Текст книги "Дім для Дома"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Фото з білими плямами

 Замість виконати обіцянку, Марік знову зникає разом зі своїм шефом. Таке вже, видно, непевне життя в рекетирів. Азербайджан, ще не польська «не заграниця». Тамарин червоний галстук на фото малиновий. Фотографії тоді були чорно-білі, але цю спеціально розфарбували й з одним кольором не вгадали. Залишається сподіватися, що в ательє через це не було проблем. вигадуєш! Ваня ж льотчик, а не енкаведист якийсь! Усі мріяли бути льотчиками! Ти вигадуєш! – вигукує вона, потрясаючи своїм в’язанням. Не помічає, як розпускаються нитки. – Ми сюди й приїхали коли? І хіба тут не хотіли приєднатись до України, хоч і радянської? Для кого це Ваня мій окупант?

Інші мерседеси зупиняються біля кіоску, тільки не той, на який чекає Маруся, не той, якого побоюється її мати. Іншим людям власниця платить свою данину. Яка різниця? Здається, влада в місті й окремих районах міняється часто, наче у громадянську війну – на щастя, маленьку й тиху.

– Може, я сказала Маріку щось не те, Доме? – переживає Маруся. – Що я йому взагалі казала? Про скриню ось... А він же дорослий. Ніхто з дорослих не любить, коли я про неї говорю.

Але за навчанням Маруся, схоже, забуває й про Маріка, й про пошук ключа. В школі нарешті припиняють погрожувати, що виженуть незаконну школярку – здається, навіть не тому, що Марусі вдається вже пересуватися коридорами самій і не тому навіть, що завдяки Великій Ба та полковнику, які без кінця читають вголос підручники, дівчинка якось тягне навчання – а завдяки чийомусь непомітному втручанню. Мама Оля впевнена: це все Антиквар-Костя.

Полковник вкотре наклеює крихітні картонні літери на клавіші старої друкарки. Ці літери скоро теж зносяться. Пальці Марусі швидкі, й друкує вона вже майже без помилок. Якщо помилиться – Оля змусить надрукувати весь текст наново.

– Може, її теж візьмуть до військкомату? Там, мабуть, потрібні такі, що швидко друкують, – міркує старий. – Був би я тільки живий...

Марусі не дуже подобаються звичайні літери. Пишеш, пишеш – а перечитати не можеш. Крапочки Брайля були зрозуміліші, пальці любили їх, досі ще не забули. Вона все перечитує свою єдину книжку із тими крапочками – потай, вночі, під ковдрою. Маша теж часом отак читала ночами, та їй був потрібен ліхтарик, і дорослі ловили її на гарячому. Марусю ніхто не впіймає у її темряві. Тільки я чую, як збивається дихання, й смуток змінює Марусину кров – щоразу, як казкова русалонька обертається піною.

Та зараз дівчинка застигла перед друкаркою. В неї дивне домашнє завдання.

– А в нас є дитячі фотографії мого батька? – питає вона у Великої Ба.

Про батька тільки в Ба й можна спитати. Але фотографій усе одно нема:

– Тільки одна весільна. Але й це секрет, – шепоче онуці Ліля.

– Ні, треба саме дитячу.

– Твої батьки там ще такі діти...

– Ні, Ба, ти не розумієш! Треба з батьками. Треба описати дитячу фотографію батька чи матері, разом з родиною. Таке завдання! Я так не люблю писати твори...

Ба, звісно, погоджується допомогти. Нічого складного, ось на стіні, велике родинне фото. Кінець шістдесятих – Ціликів уже четверо. На дівчатках форма шкільна – білі фартушки, білі бантики на рудих кісках. Уже не теплий

– Томка, до речі, одразу стала головою ради піонерського загону. Ми нею дуже пишалися... А твоя мама маленька ще й дуже мила. Як і ти. Знаєш, у тебе раніше було русяве волосся, не таке, як у інших... А тепер ти теж Ціликова порода. Перемогла дідова кров.

