Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 34 страниц)

17. Бавдоліно виявляє, що Пресвітер Йоан пише всім поспіль

У липні наступного року Фрідріх прибув до Венеції – на морі від Равенни до Кйоджі його супроводжував син дожа. Він одразу пішов до церкви Святого Миколая на Лідо, а в неділю, 24 числа, на площі Святого Марка припав до ніг Александра. Той підвів і обняв його з показною теплотою, а всі навколо співали «Те Deum». To справді був тріумф, хоч незрозуміло було, для котрого з них. У кожному разі війна, яка тривала вісімнадцять років, скінчилася, і в ті самі дні імператор підписав перемир'я на шість років з містами ломбардської ліги. Фрідріх був такий задоволений, що вирішив побути ще місяць у Венеції.

Якось серпневого ранку Християн з Буха послав за Бавдоліном з друзями, повів їх до імператора, а коли вони постали перед Фрідріхом, драматичним жестом простягнув йому пергамен, обвішаний печатями:

– Ось лист Пресвітера Йоана, – мовив він, – він дійшов до мене конфіденційними шляхами з візантійського двору.

– Лист? – вигукнув Фрідріх. – Але ж ми його ще не надсилали!

– І справді, це не наш лист, а інший. Адресований він не тобі, а василевсові Мануїлу. В усьому іншому він такий же, як і наш.

– Значить, цей Пресвітер Йоан спочатку пропонує союз мені, а тоді ромеям? – впав у гнів Фрідріх.

Бавдоліно був ошелешений, бо добре знав, що був тільки один лист Пресвітера і що написав його він. Якщо Пресвітер існував, то міг написати іншого листа, але не того самого. Він попросив, щоб йому дали роздивитися документ, і, поспіхом проглянувши його, сказав:

– Він не зовсім такий самий, є деякі різниці. Отче мій, якщо дозволиш, я б хотів переглянути його краще.

Він з друзями пішов, і вони разом безліч разів читали й перечитували цього листа. Насамперед, він теж був написаний латиною. Дивна річ, зауважив Раббі Соломон, адже ж Пресвітер писав його грецькому василевсу. І справді, починався він так:

«Presbyter Johannes, силою і владою Бога і Господа Нашого Ісуса Христа пан над тими, хто панує, Мануїлові, правителеві ромеїв, зичить здоров 'я і невичерпних Божих благословень».

– Ще одна дивна річ, – сказав Бавдоліно, – він зве Мануїла правителем ромеїв, а не василевсом. Отже, його напевно не писав грек з імперського середовища. Його написав хтось, хто не визнає прав Мануїла.

– А отже, – дійшов висновку Поет, – написав його правдивий Пресвітер Йоан, який сам вважає себе dominus dominantium.

– Читаймо далі, – сказав Бавдоліно, – і я покажу вам, яких слів і фраз нема в нашому листі.

«Сповіщено було величності нашій, що високо шануєш ти нашу досконалість і що дійшла до тебе вість про нашу велич. Але дізнались ми від нашого апокризарія, що хотів ти надіслати нам щось приємне й відрадне, на втіху нашому милосердю. Як людина, я охоче прийму дар, і через свого апокризарія передаю тобі цей знак зі свого боку, бажаючи знати, чи дотримуєшся ти, так як ми, правдивої віри і чи в усьому і для всього віруєш в Господа Нашого Ісуса Христа. Я визнаю себе людиною, а от тебе graeculi твої вважають богом, хоч ми добре знаємо, що ти смертний і не уникнеш людського тління. Щедрість наша не має меж:, і якщо тобі потрібне щось, що може принести тобі втіху, дай нам знати, чи то знаком нашому апокризарієві, чи то свідченням твоєї прихильності».

– Тут занадто вже багато дивних речей, – мовив Раббі Соломон, – з одного боку, він зі зневагою й обуренням говорить про василевса і його graeculi, мало не обкидаючи їх образами, а з другого боку, вживає такі слова, як апокризарій, яке здається мені грецьким.

– Воно означає саме посла, – сказав Бавдоліно. – Але послухайте сюди: там, де ми говорили, що за столом Пресвітера сидять митрополит Самаркандський і протоієрей Сузький, тут пише про protopapaten Sarmagantinum та archiprotopapaten de Susis.[109]109
  Протопопа Самаркандського і архілротопопа Сузького (лат.)


[Закрыть] I ще – серед дивовиж царства згадується трава, звана assidios, яка проганяє злих духів. Ще три грецькі слова.

