Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

Вони бачили ці та інші страхітливі речі, а от дивовижі Сходу їм зовсім не траплялися, немов усі ті, хто про них писав, були просто скурві сини.

Ардзруні радив мати терпіння, бо він же казав, що перед Земним Раєм лежать дикі землі, але Поет відповів, що дикі землі мають бути населені хижою звіриною, якої вони, на щастя, ще не бачили, а отже ще побачать, і якщо це ще не дикі землі, то можна собі уявити, чого їм сподіватися далі. Абдула дедалі більше мучила гарячка, і він сказав, що не може бути, щоб його принцеса жила в таких проклятих Богом місцях, і що вони, певно, збилися з дороги:

– Та, звісно, у мене нема сили, щоб повернутися назад, друзі мої, – сказав він жалібно, – тому гадаю, що я помру на своєму шляху до щастя.

– Заткни пельку, ти сам не знаєш, що говориш, – кричав на нього Поет, – через тебе ми марнували довгі ночі, слухаючи, як ти оспівуєш красу свого неможливого кохання, а тепер, коли ти зрозумів, що неможливішого кохання не буває, то мусиш тішитися і бути на сьомому небі від щастя!

Бавдоліно смикнув його за рукав і шепнув, що Абдул марить і не треба завдавати йому ще більше страждань.

Минуло безконечно багато часу, і вони опинилися в Салопатані, місті досить нужденному, де мешканці зустріли їх з великим зачудуванням, перераховуючи їх на пальцях. Ясна річ, їх вразило те, що мандрівців було дванадцятеро, і всі городяни поставали навколішки, а один побіг сповістити інших. Назустріч їм вийшов хтось ніби архімандрит, який виспівував псалми грецькою, тримаючи дерев'яний хрест (то де ж ті срібні хрести, усіяні рубінами, бурмотів собі Поет), і сказав Бавдолінові, що вже віддавна в тих місцях очікують повернення пресвятих Волхвів, які, відвідавши Дитятко у Вифлеємі, за тисячі років пережили тисячі пригод. Й архімандрит той власне спитав, чи вони часом не вертаються в землі Пресвітера Йоана, звідки вони, безперечно, походять, щоб звільнити його від довгих трудів і перебрати владу, яку вони мали колись на тих благословенних землях.

Бавдоліно був на сьомому небі від щастя. Друзі почали розпитувати, що там на них чекає, але зрозуміли, що навіть ці городяни не знали гаразд, де царство Пресвітера, тільки твердо вірили, що десь воно має бути, там, на сході. Вони навіть дивувалися, що Волхви, які походять саме звідти, не мають про ці землі певних відомостей.

– Владики мої пресвяті, – мовив добрий архімандрит, – ви, безперечно, не такі, як той візантійський монах, який проходив тут недавно, шукаючи царство, щоб віддати Пресвітеру якусь украдену в нього реліквію. Чоловік той виглядав підступним і був, безперечно, єретиком, як усі греки із земель на морському узбережжі, бо весь час взивав до Пресвятої Діви, Матері Божої, а натомість Несторій, отець наш і світло істини, навчив нас, що Марія була тільки матір'ю Христа-чоловіка. Бо хіба ж можна уявити собі Бога в пелюшках, Бога як двомісячне дитя чи Бога на хресті? Лиш погани вважають, що боги їхні мають матерів!

– Монах той воістину підступний, – перебив його Поет, – і мусите знати, що реліквію ту він поцупив у нас.

– Хай покарає його Господь. Ми відпустили його далі в путь, не попередивши про небезпеки, на які він наткнеться, а отже він нічого не знає про Абхазію, хай покарає його Бог, хай він западеться в її потемки. Він напевно наштовхнеться на мантикору і на чорне каміння Бубуктора.

– Друзі мої, – впівголоса коментував Поет, – люди ці могли б розповісти нам чимало цінного, але вони можуть сказати це нам тільки тому, що ми Волхви; та якщо ми Волхви, вони не вважають, що нам це потрібно. Послухайте мене, ходімо відразу геть звідси, бо якщо ми побалакаємо з ними ще трохи, то врешті скажемо якусь дурницю, і вони зрозуміють, що ми не знаємо того, що мають знати Волхви. Ані і не варто пропонувати їм голову Хрестителя, бо я просто уявити собі не можу Волхвів, які займаються святокупством. Тож берімо ноги на плечі, бо, може, вони й добрі християни, але ніде не сказано, що вони поводитимуться сумирно З тими, хто має їх за дурнів.

