Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 34 страниц)

– Якщо ви були першими гістьми хтозна за скільки століть, значить, захищати ці ворота було не так уже й важко.

– Навпаки. Праксей не дуже хотів про це говорити, немов згадувати про тих, хто їм загрожував, було заборонено, але потім усе-таки вирішив тайкома сказати мені, що ціла провінція живе у страху перед войовничим народом, плем'ям білих гунів, які з хвилини на хвилину можуть на них напасти. Якби вони підійшли до брам Пндапеціма, євнухи вислали б проти них на вірну смерть одноногів, блеміїв та всіх інших потвор, щоб зупинити трохи їхнє просування, а тоді відвели б Диякона до ущелини, закидали б камінням прохід і сховалися б у царстві. Якби їм це не вдалося і якби їх спіймали, білі гуни могли б примусити під тортурами одного з них показати єдиний правильний шлях до землі Пресвітера, тому всіх їх навчили, що перед тим, як їх схоплять у полон, вони повинні вбити себе отрутою, яку кожен з них носить у мішечку, що висить на шиї, під одягом. Найжахливіше те, що Праксей був певен, що вони в будь-якому разі врятуються, бо в останню мить зможуть заслонитися нубійцями, мов щитом. Яке це щастя, казав Праксей, мати за тілоохоронців циркумциліонів.

– Я чув про них, але це було багато століть тому на узбережжі Африки. Там жили єретики, звані донатистами, які вважали, що церква має бути спільнотою святих, але, на жаль, усі її служителі були вже розбещені. Отже, на їхню думку, жоден священик уже не міг уділяти святих таїнств, і вони провадили вічну війну зі всіма іншими християнами. Найрішучішими серед донатистів були власне циркумциліони, варвари чорної раси, які блукали полями і долинами, шукаючи мучеництва, кидалися зі скель на подорожніх з криком «Deo laudes»[125]125
  Хвала Богу (лат.) – гасло донатистів.


[Закрыть] і, погрожуючи їм палицями, наказували вбити себе, щоб мати змогу зазнати слави мучеництва. А коли злякані люди відмовлялися це робити, циркумциліони спершу забирали в них усе майно, а тоді розвалювали їм голову. Але я думав, що фанатики ці вже вимерли.

– Очевидно, нубійці Пндапеціма були їхніми нащадками. Вони, казав мені Праксей зі своєю звичною зневагою до підданців, будуть неоціненні під час війни, бо охоче дадуть ворогові себе вбити, а за той час, поки їх усіх вбиватимуть, євнухи встигнуть закрити прохід в ущелину. Але вже багато століть циркумциліони очікували на цю нагоду, та ніхто не вторгався в провінцію, вони кусали вудила, не вміючи жити в мирі; вони не могли напастувати і грабувати потвор, бо мали наказ захищати їх, тому відводили душу, ганяючись за дикими тваринами і поборюючи їх голими руками; іноді вони проникали по той бік Самбатіону, у кам'яні пустелі, де жили химери і мантикори, і дехто з них зазнав щастя скінчити життя так, як Абдул. Та цього було їм мало. Іноді найзапекліші з них спадали з розуму. Праксеєві вже доповіли, що пополудні один з них благав нас зняти йому голову; а інші, стоячи на чатах біля ущелини, кидалися з верхівок, і загалом їх важко було тримати у вузді. Євнухам нічого іншого не залишалося, як тримати їх напоготові, щодня обіцяючи їм неминучу небезпеку, запевняючи, що білі гуни вже біля брами міста, і тому нубійці часто блукали рівниною, напружуючи очі, і аж здригалися від радості, коли здалеку бачили якісь клуби пилюки, очікуючи прибуття нападників, живлячи надію, яка пожирала їх століттями, покоління за поколінням. А тим часом не всі з них були справді готові принести себе в жертву, а лиш голосно заявляли про своє прагнення мучеництва, щоб їх добре годували і зодягали, тому їх тримали в послуху, даючи досхочу смачних наїдків і бурку. І я зрозумів, чому досада євнухів з дня на день зростала: вони були змушені правити потворами, яких вони ненавиділи, і ввіряти своє життя ненажерливим і вічно п'яним фанатикам.