– Отже, – сказав Поет, – лист цей написав грек, який, одначе, препогано ставиться до греків. Не розумію.

Тим часом пергамен узяв у руки Абдул:

– Є ще дещо: те місце, де ми згадували про збір врожаю перцю, доповнено іншими деталями. А тут додано, що коней в царстві Йоана мало. А де ми тільки згадали про саламандр, говориться, що це такі хробаки, які огортаються плівкою, подібно до хробаків-шовкопрядів, а тоді палацові служниці миють цю плівку і шиють з неї одяг та царські шати, які перуться тільки в сильному вогні.

– Що-що? – стривожено спитав Бавдоліно.

– І врешті, – провадив далі Абдул, – у переліку створінь, які живуть в тому царстві, поміж рогатими людьми, фавнами, сатирами, пігмеями, песиголовцями трапляються також метаґаллінарії, камететерни та тинсирети – істоти, про яких ми й словом не прохопилися.

– Пресвята Богородице! – вигукнув Бавдоліно. – Але ж історію про хробаків розповідав мені Зосима! І саме Зосима сказав мені, що, за словами Козьми Індикоплова, в Індії коні не водяться! І той же Зосима говорив мені про метаґаллінарій і всіх тих інших тварин! Скурвий син, мішок з лайном, брехун, злодій, лицемір, шахрай, дурисвіт, зрадник, чужоложець, ненажера, легкодух, розпусник, зіпака, єретик, галабурдник, вбивця і розбишака, блюзнірець, содоміт, лихвар, святокупець, чорнокнижник, сіяч розбрату, гендляр!

– Та що ж він тобі зробив?

– Ви ще не зрозуміли? Того вечора, коли я показав йому листа, він напоїв мене і переписав його! Тоді вернувся до того свого засраного василевса, попередив його, що Фрідріх збирається оголосити себе приятелем і спадкоємцем Пресвітера Йоана, написав іншого листа, адресованого Мануїлові, і зумів пустити його в хід, випередивши нашого листа! Ось чому здається, буцім автор листа зверхньо ставиться до василевса – щоб ніхто не запідозрив, що його написано в його ж канцелярії! Ось чому там стільки грецьких слів – щоб показати, що це латинський переклад оригіналу, який Йоан написав грекою. А написаний він латиною тому, що має бути доказом не для Мануїла, а для канцелярій латинських королів і для папи!

– Тут ми оминули увагою ще одну деталь, – сказав Кіот. – Ви пам'ятаєте історію про Ґрадаль, якого Пресвітер буцімто мав надіслати імператорові? Ми вирішили не говорити про це відкрито, згадавши тільки про veram arcam… Ти говорив про це Зосимі?

– Ні, – сказав Бавдоліно, – про це я промовчав.

– Ну от, Зосима твій написав yeracam. Пресвітер посилає василевсу yeracam!

– А що це таке може бути? – замислився Поет.

– Цього не знає навіть Зосима, – сказав Бавдоліно. – Погляньте на наш оригінал: тут Абдулів почерк трохи невиразний. Зосима не зрозумів, про що тут йдеться, і подумав, що то якийсь дивний і таємничий дар, про який знаємо тільки ми, і ось вам пояснення цього слова. Що за нікчема! І все це моя вина – навіщо я довірився йому! Який сором, як я розповім про це імператорові?

Брехати було їм не первина. Вони пояснили Християнові з Фрідріхом, що листа написав, очевидно, хтось з канцелярії Мануїла саме для того, щоб перешкодити Фрідріхові пустити в обіг свого листа, і додали, що в канцелярії Священної Римської імперії, очевидно, сидить зрадник, який передав копію їхнього листа в Царгород. Фрідріх заприсягся, що коли знайде цього зрадника, то сам повідриває йому все, що стирчить у нього з тулуба.

Відтак Фрідріх спитав, чи не варто очікувати тепер якогось кроку з боку Мануїла. А якщо листа написано для того, щоб виправдати похід на Індії? Християн мудро звернув його увагу на те, що якраз два роки тому Мануїл вирушив проти сельджуцького султана Іконія, що у Фрігії, і зазнав трагічної поразки при Міріокефалі. Цього досить, щоб тримати його подалі від Індій до кінця його життя. Ба навіть якщо добре подумати, лист цей міг бути наслідком прагнення, досить дитинного, повернути собі хоч трохи престижу, який він так ганебно втратив.

