Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 34 страниц)

Поет же хапав кожного з них трьох за одяг, обсипаючи їх образами, горлаючи, що не дозволить дурити себе – у нього немов вселився злий дух. Тоді Бавдоліно залишив свій релікварій за колоною і вийшов зі схованки:

– Ґрадаль у мене, – сказав він.

Поета це заскочило зненацька. Він густо почервонів і сказав:

– Ти брехав нам весь той час. А я вважав тебе найчеснішим з-серед нас!

– Я не брехав. До нинішнього вечора я про це не знав. Це ти помилився в підрахунку голів.

Поет простяг до друга руки і сказав з піною на вустах:

– Дай мені його!

– Чому саме тобі? – спитав Бавдоліно.

– Подорож скінчилася, – повторив Поет. – І була то подорож невдала, а це моя остання можливість. Дай мені його, інакше я вб'ю тебе.

Бавдоліно ступив крок назад, стискаючи в долонях руків'я своїх арабських кинджалів.

– Ти цілком здатен це зробити, якщо заради цього предмета ти вбив Фрідріха.

– Дурниці, – сказав Поет. – Ти ж тільки-но чув, як ці троє зізналися.

– Три зізнання на одне вбивство – це щось трохи забагато, – сказав Бавдоліно. – Я б міг сказати, що навіть якщо кожен з них справді зробив те, що зробив, ти дозволив їм це зробити. Коли ти побачив, як Борон смикає за важіль помпи, досить було перешкодити йому в цьому. Коли Кіот маніпулював дзеркалами, досить було остерегти Фрідріха до того, як зійшло сонце. Ти цього не зробив. Ти хотів, щоб хтось убив Фрідріха, а ти б з цього скористався. Але я не думаю, що хтось з цих трьох бідолах причинився до смерті імператора. Коли я почув, як ти говориш з-за іконостаса, я згадав собі про голову Медузи, крізь яку з опочивальні Фрідріха було чутно те, що говорилось у приміщенні внизу. Тепер я скажу тобі, що сталося. Відколи ми вирушили в похід на Єрусалим, ти нетерпеливився, бо хотів сам податися в царство Пресвітера, везучи Ґрадаль. Ти лиш чекав на слушну нагоду, щоб позбутися імператора. Зрештою, потім з тобою поїхали ми, але ми, очевидно, не становили для тебе проблеми. А може, ти хотів зробити те, що, натомість, зробив Зосима, випередивши тебе. Цього я не знаю. Але я мав би помітити, що ти вже давно плекаєш свої власні мрії, та приязнь потьмарила мою проникливість.

– Продовжуй, – криво усміхнувся Поет.

– Продовжую. Коли в Ґалліполі Соломон купив протиотруту, я дуже добре пам'ятаю, що купець той запропонував нам ще одну плящинку, таку саму, але вона містила отруту. Відійшовши від нього, ми на короткий час втратили тебе з виду. Тоді ти знов з'явився, але без грошей, і сказав, що тебе обікрали. А насправді, поки ми ходили по базарі, ти вернувся туди і купив отруту. Під час довгої подорожі через землі Іконійського султана тобі було неважко замінити Соломонову плящинку твоєю. У вечір перед смертю Фрідріха саме ти голосно порадив йому запастися протиотрутою. Це спонукало Соломона запропонувати свою плящинку – тобто твою отруту. Ти, мабуть, пережив мить страху, коли Кіот сказав, що скуштує протиотруту, але, може, ти знав, що коли випити лиш краплю тієї рідини, нічого не буде, бо щоб умерти, треба випити її всю. Думаю, що вночі Кіот так потребував повітря саме тому, що навіть той маленький ковток теж зашкодив йому, але цього я не певен.

– А чого ти певен? – спитав Поет, усе ще криво посміхаючись.

– Я певен того, що ще заки ти побачив, що роблять Борон та Кіот, у тебе вже був готовий план. Ти пішов у залу з равликом, через центральний отвір якого голос проникав у кімнату Фрідріха. До речі, нині ввечері, почувши, як ти говориш з-за іконостаса, я зрозумів, що гра ця вельми тобі подобається. Ти підійшов до Діонісового вуха і покликав Фрідріха. Гадаю, ти видав себе за мене, сподіваючись, що голос зміниться, переходячи з одного рівня на другий. Ти сказав, що ти – це я, щоб він тобі повірив. Ти попередив Фрідріха, нібито ми виявили, що хтось підсипав отруту в його їжу: може, ти сказав, що один з нас почав страждати від жорстоких болів і що Ардзруні вже випустив своїх головорізів. Ти сказав йому, щоб він відкрив ковчег і негайно випив Соломонову протиотруту. Мій бідолашний батько повірив тобі, випив і помер.

