Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 34 страниц)

12. Бавдоліно пише листа від Пресвітера Йоана

Рішення написати листа від Пресвітера Йоана виникло під впливом історії, яку Раббі Соломон чув від іспанських арабів. Один мореплавець, Синдбад, який жив у часи халіфа Гаруна аль-Рашида, якось зазнав кораблетрощі й опинився на острові, розташованому на лінії рівнодення, так що ніч і день там тривають точно по дванадцять годин. Синдбад казав, що бачив на цьому острові багато індійців, а отже острів лежав поблизу Індії. Індійці привели його до князя Сарандіба. Князь цей пересувався на троні вісім ліктів заввишки, який ніс слон, а обабіч подвійними шерегами крокували його васали і міністри. Перед ним ішов герольд із золотим списом, а позаду – ще один із золотою булавою, увінчаною смарагдом. Коли князь сходив зі слона, щоб далі їхати верхи на коні, за ним їхав почет з тисячі лицарів, одягнених у шовки й парчу, і ще один герольд ішов перед ним, вигукуючи, що надходить цар, володар корони, якої ніколи не мав навіть Соломон. Князь прийняв Синдбада і став розпитувати його про те, що діється в царстві, з якого той прибув. Урешті він попросив його відвезти Гаруну аль-Рашиду лист, написаний на пергамені з ягнячої шкіри ультрамариновим чорнилом, у якому говорилося таке: «Я, князь Сарандіба, перед яким стоїть тисяча слонів і стіни палацу якого всіяні самоцвітами, посилаю тобі вітання миру. Ми вважаємо тебе братом і просимо дати відповідь. Й офіруємо тобі цей скромний дар». Скромним даром була рубінова чаша, прикрашена всередині перлинами. Дар цей і це послання зробили ім'я великого Гаруна аль-Рашида ще шанованішим у сарацинському світі.

– Той твій мореплавець побував, безперечно, у царстві Пресвітера Йоана, – сказав Бавдоліно. – Тільки по-арабському його називають інакше. Але він збрехав, кажучи, нібито Пресвітер надіслав листи і дари халіфові, бо Йоан – християнин, хоча й несторіянин, і якби він мав слати комусь лист, то послав би його цісареві Фрідріху.

– Тож напишімо його, цього листа, – сказав Поет.

Шукаючи якихсь відомостей, які б дали їм матеріал для спорудження Пресвітерового царства, наші друзі познайомилися з Кіотом. Цей юнак, уродженець Шампані, тільки-но повернувся з подорожі в Бретань, і душа його все ще була схвильована історіями про мандрованих лицарів, чародіїв, фей і вроки, що їх мешканці тих земель розповідають під час нічних посиденьок коло вогнища. Коли Бавдоліно натякнув йому на дива палацу Пресвітера Йоана, той вигукнув:

– Але ж у Бретані я вже чув оповіді про такий самий або майже такий самий замок! Саме там зберігається Ґрадаль!

– Що ти знаєш про Ґрадаль? – спитав Борон, який раптом сповнився підозрами, немов Кіот простягнув руку за чимось, що належало йому.

– А що ти про нього знаєш? – відрубав Кіот так само підозріливо.

– Ага, – мовив Бавдоліно, – бачу, що обоє ви душею пристали до цього ґрадаля. Що ж це таке? Наскільки знаю, ґрадаль – це кухоль якийсь, чи що.

– Який там кухоль, – поблажливо всміхнувся Борон. – Це радше чаша. – А тоді вирішив відкрити свою таємницю: – Мене дивує, що ви нічого про нього не чули. То найцінніша реліквія цілого християнського світу – чаша, в якій Ісус благословив вино на Тайній вечері і в яку потім Йосиф Ариматейський зібрав кров, що витікала з ребра розп'ятого. Дехто каже, що чаша ця зветься Святий Ґрааль, інші називають її Санґреаль, тобто королівська кров, бо хто володіє нею, належить до когорти вибраних лицарів, того самого роду, що й Давид і Наш Господь.

