Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 34 страниц)

– Абдуле, – сказав він йому, – ти домігся свого – бажання твої сповнені. Ти дістався до місця, до якого змагав, витримавши випробування мантикорою. І тепер володарка твого серця перед тобою. Тільки-но дізнавшись про нещасливе твоє кохання, вона зворушилася і перейнялася твоєю відданістю, тому відразу примчала сюди з тієї благословенної землі, де вона живе.

– Ні, – прохрипів Абдул, – це неможливо. Вона йде до мене, а не я до неї? Як мені пережити таку милість? Скажіть, щоб вона зачекала; підніміть мене, прошу вас – я мушу встати, щоб віддати їй шану…

– Спокійно, друже мій, якщо вона так вирішила, мусиш підкоритись її волі. Ось, розплющ очі – вона схиляється над тобою. – І коли Абдул підняв повіки, Бавдоліно підставив перед його вже затьмарений погляд дзеркало гімнософістів, у якому вмирущий, мабуть, побачив тінь постаті, яка не була для нього незнаною.

– Бачу тебе, моя велителько, – мовив він ледь чутно, – вперше і востаннє. Я не думав, що заслужив сю радість. Та боюся, що ти кохаєш мене, а це наситить мою пристрасть… Ні, принцесо, це вже занадто – чому ти схиляєшся й цілуєш мене? – І він наблизив тремтячі губи до дзеркала. – Що я тепер відчуваю? Жаль, бо настав кінець моїм шуканням, чи втіху, бо здобув незаслужене?

– Я кохаю тебе, Абдуле, і цього досить, – насмілився прошепотіти Бавдоліно у вухо свого друга, який помирав, і той усміхнувся:

– Так, ти кохаєш мене, і цього досить. Хіба не цього я завжди прагнув, хоча й гнав від себе думку цю, боячись, що так і буде? Хіба не цього я зрікався, боячись, що сподівання мої не сповняться? Але тепер я не можу бажати більшого. Яка ти прегарна, принцесо моя, які червоні твої губи… – Він випустив з рук фальшивий череп Хрестителя, який покотився по землі, схопив тремтячою рукою дзеркало і став тягнутися до нього губами, щоб торкнутися поверхні, затуманеної його подихом, але марно. – Нині святкуватимем радісну смерть – смерть мого страждання. О пані моя солодка, ти була моїм сонцем і світлом моїм, всюди, де ти була, квітувала весна, бо ти була, мов майський місяць, що чарував мої ночі. – На мить він прийшов до тями і сказав, тремтячи: – А може, це сон?

– Абдуле, – шепнув йому Бавдоліно, нагадуючи вірші, які той якось співав, – що таке життя, як не тінь сну, який вислизає?

– Дякую тобі, кохання моє, – мовив Абдул. З допомогою Бавдоліна, який підтримував йому голову, він зробив останнє зусилля і тричі поцілував дзеркало. Відтак схилив своє вже мертве восково-біле обличчя, освітлене сонцем, яке заходило над кам'яною пустелею.

Александрійці викопали могилу. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот, оплакуючи друга, з яким з молодих років ділили все, опустили бідолашні останки в землю, поклали йому на груди інструмент, який вже ніколи не співатиме хвалу далекій принцесі, й укрили йому обличчя дзеркалом гімнософістів.

Бавдоліно підняв череп і позолочений покрівець, тоді пішов за саквами друга, де знайшов сувій пергамену з його піснями. Він уже збирався покласти туди й череп Хрестителя, який поклав був назад у релікварій, але потім поміркував собі так: «Якщо він, як я сподіваюсь, піде в Рай, то там його не потребуватиме, бо зустріне правдивого Хрестителя, з головою і всім рештою. І в будь-якому разі йому краще не потикатися туди з такими фальшивими мощами, що аж світяться. Ліпше я заберу цей череп, а якщо колись продам, то гроші використаю на те, щоб спорудити йому якщо не гробницю, то принаймні якийсь пам'ятний камінь у християнській церкві». Він замкнув релікварій, сяк-так відновивши печать, і поклав його разом зі своїм у сакви. Якусь мить йому здалося, ніби він обікрав мертвого, але потім подумав, що фактично він позичає щось, що потім віддасть в іншій подобі. У будь-якому разі іншим він нічого не сказав. Усе решту зложив в Абдулові сакви і поклав їх у могилу.

