 90-го року – а не розповіла нічого. Може, забула? Втім, Велика Ба й не питала вже. Вважала, здається, якщо питаєш, значить, так і не зрозуміла нічого. Значить, не затямила ще, що пам’ять вбиває, що не всі старі скрині мають бути відчинені. Значить – ти ще дитина.
Виростеш – розповім. Помреш – розповім. Сподіваюсь, Ніна розповідає все там, там, де пам’ять уже не може зашкодити. Ось зараз розповідає Великій Ба.
ПоглядиЯ згадую те, що бачив лише я, – як Маша торкалася свого тіла в залитій сонцем кімнаті. Світилось темно-руде волосся, й темні пипки на грудях, здавалося, світяться теж. Це було гарно – хоч я й не хотів дивитися. Я б з радістю вийшов з кімнати. Чому люди говорять із нами так, ніби ми маємо чути і розуміти, та ніколи нас не соромляться? Так, байдужість – це наша ввічливість, але все ж...
Я згадую про це тепер, бо повітря довкола Кості та Олі напоєне тим самим почуттям, яке огортало Машу тоді.
– Марік казав, твоя мала скриньку якусь відчинити хоче? Давай я допоможу? Я, знаєш, відчиняю всі замки... А хочеш, покажу тобі свою колекцію антикваріату? – пропонує чоловік. – Й поговоримо про твої труднощі, Олю.
Я з самого початку знав, що до цього йде. Він звабить її – й Madonna della Likarnya не допоможе. Може, сьогодні Мама Оля нарешті віддасть себе чоловіку-і-мерседесу.
– Але ж кіоск...
– А Марік пригляне. Він, знаєш, як торгувати вміє? – рекетир-Антиквар сміється, він уже теж знає, що переміг. – Маріку всі в два рази більше платити будуть! І за малою пригляне. Марік дітей любить, бо сам, – чоловік переходить на шепіт: – сам ще дитина. навчився таки. Я буду-буду тими самими гусами – я спробую врятувати ще Олин Рим. Бо Madonna della Likarnya, може, й пробачить «розпусту», серце полковника – ні. І я б’юся в двері, я галасую.
І ось вони йдуть, тягнуть мене за собою – нібито пора вигуляти. А я думаю, краще би я потерпів.
Спершу я впевнений, що прямуємо ми до Антиквара, але ні – прямо до нас, на Лепкого. Скриню ж бо відчиняти. Невже справді відчинять? Зламають відмичкою великий старий замок?..
– А ви живете так, наче при Брежнєві, – дивується гість. Розглядає килими й металеві ліжка. – А що це? – питає раптом.
– Що?
Костя вказує пальцем нагору, туди, де на стелі дубове листя та жолуді. Та він не про них – він про мелодію. Ми й не помічаємо вже, так звикли:
– А! Це дівчинка поверхом вище. Вчиться на піаніно. Не дуже талановита, так? – вимушено сміється Оля.
– А це... Бетховен?
– Поняття не маю. Мама дуже хотіла, щоби ми вчились в музичній школі, але ми ж переїздили...
– Я можу купити піаніно твоїй доньці.
Тиша. Навіть сусідка згори раптом припинила мучити інструмент. І ясно, що треба б щось вирішити – відчинити скриню чи зняти одяг. Чи просто піти на кухню поставити чайник.
Місто лізе до кімнати крізь прочинені вікна – запахами та голосами, кленовим листям, чужими вікнами та очима. Костя зачиняє двері в кімнату поворотом ключа – пізно тікати. Оля і не збирається – тягне квітчасті штори й старанно прикриває щілини. Щоби ніхто й нічого не бачив. Навіть Богородиця з лікарні. Гість витягає зв’язку відмичок, кладе на скриню. Це ж треба – приніс, так, ніби справді прийшов, аби відчинити її. Не знаю, чому мене це раптом так бісить.