Але чи має ще сенс у таких обставинах пускати в обіг цей лист до Фрідріха? Може, варто його переписати, щоб не подумали, буцім він списаний з листа, надісланого Мануїлові?

– Ти знав щось про цю історію, мосьпане Никито? – спитав Бавдоліно.

Никита усміхнувся:

– У ті часи мені не було ще й тридцяти, і я збирав податки в Пафлагонії. Якби я був радником василевса, я б порадив йому не вдаватися до таких дитячих махінацій. Але Мануїл занадто прислухався до своїх придворних, до постільників і євнухів, які дбали про його покої, а навіть до слуг, і часто піддавався впливові деяких ченців-ясновидців.

– Мене аж злість брала, коли я думав про ту гниду. Але у вересні я зрозумів, що папа Александр – ще більша гнида, ніж Зосима, що він огидніший від саламандри: саме тоді в імперську канцелярію надійшов документ, теж надісланий, мабуть, й іншим християнським королям та грецькому імператору. То була копія листа, якого Александр НІ написав Пресвітерові Йоану!

Ясна річ, Александр одержав копію листа до Мануїла і, знаючи, мабуть, про давню місію Гуґа з Ґабали, злякався, що новина про те, що цар цей і священнослужитель справді існує, дасть Фрідріхові якусь користь. Тому він поквапився стати першим, хто надсилає, а не дістає послання, причому безпосередньо, оскільки в листі його говориться, що він одразу посилає свого леґата на переговори з Пресвітером.

Починався лист так:

«Єпископ Александр, слуга слуг Божих, улюбленому Йоанові, синові Христовому, знаменитому й щедрому володарю Індій зичить здоров 'я і надсилає апостольське своє благословення».

Після чого папа нагадував, що лиш один-єдиний апостольський престол (себто Рим) одержав від Петра право бути caput et magistra[110]110
  Главою і учителем (лат.).


[Закрыть] для всіх вірних. Далі говорилося, що папа чув про глибоку віру і побожність Йоана від свого особистого лікаря магістра Філіпа, а цей розсудливий, обачний і оглядистий чоловік дізнався від гідних довіри осіб, що Йоан хоче навернутися до правдивої католицької і римської віри. Папа шкодував, що поки що не може послати до нього достойників високого рангу, які до того ж не знають linguas barbaras et ignotas,[111]111
  Варварських і невідомих мов (лат.).


[Закрыть] зате виряджає до нього Філіпа, чоловіка тактовного й обережного, який має навчити його правдивої віри. Тільки-но Філіп прибуде до нього, Йоан має надіслати папі лист про свої наміри, і, остерігав його папа, чим менше він вихвалятиметься своєю владою і багатствами, тим краще буде для нього, якщо він хоче, щоб його прийняли як смиренного сина святої римської церкви.

Бавдоліно обурився на саму думку, що на світі можуть бути такі облудники. Фрідріх люто горлав:

– Гемонський син! Ніхто йому не писав, а він на злість усім відписує першим! І уникає називати того Йоана Пресвітером, заперечуючи будь-яку його священичу гідність…

– Він знає, що Йоан – несторіанин, – додав Бавдоліно, – і дуже по-папськи пропонує йому відмовитися від своєї єресі й підкоритись йому…

– Безперечно, лист цей – страшне нахабство, – зауважив канцлер Християн, – він звертається до нього «синку» і посилає до нього не хоча б якогось єпископа, а всього лиш свого особистого лікаря. Ставиться до нього як до дитини, яку треба прикликати до порядку.

– Треба зупинити того Філіпа, – сказав тоді Фрідріх. – Християне, маєш вирядити посланців, найманих убивць чи кого там хочеш, щоб вони наздогнали його на дорозі, задушили, вирвали язик або втопили в річці! Він не повинен туди дістатися! Пресвітер Йоан – мій!

– Заспокойся, отче мій, – мовив Бавдоліно, – мені здається, що Філіп той нікуди не вирушав, і взагалі невідомо, чи він справді існує. По-перше, Александр чудово знає, як на мене, що лист до Мануїла – фальшивка. По-друге, він зовсім не знає, де шукати того Йоана. По-третє, він написав того листа, щоб заявити, – ще заки це зробиш ти, – що Йоан належить йому, а крім того, закликає тебе і Мануїла забути про того царя-священнослужителя. По-четверте, навіть якби Філіп існував, якби він справді вирушив до Пресвітера і якби справді дійшов туди, уяви собі хоча б на мить, що було б, якби він вернувся, спіймавши облизня, бо Пресвітер Йоан не захотів навернутися. Для Александра це було б так, немов хтось вилив би йому відро лайна на голову. Він не може так ризикувати.

