Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 34 страниц)

– І ви це робите? Хтось із вас уже це зробив?

– Ми сподіваємося цього досягти, усі готуємося століттями, щоб котрась із нас змогла це зробити. З дитинства ми навчилися, що зовсім не обов'язково, щоб усі ми дійшли до цього чуда: для звершення цього чуда досить буде, якщо колись, можливо, ще через тисячу років, одна із нас, вибрана, дійде до миті найвищої досконалості, почує себе одним цілим зі своїм власним далеким джерелом. Тоді, показавши, що багатоманітність світу завдає болю, можна буде вернутись до Єдиного, і ми дамо Богові мир та впевненість, дамо снагу відновити себе у своєму осередді, силу віднайти ритм власного дихання.

Очі її іскрилися, шкіра на обличчі немов потепліла, руки дрібно тремтіли, голос посмутнів, вона немов благала Бавдоліна, щоб і він повірив у те об'явлення. Бавдоліно подумав, що Деміург, мабуть, наробив чимало блудів, але існування цього створіння робило світ місцем захопливим, осяйним і повним усяких досконалостей.

Він не стримався – насмілився взяти її руку й торкнувся її поцілунком. Вона сливе здригнулася, у ній немов промайнуло незнайоме відчуття. Спочатку вона сказала:

– У тобі теж мешкає бог. – Тоді сховала обличчя в долонях, і Бавдоліно почув, як вона здивовано прошепотіла: – Я втратила її… Я втратила апатею…

Вона повернулася і без слова побігла до лісу, не обертаючись.

– Мосьпане Никито, у ту мить я зрозумів, що кохаю так, як ніколи не кохав, і що знову кохаю єдину жінку, яка ніколи не зможе бути моєю. Одну мені вже забрала недосяжність її рангу, другу – злощасна смерть, а тепер третя не могла належати мені, бо її присвячено спасінню Бога. Я пішов геть, пішов у місто, думаючи, що мені, мабуть, не слід більше туди вертатися. Я майже відчув полегшу наступного дня, коли Праксей сказав мені, що в очах мешканців Пндапеціма я був, звісна річ, найавторитетнішим серед Волхвів, тішився довірою Диякона, і Диякон хоче, щоб саме я став на чолі того війська, що його так добре вимуштрував Поет. Я не міг відмовитися від цієї пропозиції, адже розкол серед Волхвів зробив би наше становище сумнівним в очах городян, які з таким запалом віддавалися приготуванням до війни, і погодився; до того ж я не хотів розчарувати однонопв, панотив, блеміїв і весь той бравий люд, до якого я відчував щиру прихильність. Насамперед я подумав, що, присвятивши свої зусилля новій справі, я забуду те, що зосталося в лісі. Два дні мене займали тисячі невідкладних справ. Серед усіх цих клопотів, що мали б відвернути мою увагу, я страждав і мучився від думки, що Гіпатія вернулася на озеро і, не побачивши мене, подумала, що втеча її мене образила і що я вирішив більше з нею не бачитися. Мене вразила думка, що її це вразило і що вона не хоче більше мене бачити. Якщо так, то що мені було робити – мчати верхи туди, де живуть гіпатії, викрасти її, знищити супокій цього племені, переступити через її невинність, давши їй зрозуміти те, чого їй не варто розуміти? А може, ні, може, я побачу, що вона знов зосередилась на своїй місії, звільнившись від земної пристрасті, яка тривала всього лиш коротесеньку мить? Та й зрештою, чи була ця мить насправді? Я знову переживав кожне її слово, кожен порух. Щоб пояснити, яким є Бог, вона двічі навела як приклад нашу зустріч, але, може, то був просто спосіб, дитячий і геть невинний, зробити те, що вона говорила, зрозумілим для мене. Двічі вона мене торкнулася, але так само вона б торкнулася й соняшника. Вуста мої на її руці викликали у неї трепет, я знав це, але то було природно: людські вуста ніколи її не торкалися, для неї це було немов перечепитися через корінь і втратити на мить рівновагу, якої її навчали; мить ця проминула, і вона більше про неї й не згадала… Я обговорював зі своїми людьми воєнні питання, мусив вирішувати, де розмістити нубійців, а сам добре не тямив, де я. Я мусив покласти край цій тривозі, мусив знати. Для цього я мусив довірити своє і її життя в руки того, хто б підтримував між нами зв'язок. Ґавагай уже не раз давав мені докази своєї відданості. Я поговорив з ним тайкома, взявши з нього безліч присяг, сказав йому якомога менше, але достатньо, щоб він пішов на озеро і став чекати. Добрий одноніг був воістину великодушним, проникливим і тактовним. Він не став розпитувати мене, але, гадаю, багато що зрозумів. Два дні він вертався після заходу сонця, кажучи, що нікого не бачив, і його смутило те, що при цій вістці я бліднув. На третій день він вернувся зі своєю усмішкою на обличчі, схожою на серп місяця, і сказав, що поки він блаженно лежав у затінку своєї ноги, з'явилася та істота. Вона підійшла до нього швидко й довірливо, немов сподівалася когось тут побачити. Вона сприйняла мою вісточку схвильовано («Схоже, вона дуже хотіли тебе бачити», – сказав Ґавагай з деяким лукавством у голосі) і передала мені, що приходитиме на озеро щодня, щодня («Вона сказали це двічі»). Може, незворушно прокоментував Ґаваґай, вона теж уже давно чекає на Волхвів. Наступного дня я ще мусив бути в Пндапецімі, але свої обов'язки полководця я виконував з таким запалом, що це здивувало Поета, який знав мою нелюбов до зброї, і вселило бойовий дух у моє військо. Мені здалося, ніби світ належить мені, і я б міг без страху піти проти сотні білих гунів. Через два дні я знов пішов, тремтячи від страху, у те доленосне місце.

