Текст книги "Дім для Дома"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Розділ 9

Чоловік, схожий на письменника

 Чоловік, схожий на письменника, з’явився на нашій вулиці одночасно з тим, як вкотре зник Костя. Я помітив чоловіка з балкону. Він ішов, озираючись, підносячи голову вгору, наче хотів розгледіти в місті щось, – а може, і все. Геть усе в місті. Він перекинув через руку кашемірове пальто, і черевики його ледь поскрипували. Чоловіку було, може, років сто. Він був із Міста – в його крові змішалися впізнавання й розчарування, трохи замилування й якийсь старий невитравний страх. Його акуратна валіза підскакувала на нерівному тротуарі. Та чоловік не зважав, він, попри все, широко всміхався місту та городянам, й навіть помахав рукою білому пуделю на третьому поверсі – тобто мені. Чоловік прямував у бік парку, й зник скоро за поворотом. Та я його запам’ятав.

З того часу я часто бачив цього дивака. Як він зупинявся раптово біля котрогось з будинків. Як ламаною чи то українською, чи то російською просив у магазині якісь невідомі продавчині продукти. Як тинявся вулицями з ручкою та блокнотом або фотоапаратом. А іноді – й з Ярославом Теодоровичем.

Мене зацікавив цей старий. І так, іноді я підслуховую – чи добре, можливо, я навіть підслуховую регулярно. Я вже казав, коли підбігає сусідський пес, розмова часто звертає до його власників. Тож я прекрасно розчув, як Ярослав Теодорович пояснював з деяким співчуттям до мене, що «цей не вельми охайний пудель – пес полковника-удівця, старша онука якого втекла з дому в сімнадцять років, а молодша втратила зір ще в чотири». Й що це, мабуть, покарання полковнику за його гріхи.

– Що ж за гріхи? – перепитував мішанкою з англійської та польської схожий на письменника чоловік.

– А хіба в Радянській Армії служили святі? – відповідав Ярослав польською.

Я майже все розумів.

– А що? Він десь воював? Чи ви натякаєте на співпрацю з КДБ?

– Ну... З КДБ чи не з КДБ, він – частина злочинної системи. Його й поховають із серпом і молотом на лобі – побачите.

– Ну я не хочу, щоб когось ховали. Я хочу поговорити з цим чоловіком. Це було би добре для моєї книги про місто. Right? Так? Це міг би бути цікавий...

– Який стосунок полковник має до Львова? – перебив Ярослав Теодорович. – Львів уже давно не радянський, на щастя. Вони тут випадково, нічого не знають ні про історію, ні про мистецтво. Ні, доньки полковника милі, особливо молодша, але виросли в закритих гарнізонах чорт знає де – цілковита темрява та совок. На жаль. Ці люди – останні, з ким би я говорив. На вашому місці.

Довідки

 Чотири роки, чотири, – зітхають жінки, кожна сама до себе. Бояться вголос називати цю цифру. Все, що завгодно, може статися за чотири роки. Особливо, якщо, мов пес, рік рахуєш за сім, або хоча б, як часом військовий льотчик, – один за два. За скільки ж рахувати рік жінці, в якої зникла дитина, ніхто не скаже.

Тамара об’їздила вокзали й університети, була у столицях – спочатку в Києві, потім – в Москві. Бо якось їй проясніло, що Маша сказала сестрі зовсім не назву міста – а слово «столиця», вірніше навіть російське «столица». А це не Київ для Маші.

Тамара вірить у той дзвінок – інакше би не шукала. Хоча іноді навіть мені здається: Маруся вигадала його. Захистила дорослих своєю вигадкою – так, як вони все життя захищають її своєю.

Чотири роки. Мабуть, Маруся має право тепер обрати собі ім’я. Захоче – може тепер бути й Машею. Нема більше сестри з тим самим ім’ям. Але ні, здається, й коли хтось навіть випадково назве її так, Варгіна чи хтось із вчителів у «гвардійській» школі, Маруся не відгукнеться. Це ім’я належить сестрі, спільне в них – тільки Марія. Це, здається, важливо – право на різність.

А полковник все міцніше стискає штурвал винищувача, і коли скрикує «Мамо!», іноді мені чується «Машо!».

Усі ще чекають нового дзвінка. Не говорять телефоном подовгу. А потім, як раптова депортація, – зміна телефонного номера.

– Ні! Та як же це...

Тамара й Оля божеволіють від цієї звістки. Але що вдієш? У телефонній компанії немає знайомих, немає «блату». Хоч би вулицю не перейменовували ім’ям чергового письменника. В’їжджали Цілики в будинок на вулиці Галана – письменника з яскравою комуністичною біографією. Його дружину Совєти стратили в 37-му. Та це йому не завадило їх звеличувати й репресій не помічати – зате добре бачити звірства українських націоналістів. За що його й забили сокирою. Чи то власне трохи ображені націоналісти забили, чи, ймовірніше, співробітники радянської держбезпеки. Принаймні так кажуть. Мама Оля навіть розповідала, як ще школяркою ходила з класом на екскурсію у ту саму квартиру, бачила ту саму сокиру й рукопис, залитий кров’ю. Звісно, одразу по Незалежності для вулиці знайшли більш підходящого літератора. Про Богдана Лепкого я не чув у районі нічого поганого, тож є надія, що вулицю не перейменовуватимуть більше. І лист – якщо Маша жива, й напише колись листа – легко потрапить до поштової скриньки.

Одного разу мені навіть здалося, що скринька вже пахне – ледь чутно – нашою утікачкою. Я навіть потягнув старого за рукав, і він мене зрозумів. Тільки всі скриньки виявились поламані, відчинені навстіж.

– Якби я знала. Навіть, якщо найгірше. Я хотіла би просто знати. Твоя Маруся все вигадала. Не було дзвінка. Якби навіть... Я би квіти носила... Я би оформила свідоцтво про смерть. Її ж немає, мабуть? – божеволіла часом Тамара. – Немає? А може, й оформити, Олю? Це буде так, ніби я знаю. Буде довідка: все, відмучилася.

Мама Оля сердилася – навіть з горя, як можна таке казати?

Та може, людям насправді легшає від довідок із печатками.

Втім, це був уже один з останніх виявів відчаю. Надію Тамара втратила. І, досягнувши дна, відштовхнулася й поплила нагору. Зрештою, від чотирирічних пошуків у неї залишився досвід і кілька цікавих знайомих серед попутників...

Одного дня, нікого не попередивши – це, мабуть, таки сімейна вада – вона подалася в першу «бізнес-поїздку». Задешево накупила в знайомої селянки продуктів. Сигарети сховала всюди, навіть у своєму великому ліфчику. Та й виїхала з пересадками в бік Перемишля.

Томку кілька разів ловили, сигарети виймали, її знімали з автобуса, одного разу вкрали всі гроші. Та Тамарі не було чого втрачати. І врешті її «бізнес» почав рости.

Це вона на деяких пропускних пунктах запровадила моду возити в дорожніх сумках маленьких ягнят на продаж, і породистих псів, і навіть котів сіамських – приспавши все це бідацтво бозна-чим на кордоні. Це вона провозила групи заробітчан, наче привидів.

Полковник лютував. Усе це він, звісно, вважав злодійством, плямою на честі родини. Тамара ж відповідала просто:

– Ви всі змирилися з цими злиднями. А я, якщо тільки це взагалі можливо, вилікую вашу Марусю. Побачите.

Повертаючись ненадовго додому, Тамара привозила гроші й історії. Не завжди приємні. Приміром, якось старий поляк назвав її в автобусі вбивцею і не якою-небудь – вбивцею бандерівською, українською націоналісткою – так, як Тамара сама, бувало, когось називала у Львові. Після того випадку, втім, припинила. Вона ж визначала себе за матір’ю, яка не дуже, м’яко кажучи, знала свій родовід, – росіянкою.

– Та я йому паспорт свій старий радянський показати могла б! Там же написано: ро-сі-ян-ка.

Полковник похитав головою:

– Той поляк все одно б тебе вбивцею назвав. Тільки комуністичною. Ти, певно, просто на вбивцю схожа.

Тамара, не помічаючи, що батько з неї кепкує, продовжувала лютувати:

– Та краще б взагалі не було всіх тих національностей! І кордонів разом із ними!

– Так а на чому б ти тоді заробляла? Ти ж контрабандистка, – хмикнув старий.

На тому й закінчили. Полковник сміявся. І чому йому так мало те все боліло? Вже відболіло, можливо.

Випивала Тамара все менше. Я чув від людей багато разів, що жіночий алкоголізм не лікується. Це виявилося неправдою.

Цитрусові

 Дві великі валізи я, як завжди, зауважив раніше за інших. Тамара оглядала їх, вперши руки у боки. Зиркала то на валізи, то на велику німецьку шафу. Ніби оцінюючи, чи поміститься до валіз усе. Але принаймні Тамара не приховувала, що хоче втекти, – навіть хвастала.

– Я їду в Іспанію, – заявила. – На кордоні нове начальство. Задрали. Та й злодійство це все, так? Тому я дістала візу...

Полковник, Мама Оля й Маруся мовчки дивилися, як Тамарине життя, наче повітря, перекачується з кімнат у валізи.

– Доглядати ні за ким я не буду, – продовжувала просторікувати Тамара. – Нехай самі собі підтирають жопи, – попередила вона невидимих іспанців.

Взагалі невідомо, як з такою царською вдачею думала Тамара влаштуватися за кордоном.

– Як же ти будеш там? Зовсім сама... – не розуміла Оля.

– А я й так сама, – відповіла сестра. – До того ж я люблю помаранчевий колір, – Тамара рішучо поклала до валізи помаранчеву сукню, куплену ще, здається, у польській Легниці у шкільні роки: – Я, правда, зараз в цю сукню не поміщаюся... Але тепер схудну. Я збиратиму апельсини. Чи мандарини... Не пам’ятаю. Яка різниця?

Полковник і Оля сварилися та благали, вони чомусь не хотіли Тамару втрачати.

Я вийшов, я ненавиджу такі сцени – не пощастило ж з домом. Та все одно до мене доносилося з кімнати:

– Ти не розумієш, – я зможу! Я все життя мріяла їсти досхочу апельсинів. Ось там і наїмся... Чи там мандарини? Яка різниця!

Музика

 Дивний збіг – саме того дня Цілики вперше після смерті Великої Ба наважуються ввімкнути магнітофон. Маруся протирає колекцію касет. Хоча пилу на них і немає: навіть коли Тамара заборонила музику – треба ж було горювати – Маруся все перебирала касети в коробочці. А касет багато – Марік, мабуть, часом брав данину товаром. Та де той Марік? Тільки музика й буде нагадувати про нього. Дівчинка натискає на кнопку – пахне гарячим пилом, і чути у тиші, як крутиться плівка.

Але, схоже, тиші в домі нарешті кінець: співають «наркомани на городі», потім англійською щось – про Москву й вітер змін. Я, до речі, давно намагаюся уявити собі цей вітер – які в ньому запахи? Listening to the wind of change, жінки готують сніданок. Смачно пахне яєчня. Може, й Цілики зміняться – будуть щасливими. Тільки Мама Оля раптом кричить на доньку:

– Ти що, Марусю? Не клади так хліб! Ніколи, чуєш мене?

Маруся застигає, намацує на столі буханець. Хліб лежить догори дриґом. Хоча, хто його знає, де вверх, де низ у хлібини? Якщо послухати полковника, в хмарах можна переплутати навіть, де небо, а де земля.

Ми вислуховуємо повчальну історію від колишньої вчительки:

– Так, як оце ти зараз, Марусю, катам хліб давали.

Мала зітхає. Згасає її недоречна усмішка. Вітер змін затихає, щоб поступитись наступному, менш оптимістичному треку. Настрій, що панував після смерті Ба, знову тут. Дарма вкотре дряпали підлогу, переставляючи шафи, дарма вішали штори – ті, що Ба тримала на чорний день. Чи не дарма – ось день прийшов.

– Яким катам, мам? Що ти вигадуєш?

Мама Оля заходиться пояснювати: раніше хліб для ката клали отак, догори дриґом, щоб і кат знав, де знайти свій хліб, і пекар був ніби непричетний.

– Той, хто пече хліб для ката, – теж трохи кат. Хіба ні? – пояснює Оля й не вірить собі сама.

А Маруся ображається. Її взагалі все частіше дратує ставлення матері. Ця надмірна опіка, ці казки про прозріння. Маруся виростає зі своєї недоречної усмішки, як з дитячої сукні. Ні, посмішка ще на місці – бо нічого для Марусі не означає. Але якби означала, здається, мала вже не дарувала б її так щедро. Вона дорослішає тепер особливо швидко – тепер, коли є перші втрати. Маша, Велика Ба, Марік...

Пристойний рахунок як на такий вік.

– Цікава історія, мам, – каже спокійно Маруся. – Але я ж не кат і не можу ним бути. І ти, і тітка Тамара, й дідусь. То яка різниця, яким боком покласти хліб? І, до речі, я поріжу його сама.

– Але ж ти...

– Спробуй зав’язати очі й порізати хліб, мам. Це не дуже зручно, але ти зможеш. Бабуся мені дозволяла, коли ми готували разом.

Оля зітхає, дістає з полиці баночку й вкладає Марусі в долоню:

– Ось перекис водню. На всяк випадок... Просто на всяк випадок. Ріж, що хочеш. Мені час.

І Оля йде на роботу, а ми залишаємось вдома. І цілий день подарована Маріком музика співає в магнітофоні. Саме в цей день. Навіть полковник вслухається – музика подобається йому. Тільки вона заглушає щось того вечора.

Маруся зменшує гучність:

– Що це було?

Тільки виє сигналізація десь далеко. Чи не далеко?

– Схоже на... – починає полковник. – Навіть не знаю.

Олі немає зі зміни. Довго. Старий хвилюється. Та ось її запах підіймається сходами.

Оля втомилася від незнайомців, пляшок кока-коли та сигаретних пачок, вона хоче тиші. Цілики вимикають усе – так, ніби якраз сьогодні віялове відключення світла знову добралось до їхнього дому. Тиша. Вітер носить вулицями газети й пластик – замість опалого листя. А у газетах – «Мафія! Хто наступний?» Місто засинає, львівська мафія прокидається – як у відомій грі. Оля спить, вона ще не знає: працювати в кіоску їй залишилось недовго. Марікова музика щось заглушила. Щось важливе. Але що?

Ціликам нецікаво, хто буде наступним. З автомата, ножем по горлу, вибухом – та хоч отруту в кубок з вином, як у добрі старі часи, які, на думку Марусі, хтось заховав у скрині. Хіба долетить випадкова куля, влучить у хлопчика, як на Митній недавно... Втім, і це, мабуть, брешуть. Не може такого бути. Та й Цілики залишаються – цілими, саме так. Ці люди прожили майже все двадцяте століття геть не для того, аби загинути в якихось-там розборках у 90-х. Повз Ціликів навіть кишенькові злодії проходять у натовпі й не беруть нічого.

На третій день після вибуху, який заглушила музика Маріка Мендельсона, в двері квартири на Лепкого дзвонять. І дуже настирливо.

Оля спить після нічної зміни, старий шкандибає, щоб виглянути у вічко:

– Бандюга якийсь, – доходить до висновку.

– Хто там? – питає Маруся.

– Та бандюга. Не відчиняй.

– Мам, прокинься, – шепоче. – Там, мабуть, Костя до тебе.

Оля прокидатися відмовляється, і Маруся сама біжить до дверей. Полковник лякається, поспішає напереріз онуці – тільки спішити він вже не вміє. Маруся розчахує двері:

– Хто тут? – запитує в порожнечі. – Дядя Костя?

Полковник дверима грюкає так, що аж шиби дрижать. І тільки тоді Мама Оля, похитуючись, в одній сорочці, виходить з кімнати.

– Мамо! Там, мабуть, до тебе... Ти ще можеш його наздогнати!

У Марусі, звісно, свій інтерес. Пропав не лише Костя – її потаємний друг зник ще раніше. Він, на думку, Марусі не бандит, звісно, – так, щиросердний Олівер Твіст із радянського зібрання Діккенса в чорно-зеленій оправі.

– Я не буду нікого наздога... – відповідає Оля, та новий дзвінок у двері обриває її.

Полковник чортихається, але донька вже принаймні доросла.

Я, звісно, давно вже знаю, хто завітав до Ціликів. На порозі не Костя. Темні окуляри й кепка на кучерявім волоссі, білий пластир на підборідді. Марік захекався й пахне страхом уже набагато більше, ніж доларами, – його й не впізнати.

Він вибачається, в нього дуже мало часу. Маруся кидається на голос – та тепер уже мати виштовхує її до квартири, виходить до гостя та зачиняє двері.

Вперта дівчинка притискає вухо до дерева, я – слухаю теж.

Чути погано. Тільки окремі слова.

– Не знаю, – відмахується несхожий на себе Марік. – Мені головне поїхати.

Оля зачиняє двері, тримає в руці й розглядає якийсь складений вдвоє аркуш. Вона пахне полегшенням так само сильно, як Маруся – розчаруванням.

– Що я знаю, мам? – питає Маруся. – Він сказав я щось знаю... Дорогу?

– Марусю, ти що, підслуховувала? – люди, які так часто брешуть, як Оля, вважають підслуховування одним зі смертних гріхів.

Вона тікає на кухню. Чути запах корвалолу та рюмсання.

– Що сталося? – голос полковника.

– Костя помер.

– Хто такий Костя?

Я підхожу до дверей, аби побачити, як Оля зморщила лоба, думаючи, що відповісти, а потім відкинула руде пасмо з лиця та сказала просто:

– Ніхто, тату.

Зрештою, так і є. Вона навіть не пам’ятала Костю з шкільних часів. Він мусив показати їй випускний альбом, аби повірила. Вона не пам’ятатиме Антиквара й з часів кіоску.

Та щось залишиться. Майже шістсот доларів у заначці й ще дещо – щось, до чого «Маруся та пес знають дорогу»...

Спадкоємиця

 Дорога, яку, як стверджував Марік, знали ми з Марусею, виявилася дорогою до антикварної крамниці пана Генріха.

Як я і думав, у цього не вельми прибуткового бізнесу було два господаря – справжній антиквар Генріх та рекетир Костя – антиквар тільки за назвиськом-поганялом. Останній, як повідомляли львівські газети та його колишній водій, вибухнув вчора разом з автомобілем.

Генріх одягає окуляри, підносить до очей загадковий аркуш, який отримала від Маріка Мама Оля:

– Так, підпис Костянтина Вікторовича... І дата, так-так.

Якщо коротко, то на зім’ятому листку написано ось що: Ольга Іванівна Цілик 1964-го року народження – спадкоємиця. Спадкоємиця частки в антикварному бізнесі, ТзОВ «Місто».

Чоловік, який пахне своєю крамницею, підіймає на нас погляд:

– Оль-го Іванів-но, – трохи затинається він. – Розумієте… я...е-м-м... не зможу передати вам частку. За документиками Костянтин Вікторович не є, тобто не був співвласником. Та й ви, якщо отримаєте її, ще захочете одразу продати приміщення, правда ж? – він знімає окуляри. – А нам цього не треба.

Оля мовчить і чекає продовження. Вона не дуже-то й вірила, що тепер має якийсь-там бізнес, прийшла до крамниці просто «про всяк випадок».

– Офіційно я не можу передати вам частку, – повторює Генріх. – Та я чесна людина. Давайте будемо разом... е-м-м... вести всі справи. І я платитиму вам, як собі, так-так. А ви, впевнений, знаєте трохи менше. А з часом ми залагодимо і документики...

– Покажіть мені... право власності чи що там? Документи оцього ТзОВ. Будь ласка.

– Добре-добре, – каже старий антиквар. І, копирсаючись в шафі, бурмотить, вочевидь, сам до себе: – Це ж треба яка спадкоємиця...

Оля вивчає папери, та, видно, в них справді нічого втішного. Все це скидається на останній жарт колишнього однокласника.

– Ну нічого, – втішає пан Генріх. – Я ж чесна людина. Кандидат історичних наук, так-так. Давайте я вам все тут покажу, – і Генріх усміхається в свою сиву борідку, та пахне усе так само – тільки своєю крамницею – часом, який він сам, мабуть, і покришив на салат.

У крамниці нічого не змінилося від наших з Марусею перших неофіційних візитів.

Усе так само важко вдихнути. Шинель і проломлену каску досі ніхто не купив. Кому потрібен цей мотлох? Не дивно, що справи в крамниці ідуть не дуже. Та Генріх показує свої – чи то тепер спільні з Олею – володіння натхненно, називає речі пестливими іменами: «друкарочка», «статуеточка», «орденок Червоного Знамені», «клясерок з марочками». Ось-ось скаже до бюсту вождя «Ленінчик», і Оля тоді вже не витримає – розсміється голосно з усієї цієї сміховинної сцени.

– Запам’ятай, – повторює Генріх уп’яте, непомітно перейшовши на ти, – ти маєш знати, що продаєш.

Такий закон Генріха Генріховича: знати, що продаєш.

Тільки ж речі навряд говорять з ним так, як зі мною. Тому і він сам іноді, мабуть, не знає анічогісінько.

Антиквар зупиняється врешті, розвертається до слухачки й завершує екскурсію описом найважливішого експонату в цьому музеї:

– Я Генріх Генріхович. Кандидат історичних наук. Медієвістика. Докторську не дали захистити через мою принципову політичну позицію. А також національність. Самвидав, участь у дисидентському русі... Ось гляньте на цю руку, – він простягає руку, й Оля, як і сказано їй, глядить. – Ця рука тиснула руку самого Сахарова! – пауза. – Ви хоч знаєте, хто такий Сахаров?

– Так. Винахідник водневої бомби?

– Сахаров – перш за все борець! І ця рука... Ай, що вам казати!

Та він все-таки каже. Розповідає, що руки його надрукували колись багато заборонених віршів. За ті вірші поетів відправляли в Сибір, але ж вірші залишалися.

– А для поетів, Олю, це головне.

Здається, так і треба продавати будь-яку річ у крамниці – так, як цей антиквар продає свої кінцівки.

– Ти маєш знати, що продаєш, – знову повторює він, хоча це вже запам’ятав навіть пудель. – Ти ось історик, Олю. Ти вчила діток. Чому ти могла їх навчити? Історія тут... Тут! Кожну річ треба знати, шкатулочку, брошечку, порцелянове кошенятко чи балерину.

Потім старий антиквар заварює чаю – покупців у крамниці все одно нема. Антиквар осідає, перетворюється на доброго старого в домі, повному скарбів. Генріх та Оля п’ють чай і говорять. Тобто говорять Генріх з Марусею. Мама Оля поки не знає, що і сказати.

Розділ 10

Календаря немає

 Ще один рік у місті. Ось уже й двохтисячний настає. Хтось боїться його, але не мала:

– Я подумала, – каже, – мені ж дванадцять. Виходить, більшу частину життя я житиму в цьому столітті, у двадцять першому. Я ж, певно, звикну?

Полковник сміється, сам він, мабуть, не збирається надто звикати.

Вицвілий календар із таксами викинули, на щастя, ще рік тому – нового досі немає. Маруся щось ще туркотить про новий час, коли полковник знаком просить помовчати. В телевізорі той самий чоловік, що танцював колись на параді в Берліні. Тепер чоловік повідомляє, що він втомився та йде. Полковник знизує плечима – нехай, і продовжує нарізати новорічний салат.