Оля стискає руки в кулаки, як її батько. Наче сама вона теж – зачинена. Чоловік щось шепоче. Здається, він каже: треба бути щасливою.
– Ну хоч трошечки треба, Олю.
Але нічого в повітрі не нагадує щастя. Відгонить страхом. І ще чимось дуже живим у збудженій крові.
Про що думає жінка, коли чоловік цілує її коліна? Про нього? Про себе?
Я припускаю: Madonna della Likarnya – це раз, стара, ще радянська білизна – два, донька – три, зникла племінниця – це чотири.
Ліжко скрипить. Чоловік дихає, як стара машина. Знову грають поверхом вище «Оду до радості». Тільки ні звуку від Олі. Рипить шкіряна куртка. Чому Костя її не зняв? Не розумію, нічого не розумію – ні звуку від Олі. Не знаю, чому. Так довго. Може, вона померла?
Місто лізе до кімнати крізь щілини в стареньких шторах – Олі не вдалося позбавитись від щілин. І від страху – раптом побачить хто... Місто лізе у ліжко. Й раптом я знаю – сходами вже підіймається важко старий чоловік. Це полковник чомусь набагато раніше, ніж треба, повертається з дачі.
Рипить шкіряна куртка. Come sing a song of joy… тада-да-да... – дівчинка поверхом вище. Запах полковника ближче, ліжко скрипить, тільки ні звуку від Олі. Ні, я чомусь
– Тупий пес, – каже Антиквар глухо, й запах сперми заливає нарешті кімнату.
Оля вдягається, коли полковник уже повертає ключ у замку. Оля наказує Кості залишатись в кімнаті. Йому все одно.
– Тато просто забув відро для малини.
– Та невже? – посміхається Антиквар.
Він відчиняє вікно й курить у місто – без дозволу. Біла полковникова голова й синє відро зникають із поля зору, й Оля зітхає з полегшенням. Антиквару байдуже. Антиквару добре. Мовчки він слухає, слухає, слухає: жінки після всього часом такі балакучі. Оля говорить про зникнення дівчини, про гроші на лікування. В Антиквара, здається, болить голова.
– Щось придумаємо, – він бере відмички й підкидує їх угору – ловить, і – згадує: – А скриню-то відчинити?
– Та вона відчиняється. Просто не треба Марусі туди... Не кажи їй.
– Не питання, – киває Костя, й ховає відмички назад, у кишеню. – Я не скажу.
Великі прогулянки малоїЛистя на клені вже сухе, як була бабусина шкіра, – Маруся витягує руку, аби пересвідчитися. Мати свариться: небезпечно перехилятися. Та й взагалі все небезпечно. Сперечатись з нею немає сенсу. Боюся, одного дня Маруся просто втече, далеко, назавжди, як її старша сестра. Може, до батька, в Америку. Та поки що скриня та сліпота тримають Марусю у Львові – надто важкі, щоб їх забрати з собою.
– Мамо, скажи, а де виготовляють ключі?
Усі мовчать і безкарно переглядаються.
– Марусю, замки для того й існують, аби їх не міг відчинити той, хто не має ключа, – врешті відповідає Оля. Й вже рішучіше, сміливіше вигадує: – Ну а навіть якщо є майстри, що тоді? Ти ж розумієш, сонечко, ми не зможемо віднести скриню до майстра.
– Так, але, якщо хтось загубить ключ від квартири... – починає мала, та її перебиває старий.
Він зупиняється на порозі кімнати. В руках у нього, як ніж, сріблястий уламок антени, яку він раз у раз чіпляє до старої радіомушлі. Іноді полковник здається усюдисущим.
– Не кожен майстер зробить ключ по замку, качко. Можна й зламати так, що не відчиниш ніколи. Ось був випадок, зламався старий замок. Це було недалеко від штабу Армії, в Легниці, одразу за великим квадратом два...