Вони засипали могилу, а зверху замість хреста поставили меч друга. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот стали навколішки, щоб помолитися, а трохи збоку Соломон, за єврейським звичаєм, бурмотів якісь літанії. Решта стояли трохи ззаду. Бойді хотів було виголосити проповідь, але сказав лиш: «Гм!»

– Подумати тільки – ще недавно він був тут, – зауважив Порчеллі.

– Нині ми тут, а завтра там, – відказав Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою.

– Хтозна, чому саме він, – сказав Куттіка.

– Така доля йому випала, – дійшов висновку Коландрино, вельми мудрий, попри молодий вік.

28. Бавдоліно переправляється через Самбатіон

– Алілуя! – вигукнув після трьох днів переходу Никита. – Ось і Селімбрія, оздоблена трофеями.

Це невеличке містечко з низькими будинками й безлюдними вуличками і справді було оздоблене трофеями, бо, як вони потім дізналися, наступного дня святкувався празник якогось святого чи архангела. Мешканці прикрасили гірляндами навіть високий білий стовп, який підносився в полі на межі міста, і Никита пояснив Бавдолінові, що на вершку цього стовпа багато століть тому жив пустельник, який зійшов з нього аж після смерті, а там, нагорі, вчинив не одне чудо. Але тепер уже людей такого гарту не лишилося, і це, може, теж є однією з причин нещасть імперії.

Вони відразу поквапились у дім приятеля, якому Никита довіряв, і Теофілакт, чоловік літній, гостинний і сердечний, прийняв їх з воістину братнім почуттям. Він розпитав їх про їхні перипетії, разом з ними оплакував знищений Царгород, показав їм свій дім, де було чимало вільних кімнат для цілого їхнього товариства, а потім підкріпив їхні сили молодим вином і щедрими порціями салату з оливками і сиром. Не були то вишукані страви, до яких звик Никита, але цієї сільської перекуски цілком вистачало, щоб забути незручності подорожі і далеку домівку.

– Посидьте вдома кілька днів, нікуди не виходьте, – радив Теофілакт. – Сюди прибуло вже чимало біженців з Царгорода, а наші люди ніколи не жили в злагоді з мешканцями столиці. Тепер ви тут просите милостиню, кажуть вони, а колись гнули кирпу. І за кусень хліба вимагають стільки золота, скільки він важить. І якби лиш це. Дехто з прочан уже давно дістався сюди. Вони й раніше чинили тут сваволю, то можете уявити собі, що вони виробляють тепер, дізнавшись, що Царгород в їхніх руках, а один з їхніх очільників стане василевсом. Вештаються у парадній одежі, вкраденій у наших достойників, поцуплені в церквах митри одягають на голову своїм коням, співають наші гімни своєю ламаною грекою, підмішуючи хтозна-які непристойні слова зі своєї мови, варять собі страву в наших священних посудинах і водять із собою своїх повій, одягнутих, мов великі дами. Раніше чи пізніше це теж минеться, але поки шо сидіть спокійно тут у мене.

Бавдоліно з Никитою про інше й не мріяли. У наступні дні Бавдоліно продовжував під оливковими деревами свою розповідь. Вони пили свіже вино, заїдаючи великою кількістю оливок, а потім знов їли оливки, щоб розбудити спрагу до вина. Никита нетерпеливився дізнатися, чи дісталися вони врешті-решт до царства Пресвітера Йоана.

І так, і ні, відповів Бавдоліно. Але перед тим, як сказати, куди вони дісталися, треба було перетнути Самбатіон. І саме з цього він знову почав свою оповідь. Якщо оповідь про смерть Абдула лунала в його вустах ніжно й пасторально, то оповідь про той перехід була епічною і величною. А це значить, знову думав собі Никита, що Бавдоліно схожий на те дивне створіння, про яке він – Никита – тільки чув, а от Бавдоліно, може, навіть і бачив: звуть його хамелеон, схоже воно на крихітну козу, яка міняє свою масть залежно від місця, в якому перебуває, – від чорної до ніжно-зеленої, й одної лиш барви не може набрати – білої барви невинності.

