Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)
Мама Оля й Тамара ще бігають львівськими вулицями, ще заходять після роботи на дискотеки. Тицяють фотографію в обличчя підлітків напідпитку. Велика Ба попросила пересунути до вікна своє велике крісло. Виглядає когось із боку Городоцької, потім – з Листопадового Чину. П’ятнадцять днів тої осені. Велика Ба повертає голову різко, мов за командою: вправо – ні, вліво! Не пропустити б. Маша ось-ось з’явиться, руде волоссячко промайне між дубовим листям – ні, між кленовим.
– Нехай це скінчиться. Нехай просто скінчиться, – знову шепоче Тамара.
– Тихо! Тато почує!
Так полковник навчив своїх качок – так вони чинять тепер із ним. Міркують, навіть, якщо витримає серце, він же накоїть щось. Піде до міліції, спробує домовлятися, а коли не вийде – погрожувати, кричати, потім і битися. Який сенс? Ще старого посадять за хуліганство. Терпець у міліціонерів не безкінечний.
У квартирі пахне, як перед похороном. Ні, не ялівці, не труна свіжолакована, не запах ладану, що приносять з собою священики, навіть не запах тіла, що розкладається, – просто люди пахнуть так, як і ті, у кого помер хтось близький. Інші запахи навіть перестаєш помічати. Чуєш цю суміш – жаху й надії. Надії, що повільно відходить. Взагалі надія на похороні – це найстрашніше. Вона має піти. Піти ще до того, як тіло сховається під землею, бо якщо вже тіло не переконало у смерті... Що ж переконає, коли і тіла вже не буде? Безглузда надія на диво мучитиме ще довго. Час не лікує тих, хто ще сподівається.
У Ціликів ніколи не було Машиного тіла. І надія вбивала їх – вигадливо і повільно. Душила, як хронічна нестача повітря. Їм би вкотре вигадати щось – вони мають це вміти. Наша Маша?
На двадцять четвертий день від зникнення, в суботу, в квартирі на Лепкого пролунав телефонний дзвінок.
Усі були зайняті. Мама Оля продавала сигарети в кіоску. Тамара блукала містом, задихалася, наче загострилась її дивна алергія на нього. Велика Ба висунулася у вікно – цього разу настирливо дивилася в бік клена, вслухалася в торохкотіння трамвая на Городоцькій і шибок у такт із ним. Полковник, як завжди, сховався в мушлі й нібито нічого не чув. Маруся сиділа на скрині, схрестивши ноги, й водила пальцем по книзі – єдиній її книзі шрифтом Брайля, яку вона колись «забула» повернути до бібліотеки. Я лежав біля дверей, де й годиться псу. Пролунав дзвінок. Але Маруся ще не чекає дзвінків, ніколи не бере слухавки.
– Бабусю! Діду!
Знову дзвінок.
Полковник у мушлі, Велика Ба – в очікуванні. Потрісканий телефонний диск кричить і чекає.
Маруся не хотячи ховає крадену книжечку під матрац.
– Алло!
У слухавці хтось зітхає:
– Це що, ти, мала?
– Машка! Де ти...
– Заткнися й слухай, у мене зараз гроші закінчаться.
Скажи матері й всім, що зі мною все добре. Я тут буду вступати на факультет образотворчого мистецтва. Жити є де. Здорова. Ціла. Все.
– Ти ж в подруги живеш, так? У Ялті? Нам з дідусем сказа...
– Якій Ялті... Чому в Ялті? Я взагалі-то майже в столиці тепер живу.
– Нічого собі! – радіє молодша сестра. – У Києві?
У відповідь вона чує короткі гудки. Ще щось намагається говорити слухавці. Слухавка нічого не знає, ані про Київ, ані про Ялту.
– Доміку, дивно все... Машка дзвонила... – звертається Маруся до мене й гладить, вивчає телефон, що приніс таке диво. Я підскакую й навіть хитаю хвостом від радості. Тільки б Маруся не забула передати новину дорослим, тільки б вона не забула. Маруся не забуває – ще не навчилася.
