Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)
Пластмасовий гребінець електризує руде волосся, воно пливе у повітрі. Маруся така доросла і гарна — русалка у воді кімнати. Шкода, не бачить себе. Й хіба вже знає, що пахне тепер, як жінка? переказати батькові решту свого життя – і переказує, швидко, все через кому, плутаючи часи, як речі в антикварній крамниці: – Бабуся Ліля померла, в мене є пес Домінік, я хочу відкрити скриню, я люблю читати книжки, в мами все добре, я допомагаю їй на роботі, я добре друкую, хоча...
– Марусь! Телефон! Віра.
Русалка хапає слухавку:
– Так, пані Віро. Тато? Що ви сказали? Що? Звісно!
Давно Маруся не пахла таким щастям – відтоді, здається, як остаточно зник Марік.
– Дідусю! Мамо! – кричить вона, скінчивши розмову. – Ви просто не уявляєте! Батько надіслав для мене якийсь подарунок. З самого Нью-Йорка! З самого Мангеттена! Він дзвонитиме цієї суботи.
– Мангеттен дзвонитиме? – уточнює полковник.
Та Маруся не може сердитись на старого – їй хочеться танцювати. Я ставлю передні лапи Марусі на плечі, і ми танцюємо. Я радий за неї – й інші могли б порадіти теж. Ми ж всі добре знаємо, як воно, сподіватись на щось так довго.
У суботу, о шостій, Марусі треба бути у Віри – чекати дзвінка. Ми, звісно, приходимо набагато раніше, про всяк випадок.
– Пані Віро, а де мій подарунок? – питає Маруся.
Мабуть уявляє собі сукенку, брайлівську книжку чи перстень з сяйливим каменем.
– Та не знаю я, що там тобі, – розчаровує пані Віра. – В посилці якісь дурниці, цукерки, шкарпетки, не знати що. Ось Юрась подзвонить і запитаєш. Він минулої суботи ж дзвонив, а тебе не було спитати.
Справді, як сміла Маруся бути деінде, коли тут лунав дзвінок із Нью-Йорка? Вже стільки років мала невчасно приходить, невчасно йде. Та й сама пані Віра ніколи не знає, коли чекати дзвінка від сина. А дочекатися їй дуже хочеться. Часом вона так боїться вийти з квартири, що не йде на недільну службу.
На столі, накритому обрусом, цього разу немає ні страв, ні зошита із рецептами – лише телефон. І він, до речі, мовчить, хоча уже пів на сьому.
Страшно, що як він не задзвонить? Маруся мовчить і не рухається. Й раптом мені здається, вона пахне Машею, Великою Ба, Маріком, навіть Тамарою. Хоча Тамара ж поїхала не назавжди.
– Казав о шостій. Мабуть, щось сталося, – Віра заламує руки.
Годинник на стіні відбиває сьому.
Голуби ходять по підвіконню, стукають глухо дзьобами і летять геть.
Маруся мовчить і не рухається.
Майже о восьмій я прокидаюся від дзвінка.
Пані Віра охає в слухавку. Росте всередині Марусі страх. Дивно, як страх такої худенької дівчинки може собою заповнити всю велику австрійську квартиру з височенними стелями? Чого мала так боїться? Як говоритиме крізь цей страх, як виштовхне його з горла, аби хоча б щось вимовити?
– На, розмовляй, – каже пані Віра.
Маруся намацує телефон на столі. Так, мабуть, брали слухавку тільки воєначальники, які вже програли війну. Маруся довго мовчить, і, я думаю, вона нічого уже не скаже – як я й боявся. Але ні, вона говорить. Просто голос її раптом такий дзвінкий, дитячий, яким був тоді, коли ми вперше зустрілися.
– Мої справи? Мої справи... чудово. Вчуся? Так, я вчуся. Як? Ну... на жаль, поки що, четвірки, але я дуже стараюся. Просто важко часом. Нареченого?.. Ні, нареченого немає. Що ще? – Маруся задумується ненадовго, так, наче їй треба
Співрозмовник, вочевидь, обриває її. Можливо, надто дорого слухати про це все з Нью-Йорка.
Маруся обережно запитує про подарунок. Потім гукає Віру, просить його принести.