– Гарна історія, – мовив Поет. – Але що з коминком?

– Може, його справді запалили промені від дзеркала, але тоді Фрідріх був уже трупом. Коминок був тут ні при чому, його твій план не передбачав, але хто б йог 5 не запалив, він допоміг тобі заплутати справу ще більше. Ти вбив Фрідріха, і лиш нині ти допоміг мені зрозуміти це. Будь ти проклятий: як ти міг скоїти такий злочин, як ти міг, лише через спрагу слави, допуститися батьковбивства стосовно чоловіка, який зробив тобі стільки добра? Хіба ти не усвідомлював, що знов присвоюєш собі чужу славу, як це було з моїми віршами?

– Ото гарно, – мовив зі сміхом Бойді, який уже оговтався від страху. – Вірші великому поетові писав хтось інший!

Після стількох невдач тих днів це приниження, разом із розпачливим бажанням запопасти Ґрадаль, штовхнуло Поета до крайнощів. Він витяг з піхов меч і кинувся на Бавдоліна з криком:

– Я вб'ю тебе, уб'ю!

– Я не раз казав тобі, мосьпане Никито, що я мирна людина. Але я був занадто поблажливий до себе. Насправді вчора я зрозумів, що я – слабодух, Фрідріх казав тоді правду. В ту мить я ненавидів Поета цілою своєю душею, хотів бачити його мертвим, але мені не хотілося вбивати його, я хотів тільки, щоб він не вбив мене. Я відстрибнув назад, до колонади, тоді побіг тим самим коридором, яким прийшов. Тікав я в темряві, а він переслідував мене, вигукуючи погрози. Світла в коридорі не було, я йшов навпомацки, тобто мацаючи трупи в стінах; коли я намацав прохід ліворуч, я кинувся туди. Він ішов на звук моїх кроків. Нарешті я побачив світло й опинився на дні відкритого вгорі колодязя, який я був минув, коли йшов сюди. Був уже вечір, і я майже дивом бачив місяць над своєю головою – він освітлював місце, в якому я опинився, і кидав сріблясті відблиски на лики мертвих. Може, саме вони сказали мені, що не можна обдурити власну смерть, коли вона вже наступає тобі на п'яти. Я спинився. Я бачив, як надійшов Поет, який прикрив собі очі лівою рукою, щоб не бачити тих непрошених гостей. Я міцно схопив за одну з поїдених часом одежин і сильно смикнув. Труп упав просто між мною і Поетом, здіймаючи хмару пилюки і дрібнюсіньких шматочків тканини, яка розсипалася, торкнувшись землі. Голова того небіжчика відділилася від тіла і покотилася моєму переслідувачу просто під ноги, зупинившись прямо під місячним променем і показавши йому свою жаску посмішку. На мить Поет зупинився, охоплений жахом, але потім копнув череп ногою. Я схопив з другого боку ще два кістяки і шпурнув їх прямо йому в обличчя. Забери від мене цю смерть, кричав Поет, а лузга, на яку перетворилася висохла шкіра, літала йому навколо голови. Я не міг повторювати цю витівку до безконечності – я б вийшов з освітленого кола і знову запався в темряву. Я стиснув у кулаках свої арабські кинджали, наставив їх вістря прямо перед собою, немов ростру. Поет зробив проти мене випад, піднявши меч обома руками, щоб розвалити мені голову надвоє, але перечепився об другий кістяк, що покотився перед ним, і налетів на мене. Я впав на землю, опершись на лікті, він звалився на мене, а меч вислизнув йому з рук. Я бачив його обличчя над своїм, його очі, налиті кров'ю, проти моїх очей, я відчував запах його люті, чад, який випускає хижий звір, впиваючись зубами у свою жертву, я відчув, як руки його стискаються навколо моєї шиї, я почув скрегіт його зубів… Я зреагував інстинктивно – підняв лікті і всадив обидва кинджали йому в обидва боки. Я почув, як рветься тканина, мені здалося, ніби в центрі його нутрощів два мої леза зустрілися. Тоді я побачив, як він зблід, і струмок крові вийшов йому з рота. Його чоло торкнулося мого, і кров його полилася мені в рот. Не пам'ятаю вже, як я вивільнився з цих обіймів: кинджали я залишив у його тілі й зсунув із себе його тягар. Він сповз обік мене, його широко розплющені очі дивились на місяць угорі, і він був мертвий.