Засмучені смертю товариша, наші мандрівці пішли далі й знов опинились у місці, де починалася гірська місцевість. По дорозі вони почули спершу далекий шум, відтак потріскування, а потім гуркіт ставав дедалі виразнішим і сильнішим, немов хтось кидав величезну кількість каміння і брил з верхівок гір, і немов лавина ця, тягнучи за собою хвіст з ґрунту і гальки, з гуркотом летіла в долину. Відтак вони помітили хмару пилюки, схожу на мряку або туман, але на відміну від великої маси вологи, яка б затьмарювала сонячні промені, туча ця повнилася міріадами відблисків, немов промені сонця відбивалися від вируючих атомів мінералів.

Першим здогадався в певну мить Раббі Соломон.

– Це Самбатіон, – вигукнув він, – отже, ми близько до мети!

Це й справді була кам'яна річка – вони зрозуміли це, коли прибули на її береги, мало не глухнучи від страхітливого гуркоту, який майже не давав змоги чути одне одного. Був то величний плин каменюччя, змішаного з грунтом, який сунув безупинно, і в тому потоці великих безформних каменів виділялися брили неправильної форми з гострими, мов лезо, краями, завбільшки з нагробні плити, а між ними пливли скам'янілості, щебінь, жорства, рінь і кругляки.

Просуваючись з однаковою швидкістю, немов під поштовхом поривчастого вітру, уламки травертину крутилися одні на других, поверх них ковзали оповзні, але потім їх натиск трохи меншав, і вони падали на потоки каменюччя, тоді як кругляки, відшліфовані цим ковзанням між брилами, немов водою, підстрибували вгору і знов падали вниз із сухим хрускотом, а потім їх знову підхоплював той сам вир, що його створили вони самі, зіштовхуючись між собою. Посеред цього скупчення мінеральних мас і над ним здіймалися клуби піску, стовпи пилюки, виринали хмари камінців, шумовиння ріні, ручаї кристалічних часток.

То тут, то там на берег падали бризки гіпсу і шматочки вугілля, і подорожні мусили іноді прикривати собі лице, щоб їх не зачепило.

– Який нині день? – гукнув Бавдоліно товаришам. І Соломон, який рахував кожну суботу, згадав, що тиждень тільки почався, а тому треба було чекати шість днів, щоб річка зупинила свій плин.

– Аде навіть коли вона спиниться, її не можна буде перейти, не порушуючи закону суботи, – волав він схвильовано. – Чому ж Пресвятий, хай прісно буде благословенний, у мудрості своїй не забажав, щоб річка ця зупинялася по неділях, бо ви, язичники, і так маловіри, і начхати вам на святковий відпочинок?

– Облиш думати про суботу, – горлав Бавдоліно, – бо коли річка зупиниться, я знатиму, як переправити тебе, щоб ти не скоїв гріха. Досить буде висадити тебе на мула, коли ти спиш. Але проблема в тім, як ти сам нам сказав, що коли річка зупиняється, вздовж берегів постає загорожа з полум'я, і так ми знов приїхали… Значить, не варто чекати тут шість днів. Ходімо до верхів'їв, може, є якийсь перехід ще до витоків річки.

– Що, що? – репетували його товариші, які не могли розібрати його слів, але коли потім побачили, що він вирушив, то пішли за ним, зрозумівши, що в нього, мабуть, з'явилася ідея. Ідея була кепська, бо їхали вони шість днів і справді бачили, що русло звужується, і річка поступово стає потоком, а потім струмком. До джерела вони наблизилися десь на п'ятий день, але вже на третій день на обрії здійнявся ланцюг височенних, неприступних гір, які врешті-решт нависли над мандрівниками, майже заслонивши їм небо з обох боків. Подорожні просувалися дедалі вужчим тунелем, без жодного виходу, і тільки десь високо вгорі видніла ледь підсвічена хмара, яка оповивала верхівки цих гір.

Тут, з невеликого вилому між двома горами, майже зі щілини витікав Самбатіон: вирування піску, клекіт туфів, шумування мулу, тріскотіння осколків, булькотіння грудок землі, вилив суглинку, дощ глини поступово перетворювалися на рівномірний потік, який починав свою путь до якогось безконечного піщаного океану.