34. Бавдоліно відкриває справжнє кохання

– У ті дні очікування, мосьпане Никито, у мені нуртували протилежні почуття. Я палав бажанням бачити її, боявся, що більше її не побачу, уявляв собі, що їй загрожує тисяча небезпек, одне слово, відчував усе, що властиве коханню, але не відчував ревнощів.

– Ти не думав, що саме тоді Мати могла послати її до запліднювачів?

– Сумнів цей навіть не майнув мені в голові. Можливо, знаючи, як цілковито я їй належу, я думав, що і вона мені належить настільки, що відмовиться, щоб хтось інший торкався її. Пізніше я довго думав про це і зрозумів, що досконале кохання не залишає місця для ревнощів. Ревнощі – це підозра, страх і обмова між коханцями, а святий Йоан казав, що досконала любов проганяє всякий страх. Я не відчував ревнощів, однак щохвилини намагався викликати в уяві її обличчя, але не міг. Я пам'ятав, що відчував, дивлячись на неї, але не міг відтворити її у своїй уяві. А під час наших зустрічей я тільки й знав, що вдивлятися їй в обличчя…

– Я читав, що таке буває з тими, хто сильно кохає… – мовив Никита, знітившись, як той, хто ніколи не відчував такої всеосяжної пристрасті. – 3 Беатрисою і Коландриною теж так було?

– Ні, не настільки, щоб завдавати мені таких страждань. Гадаю, кохаючи Беатрису, я плекав саму ідею кохання, яка не потребувала обличчя, – зрештою, мені здавалося блюзнірством викликати у своїй уяві її тілесну подобу. Щодо Коландрини, то я зрозумів, після знайомства з Гіпатією, що до неї я не живив пристрасті, то була радше радість для душі, ніжність, глибока прихильність, яку я б міг відчувати, прости Господи, до доньки чи до молодшої сестри. Гадаю, так буває зі всіма, хто закохується, але в ті дні я був переконаний, що Гіпатія – перша жінка, яку я кохав по-справжньому, і це, безперечно, була правда, тепер це теж правда, і вже назавжди. Потім я зрозумів, що справжнє кохання живе у потаємному закутку серця, і там знаходить спокій, дбаючи про свої найшляхетніші таємниці, і рідко коли вертається у покої уяви. Тому воно не може відтворити тілесну форму відсутньої коханої. Лише перелюбне кохання, яке не має доступу в потаємні кімнати серця, живиться тільки хтивими фантазіями і спроможне відтворювати образи.