– Там має бути Нью-Йорк, тато каже, що ми побачимо...
– Який ще Нью-Йорк у посилці, – бурчить стара, але йде.
– Це такий сувенір, – кричить їй в сусідню кімнату Маруся. – Там і статуя Свободи, і Емпайр Стейт Білдінг і... що ще, тату? А, і Вежі-Близнюки, і взагалі все...
– Дурниці які, – крекче пані Віра.
Й справді, що значить, Нью-Йорк в подарунок? Якби це було можливо, кожен замовив би собі по Нью-Йорку. Зі всіма авеню та стрітс, зі статуєю Свободи... Посилки – це хіба не дерев’яні ящики, розміром із труну для котів? Як таке велике місто може туди вміститися? В такий ящик не вміститься навіть менше. Таке, наприклад, як Львів. Та що там, навіть Новерськ би не помістився – не те, що НьюЙорк.
Може, немає ніякого подарунка? Може, Юрась так жартує?
Я йду до кімнати, де порається в посилці Віра. Шоколадки, червоні шкарпетки із санта-клаусами, синтетичний шарф із зірками, якісь пластмасові кружки й кулькові ручки.
– А, так ось, може, це? – пані Віра шкандибає до кухні. – І що це воно таке? Блищить же ото.
– Я дуже хочу побачити твій Нью-Йорк, – тим часом торохкотить Маруся у слухавку, страх майже зник, тільки слід його ще довго не вивітриться. – Я зможу все собі уявити, навіть ту височезну вежу, де ти працюєш. Як називається твоя фірма? Пані Віро! Уявляєте, тато працює високо-високо, аж на сто п’ятому поверсі! Це ж майже у небі! Що, тату? А, так, це найвища будівля в усьому Нью-Йорку! Що, тату? Навіть в усіх Сполучених Штатах! Ви уявляєте, пані Віро? Сто п’ятий поверх!
– Який? – мружиться бабця. – П’ятий?
– Сто п’ятий, – дзвінко сміється дівчинка.
– Таких не буває, – пані Віра обережно сідає та простягає малій подарунок. – На ось, тримай свій «Ну-Орк».
Маруся тягнеться до нього, й тепер уже моя власна кров, мабуть, випромінює страх. Я боюсь за Марусю, бо я вже бачу цей самий Нью-Йорк з посилки.
– Зараз, татку, я зможу собі уявити, я завжди добре собі...
Вона замовкає. Я заплющую очі – так, наче я людина, й це може допомогти, сховати від мене емоції на Марусиному лиці. Та заплющивши очі, я так само виразно все вчуваю.
– Що це? – каже Маруся, ніби не може повірити. Вона все обмацує подарунок пальцями – так ковтають повітря, в якому немає кисню. – Це точно для мене?
У долонях Маруся тримає маленьку скляну кулю. Всередині кулі сніжить. Сніг виблискує лелітками в прозорій густій рідині, сиплеться на Емпайр Стейт, на Близнюки, на Статую Свободи.
Усе, що Маруся може відчути пальцями – це літери на підставці: «Welcome to New York!»
Останній гвинтикПісля смерті Лілі полковник геть схибнувся на літаку. Приховує від усіх поколювання у серці, днями пропадає на городі. А я ж не зможу йому викликати швидку. Я замотався щось... Знаєте, бізнес, справи. Але знайшли! Знаєте де?
Цілик ніби забув про себе. Він зникає. Немає полковника – є той звір з його снів. Пахне, наче старий літак – керосином, і маслом машинним, і металом, і гарячим повітрям. Лише людиною майже зовсім не пахне. Згинається під вологими крилами або застигає в кабіні чи порається без толку у літакових нутрощах – наче ось-ось поставить на місце «останній гвинтик» і полетить просто звідси, крізь малинник, крізь сусідські городи. Наче так можна. Наче такий гвинтик є – поставиш на місце, й виправиться все на світі. Як чарівний кришталик для онуки.
Щоразу я зітхаю з полегшенням, коли ми зачиняємо хвіртку і йдемо додому. Втім удома – не набагато краще. Старий тепер все вишукує щось у кишеньковій Біблії, яку залишила по собі Ліля, і в брошурках Свідків Єгови, що нам вручають на вулиці. Спершу я думав: полковник хоче дізнатися, чи Великі Ба потрапляють до раю. Та ж ні. Він читає уважно з одною метою – критикувати.