– Тож Ґрадаль чи Ґрааль? – спитав Поет, увага якого загострювалася, коли він чув про щось, що могло дати йому якусь владу.

– Невідомо, – сказав Кіот. – Дехто каже Ґразаль, інші Ґраальц. І зовсім не обов'язково, що це чаша. Ті, хто його бачив, не пам'ятають його форми, а знають лише, що то предмет, наділений надзвичайною силою.

– А хто його бачив? – спитав Поет.

– Напевне лицарі, які охороняли його в Броселяндському лісі.[93]93
  Лісовий масив у Бретані, місце дії багатьох лицарських романів, зокрема Артурового циклу.


[Закрыть] Але й від них і сліду не залишилося, а я знав тільки людей, які про нього розповідали.

– Ліпше б про це менше розповідали, зате більше намагалися дізнатися, – сказав Борон. – Цей хлопець побував у Бретані й ледве почув про нього, а вже дивиться на мене, немов я хочу вкрасти в нього те, чого він не має. І так буває зі всіма. Чуєш, як розповідають про Ґрадаль, і думаєш, що саме тобі судилося його знайти. Але я провів п'ять років у Бретані й на заморських островах, та нічого нікому не розповідав, а лише шукав…

– І знайшов? – спитав Кіот.

– Проблема полягає не в тому, де знайти Ґрадаль, а радше в тому, щоб знайти лицарів, які знають, де він. Я блукав повсюди, розпитував, але так нікого й не знайшов. Може, я не належу до вибраних. Тож тепер я нишпорю тут поміж пергаменами, сподіваючись розкопати якийсь слід, якого я не знайшов, мандруючи тими дібровами…

– Але чому ми говоримо про Ґрадаль, – сказав Бавдоліно, – якщо він у Бретані або на тих островах, тоді він нас не цікавить, бо не має жодного стосунку до Пресвітера Йоана.

Ні, сказав Кіот, бо незрозуміло, де той замок і той предмет, який у ньому зберігається, але в одній з багатьох історій, які він чув, розповідалося, нібито один з тих лицарів, Фейрефіз, знайшов його і подарував своєму синові, священикові, який згодом став царем Індії.

– Дурниці, – сказав Борон, – значить, довгі роки я шукав не там? Від кого ти чув історію того Фейрефіза?

– Будь-яка історія може виявитися корисною, – сказав Поет, – якщо розвинути історію Кіота, то можна врешті знайти твого Ґрадаля. Але поки що нам не так важливо знайти його, як зрозуміти, чи варто пов'язувати його з Пресвітером Йоаном. Любий мій Бороне, ми шукаємо не якусь річ, а когось, хто про неї говорить. – Тоді повернувся до Бавдоліна: – Уявляєш собі? Пресвітер Йоан володіє Ґрадалем, який є джерелом його величі, і він міг би передати цю велич Фрідріхові, даруючи йому Ґрадаля!

– І то могла бути та сама рубінова чаша, яку князь Сарандіба надіслав Гаруну аль-Рашиду, – підказав Соломон, який аж свистів від збудження беззубою частиною свого рота. – Сарацини шанують Ісуса як великого пророка, вони могли знайти чашу, а потім Гарун міг подарувати її Пресвітерові…

– Чудово, – сказав Поет. – Чаша як пророцтво відвоювання чогось, чим несправедливо володіють сарацини. Куди там Єрусалимові!

Вони вирішили спробувати. Абдулові вдалося вкрасти вночі зі скрипторію абатства Святого Віктора дуже дорогий пергамен, який ще ніколи не зішкрябували. Бракувало тільки печаті, щоб це здавалося царським посланням. Кімнатка на двох чоловік вміщала тепер шестеро осіб, які скупчилися навколо нестійкого стола, і Бавдоліно диктував, заплющивши очі, немов у натхненні. Писав Абдул, бо почерк, якого він набрався в заморських християнських королівствах, міг бути схожим на почерк, яким пише латинськими літерами людина зі Сходу. Перед тим, як почати, він запропонував розділити між усіма рештки зеленого меду, який ще був у глечику, щоб здобути належну винахідливість і кмітливість, та Бавдоліно заперечив – цього вечора, мовляв, важливо мати ясну голову.