Пора була пізня, і Праксей звелів нубійській сторожі відвести їх туди, де вони мали ночувати, напроти вежі, у кам'яний вулик невеликих розмірів, де всередині знайшлося місце для них усіх. Вони піднялися туди по легеньких драбинах і, виснажені особливими подіями цього дня, спали аж до ранку.

Розбудив їх Ґаваґай, готовий їм служити. Від нубійців він дізнався, що Диякон готовий прийняти гостей.

Вони вернулись у вежу, і Праксей особисто провів їх зовнішніми терасами аж до останнього поверху. Там, пройшовши крізь двері, вони опинилися в круглому коридорі, у який виходило багато інших дверей, одні поруч з другими, немов вишкір зубів.

– Я лише пізніше збагнув будову того поверху, мосьпане Никито. Мені важко описати його, але спробую. Уяви собі, що цей круглий коридор є облямівкою кола, у центрі якого розташований центральний салон, теж круглий. Кожні двері, які виходять в коридор, ведуть у галерею, і кожна з цих галерей біжить немов уздовж променя, що виходить із серединного приміщення. Та якби галереї ці були прямі, з круглого коридору на краю було б видно, що діється в центральному салоні, а з центрального салону можна було б бачити, чи галереєю хтось не надходить. Натомість кожна галерея спочатку була пряма, але в кінці вигиналася під кутом і лише після цього закруту виходила в центральний салон. Таким чином, ніхто не міг зазирнути всередину салону з окільного коридору, і це забезпечувало усамітнення його мешканця…

– Але й мешканець салону аж до останньої миті не міг бачити, чи хтось не надходить.

– Справді, мене це теж відразу вразило. Розумієш, Диякон, володар провінції, був захищений від нескромних очей, але водночас євнухи могли захопити його зненацька, без попередження. Він був в'язнем, за яким не могли наглядати його охоронці, але й він не міг наглядати за ними.

– Ті твої євнухи були хитріші від наших. А тепер розкажи мені про Диякона.

Вони ввійшли. Великий круглий салон був майже порожній, крім кількох скринь, розміщених біля трону. Трон стояв посередині, виготовлений він був з темного дерева, а над ним височів балдахін. На троні сиділа людська постать, оповита темною мантією, з тюрбаном на голові, а лице сидячого ховалося під серпанком. На ногах у нього були темні папучі, руки теж ховалися в темних рукавичках, тому подоба цього чоловіка залишалася в таємниці.

Обабіч трону біля Диякона навпочіпки сиділи ще дві постаті в серпанках. Одна з них раз у раз простягала Дияконові чашу, в якій курилися пахощі, щоб він вдихнув їхній аромат. Диякон усе відмовлявся, та Праксей подав йому благальний знак, немов наказуючи послухатися, а отже йшлося, певно, про якесь лікувальне знадіб'я.

– Зупиніться за п'ять кроків від трону, вклоніться і, заки привітати його, зачекайте, аж Він вам це дозволить, – шепнув Праксей.

– Чому лице його прикрите? – спитав Бавдоліно.

– Цього не можна питати, Йому так подобається. Вони зробили, як їм було сказано. Диякон підняв руку

і сказав по-грецькому:

– Із самого дитинства готувався я до вашого прибуття. Логотет мій усе вже мені розповів, я буду радий допомогти вам і дати притулок в очікуванні на вашого найяснішого побратима. Я також одержав ваш незрівнянний дар. Я не заслужив його, тим паче, що святу цю річ піднесли мені дарувальники, які гідні такого ж почитання.

Голос його був слабкий, мов у недужої людини, але тембр його був молодечий. Бавдоліно розлився в таких шанобливих привітаннях, що ніхто б не зміг його потім звинувачувати в тому, що він вихвалявся гідністю, яку йому неслушно присвоїли. Але Диякон зауважив, що таке смирення є очевидним знаком їхньої святості, а на це вже не було ради.