Маруся тільки зітхає. Здається, її дражнять у школі ще й через колір волосся. Та й схожою хочеться бути на батька, а не на дивного діда.

Маруся друкує й ворушить губами: пі-о-не-рів.

– А я в білій сукні, – провадить Ба. – Здається, я гарна, хоча тоді мені зовсім так не здавалося, – сміється. – Я вже не дуже струнка. Сукню пошила сама, пам’ятаю, дістала великий шматок крепдешину завдяки подрузі. Висока зачіска...

– А дідусь? – запитує Маруся, не припиняючи друкувати.

– А твій дід... Красень, як завжди. Військова виправка, форма парадна. Ну, знаєш, кашкет, погони блакитні із золотим, по чотири зірки на кожному – він був капітаном. Ми жили тоді в Забайкаллі, ось-ось переїдемо до Карелії – там буде трохи тепліше й узагалі якось краще. Фотографія новорічна, десь мінус тридцять надворі. Та ми щасливі. Чи, може, то так здається тепер, що щасливі? Ти напиши, що щасливі.

Маруся все стукає по клавішах. Забайкалля, червономалиновий галстук і піонерські досягнення тітки, руді кіски та крепдешин, кашкет із серпом і молотом та капітанські зірки, тридцять градусів холоду і – щастя?

Ба перевіряє – все правильно. Все так і було.

А потім Мама Оля повертається з кіоску. Мовчки бере листок, пробігає очима, – вона завжди перевіряє Марусині домашні завдання.

– Ну і що це? – дивиться на матір із докором. – Мій жовтеняцький значок ще забули. А без Тамариної кар’єри у піонерії можна було?

Стара Ба не розуміє.

– Олю, ти що, досі заздриш сестрі?

Оля сміється.

– Мам, інші люди, інші часи. Ти знаєш, що деякі тутешні діти розповідатимуть? – каже так, ніби Маруся геть не тутешня. – Я ж тут вчила, розпитувала дітей про родини. Я їм теж давала завдання, напишіть, кажу, як ваші діди воювали у Велику Вітчизняну війну з фашистами – так деякі як написали! Один дід у Сибіру, інший у Казахстані!

– Служили? – питає Велика Ба.

– На засланні, Боже мій, мамо! От не треба вдавати, що ти не знаєш! І тоді ви все знали. А в когось узагалі дід в УПА! Чи бабуся там зв’язковою якоюсь, і енкаведист... Ні, я не кажу, що у всіх так. Може, навіть у меншості. Вочевидь, у меншості. Але кому ці твої зірки на погонах потрібні тепер? Тепер нічого неясно. Чи то ми переможці над фашизмом, чи то окупанти! Ти хоч розумієш, що для людей тут, все радянське – це окупація, зло?

– Окупація? – перепитує тихо стара. – Ні, я розумію, я все розумію, але окупація – сильне слово... – вона намагається захищатись.

– Хочеш, щоб Марусю внучкою окупанта назвав хтось? Діти ж чують, що кажуть дорослі.

– Та ну... Олю! Які дурниці! – Ба навіть встає зі свого великого крісла. – Що ти вигадуєш? Ти постійно

Її образа, її приниження розливаються у повітрі. Як і щойно набутий Марусею страх. Те, що довго не вдавалося пані Вірі, Мамі Олі легко вдалося. Маруся вже відчуває себе неправильною, не такою. Хіба я не знаю, як це? Коли в тебе ліве вухо з плямою.

Чого ж Оля так? Може, втомилася? Звичайний запах її роботи – гроші, тютюн, доторки чужих рук крізь віконце кіоску. А, он воно що – Костя заходив, чоловік-і-мерседес.