Наші друзі витратили цілий день, намагаючись обійти гори і знайти якийсь перевал вище від джерела, але даремно. Вони лиш зазнали небезпеки від морен, які несподівано осувалися під копитами їхніх коней, тому їм довелося піти в обхід, і ніч застала їх в місці, куди раз у раз з верхівки скочувалися брили чистої сірки, а далі спека стала нестерпною, і вони зрозуміли, що навіть якщо далі знайдуть спосіб перебратися через гори, то коли закінчиться вода у їхніх флягах, посеред тої мертвої природи вони не знайдуть ніякої вологи, тому вирішили вернутися назад. Але вони заблукали в тих меандрах, і їм знадобився ще день, щоб вернутися до джерела.

Коли вони дійшли туди, то, за обрахунками Соломона, субота вже минула, і якщо річка й зупинялася, то тепер знову попливла, і треба було чекати ще шість днів. Вигукуючи слова, які, звісно, не могли забезпечити їм сприяння небес, вони вирішили йти вниз за течією, сподіваючись, що врешті-решт річка виллється у лиман або дельту чи гирло, перетворившись у менш рухливу пустелю.

Так у мандрах минуло ще кілька світанків і заходів сонця; вони відійшли від берегів, щоб знайти якусь привітнішу місцину, і небеса, мабуть, забули про їхні прокльони, бо вони знайшли-таки невеличку оазу, порослу скромною зеленню, де було джерело, з якого витікав струмінь води, скупий, але достатній, щоб дати їм полегшу і запас вологи на кілька днів. Відтак вони пішли далі під акомпанемент гуркоту річки, під палким небом, помережаним іноді хмарами, тонкими, плоскими і чорними, мов каміння Бубуктора.

Ішли вони майже п'ять спекотних днів і таких же спекотних ночей, і нарешті почули, що безупинний гуркіт цього вирування змінився. Річка почала текти швидше, в її плині можна було розрізнити щось наче кілька течій, у ній утворювалася бистрина, яка тягла за собою шматки базальту, мов соломинки, а в далині чулося щось немов грім… Самбатіон ставав дедалі бурхливішим; він почав розділятися на 22,міріади маленьких річечок, які проникали в гірські ущелини, немов пальці руки в купу болота; іноді хвиля затікала в грот, а потім з ревом виходила звідти крізь щось на кшталт наскрізного скелястого проходу і люто кидалася в долину. І раптом, коли вони широким колом обійшли ділянку берега, по якій не можна було пройти через постійне бурління вихорів гравію, і дісталися до краю плато, то побачили, як Самбатіон – прямо під ними – пропадає в чомусь схожому на горлянку Пекла.

З десятків гірських схилів, що утворювали ніби амфітеатр, у бездонний кінцевий чорторий водоспадами верталося безупинне бурління граніту, вирування асфальту, нуртування галунів, булькотіння сланців, хвилі аурипігменту, які розбивалися об береги. І над хмарою, яку коловорот цей здіймав до небес, – але для тих, хто дивився немов з висоти вежі, це було внизу, – виграючи на тих крем'янистих краплях, сонячні промені творили немов велетенську райдугу, а що кожна частинка відбивала промені іншим сяйвом, залежно від її природи, райдуга ця була набагато барвистішою, ніж веселки, які зазвичай розкидаються в небі після грози, і їй, на відміну від них, судилося сяяти вічно, ніколи не розсіюючись.

Там червоніли гематити й кіновар, виблискувала крицева чорнота, пролітали крихти аурипігменту, сяючи барвами від жовтої до яскраво-помаранчевої, синів азурит, біліли звапнілі мушлі, зеленіли малахіти, шафраново жовтів блідий глет, бринів реальгар, серед зеленкувато-сірого ґрунту тьмяно світилася подрібнена хризокола, яка потім набувала відтінків індиго та фіолету, тріумфувала позолота, вигравав пурпуром сурик, пломенів сандарак, мінилася барвами сріблиста слюда, прозоріли алебастри.

Жоден людський голос не міг пробитися крізь той дзенькіт, та й подорожні не мали охоти говорити. Вони спостерігали за агонією Самбатіону, який скаженів, бо мусив зникнути у надрах землі, а тому намагався забрати із собою все навколо і скреготав своїм камінням, виражаючи все своє безсилля.

Ні Бавдоліно, ні його люди не усвідомлювали, скільки часу вони споглядали вирування цієї пучини, де річка хоч-не-хоч сама себе хоронила, але, мабуть, затрималися вони там надовго, і ось настав захід п'ятниці, а отже початок суботи, бо раптом, немов за наказом, річка заклякла в трупному заціпенінні, а чорторий у глибині прірви перемінився в нерухому лускату рівнину, над якою запала несподівана, страхітлива і пекельна тиша.