Відтак він запросив їх сісти на одинадцятьох подушках, які він звелів розташувати віночком за п'ять кроків від трону, наказав подати їм бурку з якимись затхлими солодкими бубликами і сказав, що нетерпляче очікує почути від них – адже вони побували на тому казковому Заході, – чи справді там є всі ті дива, про які він читав у багатьох книгах, які потрапляли йому в руки. Він спитав, чи справді там є земля, звана Енотрією, де росте дерево, з якого витікає напій, що його Ісус перетворив на свою кров. Чи справді там випікають хліб, не схожий на їхній, – приплюснутий і завтовшки з півпальця, – який чудесним чином набухає щоранку, коли півні запіють, і набуває форми м'якого й ніжного плода під золотистою шкуринкою. Чи правда, що там є церкви, споруджені далеко від скель, і що палац Римського Пресвітера має стелю і перекриття з пахучого дерева, що походить з легендарного острова Кіпру. Чи палац цей справді має двері з блакитного каменю, прикрашені рогами гадюки, які не дозволяють вносити всередину отруту, а на вікнах – шибки з каменю, крізь який проходить світло. Чи в тому місті справді є велика кругла споруда, де християни тепер пожирають левів, а на склепінні її видно досконалі зображення Сонця і Місяця в натуральну величину, які мандрують по небесному склепінні поміж рукотворних птахів, які співають ніжні пісні. Чи під підлогою, теж виготовленою з прозорого каменю, плавають самоплавучі рибини з ясного каменю. Чи правда те, що в споруду ту можна ввійти по сходах, де в основі однієї приступки є отвір, крізь який видно все, що діється у всесвіті: усіх потвор морських глибин, світанок і сутшки, всі племена, що живуть в Крайземній Туле, павутину з ниток кольору місяця в центрі чорної піраміди, жмутки білої, холодної субстанції, які падають з неба в спекотній Африці в місяці серпні, усі пустелі нашої всесвіту, кожну літеру з кожної сторінки кожної книги, рожеві сутінки, які спадають на Самбатіон, ковчег світу, розміщений між двома блискучими плитами, які помножують його до безконечності, водні простори, мов озера без берегів, биків, бурі, усіх мурашок, що живуть на землі, кулю, яка відтворює рух зірок, потаємний трепет власного серця і власних нутрощів, і обличчя кожного з нас, коли нас преобразить смерть…

– Хто ж наплів цим людям усіх цих небилиць? – замислився обурений Поет, поки Бавдоліно намагався якось обережно відповісти, кажучи, що на далекому Заході дивовиж і справді багато, хоча, звичайно, іноді чутки про них, які летять по горах і долинах, бувають дещо перебільшені, і він напевно може посвідчити принаймні те, що ніколи не бачив, щоб на землях призахідного сонця християни поїдали левів. Поет хихотів собі під ніс: – Принаймні не в пісні дні…

Вони помітили, що сама їхня присутність запалила уяву молодого правителя, вічно зачиненого у круглій своїй в'язниці, а коли живеш там, де сходить сонце, не можеш не фантазувати про дива Заходу, особливо, далі бурмотів собі Поет, на щастя, по-тевтонському, якщо живеш у такому гівняному місці, як Пндапецім.

Тоді Диякон зрозумів, що гості його теж хочуть дещо дізнатися, і зауважив, що, можливо, після стількох років відсутності вони вже навіть не пам'ятають, як дістатися до царства, звідки вони, як каже передання, походять, а зрештою за всі ці століття землетруси та інші катаклізми на їхніх землях глибоко змінили рисунок гір і рівнин. Він пояснив, як важко пройти через ущелину і перебратися через болото, і попередив, що саме починається сезон дощів, тому не варто пускатися в подорож відразу.

– Крім того, мої євнухи, – мовив він, – повинні вирядити посланців до мого батька, які розкажуть йому про ваше прибуття, і вони мають привезти його згоду на вашу подорож. Дорога далека, і все це займе з рік, а то й більше. А поки що ви повинні дочекатися прибуття вашого побратима. Знайте, що тут вас прийматимуть з почестями, які належать людям вашого рангу.

Усе це він вимовив майже механічним голосом, немов відповідав тільки-но завчений урок.