– Марусю, тепер так, – командує Оля. – Бери й переписуй все. Тільки вже без зірок оцих і кар’єри в піонерській організації. Просто дідусь, просто бабуся, просто дві дівчинки у шкільній формі. Галстуки насправді у всіх були, але про голову ради загону – це необов’язково. Менше подробиць! Просто всі щасливі. Про погоду теж можна писати. І швидко, бо скоро спати!

Тиша. Тільки мала б’є по клавішах. Дуже повільно. Мусить викреслювати подумки з родинної фотографії дідові погони й військову виправку і тітчин малиновий галстук. На місці тоталітарних символів залишаться білі плями, але ж справді – і без них можна розповісти родинну історію. Принаймні в шкільному творі. Може, нічого не станеться навіть, якщо підправити деякі біографії.

Полковник заглядає до кімнати. Він пахне борошном й соняшниковою олією, ні сліду вітру та керосину:

– Млинці готові. Йдіть вечеряти, бо охолонуть. Чого ви, качки, якісь невеселі?

Хвіст

 За нами хвіст – і цього разу не мій, пухнастий, а саме такий, як у шпигунських фільмах. Майже такий – бо яка з Мами Олі шпигунка? Та, схоже, вона стежить за нами. Переважно за полковником, звісно. Він ще не в курсі, а я добре чую присутність «хвоста». крила – та вона злякається криків дорослих і промовчить. Тільки Маша, напевно, єдина заступилася би за діда – але ж нема Маші. зовсім, як пан і пані. Мені навіть здається, Мама Оля на час забуває про лікування доньки й пошук племінниці, а полковник про винищувач на городі. Він лише іноді дивиться в небо. На них із Олею падають перші жовті листки 97-го. Люди в парку говорять про загиблу принцесу – мовляв, навіть принцесам важко тепер, і жаліються одне одному, що сусідка ніяк не навчиться грати на піаніно, й витримувати ці вправи більше несила. Мама Оля насправді заздрить щасливчикам згори – в квартирі Ціликів для інструменту немає місця. Та і грошей на нього нема.

Б’юсь об заклад, переслідувачка сподівається сісти з нами в один тролейбус. Хоч як вона не любить городів, їй давно кортить знати, чим батько займається на дачі цілими днями, чому не просить про допомогу. Можливо, завдання навіть отримане від Великої Ба.

Я намагаюся пришвидшити крок, та полковник тягне за повідець:

– Куди ти спішиш, Доме?

Та є куди. Що буде, коли Оля про все дізнається? Коли прослідує за нами, повз саморобні огорожі, повз алею червоних тюльпанів, повз рівненькі грядочки з кропом... Що буде, коли вона зазирне в теплицю й побачить... Алюмінієві огірки, ага. З блискучими крильцями розмахом метрів у десять. Що, хай мені бультер’єр, буде?

Оля неодмінно доповість іншим жінкам, і разом вони винесуть вирок: ніколи, нізащо більше не пускати старого на дачу. Велика Ба вперше за багато років підвищить голос на чоловіка. Маруся слухатиме крізь зачинені двері, і їй насправді кортітиме залізти в цей дідів літак, посидіти за штурвалом, вивчити пальцями металеві

І що ж буде з полковником? Як він без таємниці? Без старечої мрії про повернення в небо. Пси взагалі зазвичай неба не бачать – бачать лише птахів у ньому. Але я – знаю, що таке небо. Відтоді, як уявив себе птахом одного разу... Полковник, напевно, почне хворіти. Серце все частіше нагадуватиме про себе. Не від тих слів навіть, які обов’язково скаже старша донька, щось таке:

– Тату! Ти подивись на себе! Куди тобі вже літати? Ти ж сам на запчастини розвалюєшся, як твій літак.