– Яка ж нісенітниця, – бурмотить.
Мабуть, на зло Богу й, можливо, – померлій дружині, яка в останні роки все намагалася його з тим Богом мирити. Навіть кликала його два рази на рік – на Різдво та Великдень. Прокидалась о пів на п’яту, аби ближче до вечора скласти пасочки до великоднього кошика, накрити рушником, вишитим за схемою у журналі... А зимою Велика Ба й Оля викликали Бога за допомогою дванадцяти страв, свічки та часника під скатертиною. Все – теж за інструкціями з журналу. Й трохи – за порадами мудрої Оксани з кіоску. Та не допомагало нічого. Може, інструкції у журналі були неправильні? Може, треба мати свої секрети? Та батьки Лілі загубили родинні інструкції ще по дорозі до Каспію. А полковник спогади зберігає, як військовий секрет.
Бог не приходив – принаймні я ніколи не чув чиєїсь присутності. Може, священик мав рацію, що в псів немає душі. Та щось довкола зшивалося, заростали розриви, порізи цього будинку на колишній вулиці Браєрівській. Приростали одне до одного і до цього дому Цілики. Тільки ж не приросли.
Врешті старому полегшало трохи. Він собі вигадав, ніби качки його полетіли всі разом. Тягнуться до пахучих гілок під іспанським сонцем – всі, і Велика Ба, і зникла Марія, й Тамара, звісно. Разом вкладають мандарини у дерев’яні ящики, відправляють їх – у Баку, ще один до Гюмрі, по одному до Казахстану, Карелії й Забайкалля. І, звісно, один – у Крайновку, там, мабуть, зроду не бачили такого багатства. А останній ящик летить до Львова, й старий купує мандарини для внучки. На цілий ящик, ясно, грошей нема, але кілька штучок...
Син Василя давно вже не дзвонить полковнику. Ну, звісно, він навіть не знає номера, на який нас лагідно депортував Укртелеком. Полковник наважується зателефонувати сам – дорого, та останній політ того вартий.
З Донецьком, на диво, добрий зв’язок, чи просто Клейно-молодший теж звик все життя перекрикувати гуркіт авіаційних моторів:
– Олексійовичу! Полковник Цілик! Добридень-добридень! – басить він у слухавку. – А коробку знайшли, так!
Полковник не знав, звичайно.
– Аж в Казахстані! Ну, ви уявляєте? Вони там мають. У музеї, ну... Ну, але ж воно просто стоїть там. Музей! Сказали, можуть відправити. Але ж батько помер якраз... Ви знаєте, так. За гроші можуть привезти. Немалі правда!
– У мене немає грошей, – видихає старий, сідає на табуретку.
Та й навіть якби були, він же збирає їх для Марусі – збирає фактично наново, багато пішло на лікування дружини – від початку безглузде, але ж...
І Оля поки що заробляє у своїй крамниці ще менше, ніж у кіоску.
І шити на продаж більше нема кому.
І в Тамари в Іспанії якісь труднощі.
Але коробка приводів є. Вона є десь. Останній гвинтик, останній – і можна летіти.
– Дякую, Василю. Я... подумаю. Може все-таки... Я передзвоню.
Сузір’я Великого ПсаПил висить у повітрі, притягується до нового трюмо – себто старого, та до крамниці його щойно привезли. Мама Оля ніяк не може зсунути його з місця. А тим часом трюмо пахне дубом, з якого його змайстрували, парфумерією, якої давно немає, й старим жуком-шашілем, який все ще живе всередині. І для чого тягнути сюди все новий мотлох? Крамниця скоро просто потоне в цьому непотребі – й покупці не врятують нас. Ніхто не купує нічого. Це час second hand-у, а не антикваріату. Поодинокі цікаві лише роздивляються, наче справді в музеї чи навіть – кімнаті страху. Трюмо не рушить із місця. Лише похитується, і я уявляю, як паморочиться в голові у старого жука... Дарма Генріх звільнив свого помічника. Нова співвласниця не впорається. Не переставить рипучі меблі, не дотягнеться до верхніх полиць, навіть з драбиною, не дістане звідти коробки, наповнені всім на світі, – мідними комсомольськими значками, срібними натільними хрестиками, підсвічниками дивної форми «під золото» й безлицими солдатами – «під олово». Не впорається, хоча дуже старається. Двоє дивились одне на одного. А потім Генріх впевнено прослідував за прилавок, а мій старий так само швидко перемістився, аби стати по інший бік.саме той вік? радіє. Ось як пахне її справжня перша закоханість. А в нового помічника до Марусі щось інше, здається, не кохання, радше дивна цікавість. Цей Степан все вивчає – ходи у шахах, удари в боксі, й ось, здається – Марусю вивчає теж.