– Перша людина, яку ти вбив у своєму житті.

– І дай Бог, щоб остання. Понад сорок років він був другом моєї молодості, товаришем у пригодах. Мені захотілося плакати, але потім я згадав, що він скоїв, і мені захотілося знову його вбити. Підвівся я з трудом, бо перше своє вбивство я скоїв, коли гнучкість тіла, властива мені в найкращі мої роки, уже покинула мене. Я йшов, похитуючись і сапаючи, аж до кінця коридору, вернувся в крипту, побачив тих трьох – вони були бліді, як полотно, і тремтіли – і до мене повернулася моя гідність імперського достойника і названого сина Фрідріха. Мені не можна показувати слабкості. Я випростався, повернувшись спиною до іконостаса, немов архангел над архангелами, і сказав: «Справедливість вчинено, я стратив убивцю священного римського імператора».

Бавдоліно пішов за своїм релікварієм, вийняв з нього Ґрадаль, показав усім, немов посвячену гостію. І сказав лиш:

– Хтось із вас має якісь претензії?

– Бавдоліно, – мовив Борон, руки якого все ще трусились, – нині ввечері я пережив більше, ніж за всі ті роки, що їх ми провели разом. Звісно, це не твоя провина, але щось урвалося між нами – між мною і тобою, між мною й Кіотом, між мною та Бойді. Недавно, нехай навіть на кілька секунд, кожен з нас палко бажав, щоб провинним виявився інший, аби лиш урешті покласти край цьому страхіттю. Це вже не дружба. Після падіння Пндапеціма ми були разом тільки через чистий випадок. Об'єднували нас пошуки того предмета, який ти тримаєш у руці. Я кажу – пошуки, а не сам предмет. Тепер я знаю, що предмет той завжди був з нами, але це не заважало нам не раз мчати назустріч нашій згубі. Нині ввечері я зрозумів, що я не мушу ні сам володіти Ґрадалем, ні нікому його передавати – а лиш підтримувати пломінь його пошуків. А тепер ти тримаєш у руках той кухоль, який манить людей лише тоді, коли знайти його неможливо. Я йду геть. Якщо мені вдасться вибратися з цього міста, я зроблю це якомога швидше. Я напишу про Ґрадаль, і єдина моя могутність міститиметься в моїй оповіді. Я напишу про лицарів, кращих від нас, і той, хто читатиме, побачить у своїй уяві чистоту, а не наші слабкості. Прощавайте, друзі мої. Не раз було чудово мріяти разом з вами. І він зник там, звідки прийшов.

– Бавдоліно, – сказав Кіот. – Гадаю, Борон зробив найкращий вибір. Я не такий вчений, як він, і не знаю, чи зміг би написати історію Ґрадаля, але напевно знайду когось, хто напише її з моїх слів. Борон сказав правду: я зостанусь вірним своїм багаторічним пошукам, якщо зможу спонукати інших бажати Ґрадаля. Не говоритиму про ту чашу, яку ти тримаєш в руці. Скажу, можливо, як я казав колись, що то камінь, який упав з неба. Камінь, чи чаша, чи спис – байдуже. Важливо, щоб ніхто його не знайшов, інакше всі інші перестануть шукати його. Послухай мене, сховай цю річ – щоб ніхто не вбив власну мрію, коли візьме її до рук. Щодо всього іншого, то мені теж ніяково тепер бути з вами – мене занадто мучитимуть болісні спогади. Ти, Бавдоліно, став ангелом-месником. Може, ти й справді мусив зробити те, що зробив. Але я більше не хочу тебе бачити. Прощавай.

І він теж вийшов з крипти.