Гості спитали, яку роль виконує Диякон Йоан і яке його призначення, і він пояснив: за їхньої пам'яті, певно, все було не так, але закони царства зазнали змін саме після відбуття Волхвів. Не варто думати, ніби Пресвітер – це єдина особа, яка править століттями, це радше певний сан. По смерті кожного Пресвітера на трон ступає його Диякон. І тоді достойники царства негайно обходять усі родини і за певними чудесними ознаками виявляють хлопчика, не старшого віком, ніж три роки, який стає майбутнім спадкоємцем і названим сином Пресвітера. Родина з радістю віддає дитину, і її негайно відсилають у Пндапецім, де хлопчик проводить дитинство і юність, готуючись заступити на місце названого батька, навчаючись боятися, шанувати і любити його. Юнак говорив усе це зі смутком, бо, казав він, Дияконові судилося ніколи не знати свого батька, ні рідного, ні названого, якого він не побачить навіть на смертному ложі, бо від хвилини смерті Пресвітера до того часу, коли його спадкоємець дістанеться до столиці царства, минає, як він уже казав, принаймні рік.

– Я лише побачу, – казав він, – благаючи, щоб сталося це якомога пізніше, його образ, відбитий на похоронному савані, в який його загорнуть перед похороном, намастивши його тіло олійками та іншими чудотворними субстанціями, що відіб'ють його обриси на тканині. – Тоді він мовив: – Вам доведеться пробути тут довго, і прошу вас, приходьте іноді відвідати мене. Я дуже люблю, як мені описують дива Заходу, полюбляю й чути оповіді про тисячі битв і облог, які, як кажуть, роблять тамтешнє життя вартим того, щоб його жити. Бачу на ваших поясах зброю, набагато кращу й могутнішу, ніж зброя, яка використовується тут, і припускаю, що ви теж провадили війська у бій, як годиться царям, а ми від незапам'ятних часів готуємося до війни, але мені ніколи не траплялося щастя командувати військом у відкритому полі.

Він не те що запрошував – він майже благав тоном юнака, якому запалили ум книжки з описами неймовірних пригод.

– Аби лиш ви надто не втомилися, володарю, – з великою шанобою мовив Праксей. – Нині вже пізно, і ви зморилися; краще буде, якщо ви попрощаєтесь з гістьми.

Диякон кивнув, але з тужливого жесту, яким він прощався з ними, Бавдоліно з друзями зрозуміли, хто владарює тут насправді.

31. Бавдоліно чекає на від'їзд до царства пресвітера Йоана

Бавдоліно розповідав уже дуже довго, і Никита зголоднів. Теофілакт посадив його вечеряти; спершу принесли кав'яр різної риби, після чого йшла юшка з цибулею та оливковою олією, яку подали на тарілці, посиланій крихтами хліба, а відтак – соус з подрібнених молюсків, приправлений вином, олією, часником, цинамоном, материнкою і муштардою. Небагато, як на його смак, але Никита віддав стравам належне. Поки жінки, які вечеряли окремо, вкладалися спати, Никита став далі розпитувати Бавдоліна, нетерпеливлячись дізнатися, чи той врешті дістався-таки до Пресвітерового царства.

– Ти занадто мене підганяєш, мосьпане Никито, а в Пндапецімі ми пробули два довгих роки, і час спершу збігав вельми одноманітно. Про Зосиму не було чути нічого, і Праксей зауважив, що без дванадцятого з нас і без обіцяного дару Пресвітерові нема сенсу пускатися в дорогу. Крім того, щотижня надходили нові невтішні новини: сезон дощів тривав довше, ніж передбачалося, а болото стало ще більше непрохідним, не чути було й про посланців, виряджених до Пресвітера, – може, вони не могли знайти єдину прохідну стежку… Відтак настало поліття, але тут почали ходити чутки, що надходять білі гуни: один нубієць бачив їх десь на півночі, тому нам не могли дати людей, які б супроводжували нас у такій важкій дорозі, і так одне за другим. Не маючи чим зайнятися, ми потроху вчилися розмовляти розмаїтими говірками тих країв і вже знали, що якщо пігмей вигукує «Гекіна деґул», це значить, що він задоволений, а вітатися з ним слід словами «Люмост келмін песо десмар лон емпосо», тобто заприсягтися жити в мирі з ним та його плем'ям; а коли гігант на запитання відповідав «Бодгкоом», це значило, що він не знає; нубійці називали коня «нек», можливо, за схожістю з «некбрафпфар», що означало верблюда, а блемії йменували коня гуїгнгнм, і це єдиний раз, коли ми чули, щоб вони вимовляли звуки, які не є голосними, – отже, для небаченої тварини вони вигадали нечуване слово; одноноги молилися словами «Гай коба», що по-їхньому означало Отче Наш; вогонь у них був «деба», райдуга – «дета», а собака – «зіта».[126]126
  Гекіна деґул, Люмост келмін песо десмар лон емпосо, гуїгнгнм – див. «Мандри Ґулівера» Джонатана Свіфта; нек, некбрафпфар; гай коба, деба, дета, зіта – ці слова взято з перших апріорних штучних мов, конлангів, опрацьованих шотландським ученим Джорджем Дальґарно (1626–1687) та англійським кліриком Джоном Вілкінсом (1614–1672).