Насамперед вони замислилися, чи Пресвітер має писати своєю Адамовою мовою, а чи принаймні грекою, але врешті вирішили, що такий цар, як Йоан, напевно має на службі секретарів, які знають усі мови, і з пошани до Фрідріха йому годилося б писати латиною. До того ж, додав Бавдоліно, лист цей має здивувати і переконати папу та інших християнських володарів, а отже вони насамперед мають його зрозуміти. І вони почали:

«Presbyter Johannes, силою і владою Бога і Господа Нашого куса Христа пан над тими, хто панує, Фрідріхові, священному римському імператорові зичить здоров 'я і невичерпних Божих благословень.

Сповіщено було величності нашій, що високо шануєш ти нашу досконалість і що дійшла до тебе вість про нашу велич. Але дізнались ми від наших посланців, що хотів ти надіслати нам щось приємне й відрадне, на втіху нашому милосердю. Ми охоче приймемо дар, і через посла нашого передаємо тобі цей знак з нашого боку, бажаючи знати, чи дотримуєшся ти, так як ми, правдивої віри і чи в усьому і для всього віруєш в Господа Нашого Ісуса Христа. Щедрість наша не має меж, і якщо тобі потрібне щось, що може принести тобі втіху, дай нам знати, чи то знаком нашому посланцеві, чи то свідченням твоєї прихильності. Прийми взамін…»

– Зупинись-но, – сказав Абдул, – саме тут Пресвітер може надіслати Фрідріхові Ґрадаль!

– Так, – сказав Бавдоліно, – але ці двоє навіжених, Борон з Кіотом, досі так нам і не сказали, про що йдеться!

– Вони чули стільки історій і бачили так багато, що, мабуть, самі всього не пам'ятають. Ось чому я пропонував мед: треба, щоб їм прояснилося в головах.

Може, й так: Бавдоліно диктував, а Абдул писав, тому їм варто обмежитись вином, але свідки", тобто джерела об'явлення, потребували стимулу зеленого меду. І ось через кілька хвилин Борон, Кіот (якого геть спантеличили нові відчуття) і Поет, який набрав уже неабиякого смаку до меду, сиділи на долівці з дурнуватою усмішкою, викарбуваною на їхніх обличчях, і марили, мов заложники Алоадина.

– О так, – говорив Кіот, – бачу великий салон і смолоскипи – вони освітлюють залу світлом, яке неможливо собі уявити. З'являється паж, він тримає такий білий спис, що вогонь з каміна аж виблискує на ньому. На вістрі списа з'являється краплина крові й стікає на руку пажа… Тоді входять ще два пажі, несучи золоті чернені свічники, у кожному з яких виблискує щонайменше десяток свічок. Пажі дуже вродливі… Аж ось входить фрейліна, яка тримає Ґрадаль, і залою розходиться яскраве світло… Свічки блякнуть, немов місяць і зірки по сході сонця. Ґрадаль зроблений з найчистішого золота, в яке вставлене надзвичайне, найдорожче коштовне каміння, яке тільки існує на морі й на землі… А тепер входить панна, яка несе срібний таріль…

– Як же виглядає той клятий Ґрадаль? – крикнув Поет.

– Не знаю, я бачу лише світло…

– Ти бачиш лише світло, – сказав тоді Борон, – але я бачу більше. Так, залу освітлюють смолоскипи, але тепер чутно грім і відчувається страшне дрижання, немов палац провалюється в безодню. Западає глибока темрява… Ні, сонячний промінь освітлює тепер палац усемеро сильніше, ніж до того. О, це вступає святий Ґрадаль під покровом з білого оксамиту, і з його появою палац затоплюють пахощі всіх прянощів світу. І поки Ґрадаль обходить стіл навколо, лицарі бачать, як їхні тарілки наповнюються всіма наїдками, яких вони тільки можуть бажати…

– Тож як виглядає, до дідька, цей Ґрадаль? – перебив його Поет.

– Не лайся, це чаша.

– Звідки ти знаєш, якщо він під оксамитовим покровом?

– Знаю, бо знаю, – упирався Борон. – Мені так сказали.

– А щоб ти пропав навіки, хай катують тебе тисячі чортів! Ти буцімто бачиш видіння, а натомість переповідаєш почуте – значить, ти нічого не бачиш? Та ти гірший від того шлапака Єзекиїла, який не знав, що бачив, бо юдеї не розглядають мініатюр, а тільки слухають голоси!

– Прошу тебе, лихослове, – втрутився Соломон, – не заради мене, але ж Біблія – це ж і ваша священна книга, язичники ви відворотні!

– Вгамуйтесь-но, вгамуйтесь, – сказав Бавдоліно. – Послухай мене, Бороне. Припустімо, що Градаль – це чаша, в якій Наш Господь благословив вино. Як міг Йосиф Ариматейський зібрати в нього кров розп'ятого, якщо в той час, коли він зняв Ісуса з хреста, Спаситель наш був уже мертвий, а, як відомо, з мертвих кров не тече?

– Навіть мертвий Ісус міг творити чудеса.

– То не була чаша, – перебив його Кіот, – бо той, хто розповів мені історію про Фейрефіза, відкрив мені також, що був то камінь, який упав з неба, lapis ex coelis, і якщо це й була чаша, то вона була вирізана з цього небесного каменя.

– Тоді чому не вістря списа, який пронизав пресвятий бік? – спитав Поет. – Хіба ти не казав раніше, що бачив, як у салон увійшов паж, несучи закривавлений спис? Ну ось, а я бачу не одного, а трьох пажів, які несуть спис, а з нього стікають ріки крові… І ще чоловіка в єпископському облаченні з хрестом у руці – його несуть на троні четверо ангелів і ставлять перед срібним столом, на якому тепер лежить спис… Тоді дві панни вносять тацю, на якій плаває в крові відрізана людська голова. Потім єпископ, який священнодіє над списом, підносить гостію, а на ній з'являється образ дитини! Спис – це чудотворний предмет, він є символом влади, бо є ознакою сили!

– Ні, спис сочиться кров'ю, але краплі падають у чашу, підтверджуючи чудо, про яке я говорив, – мовив Борон. – Це ж так просто… – І він почав усміхатися.

– Облишмо це, – безутішно сказав Бавдоліно. – Залишмо в спокої Градаль і продовжуймо.

– Друзі мої, – сказав тоді Раббі Соломон з незворушністю юдея, якого священна ця реліквія особливо не вражає, – те, що Пресвітер відразу дарує предмет такої ваги, – це вже занадто. Зрештою, той, хто читатиме цього листа, може попросити Фрідріха показати це диво. Однак не можна виключити, що історії, які дійшли до вух Кіота та Борона, поширені вже багато де, а отже досить натяку, і хто хоче зрозуміти, зрозуміє. Не пишіть про Градаль, не пишіть про чашу, вжийте якесь неясне слово. Тора ніколи не говорить про найвищі речі буквально, виражає таємний сенс, який побожний читач мусить поступово вгадувати – той сенс, розуміння якого, за велінням Всевишнього, хай буде благословенний Пресвятий вовіки, прийде в кінці часів.

Бавдоліно запропонував:

– Тоді скажемо, що він посилає йому скриню, рундук, ковчег – скажімо ассіре istam veram arcam, прийми цю істинну скриньку…

– Незле, – сказав Раббі Соломон. – Водночас натякає й приховує. І відкриває шлях вирові тлумачень.

І вони писали далі:

«Якщо прибути схочеш у володіння наші, найбільшим і найпочеснішим гостем будеш при нашому дворі, і втішатися зможеш скарбами нашими. Скарбами цими, яких у нас безмір, тебе буде потім обдаровано, якщо вирішиш вернутись у свою імперію. Пам'ятай про твою кончину – повіки не згрішиш».

Після побожної цієї поради Пресвітер перейшов до опису своєї могутності.

– Ніякого смирення, – підказував Абдул, – Пресвітер перебуває на таких висотах, що може дозволити собі жести гордині.

Можна собі уявити. Бавдоліно, не гаючись, диктував. Цей dominus dominantium[94]94
  Пан над панами (лат.).


[Закрыть] владою своєю перевищує всіх земних царів, багатства його невичерпні, сімдесят два царі сплачують йому подать, сімдесят дві провінції підкоряються йому, хоча й не всі вони християнські – цим вони задовольнили Раббі Соломона, знайшовши в царстві місце для загублених племен Ізраїля. Влада його поширюється на три Індії, володіння його доходять до найдальших пустель і аж до Вавилонської вежі. Щомісяця за столом Пресвітерові прислуговує семеро царів, шістдесят двоє дук, шістдесят п'ять графів, і щодня за цим столом сидить дванадцятеро архієпископів, десять єпископів, патріярх Святого Томи, митрополит Самаркандський і протоієрей Сузький.

– Не забагато? – спитав Соломон.

– Зовсім ні, – відказав Поет, – треба, щоб і папу, і візантійського василевса аж жовч залила. І додай, що Пресвітер дав обітницю відвідати Святий Гріб на чолі великого війська, щоб завдати поразки ворогам Христа. Це підтвердить те, що сказав Оттон, і заткне рота папі, якщо той раптом заперечить, що Йоан так і не перейшов через Ганг. Йоан спробує ще раз, і заради цього варто шукати його, щоб укласти з ним союз.

– Тепер підкажіть мені, ким заселити це царство, – сказав Бавдоліно. – Там мають жити слони, дромадери, верблюди, гіпопотами, пантери, кулани, білі і червоні леви, німі цикади, грифони, тигри, ламії, гієни – усі ці створіння, яких у нас не побачиш й останки яких будуть вельми цінними для тих, хто вирішить поїхати туди на полювання. А крім того, небачені люди, про яких ідеться в книгах про природу речей і всесвіту…

– Кентаври, рогаті люди, фавни, сатири, пігмеї, кіноцефали, велетні заввишки сорок ліктів, одноокі люди, – підказував Кіот.

– Чудово, чудово, пиши, Абдуле, пиши, – приказував Бавдоліно.

Щодо решти, то досить було згадати все те, що обмірковувалося і говорилося у попередні роки, лише трохи це прикрасивши. Земля Пресвітера сочилася медом і повнилася молоком, і Раббі Соломон втішився, знайшовши там відлуння Виходу, Книги Левіта та Второзаконня – не було там ні змій, ні скорпіонів, текла там річка Ідон, яка випливає прямо із Земного Раю, а в ній… Каміння і пісок, підказав Кіот. Ні, відповів Раббі Соломон, то в Самбатіоні. А хіба Самбатіону тут не буде? Буде, але пізніше, а Ідон витікає із Земного раю, тому в ньому є… Смарагди, топази, карбункули, сапфіри, хризоліти, онікси, берили, аметисти, пособляв Кіот, який був тут новачком, а тому не розумів, чому його друзі мають такий вигляд, ніби їх нудить (якщо ви мені дасте ще один топаз, я його проковтну, а потім висеру з вікна, горлав Бавдоліно), але у своїх пошуках вони уявно відвідали стільки різних островів блаженства і раїв, що від коштовного каміння їх аж вернуло.

А що царство лежало на Сході, Абдул запропонував згадати якісь рідкісні прянощі, і вони погодилися, що найкращим буде перець. За словами Борона, перець росте на деревах, на яких повно змій, і коли він дозріває, дерева підпалюють, змії тікають у свої нори, тоді дерева струшують, перець падає з гілок, і його варять якимсь невідомим способом.

– А тепер можна про Самбатіон? – спитав Соломон.

– Давай сюди Самбатіон, – сказав Поет, – щоб було зрозуміло, що по той його бік живуть десять загублених колін, а навіть згадаймо їх відкрито, і коли Фрідріх знайде ще й загублені племена, то буде ще один трофей, який спричиниться до його слави.

Абдул зауважив, що Самбатіон конче потрібен, бо то нездоланна перешкода, яка сковує волю, загострює бажання й підживлює ревнощі. Хтось запропонував згадати також підземний потік, повний коштовних самоцвітів, і Бавдоліно сказав, що авжеж, Абдул може його вписати, але він навіть близько до нього не підійде, боячись, що хтось знову згадає якийсь топаз. На основі свідчень Плінія та Ісидора було вирішено поселити на цій землі саламандр – чотириногих змій, які живуть серед полум'я.

– Усе правдиве знайде тут місце, – сказав Бавдоліно, – головне – не розповідати байок.

Далі в листі ще наголошувалося на чеснотах, які панували в тих землях, де кожного прочанина приймають з милосердям, де нема бідних, нема злодіїв, грабіжників, скупіїв і підлесників. Відразу по тому Пресвітер заявляв, що, на його думку, нема на світі монарха такого багатого на скарби й підданців, як він. За доказ цього багатства – як це, зрештою, бачив Синдбад у Сарандібі – правив опис величної сцени, де Пресвітер ішов війною на своїх ворогів, а перед ним везли тринадцять розп'ять, усіяних самоцвітами, кожне на окремому возі, і за кожним возом крокували десять тисяч вершників та сто тисяч піших воїнів. А коли Пресвітер виступав у мирний час, перед ним везли дерев'яний хрест, на спомин про страсті Господні, і золоту посудину, повну землі, щоб нагадувати всім і собі самому, що ми є порох і до пороху вернемося. Але щоб ніхто не забував, що то виступає цар над царями, була там також срібна посудина, повна золота.

– Якщо запхаєш туди топази, я розіб'ю цей кухоль тобі об голову, – попередив Бавдоліно. І Абдул, принаймні тепер, не став їх туди запихати. – Але напиши ще, що там нема підлесників, і ніхто не бреше, а хто бреше, той умирає на місці, тобто немов умирає, бо його проганяють геть, і ніхто більше про нього не дбає.

– Але я вже написав, що там нема пороків, нема злодіїв…

– Дарма, напиши ще. Царство Пресвітера Йоана має бути місцем, де християни дотримуються Божих заповідей, а папа, натомість, не зумів спонукати до цього своїх дітей, ба навіть сам він бреше ще більше від інших. Зрештою, якщо наголошувати на тому, що там ніхто не бреше, цілком очевидно, що все те, що каже Йоан, чиста правда.

І Йоан провадив далі, оповідаючи, що він відвідує щороку з великим військом гріб пророка Даниїла в безлюдній Вавилонії, що в краях його можна спіймати рибу, з крові якої добувають пурпур, і що панує він над амазонками та брахманами. Борон вважав згадку про брахманів корисною, бо їх бачив Александр Великий, коли дійшов так далеко на Схід, як тільки можна собі уявити. Отже, згадка про них доводить, що царство Пресвітера включило в себе цілу імперію Александра.

Отож залишалося тільки описати його палац і чарівне свічадо, а про це все вже сказав Поет напередодні. Але він повторив це ще раз, шепочучи Абдулові на вухо, щоб Бавдоліно знову не почув про топази з берилами, але зрозуміло, що в цьому випадку вони були конче потрібні.

– Гадаю, той, хто це читатиме, – сказав Раббі Соломон, – здивується, чому такого могутнього царя називають всього лиш пресвітером.

– Слушно, і це дасть нам змогу поставити крапку, – мовив Бавдоліно. – Пиши-но, Абдуле…

«Як так сталося, о любий Фрідріху, що величність наша не наділила себе славнішим титулом, ніж Пресвітер, – запитання це робить честь твоїй мудрості. Звісно, при нашому дворі є достойники, наділені набагато гіднішими титулами і повноваженнями, особливо в церковній ієрархії… Управитель наш має титул примаса й царя, царем і архієпископом є наш виночерпій, камергером у нас служить єпископ і цар, сенешалем – цар і архімандрит, а головним кухарем – абат і цар. Тому-то велич наша, не в змозі стерпіти, щоб титулували нас тими самими титулами і відносили до тих самих станів, до яких належить цілий наш двір, через покору свою вирішила, щоб титулували нас скромним цим титулом і називали непишним цим ім'ям. Поки що досить тобі знати, що землі наші простягаються на чотири місяці путі в один бік, і ніхто не знає, доки вони сягають у другий. Якби ти перелічив усі зірки на небі й пісок у морі, лиш тоді ти б зміг виміряти всі наші посілості і наше могуття».

Вже майже світало, коли наші друзі скінчили писати листа. Ті, хто спожив меду, усе ще перебували у стані усміхненого заціпеніння, хто ж пив лише вино, був напідпитку, а Поет, який знову зажив обох цих субстанцій, ледве тримався на ногах. Вони йшли вуличками й площами, співаючи й шанобливо торкаючись того пергамену, самі вже переконані, що його тільки-но привезено з царства Пресвітера Йоана.

– І ти відразу послав його Райнальдові? – спитав Никита.

– Ні. Після від'їзду Поета ми довгі місяці знов і знов перечитували його, шліфували, зішкрябуючи літери і пишучи поверх. Іноді хтось пропонував додати якусь подробицю.

– Але, гадаю, Райнальд чекав на цього листа…

– Річ у тім, що тим часом Фрідріх звільнив Райнальда з посади канцлера імперії, призначивши на його місце Християна з Буха. Звісно, Райнальд, як архієпископ Кельнський, був також архіканцлером Італії й далі мав величезну владу, адже ж це він організував канонізацію Карла Великого, але заміна ця, принаймні на мою думку, означала, що Фрідріх став вважати Райнальда надто настирливим. Тож як я мав представити імператорові лист, замовлений фактично Райнальдом? Ага, я ще забув сказати, що в рік канонізації Беатриса народила другого сина, а отже імператор був заклопотаний іншим, тим паче, що до мене доходили чутки, ніби старший син увесь час слабував. І так поміж усіма цими " подіями минуло понад рік.

– А Райнальд не наполягав?

– Спочатку він мав інші клопоти. А потім помер. Поки Фрідріх був у Римі, намагаючись прогнати Александра ІІІ і посадити на трон свого антипапу, вибухнула пошесть, а чума забирає і багатих, і бідних. Тож помер і Райнальд. Для мене то був удар, хоч я ніколи по-справжньому його не любив. Він був нахабний і злопам'ятний, але то був відважний муж, який до останнього боровся за свого володаря. Хай буде мир його душі. Тільки-от чи мав якийсь смисл цей лист без нього? Він єдиний був достатньо хитрий, щоб видобути з нього користь, розсилаючи по дворах цілого християнського світу. – Бавдоліно на мить замовк. – Крім того, була ще та історія з моїм містом.

– Яким містом – ти ж народився посеред боліт?

– Авжеж, я занадто поспішаю. Ще треба спорудити місто.

– Нарешті ти не говориш мені про зруйноване місто!

– Так, – мовив Бавдоліно, – то було вперше і востаннє в моєму житті, коли я бачив, як місто народжується, а не помирає.