Озвався тоді Бойді, який після стількох років знову заговорив фраскетською говіркою:

– Бавдоліно, – мовив він, – голова моя не витає у хмарах, як у тих двох, та й історій оповідати я не вмію. Мені смішно, коли люди пускаються у мандри, шукаючи чогось, чого нема. Важливе тільки те, що є, хоч не варто показувати це усім, бо заздрощі – то паскудна річ. Ґрадаль цей – то свята річ, повір мені, бо він простий, як і всі святощі. Не знаю, куди хотів би подіти його ти, але будь-яке місце, крім того, про яке я зараз тобі скажу, було б для нього невідповідним. Послухай-но, що мені спало на гадку. Може, пригадуєш, що після смерті бідолашного твого батька, покійного Ґальявда, усі в Александрії почали говорити, що рятівник міста заслуговує на те, щоб йому поставили статую. А тоді знаєш, як то буває: говорять, говорять, а діла катма. А колись, коли я їздив, торгуючи зерном, я знайшов у напіврозваленій церковці поблизу Вілла дель Форо чудову статую, яка невідомо звідки там взялася. Вона зображала згорбленого старця, який тримає в руках над головою щось схоже на жорно, чи будівельну плиту, а може, великий круг сиру, – хто його знає, що то було, – і здається, немов він зігнений удвоє, бо не в силі тримати цей тягар. Я подумав собі, що це має щось означати, хоч мені й невтямки було, що воно означало, але знаєш, як то буває – зображаєш якусь постать, а потім інші вигадують, що вона має означати, і що б вони не вигадали, усе годиться. Ти диви, сказав тоді я собі, таж це може бути статуєю Ґальявда – якщо поставити її над дверима або збоку біля собору, він буде немов колона, а камінь той на голові у нього буде капітеллю. Викапаний Ґальявдо, який сам тримає на собі тягар усієї облоги. Я забрав її додому і поставив у повітці. Я розповів про це людям, і всі погодилися, що це гарна думка. Відтак сталася та історія, коли всі добрі християни мали вирушати на Єрусалим, тож вирушив і я, бо це здавалося бозна-чим важливим. Але що було, загуло. Тепер я вернусь додому, і побачиш, як радо мене вітатимуть після стількох років ті мої краяни, які ще живуть на тім світі, а для молодших я буду тим, хто йшов з імператором у похід на Єрусалим, й історій, щоб оповідати їх біля вогнища, є в мене більше, ніж у того чарівника Вергілія. А може, мене навіть оберуть консулом, ще заки я помру. Тож я вернусь додому і, нікому нічого не кажучи, піду в повітку, знайду статую, видовбаю діру в тій штуці, що її він тримає на голові, і запхаю туди Ґрадаль. Відтак замажу діру розчином, закладу її камінцями, щоб не видно було навіть тріщини, і віднесу статую в собор. Ми поставимо і примуруємо її, і хай стоїть собі там на віки вічні, щоб ніхто її більше не зрушив звідти і не пробував зазирнути, що ж це таке батько твій тримає на своєму кумполі. Місто наше молоде, фанаберії в голові нам ще не позаводилися, але благословення небес ще нікому не зашкодило. Я помру, помруть мої діти, а Ґрадаль завжди буде там і захищатиме місто, і ніхто про це не знатиме, крім Господа Бога. Що скажеш?

– Мосьпане Никито, було то воістину слушне місце для кухля, бо хоч довгі роки я вдавав, ніби забув це, та лиш я один знав, звідки він насправді взявся. Після того, що я тільки-но скоїв, я вже й сам не знав, навіщо жив на світі, адже нічого доброго я ніколи не зробив. Маючи той Ґрадаль, я б наробив ще дурниць. Добрий Бойді казав правду. Мені б хотілося вернутися додому разом з ним, але що мені було робити в Александрії, посеред тисячі спогадів про Коландрину, коли щоночі я снив про Гіпатію? Я подякував Бойді за чудову ідею, загорнув Ґрадаль у шматину, в якій я його приніс, але не став поміщати в покрівець. Під час подорожі, сказав я йому, на тебе можуть напасти розбійники, і вони в тебе напевно заберуть покрівець, бо він здається золотим, а от на якийсь там кухоль навіть не глянуть. Іди з Богом, Бойді, хай Він помагає тобі в цьому ділі. А я зостанусь тут, бо потребую побути на самоті. І він теж пішов собі. Я озирнувся навколо і згадав про Зосиму. Його не було. Не знаю, коли він утік – він почув, що десь там хтось когось убиває, а життя вже навчило його тікати від колотнеч. І він, знаючи напам'ять ці місця, дременув навпомацки, поки ми були заклопотані чимось іншим. Неподобств накоїв він чимало, але його було покарано. Хай тепер жебрає по вулицях, і хай Господь зглянеться на нього. Тоді я, мосьпане Никито, теж пішов тим коридором мертвих, переступивши через труп Поета, і, вийшовши на поверхню, побачив пожежу біля Іподрому. Що сталося зі мною пізніше, ти вже знаєш, а відразу по тому я зустрів тебе.