[Закрыть] Відправляючи свою службу Божу, євнухи хвалили Господа, співаючи: «Кгондінбас Оспамеростас, камедумас карпанем-фас, капсімунас Камеростас перісімбас простампростамас».[127]127
  Молитва мешканців вигаданої країни Севарамб з утопічного роману «Історія севарамбів» (1675) Дені Вераса.


[Закрыть] Ми ставали мешканцями Пндапеціма, і блемії чи паноти вже не здавалися нам такими відмінними від нас. Ми перетворювались у зграю ледацюг: Борон з Ардзруні коротали дні в суперечках про порожнечу, а Ардзруні якось умовив Ґаваґая познайомити його з одним понцієм-теслею і разом з ним мудрував над тим, чи можна спорудити якусь з його дивовижних помп із самого лиш дерева, без металу. Коли Ардзруні віддавався цій безнадійній справі, Борон разом з Кіотом гасали навскач по рівнині, снуючи химери про Градаль, а водночас сторожко озираючись навколо, чи не видно десь на обрії привиду Зосими. Може, припускав Бойді, він пішов іншим шляхом, зустрів білих гунів, і хто його знає, що він міг їм сказати, адже вони ідоловірці, може, він став переконувати їх напасти на царство… Порчеллі, Куттіка та Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, які були причетні до заснування Александрії, а отже набули певних будівельних знань, вбили собі в голову, що треба переконати мешканців цієї провінції, що чотири добре збудовані стіни кращі від їхніх шпаківень, і дехто з гігантів, які за фахом видовбували ці комірки в скелях, погодився навчитися, як робити будівельний розчин і виготовляти з глини цеглини, а потім сушити їх на сонці. На околиці міста виросло кілька халуп, але одного чудового ранку виявилося, що їх зайняли без'язикі люди, природжені мандрьохи і дармоїди. Вони спробували прогнати їх, закидавши камінням, але ті ані не думали йти собі. Бойді знай зазирав щовечора в напрямі ущелини, чи не випогоджується. Одне слово, кожен з нас вигадував собі свої розваги, ми вже звикли до їхнього огидного харчу, а насамперед уже не могли обійтися без бурку. Нас потішав той факт, що царство і так у нас під боком, тобто до нього всього лише рік іти, якщо все буде добре, і ми не мусили вже нічого шукати, не мусили питати про дорогу – нам треба було всього лиш чекати, аж євнухи заведуть нас туди відомим їм шляхом. Ми, так би мовити, блаженно розслабилися й щасливо нудилися. Кожен з нас, крім Коландрина, був уже в літах; мені перевалило за п'ятдесят, а в цьому віці люди помирають, якщо вже не вмерли раніше; ми дякували Господові, і, видно, тамтешнє повітря йшло нам на користь, бо здавалось навіть, що до нас повертається молодість, і я виглядав років на десять молодшим, ніж був тоді, коли ми прибули сюди. Ми були сповнені тілесної снаги і духовних лінощів, якщо можна так сказати. Ми вже так ототожнювали себе з пндапецімським людом, що навіть почали із запалом брати участь у їхніх теологічних диспутах.

– Кого ж ви підтримували?