Позавчора вона не змогла навіть встати з ліжка, так боліла спина. А тепер – знов за своє.
– От вперте трюмо! – постогнує жінка.
Позавчора замість Олі на роботу прийшли ми – я та полковник. Генріх саме мав їхати кудись до Золочева за довоєнними меблями.
Полковник у крамниці озирався з цікавістю, взяв до рук військовий кашкет. Про що він думав? Про те, як скоро його власний кашкет опиниться у крамниці? Чи про те, що, торгуючи такими дурницями, ніколи його донька не зароблятиме?
Хай там як, полковник, вочевидь, почувався не в своїй тарілці серед чужих речей. І вже точно він не хотів би побачити у крамниці Генріха. Але щось не склалося з поїздкою в Золочів. Здається, власник меблів передумав поки вмирати – діти занадто поспішили, домовившись з антикваром.
– Доброго ранку, Олічко... Ой. А ви?..
Полковник, видно, був не схожий на покупця. Можливо, тому, що стояв по той бік прилавка з кашкетом в руках.
– Я Іван Олексійович, батько Ольги... Іванівни. Їй у вас дуже подобається, але...
Генріх полковника ввічливо вислухав: так, новоспечена антикварка – доволі тендітна, їй не варто тягати меблі й коробки.
– Але, може, дозволите їй вирішувати самій?
Полковник стиснув кулаки:
– Спина її вже вирішила.
Та ось Мама Оля знову на роботі й наполягає на своєму, точніше – налягає. Налягає на трюмо з жуком всією своєю смішною вагою. Трюмо ледь помітно зсувається з місця, повільно, як потяг з вагонами біля станції Брест.
Ввечері співвласниця висуває Генріху свої умови:
– Разом з вами ми би його зсунули! Або давайте працювати разом, а не по черзі... Або...
– Або що?
Оля заявляє, що потребує помічника. Генріх знизує плечима:
– Виторг не дозволяє. Ні в кого, певно, немає грошей на всі ці речі... А так, це ж і ваша крамниця. Робіть, що хочете.
Кулаки Мами Олі знову стикаються – зовсім, як у полковника. Того ж дня вона дає оголошення у газети, не дуже втім сподіваючись, що хтось відгукнеться на мізерну платню, і скотчем клеїть написане від руки оголошення: потрібен помічник.
Я чую, як, розставляючи речі на вітрині, вона приговорює сама до себе:
– Буде виторг. Буде.
І щось у ній змінюється. І все зміниться у крамниці – тільки поки не ясно що.
Чоловіків, які заглядають за оголошенням, не цікавить така маленька платня. Відгукується, правда, двоє жінок, готових працювати за будь-які гроші й тягати меблі, скільки потрібно, але Оля не наважується прийняти їх на роботу.
Помічник приходить звідти, звідки ніхто не чекав. Маруся повідомляє – її новий однокласник побачив оголошення на вітрині, коли проводжав Марусю.
– Коли що? – перепитує Оля.
– Так, він проводжав мене, мам. Ти ж сама постійно просиш, щоб я не ходила сама. Що тут такого?
І справді нічого. Просто новенький хлопчик – ще не розгледів, що Марусю ніхто в класі не любить – чи просто не бачить. Як у анекдотичній задачці: здорову людину просять показати, як сліпий проситиме ножиці – й всі починають щось нарізати в повітрі пальцями, забуваючи, що незрячий говорить так само, як всі. Так діти, здається, не бачили Марусю – тільки тому, що вона не бачила їх. Але хлопчик новенький...