Тоді вони стали чекати, що вздовж берега здійметься, як їм розповідали, загорожа з полум'я. Але нічого такого не сталося. Річка мовчала, вирування частинок над нею помалу осіло на її русло, нічне небо роз'яснилося, відкривши сяйво зірок, яких досі не було видно.

– Виходить, не варто завжди вірити тому, що кажуть, – дійшов висновку Бавдоліно. – У нашому світі люди вигадують найнеймовірніші історії. Соломоне, це ви, юдеї, пустили у світ цю вигадку, щоб не дати християнам потрапити в ці краї.

Соломон не відповів, бо був чоловіком кмітливим і в ту мить зрозумів, як саме Бавдоліно збирається переправити його через ріку.

– Спати я не буду, – заявив він одразу.

– Не журись, – відповів Бавдоліно, – відпочинь, а ми поки пошукаємо броду.

Соломонові захотілося втекти, але в суботу він не міг ані сісти на коня, ані лазити по гірських урвищах. Так він сидів цілу ніч і бив себе по голові кулаками, проклинаючи свою долю, а разом з нею клятих язичників.

Наступного ранку, коли вони знайшли місце, де можна було безпечно переправитися, Бавдоліно вернувся до Соломона, тепло і з розумінням усміхнувся до нього й щосили влупив його дерев'яним молотком по голові, десь за вухом.

Ось таким чином Раббі Соломон, єдиний серед синів Ізраїлевих, нічого не тямлячи, переправився в суботу через Самбатіон.

29. Бавдоліно прибуває у Пндапецім

Переправитися за Самбатіон не означало дістатися до царства Пресвітера Йоана. Це просто означало, що за спиною зосталися відомі землі, в яких бували найвідважніші мандрівники. І нашим друзям довелося справді йти ще багато днів теренами, принаймні такими ж нерівними, як береги тієї кам'яної річки. Відтак вони вийшли на рівнину, яка, здавалось, не мала кінця. Далеко на обрії видніли обриси не дуже високих гір, серед яких, однак, виступали тонкі мов палець гірські шпилі, які формою своєю нагадували Бавдолінові Піренейські Альпи, що їх він бачив ще хлопцем, коли перетинав їхній східний масив, ідучи з Італії до Германії, – але ті були набагато вищі й потужніші.

Проте гірський масив був аж на обрії, а по рівнині тій коні ледве чвалали, бо її повсюди вкривала пишна рослинність, яка виглядала, мов безконечна нива дозрілої пшениці, хоч насправді було то щось схоже на зелену і жовту папороть, вищу від людського зросту, і родючий цей степ простягався, куди сягало око, немов море, порушуване безперервним бризом.

Перетнувши галявину, мов острів у цьому морі, вони побачили, що десь далеко, в одній-єдиній точці поверхня вже не хвилювалася ритмічно, а нерівномірно струшувалася, немов якийсь звір, якийсь величезний заєць толочив траву, але якщо то справді був заєць, рухався він вигинистими кривими, а не по прямій, і так швидко, як не бігає жоден заєць. Наші подорожні вже зустрічали всяких тварин, які не вселяли в них довіри, тому вони натягли віжки і приготувались до нової битви.

Серпантин наближався до них, і почувся шелест папороті. Нарешті трави на краях галявини розійшлися, їх, мов штори, розсувало руками якесь створіння.

Створіння, яке йшло їм назустріч, руки, безперечно, мало. Мало воно й ногу, але одну-єдину. Кульгавим воно не було, бо нога та була прикріплена до тулуба так, немов там ніколи й не було місця для другої ноги, і на єдиній цій нозі з єдиною ступнею створіння це бігало так невимушено, немов звикло так рухатися від самого народження. Ба навіть коли воно мчало до них, вони не могли зрозуміти, чи воно стрибає, а чи, попри таку свою будову, робить таки кроки, ступаючи єдиною своєю ногою вперед і назад, як це ми робимо двома ногами, і з кожним кроком просуваючись до переду. Рухалося воно так прудко, що всі рухи його зливалися в один, як це трапляється, коли дивишся на коней і не можеш зрозуміти, чи буває такий момент, коли всі чотири копита відриваються від землі, а чи принаймні двоє з них завжди спираються на неї.

