Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)
Мама Оля розповідає, вони з малою – тоді ще справді малою, всього чотири – збиралися до скверу перед Собором, на гойдалку. Маруся пішла до кімнати, взяти улюблену ляльку. Дівчинки все не було, а потім Оля почула розгублене «мамо, а лялі нема». Доню, ну ти пошукай, відповідала Оля – не хотіла вже роззуватися: може на скрині? «Нема скрині» – відповіла дівчинка. Й це відтоді бігла Мама Оля коридорами поліклінік, тягнула доньку за руку. Донька – тягнула за руку свою невидиму ляльку. Лікарі хитали головами, щось казали про ризик пошкодити судини при спробі оперувати, про проблеми з тиском.
– Ось рецепт – краплі, таблетки...
– Вона від них буде бачити?
І так по колу. Та Мама Оля нікого не слухала. Де є ризик – є і надія. Тільки старий професор в обласній лікарні був достатньо уважним і добрим, аби викликати в Олі довіру. Він довго дивився на Марусю крізь власні окуляри з товстим склом, крізь безліч складних і тому, мабуть, важливих приладів. Він звертався до Олі не «мамашо», а «пані Ольго».
Старий професор сказав: Марусі ще можна повернути зір. За кордоном вже успішні такі операції (чи він насправді сказав: вже бувають успішні?). Це лише питання часу і грошей. А зараз треба спостерігати динаміку. І таблетки, і краплі, так... Прийдіть, будь ласка, за місяць.
– І не хвилюйтеся. У вас така чудова розумна донечка. Усе буде добре.
За місяць, день у день, Мама Оля знову вела Марусю до професора.
– Доктор Зарецький? Та в нас такого, здається, й немає.
Мама Оля не збиралася здаватися. Як це немає? А ну подивіться уважніше. Перевірте! І справді, дівчина в реєстратурі була новенька, вона не всіх знала.
– Так що, можна до нього?
– Ні-ні, – відповіла старенька жіночка, з тих, хто працює в реєстратурі все своє життя. – Доктор Зарецький уже не приймає.
– Добре, а коли прийматиме...
– Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні тому, – прошепотіла реєстратурна довгожителька і додала: – Він був найкращий... Мені шкода.
Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли до жодного лікаря й ще довго до лікарів не приходили. Дорогою додому Оля тоді купила Марусі книжку з малюнками.
– Скоро ти зможеш побачити, а поки що, доню, все одно я тобі читаю. І я все-все тобі опишу...
Таких книжок Мама Оля ще купувала багато. Це стало її ритуалом, маленькою пожертвою богу зрячих дітей.
«Це питання часу і грошей. Усе буде добре».
Час вже пройшов. І грошей досить. Старий полковник десь роздобув суму, якої ще бракувало. Каже, продав ділянку на Замарстинові. Та хіба вона стільки коштує?
Уже і валізи зібрані, а Оля все ніяк не наважиться вийти з дому.
Довіра– Vielleicht werden Sie sehen können. На лівому оці зір може відновитися майже повністю, з правим будуть певні проблеми, ризики...
Але, Господи, ціле око? Чудово!
Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих почуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди так і здійснюються.
– Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції. Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так дивно. Все... не таке. Розумієш мене? на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які добре бачать.
І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона пам’ятала – дами з сервізу «Мадонна», очі – щасливі мамині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензелями чи жовта кульбаба – саме цей світ Маруся, мабуть, хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але заплющиш очі – і впізнаєш голоси. Вона каже:
– Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку? Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі називають темрявою. Добровільно, розумієш? – вона засміялася, та я чув страх і притискався до неї. – Доміку, вони питали мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.
Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі нічого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках, тільки навчилася прикидатися.
– Я бачитиму все краще й краще, – каже вона. – Це точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?
– Яка?
– Та, яку вчора Генріх приніс.
Ні, звісно, Маруся бачить – он же читає. Щоправда, водить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівськими казками.
Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик лежить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкається сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так, що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі слова:
– Треба вивчити... Як же це... Waffenstillstand.
І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись. І я думаю, та не може бути такого слова: вона не читає – вона все вигадує. Все чисто вигадує. Як її мати.
Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній, і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі порожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі – келиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь світ – це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову – ніяка це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через радянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Маруся ніколи не повернеться звідти.
А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю, був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась крихітними маячками – для літаків чи що? Червоний вогник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.
– Що це там світиться? – запитала Маруся.
– Вежа, – відповіла мати.
– Вежа замку? – перепитала дівчина, пригадуючи, напевно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикнула: – Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад усе хочу всередину...