І старий розповідає довгу й геть неправдоподібну історію. П’яний солдат на газику збиває полячку. У кишені гнеться – непоправно – єдиний ключ до замка. Той ключ відчиняв модне серед радянських офіцерів кафе. Приводять майстра – й тільки на гірше... Замок не відчинити ніколи – доводиться бити вікно.
Не дуже правдоподібно, та й до чого це тут? І не лише я так думаю:
– Дурна історія, – каже Тамара. – Все це брехня. Ясно ж все, тату. Просто хтось не хотів більше наливати
Та Мама Оля, певно, не знає.
– Я не вчителька. Я працюю в кіоску, – каже, ображена на сестру чи то за Марусю, чи то за поляків навіть.
Мама Оля любила Польщу, як Маша – Німеччину. Хоч курка, звісно, й не птиця, як казали про Польщу.
– Та яка різниця? – не здається Тамара. – А скриню відчиняти не треба просто тому... – вона задихається з обурення. – Тому, що кому воно взагалі треба? Ну нікому ж.
Полковник іде геть зі своїм уламком антени. Я йду за ним. Намагаюся прочитати його почуття. Бо я думав, що знаю вже про цього старого майже все, але тепер дивлюся, як вперше. Що це за дивна історія? Так багато говорять тільки в одному випадку...
Коли міста щось приховують, вони обростають легендами й пам’ятниками. Коли люди приховують – вони розповідають історії, довгі історії.
І я враз пригадую, що полковник заходить іноді до спальні – тоді, коли нікого немає. І щось ляскає та рипить, як старе залізо. Ні, як же це я не зрозумів раніше? У полковника має бути страшний секрет. Інакше чому в ванній, роздивляючись шрам, він шепоче «Pulkownik w krwi»? Чому недолюблює Бога? Й собак, якщо вже згадувати всі «дивацтва»...
Так Цілики вкотре відмовляються допомогти Марусі. А я перестаю довіряти полковнику.
Що він, цікаво, приховує? Щоденники з граматичними помилками? Військові трофеї, якими пишатись складніше, ніж трофеями тестя зі столиці Третього Рейху? Африканські маски, привезені з секретних завдань? Фотографії голих коханок? Чи розбомблених міст на краю світу?
Одного разу я чую уривок розмови:
– І як я їй поясню? Це ж ненормально! А Маруся так поважає діда... – жаліється Мама Оля.
– Раз поважає, то поважатиме й далі, – карбує старша сестра. – Що тут такого? Таке було життя. А ти її поселила в кришталевому замку! Бальні сукні бабусі... Тьху! Дівці дванадцять!..
Тамара свариться натхненно, і я відчуваю: зараз мені відкриється саме та страшна таємниця, але – чути кроки старого. Жінки замовкають. І більше вже не говорять про це. Вони ж взагалі мало говорять поміж собою, тим більше Маруся більше вже не заводить розмов про скриню – навчилась.
– Нічого, – каже мені. – Хтось же має нам підказати, де знайти майстра.
Та в Марусі чомусь немає друзів серед однолітків. Може, вони бояться її. Чи просто не розуміють дівчинку з недоречною усмішкою, що товкмачить усім про два дивні свої бажання: побачити батька та відчинити залізну скриню. Це ж не мрії, а так, примхи дитячі. Серед дітей – і, мабуть, лише серед них – дитячість не в моді.
Та в Марусі все-таки є друзі. По-перше, я. Ну, а якщо серйозно, то взяти хоча б Надію Іванівну. Або Маріка. Так-так, того самого водія мерседеса й збирача данини... Дивні дружби, я знаю. Так і дівчинка в мене дивна.
З Надією Іванівною ми іноді зустрічаємося – годуємо разом шановних господарів міста. Я їх не ганяю більше. Надія Іванівна та Маруся обговорюють книжки з бібліотеки.
Лише іноді скаже:
– Скільки можна вже перечитувати? Твоя книжка ніби більша була... Давай почитаю тобі
Смішно, так, ніби, набрані шрифтом Брайля, книжки стають якимись інакшими. Щиро кажучи, я сподівався, що це в Мами Олі пройде й вона більше допомагатиме доньці. Але ні. Книжки в Марусі – таємні. І переважно прогулянки наші також – таємні.