Тамара, Мама Оля й Велика Ба беруть її на свою кухонну раду за зачиненими дверима, допитують зі всією жорстокістю, якої навчив їх останній місяць, точніше двадцять чотири дні. Не вірять.
– Це точно була Машуня?
– Ти не могла помилитися?
– Вона сказала, що вона Маша?
–
Під кінець розмови Маруся схлипує. Втішити її немає кому, бо інші жінки ридають ще дужче. Обіймають одна одну. Називають одна одну: «Донечка», «Томочка», «Олічка».
Тамара того ж вечора їде до Києва, блукає там мистецькими факультетами (слово «образотворчого» Маруся не запам’ятала, та зрештою, всі й так знають, що Маша хотіла малювати). Насправді, вступити Маша би не могла – вже вересень, але, може, навідувалася, дізнавалася...
Але Тамара повертається ні з чим. Повторює по колу одні й ті самі запитання:
Велика Ба пригортає молодшу онуку до себе, Велика Ба – вірить.
– Знайдеться наша Маша, знайдеться.
АнтикварЯ бачив цього юнака кілька разів поруч із власницею Олиного кіоску, а ще – з переляканою продавщицею хлібного, й біля антикварної лавки на розі... Старий продавець із неї навіть називав хлопця на ім’я, дивно так – Марік – і лагідно. Але й старий антиквар, як і всі, теж платив йому. А Марік часом затягував до крамниці якісь загадкові коробки й мішки...
Усі платили, звісно, не цій дитині – певно ж, тому, хто часом ховався всередині чорного автомобіля й чекав – на сигарети, гроші чи проститутку Світланку. А може, й ще комусь вищому за пасажира, далі за харчовим ланцюжком.
Хай там як, хлопчина та мерседес на якийсь час зникли. Олі не було з кого спитати борг. Гроші ж з кіосків та магазинів збирали якісь інші люди, а часом навіть – зовсім ніхто. Й тоді власниця кіоску ніби сумувала за необхідністю сплачувати данину. Радила Мамі Олі мати при собі газовий балончик і, бажано, злу собаку – краще б когось серйознішого за пуделя. Та пес який є, такий є. Й на газовий балончик грошей шкода. Справді, що може статися в центрі міста? Добре, що Оля не знає що.
Сьогодні та сама автівка з’явилась нарешті. Я впізнав її за запахом, Оля – за номером. З-за керма, втім, вийшов не молодий боржник, а той, хто раніше лишався у темряві, за тонованим склом.
Незнайомець пахнув, як тридцятирічний, і чимось був схожий на мого Господаря... Мружився від незвично яскравого зимового сонця. Пахнув утомою, так, наче з полювання. Та яке ж полювання в місті? Мені чомусь стало навіть трохи шкода незнайомця. Накинута на плечі спортивна куртка не ховала просочений потом гіпс. І як він, бідака, керує автом одною рукою? І дитина-водій десь подівся, як нікудишній зброєносець.
Озирнувшись кілька разів, наче не певен, в якій ролі він сьогодні на полюванні, чоловік нахилився до віконця й тихо попросив сигарети. Я впіймав себе на думці, що уявляв власника мерседеса й Маріка (бо хіба хлопець не така ж власність?) монстром, а він – звичайний. Тихий голос не пасує до великого золотого хреста, що просвічує крізь футболку, до модних адідасових смужок на штанях, до задавненого запаху страху на стертих у тренажерних залах долонях.
Можливо, й Оля подумала те саме: не такий уже він і страшний, і – наважилась запитати про борг. Це ж були
Пояснювала багатослівно:
– ...Тут ще дівчина вас чекала... Не пам’ятаєте? – Оля готова здатися, вона ж завжди здається, але додає, наче це може допомогти: – Я її вчила в школі, а вона сіла до вас...