Никита мовчав, ледве стримуючи заздрісне почуття.

При зустрічі обоє вони були несміливі й зворушені. Очі її виблискували щастям, але вона відразу скромно опустила погляд. Вони сіли поміж трав. Акакій спокійно пасся неподалік. Квіти навколо пахли ще духмяніше, ніж звикле, і Бавдоліно почував себе так, ніби тільки-но пригубив бурку. Він не насмілювався заговорити, але потім вирішив-таки мовити слово, бо напруга цієї мовчанки могла спонукати його до якогось неврівноваженого жесту.

Тільки тепер він зрозумів, чому кажуть, що справжні закохані бліднуть, тремтять і німіють під час першої розмови про кохання. Тому, що кохання панує над обома царствами, царством природи і царством душі, і притягає всі їхні сили, всі порухи. І коли правдиві закохані сходяться, кохання розладнує і сковує всі функції тіла, фізичні й духовні: тому язик відмовляється говорити, очі – бачити, вуха – чути, і кожна частина тіла відкидається свого обов'язку. А коли кохання задовго забариться в глибині серця, тіло безсило в'яне. Але в певну мить серце, нестримно палаючи, майже виштовхує із себе свою пристрасть, даючи тілу змогу відновити свої функції. І тоді закоханий починає говорити.

– Отже, – мовив Бавдоліно, не пояснюючи того, що він відчував і починав розуміти, – усі ці чудові й страхітливі речі, які ти мені розповіла, передала вам Гіпатія…

– Зовсім ні, – відповіла вона, – я казала тобі, що, втікаючи, наші предкині забули все те, чого навчала їх Гіпатія, крім обов'язку пізнання. Саме через розважання ми дедалі більше відкривали істину. Впродовж довгих цих тисячоліть кожна з нас розважала про навколишній світ, про те, що відчувала у своїй душі, з кожним днем наші знання збагачувались, і діло це досі не завершене. У тому, що я тобі розповіла, було, може, дещо, чого товаришки мої ще не зрозуміли, зате зрозуміла я, намагаючись пояснити тобі. Так кожна з нас набуває мудрості, ділячись з подругами тим, що сама відчуває, і так, навчаючи, ми вчимося. Може, якби тебе не було тоді зі мною, я б сама розуміла деякі речі не так ясно. Ти був моїм добрим духом, моїм прихильним архонтом, Бавдоліно.

– А чи всі твої подруги так ясно і плавно висловлюються, як ти, мила моя Гіпатіє?

– О, серед них я остання. Іноді вони жартують з мене, бо я не вмію висловити того, що відчуваю. Я мушу ще зростати в мудрості, розумієш? Але в ці дні я відчувала гордощі, немов я володію таємницею, якої вони не знають, і, не знаю чому, я воліла, щоб це таємницею й зосталося. Я не зовсім розумію, що зі мною діється, це немов… немов я волію звірятися тобі, а не їм. Гадаєш, це погано, що я нещира з ними?

– Зате ти щира зі мною.

– З тобою легко бути щирою. Тобі я, напевне, сказала б про все, що діється в моєму серці. Навіть якби не мала певності, що це слушно. Знаєш, що зі мною було в ці дні, Бавдоліно? Ти мені снився. Коли вранці я прокидалася, день здавався мені чудовим, бо десь там був ти. А тоді день став здаватися похмурим, бо я не бачила тебе. Дивно, бо коли тобі смішно, ти смієшся, коли страждаєш, то плачеш, а тепер я, буває, сміюся й плачу водночас. Може, я захворіла? Але хворість ця прекрасна. Хіба можна любити свою хворість?

– Моя учителька – це ти, подруго люба моя, – усміхався Бавдоліно, – ти не повинна мене питати, бо і я думаю, що теж хворий на твою недугу.

