Текст книги "Дім для Дома"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Новий дім

 Залізна брама. Сходи пахнуть спиртом, котами і молоком, а ще... Хай мені бультер’єр! Слідів так багато, аж нудить. А блювати перед дверима – кепський початок знайомства. місті всюди так. Сотні отруєних місць – під’їздів, будинків, сходів, доріжок в парку.5 і 1

Я ледве плетуся, й на сходах мені ввижається чоловік з чорними вусами. В руках у нього тростина, набалдашник – у формі голови пуделя. Чоловік спускається нам назустріч – кожним прольотом. Знову і знову. Що за..

– Доброго ранку, Ярославе Теодоровичу.

– Добридень, пані Тамаро, – каже чоловік на рівні третього поверху, я дивлюся – тростина зовсім звичайна, без голови. – Мій Лумп до вашого під’їзду забіг, зараза. Ви не бачили? Ой, а це?..

– Пес, так. Подарували ось.

Чоловік сміється. Каже, гарненький я. На набалдашнику знову з’являється моя голова. І я обіцяю собі ніколи більше не дихати в цьому під’їзді. Я ще не знаю: в цьому

Я боюся людини з тростиною, її Лумп – мабуть, чорний великий дог або безсовісний бультер’єр. Я ненавиджу ці породи. Але чоловіка знову немає – назустріч нам ллється темрява.

Тамара мучиться із замком, аж поки зсередини їй не допомагає, штовхнувши двері, ще одна жінка. Цікаво, а чоловіки тут є?

– Дом! Заходь! – командує Маша пошепки. Маленький тихий солдат.

І я заходжу. Тут дім. Тут дім. Дім?

Новий дім для Дома.

5 і 1

 Їх шестеро. І тільки один із них чоловік. Аж шестеро на дві кімнати та кухню. П’ятеро жінок різного віку.

Найстарша жінка велика. У великому кріслі, перед телевізором. Телевізор – у серці квартири чи й замість серця. А жінка ніби спеціально росла й росла, цілеспрямовано, аж поки не заповнила це своє крісло – собою. Жінка пахне ірисками, міцним чаєм, пранням, пігулками від болю у горлі, мукою, нитками й ще чомусь трохи – нафтою. Нафтою? Як це можливо? Я ще не знаю.

Інші жінки називають найстаршу бабусею або просто – «ба». А я думаю: до чого ж велика. Занадто. Я теж занадто великий – високий у гривці, не за стандартом. Я думаю про жінку: Велика Ба. Вона подобається мені, попри нафту.

А це ось Машина мати, Тамара, та сама, що замовляла люстру з богемського кришталю. Люстра висить над кріслом. Молодша сестра Тамари – рада бути молодшою. Можна б, певно, ще трохи молодшою, хоч на кілька років. Цій жінці сумно і трохи нудно. Можливо, життя тікає крізь пальці? Минає, певно, за вчителюванням – он як тхне від неї чорнилом та крейдою. Вчительку звати Ольгою. Це та, що в одній сорочці відчинила нам двері. Ольга красива. Не знаю, як на обличчі, бо ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис – але фігурка хороша. Крім крейди й чорнила, Оля – це книги, помада, невпевненість, теж трохи степу, потягів і доріг. А ще ця жінка пахне своєю донькою, передусім вона відчувається матір’ю й, мабуть, почувається так. Мамою Олею – так я буду її називати.

Темно-руде волосся Тамари яскравіше за Машине, бо пахне іранською хною. Жінці, певно, не більше тридцяти п’яти, невже вона зафарбовує сивину? Тамара – старша донька Великої Ба. Й це добре, що старша. Тамарі хочеться бути старшою. Най-най-старшою.

Руки її пахнуть содою, як руки жінки, що любить чистенький посуд. І шоколадом – мабуть, вона любить солодощі. І алкоголем – так, алкоголем руки теж пахнуть.

