Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 34 страниц)

16. Бавдоліно обведений навколо пальця Зосимою

У суботу вранці прибули Певере та Ґрілло й заявили, що в Царгород уже вертається якийсь лад. Не те що спрага грабування у прочан вгамувалася: це було радше тому, що очільники їхні помітили, що вони заволоділи також численними шанигідними мощами. Чаша чи адамашкове облачення, виставлені на торг, – це одне діло, але розбазарювання реліквій допустити не можна. Тому дож Дандоло наказав, щоб усі вкрадені досі коштовні предмети принесли в Святу Софію, де їх мали справедливо розподілити. Це означало насамперед розподіл добра між прочанами і венеційцями, які все ще очікували плати за те, що привезли сюди прочан на своїх кораблях. Відтак належало обрахувати вартість кожної речі в срібних марках, а з них лицарям припадали чотири частини, кінним сержантам – дві, а пішим сержантам – одна. Можна уявити собі реакцію солдатні, якій не дозволили хапнути нічого.

Подейкували, нібито посланці Дандола вже вивезли з Іподрому чотирьох коней з позолоченої бронзи, збираючись відіслати їх до Венеції, і всі ходили невеселі. У відповідь на ремствування Дандоло наказав обшукати вояків усіх рангів і потрусити навіть їхні помешкання у Пері. В одного лицаря на службі у графа Сен-Пуа знайшли якусь плящинку. Він казав, що то ліки, які вже висохли, але коли її взяли в руки, від їх тепла всередині проявилася якась червона рідина, і це, очевидно, була кров, яка вийшла з ребра Нашого Господа. Лицар кричав, буцім він чесно купив цю реліквію в одного ченця ще до розграбування, але, щоб була научка іншим, його відразу ж повісили, почепивши йому на шию щит з гербом.

– їй-бо, він був геть-чисто як здохла риба, – сказав Ґрілло.

Никита засмучено вислухав ці новини, але Бавдоліно раптом збентежився, немов то була його провина, перевів розмову на інше й відразу спитав, чи, може, їм пора вже покинути місто.

– Тут все ще великий содом з гоморою, – сказав Певере, – треба бути обережними. Куди ти хочеш податися, мосьпане Никито?

– У Селімбрію, там мешкають довірені друзі, які можуть нас прихистити.

– До Селімбрії не так легко дістатися, – мовив Певере. – Вона на заході, поблизу Довгих мурів. Навіть якщо роздобути мулів, усе ж це три дні дороги, а може й більше, бо ж з нами буде вагітна жінка. Зрештою, уяви собі, що значить перейти через місто з цілою чередою мулів – виглядатимеш на велику цяцю, і прочани накинуться на тебе, мов мухи.

Отже, мулів треба приготувати за містом, а з міста треба вибратися пішки. Треба буде перейти через Константинові мури, потім оминути узбережжя, бо там, звісна річ, забагато людей, тоді піти колом від церкви Святого Мокія і вийти за межі Теодозієвих мурів через Джерельну браму.

– Мало надії, що ніхто вас не зупинить, заки виберетесь з міста, – сказав Певере.

– Ага, – прокоментував Ґрілло, – й оком не моргнете, як вам надеруть дулу, а коли прочани увидять усіх цих жінок, то зараз їм слинка з рота потече.

Знадобився ще цілий день, щоб приготувати молодих жінок до дороги. Не можна було знову влаштовувати комедію з прокаженими, бо прочани вже втямили, що прокаженці по місті не гуляють. Треба було поробити їм плями і струпи на обличчях, які б свідчили, що вони хворі на коросту, і проганяли всяке бажання їх чіпати. Зрештою, ці три дні путі ціле товариство муситиме щось їсти, бо, як каже прислів'я, порожній мішок на ногах не тримається. Ґенуезці мали приготувати кошики, повні тонких і хрустких коржів, званих «скріпіліта» – їх пекли з горохового борошна, різали на шматки і загортали у велике листя, а потім досить було посипати їх перцем, і можна було язика проковтнути, а ситне воно було – левів можна годувати, краще від кривавого біфштекса; а ще вони припасли великі кусні плескачів з олією, шавлією, сиром і цибулею.