39. Бавдоліно стовпник

Никита мовчав. Мовчав і Бавдоліно – він сидів, поклавши відкриті долоні на коліна, немов кажучи: «Ось і все».

– Щось у твоїй історії, – мовив у певну мить Никита, – мене не переконує. Поет висунув проти твоїх друзів фантастичні звинувачення, немов кожен з них убив Фрідріха, а все це виявилося неправдою. Тобі здавалося, ніби ти відтворив те, що сталося в ту ніч, але, якщо ти все сказав мені, Поет так і не підтвердив, що все це правда.

– Він хотів убити мене!

– Він збожеволів, це ясно; він жадав Ґрадаль будь-яким коштом і сам переконав себе, що провина лежить на тому, хто ним володіє. Щодо тебе, то самої думки, що ти приховав від нього Ґрадаль, було досить, щоб він був готовий переступити через твій труп, аби лиш забрати в тебе цю чашу. Але він так і не зізнався у вбивстві Фрідріха.

– То хто ж був убивцею?

– Цілих п'ятнадцять років ви вважали, що помер Фрідріх випадково…

– Ми вперто трималися цієї думки, щоб не підозрювати себе навзаєм. Зрештою, ми мали провинного – то був привид Зосими.

– Може, й так. Але повір мені, в імперських палатах я бачив не один злочин. Хоч наші імператори завжди хизувались перед чужоземними гостями дивовижними машинами, але я ніколи не бачив, щоб хтось використав ці машини для вбивства.

Послухай, пам'ятаєш, як ти згадав уперше про Ардзруні, і я тобі тоді сказав, що запізнався з ним у Царгороді, а один мій приятель з Селімбрії не раз бував у його замку. Той Пафнутій чимало знає про всі ті штукенції Ардзруні, бо він сам споруджував подібні для імперських палаців. І він добре знає обмеження цих машин, бо раз за правління Андроника він пообіцяв василевсові боввана, який би крутився навколо себе і підносив штандарт щоразу, як василевс плесне в долоні. Він зробив його, Андроник показав його чужоземним посланцям під час урочистого обіду, плеснув у долоні, але бовван і не ворухнувся, а Пафнутію тоді викололи очі. Спитаю, чи не прийшов би він до нас у гості. По суті, він нудьгує тут, на вигнанні в Селімбрії.

Пафнутій прийшов у супроводі хлопчика-поводиря. Попри літа і своє нещастя, був то чоловік бистрий і проникливий. Він побалакав собі з Никитою, якого вже давно не бачив, а тоді спитав, чим він може бути корисний Бавдолінові.

Бавдоліно розповів йому свою історію, спочатку коротко, а потім детальніше, від часу їхнього базарування в Галліполі до смерті Фрідріха. Він не міг не згадати Ардзруні, але приховав особу свого названого батька, кажучи, що був то один фламандський граф, якого він дуже любив. Не згадав він і про Ґрадаль, а говорив лише про чашу, інкрустовану самоцвітами, яка вбитому була дуже дорога і яка у багатьох могла розпалити жадобу. Бавдоліно розповідав, а Пафнутій раз у раз перебивав його. «Ти франк, правда?» – питав він його і пояснював, що така манера вимовляти деякі грецькі слова типова для тих, хто живе в Провансі. Або ж: «Чому ти весь час торкаєшся шраму на своїй щоці, коли говориш?» І пояснював Бавдолінові, який уже почав вважати його вдаваним сліпцем, що іноді голос його втрачає звучність, немов він проводить собі рукою біля рота. Якби він торкався своєї бороди, як це робить багато хто, він не прикривав би вуст. А отже, він торкався щоки, а якщо хтось торкається своєї щоки, то або його болить зуб, або він має там бородавку чи шрам. А що Бавдоліно був лицарем, то припущення про шрам здалося йому ймовірнішим.

Коли Бавдоліно скінчив розповідати, Пафнутій сказав:

– Тепер ти хотів би знати, що насправді сталося з цісарем Фрідріхом у тій зачиненій кімнаті.

– Звідки ти знаєш, що я говорив про Фрідріха?