Я знаю, полковник боїться: викриття, нерозуміння, ганьби. Аби менше було запитань, часом вдається до нечесної, як на мене, гри – кілька разів за літо ми беремо з собою на дачу Марусю. Марусю, яка не може літак побачити. І полковник не розповість – ще не час. Дівчинці просто подобається бути цілий день на городі – рвати гладенькі яблука, вишукувати серед грядочок ягоди та пахучу м’яту, лежати зі мною в колючій траві, слухати діда. Тільки коли полковник зникає без попередження в кабіні винищувача, Маруся трохи боїться. Їй спокійніше в місті – вона там до всього звикла.

– Ой, сонечко! – скрикує мала, відчуваючи безпомильно маленьке створіння на безіменному пальці. – Дивись, діду, в мене сонечко! Як обручка!

Дід не чує. Маруся кличе знову і знову. І так ми сидимо на траві й чекаємо, і сонечко відлітає на небо.

До теплиці Марусі заходити заборонено:

– Там хімікати, качко. Всілякі шкідливі добрива, – бреше дід.

І я ображаюся, я так ненавиджу запах його брехні. Часом думаю, що колись полковнику стане погано там, у задусі кабіни. І він не зможе відірвати рук від штурвалу, ніколи не зможе вийти з цього свого іржавого літака. Так і сидітиме там, застиглий, до віку, поки не обернеться на прах.

Та й що він любить насправді: винищувачі чи небо? Що це за хвороблива залежність? Так-так, залежність, звідки взятися справжній любові.

Можу собі уявити, як Іван вперше побачив літак. Це ж тоді, коли смерть падала з неба, як дощ, – але хату Ціликів оминала. Полковник міг би бути вдячним за це. Але ні, він не пробачив. Богу чомусь не пробачив нічого – тільки небу та літакам у ньому. Бо пройшов поміж краплями того чорно-вогняного дощу – чи то німецьких бомбардувальників, чи то «своїх». І з того часу вже завжди він залишався цілим. Чорт його знає як. Бог його знає чому. Щиро кажучи, я не дуже-то вірю у випадковості. Ось і зараз – нам не пощастить просто так, якщо я нічого не вдію, – Оля нас викриє.

Тому я обертаюся й з силою рвуся з повідця. Полковник озирається:

– Та що з тобою, дурашка?

Він сьогодні в доброму гуморі. І коли Оля обережно виходить з-за повороту, він і їй усміхається:

– О, а ти, качко, чого тут?

– Та я... Ну... Тату, а можна з тобою?

– Ой, качко... – полковник вигадує на ходу: – Ти знаєш, я й сам щось передумав на дачу сьогодні. Щось так недобре, голова паморочиться... Але серце не коле, ні! оже, погуляємо в парку? Як коли ти маленька...

І вони повертаються до Єзуїтського саду й гуляють під руку, так, як колись і змальовував полковнику брат, —

Полковник каже: радіо скоро зовсім зламається. Оля каже: вам з Ба треба до лікарів, мати кашляє все гірше. Тільки де ж знайти доброго лікаря? Той, що приходить із поліклініки, геть нічого не тямить. Ще говорять про Машу: дід запитує, як там її навчання, – Олі важко брехати, але вона бреше. Ще говорять, треба шукати кращу роботу.

– Можливо, навіть їхати за кордон? – запитує Оля. – Всі ж їдуть, і, кажуть, там медицина творить дива – а це те, що треба Марусі.

Ясно ж, за кордоном узагалі – казка. Хоча принцеса й розбилася.

– Та ну, що ти говориш, який закордон? Як ви самі там? – питає полковник і міцніше стискає руку доньки.

Я чую в цьому питанні: як я без вас?

Та все це розмови: ніхто нікуди не їде. Тіні людей лягають разом із листям поверх розтрісканого асфальту. Людям раптом подобається просто гуляти. І вони вперто кидають мені якісь кривенькі палиці та гілки:

– Дом! Апорт!

Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю – хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи.

Маленька прогулянка Великої Ба

 Тоді, у парку, полковник та Оля вирішили: мають якось виманити Велику Ба хоч на маленьку прогулянку. План був простий – вдавати, ніби всім кудись терміново треба піти, й нікому погуляти з собакою. Так, я мав роль в тій п’єсі.