Никиті були не вельми до шмиги ці варварські почастунки, але він вирішив провести цей день приготувань, востаннє насолоджуючись смаколиками, які Теофіл ще мав змогу йому приготувати. До того ж він сподівався вислухати оповідь про решту пригод Бавдоліна, бо не хотів вирушати, не почувши найцікавішого – як закінчилася його історія.

– Історія моя ще дуже довга, – сказав Бавдоліно. – У будь-якому разі я їду з вами. Тут, в Царгороді, мені більше нічого робити, а на кожному розі в мене виникають прикрі спогади. Ти став моїм пергаменом, мосьпане Никито, на якому я пишу все те, що я вже майже забув – немов рука сама виводить літери. Гадаю, той, хто оповідає, завжди повинен мати кому оповідати, і тільки так він може оповідати собі самому. Пам'ятаєш, я писав листи до імператриці, але вона так їх і не прочитала? Я вчинив ту дурницю – дав прочитати їх своїм друзям – тільки тому, що інакше листи мої не мали б сенсу. Але що стосується нашого з імператрицею поцілунку, про це я не міг розповісти нікому, а тому довгі роки носив у собі спогад про нього, іноді насолоджуючись його запахом, немов це твоє вино з медом, а іноді відчуваючи на вустах смак трутизни. Лише розповівши про це тобі, я почувся вільним.

– А чому ти розповів про це мені?

– Тому, що нікого з тих, хто був якось причетний до моєї історії, тепер уже нема на світі. Зостався лиш я сам. Тому тепер ти потрібен мені, як повітря. їду з тобою до Селімбрії.

Тільки-но оклигавши від ран, одержаних при Леньяно, Фрідріх прикликав до себе Бавдоліна разом з імперським канцлером, Християном з Буха. Якщо робити щось серйозно з тим листом Пресвітера Йоана, не варто було гаяти часу. Християн прочитав пергамен, який показав йому Бавдоліно, і, як обачний канцлер, висловив деякі застереження. Насамперед, почерк цей, на його думку, негідний царської канцелярії. Послання це має дійти до папського двору, до дворів Франції та Англії, до візантійського василевса, а отже його слід оформити так, як оформляють важливі документи в цілому християнському світі. Відтак він сказав, що потрібен час, щоб приготувати печаті, які виглядатимуть як справжні. Якщо робити все як належить, квапитись не варто.

І як зробити так, щоб про цього листа прознали в інших канцеляріях? Якщо його надішле імперська канцелярія, ніхто в нього не повірить. Уяви собі, Пресвітер Йоан приватно пише тобі, вказуючи, де знайти його в нікому не відомих землях, а ти хвалишся цим lippis et tonsoribus,[105]105
  Тут: всім і кожному (лат.).


[Закрыть] щоб врешті хтось потрапив туди раніше від тебе? Безперечно, треба, щоб про лист ходили чутки – не тільки для того, щоб обґрунтувати майбутню виправу, але насамперед для того, щоб здивувати цілий християнський світ; і все це має ставатися поволі, немов поступово зраджується найпотаємніша таємниця.

Бавдоліно запропонував використати його друзів. Вони були б агентами поза підозрою – вчені мужі з паризького студіуму, а не люди Фрідріха. Абдул міг би завезти листа у царства Святої землі, Борон – в Англію, Кіот – у Францію, а Раббі Соломон міг донести його до юдеїв, які мешкають у Візантійській імперії.

Впродовж наступних місяців вони стали все це готувати, і Бавдоліно опинився на чолі скрипторію, в якому працювали всі його давні приятелі. Фрідріх іноді питав, що нового. Він запропонував трохи більше наголосити на тому, що йому буде даровано Ґрадаль. Бавдоліно пояснив йому, чому варто, щоб ще якийсь час це залишалося невизначеним, але усвідомив, що цей символ царської і священичої влади зачарував імператора.