– Його звати Степ. Тобто Степан, – виправляється дівчинка.
Їй вже тринадцять, до речі. Вік саме той – Джульєтти. Вони зі Степаном знайомі тижні зо два, не більше, – але скільки там треба, коли вже
Степан займається боксом і шахами. Хоча шахи тут ні до чого – важливо лише, що він впорається з трюмо й коробками – принаймні на двох із Мамою Олею. Та Степ не лише переставляє речі – залишається щось допомогти, сортувати, не проти записувати під Олине надиктовування назви товарів, роки їх народжень і поневірянь. Маруся
Поки що йому не дуже вдається:
– А чому ти ходиш сама по місту? – питає невлад.
– Я не ходжу сама. Хіба що з собакою. Ми його не тренували спеціально, але він чомусь дуже розумний...
Що ж, дякую за оце «чомусь», моя дівчинко.
– Ні, але хіба сліпим можна ходити самим?
– Ну я... – і так, вона виправдовується.
Розповідає однокласникові все про тростину, про те, як вивчила всі кривенькі бордюри у цьому місті, всі ями, ямки та ямочки на асфальті – як хтось вивчає ямочки на щоках того, кого любить. Як кожна тріщинка, яку решта людей кляне, стала Марусиним орієнтиром. Як вона точно знає, де закінчується австрійська бруківка – й починається радянський асфальт. Як орієнтується за дзвінками трамваїв, людськими потоками й просто – тримає місто у голові. Маленьке, тільки своє місто – обмежене вивченими маршрутами. Як легко збитися, щойно зимовий лід прокладе нові візерунки поверх знайомих, або ти просто злякаєшся – злякаєшся і загубиш хоча б на мить своє внутрішнє місто.
Маруся навіть розповідає Степу, як страшно нам було вперше – тоді, коли ми йшли вдвох якраз до цієї крамниці – по ключ. Маруся ще нікому цього не розповідала.
Генріх, до речі, стверджує й досі: немає таких ключів, пані Віра щось переплутала... Та малій тепер і не до експедицій – у неї ж кохання. От тільки мені здається, однокласник цікавиться нею, наче якоюсь звіринкою екзотичною. Чи мені не знати, що це таке – почуватися цирковою твариною? Ні, Маруся як собі хоче, але мені не подобається цей хлопець.
– А правда, що у сліпих дуже чутливі пальці?
– Звичайні, – всміхається винувато Маруся.
– Як це звичайні? У сліпих надчутливі пальці. Це всі знають, – і він пробує, ще невміло, незграбно, притиснути її до шафи.
Дзвенить порцеляновий посуд.
– Звичайні... – знову каже Маруся.
Ні, не подобається мені новий помічник. Але скоро Маруся погоджується й на перше побачення. Чи не занадто рано, думаю я, – й Оля теж сумнівається.
– Тільки діду ні слова! – погоджується нарешті.
І ось, Маруся й Степан прогулюються під зірками. Зірок у парку насправді майже не видно – їх затуляють віти дерев і світло тих ліхтарів, які ще не розбили. Але це й неважливо – Степан усе одно розповідає Марусі про сузір’я невидимі, про Діву й Стрільця і про найяскравішу зорю Сиріус із сузір’я Великого Пса. Певно, хлопець і для мене старається трохи – хоче, аби я не сказав нікому, коли він поцілує Марусю під старим дубом.
Я й не сказав нікому. А балакучі собаки все пронюхають на ранок і так. Але все одно, хлопець мені не подобається. І зовсім я не ревную, чого б це?
АнтикваркаОдного дня Мама Оля приходить додому й усміхається. Ні, мені не здається. Вона й пахне так – щастям. І мугикає щось під ніс, якусь знайому мелодію з радіомушлі. І запихає до ледь живого «Мінська» замерзле м’ясо: по-твоєму, почнеться велике зло? Саме з моєї маленької... вигадки? Бо я не брешу, я тільки трохи вигадую. Комбіную...
– Треба, до речі, купити новий холодильник. Якийнебудь якісний, що там тепер рекламують?
І вона далі співає. І ще ставить на стіл пакети з черешнями й абрикосами. І цілує батька, що нерухомо лежить на дивані.
– Усе добре? – сполохується старий.