І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збудованого королем Левом Даниловичем, немає – так давно, що всі вже й забули, що він колись височів над містом.
– Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознавство викладали в школі.
Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зводяться та руйнуються, а тепер – є тільки пагорб, насипаний
Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову заговорила про Замкову гору.
– Я хочу побачити місто з… того пагорбу, – сказала вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору Високим Замком.
І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова. Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка заочного відділення німецької філології, ледь живий полковник і я.
Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиваємо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкоджений часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса. Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за батька.
– Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, – каже Оля. – Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо все-таки? Або ти на нас тут почекай.
Та полковник хитає головою, всміхається:
– Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підіймуся.
Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Марусі фіксуються на далекій точці.
– Де наш дім?
– Он там, – показує полковник.
– Там? – Маруся витягує руку і мружиться, мружиться, мружиться... Бачить?
У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.
Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, будинки в ньому – просто чиїсь будинки, без віку й історії. Церкви – просто церкви: найдавніша церква Миколая, і Латинська катедра, і три собори – Юра, Вірменський та Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене. А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, доторкнися й відчуєш – кожен колючий шпиль, хрест і телевізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідомлення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.
Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі споруди, раніше невидимі – крила радянського автовокзалу на Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавництва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні райони, де живе більшість львів’ян, – Сихів, Боднарівку чи Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти дивишся? Ти бачиш?
Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі зірки неба. Як різдвяна ялинка.
Розділ 13
МисливецьМисливець з’являється в парку посеред білого дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками, стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, мабуть, і досі до всіх байдуже. повинен спробувати. Повернутися до Господаря. А Цілики? Їм добре й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчинити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться, вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчика з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуана – так вона каже, хоч я боюся, й Хуан – вигадка. Але вигадки – це, виявляється, не завжди погано, принаймні це прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій обов’язок – використати шанс. він впізнає мене: – Ти часом не той пудель, який... – ну згадуй, Мисливцю, згадуй. – Той, що не вмів полювати?
Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного разу не схибив, – друг мого Господаря. Правильних рис Мисливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета – ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання диму, він і стріляє лише один раз: один постріл – один птах.
Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра, хоча навряд чи він був у Соборі, – не думаю, що Мисливець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.
На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами, нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи часу подумати – хвилини зо дві.
Щось клацає в мені – у серці чи голові. Я
Дві хвилини спливли. Я беру слід Мисливця.
– Дом! Доміку! – кличе старий. – Куди ти?
Я ховаюся за пам’ятником поету Франкові. Ярослав Теодорович якось казав, Совєти встановили його тут задля балансу – аби місто не перекинулося й не впало в свої підземелля під вагою великого Леніна.
– Доме! Доміку!
Автомобілі кричать на мене, люди – всміхаються.
– Дивися, пес. Загубився, мабуть. В ошийнику.
– Але хворий якийсь...
Господар, коли побачить мене, певно, розчарується в мені ще раз. Хоча він теж мав постарішати – стільки років. Можливо, навіть на полювання він більше не ходить. І можливо, він більше не б’є своїх псів.
Біля пам’ятника поету Шевченку – дехто бреше, що Леніна переплавили саме на нього – я наздоганяю Мисливця.
– Що ти хочеш від мене, псино? – питає він і не сповільнює крок. Та я біжу за ним. – У мене немає нічого пожерти, – каже Мисливець. Але я ж нічого й не прошу, й урешті
Смішно. Мені так смішно й сумно водночас. Ясно, що імені мого він не згадає, але Той-Хто-Не-Вмів-Полювати – це занадто дивне ім’я, навіть для мене. А я пам’ятаю, Мисливця звати Вадимом – раніше я думав, від слова «вада», та тепер я вже мудрий пес: Вадим – це той, хто приносить біду. Втім, хіба хтось відповідає за своє ім’я? Мені Мисливець має принести щастя. Він завжди був добрим до мене.
Мисливець йде геть – я слідом. Зупиняється – я сідаю й чекаю. Зупиняється – я чекаю. Знову і знову. Я наполегливий, і так ми проходимо половину Львова, аж поки Мисливець ховається від мене в якійсь пропахлій потом будівлі. Виходить за кілька годин зі спортивною сумкою на плечі. З сигаретою, затисненою між пальців.
– Хай тобі чорт, – каже, – ти все ще тут, псино?
Я дивлюся на нього й киваю: відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи... Якщо можливо отак передавати думки, я, вочевидь, впорався:
– Ну добре, – каже Мисливець. – Поїхали.