Поки вони про все це сперечалися, на Фрідріха звалилися нові клопоти. Він був змушений змиритися з тим, що йому доведеться домовлятися з папою Александром III. Решта світу не сприймала серйозно імперських антипап, тому імператорові варто було погодитися на те, щоб віддати папі шану і визнати його єдиним правдивим римським понтифіком – і це було немало, а натомість папа мав позбавити ломбардські міста своєї підтримки – а це було ще більше. Чи варто тепер, замислювалися Фрідріх з Християном, плетучи всі ці хитромудрі плани, провокувати папу ще одним закликом до поєднання sacerdotium та impérium.[106]106
  Священства та імперії (лат.).


[Закрыть] Бавдоліно нетерпеливився через цю затримку, але заперечувати не міг.

Ба більше, Фрідріх відірвав його від цих задумів, пославши в квітні 1177 року з делікатними дорученнями до Венеції. Треба було з належною осторогою подбати про різні деталі зустрічі, яка мала відбутися в липні між папою та імператором. Церемонія замирення мала бути продумана у кожній подробиці, щоб жоден прикрий випадок не порушив її.

– Християн зокрема боявся, щоб ваш василевс не спровокував якогось заворушення, щоб зірвати зустріч. Ти, певно, знаєш, що Мануїл Комнин уже давно запобігав перед папою, й угода ця між Александром і Фрідріхом підривала його плани.

– Вона руйнувала їх назавжди. Вже десять років Мануїл пропонував папі об'єднати обидві церкви: він визнає релігійний примат папи, а папа визнає візантійського василевса єдиним правдивим римським імператором, як на Сході, так і на Заході. Але подібна угода не давала Александрові надто багато влади в Царгороді і не прибирала з його шляху Фрідріха в Італії, а може, навіть занепокоїла б інших європейських монархів. Отже, він вибрав вигідніший для себе союз.

– Але василевс твій послав до Венеції своїх вивідачів. Вони видавали себе за монахів…

– Вони, мабуть, і справді були монахами. У нашій імперії люди церкви працюють на свого василевса, а не проти нього. Але наскільки я розумію – не забувай, що тоді я ще не був при дворі, – їм не доручали влаштовувати заворушення. Мануїл змирився з неминучим. Можливо, він хотів тільки знати, що діється.

– Мосьпане Никито, ти напевне знаєш, якщо був логотетом хтозна-яких тайнодій, що коли на тому самому полі інтриг стрічаються шпиги двох сторін, сердечна приязнь між ними є найприроднішою річчю, і тоді кожен видає іншим свої таємниці. Так вони не бояться, що таємниці ці у них хтось викраде, а до того ж показують себе вельми вправними перед тими, хто їх послав. Так сталося і між нами й тими ченцями: ми відразу звірилися один одному, чому ми тут – ми маємо шпигувати за ними, а вони за нами, – і чудово проводили разом час.

– Проникливий державець речі такі розуміє, але хіба він може чинити по-іншому? Якби він прямо допитав чужоземних вивідачів, яких він, зрештою, не знає, вони нічого б йому не сказали. Тому він посилає своїх вивідачів, наділивши їх маловажливими таємницями, якими можна пожертвувати, і так дізнається те, що хоче знати і що зазвичай знають уже всі, крім нього, – зауважив Никита.

– Серед монахів тих був такий собі Зосима з Халкедону. Мене вразило його худюче лице і палаючі очі, які безперервно рухалися, освітлюючи велику чорну бороду і довге волосся. Коли він говорив, здавалося, немов він розмовляє з розп'ятим, який кривавить за дві п'яді від його лиця.

– Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

– Він не з тих. Я зроду не бачив такого ненаситця. Якось увечері я привів його в дім двох венеційських куртизанок, а вони, як ти певно знаєш, вельми знамениті серед жриць сього давнього як сам світ мистецтва. О третій ранку я геть впився й пішов собі, а він зостався, і потім одна з дівчат сказала мені, що їм ще ніколи не доводилось укоськувати такого чорта.

– Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…

Бавдоліно з Зосимою стали якщо не друзями, то товаришами по гулянках. Вони познайомилися ближче після першої їхньої спільної неслабої пиятики, коли Зосима виголосив страхітливий проклін і сказав, що в ту ніч він віддав би всіх жертв побиття немовлят за дівчину не вельми суворих звичаїв. На запитання, чи саме цього його вчили у візантійських монастирях, Зосима відповів:

– Як казав святий Василій, є два біси, здатні збурити розум, – біс розпусти і біс лихослів'я. Але влада другого біса коротка, а перший, якщо не хвилює пристрастю помисли, не перешкоджає споглядати Бога.

Вони тут же пішли поклонитися бісові розпусти, не збурюючи пристрастю душу, і Бавдоліно зрозумів, що на кожен випадок життя Зосима припас вислів якогось богослова або пустельника, і це давало йому змогу почуватися в мирі з самим собою.

Коли-інде вони знову пиячили разом, і Зосима вихваляв дива Царгорода. Бавдолінові стало соромно, бо він міг розповісти хіба що про паризькі провулки, запаскуджені фекаліями, що їх люди виливали з вікон, або ж про розбурхані води Тамаро, яким далеко було до золотистих вод Пропонтиди. Він не міг навіть похвалитися mirabilia urbis Mediolani, бо Фрідріх наказав усіх їх знищити. Він не знав, як заткнути Зосимі рота, і, прагнучи здивувати його, показав йому лист Пресвітера Йоана, щоб принаймні натякнути, що десь є царство, порівняно з яким його імперія – глибока глухомань.

Тільки-но почитавши перший рядок, Зосима тут же недовірливо спитав:

– Пресвітер Йоан? А що то за один?

– Не знаєш?

– Блаженний той, хто дійшов до межі невігластва, поза яку не дано вийти;

– Вийти цілком дано. Читай, читай далі.

Той дочитав до кінця, і очі його загоралися дедалі більшим огнем. Тоді він відклав^ пергамен і сказав байдуже:

– А-а, це той Пресвітер Йоан. Звісно, у своєму монастирі я читав немало донесень тих, хто побував у його царстві.

– Але ж ти не знав навіть, хто то такий, поки не прочитав!

– Журавлі летом своїм малюють літери, не вміючи писати. Лист цей говорить про якогось Пресвітера Йоана, і це брехня, бо хоч мовить він про справжнє царство, у тих донесеннях, які я читав, воно зветься царством Володаря Індій. Бавдоліно ладен був побитися об заклад, що цей поганець стріляє навмання, але Зосима не залишив йому часу, щоб сумніви ці розвинулися.

– Трьох речей вимагає Господь від хрещеної людини: правдивої віри в душі, щирості у мові й здержливості тіла. Володар Індій не міг написати того твого листа, бо в ньому забагато неточностей. Приміром, він говорить про багатьох дивовижних істот, які живуть там, але нічого не згадує про… дай згадати… так ось, нічого не згадує, наприклад, про метагаллінарій, про тинсирет, ані про камететернів.

– А що ж воно таке?

– Що таке?! Та тільки-но прибувши в країну Пресвітера Йоана, відразу наштовхуєшся на тинсирету, і якщо не знаєш, як з нею обійтися… хрум… вона зжере тебе одним махом. Овва, це тобі не Єрусалим, де щонайбільше можеш зустріти якогось верблюда, крокодила чи там пару слонів та й усе, там не все так просто. Крім того, послання це здається мені підозрілим, бо досить дивно, що звертається воно до твого цісаря, а не до нашого василевса, адже царство цього Йоана ближче до візантійської імперії, ніж до латинської.

– Ніби ти знаєш, де воно.

– Точно не знаю, але міг би його знайти, бо хто знає мету, то знає і шлях до неї.