– Усе чудово!
– Зустріла когось? – полковник підіймається на одному лікті, намагається встати, та щось його не пускає – не треба було лежати на лівому боці.
– Ні, кого? А ти про... – Оля чомусь згасає враз, ніби мелодія звучала – й замовкла. – Ні, тату, що ти. Кого я вже зустріну? Просто справи в крамничці йдуть... непогано.
– Таке скажеш, – відгукується полковник. – Ніби ти можеш щось вторгувати. Не вміли ми торгувати ніколи.
Так ось що за причина для радості – виторг. Невже Оля клялася собі недарма, й торгівля нарешті пішла? Хоча справді чого б це раптом... Я теж не вірю. Хіба що це диво, інакше кажучи – випадковість.
Оля замислюється на мить – певно, міркує: розповідати нам чи облишити. І вирішує, вочевидь, що розмовляти з полковниками так само марно, як з пуделями – переходить до важливіших справ:
– Доміку, а це я тобі купила.
Хай мене бультер’єр копне, то це вона купила мені, а не в суп? Справжні кістки! І вона їх мені купила. Це ж вперше у цьому домі їжу купили спеціально для мене, а не поділились з людського столу. Ще й така смакота. Навіть моє розуміння людської мови миттєво погіршується до рівня п’яти-десяти собачих команд – я дозволяю собі бути просто голодним, але щасливим собакою.
А Оля після паузи таки щось пояснює. Щось про крамницю та виторг... Дуже смачна кістка! А полковник у відповідь – щось про правду. Про правду? Я підіймаю голову. Але кістка така смачна.
Поки щастя наповнює мій живіт, полковник і Оля сваряться, здається, як ніколи раніше – та все це наче в тумані, все це мене не стосується. І тільки, коли я повертаю собі нарешті подобу порядного пса, я чую, як старий полковник виголошує патетично: з малої брехні, мовляв, завжди починалось все лихо. Цікаво, а він звідки знає?
– Тату, я ж просто розповідаю історії, – відповідає Оля, вона все ще пахне впевненістю та смакотою. – Ось вчора я продала книжки з бібліотеки розстріляного професора – одному поляку. І ти ж подумай, ці книжки справді комусь належали, а польських професорів справді розстрілювали, і в розстріляних справді були книжки. Так?
Полковник мовчки дивиться на доньку, а кімнату заповнює запах вітру і керосину, аж так, що здається, якщо хтось зараз ввімкне газ – дім злетить у повітря. А може, достатньо буде і слова. Та Оля не зупиняється, каже:
– Що поганого, якщо всі ці правди скомбінувати, як треба? Щоби продати те, що треба продати. Нам же брешуть в рекламі, нам брешуть політики. Та що там, я ж вчила дітей історії. Дітей! І скільки разів змінювали програму? І далі змінюють, тату, я від колеги чула! Ніхто насправді не знає, як було насправді. Це нас в Союзі навчили, що правда є, а її – немає. Хіба хтось записував? Ти ж розповідав сам, як мати спалила зошити твого батька. А я... Я просто продаю старі непотрібні речі, щоб назбирати доньці на операцію. І з цього
Полковник злиться. Але чого він чекав? Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати – а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею. Ось Маша вже втекла, а Маруся ще, не дай Боже, втече – за відображенням на хиткій воді. А Оля? Так, мабуть, я теж від неї останньої такого очікував. Невже це та сама жінка, яка звільнилась з роботи тільки тому, що повірила: вона єдина не знає, не розуміє якоїсь важливої правди. Чи навпаки – все саме тому?.. Саме тому, що Оля про все це так довго та гірко думала, просиджуючи нічними змінами у бляшанці кіоску.
Вочевидь, за хороші вигадки не карає більше Олю навіть Madonna della Likarnya, не те що перевірка з районного управління освіти.
– Послухай, правда – це... – починає полковник.
– Ні-ні, ти послухай! – перебиває Оля. – І повнеповнісіньке зібрання Леніна, цей непотріб, який ми вчили як «Отче Наш», я продала німцям. Маруся їм переклала англійською, що ці книжки належали відомому кагебісту. Хто б їх інакше купив? І чому те зібрання не могло справді належати кагебісту?
