Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)
Після «гріхопадіння» раптом посипалися нещастя. Хоча чому ж раптом? Оля ніби чекала їх.
Батько Марусі подзвонив попрощатися. Тоді, як і тепер, прощається багато хто, лунають у слухавці голоси:
– До Торонто!
– У Москву! Все ж лучше, чем тут.
– Тель-Авів, а там...
– Нью-Йорк!
Марусин батько їхав якраз до Нью-Йорка.
– Це аж в Америці? – перепитала Маруся і – захворіла.
Я думаю, через новину про батька, Тамара вважає, це через протяг:
– Нема чого у вікні сидіти! Все одно ж не бачиш нічого.
А лікар прийшов і сказав, що тепер епідемія, хоч і весна. Та Оля знала: все через той хабар.
Мала тиждень температурила, не могла підвестися з ліжка, марила, переповідала щось із Олиних підручників: про Колумба, про кораблі – загиблі «Санта Марію» та «Пінту», й «Нінью», який уцілів. На тих кораблях плив до Америки батько. Уламки «Санта Марії» та «Пінти» приєднувалися в маленькому серці до капітана Крюка.
Врешті швидка повезла дівчинку до лікарні. Оля поїхала, звісно, з донькою. Ми ж залишилися й боялися.
А в лікарні Марусю забрали кудись, за непрозорі, фарбовані в біле двері. Маму Олю залишили в коридорі:
– Стороннім не можна!
– Я не сто...
– Нікому не можна! Це реанімація, жіночко! Тут нема на що дивитися, це не цирк!
Взагалі-то так завжди було та є в радянських реанімаціях – навіть, коли вони формально вже не радянські. Але Мама Оля чомусь забула про те, що все – так. Вона взагалі все забула.
Ніхто за всю ніч так і не вийшов у коридор. Окрім санітарки.
Санітарка сказала, що нічого не знає, але якби хтось помер, то знала б.
– Моліться, моліться, пані, – й пішла. А тоді раптом озирнулася, вже коло виходу. – Вмієте?
І тоді Мама Оля заплакала вголос.
– Нічого. Головне, пані, каятися. Каятися в гріхах. Бо хвороби – це від батьківських гріхів.
Так і просиділа Мама Оля всю ніч в коридорі. Окрім неї, там була лише Діва Марія. Висіла на стіні. За словами Олі, просто на диво красива. Така Madonna della Likarnya. При ній – пластмасові квіти у вазонку.
Мама Оля молилася їй, цій Марії на стіні, невміло, так якось, по-совєцьки, клялася, наче на комсомольському зібранні, що обов’язково виправиться. Обіцяла Марії, як обіцяють старшим товаришам. Тільки ж, думаю, більшість із тих, хто щось обіцяв на тих зібраннях – просто патякали, розігрували, як слід, виставу. Та Мама Оля завжди і всьому вірила. Так зараз вона повірила санітарці, лікарю, Діві Марії. Оля обіцяла більше ніколи не спати з чоловіками без шлюбу, ніколи не заздрити тим, у кого є гроші на безліч прекрасних іграшок, яких у Марусі нема й не буде, та, звісно, ніколи не брати і не давати клятих цих хабарів. Нізащо, ніколи! Оля клялася Марії, що, якби вона знала, обов’язково би наздогнала ту красиву багату жінку і віддала їй усе, навіть цукерки.
– Дякуйте, що ми наперед не вимагали.
– Дякую.
Мама Оля й Маруся залишилися на місяць узагалі без грошей.
– Нічого, можна й вшістьох на дві пенсії, – сказав дід Іван. – Тільки без витівок. І псину цю... – тут він, звісно, зиркнув на мене, – невідомо чим годувати.
На тому нещастя, можливо, й закінчилися б, якби не Олина щирість.
Коли до колишньої «гвардійської» школи прийшла перевірка, Мамі Олі докладно все пояснили: скільки, кому, як.
– Ні, – тихо сказала Ольга Іванівна, й портрет Кобзаря зі стіни кабінету завуча зиркнув на неї, ніби оцінюючи.
– Що ні? – перепитала завуч. – Грошей немає? Я позичу. Ви атестуватися хочете?