У кожному разі, було вже запізно оприлюднювати лист до Фрідріха, і Бавдоліно почував себе обкраденим. Він почав мріяти про царство Пресвітера ще після смерті Оттона, а відтоді минуло майже двадцять літ… Двадцять змарнованих літ…

Проте потім утішився: авжеж, Пресвітерів лист запався у ніщоту – точніше він загубиться десь у купі інших листів, бо тепер уже будь-хто може вигадати собі любовне листування з Пресвітером, адже живемо ми у світі безбожних брехунів; та це не значить, що слід відмовитись від пошуків його царства. По суті, існувала ще мапа Козьми, і досить буде знайти Зосиму, видерти її у нього, а тоді можна вирушати у незнане.

Але що сталося з Зосимою? А навіть якби він знав, що той живе, обдарований пребендами, у царському палаці свого василевса, як видістати його звідти, коли навколо – ціле візантійське військо? Бавдоліно почав розпитувати подорожніх, посланців, купців, шукаючи відомостей про того мерзенного монаха. А тим часом раз у раз нагадував про свій проект Фрідріхові:

– Отче мій, – казав він йому, – тепер це має ще більший сенс, ніж раніше, бо раніше ти, може, побоювався, що царство це – всього лиш плід моєї фантазії, а тепер ти знаєш, що в нього вірять і грецький василевс, і римський папа, а в Парижі мені казали, що якщо наш розум здатен уявити собі щось таке велике, що більшого й не знайдеш, то воно, безперечно, існує. Я саме напав на слід людини, котра може дати мені вказівки про шлях, яким треба йти, то дозволь же мені витратити на це трохи грошей.

Він зумів випросити досить золота, щоб підкупити всіх graeculi, які проїздили через Венецію, вони допомогли йому зв'язатися з довіреними людьми в Царгороді, і він став очікувати на новини. Коли новини ці надійдуть, йому треба буде всього лиш спонукати Фрідріха прийняти рішення.

– Знову збігали роки очікування, мосьпане Никито, а тим часом Ману'їл ваш помер. Хоч мені ще не доводилося бувати у вашій країні, я знав про неї досить, щоб зрозуміти, що коли міняється василевс, всім його довіреним людям настає кінець. Я молився до Пресвятої Діви і всіх святих, щоб Зосиму не вбили, але якби його тільки осліпили, це мене цілком влаштовувало – він повинен просто віддати мені мапу, а розглядати її буду вже я. Тим часом я мав відчуття, ніби роки витікають з мене, неначе кров.

Никита порадив Бавдолінові не піддаватися колишньому розчаруванню. Він попрохав свого кухаря і служника, щоб той перевершив самого себе і щоб остання трапеза, якою він насолоджувався під сонцем Царгорода, нагадувала йому про всі ті радощі, які дарує його море і його земля. І забажав, щоб на стіл подали лангустів і омарів, варених раків, смажених крабів, сочевицю з мідіями, морські дактилі з гарнірами з бобового пюре і рису з медом, оточених вінцем з риб'ячих яєць, а до всього щоб принесли критського вина. Але була то лиш перша страва. Опісля принесли неймовірно пахуче тушковане м'ясо, а в горщику парували чотири качани капусти, тверді й білосніжні; був тут і короп з двадцятьма маленькими скумбріями, солене рибне філе, чотирнадцять яєць, трохи волоського овечого сиру, і все це залите добрим фунтом олії, посипане перцем і присмачене дванадцятьма головками часнику. І до другої страви він попрохав принести вина з Ганоса.

18. Бавдоліно і коландрина

З двору ґенуезців долинав лемент доньок Никити, які не хотіли дати заялозити собі обличчя, звиклі лиш до білил і до рум'ян. «Не комизіться, – примовляв Ґрілло, – ліпота не головне у жінках». І пояснив: навіть та дещиця корости і струпів, які малювали їм на обличчях, зовсім не давала певності, що розпалені прочани ними погидують, адже люд цей відводив душу на всьому, що бачив, – на старих і молодих, здорових і хворих, на грекинях, сарацинках і юдейках, бо в такій ситуації на релігію ніхто не зважав. Щоб викликати огиду, додавав він, лиця ваші мали б виглядати, як тертка. Дружина Никити з любов'ю допомагала споганювати своїх доньок, то ліплячи струп на чолі, то чіпляючи курячу шкіру на ніс, щоб він виглядав поїденим коростою.