– Тоді чому ніхто з вас, ромеїв, там не побував?

– А хто тобі казав, що ніхто туди не пробував дістатися? Я б міг сказати тобі, що василевс Мануїл дійшов до земель іконійського султана і вже був на шляху до царства Володаря Індій.

– Міг би сказати, але не кажеш.

– Бо два роки тому славне наше військо зазнало поразки саме в тих землях, біля Міріокефалу. А тепер потрібен час, щоб василевс наш зібрався в новий похід. Але якби я мав купу грошей, гурт добре озброєних людей, здатних давати собі раду з чималими труднощами, то, знаючи, у який бік іти, я б тут же вирушив туди. По дорозі можна розпитати місцевих і йти за їх вказівками… Знаків, мабуть, є немало, і коли ти на правильному шляху, то починаєш помічати дерева, які цвітуть лише в тих землях, або зустрічати звірів, які живуть тільки там – як, скажімо, метаґаллінарії.

– Слава метаґаллінаріям! – сказав Бавдоліно і підняв чарку. Зосима запропонував випити за царство Пресвітера Йоана. Тоді заявив, що треба випити ще й за здоров'я Мануїла, і Бавдоліно відповів, що вип'є тільки тоді, коли Зосима вип'є за здоров'я Фрідріха. Відтак вони випили за папу, за Венецію, за двох куртизанок, з якими запізналися кілька днів тому, і врешті Бавдоліно не витримав першим – заснув, упавши головою на стіл, почувши перед тим, як Зосима ледве прошамкав:

– Ось яке воно має бути, життя монаха: не доскіпуйся, не водися з неправедним, не давай волю рукам…

Наступного ранку, все ще ледве ворушачи язиком, Бавдоліно сказав:

– Зосимо, ти чистий дурисвіт. Ти навіть гадки не маєш, де шукати твого Володаря Індій. Ти хочеш вирушити навмання і тільки й чекаєш, щоб хтось натякнув тобі, що бачив десь метаґаллінарія. Тоді ти притьмом мчиш туди, а там раз – і вигулькує перед тобою палац з самоцвітів, перед ним ти бачиш якогось чоловіка і кажеш: добридень, Пресвітере Йоане, як маєтеся? Скажи це своєму василевсу, а не мені.

– Але я візьму з собою мапу, – сказав Зосима, насилу розплющуючи очі.

Бавдоліно заперечив, що навіть добра мапа ясності не дасть, і все це буде нелегко, бо мапи, як відомо, неточні, особливо для тих місць, де побував щонайбільше Александр Македонський, а після нього більше ніхто. І він приблизно відтворив йому мапу, нарисовану Абдулом.

Зосима зареготав. Ясна річ, якщо Бавдоліно дотримується тієї єретичної і хибної думки, що Земля має кулясту форму, йому навіть думати не варто про цю подорож.

– Або ти покладаєшся на Святе Письмо, або ти язичник, який мислить так, як мислили ще до Александра, який, до речі, навіть не спромігся укласти бодай одну мапу. Писання твердить, що не тільки Земля, а й цілий Всесвіт має кшталт скинії, точніше, Мойсей зробив свою скинію як точну копію Всесвіту, від Землі до небес.

– Але ж стародавні філософи…

– Стародавні філософи, не осяяні словом Господнім, вигадали собі антиподів, а натомість у Діяннях Апостолів[107]107
  Діяння 17,26.


[Закрыть]мовиться, що Бог увесь рід людський з одного створив, щоб заселити всю поверхню Землі – поверхню, а не зворотний її бік, якого нема. А Євангеліє від Луки[108]108
  Лк. 10,19.