Гіпатія простягла руку і знов торкнулася його шраму:

– Ти, напевно, належиш до добра, Бавдоліно, бо мені подобається тебе торкатися, як подобається торкатися Акакія. Торкнися й ти мене і, може, розбудиш якусь іскорку, яка ще є у мені і про яку я не знаю.

– Ні, кохання моє солодке, я боюся завдати тобі болю.

– Торкнися мене тут, за вухом. Так, так, ще… Може, через тебе вдасться викликати якогось бога. Десь у тобі є знак, який єднає тебе з чимось іншим…

Вона просунула руки йому під одежу і провела пальцями по зарості у нього на грудях. Тоді присунулася, щоб понюхати.

– Ти пахнеш травою, доброю травою, – мовила вона. А тоді знов сказала: – Який ти гарний там, під низом, м'якенький, мов молода тварина. Ти молодий? Я не розрізняю віку людей. То ти молодий?

– Так, молодий, кохання моє, я лиш тепер починаю народжуватися.

Тепер він уже майже пристрасно гладив її волосся, вона взяла його руками за потилицю і стала легенько торкатися його обличчя язиком, вона лизала його, немов він козеня, а тоді сміялася, дивлячись зблизька йому у вічі, і казала, що він має смак солі. Бавдоліно, який ніколи святим не був, пригас її до себе і вустами своїми відшукав її вуста. Вона злякано й здивовано зойкнула, спробувала відступити, але потім піддалася. Уста її мали смак персика, морелі, язик її короткими поштовхами торкався його язика, який вона відчувала вперше.

Бавдоліно відсунув її від себе, та не через доброчесність, а для того, щоб звільнитися від одягу, і вона побачила його прутень, торкнулася, відчула його снагу і сказала, що хоче його: ясно було, що вона не знає, як і чому його хоче, але якесь божество лісів або джерел підказувало їй, що робити. Бавдоліно знову став укривати її цілунками, від уст спустився до шиї, потім до плечей, повільно знімаючи з неї одежу, відкрив їй груди, занурив у них обличчя, а руками далі спускав їй сукню вниз по стегнах; він відчув її невеличкий напружений живіт, намацав пупок і раніше, ніж сподівався, натрапив на те, що мало б бути поростом, під яким ховалася найбільша її розкіш. Вона шепотіла, кличучи його: Еоне мій, мій Тиране, моя ти Безодне, Оґдоадо моя, Плеромо…

Бавдоліно просунув руки під сукню, яка ще трохи її прикривала, і відчув, що поріст цей, який мав би провіщати лоно, вкривав, гуснучи, її ноги зверху, внутрішній бік стегон і тягнувся до сідниць…

– Мосьпане Никито, я зірвав з неї сукню і побачив. Від живота до низу Гіпатія мала козячі форми, а ноги її закінчувалися копитами кольору слонової кістки. Раптом я зрозумів, чому не видно було, щоб вона, прикрита сукнею аж до землі, переставляла ноги – вона радше ковзала легенько, немов не торкаючись землі. І я зрозумів, хто такі запліднювачі – то були сатири-яких-ніколи-не-видно, які мали людську голову з рогами і тіло барана; сатири ці століттями жили на службі в гіпатій, даруючи їм дітей жіночого роду і вирощуючи дітей чоловічого роду – хлопчики мали таке ж, як і батьки, страхітливе обличчя, а дівчатка все ще носили печать єгипетської вроди прекрасної Гіпатії давніх часів і її перших учениць.

– Який жах! – мовив Никита.

– Жах? Ні, зовсім не жах я відчув у ту хвилину. Здивування було, авжеж, але тільки на мить. Тоді я вирішив, – то тіло моє вирішило для моєї душі, а може, душа моя для тіла, – що те, що я бачив і чого торкався, було прекрасним, бо то була Гіпатія, і навіть її звірина природа належала до її приваб, кучерява і м'яка ця вовна була найбажанішою для мене зі всього, що я колись бажав, вона пахла мускусом, кінцівки її, раніше приховані, були витвором митця, і я кохав, жадав цю істоту, яка духмяніла лісом, і я б кохав Гіпатію, навіть якби вона мала форми химери, іхневмона чи рогатої гадюки.