– Облиш, усі знають, що імператор утопився в річці Калікаднос, за кілька кроків від замку Ардзруні, а той після того зник, бо князь його Левон хотів стяти йому голову, вважаючи провинним у тому, що він не забезпечив достатньої охорони такому видатному гостеві. Мене завжди дивувало, що той твій імператор, який, подейкують, звик плавати в річках, дозволив захопити себе течії такого струмка, як той Калікаднос, а з твоїх слів я тепер багато що зрозумів. Отож спробуймо добре це розглянути. – Він сказав це без іронії, немов і справді стежив за якоюсь сценою, що розгорталася перед його погаслими очима.

– Насамперед треба спростувати припущення, ніби Фрідріх помер через машину, яка створює порожнечу. Я знаю ту машину: по-перше, вона, мабуть, була з'єднана з якоюсь кімнаткою без вікон на верхньому поверсі, а не з цісаревою опочивальнею, де був комин, а ще хтозна-скільки інших отворів, крізь які могло заходити досхочу повітря. По-друге, сама машина не могла функціонувати. Я її випробовував. Внутрішній циліндр не повністю виповнює циліндр зовнішній, і туди теж звідусіль входить повітря. Механіки з більшим досвідом, ніж Ардзруні, багато століть тому робили подібні експерименти, але намарне. Одна річ збудувати кулю, яка сама обертається, чи двері, які відчиняються теплом, бо всі ці речі відомі ще від доби Ктезібія[136]136
  Ктезібій (біля II – 1 ст. до Р. X.) – давньогрецький механік-винахід-ник з Александрії єгипетської. Він винайшов, зокрема, двоциліндрову поршневу пожежну помпу, водяний годинник та ін.


[Закрыть] та Герона Александрійського.[137]137
  Герон Александрійський (біля 10–70 pp.) – математик і винахідник античності. Найбільш відома його формула для знаходження плоші трикутника (формула Герона). Він уперше дослідив п'ять типів простих машин: важіль, коловорот, клин, гвинт і блок, а також заклав основи автоматики.


[Закрыть] Але щодо порожнечі, любий друже, то її абсолютно не могло бути. Ардзруні був марнославцем, він любив дивувати своїх гостей, ось і все. Перейдімо тепер до дзеркал. Те, що великий Архімед підпалив римські кораблі, ми знаємо лише з легенди, але не знаємо, чи так було насправді. Я мацав колись дзеркала Ардзруні: вони замалі і погано відшліфовані. Навіть якби вони були досконалі, то дзеркало відбиває сонячні промені з певною силою лише опівдні, а не зранку, коли промені сонця ще слабкі. Додай ще те, що промені мусили б пройти крізь вікно з кольоровими шибками, тому тепер ти розумієш, що навіть якби той твій приятель і спрямував одне з дзеркал на кімнату імператора, то нічого б не домігся. Я тебе переконав?

– Перейдімо до решти.

– Отрути і протиотрути… Ви, латиняни, воістину наївні люди. Невже можна собі уявити, що на базарі в Ґалліполі продають такі потужні субстанції, які сам василевс дістає тільки від довірених алхіміків, і то на вагу золота? Усе, що там продають, це підробки, призначені для варварів, які приїздять з Іконія або з болгарських лісів. В обох плящинках, які вам показали, була чиста вода, тому нема різниці, чи Фрідріх випив рідину з плящинки того твого юдея, а чи з флакона твого друга, якого ти звеш Поетом. Те ж саме можна сказати про той цілющий трунок. Якби подібний знадіб існував, будь-який полководець скупив би його весь, щоб лікувати і знову посилати в бій своїх поранених вояків. З другого боку, ти казав, за яку ціну були куплені всі ці чудеса: вона така смішна, що заледве оплачувала труд, потрібний, щоб принести воду з джерела й поналивати її в плящини. Тепер дозволь сказати тобі дещо про Діонісове вухо. Я ніколи не чув, щоб той пристрій, який мав Ардзруні, колись функціонував. Подібні іграшки функціонують лише тоді, коли відстань між щілиною, в яку говориш, і щілиною, з якої виходить голос, дуже коротка – як тоді, коли складаєш руки лійкою коло рота, щоб тебе почули трохи далі. Але труба, яка вела з одного поверху замку на інший, напевно була звивистою і покрученою, до того ж проходила вона крізь товсті мури… Чи дав вам Ардзруні випробувати цю приспособу?

– Ні.