– Бо воно нам належало! – вибухає старий. – Хіба це не наше зібрання ти понесла в свою чортову лавку? Олю, я, хай мені чорт, не кагебіст і ніколи...
– Тату, тихіше. Не чортихайся, Маруся ж чує. Всі брешуть. Ось я в комсомолі ходила, як всі, навшпиньках перед гидотою. І що? Ти ж не казав нічого. А тепер все те саме... Тільки брешуть навиворіт. Ти послухай краще. Ще сьогодні зайшла літня пара. На вигляд євреї, хоч я не дуже-то знаюся. Розмовляли російською, й коли вони задивились на срібло, я зрозуміла раптом, що саме вони хочуть чути...
Ніколи ще Оля так багато не говорила. Мені раптом здалося навіть, що, може, вона й має рацію. Є своя краса в переплітанні слідів, які, може, насправді ніколи й не перетинались. І може, це мистецтво таки – продавати? І можна вигадувати історії – як сценарії для рекламних роликів. «Хто хоче обманутися, заслуговує...» Так, можливо, Господар перегинав. Але хто хоче обманутися, заслуговує бути обдуреним – це ж справедливо?
Оля розповідає. Вона направду непогана оповідачка. Вона тренувалася, вигадуючи світ для доньки.
Срібна ложечка, схожа на ту, яку приніс із Німеччини разом з орденами батько Лілії Цілик, обернулася для єврейської пари на реліквію з львівського гетто. Ця ложечка належала, виявляється, тьоті Сарі, а до того – батьку її, Ісааку, але Ісаака замордували львів’яни під час погромів. І взагалі, всі загинули, всі, окрім отої Сари, яка була ще не тьотею навіть, а дівчинкою, навіть не дуже схожою на єврейку. І Сара сховалась у львівській каналізації. Ви про таке чули? Старе подружжя кивало.
– Ложечку Сара зберігала все життя, розмішувала нею цукор у чаї, коли чекала чоловіка з роботи. Потім і чоловіка не стало. Тепер померла і Сара.
А діти, де діти, питала єврейська пара. Але дітей не було. Те переховування в каналізації спричинилося до серйозних хвороб, ви ж розумієте... Та й усе, що сталося, було настільки страшним, що Сара не хотіла вже мати рідних, аби більше нікого не втратити. Ті, що стануть власниками її маленького спадку, ті, що її пам’ятатимуть, ті й будуть Сариними дітьми.
Я заслухався і забув: Мама Оля це просто вигадала. Історія була доволі правдоподібна – в ній навіть були застуджені яєчники Сари. Тож годі подумати, що ніякої Сари нема й не було ніколи.
І це все, що треба? Чужі історії та почуття можна скласти в одну потрібну історію – ту, яку хочуть почути. І не треба, виявляється, без надії збирати ціле, єдине, правдиве – не треба, і взагалі – це, можливо, просто собача наївність... І хай там як, а туристка прошепотіла: «Ви знаєте, я ніколи не знала своїх батьків», – і придбала ложечку, дуже схожу на ту трофейну, з Берліна, якою Велика Ба годувала усіх дітей.
Мама Оля тепер, здається, й сама трохи вірить: все так і було. Хто його знає: може, жила така Сара у Львові?
– Ба-ла-ган! – полковник хапається за голову. – Балаган! Хто ж тебе таку брехливу ростив? Я тебе правду казати вчив! Тільки правду! Ти маєш знайти тих людей і повернути їм гроші! І черешні ці забери! І що ти там ще купила!
Я тихенько беру в зуби останню кістку і йду до кімнати – ще заберуть. Чесність чесністю, але перепрошую…
Добре, що полковник хоча би не здогадався, що то за срібна ложечка. Велика Ба мала її на почесному місці в серванті, Маша пишалася нею як свідком великої перемоги, а Оля – раптом захотіла її продати. Й можливо, не тільки тому, що потрібні гроші, а срібло завжди добре йде. Можливо, Оля хотіла її позбутися – віддати разом з усіма історіями, яких так ніхто ніколи й не розповів про війну.
Усе одно тою ложечкою вже ніхто не розмішував цукор у чаї.
Добре, що полковник не здогадався – інакше кричав би ще голосніше. Хоча куди ж голосніше?