І ми їдемо. Моє собаче серце б’ється у такт із львівським трамваєм, а потім – у такт зі стуком коліс швидкісного потяга – так називається, хоча він такий самий швидкісний, як я королівський. Провідниця не любить собак, але боїться сперечатися з пасажиром. Потяг їде – далі й далі від Львова. Як моє собаче серце: та-да-да-дам. Я понад усе сподіваюся, що ми їдемо до Новерська. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола прекрасні озера й ліси...
А ми приїжджаємо до великого міста. Немає високих сосон, а озера, якщо і є, сховалися в бетонному лабіринті. Голі дерева самотньо хитають вітами.
– Як же тебе звати, а? – питає Мисливець.
Він згадує моє ім’я, коли ми під’їжджаємо до висотки:
– Ось ми і вдома, – каже. – А, точно, ти ж Дом? Як гора в Альпах... Я пригадав тепер.
Вадим усміхається і чогось боїться. Й чого Мисливець може боятися? Не можу собі уявити.
У квартирі все пропахло вином. Валяються на підлозі пляшки, келихи з кривавими колами. Мисливець ходить кімнатами, кличе якусь жінку. Ось воно що. Він, мабуть, боїться, що з нею щось трапилось. Я відчуваю, як страх множиться, прилипає до горла, заважаючи дихати. Вадим навіть кидається до прочиненого вікна, шукає, там, за вікном, на асфальті, – немає.
Я обережно рушаю до дальніх кімнат. Мисливець – за мною. Хтось невидимий лежить під ковдрами. Вадим зачиняє вікно – мабуть, аби жінка не застудилася. Але вона не застудиться – вона така п’яна, їй не страшний протяг, їй нічого не страшно.
Мисливець миє посуд і прибирає. І наче виправдовується переді мною:
– Сестра.
Він знову дзвонить Господарю – Господар не бере слухавки.
Жінка прокидається і кричить, намагається прогнати Мисливця з «її квартири», та він легко відкидає її до стіни. Божевільна жінка б’є посуд, який Мисливець щойно помив. Уламки летять – я ледве встигаю заплющити очі. Мисливець хвилюється: що ж ти, сестричко, калічиш собаку? Що ж ти знову смітиш? Він зачиняє її в кімнаті. Мисливець любить сигарети і чистоту. Й можливо, трохи – собак.
Так ми живемо. Насправді жити тут можна лише, коли жінка зачинена, спить чи дивиться телевізор. А по той бік екрана з’являються помаранчеві прапори – море людей з прапорами. Господар не бере слухавку.
А потім Мисливцю телефонують. Він зачиняється у кімнаті, а виходить уже одягнений, знову з великою спортивною сумкою на плечі. Каже:
– Я маю їхати, – дивиться на жінку, на мене. – Сестричко, не пий, гірше буде. І я тебе прошу, годуй собаку. Це ж пес мого друга. Пес же не винен ні в чому. Я ще не знаю, коли повернуся. Як завжди...
Замість відповіді жінка кидає у Мисливця склянку:
– Та пішов ти! Убивця!
Вадим ухиляється, відсуває носаком кросівка друзки:
– Я скоро повернуся, й ми про це поговоримо.
Він зачиняє двері. Жінка плаче й шукає щось в шафі, висуває всі шухляди підряд, кидає на підлогу речі. Мисливець буде незадоволений.
Я боюся залишатися з божевільною. Мені трохи шкода її, але вона вже нічим не пахне. Мені не зрозуміти її.
– Ось, – жінка тримає в руках ключ. Я думаю, зараз вона відчинить двері й втече, а вона лише каже мені: – Тікай.
І я вислизаю. Я беру слід. Куди мені ще іти в цьому місті? Нікуди, як і сестрі Мисливця. Тільки за ним.
ГотельУ повітрі великого міста запах бензину і креозоту, і трохи чомусь – грози, підіймається з вентиляційних люків, збиває мене з пантелику.
Я тримаю слід, концентруюся тільки на ньому, намагаюся не провалитися, та чим далі йду, тим частіше провалююсь в глибину. Якщо я не вполюю Мисливця, я тут пропаду. Та мені вдається – я перестаю помічати, що за проспекти, провулки, базари та переходи долаю. Слід тягне мене за невидимий повідець. Уже близько. Уже тепліше. Сходи, охоронці, килим із запахом тисяч ніг. Лапи ковзають на мармуровій підлозі. Вгору, вгору, вузьким коридором направо. Біжи, Доме, біжи. Тут, на останньому поверсі, за цими дверима. Дихати важко – я не молодшав усі ці роки. Відчиняй, Мисливцю, Той-Хто-Не-Вмів-Полювати тебе таки вполював. Але за мною вже біжать і небезпечно пахнуть якісь люди...