– Бачиш? Він показував її гостям, хизувався нею, от і все. І навіть якби твій Поет спробував говорити з Фрідріхом, а Фрідріх не спав би в ту хвилину, він почув би з уст Медузи щонайбільше якийсь невиразний шелест. Може, Ардзруні іноді й використовував цей пристрій, щоб налякати того, кого він поклав спати нагорі, і переконати його, що в кімнаті водяться привиди, та й тільки. Твій приятель Поет не міг таким чином нічого сказати Фрідріхові.

– А порожня чаша на підлозі, вогонь у коминку…

– Ти казав мені, що того вечора Фрідріх не почувався добре. Він цілий день їхав верхи під палючим сонцем тих земель, яке шкодить тим, хто до нього не звик; до того були довгі дні безперервних блукань і битв… Він, очевидно, був стомлений, ослаб, а може, на нього напала лихоманка. Що ти робитимеш, коли вночі лихоманка кидає тебе в дрижаки? Спершу спробуєш добре вкритися, але від лихоманки тремтітимеш навіть під ковдрами. І твій цісар розпалив коминок. Тоді він почувся ще гірше, ніж раніше, його охопив страх, що його отруїли, і він випив ту недолугу протиотруту.

– Але чому він почувся ще гірше?

– Тут я вже не цілком певен, але якщо добре поміркувати, то відразу видно, що висновок може бути тільки один. Опиши мені ще раз той коминок, щоб я добре його розгледів.

– На сухому хмизі лежали поліна, були там і гілки з пахучими ягодами, а ще шматки чогось темного, гадаю, то було вугілля, але вкрите якоюсь оліїстою субстанцією…

– Була то нафта, або бітум, який, приміром, зустрічається у великих кількостях у Палестині, на морі, званому Мертвим, де вода така густа й важка, що коли входиш у неї, то не занурюєшся до дна, а плаваєш, як човен. Пліній пише, що субстанція ця споріднена з вогнем, тому коли вона наближається до нього, він спалахує. Ми всі добре знаємо, що таке вугілля; як каже той самий Пліній, його одержують, спалюючи свіжі гілки дуба на купі у формі конуса, огорненій мокрою глиною, в якій зроблено дірки, щоб через них під час спалювання вийшла вся волога. Але іноді його роблять з іншого дерева, властивості якого не завжди відомі. Багато лікарів спостерігали, що трапляється, коли хтось вдихне випари поганого вугілля, яке стає ще небезпечнішим через сполучення з певними різновидами бітуму. З нього виходять отруйні випари, а вони невидимі і меншою мірою відчутні, ніж дим від запаленого вогню, який випускаєш, відчинивши вікно. Випарів цих ти не бачиш, вони розходяться навколо, а в закритому приміщенні застоюються. Помітити їх можна тоді, коли випари ці торкаються свічки і забарвлюють її полум'я в блакитний колір. Але зазвичай, коли ти це помічаєш, вже запізно: лихоносний той подих вже пожер чисте повітря навколо тебе. І нещасливець, який дихає таким згубним повітрям, відчуває, що голова його стає тяжкою, у вухах дзвенить, дихає він з труднощами, зір його застилає туман… Це дає всі підстави вважати себе отруєним і випити протиотруту, що й зробив твій імператор. Але коли людина, яка почула себе зле, не вийде відразу із зараженого місця або хтось її звідти не витягне, їй буде ще гірше. Вона відчує, як її одоліває глибокий сон, й упаде на землю, а в очах тих, хто потім її знайде, вона здаватиметься мертвою, бездиханною, холодною, без серцебиття, члени її заклякнуть, а обличчя вкриє смертельна блідота. Навіть найдосвідченіший лікар подумає, що перед ним труп. Розповідають, що декого навіть поховали в такому стані, а натомість їх можна було вилікувати, приклавши холодні шматини до голови, вимочивши ноги і розтерши ціле тіло олійками, які розганяють рідини.

– Ти, – сказав тоді Бавдоліно, такий же блідий, як і Фрідріх того ранку, – ти хочеш сказати мені, що ми вважали імператора мертвим, а він був живий?

– Майже напевне так, бідолашний друже мій. Він помер, коли його кинули в річку. Крижана вода почала приводити його до тями, і то було б для нього непогане лікування, але коли він, усе ще без пам'яті, почав дихати, то захлинувся водою і втопився. Коли ви витягли його на берег, ви, мабуть, бачили, чи виглядав він, як потопельник…

– Він весь набряк. Я знав, що цього не може бути, і подумав, що бідолашні ці останки, пошматовані річковим камінням, просто здалися мені такими…

– Труп не набрякає, коли потрапляє під воду. Набрякає лише живий, який помирає під водою.