Кров Тамари – пульсуючі потічки гіркоти та віри. Ця жінка ще вірить у щось. Може, в те, що можна все виправити – в цій квартирі, в місті, країні, в її, Тамариному, житті. Тільки ж світ неслухняний, не слухається Тамари. Але вірити – правильно. І Тамара подобається мені попри запах горілки.

Тамара, як я, як Велика Ба, не звідси. А звідки? Цей дивний букет її тіла й крові – сплетіння судин і провулків малих містечок, і проспектів великих міст, степу, німого болота, галасливих потягів, листя лавсонії, чоловіків, лаку для нігтів...

Голова вже розколюється – від цих людей і цієї дурної квартири. Я хочу назад, до Новерська, там більшість людей принаймні відчувалися так, як і мають відчуватися люди з цього таки Новерська. Дім пахнув, як його мешканці. Мешканці – так, як дім. А тут щось розламалося.

Ні, мої нові знайомі, може, люди і непогані. Та здається, прийшли сюди, хоч і давно за моєю міркою, але чи то нізвідки – чи то звідусюди. Я не знаю – ще нічого не знаю, лежачи у вітальні, вслухаючись, обережно вбираючи в себе простір, де Господар наказав мені почуватися вдома.

Б’юсь об заклад, кучері Мами Олі теж мали би бути рудими, такими, як у Тамари та Маші, – он скільки веснянок на носі. Та Ольга пофарбувалася в русий, як у доньки. Донька ж, певно, вдалася у свого батька, а Оля хоче бути на неї схожа. Як поломка у плині часу: мати хоче бути схожою на доньку. Волосся пахне жахливо – хімічний завод.

Сестри Тамара та Ольга назвали доньок однаково: Марія й Марія. Дивно, навіть щенят в одному посліді називають на одну літеру – та ж не однаково. Ось у мене брати: Дік, Ден, Дрезден і Дональд.

Старшу, доньку Тамари, Машу ви уже знаєте. Це через неї я тут. Молодшу ж, доньку Мами Олі, всі звуть Марусею. Треба ж якось розрізняти. Маша й Маруся. Вочевидь, їх примудрилися назвати однаково ще тоді, коли, здавалося, полковникові доньки розлетілися з цього дому назавжди, й постійно жити під одним дахом двом Маріям не доведеться. теж. Зокрема й очі, я б не сказав, що гарні. Та є в них щось незвичайне. Неправильне? Так, «неправильне» – правильне слово. Й ще, Маруся мені весь час усміхається. Просто так. Бо немає, здається, ніяких причин. Хіба я такий смішний? Я відвожу погляд.

Марусі десь років шість – геть нічого за людською міркою. В неї русяві кіски та дивні очі. Ні, з їх кольором все в порядку. Й ніякої виняткової краси в цій дитині немає

А жінки не зводять з мене очей, чешуть мені живіт – несподіване задоволення. Обговорюють, як підуть гуляти зі мною до парку – всі разом. Так, навіть Ба зійде зі свого крісла, як сходять із неба.

Я рахую їх: Велика Ба, її доньки – Тамара та Ольга, дві онуки-Марії. Раз, два, три, чотири, п’ять... П’ятеро жінок різного віку та один чоловік – віку дуже виразного. З білою, зовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся – не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго.

Єдиний чоловік у цьому галасливому домі – мовчить. Телевізор гомонить, жінки несміливо говорять, а він – мовчить. Мовчки пахне землею та хлібом, яблуками, серцевими ліками, і – несподівано для старого – машинним маслом, вітром і керосином.

За вікном сіріє. Спати вже ніхто не лягатиме.