Так, ми знову тікаємо. Брешемо про однокласників, які проводжають Марусю до самих дверей квартири, та все стидаються завітати на чай. І Маруся все ще шукає ключ.
Надія Іванівна знизує плечима. Ключ, звісно, можна було би виготовити. Та якщо скриня належала бабусі, то тепер, певно, належить сестрам і діду – без їх згоди відчиняти скриню не можна, неправильно.
– Поговори з ними, Марусю.
– О, скільки я говорила! – Маруся махає рукою. – Все марно.
Та ще є Марік. Наш Марік справді ще сам дитина – тільки вдає дорослого. І всі підприємці в окрузі начебто вірять – і платять йому. Всі, крім власника антикварної лавки. Той і далі гарно розповідає, що торгівля не йде. Костя вірить. Він взагалі покладається на знання Генріха в антикварній справі. Сам він, виявляється, попри своє «поганяло», на тому знається геть погано. Його й з історичного виперли ще після другого курсу.
Справжній антиквар, пан Генріх, підозрюю, свого партнера обманює просто таки масштабно, – радить залишати у себе дешеві картинки, написані кілька років тому «під старовину», а цінні речі скуповує до крамниці за безцінь. Пан Генріх вважає: крадія не гріх обкрадати. Але ж, якщо подумати, звідки взагалі береться весь цей антикваріат? Принаймні частину, я думаю, просто вкрадено з львівських помешкань. Не найгірші, але смутні часи – я вже погоджуюсь з цим.
Але діти щасливі. Марік ганяє на мерседесі, катає малу, потім, сидячи на сходах ротонди в парку, грає нам на гітарі. Співає щось таке гарне «
– У мого діда теж була сестра, здається, – каже Маруся. Цікаво, такого не чув навіть я.
– Що значить «здається»? – запитує Марік.
– Ну... не знаю. Просто він якось сказав, що була сестра. А тепер не говорить.
Ми заходимо до антикварної лавки, й діти змовкають. Пан Генріх і цього разу не радий мені. Зате Марусі всміхається, навіть дарує дещо – монетку. Старезну, таку, що пахне руками давно вже померлих львів’ян. Маруся обмацує чіткий профіль:
– Що це означає «AVSTRIAE IMPERATOR»? Імператор австрійський, так? – запитує раптом.
– Що-що? Нічого собі... – сплескує руками Генріх. – Я, звісно, чув, що у вас якісь особливо чуткі пальці...
– Ні-ні, – виправдовується Маруся. – Пальці зовсім звичайні. Я просто тренуюся. Дідусь наклеює на друкарку опуклі букви. Я, звісно, пам’ятаю розташування клавіш, але...
Дивна думка, треба сказати. Але тоді я не зважив на ці слова.
– Напевно. І я була б така рада вам допомагати! Я ж обожнюю впізнавати речі. Ми в дитинстві грали в Атлантиду, це коли... – і Маруся розповідає про ту стару гру.
Але на тому все й закінчується.
Я вже казав, що вилазки наші таємні, тож у нас небагато часу – Попелюшці слід рушати додому.
А ключ? Ні, Генріх таки нічим не може допомогти. І Марік задкує, хоча й обіцяв всі ключі міста. Та з Маріком ясно – це Костя, певно, сказав йому не допомагати зі скринею... Але ж не буде біди, якщо він проведе Марусю до майстра? Чи буде? Та чомусь Марік вирішує це зробити:
– Тільки т-с-с, Марусю.
Вони домовляються зустрітися за тиждень, у суботу.
Ще на тижні я бачу Маріка «на районі», він ще збирає гроші для Кості... А в п’ятницю – в п’ятницю Марік зникає. Сліди його залишаються тільки слідами – самого його більше ніде нема.