[Закрыть] твердить, що Господь дав апостолам владу наступати на зміїв і скорпіонів, а наступати означає ступати зверху по чомусь, а не знизу. З другого боку, якби Земля мала кулясту форму й висіла у порожнечі, не було б ні верху, ні низу, а отже будь-який шлях був би без сенсу, та й не було б ніякого шляху в будь-якому сенсі. Хто вигадав, що небо має кшталт сфери? Грішники-халдеї, яким вселяло страх нависле над ними небо, коли вони вилізли на верхівку збудованої ними Вавилонської вежі, не такої вже й високої! Хіба Піфагор з Аристотелем уміли возвістити воскресіння мертвих? Тоді як такі неуки, як вони, могли збагнути, яку форму має Земля? Куляста форма Землі нібито дає змогу передбачити схід та захід Сонця й вирахувати день, на який припадає Пасха, але ж навіть прості, цілком невчені у філософіях й астрономіях люди чудово знають, коли сходить сонце в кожну пору року і коли воно заходить, а в різних краях обчислюють Пасху тим самим способом і ніколи не помиляються! Кому потрібна інша геометрія, ніж та, яку знає вправний тесля, й інша астрономія, крім тієї, яку знає селянин, коли сіє й жне? Зрештою, про яких стародавніх філософів ти мені говориш? Чи ви, латиняни, чули про Ксанофана з Колофона, який заперечував кулястість Землі, хоч і вважав її безмежною? Неук може сказати, що коли всесвіт має форму скинії, тоді неможливо пояснити затемнення Сонця або сонцестояння. Але в нашій римській, себто ромейській імперії жив колись великий мудрець, Козьма Індикоплов, який дійшов аж до країв землі, й у своїй «Християнській топографії» неспростовно довів, що Земля воістину має форму скинії, і що тільки так можна пояснити найнезрозуміліші явища. Ти хотів би, щоб найхристиянськіший з царів – я маю на увазі Йоана – не дотримувався найхристиянськішої з топографій, адже то не просто топографія Козьми, але й топографія Святого Письма?

– Кажу тобі, мій Пресвітер Йоан і гадки не має про топографію твого Козьми.

– Ти сам мені казав, що Пресвітер – несторіанин. А несторіани мали різку суперечку з іншими єретиками, монофізитами. Монофізити твердили, що Земля схожа на кулю, а несторіани – що вона схожа на скинію. Відомо, що Козьма теж був несторіанином, у кожному разі він був послідовником Несторієвого учителя, Теодора з Мопсуестії, й ціле життя воював з монофізитською єрессю Йоана Філопона з Александрії, який був послідовником поганських філософів, зокрема Аристотеля. А що і Козьма, і Пресвітер Йоан були несторіанами, то обидва вони не могли не мати твердої віри в те, що Земля схожа на скинію.

– Зажди-но. Не буду сперечатись, що і твій Козьма, і мій Пресвітер – несторіани. Але несторіани, наскільки я знаю, помиляються щодо Ісуса і його матері, значить, вони можуть помилятися й щодо форми всесвіту. Хіба ні?

– А от тут я маю надзвичайно глибокий аргумент! Хочу довести тобі, що, прагнучи знайти Пресвітера Йоана, ти в будь-якому разі виграєш, коли триматимешся радше Козьми, ніж поганських топографів. Припустімо на мить, що Козьма написав неправду. Нехай навіть так, але такої думки дотримуються всі народи Сходу, що їх відвідав Козьма, інакше він не дізнався б про все це в тих землях, потойбіч яких лежить царство Пресвітера Йоана. Тому нема сумніву: мешканці того царства теж вважають, що всесвіт має форму скинії, і вимірюють відстані, межі, течію річок, обшир морів, береги й затоки, не кажучи вже про гори, відповідно до подиву гідних кшталтів скинії.

– Знову ж таки, це не виглядає мені на добрий аргумент, – мовив Бавдоліно. – Якщо вони вважають, що живуть у скинії, це ще не значить, що вони справді у ній живуть.