– Може, його цей, пристрелити? Він зараз перелякає тут всіх.
– Та ні, ну ми що, звірі? Це ж пудель.
– Так що, у мішок і все. Скажемо, якщо що – скажений. Пам’ятаєш, бомж...
Двері відчиняються.
– Що тут... – так, це Мисливець.
Охоронці перед ним вибачаються – тут, розумієте, пес бездомний.
А Вадим дивиться на мене і каже:
– Це мій. Дякую, що знайшли. Вас хіба не попереджали, що пес зі мною?
Охоронець бурмотить щось у рацію. Псам вхід заборонено, але мисливцям можна все. Нас залишають у спокої.
Мисливець зачиняє двері й раптом замахується:
– Був би ти мій, я б тобі з задоволенням надавав. – Такі тут уявлення про приватну власність. Втім, Вадим опускає руку. – Я кому сказав дома бути? І вона в мене теж отримає. Треба знайти твого Бориса, так... Але я його років десять не бачив. Чи більше?
Вадим ще щось бурчить, та я не знаю відповідей на його запитання.
Я досліджую новий прихисток. Кріселка шкіряні, ліжко велике – помістимось. І чистотою пахне – дешевими хімікатами, якими нічого не змиєш. Вадиму має подобатися. Килим просякнутий куривом і рясно политий спермою – дорогий український готель. А це... Хоч я й Той-Хто-Не-Вмів-Полювати, я все-таки тямлю щось: на ліжку – рушниця. Вона захована у чохлі, та ж я чую – порох, спеціальні мастила... Мені стає моторошно, а Мисливець усе стовбичить біля вікна й просторікує. Він наче п’яний, хоча алкоголю в крові й немає.
– Ти маєш забути все, – пояснює недоречно, – не бачити качку, не чути ніяких «кру-кру». Хоча «кру» це ж журавлі? Ай, та яка різниця! І в журавля поцілити можна, і в... У тебе, – він регоче. – Як вважаєш, можна полювати на пуделя?
І Вадим дістає рушницю з чохла. Оптичний приціл.
– Думаєш, п’яний? Я на роботі не п’ю. Просто веселий, – він ховає рушницю, й закурює. Курить у ліжку, говорить – про полювання й сестру, що вважає його убивцею.
Дзвонить мобільний – Мисливець сіпається. Мабуть, це воно – ті самі «дальнейшие распоряжения», яких він чекає в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».
Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. Нарешті. Певно, Господар ось-ось мене забере.
І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу... Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало ш-ш-ш, і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки: прямо, тоді наліво і – провалитись на глибину. Та цього ж тепер не буде. Не буде? Мене нудить. Перед моїми очима і носом так, ніби це відбувається зараз: парк, і біжить за мною старий із надто хворим для бігу серцем: «Дом! Доміку!» Хай мені бультер’єр, що я роблю тут, у готельному номері з вбивцею? Чому я повинен вертатися до Господаря?
Люди на площі співають щось – чути навіть крізь зачинені вікна. Людям, здається, весело там, внизу. Весело – і вони ще називають це революцією.
А я тепер поїду в Новерськ. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола... Мисливець кладе мобільний назад, на тумбочку, і – мовчить. Чому він мовчить? Мисливець відчиняє вікно: люди на площі співають ще голосніше. Я чув цю пісню з вікна «гвардійської» школи, ще тоді, коли в ній працювала й співала по понеділках Оля. Слідкувала, аби ніхто не сміявся... Люди гарно співають. Можливо, навіть його не існує більше, того Новерська? Можливо, коли Господар розібрав на цеглу всівсі заводи, і дитсадок, і школу, то залишився тільки його великий новий будинок – і так Новерськ зник. Є місця, повернутись у які неможливо. Ймовірно навіть, інших місць просто немає.
– Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му. Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною. Мені подобається, як ти мене слухаєш.
Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився телевізор з вимкненим звуком – там, у телевізорі, були всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді оператор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тільки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець, ні, – інше слово.
Півночі ввижається мені під готельною стелею кришталева чехословацька люстра, привезена Господарем з неіснуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще багатьох держав, – більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’яностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за пес? Неправильний.
Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете внизу – двірники чи вітер. Телевізор і далі працює беззвучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіомушлю. Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні! Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я наближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, і очі – ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче побачити крізь екран мене – загубленого свого собаку. Вона ж, мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стрибаю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти – і сонний Вадим мене випускає.
– Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе привели назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.
Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слухатиму.