– Марусю, тобі дзвонив якийсь хлопець, – каже полковник.
– Щось передав?
– Ні, нічого...
Та в суботу ми чекаємо на Маріка біля під’їзду, ми ж домовлялися.
– Ну не міг же він знову мене обманути! – тупає ногою Маруся. – Піду сама.
Звісно ж, сама – навіть ця дівчинка вже не вважає пса за супутника. Надто доросла.
Найближча майстерня, де виготовляють ключі, не так уже й близько. Ми блукаємо. Сніг припорошує запахи, місто свіже й живе. І раптом я майже втрачаю землю. Кришка люка хитається під Марусею. «Мамо!» – вона кличе на допомогу зовсім, як її дід. Тільки ніхто не допомагає. Лише собака, на якого ніколи ніхто не зважає, тягне за повідець. Маруся знаходить баланс. Перехожі хитають головами, обходять нас і незакріплену кришку люка: «Куди дивиться влада?»
Усе обійшлося. Та я вже маю погане передчуття.
Взагалі щось змінюється у місті. Дуріють собаки й люди. Та нам немає чого боятися. Обідраний пудель і дівчинка – все одно, що ніхто. Сильні борються з сильними. Тільки часом інші просто бавляться нами.
Нас оточили на Городоцькій, вище Бригідок. Боксер, що поранив нас з Машею в рік мого приїзду, тепер був у зграї. Господар його залишив – може, навіть і через той випадок.
Зуби й очі блищали. Видрана шерсть світились рожевими плямами на висохлих тілах безхатченків.
Марусю ніхто не чіпатиме, переконував я себе. Маруся – людина. А це табу навіть для дворових. Тим більше для дворових. Їм же ніхто нічого не пробачає. Щоб вижити в місті, пси дотримуються його правил – вчать самі себе так, як не навчить пса жоден господар. Не дарма навіть у космос першими запустили дворняг. Порівняно з природним, відбір в космонавти просто смішний.
Та зараз час зміни правил, дуріють люди й собаки... І я рвонув. Від гріха й банди подалі. Шансів мав небагато. А Маруся добереться додому сама з тростиною – якщо не злякається. Та й допоможуть люди.
Шанси, яких і так було небагато, зникали, гарчання оточувало мене вже з усіх боків – і раптом щось...
Зграя позаду клацала зубами біля вуха з брунатно-жовтою плямою. Та я був, як під водою. Поміж чужими історіями шукав свою – ту мить, що триває й тепер. Напевно, це все через дихання – я нахапався повітря цього дивного міста.
Глибина відпустила мене біля старого готелю. Зграя чомусь відпустила теж. Я так і не зрозумів чому. Я затримав дихання і повернувся до дійсності. А тоді – й до Марусі.
Вона все ще чекала на мене там, де я покинув її. Навіть не спробувала піти додому.
– Я хвилювалась за тебе, Доміку.
Майстерню ми не шукали більше. Облишили затію з ключем – не забули, ні, але облишили поки...
Маріка ніде не було. На місці його слідів виростали сліди великої Марусиної образи.
Дівчинка просила матір дізнатися в Кості, куди ж подівся його водій, – Костя лише сердився.
Він, до речі, так і не допоміг Мамі Олі. Обіцяв знайомства та гроші. Оля їздила на зустріч із міліцейськими шишками – до крутого вірменського ресторану біля мосту на Левандівку. Міліціонери пригощали смачним вином. Та на частуванні все й закінчилося.
Костя іноді запрошував Маму Олю до себе – дивитися антикваріат. Їй, здається, незручно – чи страшно – було відмовити. А може, вона вважала, що так воно краще, ніж зовсім самій. Страх зійшов нанівець – Madonna della Likarnya, здається, передумала Олю карати – просто забула, чи то, як кажуть тепер, забила на неї. Справи в Кості йшли все гірше, й однокласниця Оля з поганою пам’яттю врешті йому набридла.