– Хочу.
– То давайте якось це вирішимо.
– Ні.
Звісно, ні. В неї й так сліпа донька зі слабким імунітетом, колишній чоловік із грін-картою, суворий батько з серцем і дачею, яку нікому не дозволено бачити, пес, якого немає чим годувати, мама, яка вже давно не виходить на вулицю, племінниця, яка погрожує втекти до Німеччини, сестра, що ховає горілку на холодильнику «Мінськ», і той таки холодильник «Мінськ», який ось-ось чхне востаннє й замовкне, залишивши всю родину горювати за ним. Ні, Мамі Олі не можна випробовувати терпець Madonna della Likarnya. Ще одна Божа догана – і все. Все точно полетить шкереберть.
– Як хочете...
Перевірка прийшла до Мами Олі, коли якраз розглядали початок війни між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною.
Мама Оля розповідала все так, як пише новий підручник. Вона майже вивчила ті слова напам’ять. Вона затиналася трохи – українська іноді зісковзувала з її язика, заплутувалася між зубами своїми тоненькими «і» й прекрасними «ї», хотіла втекти й поступитися іншим звукам, твердішим, впевненішим, жорсткішим.
Ми не знаємо, чому сталася та розмова. Чи справді все через відмову «подякувати» за перевірку? Мама Оля не впевнена. Мабуть, вона якось не так розповідала про початок тієї війни, яка занапастила обох її дідусів – одному відібрала життя, іншому – розум. Мама Оля не впевнена. Зрештою, існує безліч неправильних способів розповісти про ту війну. Можливо, навіть жодного правильного немає.
Можливо, вступ радянського війська до Львова в 1939-му й відступ у 1941-му уявлялися новим людям із районного управління освіти якось інакше, не так, як вчили в іще радянському інституті кілька років тому. А можливо, навчання взагалі замало й замало книжок, і потрібна злість, гнів, майже безумна жага – дізнатися, як насправді.
Жінка з управління освіти ввічливо дочекалася дзвінка, аби поставити свої запитання. Навіщо дітям чути цю їх розмову? Та діти чомусь не розходилися. Принишклі, слухали, припинивши збирати зошити та пенали в старенькі портфелі та привезені звідкись з-під піднятої залізної завіси круті рюкзаки.
Звідки? Мама Оля застигла й мовчала. Що вона має відповісти? І справа не в тому, аби знайти правильну відповідь для перевірки. Просто справді, а звідки вона? Можливо, вона з Баку? Ось і тонкий запах нафти, про який сама Оля, звісно, ж і не здогадується, будь-кому з псів розкаже, як вона купалася в Каспійському морі. А може, вона з селища на Забайкаллі, де ходила до першого класу? А може, з якого-небудь Саратова, де й не бувала ніколи, бо звідти втекла від невідомих бід ще її бабуся, за течією Волги аж до Каспійського моря. Чи, може, Оля таки з України? З села, куди скоро поїде батько ставити пам’ятник на могилі своєї матері.
Звідки вона? – Мама Оля просто ніколи про це не думала. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес...» – проноситься в голові пісенька, ніби прив’язана до цього питання, як вузлик напам’ять.
– Ми з-під Харкова, – Мама Оля зробила вибір на користь Крайновки.
І вже не так і важливо, що відбулося потім.
– Чудове українське місто... Ось ви вчите дітей, як почалася Друга світова в Україні. А ви знаєте, що відбувалося в 41-му зовсім поруч із вашою школою? Ось там, – чиновниця махнула рукою.
– Де... де управління міліції?
– І там, так. І в Бригідках. Ви знаєте?
Мама Оля мовчала. Вона розгубилася.
Хоч будь-який львівський пес міг би відповісти на це просте запитання.
Ні, ми не знали ні років, ні імен жертв, ні партійної та національної приналежності вбивць, ми вже не чуємо мов, якими одні кричали, а інші віддавали накази. Але ми знаємо, що там відбувалося.
Мама Оля не знала. Діти не виходили з класу. Діти взагалі-то любили молоду вчительку історії з кучерявим волоссям і маленькою донькою.
А жінка з управління освіти зрештою не сказала нічого такого, просто констатувала: не знаєте ви історії, а вчите.