Найкрасивіший

 Пальці рухаються вздовж вуха. На жаль, саме того, з дефектом. Я нервую. Людина, навіть маленька, обов’язково помітить брунатно-жовту огидну пляму. Через неї моє вухо, мабуть, виглядає брудним, як в якого-небудь безхатченка. А люди ж оцінюють, люди завжди нас оцінюють. Ми їх, звісно, теж. Та тільки в людей більше влади. В людей завжди було більше влади – навіть тоді, коли ми, пси, ще були вовками. Бо ми все ще були вовками, а люди вже стали людьми.

І ми вечорами ходили колами довкола людського світла, довкола тепла, довкола запаху м’яса – як планети довкола зірки. І якогось щасливчика людина підпустила поближче. На крок, на два, ближче, ближче – навіть дозволила підібрати рештки вечері, кістки, сухожилля. Що це було? Співчуття до одвічного ворога, нехай голодного і худого? Бо навряд стародавній мисливець розраховував на дарвінівські механізми добору. Але той, хто йому довірився, вижив. Вижив і став моїм предком. А та людина – першим господарем.

Хоча це дівча, яке водить пальцями тепер вже моєю спиною, мабуть, і не людина ще – так, допитливе, грайливе щеня. Все усміхається – зуби малі й нерівні. Це не я смішний – Маруся смішна.

Пальчики торкаються носа – лоскотно. І я теж усміхаюся, як умію. Думаю, тепер ми двоє виглядаємо дурненькими.

– Марусю, ти обережно? Все-таки це собака.

Натрапивши на мої ікла, пальці тікають. Ні-ні, Марусю, вернися, я ж зовсім безпечний. Пес, а не вовк. І дівчинка ніби чує мене – пальчики повертаються. Вона знову торкається мого носа і оголошує:

– Холодний і мокрий. Значить, Домік почувається добре!

Що? Домік? Так мене ще ніхто не називав.

Ранкове сонце світить крізь візерунки білого тюлю. Знову заглядає в кімнату Марусина мама:

– Все добре?

Звісно, добре. Ніхто і ніколи ще так мене не голубив. Ця мала просто диво – й дивачка. Справді дивачка. Я бачив, як вона й стіни гладить – голубить так само ніжно, як і мене.

А Тамара зауважує голосно, мовляв, треба робити ремонт, світлі шпалери потемніли від часу, та, головне, – від Марусиних пальців.

– Не треба ремонту! – просить мала. – Я кожну дірочку на шпалерах знаю. Я їх люблю...

– Нічого, вивчиш нові, – відповідає Тамара. – Ти ж і нові шпалери нам зіпсуєш?

Я довго не розумію. Потім хочу спитати: невже зовсім нічого? Зовсім нічого Маруся не бачить? Але як я спитаю. Маруся, втім, усе одно відповідає мені. Дитина, видно, вміє читати думки – принаймні собачі:

– Ти, може, не розумієш, – зітхає. – Я зараз тебе не бачу, – Маруся зупиняється, ніби справді міркує, чи здатен я розуміти. Вочевидь, вирішує й додає: – Але ти не думай, я пам’ятаю, як виглядають собаки. Я бачила їх раніше. І ще, Доміку, я знаю, що ти найкрасивіший.

Ці слова водночас зворушливі та образливі. Ніхто й ніколи не називав мене найкрасивішим – окрім дівчинки, яка не бачить мене.

А сліпота, виявляється, не пахне нічим. Нічим особливим. Маруся пахне карамеллю, містом, шампунем з ромашкою, матір’ю та любов’ю.

Тільки я трохи розгублений. Сам я відчуваю свою німоту – неможливість відповісти людям їхньою мовою. Але ніколи не зустрічав я людини, в якої не було б чогось такого ж важливого. А мені, якщо чесно, здавалось до того, що люди мають усе. Крім, звісно, чуття собачого. Та я собі міркував, що його вони проміняли колись на слух і вміння балакати, на зір, досить гострий, аби цілити в звірів з рушниці. Я сприймав це як певну справедливість. Навіть контракт.