– Насправді все почалося з того, що в Поета стала вирувати кров, і він страшенно страждав без жіночого товариства. Подумати тільки, навіть Коландрино якось без цього обходився, але він був мов янгол небесний, як і його бідолашна сестра. Доказ того, що очі наші звикли до цього місця, я дістав тоді, коли Поет почав мріяти про одну панотію. Його вабили ці її хвилясті вуха, збуджувала біла шкіра, він вважав її вельми гнучкою, а вуста її – гарно окресленими. Він бачив, як десь на полі злягалося двоє панотіїв, і зрозумів, що це, мабуть, неабияка втіха: вони огорнули одне одного своїми вухами і кохалися немов усередині мушлі, і трохи скидалися на ту страву з меленого м'яса, загорнутого у виноградне листя, яку ми куштували у Вірменії. Це, мабуть, чудово, казав він. Але коли він спробував було підступитися до неї, панотія дала йому відкоша, і він захопився однією блемією. Попри брак голови, він вважав, що у неї тонкий стан і манлива піхва, а крім того, як гарно буде цілувати жінку в губи, водночас цілуючи її в живіт. І він почав шукати способів зблизитися з цим людом. Якось увечері він привів нас на їхнє зібрання. Як і інші потвори провінції, блемії не пускали інших створінь на свої бесіди про священні речі, але ми відрізнялися від інших, бо ніхто не вважав, що ми думаємо неправильно, а кожне плем'я вважало нас своїми однодумцями. Єдиним, хто міг не схвалювати наше знайомство з блеміями, був, очевидно, Ґаваґай, але вірний наш одноніг обожнював нас, і що б ми не робили, усе було слушно. Почасти через наївність, а почасти через любов до нас він поступово переконав себе, що ми вчащали на обряди блеміїв, щоб навчити їх, що Ісус був названим сином Бога.

Церква блеміїв розташована була на рівні землі – сам лиш фасад з двома колонами і тимпаном, а решта ховалася в глибині скелі. їхній священик скликав вірних, б'ючи молотком по кам'яній плиті, обмотаній мотузками, яка звучала мов тріснутий дзвін. Усередині виднів лише вівтар, освітлений лампадами, в яких, судячи із запаху, горіла не олива, а масло, можливо, з козячого молока. Там не було розп'ять, ані інших образів, бо, як пояснив нам блемій, що правив нам за провідника, вони вірять (а вони єдині вірять правильно), що Слово не сталося тілом, тому вони не можуть поклонятися образові образу. З тих самих причин вони не можуть сприймати всерйоз і євхаристію, тому їхня служба відбувалася без посвячення дарів. Вони не могли навіть читати Євангеліє, бо була то оповідь про оману.

Тут Бавдоліно спитав, що ж за богослужіння вони відправляють, і їхній провідник сказав, що вони, фактично, збираються на молитву, а тоді обговорюють разом велику тайну фіктивного воплочення, яку їм досі не вдалося вповні з'ясувати. І справді, після того, як блемії, клякнувши, присвятили півгодини своїм дивним вокалізам, священик розпочав те, що вони називали святою бесідою.

Один з вірних підвівся і нагадав присутнім, що Ісус Страстей, може, й справді був не просто видінням, яке мало ввести в оману апостолів, а якоюсь вищою силою, що зійшла від Отця, Еоном, який вселився у вже існуюче тіло якогось галилейського теслі. Ще хтось зауважив, що, можливо, як дехто вважає, Марія справді породила людське дитя, а Син, який не міг просто так стати плоттю, пройшов крізь неї, мов вода крізь трубу, а може, увійшов у неї через вухо. Тоді здійнявся цілий хор протестів, багато хто волав: «Павликіянин! Богомил!», вважаючи, що промовець висловив єретичне вчення, – і його справді прогнали з храму. Третій наважився сказати, що на хресті насправді страждав Киринеянин,[128]128
  Згідно з Євангеліями, Симона Киринеянина примусили допомогти Ісусові нести хрест (Мт. 27, 32, Мк. 15, 21).


[Закрыть] який замінив Ісуса в останній момент, але інші зауважили йому, що тоді мав би існувати той, кого замінили. Ні, заперечив вірянин, той, кого замінили, був насправді привид Ісуса, який, будучи привидом, не міг би страждати, а без Страстей не було б відкуплення. Тут знову здійнявся хор заперечень, бо з цього, мовляв, випливає, що людство відкупив той бідолаха з Киринеї. Четвертий нагадав, що Слово зійшло в тіло Ісуса під виглядом голубки в момент хрещення в Йордані, але цілком ясно було, що він переплутав Слово зі Святим Духом, до того ж тіло, в яке воно зійшло, зовсім не було привидом, себто фантазмом, – тоді чому блемії звуться, і слушно, фантазіастами?