Чоловік мовчить і дивиться на жінку так, ніби справді намагається пригадати. Стільки зморшок зібрав на лобі. Може, Світланку пригадує, може, ще щось.
– Не люблю бути винним, – каже. – Це мій водій, мабуть. Я би запам’ятав. Ось, тримайте, – і він простягає гроші, більше, ніж треба.
І мені раптом здається, що річ не в тому, що голос чоловіку не пасує – йому просто не личить те, ким він є. Час надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акторам роздають навмання. Запахи й звуки викривають помилки на прем’єрі.
– Зараз, я дам решту...
– Не треба. Беріть з відсотками, – покупець усміхається, він зачаровує, хоче зачарувати. – Марік не спеціально, він нормальний пацан. Він тепер... прихворів. Ти б помолилась за нього... У нього, знаєш, яке смішне прізвище? – чоловік дивиться Олі в очі й чомусь переходить на ти. Ймовірно, він відчуває за собою це право, Оля ж уже тримає в руках його гроші – оті «відсотки». – В нього прізвище, знаєш, яке смішне? Мендельсон! І поганяло таке ж, за збігом. Він ось одужає й нам на гітарі заграє... – чоловік сміється.
Уже з кількома такими чоловіками Оля хотіла заговорити – згідно з мудрою притчею про кавуни та рекет. Але обережність завжди перемагала. То чи спробувати тепер?
Не знаю, наважилася б Оля чи ні, та чоловік однаково заговорив першим:
– А ти така ж руденька, з веснянками... Ти мене пам’ятаєш? Я ж оце...
Та Оля, звісно, не пам’ятала. Вона злякалась і обірвала розмову:
– Ні, вибачте, не пам’ятаю. Вам ще щось?
Я знаю тепер: якби Оля не була така перелякана, не крутила по колу, як набридливе мелодраматичне кіно, думки про племінницю-утікачку й доньку, то, можливо, обличчя боржника здалося би їй знайомим. Вона б пригадала, що він був непримітним її однокласником. Завжди був окремо, й весь клас вважав його підлабузником. А красуня-відмінниця Оля змінила надто багато шкіл, аби запам’ятовувати таких. І навіть коли перевелася до Львова й зустріла цього юнака в коридорі історичного факультету – вона й тоді не впізнала знайомого. А він упізнав.
Люди потяглися з тролейбусної зупинки, й довкола кіоску враз стало людно, хоча більшість із пасажирів тролейбуса не зможе купити нічого – лише роздивлятимуться, наче кіоск – це музей.
– Ну, нехай, – сказав чоловік. – Познайомимось ще раз. Я зайду ще до те... до вас. Мене Костею звати. Але тут я відомий як Антиквар. Непогане поганяло, скажи? Інтелігентне, – він засміявся неголосно і нещиро. – Я теж на історичному вчився. Будуть проблеми – скажи «Антиквар все вирішить», ясно?
Оля тільки кивнула.
Оля добра – відпускає власникам іномарок не лише сигарети, але й гріхи. Гріхи ці, певно, великі – як інакше заробиш багатство? Тамара каже – ніяк. Оля вірить і не
Як і більшість порядних містян, колишня вчителька тільки здогадується: довкола, в темряві щось відбувається – але що? Та й яка різниця? Не лише глибину, але й інший сучасний бік міста – з великими грошима й дулами в нутрощах чорних машин – Цілики бачити відмовляються. Втім, тут вони заодно з Ярославом Теодоровичем, пані Вірою й навіть дідом Євгеном. Здається, всі, хто не має зброї й знайомих кримінальних авторитетів, воліють просто не вірити в їх існування. Це так, якби я переконав себе, що немає ні собачих банд, ні бультер’єрів з агресивними власниками. Людям, звісно, переконати себе простіше. Тільки що толку? Бандитський Львів тут. Не поряд, а просто тут – світиться крізь кожну вітрину, темний двір і розбитий, як в новому російському серіалі, вуличний ліхтар.