І вони попрощалися, отримавши в дар чимало припасів і замислившись, що ж то таке, та Абхазія, у потемки якої можна запастися.

Що таке чорне каміння Бубуктора, вони дізналися невдовзі. Каміння це на довгі милі вкривало русло ріки, а кочівники, яких вони недавно зустріли, пояснили, що хто торкнеться цих каменів, стане такими ж чорними, як вони. Ардзруні сказав, що то, певно, коштовне каміння, яким кочівники торгують десь на далеких ринках, оповідаючи цю байку іншим, щоб ті його не збирали. Він поквапливо назбирав цілий міх, показуючи друзям, яке воно блискуче і досконало відшліфоване водою. Але поки він говорив, лице його, шия, руки швидко ставали чорними, мов сажа; він розстебнув сорочку, і стало видно, що й груди почорніли, оглянув ноги – вони теж своєю барвою стали нагадувати вугілля.

Ардзруні кинувся голяка у річку, качався у воді, шкрябав собі шкіру галькою… Але все марно – Ардзруні став чорний, як ніч, і лиш очі біліли і вуста червоніли під бородою, теж чорною.

Решта товариства спочатку ледь не луснула від сміху, поки Ардзруні проклинав їхніх матерів, а тоді вони спробували потішити його:

– Ми хочемо, щоб нас мали за Волхвів? – сказав Бавдоліно. – Отож принаймні один з них був чорношкірий, і присягаюся, що один з трьох Волхвів, які спочивають у Кельні, теж був чорний. Таким робом наше товариство набуває ще більшої правдоподібності.

Співчутливий Соломон згадав, що чув про каміння, яке міняє колір шкіри, але від того є ліки, завдяки яким Ардзруні стане ще білішим, ніж раніше.

– Ага, це буде тоді, як дві неділі разом зійдуться, – гигикнув Чула, і друзям довелося стримувати нещасливого вірменина, який поривався відкусити йому вухо.

Одного чудового дня ввійшли вони у ліс з густолистими деревами, на яких було повно розмаїтих плодів, і через ліс той текла річка, а вода в ній була біла мов молоко. У лісі відкривалися зелені галявини, на яких росли пальми і виноградна лоза, важка від чудових грон, а зернятка їх були завбільшки з кедровий горіх. На одній з цих галявин розляглося сільце з простих, але міцних хатин, критих чистою соломою, і з цих хатин вийшли люди, голі від ніг до голови, лиш у деяких чоловіків спадала надзвичайно довга борода, яка чисто випадково вкривала соромітні частини. Жінки не соромилися показувати груди й лоно, але робили це, схоже, цілком цнотливо: вони сміливо зазирали прибульцям в очі, але не породжували непристойних думок.

Розмовляли вони грекою; привітно прийнявши гостей, розповіли їм, що вони – гімнософісти, тобто створіння, які у невинній своїй наготі плекають мудрість й культивують доброзичливість. Нашим подорожнім сказали, що вони можуть вільно ходити по їхньому лісовому селищі, а ввечері їх запросили на вечерю, яка мала складатися виключно з плодів, що їх самовільно виробляє земля. Бавдоліно став розпитувати найстаршого з них, до якого всі ставилися з особливою шанобою. Він поцікавився, чим вони володіють, і той відповів:

– Володіємо ми землею, деревами, сонцем, місяцем і зірками. Зголоднівши, ми їмо плоди дерев, які вони приносять самі по собі, слухаючись сонця й місяця. Коли ми відчуваємо спрагу, то йдемо до річки і п'ємо. Кожен з нас має подругу, яку запліднює згідно з місячним циклом, аж поки та не народить двох дітей, тоді одну дитину віддаємо батькові, а другу – матері.

Бавдоліно висловив здивування, що не бачив тут ні храмів, ні цвинтарів, а старий сказав:

– Місце, в якому ми живемо, є також нашою могилою, тут ми вмираємо, заснувши сном смерті. Земля нас породжує, земля нас живить, і під землею ми спимо вічним сном. Щодо храму, то ми знаємо, що деінде чимало їх споруджують, щоб вшанувати те, що вони називають Творцем усіх речей. А ми віримо, що речі постали на світі через благодать – «харіс» – самі заради себе, і самі себе підтримують, бо метелик запилює квітку, яка виросте і дасть йому поживу.