Нічого такого. Хто її взагалі знає, історію цю? Хто скаже про долю всіх будівель, де тепер управління міліції, школи, чи просто люди живуть?
Але тепер Мама Оля впевнена, що з неї поганий учитель історії. Ні, вона читала ще в радянських журналах про всі жахливі факти, репресії, «перегиби на місцях»... Читала і забувала. Оля не з тих, хто ловив хвилі іноземних радіостанцій, хто шукав чогось закордонного, окрім зручних туфельок або джинсів... І річ не в тім, які книжки вона тепер прочитає – картина світу в її голові просто не зможе отак взяти й перевернутися.
Молодий директор умовляв Маму Олю залишитися. Казав: «Ви ж атестувалися! Все ж нормально! Перевірка ж не встановила нічого такого. А ви стараєтеся. Ось мову так добре вивчили. Та що ви думаєте, інші вчителі історії кращі за вас? І у вас же донька...»
Завуч сказала: «А я вас попереджала».
– Ні, річ не в тім, – пояснювала вже нам, на кухні, заплакана Мама Оля. – Мені ж заробляти треба. По-справжньому. Я влаштуюсь кудись, щоб платили. А історії я справді не знаю. Я зовсім заплуталася. То тільки одну історію вивчила, тепер – інша. Краще б я на математику пішла, у мене ж були здібності... Я заплуталася. Ну справді.
Можливо, Мама Оля карала сама себе – не так за незнання історії, як за своє «гріхопадіння». Ну, яка вона вчителька після всього?римечания
Полковник сварився, кричав так, що, мабуть, гідно помстився любительці симфоній Бетховена поверхом вище:
– Куди ти, дурна, без роботи? Як без роботи можна? Одна вже он... – він несміливо махав рукою до цариці Тамари. – Як без роботи?
І справді – як? За місяць Мама Оля влаштувалася продавцем у маленький кіоск недалеко від дому.
АтлантидаЛьвів – насмішка з легенд про затонулі міста. Про Атлантиду та Кітеж російський. Замість потонути самому – Львів причавив своїм тілом єдину слабку ріку. Той, хто живе біля моря, дихає сіллю, дивиться в далину й відчуває себе, мабуть, підвладним стихії. А тут можна чути, вдихати ріку під асфальтом. І що, почуватися переможцем? Не знаю, запах такий собі. бабусині сукні Маруся не озвучує більше – надто дратівливо Ба реагує на такі припущення про її вік. А може, в скрині старі книжки? Незнані досі історії, які хтось так і не наважився розповісти. Я не знаю. Скриня, мов чорна діра, не пахне нічим, крім своїх залізних боків. Тому вона мене і притягує.
А Маруся ось любить бавитись в дивну гру. Сідає на скриню, підібгавши під себе ноги, та вимагає:
– Розкладіть мені Атлантиду, будь ласочка!
Дорослі слухаються. Довкола Марусі ростуть острови чарівного архіпелагу: ті самі ненависні баночки з краденими парфумами, кудлаті ляльки, гумові тваринки, м’які ведмеді, кулькові ручки, холодні нефритові намиста, срібна ложечка, потемніла від розмішування цукру у чаї, і витягнуті з серванту, як з моря на сушу, порцелянові риби з роззявленими ротами, і балерина з одною ногою, і горнятка для кави, з яких ніхто ніколи не наважується випити кави, і попільничка – в родині ніхто не курить, і брошка – срібна квітка з гранатом у серцевині. Цю брошку полковник подарував дружині, коли вона народила Олю.
Весь цей священний скарб зазвичай зачинений у серванті. Велика Ба ніколи й нікому не дозволяла його зачіпати дарма. Бо ж ніколи в житті вони більше не зможуть купити щось схоже. Але тут – бери все, що хочеш, Марусю, знаходь раз за разом свою Атлантиду маленьких речей. Марусі все можна.
І Маша не розуміє – як так? І гри цієї не розуміє теж. Ревнує до молодшої сестри.
І поки Маруся відкриває острів за островом, швидше за Колумба й Васко да Гаму, Маша ховається в кухні з альбомом і олівцями, малює, наводить чорним фломастером розвідні мости.