І так кохалися Гіпатія з Бавдоліном аж до заходу сонця, і коли вони, вже стомлені, лежали одне поруч з другим, вони стали пестити одне одного і називати одне одного найніжнішими іменами, забувши про все навколо.

Гіпатія казала:

– Душа моя злетіла, мов спалах вогню… Мені здається, ніби я стала часткою зоряного неба… – Вона не переставала досліджувати тіло коханого: – Який ти прегарний, Бавдоліно. Але ви, люди, теж схожі на потвор, – жартувала вона. – Ноги у тебе довгі й білі, без вовни, а ступні великі, як у одноногів! Але ти все одно прекрасний, ба навіть це робить тебе ще кращим…

Він мовчки цілував їй очі.

– Людські жінки теж мають такі ноги, як у тебе? – спитала вона, спохмурнівши. – Ти… переживав екстаз з жінками, які мають такі ж ноги, як твої?

– Бо я не знав, що є ти, кохання моє.

– Не хочу, щоб ти більше дивився на ноги людських жінок. Він мовчки цілував їй копита.

Темніло, і вони мусили розлучитися.

– Мені здається, – шепнула Гіпатія, знову торкаючись його вуст, – що я нічого не розповім своїм товаришками. Вони, певно, не зрозуміють, бо не знають про цей спосіб піднятися вище. До завтра, кохання моє. Чуєш? Я зву тебе так, як ти звав мене. Чекатиму на тебе.

– Так проминули ті кілька місяців – найсолодші і найчистіші в моєму житті. Я ходив до неї щодня, а коли не міг, вірний Ґаваґай був між нами посередником. Я сподівався, що гуни ніколи не нагрянуть, а це очікування в Пндапецімі триватиме аж до моєї смерті і навіть довше. І я почувався так, ніби здобув перемогу над смертю.

Аж якось, коли проминув уже не один місяць, Гіпатія, віддавшись йому зі звичним своїм палом, сказала Бавдолінові, коли вони вже відпочивали від кохання:

– Зі мною дещо діється. Я знаю, що це, бо чула, що оповідають мої товаришки, повернувшись після ночі із запліднювачами. Гадаю, у моєму лоні є дитина.

У першу мить Бавдоліно сповнився лише невимовною радістю і став цілувати її живіт, благословенний Богом чи пак Архонтами – для нього це вже було неважливо. А тоді затривожився: Гіпатія не зможе приховати свого стану від громади, що ж вона робитиме?

– Я визнаю правду Матері, – сказала вона. – Вона зрозуміє. Хтось – чи щось – вирішив, щоб те, що інші роблять із запліднювачами, я зробила з тобою. То було слушно, бо відповідало добрій частині природи. Вона не докорятиме мені.

– Але дев'ять місяців ти будеш під опікою своїх товаришок, а потім мені не дозволять побачити дитину!

– Я ще довго приходитиму сюди. Мине ще багато часу, поки живіт виросте і всі це помітять. Ми не бачитимемось тільки в останні місяці, коли я все розповім Матері. А щодо дитини, то якщо це буде хлопчик, його віддадуть тобі, а якщо дівчинка – забудь про неї. Так хоче природа.

– Так хоче той придурок, твій Деміург, і ті напівкози, серед яких ти живеш! – вигукнув Бавдоліно, вийшовши із себе. – Дитина ця також моя – хлопчик це чи дівчинка!

– Який ти чудовий, Бавдоліно, коли сердишся, хоч і сердитися негоже, – мовила вона, цілуючи його в ніс.

– Але ти усвідомлюєш, що після пологів тобі більше ніколи не дозволять приходити до мене, бо ж і твої товаришки ніколи більше не бачили своїх запліднювачів? Хіба не так, на вашу думку, хоче природа?