Коли створіння зупинилося перед ними, вони побачили, що єдина його ступня вдвічі більша від людської ступні, але гарної форми, а всі її п'ять пальців з квадратними нігтями, дебелі й міцні, були однакові.

У всьому іншому воно було схоже на дитину років десяти-дванадцяти, тобто досягало їм до пояса, голова його була гарної форми, на ній їжилося коротке жовтувате волосся, круглі очі дивилися по-коров'ячому лагідно, ніс був маленький і закруглений, а широкий рот, майже сягаючи вух, розтягнувся в усмішці, яка показала ряд гарних і міцних зубів. Бавдоліно з друзями впізнали його відразу, бо не раз чули і читали про нього: був то одноніг; зрештою, вони самі згадували про одноногів у листі від Пресвітера.

Одноніг знов усміхнувся, підняв обидві руки, з'єднавши їх над головою на знак привітання, і, випроставшись на своїй єдині нозі, мов статуя, сказав щось приблизно таке:

– Aleichem sabì, lani kalà bensor.

– Я ніколи не чув такої говірки, – мовив Бавдоліно. А тоді звернувся до того грекою: – Якою мовою ти говориш?

Чудернацькою грекою одноніг відповів:

– Я не знає, якою мовою говорить. Я думає, що ви чужинці, і говорить вигадана мова, як балакає всі чужинці. Але ви говорять мовою Пресвітера Йоана і його Диякона. Я вітає вас, я є Ґаваґай, до ваших послуг.

Бачачи, що Ґаваґай нешкідливий, а навіть доброзичливо наставлений, Бавдоліно з друзями злізли з коней і сіли на землю, запросивши його зробити те ж саме і пропонуючи ту дещицю їжі, яка в них ще залишилася.

– Ні, – сказав він, – я дякує, але я добряче поснідало сьогодні. – Відтак він зробив те, що, за всіма правдивими переказами, і слід було очікувати від однонога: спочатку він простягнувся на землі, тоді підняв ногу так, що вона утворила над ним тінь, поклав руки під голову і знову блаженно всміхнувся, немов лежачи під парасолею. – Трохи затінку непогано нині, після такої біганини. А ви хто будуть? Шкода, якби ви було дванадцятеро, ви було би пресвятими Волхвами, що повертається, бо навіть чорношкірий серед вас є. Шкода, що ви єсть тільки одинадцятеро.

– Аякже, ще й як шкода, – погодився Бавдоліно. – Але нас одинадцятеро. Тебе одинадцятеро Волхвів не цікавлять, правда?

– Одинадцятеро Волхвів не цікавить нікого. Щоранку в церкві ми молиться за повернення дванадцятьох. Якщо повертається одинадцятеро, значить, ми кепсько молилося.

– Тут справді чекають на Волхвів, – шепнув Поет Бавдолінові. – Треба знайти спосіб натякнути, що дванадцятий десь там є.

– Але не згадуючи Волхвів прямо, – застеріг Бавдоліно. – Нас дванадцятеро, а решту хай додумують вони самі. Інакше коли потім Пресвітер Йоан виявить, хто ми такі, то згодує нас своїм білим левам чи кому там ще.

Тоді він знов звернувся до Ґаваґая:

– Ти казав, що ти – слуга Пресвітера. Отже, ми – у царстві Пресвітера Йоана?

– Ти зачекають. Ти не можуть сказати: ось я, пройшовши трохи шляху, вже прибули в царство Пресвітера Йоана. Інакше кожен примчали б сюди. Ви у великій провінції Диякона Йоана, сина Пресвітера, який правлять цими землями, і дістатися до царства Пресвітера ви може, тільки пройшовши цим краєм. Усі прибульці мусить спершу зачекати в Пндапецімі, великій столиці Диякона.

– А скільки прибульців тут уже побувало?

– Жоден. Ви єсть перший.

– А хіба перед нами не проходив тут чоловік з чорною бородою? – спитав Бавдоліно.

– Я не бачило, – відказав Ґавагай. – Ви єсть перший.

– Отже, нам доведеться чекати в цій провінції на Зосиму, – буркнув Поет, – і хтозна, чи він дістанеться сюди. Може, він усе ще блукає у потемках Абхазії.