– Раз, два, три, чотири, пять, вышел зайчик погулять, – рахує Оля. – Вдруг охотник выбегает, прямо в зайчика стреля...
– Рибка! – вгадує Маруся, рятуючи зайчика. – А це мамина червона ручка, оцінки ставити.
– Червона, – зітхає Оля.
Маруся не звикла, що мати більше не викладає в школі історію.
Мала, звісно, впізнає будь-яку річ з єдиного дотику, ще до того, як мисливець піднімає рушницю. Це просто така гра – у диво. В те, що Маруся – володарка важливого дару впізнавання речей.
Гра закінчується, й дівчинка нудиться знову. Знову заводить розмову про скриню – раптом всередині взагалі – королівська корона, спадок засновника міста. Версію про
Потім Маруся припускає раптом щось зовсім страшне, страшніше за версію про провалля до інших галактик.
– А що, як там хтось мертвий всередині?
– О Боже, що ти говориш, Марусю! Дитині не можна говорити про смерть!
Дивна думка. Звідки вона в людей? Можливо, це в гарнізонних містечках від дітей завжди щось приховували? Випадково загиблих на стрільбах солдат, бойові завдання, а може, чорні квадрати таборів, добре видимі з північного неба. Але Маруся не розуміє обмежень, не бачить:
– Коли Атлантида потонула, люди ж померли. Але з’явились нові та знайшли скарби. Й хіба господар скрині не повернувся б за нею, якби був живий?
Мама Оля пояснює, звісно: повернутися не завжди можливо. Іноді все, що ти можеш, – залишити своє для інших людей.
– Але людям, які потонули разом з Атлантидою, не шкода було б, якби ми її знайшли?
– Ні, я... Я впевнена, що не шкода. Атланти ж були добрими.
– А ми?
– Що ми?
– Ми добрі?
Це складно – розмовляти з дитиною. Тому дорослі й сюсюкають. Іноді мені здається, діти знають більше за всіх і ставлять свої каверзні запитання тільки для того, щоб змусити дорослих промовляти відповіді вголос.
Це ще поталанило, що ми, собаки, німі. Хоча, а про що б я спитав? Мені ж усе ясно. Не було ніколи ніякої Атлантиди. Весь світ – Атлантида. Щойно хтось його губить, хтось інший знаходить – і скоро загубить теж. І так без кінця. Світ – нерозмінна монетка, застрягла між каменями, доки її не знайде дитина. Колись на таку монетку можна було купити морозива, тепер – нічого уже не купиш. Інфляція, зміна влади й суспільного ладу, заміна банкнот і карбованих профілів. Тільки морозива хочеться все так само. Навіть собаці.
Маруся бере до рук срібну ложечку. Нею колись годували маленьких Тамару та Олю, потім Машу, тоді – Марусю. Чомусь Велика Ба думала, що дітей треба годувати саме срібною ложечкою.
– Це твій прадід забрав у фашистів, – пояснює Оля. – Як у твоєму улюбленому кіно.
– У кіно ложечку не забирали... – задумується Маруся. Уточнює: – Дід у фашистів забрав?
– Так, а в кого ж.
Та Маруся ще не закінчила із питаннями:
– А фашист купив цю ложку для себе? Навіщо йому така гарна? – Маруся вкотре ніжно обмацує вензелі найціннішого родинного скарбу.
Дід, батько Великої Ба, повернувся з Берліна пораненим переможцем, привіз оцю ложку, якусь мереживну скатертину, яка так і зосталася десь під Баку, та окуляри в золотистій тонкій оправі. Коли одягаєш – світ розпливається. Той фашист, що носив їх, мав, мабуть, дуже поганий зір. Ніхто так і не замінив скло.
– Може, фашист купив її не для себе, а для родини.
– А у фашистів буває родина? – дивується Маруся. Видно, в радянських фільмах, про це сказано небагато. – І що, діти фашиста теж їли з цієї ложки? А чим же вони тепер їдять?
– Припини дурні запитання! Інакше не будемо більше бавитись в Атлантиду.