Бавдоліно дивився смутно на гарну цю родину і раптом мовив:

– І поки я валандався, не знаючи, за що взятися, випало одружитися й мені.

Історію свого одруження розповідав він з невеселим обличчям, немов ішлося про якийсь болісний спогад.

– У той час я постійно курсував між двором і Александрією. Існування цього міста все ще було Фрідріхові як кістка в горлі, а я пробував якось полатати стосунки між моїми краянами і цісарем. Становище було сприятливішим, ніж раніше. Александр III помер, й Александрія втратила свого покровителя. Імператор дедалі більше йшов на угоди з італійськими містами, й Александрія не могла вже виступати як твердиня ліги. Генуя була вже на боці імперії, Александрії ж було дуже вигідно триматися ґенуезців і геть невигідно наражатися на неприязнь Фрідріха. Треба було знайти змогу всім вийти з цього становища з честю. Я проводив дні в розмовах зі своїми земляками, а потім вертався у двір, щоб вивідати настрої імператора, і саме тоді я запримітив Коландрину. Донька Ґваска, вона росла у мене на очах, і я навіть озирнутися не встиг, як вона стала жінкою. Вона була дуже мила й ступала з трохи незграбною грацією. Після історії з облогою нас з батьком стали вважати рятівниками міста, і вона дивилася на мене, немов я – Юрій Змієборець. Я розмовляв з Ґваском, а вона сиділа з блискучими очима навпочіпки переді мною і аж упивалася моїми словами. Я б міг бути їй батьком, бо вона мала заледве п'ятнадцять років, а мені було тридцять вісім. Важко сказати, чи закохався я в неї, але мені подобалося бачити її, і не раз я оповідав присутнім про неймовірні пригоди лиш для того, щоб мене почула вона. Ґваско теж помітив це, і хоч він був miles, себто лицар, а отже вищого рангу, ніж я, простий урядник (і до того ж селянський син), але, як я вже казав тобі, місто носило мене на руках, я мав при боці меч, жив при дворі… Мезальянсом це б не було, і сам Ґваско якось сказав мені: чому б тобі не одружитися з Коландриною – вона геть мені очманіла, начиння падає їй з рук, а коли тебе нема, цілі дні висиджує при вікні, тебе виглядаючи. Весілля справили славне, у церкві Святого Петра, в тому соборі, який ми подарували покійному папі, а новий папа навіть не знав про його існування. Але шлюб цей був дивний, бо після першої ж ночі я мусив мчати до Фрідріха, і так діялося добрий рік – жону свою я бачив тільки тоді, коли вмирав якийсь єпископ, і щоразу, коли я вертався, серце мені тремтіло, коли я бачив її радість.

– Ти кохав її?

– Гадаю, що так, але я ще ніколи не був жонатий, і мені було невтямки, що робити зі своєю жінкою, крім тих штук, що їх роблять чоловіки з жінками вночі. Удень же я не знав, чи маю приголубити її, як дитину, чи ставитися до неї як до дами, чи насварити за незграбність, адже їй усе ще потрібен був батько. А може, все їй пробачати? Але я боявся надто розпестити її. Аж поки наприкінці першого року вона не сказала мені, що вона при надії, і тоді я почав дивитися на неї, мов на Діву Марію; коли я вертався, то просив прощення за те, що мене не було, водив її на месу в неділю, щоб усі бачили, що славна Бавдолінова жіночка ось-ось подарує йому сина. У ті нечисленні вечори, коли ми були разом, ми уявляли собі, що виросте з того Бавдолінемятка-Коландриненятка, яке сиділо у неї в животі, а коли в певний момент вона вирішила, що Фрідріх має дарувати йому титул дуки, я мало сам у це не повірив. Я розповідав їй про царство Пресвітера Йоана, а вона казала, що навіть на все золото світу не дозволить мені вирушити самому, бо хтозна-які прекрасні дами там живуть, та й вона сама хоче побачити те місце, яке, мабуть, величчю і красою перевищує Александрію та Солеро вкупі. Тоді я розказав їй про Ґрадаль, і їй аж очі на лоба полізли: подумай-но тільки, любий мій Бавдоліно, ти привезеш звідти чашу, з якої пив Господь, і станеш найзнаменитішим лицарем у цілому християнському світі; і збудуєш в Монтекастелло святилище для цього ґрадаля, і люди будуть приїздити аж з Кварньєнто, щоб подивитись на нього… Ми фантазували, мов діти, і я думав собі: бідолашний Абдуле, гадаєш, що кохання – це далека принцеса, а от моя принцеса так близько до мене, що я можу торкнутись її за вухом, і вона засміється й скаже, що їй лоскітно… Але тривало це недовго.