Захопившись дебатами, Поет спитав:

– Але якщо невоплоченний Син був усього лиш привидом, чому ж тоді на Оливній горі він упав у розпач, а на хресті вимовив слова, повні жалю? Хіба божественного привида може турбувати, що йому вбивають цвяхи в тіло, яке є чистою видимістю? Він що, усе це вдавав, мов штукар?

Він сказав це, бо гадав спокусити блемію, предмет його кохання, показавши свою проникливість і прагнення до знань, але все це дало якраз протилежний результат. Усі присутні як заволали: «Анатема, анатема!», і друзі наші зрозуміли, що настала пора покинути ці сходини. Отаким-от чином надмірна вибагливість у духовних матеріях не дала Поетові задовольнити свою не вельми вибагливу плотську жагу.

Поки Бавдоліно та інші християни віддавалися цим заняттям, Соломон розпитував усіх пндапецімців, одного за одним, чи не знають вони чогось про загублені племена. Те, що першого дня Ґаваґай згадав про рабинів, дало йому знак, що він натрапив на добрий слід. Але чи то потвори різного поріддя справді нічого не знали про це, чи то тема ця була заборонена, у кожному разі Соломон вхопив шилом патоки. Врешті якийсь євнух сказав йому: авжеж, передання твердить, що багато століть тому через царство Пресвітера Йоана пройшли юдейські спільноти, але потім вони вирішили знову пуститися в дорогу; може, вони боялися, що неминуче вторгнення білих гунів знов примусить їх розпорошитися по світі, і Бог один знає, куди вони подалися. Соломон дійшов висновку, що євнух бреше, і став далі дожидатися хвилини, коли вони вирушать до царства, де він напевно знайде своїх співвірян.

Іноді Ґаваґай намагався навернути їх до правильної віри. Отець – це все, що є найдосконаліше і найдальше від нас у всесвіті, хіба ні? А отже, як він міг народити Сина? Люди народжують дітей, щоб продовжити свій рід через нащадків і жити в них навіть у часи, яких вони не побачать, бо їх забере смерть. Але Бог, який має потребу народити сина, не може бути досконалим споконвіків. А якщо Син існує одвічно разом з Отцем, маючи ту саму божественну субстанцію чи там природу, як би її не називати (тут Ґаваґай плутався, називаючи грецькі терміни – ousia, hyposthasis, physis та hyposopon,[129]129
  Сутність, субстанція, природа, особа (ерец.) – богословські терміни.


[Закрыть] в яких Бавдоліно теж не розбирався), то маємо абсолютно неймовірний факт, що Бог, який за визначенням не міг народитися, був народжений перед усіма віками. Отже, Слово, народжене Отцем, щоб воно подбало про відкуплення людського роду, не має субстанції Отця: воно народжене пізніше – звісна річ, ще до сотворення світу, і воно вище від усієї іншої тварі, але, безперечно, нижче від Отця. А Христос не є Божою силою, наполягав Ґаваґай, хоч, звісно, він не є першою-ліпшою силою, як сарана, ба навіть він є велика сила, але він первородний, а не природжений.

– Отже, ви вважаєте, – питав його Бавдоліно, – що Син є лише названим сином Отця, а отже не є Богом.

– Не є, але він суть такий же пресвятий, як пресвятим суть Диякон, названий син Пресвітера. Якщо це суть правда щодо Пресвітера, чому не мають бути правдою щодо Бога? Я знає, що Поет питали у блеміїв, чому Ісус, якщо він фантазм, відчувають страх на Оливній горі і плачуть на хресті. Блемії, які думає неправильно, не знає, що відповісти. Ісус не суть фантазм, він названий Син, а названий Син не знають усього, як його Отець. Ти розуміє? Син не є гомоусіос, не єдиносущний з Отцем, а гоміусіос, подобосущний з ним, бо субстанція його подібна, але не така сама. Ми не єретики, як аномеї: вони вважає, що Слово навіть не подібний до Отця, а ми так не вважають. Та, на щастя, у Пндапецімі не є аномеїв. Вони думає найнеправильніше від усіх.

А що Бавдоліно, переповідаючи цю історію, сказав також, що друзі знай питали, хіба є різниця між гомоусіосом і гоміусіосом, і хіба Господа Бога можна звести до якихсь двох словечок, Никита усміхнувся:

– Аякже, різниця є, ще й яка. Ви, певно, на Заході вже позабували ці діатриби, але в нашій, Римській імперії тривали вони довгенько, і чимало люду було відлучено від церкви, вигнано, а то й вбито через подібні тонкощі. Що мене дивує, то це те, що ці суперечки, з якими у нас давно покінчено, далі тривають у тих краях, про які ти розповідаєш.