Але Цілики й далі бавилися. Гра потрібна була Марусі. Тільки зі срібної ложечки ніхто чомусь більше не їв, і цукор в міцному чаї розмішувати нею перестали – поклали до серванту вже навічно, біля іншого безглуздого трофею – окулярів, в яких розпливається світ.
А потім, коли Маруся втомиться, мати читатиме їй вголос книжку. Світло з-під жовтого абажура світитиме, осяватиме Марусину усмішку та застиглі очі, Маму Олю, Тамару й Машу, зігнуту над альбомом.
У книжці хворі діти тікають від фашистів аж на далекий Алтай. Діти з книжки, звісно, одужають.
– Тебе теж вилікують, – каже на всяк випадок Оля.
– Раніше б давно вже вилікували, – повідомляє раптом Тамара – вона це вже казала насправді. Здається, вона ностальгує усе сильніше. – При Союзі...
Полковник втручається:
– Що ти верзеш? Що при Союзі? При Союзі люди не сліпли? Заборонено їм було сліпнути? А за порушення що? Десять літ таборів!
– Татку... – Оля вскакує з місця. – Тихіше, тут же Маруся!
Полковник зітхає, йде геть. Тамара кидає вслід:
– Розходився кричати! Тут тобі не твоє село!
Полковник озирається. Я втискаю морду у плечі – ох, зараз буде. Але нічого не відбувається. Полковник шкандибає до своєї радіомушлі, й слухає-слухає-слухає, на коротких і довгих хвилях...
КіоскДе б не працювала Мама Оля, Маруся любить посидіти в неї – тепер ось ми сидимо в кіоску. Світло ліхтаря проповзає до металевої буди, минаючи сигаретні блоки, марси-снікерси та жувальні гумки. Всередині тіні від марсів різкі й загадкові, ніби справді це не цукерки – залізо й базальт інших планет.
Маруся каже, в кіоску не менш цікаво, ніж на уроках історії. Мама Оля чомусь так не думає та повторює:
– З мене була погана вчителька. Треба знати своє місце.
Несхоже, щоправда, аби й кіоск був Олиним місцем. Запах чорнила й крейди більше їй личив. Тепер її шкіра нагадує про Господаря – тхне тютюном і грошима. А гроші – пахнуть натовпом, усіма жителями країни, що ланцюжком передають банкноти з рук в руки.
Оля гроші не любить, тримає під прилавком миску з водою й рушник, перерахує решту – й споліскує руки. Та приходять нові клієнти, купують сигарети й презервативи, жувальні гумки з наклейками й інопланетні цукерки. Оля так називає їх – інопланетні, бо Цілики марсів-снікерсів ніколи не куштували. За винятком Маші.
Маша фиркає:
– Я таких об’їлася ще в Німеччині.
Маруся заздрить. Тамара киває.
Вона сама нічого такого не їла, лише купувала доньці – дорого ж.
Тепер, потай від всіх, ми куштуємо цей загадковий Марс на двох із Марусею. Тобто мала би куштувати лише Маруся, та я змушую її поділитися – може, мені в кіоску й краще, ніж в школі. А головне, і в кіоску, і на уроці розвага, зрештою, одна й та сама – історії. Тільки на уроках – історії країн і народів, а тут, у кіоску – дрібні, випадкові, людські.
Удова партійного боса, Варгіна, виявляється, любить батончики не менше за нас із малою, тільки грошей в неї більше.
– Вы не смотрите, Олечка, деточка, что я американские конфеты беру, – торохкотить вона досі з акцентом якогось далекого російського міста, досі з його запахом – заводи, риба, зима. – Я же раз в неделю только. Попробовать. А папа ваш как?
Це ж треба, яка увага до нас. Оля знизує плечима – добре, лише ось серце... Нервуватись не можна, а полковник усе нервується – з будь-якої дрібниці. Засідання Верховної Ради слухає.
Товаришка Варгіна зітхає, поправляє велику зачіску, починає повідати про покійного чоловіка так, наче за тим і прийшла:
– Згорів на роботі. Все – стрес. Розумієте? Це ж відповідальність. Велика відповідальність. Зараз, дєточка, немає таких людей.