– Отже, Фрідріх був лиш жертвою незвичайної, маловідомої недуги, і ніхто його не вбивав?

– Звісно, його позбавили життя, але зробив це той, хто кинув його у воду.

– Але ж то був я!

– Мені справді шкода. Я відчуваю, що ти хвилюєшся. Заспокойся. Ти зробив це, вважаючи, що чиниш слушно, і зовсім не для того, щоб спричинити його смерть.

– Але ж він помер від того, що я зробив!

– Я не думаю, що це те саме, що вбити.

– Але я так думаю, – заволав Бавдоліно. – Я втопив свого найдорожчого батька, коли він був ще живий! Я…

Він зблід ще більше, пробурмотів кілька несув'язних слів і зомлів.

Він очуняв, коли Никита прикладав йому до голови холодні шматини. Пафнутій пішов собі – може, він почувався винним у тому, що, намагаючись показати, як добре він усе бачить, відкрив Бавдолінові жахливу правду.

– Тепер спробуй заспокоїтися, – казав йому Никита, – я розумію, що тебе це страшно вразило, але то була доля; ти ж чув, як Пафнутій сказав, що будь-хто мав би того чоловіка за мертвого. Я теж чув про випадки позірної смерті, яка ввела в оману всіх лікарів.

– Я убив свого батька, – повторював, знай, Бавдоліно, якого тепер трясло, мов у лихоманці, – сам цього не знаючи, я ненавидів його, бо жадав його дружину і мою названу матір. Спершу я допустився перелюбу, а потім – батьковбивства, і носив у собі цю проказу, а тоді забруднив своїм кровозмісним сім'ям найчистішу з дівиць, переконавши її, що саме це є тим екстазом, який їй обіцяли. Я вбивця, бо вбив Поета, а він був невинуватий…

– Він не був невинуватий, ним керувало нестримне жадання; він намагався вбити тебе, а ти захищався.

– Я несправедливо звинуватив його у вбивстві, яке скоїв я, я вбив його, щоб не мусити визнати, що покарати треба мене, я прожив ціле життя в олжі, я хочу померти, запастися в Пекло і страждати цілу вічність…

Марно було заспокоювати його, і нічого не можна було зробити, щоб його зцілити. Никита звелів Теофілактові приготувати напар зі снодійних трав і напоїв його ним. Через кілька хвилин Бавдоліно спав найтривожнішим сном у своєму житті.

Коли наступного дня він прокинувся, то відмовився випити чашку бульйону, яку йому піднесли, вийшов надвір, сів під дерево і мовчки сидів там цілий день, охопивши руками голову, і наступного ранку він усе ще був там. Никита вирішив, що в таких випадках найкраще допомагає вино, і переконав його напитися вина, немов це ліки. Три дні і три ночі сидів заціпенілий Бавдоліно під тим деревом.

На світанку наступного дня Никита пішов до нього, але його там уже не було. Він обшукав цілий сад і дім, але Бавдоліно зник. Боячись, що той наважився на якийсь розпачливий вчинок, Никита звелів Теофілактові із синами шукати його по всій Селімбрії і навколишніх полях. Через дві години вони вернулися, гукаючи, щоб Никита пішов подивитися. Вони завели його на луку за межами міста, де вони раніше бачили колишній стовп подвижників.

У підніжжі стовпа скупчився гурт цікавих, показуючи вгору. Стовп був з білого каменю, заввишки майже як двоповерховий будинок. Вгорі він розширювався, утворюючи квадратну терасу, оточену парапетом з нечастих стовпчиків та поручнів, теж кам'яних. Посередині стояло невеличке шатро. Це розширення на верхівці стовпа було невеликим – якщо сісти на терасу, то ноги будуть звисати, а шатро ледве поміщало одну людину, скорчену і навпочіпках. Звісивши ноги, сидів там нагорі Бавдоліно, і видно було, що він цілком голий.

Никита гукнув йому, щоб він злазив звідти, спробував відчинити дверцята у підніжжі стовпа, за якими, як буває в подібних будівлях, були гвинтові сходи, що вели аж до тераси. Але двері ці, хоч і перекошені, були закриті зсередини на засув.