«Пойду пешком на Привокзальную», – співає з автомобілів новенький хіт львів’янин Гарік – «...за музыкантов и воров! И участковый, будь здоров!» І хоч Привокзальні вулиці є всюди, де є вокзали, Гарік співає про Львів, точно про Львів. На політичній карті Союз зник, але кримінал «нерушимый» живий, і звідусюди заглядають до нас час до часу гості, особливо після того, як на Левандівці пристрелили тутешнього «хрещеного батька». Місто на пограниччі – двері, ось і гуляють протяги. І можна двері забити дошками, закрити завісою, навіть залізною. Замурувати. Але щойно буде можливість, знайдеться хтось, хто відчинить – навіть і без ключа. Такий собі хлопчик з відмичкою.
Це ж природно. Приміром, одного разу в генделику спалахує бійка – звична річ. Хазяїн готовий уже заплатити, аби лиш йому не ламали вже більше меблів, не відлякували клієнтів. І тоді хтось забуває, за що саме бився, й, ураз протверезівши від думки про гроші, запитує:
– Ти шо, мужик, правда заплатиш?
І «мужик» озирається, оцінює те, що залишилося ще цілим у барі, і обережно киває. Так все й починається. Що ж ви хочете, якщо міліція не працює – тут мудра жінка, що пахне свининкою з часником, має рацію.
А хтось із новоявлених бізнесменів першим додумується заплатити, аби послабити конкурента. І кмітливий хлопчик уже збирає собі гоп-компанію, аби пиячити та ламати меблі цілеспрямовано. Він уже сам пропонує йому заплатити, аби спинився. А тоді – певно, й не помітиш, як до такого дійшло – хлопчик вже б’є когось, погрожує вбити – але зупиняється. Звісно, не безкоштовно.
І раптом все це працює. Чудово працює! Й без колишнього хлопчика з відмичкою місто вже не функціонує. Хлопчик тепер – король. Він ховає відмичку й вішає на ворота міста власний замок. Крадені автівки, сигарети, антикваріат, наркотики, красиві жінки, працьовиті жінки, просто жінки в повному відчаї, списана зброя й списані люди – все це летітиме з вітром у потрібному напрямку. Тільки іноді хтось намагатиметься змінити замок на воротах, хтось крастиме ключ, хтось робитиме копію, когось за це убиватимуть... Воно й справді краще Олі заплющити очі.
Звідки я знаю про бандитські справи? Не так вже й багато я знаю. Спитайте будь-якого волоцюгу з численних собачих шайок. У них все, як у людей: райони, бригади, закони... Це тільки здається, що дворняги проти системи – такі собі Робіни Гуди. Ні, вони не проти системи. Вони – теж система.
Антиквар тепер навідується до Олі, фліртує, як вміє. Щоправда, буває, пропаде на декілька днів, а то й тижнів. Але, здається, все налагоджується у нього та «на районі». Гіпс зник, знову з’явився юнак-водій. Тільки Оля вагається, нічого не просить. Мабуть, відчуває, як я, ледве не носом: її зваблюють. До нудоти банально.Примечания
А що вона думала? Знала ж – нічого задарма.
– Шеф, а може, я поки до нашого магазинчика? – запитує Марік. – Поки ви тут... А то Генріх о сьомій зачинить, а в мене коробки в багажнику... Торохкотить там оцей кришталь.
– Та їдь уже! – «шеф» не хоче відволікатися.
– Може, привезти щось? Вам, пані Олі або... дитині?
Дитина – це, звісно, Маруся. Шкода, що цей малий Олівер Твіст на мерседесі не пропонує нічого привезти мені. Я би з радістю дозволив себе звабити – все одно ж, за твердженням святого отця, псів не пускають до раю. Мене б подарунки від головорізів взагалі не напружили.