– Гірше було б, якби він дійшов уже сюди і віддав Ґрадаль цим людям, – зауважив Кіот. – А як ми покажемося там без ґрадаля, з порожніми руками?

– Заспокойся, поспіх теж вимагає часу, – мудро мовив Бойді. – Поки що розгляньмося тут, а потім щось вигадаємо.

Бавдоліно сказав Ґаваґаєві, що вони охоче затримаються в Пндапецімі, чекаючи на свого дванадцятого товариша, який загубився під час піщаної бурі в пустелі, за багато днів шляху від того місця, де вони є тепер. Він спитав, де мешкає Диякон.

– Там-он, у своєму палаці. Я заведе вас. А навіть я спершу скаже друзям, що ви прибуває, і коли ви буде там, усі вас вітатиме. Гості єсть дар Господа.

– Тут, посеред цих трав, є ще інші одноноги?

– Я не думає, але недавно я бачило одного мого товариша блемія, а то велика рідкість, бо одноноги не дуже товаришує з блеміями.

Він запхав собі пальці до рота, і пролунав свист, довгий і мелодійний. Через кілька секунд листя папороті розхилилося і з'явилося ще одне створіння. Воно дуже відрізнялося від однонога, але, зрештою, почувши про блемія, наші друзі якраз і сподівалися побачити те, що побачили. Створіння це мало надзвичайно широкі плечі, а отже було дуже приземкувате, але в поясі воно було дуже тонке; воно мало короткі, порослі волоссям ноги і не мало голови, як, зрештою, і шиї. На грудях, де люди мають соски, у нього була пара мигдалеподібних очей, вельми жвавих, а під невеликою випуклістю з двома ніздрями було щось схоже на круглий отвір – він був дуже мінливий, і коли створіння почало говорити, отвір цей став набувати розмаїтих форм, залежно від звуків, які воно вимовляло. Ґавагай підійшов перемовитися з ним; він вказував йому на гостей, а блемій, очевидно, погоджувався з ним, нахиляючи плечі, немов кланяючись.

Він підійшов до гостей і сказав щось схоже на: «Оуііі, оуіоіоіоі, ayeya!.» На знак дружби мандрівці простягнули йому чашку з водою. З мішка, що його він носив із собою, блемій вийняв щось схоже на соломину, встромив в отвір під носом і почав всмоктувати воду. Тоді Бавдоліно простягнув йому великий шматок сиру. Блемій підніс його до вуст, і рот його раптом став такий же великий, як і той шматок сиру, який миттю зник у ньому. Блемій сказав: «Еуаоі оеа!» Тоді приклав руку до грудей, чи то пак до чола, немов щось обіцяючи, замахав обома руками на прощання і зник між травами.

– Він добіжать раніше, ніж ми, – сказав Ґаваґай. – Блемії не біжить так швидко, як одноноги, та все ж швидше, ніж ті неквапливі тварини, верхи на яких ви їдуть. Що вони таке?

– Коні, – відповів Бавдоліно, згадавши, що в царстві Пресвітера коні не водяться.

– Який він із себе, ці коні? – з цікавістю спитав одноніг.

– Вони схожі на цих тварин, – відповів Поет, – точнісінько такі ж, як і вони.

– Я дуже дякує. Ви єсть могучі мужі, бо ви їздить верхи на тваринах, схожих на коней.

– Тепер послухай сюди. Недавно ти сказав, що одноноги не є друзями блеміїв. Вони що, не є підданцями царства чи провінції?

– О, ні, вони, як і ми, єсть слуги Пресвітера, і його слуги єсть також понції, пігмеї, гіганти, панотії, без'язики, нубійці, євнухи і сатири-яких-ніколи-не-видно. Усі вони єсть добрії християни і вірнії слуги Диякона і Пресвітера.

– Ви не приятелюєте, бо ви різні? – спитав Поет.

– Що ти каже, різні?

– Ну, у тому розумінні, що ти відрізняєшся від нас і…

– А чим я відрізняється від вас?

– Та Господи, Боже мій, – сказав Поет, – та хоча б тим, що в тебе тільки одна нога! А ми і блемії маємо по дві!

– А якщо ви і блемії підняв одну ногу, то теж має тільки одну.

– Але ти не можеш опустити другу ногу!

– Навіщо мені опускати ногу, якої не є? Хіба ти опускає третю ногу, якої не є?