І подумав собі: я оце все сумніваюся, підозрюючи, що Бавдоліно цей плете мені байки, але такий напівварвар, як він, що жив посеред алеманів і медіоланців, а вони ледве відрізняють Пресвяту Трійцю від святого Карла Великого, не міг би знати про ці речі, якби не почув їх там. А може, він чув їх деінде?

Час від часу наших друзів запрошували на огидні вечері Праксея. Під натхненням бурку наприкінці одного з бенкетів вони, мабуть, патякали щось, що зовсім не личить Волхвам, а зрештою, з Праксеєм вони були вже запанібрата. Якось однієї ночі, коли і він, і вони були п'яні, він сказав:

– Мосьпанове й улюблені гості мої, я довго розмірковував над кожним словом, яке ви вимовили, відколи прибули сюди, і зрозумів, що ви ані разу не підтвердили, що ви – ті самі Волхви, на яких ми чекаємо. Я далі вважаю вас Волхвами, але якщо випадково – розумієте, випадково – ви ними не є, ви не винні, що всі так думають. У кожному разі дозвольте мені говорити з вами, як брат. Ви бачите, яким кублом єресей є Пндапецім, як важко нам тримати в мирі це збіговисько потвор, лякаючи їх, з одного боку, білими гунами, а з другого – виставляючи себе речниками волі й слова Пресвітера Йоана, якого вони ніколи на очі не бачили. Чого вартий наш юний Диякон, ви, певно, вже теж зорієнтувалися. Якщо ми, євнухи, зможемо розраховувати на підтримку авторитету Волхвів, наша влада зросте. Вона зросте й зміцниться тут, але може поширитись і… далі.

– На царство Пресвітера? – спитав Поет.

– Якщо ви туди дістанетеся, вас будуть змушені визнати законними володарями. Щоб дістатися туди, вам потрібні ми, а ми потребуємо вас тут. Ми – чудернацький люд, неподібний до тих потвор, які розмножуються тут згідно з жалюгідними законами плоті. Євнухами ми стаємо, бо нас вибрали інші євнухи і євнухами нас зробили. Хоч інші вважають це нещастям, ми почуваємося згуртованими в єдиній родині – я маю на увазі нас разом зі всіма іншими євнухами, які правлять деінде, а ми знаємо, що навіть на далекому Заході є вельми могутні євнухи, не кажучи вже про чимало інших царств в Індії та Африці. Досить буде, якщо з одного потужного осереддя ми налагодимо зв'язки таємного союзу з нашими побратимами на всіх землях, щоб створити найбільшу зі всіх імперій. Імперію, яку ніхто не зможе завоювати чи знищити, бо складатиметься вона не з військ і територій, а з павутини взаємного порозуміння. Ви б могли стати символом і запорукою нашої могутності.

Назавтра Праксей, побачивши Бавдоліна, зізнався, що йому здається, ніби попереднього вечора він наговорив купу недоречностей і нісенітниць, які раніше ніколи й на гадку йому не спадали. Він перепрошував і благав забути його слова. Відходячи, він повторив:

– Прошу вас, не забудьте забути їх.

– З Пресвітером чи без нього, – зауважив у той самий день Поет, – але Праксей пропонує нам царство.

– Ти здурів, – сказав йому Бавдоліно, – ми маємо власну місію, ми ж присягали Фрідріхові.

– Фрідріх помер, – сухо відказав Поет.

З дозволу євнухів Бавдоліно часто ходив навідувати Диякона. Вони стали друзями, Бавдоліно розповідав йому про знищення Мілана, про заснування Александрії, про те, як треба перелазити через мури, або про те, що треба для того, щоб запалити балісти і тарани обложників. Бавдоліно міг би заприсягтися, що від цих оповідей молодому Дияконові блищали очі, хоч обличчя його було далі сховане під серпанком.

Тоді Бавдоліно починав розпитувати Диякона про богословські суперечки, які спалахували в його провінції, і йому здавалося, що, відповідаючи, Диякон меланхолійно усміхався.