– А справді! – очі Кості враз загоряються, ніби він згадав про улюблену іграшку. – У мене ж така антикварна крамниця! До речі, й вдома така колекція... Олю, дарма ви все не погоджуєтесь зайти на каву. Але й в крамниці таке іноді! Скарби! Просто скарби! Прикраси, в яких дами красувалися на балах! – при цих словах, звісно, тихенько ахає Маруся, що сховалася за матусею. – А для дівчинки... – продовжує Антиквар. – Ляльки справжні, з польських часів. Це, Олю, не радянське гівно. А може, і Австрія! Я не знаю, там все Генріх знає... То родич нашого Мендельсона. Розумний мужик. Хочеш, найкращу ляльку твоїй малій вибере?
У відповідь Оля тільки щось мимрить про те, що вона, хоч і бідна, та іграшки для доньки може купити – навіть нові. Це, звісно, не зовсім правда, точніше – зовсім неправда. Одяг ми тепер купуємо в так званому «секонд-хенді», і кожна ганчірка тхне, як цілий хімічний завод. Зате, треба сказати, жодних слідів попередніх власників. Я іноді навіть думаю, що й це місто – а воно ж не second, і навіть не third hand – добре було б обробити такою ж «хімією».
– Ну не ображайся, Оль. Це не якийсь мотлох, це історія... А ти ж у нас вчителька! Чи ти знаєш лише історію партії? – Костя сміється, а Олі зовсім не смішно.
І мені здається, саме в цю мить Антиквар і перемагає. Він нагадав Олі про її місце – маленьку ланку в довгому ланцюжку зла. І вона більше не здобич проти мисливця, просто зло проти зла, дрібне проти більшого. Можливо навіть, уся ця країна ніколи не вибереться з кримінального коловороту, бо кожен відчуває: все одно ж одною ногою вже був по той бік. Лише на дітей сподіватись...
– Ану, мала? Хочеш ляльку від дяді? Колись принцесі належала.
– Марусю, мовчи! – вимагає Оля. – Нічого вона не хоче!
Але Костя-Антиквар наполягає на відповіді.
– Я не хочу ляльку, – врешті погоджується Маруся. Й мати вже зітхає з полегшенням, коли дівчинка раптом додає: – А там, у тій вашій крамниці... може бути старий ключ?
– Ключ? – дивується чоловік.
– Марусю! – Оля різко закриває віконце кіоску.
Погрожує більше ніколи не брати доньку з собою на зміну. Так, на канікулах навіть.
– Не можна брати подарунків від нього – ти хоч розумієш, хто це? Це ж бандит! Може, він навіть...
– Мамо, але ж ти з ним розмовляєш...
«З тим, із ким мушу», – бурмотячи це собі під ніс, Оля таки засинає вдома після зміни. Просинається – від власного скрику.
– Ох, вибач, – вона перед всіма завжди вибачається, навіть переді мною. – Мені снилось, що я в тому самому...
Так, їй наснилося, що вона в мерседесі. Що автомобіль стискався довкола неї: чи то обіймав, чи то душив. Олі здавалося, мерседес – це і є Костя-Антиквар. Обличчя немає, немає рук, нічого узагалі людського.
За стіною гомонить телевізор, там – кримінальна хроніка. Тамара голосно коментує:
– Ні, вони не люди, не люди!
Оля встає, щоб попросити бути тихіше. Я йду слідом, й ми разом вдивляємося в сплетіння міліцейської форми, поліетилену й людської білої шкіри на засніженому екрані.
– Де це?
– У Москві, – відповідає Тамара.
– Добре, що не у нас... Господи, шкода його, – це Оля, мабуть, про вбитого бізнесмена, чию смерть показують крупним планом.
– Кого тобі шкода? Він що, людина? Вони ж однакові всі.
Оля слухняна:
– Так, не людина.
Тепер із Тамарою взагалі всі погоджуються, крім хіба що полковника – він досі вдає, що не знає про зникнення Маші, що вірить у раптове навчання в сонячній Ялті.
– Тепер не кричи, будь ласка. Я хочу поспати.