На що ж Маруся могла поміняти зір? І чи можна помінятись назад? Маруся обіцяє, що колись неодмінно мене побачить. Що ж, цікаво, чи й тоді вона назве мене найкрасивішим.

Туман

 Мені наснилося, що розмітку на дорозі від Львова до Новерська, білу, як молоко, з’їв кіт на ім’я Туман. Він прийшов і сказав мені – я всю її з’їв, і дві річки зустрілися – біла й червона. Я завив уві сні, й Маша скочила в ліжку. Ввімкнули світло: не було кота, й розмітки не було, ми всі були вдома – тобто не вдома, а тут, в цій львівській квартирі на вулиці Лепкого.

Вранці в квартирі тихо. І тихо в обід, тільки гримотять тарілки. Маруся передає мені під столом півкотлети – я відмовляюся, це не котлета, суцільний хліб. Я тицяюся в коліна Маші, та Маша легенько мене відштовхує: «Доме, не можна». Маша вся в батька.

Лунає дзвінок. Я сіпаюся, наче від першого пострілу. Тамара підіймає слухавку, довго мовчить. Врешті каже:

– Так. Ясно. Жахливо. Мені шкода.

З її голосу геть неясно, що саме жахливо й чи їй насправді шкода – та я чую, як в ній виростає, підіймається ця її гіркота, вихлюпується крізь очі. Ні – певно, здалося. Тамара повертається до столу – очі сухі. Доїдає, кидає Мамі Олі, немов мимохідь: треба поговорити. Потім кличуть і Машу.

Ввечері, коли я знову труся об Машині ноги, вона штовхає мене вже з такою силою, що я вилітаю з-під столу. Боляче. Маша вся в батька.

– Маш, ти чого? Собака ж то тут при чому? – питає Тамара.

Маша пахне, як качур – той самий. І я розумію: це ніщо інше, як лють. Дівчина вибігає з-за столу, й чути, як гупають двері в спальні. Люди за столом переглядаються, і Велика Ба каже:

– Нічого. Ну що ж...

– Краще б не їздила, – говорить Тамара й встає, щоб іти за донькою, та сідає на місце. – Та ладно. Поговоримо потім.

Я вже не наважуюся випрошувати нічого зі столу. Тим більше, й на вечерю у цьому домі теж немає нічого м’ясного.

Я лежу і дивлюся крізь примружені очі на люстру, яку Господар привіз сюди з неіснуючої країни. Здається, вона називалася Чехословаччина. Так, точно. Світло мене заспокоює. Дивні, дивні тут люди. Але Господар скоро за мною приїде.

Частина ІІ  Новий дім

Розділ 3

Скриня

 Минуло менше року, а я вже все про нових людей розумію. Здається, вони більше розмовляють зі мною, ніж одне з одним. Я звикаю до них, і вже не те, що люблю, просто знаю цих диваків.

Вони приїхали до Львова у 70-х. Попри всі перестороги та упередження, побачили: це «непогане» місто. Гарне навіть: клумби з червоними квітами – біля лікарень, районних рад і управління міліції. Будинки схожі на польські. Дощило не так вже й часто. До тролейбусних і трамвайних зупинок від дому – близько. Трамвай з Городоцької чути лиш рано-вранці, а потім загальний галас ковтає все. Та й однаково, вантажівка, що опорожнює сміттєві баки навпроти вікон, розбудить на кілька хвилин раніше, ніж задзвонить перший трамвай. Зате дерева гіллясті, високі – такі, як усюди в Івановій Україні. Люди... Та, мабуть, також такі, як всюди. Хоч друзі й кажуть, треба ще придивитися. Обережніше – місто не зовсім просте.

Та яка різниця? Тут буде дім, усе вирішено, кінцева зупинка: Цілики тут виходять. Разом з усіма речами, валізами і коробками. Саме тут.

Велика Ба добре пам’ятає це відчуття:

– Кінцева зупинка, так, Доме, – каже мені. – Потяг спинився, й так я подумала.