Мама Оля киває. Вона трохи уявляє собі відповідальність і стрес працівників КДБ – сама, Бог милував, не стикалася, але чула й читала... Ці читання, щоправда, ніяк, здається, не позначались на її світогляді. Й, думаю, Варгіну Мама Оля недолюблювала геть не через роботу її чоловіка, а тільки тому, що мадам Варгіна нас із полковником незлюбила. Полковника – за те, що вітається українською, мене – за компанію. Втім, вона також ненавидить і огидну таксу на прізвисько Лумп...
А хазяїн такси, Ярослав Теодорович з під’їзду навпроти, намагається кинути курити, бо дуже хворіє. Якщо не кине, каже, не доживе не те що до десятиріччя Незалежності, а й до президентства В’ячеслава Чорновола, на якого покладає, здається, великі надії. Вибори вже в червні, та Мама Оля тихо пояснює доньці, так, ніби це важливо для семирічки, що Чорновіл цього року навіть не балотується.
– Розумієте, Олю, я готовий померти, – говорить сусід, все глибше влізаючи у віконце кіоску. – Все, що хотів, я побачив. Україну, нове життя, нове покоління, – киває невпевнено на Марусю. – Картини мої знову купують тут. Щоправда купили лише одну. А з-за кордону купувати чомусь припинили... Інших тепер купують, інших. Коротше, я б докурив і дожив.
Ярослав Теодорович нахиляється і його витягнута, овальної форми голова, здається, ось-ось пролізе всередину нашого торгівельного прихистку.
– В мене, Олю, до речі, квартира лишиться, – Ярослав Теодорович робить паузу, яка, ймовірно, здається йому промовистою. – Не знаю ось, кому відписати. Розумієте, Олю? Квартиру.
Ні Оля, ні Маруся, здається, не розуміли. Розумів лише я й, можливо, не дуже розумна такса, якій здається дотепним, підскакуючи, гавкати мені в самісіньке вухо. Саме в ліве, те, що з дефектом. Невже ця сигарета на ніжках, дешевша за ті, що курить її безсоромний господар, натякає на свою вищість? Тьху.
– А ви таксі своїй квартиру лишіть, Ярославе Теодоровичу. Вам як завжди? – намагається Оля поставити крапку в розмові.
Дарма Оля так. Ярослав Теодорович пахне фарбами, спокоєм і раком легенів (десь в другій стадії – ще поживе, хоча я взагалі-то пес, а не лікар). Може, й справді лишив би простору квартиру навпроти. Живемо ж, наче три пси в одній буді. Думаю, всі старечі натяки – просто формальність, така сама звичка, як сигарети, з часів, коли Ярослав Теодорович був іще бабієм і працював в академії. вчасно зупинитись не вміє. – А хочете, Олю, я ваш портрет намалюю? Зараз, знаєте, в моді жіночі портрети. Щоб усміхнені. Бо страждання позаду. Вже все, настраждалися українці, – говорить упевнено, а потім, ніби розуміє, що бовкнув дурницю. – А ви як гадаєте, Олю? презервативи продасть хтось, окрім твоєї колишньої вчительки.
– Як завжди, Олю, як завжди. Дарма ви. Я ж свята людина, в мене дід навіть священиком був. Совєти його й цей... – він зображає сум на обличчі, й стає ще некрасивішим. – А то б він і мене краще виховав. Може. А ви ж не така, як...
Ярослав Теодорович хоче сказати «як батько» – це точно, бо він уже так казав. Але тоді Оля відмовиться продавати йому сигарети, не те що слухати його сміховинні натяки й компліменти. Мама Оля втомилася від нелюбові людей до її тата. Що він їм усім заподіяв? Чому вони ніби знову бачать його гарну військову форму, форму, яка самій Олі все ще подобається, бо є частинкою всього того прекрасного, що з нею було колись, в іншому, кажуть, жахливому світі. Хіба це провина сама по собі – бути полковником Радянської Армії? Літати в небі з небезпечним птахом-винищувачем – нікого втім не винищуючи, навіть не зачіпаючи, нікому не чинячи й найменшої шкоди. Батько ж не воював ніде. А якби й воював? Винен той, хто віддає наказ. Хіба ні?