Маруся в школі, Мамі Олі – час у кіоск, напарниця захворіла. Дід має бігти сваритися – не дорахували частину пенсії. А Тамари й нема – поїхала в чергову подорож-пошук. Уже саму її скоро треба буде шукати.

– Він почне скавучати й стрибати на дверну ручку. Він завжди так робить, – передбачає Оля події. Люди, скажу вам, жорстокі. – Нікого не буде, й в мами не буде вибору...

Перш ніж піти, Оля навіть дістала з шафи пальто Великої Ба й поклала його на видному місці:

– Я там дещо шукаю в шафі. Нехай твоє пальто поки тут. До речі, якраз по погоді...

Велика Ба лише посміхнулася зі свого великого крісла. Саме щось шила на продаж, низько нахилялася над шиттям. Вона вже погано бачить, пальці часом тремтять, і кашель – напади не дають працювати.

– Ой, погуляти з Доміком не встигаю!

– Так візьми з собою.

– Я не можу!

– Чому це?

Цього Оля, вочевидь, не продумала.

– Там... товар привезли! Там... місця нема! Одне слово, побігла я.

І Мама Оля справді побігла – грюкнула дверима, а ми з Великою Ба залишилися дивитися одне одному в перелякані очі.

– Потерпиш? – спитала вона. – Ванєчка, – так вона називала полковника, коли він не чув, – скоро приїде.

Й продовжила собі шити.

«Ванєчка», звісно, не приїздив. Чекав на нас трохи далі по вулиці, в засідці. Тож я, як справжній розумник, почав скавуліти й стрибати, не чекаючи, доки природна потреба справді припре. Захист прав собаки – справа самого собаки.

– Доміку, куди ти ходиш гуляти? – спитала смиренно Велика Ба. – До парку?

Коли вона вийшла на вулицю, довго стояла коло будинку №4, нікуди не йшла. Мабуть, все було занадто яскравим і справжнім. Може, й запахи вона відчувала. Терпке листя, люди, нові парфуми панянок, що цокають на Лепкого своїми підборами. Востаннє Велика Ба виходила з дому шукати Машу. Але тоді нічогісінько, певно, не бачила навкруги. Врешті вона вдихнула глибоко львівське повітря й пішла. Я повів Лілю до її полковника.

І вони гуляли. Велика Ба майже не сердилася, вдала, що повірила: зустріч ця випадкова. От тільки новенькі туфлі й біла сорочка, яку полковник вдягає хіба на зустрічі ветеранів... Здається, він навіть збризнув себе одеколоном «Міф», який давно припадав порохом у комоді.

Уже коли поверталися, біля дверей, Велика Ба, здається, хотіла сказати важливе щось – але закашлялася й вимовити змогла лише:

– Дякую.

А полковник нічого не відповів. Він був не дуже ввічливим – мовчки нахилився витерти мені лапи від вуличного бруду. І я мусив вдихати цей його дефіцитний прибалтійський одеколон.

Розділ 8

Булавка в горлі

 Спочатку був просто кашель. І кожного разу, коли Велика Ба хотіла щось розповісти, він зупиняв її. Щось вдиралося в горло, щось лоскотало зсередини, наче качиним пір’ячком з подушки чоловіка. Потім – наче шпилькою з улюбленої старої брошки – квітки з гранатом у серцевині. А все-таки ніяк не може піти – як онука, погладжує стіни, ті самі Марусині дірочки на шпалерах. Раптом відсмикує руку.

Відтоді, як довелося бігати містом у пошуках Маші, кашель взявся душити по-справжньому – й не відпускав.