Двокімнатна квартира на Галана (так тоді називалася вулиця) була сонячна та порожня. Майже порожня. Самотня скриня, кажуть, отак і чекала на нових господарів біля зачинених наглухо міжкімнатних дверей. Велика скриня з почорнілого важкого заліза. Ймовірно, попередні господарі поспішали й не встигли забрати її з собою. Чи виїжджали туди, де для такої великої не знайшлося б місця? Та, певно, вони просто не подужали скриню ні зсунути, ні підняти.

Старий полковник – тоді іще не старий – міркував-міркував, та й залишив її на місці.

– Там, либонь, слід на паркеті під нею такий, що вже нічим його не зітреш. Хай стоїть. Важить, мабуть, як ми всі разом.

– Мабуть. Але солдати би винесли, – казала дружина тоді й багато років потому, коли вже до квартири повернулись обидві доньки, в’їхали внучки та з’явився я, занадто великий пудель,– все ще повторювала, як заклинання. Допікала полковнику, що знехтував тоді можливістю позбутися скрині – раз і назавжди. Полковник, ні тоді, ні тепер, особливо не сперечався: солдати, звісно, все винесуть – і виносять. Іван теж колись був солдатом. Так, усе б винесли і все занесли...

Меблі розставляли довкола старих орієнтирів: залізної скрині й пічки з потрісканими білими кахлями та чорним нутром. Довкола чужої скрині й старої пічки будували нове життя. Так, саме тут.

– Кінцева зупинка, – повторювала Ба, так, ніби й двадцять років потому досі не вірила.

І я уявляв, як ці люди звикали до дому, як вчились йому радіти. Обирали «постійні» місця для сервізів, статуеток, книжок і туфель на високих підборах. Обирали постійні місця – а вони виявлялися тимчасовими. Навіть важезну німецьку шафу Цілики знову й знову переставляли, тягали – від одної стіни до іншої. Вже самі, без солдатів, задихаючись від напруги – ніколи не здаючись. Я бачу на підлозі сліди-подряпини від тих маршів. Короткозора Ба сподівається, що слідів не лишилося.

Та скільки б не переставляли меблі, скриня завжди була там, де колишні господарі залишили її.

Коли Мама Оля після розлучення переїхала до батьківської квартири – виживати бо разом легше, адже Олине особисте фіаско збіглося з всезагальним, економічним, – залізна скриня стала маленькій Марусі за ліжко. На скриню стелили кілька ковдр, а міжкімнатні двері, до яких тулилася скриня, завішали квітчастим килимом, купленим, як стверджує Ба, сто років тому в самому Азербайджані – нарешті згодився. Удень скриня перетворювалася на місце для ігор. Тут проживали свої сповнені сімейних драм життя блакитноокі ляльки. Тут приземлялися пластмасові літачки, випрошені у діда й узяті з серванта без дозволу.

Коли Маруся ще могла бачити, скриня була для неї чорна і нецікава – бо такою направду і є. Навіть не пахне нічим. Скриня просто була, а в квартирі завжди можна знайти цікавіші речі: страшних порцелянових риб з роззявленими ротами, сервіз «Мадонна» німецької фабрики Kahla – безцінний подарунок старшої доньки, що теж врешті залишилася без чоловіка – той спився, після того, як його військова частина втекла з Німеччини, покинувши казарми й мрії купити ще кілька сервізів, і срібна ложечка з вензелями, яку привіз – це ж треба який збіг – ще прадід-герой, звідки б ви думали, – з самого Берліна!

Щоправда, всіх цих скарбів Марусі заборонено було торкатися в ті часи, коли вона бачила, – тільки дивитися, крізь власне відображення в склі серванту, поки хитається під ногами взятий без дозволу табурет. Що ж, заборони завжди лише додають цікавості. Завдяки тим заборонам Маруся й запам’ятала увесь цей мотлох: дотепер могла описати в подробицях, помиляючись хіба в кольорі суконь напівголих жінок з тарілок «Мадонни» (хто, далекий від християнства, назвав так омріяний радянськими жінками золочений сервіз?).