Але батько не воював, думає жінка. Були би медалі, гордість, спогади, фотографії... Хіба Оля не знає, як це буває? Кожна війна лишає по собі пам’ятники й паради. І згорьованих родичів, звісно. Але батько живий і ні в чому не винний. Боюся, Оля вважає його святим, а ось Ярослава Теодоровича – ні. Раніше до квартири, що вікна в вікна дивиться на квартиру Ціликів, все ходили студенточки з художньої академії... Та тепер сусід – просто художник, не викладач.
– Колишніх художників не буває. Як не буває колишнього, скажімо, пуделя чи там... комуніста, – він зупиняється, хоча
– Я? – в очах Мами Олі прокидається грайливий бісик. – Ярославе Теодоровичу, а продати такий портрет за скільки можна? Ось на нашому Вернісажі за скільки піде? А то мені гроші потрібні, доньку лікувати, а навіть на їжу толком нема. То за скільки?
Ярослав Теодорович бурчить щось про меркантильність жінок і погану спадковість Олі.
– Родина запроданців... Мистецтво вони... – добре, що Мама Оля не зважає.
А ще до кіоску ходять студенти.
– Світланко, упізнаєш?
– Ой, Ольго Іванівно...
Світланка з останнього класу, що встигла випустити зі школи Оля, пахне косметикою й чоловіками. Просить кілька пачок презервативів.
– Ось... – промовляє розгублено Оля, рахуючи пачки.
Вона й не встигає нічого такого сказати, як чує:
– Ой, Ольго Іванівно, тільки не треба...
– Так я ж мовчу. І добре, що ти ось купуєш... – виправдовується Мама Оля. – Я ж... Може, й треба так!
Та Світланка, мабуть, не впевнена, що так треба. Довго не з’являється потім. У місті тепер багато кіосків, де
Та одного вечора Світланчина фігурка затуляє від нас ліхтар. Дівчина не купує нічого, просто стоїть, ніби чекає когось.
– Світла... – висовується з віконця Оля.
Але гальмує гучно біля Світланки авто – довгий і блискучий, як чорний лабрадор, мерседес. Хлопчина – я вже бачив його неподалік – вискакує з водійського місця:
– Привіт, Свєт. Шеф чекає, сідай назад, – а сам до кіоску, замовляє усе одразу – на пів шкільної зарплати.
Оля квапливо збирає товар, жуйки й пляшки кокаколи випадають із раптом незграбних рук. Олі, певно, хочеться запитати в хлопця, куди він везтиме Світланку – та це ж дурне запитання. Хочеться пояснити, що Світланка малювала в зошитах маленьких дельфінів навіть у старших класах і мріяла стати лікаркою. А ще, вона була закохана в хлопчика, якого в десятому класі збила машина, теж кажуть, чорна. Весь клас плакав на похороні, Світланка – ні.
– Марік, ти скоро? – квапить хлопчину, відчинивши дверцята авто, пасажир. – А ти, кицю? Запрошення чекаєш? Запрошую...
– Голос якийсь знайомий, – коментує чи то мені, чи то сама собі Оля.
Світланка сідає в авто. Оля підраховує решту. Маленькі дельфіни... Вчителька з мови якось поставила Світланці двійку за те, що в зошиті на полях були ті дельфіни. Дельфіни – це не частина мови, це частина тваринного світу. Така була аргументація. Світланка й тоді не плакала, хоча вдома за двійки її дуже сварив батько, іноді до синців на зап’ястках.
– Чекайте, ви ж помилилися! – кричить Оля вслід мерседесу, схожому на чорного лабрадора.
Чується Світланчин сміх на задньому сидінні. Гримають блискучі дверцята, беззвучно відбиваються в них Олин кіоск і ліхтар.
Така велика нестача... Два дні роботи. Оля плаче, і я втішаю її, уткнувши носа між гострими втомленими колінами. Але плаче вона лише після того, як записує на картонку поруч номер чорного мерседесу. Ні, вона не така вже й безнадійна.
– А у Світланки все добре, – шепоче вона собі. – Що я розумію...
Клієнтів більше немає, тільки небо заглядає в кіоск – але небо, звісно, нічого не замовляє – тому, певно, ніколи й не дурить на решті. Й на тім спасибі.