– Дай мені скінчити доведення. Якщо спитаєш мене, як дістатися до мого рідного Халкедону, я зможу дуже добре тобі це пояснити. При цьому я, можливо, вимірюватиму дні мандрівки іншим чином, ніж ти, або називатиму правим той бік, який ти звеш лівим, – зрештою, мені казали, буцім сарацини малюють мапи, де полудень лежить зверху, а північ – знизу, а отже Сонце сходить ліворуч від зображених земель. Але ти напевно дійдеш туди, куди я тебе спрямовую, якщо приймеш спосіб, яким я описую рух Сонця і форму Землі, і виконуватимеш мої вказівки. Та якщо дивитимешся у свої мапи, вказівок моїх зрозуміти ти не зможеш. Отже, – тріумфально закінчив Зосима, – якщо хочеш дістатися до землі Пресвітера Йоана, мусиш використовувати ту саму мапу світу, яку використовує Пресвітер, а не свою, і навіть в тому разі, май на увазі, якщо твоя мапа правильніша від його мапи.

Проникливість цього аргументу скорила Бавдоліна, і він попрохав, щоб Зосима пояснив йому, як Козьма, а отже й Пресвітер Йоан, уявляли собі всесвіт.

– Е-е ні, – відказав Зосима, – я добре знаю, де шукати мапу, але навіщо мені віддавати тобі її й твоєму цісареві?

– А може, він дасть тобі досить золота, і ти зможеш вирушити в путь з гуртом добре озброєних людей.

– Отож-бо.

Від тієї миті Зосима й пари з уст не пустив про мапу Козьми; тобто іноді, дійшовши до вершин сп'яніння, він згадував про неї, але тільки неясно малював пальцем у повітрі таємничі криві, а тоді спинявся, немов бовкнувши зайвого. Бавдоліно знай наливав йому ще вина і ставив чудернацькі на позір запитання:

– Коли ми вже будемо близько до Індії, а коні наші стомляться, нам доведеться їхати верхи на слонах?

– Може, й так, – казав Зосима, – бо в Індії живуть усі ті тварини, які згадані у твоєму листі, і ще багато інших, а от коні там не водяться. Але й коні у них є, бо їх вони спроваджують з Хін.

– Що ж то за країна така, ці Хіни?

– Країна, звідки привозять шовкопрядів.

– Шовкопрядів? Що ж це таке?

– У Хінах водяться такі маленькі яєчка, їх кладуть за пазуху жінкам, і під впливом тепла з них народжуються маленькі хробачки. їх кладуть на листя шовковичного дерева, яким вони живляться. Вирісши, вони прядуть зі свого тіла шовк й огортаються ним, немов саваном. Тоді вони стають чудовими барвистими метеликами, які розбивають цей кокон. Перед тим, як вилетіти, самці проникають ззаду в самиць, й обоє вони живуть без поживи теплом своїх обіймів аж до самої смерті, а самиця висиджує яйця і помирає.

– Ну хіба можна довіряти чоловікові, який запевняє, буцімто шовк виробляють черви, – казав Бавдоліно Никиті. – Він шпигував для свого василевса, але на пошуки Володаря Індій вирушив би й за Фрідріхові гроші. Якби він цього домігся, ми б тільки його й бачили. Проте натяки на мапу Козьми хвилювали мені душу. Мапа ця стала для мене мов Вифлеємська зірка, тільки що показувала вона в протилежний бік. Вона мала вказати мені, як пройти шляхом Волхвів у зворотному напрямі. Тому, вважаючи себе хитрішим від нього, я вирішив, що буду весь час підливати йому вина, спонукуючи до надмірностей, щоб заморочити йому голову і розв'язати язика.

– А натомість?

– А натомість хитрішим виявився він. Назавтра він зник, і хтось з його побратимів сказав мені, що він вернувся у Царгород. Мені він залишив прощальну записку. У ній говорилося: «Як риба помирає на суші, так і монахи, що забарились поза келією, вичерпують снагу свого єднання з Богом. У дні ці гріх геть висушив мене, тож дозволь мені віднайти свіжість джерела».

– Може, так воно й було.

– Зовсім ні. Він просто знайшов спосіб надоїти золота зі свого василевса. Мені на шкоду.