Тут примирливо втрутився Бойді:

– Послухай, Ґаваґаю, але мусиш погодитися, що блемій не має голови.

– Як це, блемій не мають голови? Він мають очі, ніс, вуста, він можуть говорити, їсти. Як би він робили все це, якби не мали голови?

– Хіба ти не помітив, що він не має шиї і не має також тої круглої штуки, яку ти маєш на шиї?

– Що значить – помітив?

– Бачив, зауважив, ну, сам знаєш!

– Може, ти має на увазі, що він не зовсім такий, як я, і що моя мати не можуть переплутати мене з ним. Але й ти не зовсім такий, як цей твій друг, бо він мають знак на щоці, а ти не має. І цей твій друг не такий, як той чорношкірий, мов один з Волхвів, він відрізняюся і від того з чорною бородою, мов у рабина.

– А звідки ти знаєш, що в мене борода, мов у рабина? – з надією спитав Соломон, який, маючи на мислі загублені племена, з цих слів, очевидно, висновував, що племена ці побували тут або ж живуть у цьому царстві. – Ти колись бачив ще інших рабинів?

– Я не бачило, але там, у Пндапецімі, всі каже – борода, мов у рабина.

Борон мовив:

– Що тут довго говорити. Одноніг цей не бачить різниці між собою і блемієм, принаймні для нього вона не більша, ніж для нас різниця між Порчеллі і Бавдоліном. Якщо добре подумати, таке буває, коли зустрічаєш чужинців. Хіба ви вмієте помітити різницю між двома маврами?

– Так, – мовив Бавдоліно, – але блемій і одноніг не те саме, що ми і маври, яких ми бачимо тільки тоді, коли потрапляємо в їхні краї. Усі вони живуть у тій самій провінції, і він бачить різницю між одним блемієм та іншим, якщо каже, що той, якого ми бачили, йому друг, тоді як інші його друзями не є. Послухай-но мене, Ґаваґаю: ти сказав, що у вашій провінції мешкають панотії. Я знаю, хто такі панотії – це майже такі ж люди, як ми, але мають вони величезні вуха, які спускаються їм аж до колін, а коли холодно, вони огортаються ними, мов плащем. Вони такі, ці панотії?

– Авжеж, такі, як ми. Ми теж має вуха.

– Але вони не доходять вам до колін, хай йому чорт!

– Твої вуха теж єсть більший, ніж у твого друга, який коло тебе.

– Але не як у панотіїв, хай йому біс!

– Кожен мають такі вуха, які дали йому його мати.

– То чому ти кажеш, що блемії й одноноги не товаришують?

– Вони думає неправильно.

– Як це – неправильно?

– Вони християни, які помиляється. Вони єсть phanta-siastoi. Вони вважає слушно, як і ми, що Син не тої самої природи, що й Отець, бо Отець існували ще перед часом, а Син сотворені Отцем не через потребу, а з вільної волі. Отже, Син єсть названим сином Бога, чи не так? Блемії каже: так, Син не мають тої самої природи, що Отець, але навіть якщо Слово єсть лиш названий син, він не можуть стати плоттю. Значить, Ісус ніколи не ставали тілом, а те, що бачив апостоли, то були тільки… як це сказати… phaníasma…

– Чиста видимість.

– Ну от. Вони каже, нібито тільки видиво Сина померли на хресті, він не народжувалися у Вифлеємі, від Марії, а лиш одного дня явилися на ріці Йордані Йоанові Хрестителю, і всі сказав – о! Та якщо Син не єсть тіло, то як він можуть казати – хліб сей єсть тіло моє? А вони й справді не причащається хлібом і бурком.

– Може, тому, що їм довелося б смоктати вино, чи як ти там його називаєш, крізь соломинку, – сказав Поет.

– А паноти? – спитав Бавдоліно.

– А-а, їх не обходить, що роблять Син, коли сходять на землю. Вони думає тільки про Святого Духа. Послухай: вони каже, що на заході християни думає, нібито Святий Дух ісходять від Отця і від Сина. Вони заперечує і каже, що оце «від Сина» додали пізніше, а в Царгородському символі віри його не є. Для них Святий Дух ісходять тільки від Отця. Вони дотримується протилежної думки від пігмеїв. Пігмеї каже, нібито Святий Дух ісходять тільки від Сина, але не від Отця. Панотії насамперед ненавидить пігмеїв.