– Але, наскільки розумію, ви практикуєте взаємну любов і пошану, не вбиваєте тварин, і тим паче собі подібних. Яка заповідь велить вам так жити?

– Ми живемо так саме тому, щоб зрівноважити брак будь-яких заповідей. Тільки плекаючи добро і передаючи його іншим, ми можемо потішити наших ближніх, яким так бракує Отця.

– Без Отця обійтися ніяк неможливо, – шепнув Поет Бавдолінові, – згадай-но тільки, до чого докотилося чудове наше військо по смерті Фрідріха. Ці диваки витають тут у небесах, але нічогісінько не знають про життя…

Натомість Борона вразила ця їхня мудрість, і він став розпитувати старця.

– Кого більше – живих чи мертвих?

– Мертвих більше, але їх неможливо порахувати. Тому тих, кого ми бачимо, більше, ніж тих, кого ми вже не можемо бачити.

– Що сильніше – смерть чи життя?

– Життя, бо коли сонце сходить, проміння його ясніше її осяйніше, а коли воно заходить, то виглядає слабшим.

– Чого більше, землі чи моря?

– Землі, бо море теж спочиває на земному дні.

– Що було раніше, ніч чи день?

– Ніч. Усе, що народжується, твориться в темряві лона і лиш потім виходить на світло.

– Який бік кращий – правий чи лівий?

– Правий. Бо сонце теж сходить справа і пробігає свою путь у небі наліво, а жінка годує дитину спершу правою і руддю.

– Котрий зі звірів найжорстокіший? – спитав тоді Поет.

– Людина.

– Чому?

– Спитай себе сам. Ти теж – звір, який разом з гуртом інших звірів заради спраги влади хоче позбавити життя всіх інших звірів.

Тоді Поет сказав:

– Та якби всі були такі, як ви, кораблі не плавали б морями, землю б не обробляли, не виникли б великі царства, які вносять лад і велич у жалюгідний безлад земних речей.

Старець відповів:

– Авжеж, кожна з цих речей – велике благо, але благо це збудоване на нещасті інших, а цього ми не хочемо.

Абдул спитав, чи не знають вони, де живе найгарніша і найдальша з усіх принцес.

– Ти шукаєш її? – спитав старець, і Абдул сказав, що так. – Ти її колись бачив? – І Абдул відповів, що ні. – А бажаєш її? – І Абдул відповів, що не знає. Старець зайшов у спою хатину, а тоді вийшов з неї, тримаючи в руках металеву пластину, таку відшліфовану й осяйну, що в ній, немов у поверхні прозорої води, відбивалося все, що було навколо. І сказав: – Якось ми дістали в дар це дзеркало і не могли відмовитися від нього через пошану до дарувальника. Але ніхто з нас не захотів би зазирнути в нього, бо краса нашого тіла могла б пробудити у нас марнославство, а якийсь його ґандж міг би викликати огиду, і ми б жили в страху, що інші нас зневажатимуть. 1 в цьому дзеркалі, можливо, колись ти побачиш те, що шукав.

Коли вони лаштувалися спати, Бойді розчулено сказав:

– Зостаньмося тут.

– Гарно ж ти виглядатимеш – голий, мов хробак, – відказав Поет.

– Може, ми забагато хочемо, – сказав Раббі Соломон, – але тепер уже годі цього уникнути.

Наступного ранку вони вирушили далі.

27. Бавдоліно у потемках Абхазії

Покинувши гімнософістів, вони довго блукали, ламаючи собі голову над тим, як дістатися до Самбатіону, оминувши ті жахливі місця, про які ті їм розповідали. Та все даремно. Вони минали рівнини, переходили через потоки, видиралися на круті урвища, а Ардзруні раз у раз щось там рахував на мапі Козьми і заявляв, що неподалік має бути або Тигр, або Євфрат, або ж Ґанґ. Поет казав йому: помовч, чорномордий поганцю; Соломон, знай, повторював йому, що раніше чи пізніше він знову побіліє, і так монотонно минали дні й місяці.

Якось вони стали табором біля ставка. Вода була не надто чистою, але було її досить, і особливо коням вона пішла дуже на користь. Вони вже готувалися йти спати, коли зійшов місяць, і в перших променях його світла вони побачили в затінку зловісне метушіння. То було безмежне число скорпіонів з насторченими кінчиками хвостів, які шукали воду, а за ними повзло ціле стадо змій найрозмаїтішого забарвлення: деякі мали червону луску, інші чорно-білу, ще інші виблискували, мов золото. Цілу місцевість заполонило шипіння, і величезний переляк охопив наших друзів. Вони розташувалися колом і наставили назовні мечі, готуючись повбивати цю нечисть ще до того, як вона наблизиться. Але, схоже, змій і скорпіонів більше цікавила вода, ніж вони, і напившись, уся ця живність поступово забралася геть, поховавшись у щілини в землі.

Опівночі, коли вони вже сподівалися заснути, приповзли гребенясті змії, кожна з двома-трьома головами. Шкрябаючи землю лускою, вони роззявили пащі, в яких вібрувало по три язики. Сморід їхній відчувався за милю, а очі, які мерехтіли в місячному світлі, здавалось, розбризкують отруту, як це робить василіск… З ними друзі наші билися з годину, бо ті тварини мали більше злості, ніж інші, а може, вони шукали м'яса. Кількох вони вбили, і побратими їхні поквапилися до трупів, справляючи учту і забувши про людей. Вони вже гадали, що небезпека скінчилася, коли після змій присунули краби – їх було понад сотню; вони були вкриті крокодилячою лускою, і панцирі їхні відбивали удари меча. Аж поки розпач не підказав Коландринові добру думку: він підходив до одного з них, щосили копав під черево, той перекидався на спину, божевільно рухаючи клішнями. Таким чином вони їх оточили, закидали сухим гіллям і підпалили. Потім виявилося, що без панцира краби ці були цілком їстівні, і так друзі здобули собі запас м'яса на два дні, хоч і солодкавого та жорсткого, але загалом смачного та поживного.

Іншим разом вони зустріли справжнього василіска, який виглядав точнісінько так, як його описували різні, безперечно правдиві, розповіді. Він вийшов з-за кам'яної брили, розламавши скелю, як це описував Пліній. Голова і кігті у нього були півнячі, замість гребеня – червоний наріст у формі корони, очі жовті й вирячкуваті, мов у жаби, а тіло його було зміїне. Був він смарагдово-зеленого кольору зі сріблистими відблисками і на перший погляд здавався майже гарним, але відомо було, що подих його може отруїти тварину або людину, і вже здалеку відчувався його страхітливий сморід.

– Не підходьте, – гукав Соломон, – а насамперед не дивіться йому в очі, бо з них теж струменіє отруйна сила!

Василіск повз до них, сморід ставав дедалі нестерпнішим, аж поки Бавдолінові не спав на гадку спосіб, як його вбити.

– Дзеркало, дзеркало! – крикнув він Абдулові. Той простяг йому металеве дзеркало, яке дали йому гімнософісти. Бавдоліно взяв його і тримав у правій руці перед собою, немов щит, звернений проти потвори, а лівою рукою прикривав собі очі, щоб уникнути його погляду, і почав ступати вперед, дивлячись тільки собі під ноги. Перед звіром він зупинився і виставив уперед дзеркало. Приваблений відблисками, василіск підняв голову і втупився своїми жаб'ячими очима в блискучу поверхню, сапаючи своїм гидотним подихом. Але тут він увесь затремтів, кліпнув фіалковими повіками, випустив страхітливий крик і впав трупом. Тоді всі згадали, що дзеркало відбиває назад до василіска смертельну силу його погляду і його отруйний подих, і внаслідок цих двох дивовижних явищ він сам стає своєю власною жертвою.

– Ми вже на землі потвор, – задоволено мовив Поет. – Царство дедалі ближче.

Бавдоліно вже не розумів, чи під словом «царство» той все ще розуміє царство Пресвітера, а чи своє власне майбутнє царство.

Отак-от, нині зустрічаючи гіпопотамів-людожерів, а завтра – кажанів, більших від голубів, вони дісталися до селища в горах, у підніжжі яких простягалася рівнина з одинокими деревами, і зблизька здавалося, що її повиває легкий туман, але потім туман дедалі густішав і поступово став темною, непроникною хмарою, яка єдиною чорною смугою стояла на обрії, вирізняючись на тлі червоних пасм призахідного сонця.

Мешканці зустріли їх сердечно, але щоб вивчити їхню мову, яка вся складалася з горлових звуків, Бавдолінові знадобилося кілька днів, під час яких їм надали притулок і поживу з м'яса лісових зайців, що водилися поміж тих скель. Коли друзі могли вже порозумітися з ними, ті сказали, що біля підніжжя гори починається простора провінція Абхазії, яка має певну особливість: її складає єдиний безкрайній праліс, де завжди панують глибокі потемки, але не як уночі, коли є принаймні світло із зоряного неба, – темрява там непроникна, немов стоїш у глибині печери із заплющеними очима. У цій провінції без світла мешкали абхазці, і жилося їм там пречудово, як це буває зі сліпими у місцях, до яких вони звикли з дитинства. Схоже, що вони орієнтуються завдяки слухові й нюхові, але як це насправді, ніхто не знає, бо ніхто ніколи не наважувався проникнути туди.

Вони спитали, чи можна якимсь іншим шляхом потрапити на схід, а ті сказали, що так, можна обійти Абхазію з її лісом, але, якщо вірити давнім оповідям, це займе понад десять років, бо темний ліс простягається на сто дванадцять тисяч саламоків, і важко було зрозуміти, скільки для них становить один саламок, але напевно більше, ніж миля, стадій чи фарсах.[122]122
  Фарсах – перська міра довжини; зазвичай відстань, що проходить караван до чергового відпочинку, привалу або, інакше, відстань, яку можна пройти пішки за годину. Перський фарсах – 5549 м.


[Закрыть]

їм уже опустилися було руки, коли Порчеллі, наймовчазніший з цілого товариства, нагадав Бавдолінові, що у Фраскеті вони звикли мандрувати в густій мряці, яку можна було розрізати ножем, а це ще гірше, ніж густа темрява, бо в тій сіризні натруджені очі піддавалися омані й бачили неіснуючі примари, і це примушувало зупинятися навіть там, де можна було йти вперед, а коли людина піддавалася мареву, то губила дорогу і могла впасти з урвища.

– То що ж нам було робити в нашому тумані, – казав він, – ми йшли навпомацки, за відчуттям, навмання, немов сліпі кажани, і не можеш навіть йти за запахом, бо туман входить тобі в ніздрі, і відчуваєш тільки його запах. Отже, – дійшов висновку він, – якщо ти звик до мряки, глибокі потемки для тебе – мов білий день.

Решта александрійців притакнула, і тому саме Бавдоліно з п'ятьма своїми земляками провадив їхній гурт, а решта прив'язали себе до одного з їхніх коней і йшли за ними, сподіваючись на краще.

Спочатку просувались вони хороше, бо їм здавалось, ніби вони справді йдуть крізь рідну мряку, але через кілька годин темрява стала воістину кромішньою. Провідники насторочували вуха, прислухаючись до хрусту сухих гілок, а коли не чули його, було зрозуміло, що вони вийшли на галявину. Селищани сказали їм, що там завжди дує напрочуд сильний вітер, з півдня на північ, а тому Бавдоліно раз у раз слинив собі палець, підносив у повітря, щоб відчути, звідки дує вітер, і звертав у східному напрямі.

Про те, що западала ніч, вони дізнавалися з того, що повітря ставало холоднішим, і тоді вони зупинялися перепочити – рішення це не має сенсу, казав Поет, бо в такому місці можна чудово відпочивати й удень. Але Ардзруні зауважив, що коли стає холодніше, тоді не чутно криків тварин, і вони знову чуються, особливо пташиний спів, коли починає теплішати. Це значить, що всі живі створіння в Абхазії визначають день відповідно до зміни теплого і холодного періоду, немов це рух сонця і місяця.

Довгі дні вони не помічали слідів людської присутності. Коли запаси скінчилися, вони простягали руку, торкаючись гілок дерев, і обмацували гілку за гілкою, іноді годинами, аж поки не натрапляли на плід, який з'їдали, сподіваючись, що він не отруйний. Іноді саме гострий запах якогось небаченого овоча давав Бавдолінові (а він з них усіх мав найтонший нюх) вказівку, що треба йти вперед або звернути праворуч чи ліворуч. З плином днів чуття їхні вигострювалися. Але-рамо Скаккабароцці, званий Чулою, мав лук і натягував його, очікуючи, аж поки перед ним не лунало лопотіння крил якоїсь забарної і, можливо, не вельми летючої птахи, як наша курка. Тоді він випускав стрілу, і вони, йдучи на звук передсмертного крику або розпачливого лопотіння крил, здебільшого знаходили здобич, общипували і варили на вогні з сухого гілля. Найдивовижнішим було те, що вони могли запалити дрова, добуваючи вогонь тертям камінців: полум'я загоралося, таке ж червоне, як звикле, але нічого не освітлювало, навіть їх самих, хоч вони були близько, а відтак обривалося там, де стриміла майбутня смаженя, настромлена на гілку.

Знайти воду було неважко, бо досить часто чулося дзюркотіння якогось джерела або струмка. Просувалися вони вперед дуже повільно, і якось, після двох днів путі, вони помітили, що повернулися на те саме місце, звідки вирушили, бо біля невеличкого потічка намацали сліди свого колишнього табору.

Нарешті вони відчули й присутність абхазців. Спочатку вони почули всюди навколо себе голоси, немов шепіт, і були то голоси схвильовані, хоча й приглушені, немов мешканці лісу показували одне одному пальцем на цих неочікуваних і небачених, чи радше нечуваних, гостей. Поет лунко гукнув, і голоси затихли, а шелест трав і гілок свідчив про те, що абхазці тікають у страху. Але потім вони вернулися і знову взялися шепотіти, дедалі більше дивуючись цьому вторгненню.

У певну мить Поет відчув, як його торкнулася якась рука, точніше якась волохата кінцівка, він схопив щось, і почувся наляканий крик. Поет відпустив те щось з рук, і голоси тубільців трохи віддалилися, немов коло їхнє стало ширшим, бо вони воліли триматися на належній відстані.

Кілька днів не діялося нічого. Подорож їхня тривала, а абхазці супроводжували їх, хоч, може, то не були ті самі, що й раніше, а інші, попереджені про прибуття чужинців. І справді, однієї ночі (чи була то ніч?) вони почули щось немов далекий барабанний бій, або немов хтось бив по порожнистому стовбурі дерева. То був м'який звук, але він виповнював увесь простір навколо них, можливо, на цілі милі, і вони зрозуміли, що таким робом абхазці на відстані повідомляють одні одних, що діється в їхньому лісі.

Помалу вони звикли до цього невидимого товариства. І дедалі більше звикали до темряви, а Абдул, який вельми страждав від сонячного проміння, навіть казав, що почувається краще і його майже не лихоманить, тому він знову став співати свої пісні. Одного вечора (чи був то вечір?), коли вони грілися біля вогню, він взяв із сідла свій інструмент і знову заспівав:

 
Щоб я від горя не смутнів,
Кохання тішить віддалік.
Далеко до її країв.
Даремно мріять віддалік.
 
 
Хоч цілий вік я мандрував,
Але я там ще не бував.
Безжальні думи навісні!
Господь не раз людей жалів.
 
 
Святе кохання віддалік!
Та поки що я весь змарнів, —
Про неї мрію віддалік.
О, до прочан би я пристав
Та посох би з собою взяв,
Щоб бачить очі неземні![123]123
  Кансона Джауфре Рюделя в перекладі Миколи Терещенка.


[Закрыть]
 

Вони помітили, що абхазці, які досі безупинно шепотіли навколо, замовкли. Вони мовчки прислухалися до Абдулового співу, а тоді спробували відповісти: почулося, як сотні вуст (чи були то вуста?) легенько засвистіли, ніжно заджерґотіли, мов дрозди, повторюючи мелодію, зіграну Абдулом. Таким чином вони без слів знайшли порозуміння з гістьми і в наступні ночі розважали одні одних по черзі – одні співали, а другі немов грали на флейтах. Якось Поет затягнув одну з тих вульгарних корчемних пісень, які в Парижі кидали в краску навіть послугачок, а Бавдоліно став підспівувати йому. Абхазці не відповіли, але після довгої мовчанки один чи двоє з них стали знову повторювати Абдулові мелодії, немов кажучи, що лиш вони їм подобаються, а інші ні. Це, зауважив Абдул, свідчило про витонченість їхніх почуттів і здатність відрізняти добру музику від поганої.

Виявившись єдиним, хто має право «розмовляти» з абхазцями, Абдул піднісся духом. Ми в царстві ніжності, казав він, а отже близько до мети. Нумо, ходімо. Ні, справді, відповідав зачарований Бойді, чому б нам не зостатися тут? Хіба є на світі прекрасніше місце, де навіть якщо є щось потворне, то його не видно?

Бавдоліно теж визнавав, що надивившись стільки всього в широкому світі, він відчуває, що ці дні, проведені в темряві, дали йому змогу примиритися із самим собою. У пітьмі він вертався до спогадів, згадував дитинство, батька, матір, солодку і нещасливу Коландрину. Якось увечері (чи був то вечір? авжеж, бо й абхазці мовчали, запавши в сон), не можучи заснути, він ворухнувся, мацаючи руками галузки дерев, немов щось шукаючи. Раптом він знайшов плід, м'який на дотик і напрочуд пахучий. Він узяв його і надкусив; тут на нього насунула млість, і він більше не знав, чи сон це, чи очевидь.

Раптом він побачив Коландрину, точніше відчув її поруч себе так, ніби бачив. «Бавдоліно, Бавдоліно, – кликала вона його юним своїм голосом, – не зупиняйся, навіть якщо все тут здається тобі таким прекрасним. Мусиш дістатися до царства того Пресвітера, про якого ти мені розповідав, і віддати йому ту чашу, інакше хто дасть титул дуки нашому Бавдоліненяткові-Коландриненяткові? Зроби мені сю втіху, бо тут мені непогано, але дуже бракує тебе».

«Коландрино, бідолашна моя, – вигукнув Бавдоліно, або йому здалося, що вигукнув, – мовчи, ти – тінь, мана, плід цього плода! Мертві не вертаються!»

«Зазвичай ні, – відповідала Коландрина, – але я так сильно просила. Я сказала: мені дали прожити з моїм коханим тільки одну весну, всього лиш один змиг ока. Зробіть мені райську сю милість, бо ж у вас теж є серце. Мені тут добре, я споглядаю Пресвяту Діву і всіх святих, та бракує мені пестощів мого Бавдоліна, від них було так лоскітно. І вони дали мені трохи часу – лиш щоб поцілувати раз тебе. Бавдоліно, не барися по дорозі з жінками з тих країв, бо вони, може, хворі на бозна-які хвороби. А тепер ноги на плечі і гайда до сонця».

Вона зникла, а Бавдоліно відчув на щоці м'який доторк. Струсивши із себе цей напівсон, він спокійно заснув. Наступного дня він сказав друзям, що їм пора рухатися далі.

Минуло ще чимало днів, аж вони врешті побачили якісь відсвіти, якесь молочно-біле сяйво. Потемки знову переходили в сіризну густого, безперервного туману. Вони помітили, що абхазці, які супроводжували їх, зупинилися, свистом прощаючись з ними. На краю галявини, на межі цього світла, якого вони, безперечно, страхалися, абхазці спинилися і немов замахали руками, а м'якість їхнього свисту свідчила про те, що вони усміхаються.

Вони пройшли крізь туман і знов побачили сонячне світло. їх немов осліпило, а Абдула знов почала мучити лихоманка. Вони думали, що після випробувань Абхазії дістануться до бажаних земель, але їм довелося змінити думку.

Над головами їхніми почали пурхати птахи з людськими обличчями, які волали: «Яку землю ви топчете? Вертайтеся назад! Не можна оскверняти землю Блаженних! Вертайтесь назад і топчіть землю, яка була вам дана!» Поет сказав, що то якесь відьомство, можливо, один із способів, щоб захистити землю Пресвітера, і переконав їх іти далі.

Після кількох днів переходу по кам'яній пустелі без жодної травинки вони побачили, як назустріч їм ідуть три тварини. Одна була, безперечно, котом з вигнутою спиною, наїженою шерстю й очима, схожими на палаючі вуглини. Друга мала голову лева, яка рикала, тулуб кози і хребет дракона, але на козячій спині височіла ще одна мекуча голова з рогами. