Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 34 страниц)

11. Бавдоліно будує палац для Пресвітера Йоана

Уранці в п'ятницю троє ґенуезців, Певере, Боямондо і Ґрілло, прийшли підтвердити те, що чудово було видно здалека. Пожежа погасла, майже сама по собі, бо ніхто не завдавав собі зайвого клопоту гасити її. Але це не значило, що можна вже було йти у Царгород. Ба більше, маючи змогу легше рухатися вулицями й площами, прочани ще запекліше полювали на заможних міщан і посеред ще теплих згарищ руйнували рештки того, що ще лишалося несплюндрованим, шукаючи скарбів, які вціліли після перших пограбувань. Никита безутішно зітхнув і попросив вина з Самосу. Він побажав також, щоб йому підсмажили на краплині олії насіння сезаму, яке можна повільно жувати між одним ковтком і другим, а тоді звелів принести ще й трохи горіхів і фісташок, щоб мати змогу краще слідкувати за подальшою оповіддю Бавдоліна.

Якось Райнальд послав Поета до Парижа з якимсь дорученням, і той скористався цим, щоб разом з Бавдоліном і Абдулом вернутися до корчемних утіх. Він також познайомився з Вороном, але, схоже, фантазії того про Земний Рай зацікавили його мало. Бавдоліно помітив, що роки, проведені при дворі, змінили його. Він набрав твердості, і хоч не переставав весело цмулити вино, але здавалось, ніби він намагається не перебирати міру, щоб бути напоготові, завжди готовий до стрибка, як хтось, хто сподівається застати жертву зненацька.

– Бавдоліно, – сказав він якось, – ви тут гайнуєте час. Того, чого ми мали навчитися тут, у Парижі, ми навчилися. І всі ці вчені просто обісралися б, якби завтра я прибув на диспут при повному параді придворного чиновника, зі шпагою на боці. При дворі я навчився чотирьох речей: перебуваючи при великих людях, теж стаєш великим, великі люди насправді дуже малі, влада – це все, і нема жодної причини, чому б саме тобі її колись не запопасти, принаймні якусь її частину. Звісно, треба вміти чекати, але не можна проґавити нагоду.

Але він одразу ж нащулив вуха, коли почув, що його друзі далі говорять про Пресвітера Йоана. Коли він розлучався з ними, їдучи з Парижа, історія ця все ще виглядала фантазією бібліотечних щурів, але в Мілані він чув, як Бавдоліно говорить про це з Райнальдом як про щось, що може стати видимим знаком імперської влади – принаймні настільки, наскільки були ним знайдені Волхви. У такому разі ця затія його зацікавила і він став брати в ній участь, немов будуючи собі воєнну машину. Помалу стало здаватися – коли він про це говорив, – що край Пресвітера Йоана, як земний Єрусалим, із місця містичної прощі перетворюється для нього на землю, яку треба завоювати.

Він нагадав своїм товаришам, що після пригоди з Волхвами Пресвітер став набагато важливішим, ніж раніше, і мусив справді постати як rex et sacerdos. Цар над царями, він мусив мати такий царський палац, порівняно з яким палаци християнських монархів, включно з василевсом царгородських схизматиків, здалися б халупами, а бувши первосвящеником, він мусив мати храм, порівняно з яким папські церкви здалися б халабудами. Треба було наділити його гідним палацом.

– Взірець ми маємо, – сказав Борон, – це Небесний Єрусалим, як бачив його апостол Йоан в Апокаліпсі. Оточувати його мають високі мури з дванадцятьма брамами, як дванадцять колін Ізраїлевих – три брами на півдні, три брами на заході, три брами на сході і три брами на півночі…

– Аякже, – насміхався Поет, – Пресвітер входить в одну й виходить з іншої, а коли насуває буря, усі вони одночасно грюкають; протяги такі, що в такому палаці я б не жив навіть після смерті…

– Дай мені сказати. Фундамент мурів зроблений з яспису, сапфіру, халцедону, смарагду, сардоніксу, сердоліку, хризоліту, берилу, топазу, хризопразу, гіацинту та аметисту, а дванадцять брам – це дванадцять перлин, і майдан напроти них – з чистого золота, прозорого, мов скло.

– Непогано, – сказав Абдул, – але думаю, що взірцем має бути Єрусалимський Храм, як його описує пророк Єзекиїл. Приходьте завтра вранці до мене в абатство. Один з каноніків, превчений Рішар Вікторинець, шукає способу відтворити план Храму, оскільки текст пророка місцями неясний.

– Мосьпане Никито, – сказав Бавдоліно, – не знаю, чи цікавився ти колись вимірами Храму.

– Поки ні.

– Так ось, ніколи цього не роби, бо при цьому можна зламати собі голову. У Книзі Царів говориться, що ширина Храму – шістдесят ліктів, висота – тридцять, а глибина – двадцять, і що ґанок його завширшки у двадцять і завглибшки у десять ліктів. Але в «Хроніках» стверджується, що висота ґанку – сто двадцять ліктів. Тоді, при ширині двадцять, висоті сто двадцять і глибині десять, ґанок не тільки в чотири рази вищий від цілого Храму, але й такий нестійкий, що варто на нього дмухнути, як він упаде. Та найбільший клопіт починається, коли читаєш видіння Єзекиїла. Жоден вимір тут не тримається купи, і багато хто з побожних людей погоджувався з тим, що Єзекиїлові у видінні дещо привиділося – немов він трохи забагато випив і йому двоїлося в очах. І то було б ще нічого, бо бідолаха Єзекиїл теж мав право розважитися, якби той Рішар Вікторинець не став міркувати так: якщо кожна річ, кожне число, кожна соломинка в Біблії має духовне значення, треба насамперед добре втямити, що воно означає буквально, бо сказати, що довжина чогось одного – три, а чогось іншого – дев'ять, це велика різниця для духовного значення, оскільки ці два числа мають різні містичні значення. Не можу тобі навіть гаразд описати ту сцену, коли ми пішли послухати лекцію Рішара про Храм. Він увесь час зазирав у книгу Єзекиїла і знай міряв усе мотузкою. Він намалював контури будівлі, яку описав Єзекиїл, а тоді брав жердини й планки з м'якого дерева, різав їх з допомогою своїх помічників і намагався зліпити докупи клеєм та цвяхами… Він пробував відтворити Храм, пропорційно зменшивши його розміри, тобто там, де Єзекиїл казав лікоть, він велів обрізати на палець… Що дві хвилини все валилося, Рішар сердився на своїх помічників, кажучи, що вони десь не дотиснули або дали замало клею, а ті виправдовувалися, твердячи, що він дав їм неправильні розміри. Тоді вчитель виправляв свою помилку, кажучи, що, можливо, в тексті пишеться про porta, але в цьому випадку йдеться про porticus, інакше двері виходили завбільшки з цілий Храм; іншими разами він брав свої слова назад і заявляв, що два розміри не узгоджуються між собою тому, що за першим разом Єзекиїл виходив з розміру цілої будівлі, а за другим разом – з розмірів її частини. Або ж іноді там, де згадується лікоть, мається на увазі геометричний лікоть, тобто шість звичайних ліктів. Одне слово, кілька днів ми розважалися, дивлячись, як святий цей чоловік крутиться, мов муха в окропі, і щоразу, як Храм валився, ми вибухали сміхом. Щоб приховати це, ми вдавали, буцім підбираємо щось, що у нас упало, але згодом якийсь канонік помітив, що надто вже часто у нас щось падає, і прогнав нас геть.

У наступні дні Абдул припустив, що оскільки Єзекиїл належав до народу Ізраїля, якесь світло міг пролити на цю справу хтось з його одновірців. А що його товариші обурено запротестували, мовляв, не можна читати Писання, питаючи поради в юдея, бо всім відомо, що підступний цей люд змінював текст священних книг, щоб стерти звідти будь-яку згадку про пришестя Христа, Абдул сказав, що дехто з найбільших паризьких метрів іноді, хоча й тайкома, послуговувався знаннями рабинів, принаймні щодо тих уступів, де не йшлося про пришестя Месії. Само собою так вийшло, що якраз у ті дні вікторинські каноніки запросили у свою обитель одного з них, ще молодого, але вже славетного Соломона з Жерони.

Звісно, Соломон не міг замешкати в абатстві Святого Віктора: каноніки знайшли йому кімнату, сморідну й темну, на одній із найзанедбаніших вулиць Парижа. То справді був муж ще молодого віку, хоч обличчя його виглядало виснаженим від розважань і студій. Висловлювався він доброю латиною, але його важко було зрозуміти, бо мав він одну чудернацьку особливість: у лівій частині рота він мав усі зуби, зверху й знизу, починаючи від серединних, зате не мав жодного зуба у правій. Хоч був ранок, у кімнаті було темно, і йому доводилося читати із засвіченим каганцем, і коли ввійшли відвідувачі, він поклав руки на сувій перед собою, немов щоб перешкодити їм зазирнути туди – зайва обережність, бо сувій був записаний гебрайськими літерами. Рабин спробував вибачитися, бо то, мовляв, книга, якою християни слушно бридяться – горезвісна «Толедот Єшу», де розповідається, що Ісус був сином куртизанки і найманця на ім'я Пантера. Але вікторинські каноніки попросили його перекласти кілька сторінок з неї, бо хотіли зрозуміти, як далеко може зайти підступність юдеїв. Він також сказав, що працює над цим охоче, бо й сам вважає цю книгу занадто суворою до Ісуса, який був, безперечно, чоловіком чеснотливим, хоча й хибував у тому, що неслушно вважав себе Месією, але його, мабуть, обдурив Князь Пітьми, бо ж і Євангелія погоджуються, що той приходив спокушати його.

На запитання про форму Храму за Єзекиїлом він усміхнувся:

– Навіть найретельніші коментатори цього священного твору не зуміли точно встановити будову Храму. Сам великий Раббі Соломон бен Ісаак визнав, що якщо дослівно йти за текстом, неможливо зрозуміти, де розташовані зовнішні північні кімнати, де вони починаються на заході, доки тягнуться на схід, і так далі. Ви, християни, не розумієте, що священний текст народжується з Голосу. Господь, haqadosh baruch hu, хай буде благословенний Пресвятий вовіки, промовляючи до своїх пророків, дає їм почути звуки, а не показує образи, як це буває у вас, на ваших прикрашених мініатюрами сторінках. Звісно, голос породжує в серці пророка образи, але образи ці не є нерухомими, вони розчиняються і міняють форму залежно від мелодії цього голосу, і, прагнучи звести слова Господа, хай буде Пресвятий благословенний вовіки, до образів, ви заморожуєте цей голос, немов воду, що стає кригою і більш не втамовує спраги, а примушує тіло завмерти в смертельному холоді. Канонік Рішар прагне зрозуміти духовний сенс кожної частини Храму, а тому намагається спорудити його, немов майстер-каменяр, але цього він ніколи не зможе зробити. Видіння подібне до снів, коли речі перетікають одна в одну, а не до образів у ваших церквах, де речі завше залишаються тотожні самим собі.

Тоді Раббі Соломон спитав, навіщо його гостям знати, як влаштований Храм, і вони розповіли йому про свої пошуки царства Пресвітера Йоана. Рабин виявив до цього велику цікавість.

– Може, ви не знаєте, – сказав він, – що й у наших писаннях говориться про якесь таємниче царство на Далекому Сході, де все ще живуть десять загублених племен Ізраїля.

– Я чув про ці племена, – відповів Бавдоліно, – але знаю про них дуже мало.

– Про все це було написано. По смерті Соломона дванадцять племен, на які був поділений тоді Ізраїль, розбраталися. Тільки два з них, плем'я Юди й плем'я Веніямина, залишилися вірними Давидовому роду, а решта десять племен пішли на північ, де ассирійці перемогли їх і обернули в рабство. По них потім і слід загув. Езра каже, нібито вони пішли в землі, де ніколи не було людей, у край, званий Арсарет,[91]91
  Про це йдеться у Третій Книзі Езри (ЗЕз. 13,45), неканонічній для християн.


[Закрыть] а інші пророки заявляли, що колись вони знайдуться і з тріумфом вернуться в Єрусалим. Так-от, понад сто років тому один наш побратим, Ельдад з племені Дан, прибув до Кайравану в Африці, де живе громада вибраного народу, і сказав, що прийшов з царства десяти загублених племен, землі, благословенної небесами, де люди живуть мирним життям, не порушеним жодним злочином, де воістину течуть молочні й медові ріки. Земля ця зоставалася відокремленою від будь-якого іншого краю, бо захищає її річка Самбатіон, ширина якої дорівнює летові стріли з найпотужнішого лука, але в ній нема води, а лиш бурхливо котиться пісок з камінням, зчиняючи такий страхітливий гуркіт, що його чутно на віддалі півдня дороги, і мертва ця субстанція котиться так швидко, що якби хтось хотів перейти річку, вона б його перекинула. Кам'яний потік цей зупиняється тільки тоді, коли починається субота, і тільки в суботу його можна перейти, але жоден із синів Ізраїлевих не може порушити суботнього відпочинку.

– А християни могли б? – спитав Абдул.

– Ні, бо в суботу береги річки робить недоступними загорожа з полум'я.

– Тоді як зумів цей Ельдад дійти до Африки? – спитав Поет.

– Цього я не знаю, але хто я такий, щоб сперечатися про те, що зарядив Господь, хай буде Пресвятий благословенний вовіки? Які ви маловірні – Ельдада міг перенести через неї ангел. Але наші рабини, які відразу почали сперечатися про цю оповідь, від Вавилона до Іспанії, ставили собі інше запитання: якщо десять загублених племен жили згідно з Божим законом, їхні закони мали б бути ті самі, що й закони Ізраїля, натомість оповідь Ельдада твердить, що вони були іншими.

– Але якщо царство, про яке оповідає Ельдад, це царство Пресвітера Йоана, – мовив Бавдоліно, – тоді тамтешні закони справді мали б бути відмінними від ваших, зате подібними до наших, хоча й кращими.

– Саме це відрізняє нас від вас, язичників, – відказав Раббі Соломон. – Ви можете свобідно сповідувати свій закон, але ви зіпсували його, тому шукаєте місця, де його все ще дотримуються. А ми зберегли наш закон недоторканим, але не маємо свободи слідувати йому. У будь-якому разі знай, що я теж прагну знайти це царство, бо може бути, що там у мирі й злагоді живуть десять наших загублених племен разом з язичниками, і кожен вільний дотримуватися власного закону, тому життя в цьому дивовижному царстві може стати взірцем для всіх дітей Всевишнього, хай буде благословенний Пресвятий вовіки. Крім того, можу сказати тобі, що хочу віднайти царство це ще з однієї причини. Судячи з того, що говорив Ельдад, там усе ще розмовляють Святою мовою, прадавньою мовою, яку Всевишній, хай буде Пресвятий благословенний вовіки, дав був Адамові і яка зникла після спорудження Вавилонської вежі.

– Які дурниці, – сказав Абдул, – моя мати не раз розповідала мені, що Адамову мову відтворили на її острові; це ґельська мова, яка складається з дев'яти частин мови, – їх стільки ж, скільки різновидів матеріалів було використано для спорудження Вавилонської вежі, а були то глина і вода, вовна і кров, дерево і вапно, смола, льон і живиця… Ґельську мову створили сімдесят два мудреці зі школи Феніуса, використовуючи фрагменти зі всіх сімдесяти двох говірок, що народилися після змішання язиків, і тому ґельська мова містить усе найкраще з кожної мови, а як Адамова мова, вона має форму самого створеного світу, тож кожна назва цією мовою виражає саму сутність того, що вона називає.

Раббі Соломон поблажливо усміхнувся:

– Чимало народів вважають, буцім Адамова мова – то їхня мова, забуваючи, що Адам міг говорити тільки мовою Тори, а не тих книг, що повідають про богів облудних і брехливих. Ті сімдесят дві мови, які виникли після змішання язиків, не мають найважливіших літер: приміром, погани не знають літери Хет, а арабам невідома Пе, тому мови їхні нагадують свиняче рохкання, жаб'яче квакання або журавлиний крик, бо належать народам, які відмовилися від праведного способу життя. Але в момент сотворіння первісна Тора постала перед Всевишнім, хай благословенний буде Пресвятий вовіки, як письмена чорним вогнем по вогні білому, хоч порядок її був іншим, ніж у писаній Торі, як ми читаємо її нині, бо такою вона стала вже після Адамового гріхопадіння. Тому щоночі, глибоко зосередившись, я довгими годинами розбиваю на склади слова Тори писаної, щоб змішати їх, щоб вони крутилися, гіемов колесо млина, і потім знову стали у первісному порядку вічної Тори, яка існувала ще до сотворіння і яку Всевишній, хай буде Пресвятий благословенний вовіки, передав ангелам. Якби я знав, що десь далеко існує царство, де зберігся первісний лад і мова, якою Адам розмовляв зі своїм Творцем перед тим як допуститися гріха, я б охоче присвятив його пошукам своє життя.

Коли він вимовляв ці слова, обличчя Соломона освітилося таким світлом, що наші друзі замислилися, чи не варто запропонувати йому брати участь у їхніх майбутніх сходинах. Вирішальний аргумент висунув Поет: їх не повинно турбувати те, що цей юдей хоче знайти в царстві Пресвітера Йоана свою мову і своїх десять племен; могутність Пресвітера Йоана така велика, що він править навіть над загубленими племенами юдеїв, і нема причин, чому б йому також не говорити Адамовою мовою. Головним питанням було насамперед побудувати це царство, а для цієї мети юдей може бути таким же корисним, як і християнин.

Поміж цим усім все ще не було вирішено, яким має бути палац Пресвітера. З'ясували вони це через кілька ночей, учотирьох у кімнаті Бавдоліна. Надихнувшись генієм цього місця, Абдул наважився об'явити своїм новим друзям таємницю зеленого меду, твердячи, що він міг би допомогти їм не просто уявити собі, а й безпосередньо побачити Пресвітерів палац.

Раббі Соломон відразу заявив, що знає далеко містичніші способи викликання видінь, і що досить йому шепотіти вночі багатоликі комбінації літер таємного імені Господа, обертаючи їх на язику, немов сувій, без миті спочинку, щоб з них народився вир думок і образів, аж поки він не впаде в блаженну знемогу.

Поет поставився до цього спочатку недовірливо, а потім вирішив таки скуштувати меду, проте, прагнучи врівноважити його вплив впливом вина, він урешті загубив будь-який стрим і плів ще більші нісенітниці, ніж інші.

А досягнувши відповідного стану сп'яніння, він висловив думку, ілюструючи її кількома невиразними рисками, які він малював на столі вмоченим у келих пальцем, що палац має бути таким, який апостол Тома звелів спорудити для Ґондофора, царя індійців: стелі й перекриття з кіпрського дерева, дах – з чорного дерева, на бані стримлять дві золоті кулі, на кожній з яких виблискують два карбункули, тому вдень, у світлі сонця, сяє золото, а вночі, у світлі місяця, – самоцвіти. Відтак він перестав черпати зі своєї пам'яті та авторитетних свідчень Томи, і йому стали ввижатися двері з сардоніксу, поцятковані рогами рогатої гадюки, які не дають тому, хто крізь них проходить, внести всередину отруту, кришталеві вікна, золоті трапези на стовпах зі слонової кістки, свічки з бальзамом, ліжко Пресвітера, зроблене з сапфіру, щоб оберігати цнотливість, адже, завершив свій опис Поет, цей Йоан, якщо хочете, цар, але він ще й священик, а отже про жінок і мови нема.

– Мені це подобається, – сказав Бавдоліно, – але для царя, який править такими обширними краями, я б поставив у якійсь залі ще й механічні боввани, подібні до тих, які, подейкують, були в Римі й попереджали про бунт у якійсь із провінцій.

– Не думаю, що в царстві Пресвітера, – зауважив Абдул, – можуть бути якісь бунти, адже ж панує там мир і злагода. – Але ідея про бовванів йому сподобалась, бо ж усі знають, що великий імператор – сарацин він чи християнин – мусить мати при дворі бовванів. Тому він і їх побачив у своєму видінні і з допомогою дивовижної гіпотипози[92]92
  Гіпотипоза – буквально обрис, зображення; у риториці – фігура наочного зображення предмета.


[Закрыть] зробив їх видимими і для своїх друзів: – Палац стоїть на горі, гора ця зроблена з оніксу, а верхівка її така відполірована, що блищить, мов місяць. Сам храм круглий і має золоту баню, золотими є також стіни, інкрустовані самоцвітами, які сяють таким сильним світлом, що випромінюють тепло взимку й прохолоду влітку. Стеля всіяна сапфірами, які зображають небо, і карбункулами, які зображають зірки. Є там позолочене сонце й срібний місяць, а ось і боввани – вони прогулюються небесним склепінням, механічні птахи щодня співають, а четверо бронзових позолочених ангелів по кутах підіграють їм на своїх сурмах. Палац розташований на потаємному колодязі, де кінські запряги обертають жорно відповідно до зміни пір року, тому воно є образом Всесвіту.

Під кришталевою підлогою плаває риба і казкові морські створіння. Але чув я і про дзеркала, в яких можна бачити все те, що діється на світі. Пресвітерові вони б дуже придалися, щоб стежити за крайніми закутками свого царства…

Поет, якого тепер вельми цікавила архітектура, навіть узявся малювати таке дзеркало, пояснюючи:

– Воно має бути розташоване дуже високо, до нього мають вести сто двадцять п'ять порфірових сходинок…

– І алебастрових, – підказав Борон, який доти мовчки перетравлював вплив зеленого меду.

– Нехай будуть і алебастрові. На самій горі сходинки будуть з бурштину і пантери.

– Що то за пантера така – Ісусів батько? – спитав Бавдоліно.

– Не кажи дурниць, про нього говорить Пліній, це різнобарвний камінь. Але насправді свічадо це спочиває на одному стовпі. Чи пак ні: стовп цей підтримує основу, на якій стоять два пілястри, а вони підтримують основу, на якій стоять чотири пілястри, і так кількість пілястрів зростає, аж поки на середньому фундаменті їх не буде шістдесят чотири. Вони ж підтримують основу з тридцятьма двома пілястрами, а ті підтримують основу з шістнадцятьма пілястрами, і так кількість їх зменшується, аж поки не доходить до одного стовпа, на якому й спочиває дзеркало.

– Послухай-но, – мовив Раббі Соломон, – при цій чудасії з пілястрами дзеркало відразу впаде, тільки-но хтось обіпреться об основу.

– Помовч, ти ж бо лукавий, мов Юдина душа. Тебе влаштовує, що ваш Єзекиїл бачив храм, але невідомо, як він виглядає; коли приходить християнський каменяр і каже тобі, що так він не буде триматися купи, ти відповідаєш, що Єзекиїл чув голоси і не звертав уваги на образи, а тут я маю робити тобі дзеркала, які тримаються купи? Але я ще поставлю там дванадцять тисяч воїнів, щоб стерегли дзеркало; усі вони стоятимуть при базовій колоні і хай дбають про те, щоб вона стояла, як належить. Гаразд?

– Гаразд, гаразд, хай буде тобі дзеркало, – примирливо сказав Раббі Соломон.

Абдул прислухався до цих балачок, усміхаючись і гублячись очима в порожнечі, а Бавдоліно розумів, що в цьому свічаді він хотів би побачити принаймні тінь своєї далекої принцеси.

– У наступні дні ми мусили поквапитися, бо Поет мав вертатися і не хотів пропустити решту цієї історії, – сказав Никиті Бавдоліно. – Але ми були вже на добрій дорозі.

– На добрій дорозі? Але, як на мене, той Пресвітер викликав ще меншу довіру, ніж Волхви, прибрані кардиналами, і Карл Великий між янгольськими когортами…

– Пресвітер викликав би довіру, якби озвався листом до Фрідріха особисто.