Пігулки від горла давно не допомагали – довелося йти таки до лікарів. А лікарі розгубилися – запевнили тільки, що це зовсім не алергія. Та вилікувати доладу все одно не могли – то прогрівання якісь вигадували, то взагалі – поїздку до Криму. Та який Крим? Востаннє Цілики їздили у відпустку ще в 91-му. «Дикунами» вселилися до старого будинку... Та й тоді відпочинок не вдався. Хоч був уже не сезон, до господині, слідом за Ціликами, приїхали інші гості – родина кримських татар. Татари мовчки пожили день, а тоді заявили: цей будинок збудував їхній прадід. І жили вони тут сто літ, і ще би сто літ жили, але – депортація.

Так увесь тиждень і слухали Цілики ґвалт і плач: господиня чи то «господиня» спочатку кричала й викликала міліцію, а тоді почала плакати – мовляв, у 44-му її батьків сюди поселили насильно – та ж сама година на збори й вагон для скотини. Й куди їй тепер? Вона то їх дім зберегла, а хата в Орловській області вже, певно, зрівнялася із землею. Ні, в Крим Цілики більше їхати не могли й не хотіли, хоч як любили рапанів та кипариси – гроші збиралися не для того. Та й все ясніше ставало, що Крим навряд би поміг.

Поставлений врешті діагноз усіх налякав. І як я не вчув? Ймовірно, це запах нафти маскував від мене хворобу. Тільки подумати, коли я вперше побачив цю жінку у великому кріслі, хвороба вже жила в її нутрощах, множилась, як чутки, переконувала здорові клітини в своїй правоті – і ті вірили, й переходили на бік раку.

Та полковник не може втратити жінку. Чоловіки на його пам’яті ніколи не переживали жінок – от і він не переживе. Тому Ба розуміє: вона зобов’язана видужати. Заснути навічно означає більше вже ні від чого нікого не вберегти. Вона слухняно збирає речі: квітчастий халат, трохи погризені мною капці, маленьку Біблію та своє в’язання – все, що потрібно в лікарні:

– Йду-йду. Тільки посиджу трохи, чомусь сил не... – і закашлюється.

Внизу чекає авто. Полковник якось завів свої жигулі – ще більш іржаві, здається, ніж винищувач на городі. Такі іржаві, що ніхто не хоче їх брати. Все через те, що Василь Клейно якось давно позичив машину поїхати на рибалку й випадково заїхав у річку.

Маруся обіймає, шепоче щось бабусі на вухо.

– Ну що ти, – відповідає та. – Це ж ненадовго, операція вже наступного тижня... Йду-йду! – повторює чоловікові.

– Там виноград... І світло. З веранди... – це вона, мабуть, про Баку – і знову заходиться кашлем.

Це не ці стіни вона голубить – уявні, в тому бараку, якого, можливо, й немає вже в передмісті столиці Азербайджану. Так і краще, напевно, треба зносити й будувати нове. Якось, коли ще здавалося, що Ба майже здорова, за чаєм, вона казала молодшій доньці: краще би десь на околиці жити, але в новому домі. Й річ не в старих трубах, а в тому, щоб це був лише їхній дім. Нехай квартира з низькими стелями, типове планування, лінолеум на підлозі. Але щоб не дзвонили в двері чужинці, щоб не було телефонних дзвінків до попередніх господарів: «Как не живут? Это же всегда была их квартира!» – деякі люди так легко вимовляють оце «завжди».

– Стіни ж пам’ятають усе, Марусю, – раптом каже Велика Ба. І полковнику: – Йду я, йду! – і все кашляє.

А я не можу повірити: невже Ліля теж знає? Я, пихатий, думав, що лише я... Лише я знаю, що стіни справді все пам’ятають. Що це факт, а не просто слова.

Ба повисає на внучці. Дівчинка вже врівень із нею, висока – в батька чи діда.

Маруся обіцяє:

– Усе буде добре, – й гладить свою маленьку бабусю по голові.

Велика Ба недавно пофарбувала волосся в рудий, аби бути схожою на всіх Ціликів. Тож з нею нічого не станеться. Вона йде.