– Так, наче зубами пес, – пояснює Маруся свій переляк.

Дівчинка зойкнула, розплакалася, побігла коридором, натикаючись по дорозі на стіни, зриваючи з цвяшка старий календар, влетіла до іншої кімнати, де, як завжди, сиділа у великому кріслі Велика Ба.

– Ну що ти, маленька, це ж просто шпарина для ключика, – мовила, оглядаючи скриню.

– Для ключа-а?

Дівчинка ніколи не думала, що цей дивний предмет, на якому вона розставляє ляльок, містить якісь нутрощі. Що там, під нею, можливо, заховано справжнє

Маруся й досі не впевнена: раптом там, всередині, живе хтось страшний, чи – ну раптом – заховався таємний хід до інших країн, необов’язково казкових. Можливо, проритий злочинцями-втікачами тунель – до Польщі, Австрії,

Я все це уявляю собі, так натхненно різні люди переповідали мені одну й ту саму історію: як руки з хвилювання тремтять, та Маруся наважується пересвідчитись – замкова щілина справді є. Марусин вказівний палець навіть вміщається у шпарину, та що там – певно, провалюється у неї. Який же цей ключ, мабуть, великий!

– Обережно, Марусю! Пальчик може застрягти в замку – ніколи не витягнемо!

Хтось обов’язково має дитину лякати – наполегливо, бо так просто дитину не налякаєш:

– Бабусю, а давай відчинимо скриню! – ну ось, не налякали.

Ні-ні, Марусю. Що ти вигадуєш знову? Скриня не відчиняється. Навіть дід утрутився і запевнив:

– Немає ключа!

Полковник іноді так вчасно втручається, ніби лише вдає і поганий слух, і те, що нічого не помічає, літаючи на своїх коротких радіохвилях. Усі раптом уперлися: нема ключа, й все. Бабуся казала, що десь є? Ага, щойно казала...

– Але ключ давно загубився, качко. Ще, мабуть, до того, як квартира почала належати нашій родині.

Маруся не повірила – дотепер не вірить. Якщо є замок, ключ, звісно, є теж. Він має бути десь недалеко. Ніколи ще не траплялись Марусі загадки без відгадок, питання без відповідей, замки без ключів. Просто ніколи. А Марусі тоді вже було майже шість років – серйозний вік.

Дівчинка й досі впевнена: стара скриня належить бабусі, Великій Ба, здогадується: там, всередині, зачинені прекрасні мереживні сукні, ще з тих, інших часів, коли всі

Та цього, певно, ніхто з людей не встигає: ні Ліля Цілик – Велика Ба, ні справжні власники скрині, які чомусь покинули її тут, ні ті, що жили в помешканні після них, теж чомусь скриню не викидаючи – занадто важка, так? – аж поки в кінці 70-х Цілики не отримали ордер на цю квартиру.

– Такі часи, – зітхає Велика Ба. – Були й ось, знову тяжкі...

А я думаю: знову винні людські «часи». Така дивна причина.

Та й Ціликам гріх жалітися. Цілики – щасливчики по життю.

Ось, що я знаю: в «часи» дитинства Великої Ба пройшла світом війна, Ба й досі радіє: пройшла повз неї – забрала тільки чужих батьків. Чорний птах не помітив тоді ще не великої, а дуже маленької, худенької дівчинки Лілі. Ось і вся радість. Які там мереживні сукні, які ще бали? Минула війна, й минуло все те, що за мовчанням забулося, – всевсе оминуло Ціликів. Чорний птах залишив жити хлопчика Ваню на сході Української РСР. Дівчинка Ліля, коли виросла, його ніколи потім не відпускала на чужі війни. Чи думала, що не відпускає? Військові чоловіки, знаєте, все їдуть кудись, усе летять: кажуть, на полігон, на навчання або – просто перегнати літак, кудись через півкраїни... А як ти знаєш куди? Ти ж не сука, не вчуєш запаху після повернення, не розрізниш. Де ті навчання? Чому навчають? У кого

Цілять... Полковник усе повторював – від знайомства з Лілею, кажуть, й аж дотепер:

– Прізвище «Цілик» – від слова «цілити».