– Чому?

– Бо саме тоді, коли вона була вагітна, александрійці уклали союз із Генуєю проти мешканців Сільвано д'Орба. Тих було як кіт наплакав, але вони никали навколо міста і грабували селян. У той день Коландрина вийшла за мури міста, щоб нарвати квіток, бо сподівалася мого приїзду. Вона зупинилася біля отари овець пожартувати з вівчарем, який був одним зі слуг її батька, а тоді наскочила ватага тих шубравців, наміряючись викрасти овець. Може, вони й не хотіли причинити їй зла. Але вони збили її з ніг, вона впала на землю, і вівці, тікаючи, розтоптали її… Вівчар дременув геть, а її знайшла челядь пізно ввечері, коли помітили, що вона не повернулася. її лихоманило, Ґваско послав когось за мною, я притьмом приїхав, але поміж тим минули два дні. Я застав її у ліжку при смерті, а побачивши мене, вона стала вибачатися переді мною, мовляв, дитина народилася передчасно й померла, і вона журилася, що не змогла навіть подарувати мені сина. Вона була немов воскова мадонна, і я мусив прикладати вухо до її вуст, щоб розібрати її слова. Не дивись на мене, Бавдоліно, казала вона, лице моє споганіло від великого плачу, тож крім поганої матері, буде тобі ще й потворна жона… Вона померла, прохаючи у мене пробачення, а я прохав пробачення у неї за те, що був далеко від неї у хвилину небезпеки. Відтак я сказав, що хочу побачити трупик. Показали мені його неохоче. То був, був…

Бавдоліно замовк. Він підвів лице догори, немов не хотів, щоб Никита бачив його очі.

– То був монстрик, – сказав він через якийсь час, – схожий на тих почвар, яких ми уявляли собі на землях Пресвітера Йоана. Лице з маленькими очицями, немов дві поперечні щілини, худющі груди з ручками, схожими на щупальці спрута. А від живота до ніг він був вкритий білим пухом, немов вівця. Я не міг довго на нього дивитися і наказав, щоб його поховали, але не знав, чи можна хоча б покликати священика. Я вийшов з міста, цілу ніч блукав Фраскетою і дорікав собі, що досі я марнував життя, уявляючи собі створіння з інших світів, і в уяві моїй вони поставали небаченими дивами, які в розмаїтості своїй свідчать про безмежну могуть Господа, але коли Господь покликав мене зробити те, що роблять усі інші чоловіки, я породив не диво, а жахіття. Син мій був брехнею природи. Правду казав Оттон, хоч він сам не знав, наскільки це правдиво: я був брехуном і жив брехливим життям, і навіть сім'я моє породило олжу. Мертву олжу. І тоді я все зрозумів…

– Тобто, – завагався Никита, – ти вирішив змінити своє життя…

– Ні, мосьпане Никито. Я вирішив, що така, видно, моя доля, і марно мені намагатися стати таким, як інші. Мене було роковано на брехню. Важко пояснити те, що блукало у мене в голові. Я казав собі: ціле життя ти щось вигадував, і хоч вигадки твої не були правдою, але нею ставали. Ти причинився до явлення святого Бавдоліна, створив бібліотеку в абатстві Святого Віктора, возив Волхвів по світі, врятував своє місто, відгодувавши худу корову; якщо в Болоньї с вчені мужі, то це також завдяки тобі, ти запрудив Рим такими mirabilia, про які римляни й не мріяли, а на основі побрехеньок Гуґа з Ґабали створив найпрекрасніше на світі царство; ти кохав примару і вдавав, ніби вона писала листи, яких насправді вона ніколи не писала, але читаючи ці листи, люди пускали розчулену сльозу, і пустила її навіть та, яка ніколи їх не писала, хоч була вона імператрицею. Натомість той єдиний раз, коли ти, разом з жінкою, яка мала найщиріше на світі серце, хотів породити щось правдиве, ти не зміг: ги породив щось, у що ніхто не зміг би повірити, чого ніхто не зміг би бажати. Тож тікай ліпше у свій світ чудернацтв, бо там принаймні ти сам можеш вирішувати про міру "їхньої чудернацькості.