Оля вкривається ковдрою з головою. «Так, не людина, – шепоче. – Не людина, а... хто?» Вона знову провалюється в прокурений салон мерседеса.
Брезентове полеКрім знайомої суміші запахів – брезент, метал і земля – я чую ще щось. Я чую когось. Нас викрито, хай мені бультер’єр. Хтось бачив літак, хтось торкався його, аби пересвідчитися: це не сп’яну здалося. Бо той, хто нишпорив тут учора, був п’яний.що під його городом, – а під городом кістки. Тут з півстоліття тому когось розстріляли.
Що далі? Він донесе на нас? Полковника посадять, відберуть пенсію та квартиру... І як ми житимемо всі?
Так, я панікую. Тікати. Ніколи не зізнаватися, що літак наш. Тим більше – який же він наш? Нехай приїздить Клейно-молодший і забирає його в свій Донецьк. Нам тут такого не треба. Тікати, терміново тікати. Але як це пояснити старому полковнику?
Я кричу, як умію. Звичайна собача робота – повідомити про чужинця. Полковник не розуміє.
– Тихо, Доме! Мовчати!
Так-так, хто й коли дослухався до пуделів? Старий дурень погрожує мені кулаком. Не чує біди, гладить алюмінієвий бік літака (я не ревную – мені не до того).
Коли полковник, як завжди, залізає до кабіни й стискає штурвал так, що біліють пальці, я вибігаю за огорожу.
Полковник просидить у кабіні з годину, не менше. Я встигну все з’ясувати. Слід беру легко. Чужинець був тут учора, і я вже його впізнаю. Це наш сусід. Такий же старий, як полковник. Носить подертий капелюх, не вітається, на дачу приходить, щоб випити – вдома, видно, не дозволяє жінка. На городі п’є й переважно плаче: може, такий характер, а може, нутром чує,
Минуле самого сусіда мені невідомо, руки його пахнуть паперами і чорнилом – як у дрібного чиновника. В СРСР, певно, було безліч таких. Але зараз він передусім горілкою пахне, вона затирає всі інші знаки – й насправді десь всередині, невидимо для людей, нечутно для псів, горілка так само притлумлює пам’ять. Одного дня Тамара буде, як цей старий.Зачем я сажаю алюминевые огурцы. А-а. На брезентовом поле...».
Дідуган шкандибає поміж строкатих огорож. Витягує шию, проходячи повз город полковника. Дивиться на привезені нами відра та граблі – упевнюється: злочинці на місці. Я вже здогадуюся, куди він іде. Я – слідом.
Під вікнами міліції я вслухаюся:
– Я вже тобі сказав, дід! Провалюй! – гаркає хтось.
– Та я ж... – це голос сусіда.
– Нап’ються оце... Що ти там робив взагалі? Огірків чужих захотілося, а? Помідорчиків?
Добре, що міліціонер не знає, що за огірочки в нашій теплиці. Алюмінієві, зовсім як в пісні, яку я чув із Машиного магнітофона. «
– Допився, наволоч... Бригаду викликати тобі? Чи в обєзьяннік? Догр-р-раєшся!
Чути, як щось падає, – можливо, навіть наш ворог.
Він виходить, пригнічений і старий. Похитується на порозі відділку. Для чого він доносив на нас? Злості в крові я не чую навіть тепер. Тільки горілку – й образу на міліціонера. Наш сусід доносив на нас просто за звичкою. Невже так? Просто за старою радянською звичкою доносити. Викривати, поки тебе самого не викрили. Просто так, бо це можна.
Але все добре. Ніхто й ніколи не повірить у такий донос. Винищувач на городі? Винищувач у величезній теплиці? Це божевілля. Так не буває.
Старий сусід довго шкандибає назад. Зупиняється біля нашого городу.
– Олексійовичу! – кричить. – Позич мені пару рублів, а?
Та полковник не чує. Не чує й не знає. Летить собі в брезентову далечінь. Теж за звичкою, за старою радянською звичкою, – просто в кожного свої звички.