Лейтенант, капітан, майор, полковник Цілик ніколи ніде не схибить – каже й сміється. А потім розповідає, так часто, що я вже втомився слухати: є й інша версія. І не знати, котрій із них вірити.

Найкращий друг ще з училища, Василь, родом з якогось шахтарського селища, все любив під’юджувати Івана: цілик – то не від слова «цілити»!

Цілик – це невеликий масив породи, той, що при розробці родовища залишився цілий. Вони там, на Донеччині, знають.

– Цілий! Повний руди, розумієш? – кричав Василь напідпитку. – Як незаймана дівка любові!

– Замовкни, Васю... Іди...

– Куди? Може, додому? А ти, Іванку, зі мною? – заходився сміхом Василь, вважав, що його містечко та Іванове село під Харковом – це поряд, сусідня вулиця.

Говорили ж майже однаковою говіркою (не при чужих, поміж собою). І все, як вип’є, жартував Вася про цілики. Мабуть, тому, що тужив за домом, а сестри все писали йому листи, і прилітали з листами шахти та терикони, й білий цвіт біля хати.

Була ще якась хитромудра класифікація тих дурних ціликів: цілики протипожежні, цілики охоронні, цілики захисні...

– Але, якщо це, звісно, можливо, краще захистити родовище чимось справді міцним – не ціликом, – знову

– Васю, а протитеревенні цілики є? Є? Бо ти оце щось мелеш таке, щось таке верзеш... Почують же.

Але на п’яного Василя ніколи нічого не діяло (та й на тверезого іноді теж). Добре, що довкола всі офіцери були такі самі п’яні, так само іноді верзли дурниці, видавали таємниці – свої та державні, про стару велику війну й про нові маленькі, й про все, що можна відмовитись бачити на землі, але – нікуди очі діти – побачиш з неба.

– А друг мій у 62-му служив у Ростовській області... У Новочеркаську... – казав хтось, думаючи, що говорить тихо.

І починалося... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Чого ш-ш-ш? Політрук теж п’яний. Чи прикидається? І правильно розстріляли, правильно...

– А мій брат був у Празі... Ш-ш-ш.

Тільки Василь з Донеччини знай твердив своє. Цілик – то крайній засіб, остання надія. Якщо вже ніяк більше родовище захистити не можна, якщо нічого більше не залишається.

– А я ж не залишився вдома, – завершує свою розповідь мій старий, хоча зовсім незрозуміло, який саме дім він має тепер на увазі. Кров пахне провиною.

Вже наступного дня полковник говоритиме знову, знову смажитиме картоплю на великій чорній пательні – на всю сім’ю, зачинить двері на кухню – нібито, щоби запах їжі не йшов до кімнат, – і говоритиме. Цією своєю говіркою рідною, мішаною з цитатами із радянських фільмів про льотчиків і термінами з підручника аеродинаміки.

Говоритиме сам до себе. Але, ймовірно, й до мене теж. Бо казатиме іноді: Ne m’oubliez pas Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та макаронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для ріденького супу, лише після того – мені. Не хотів полювати – то й маю.

–Ти ж нічогісінько не розумієш, Доме. Дурашка ти...

Я вдаватиму, що не слухаю, покладу морду на лапи. Уявлятиму, як із землі виймають давні сліди – метал, нафту, вугілля – але залишаються цілики й пахнуть із глибини. Я не слухаю, навіть заплющу очі. Байдужість – ввічливість псів.