Лиш у цю мить вона це усвідомила і почала плакати, ледь постогнуючи, як тоді, коли вони кохалися; вона схилила голову на груди свого коханого і вчепилась руками за його рамена, а він відчував, як здригаються її груди. Бавдоліно приголубив її, шепочучи у вухо ніжні слова, а тоді запропонував єдине, що здавалось йому розсудливим. Гіпатія має втекти з ним. На її зляканий погляд він сказав, що таким чином вона не зрадить свою спільноту. їй просто випав на долю інший привілей, і тому обов'язок у неї теж інший. Він відвезе її в далеку країну, де вона створить нову спільноту гіпатій, вона просто зробить плодючішим насіння їхньої далекої Матері, занесе в інші місця її послання. Але він житиме поруч з нею і знайде нову спільноту запліднювачів, які матимуть вигляд людей, бо саме такий вигляд матиме, мабуть, плід їхньої утроби. Втечею ти не вчиниш зла, казав він їй, а навпаки, поширюватимеш добро…

– Тоді я спитаю дозволу в Матері.

– Зажди, я ж не знаю, чим дихає ця ваша Мати. Дай-но мені подумати, підемо до неї разом, я зумію переконати її, дай мені кілька днів, щоб я подумав, як найліпше це зробити.

– Кохання моє, я не хочу розлуки з тобою, – схлипувала Гіпатія. – Я зроблю все, що забажаєш, стану жінкою серед людей, поїду з тобою в те нове місто, про яке ти мені розповідав, поводитимусь, як поводяться християни, скажу, що Бог мав сина, який помер на хресті, – якщо тебе не буде, я не хочу більше бути гіпатією!

– Заспокойся, найдорожча. Побачиш, я знайду вихід. Я зробив Карла Великого святим, я знайшов Волхвів, тож зумію зберегти свою дружину!

– Дружину? А що це?

– Потім я тобі поясню. Тепер іди, бо вже пізно. Побачимось завтра.

– Ніякого завтра вже не було, мосьпане Никито. Коли я вертався у Пндапецім, усі вибігли мені назустріч, мене шукали вже годинами. Сумнівів уже більше не було: насували білі гуни, на обрії видно було хмару пилюки, яку здіймали їхні коні. З першими променями світанку вони вже мали досягти краю папоротевої рівнини. Отже, залишалося всього кілька годин, щоб підготувати оборону. Я відразу пішов до Диякона, щоб заявити йому, що стаю на чолі його підданців. Але запізно. Довгі місяці судомного очікування на битву, зусилля, яких він докладав, щоб триматися на ногах і брати участь у підготовці, а може, також нова снага, яку вселили. в нього мої оповіді, прискорили його кінець. Я не побоявся бути з ним, коли він спускав дух, я навіть взяв його за руку, коли він прощався зі мною і бажав мені перемоги. Він сказав мені, що коли я переможу, тоді мені, може, вдасться дістатися до царства його батька, і просив, щоб я зробив йому останню послугу. Тільки-но він випустить останній подих, двоє його помічників у серпанках приберуть тіло, немов це тіло Пресвітера, і намастять його олійками, а тоді обриси його тіла відіб'ються на полотні, в яке його огорнуть. Я мав завезти Пресвітерові цей його портрет, і хоч обриси будуть неясними, він постане перед названим своїм батьком не таким понівеченим, яким був за життя. Невдовзі він сконав, і двоє помічників зробили те, що мали зробити. Вони сказали, що полотно мусить просякати його обрисами кілька годин, а потім вони згорнуть його і покладуть у скриньку. Несміливо вони натякнули мені, що про смерть Диякона треба повідомити євнухів. Я вирішив не робити цього. Диякон доручив мені верховенство над своїми підданцями, і тільки тому євнухи не посміли б не слухати мене. Мені треба було, щоб і вони брали якусь участь у війні, готуючи місто прийняти поранених. Якщо вони відразу дізнаються про смерть Диякона, то як мінімум повідомлять про цю сумну новину усіх, а це похитне дух захисників, до того ж похоронні обряди відвернуть їх від справ оборони. Як максимум, бувши створіннями зрадливими, вони відразу візьмуть найвищу владу у свої руки, а це теж розладнає всі плани оборони, що їх виношував Поет. Отже, війна, сказав я собі. Хоч я завжди був мирною людиною, тепер ішлося про те, щоб захистити дитину, яка мала народитися.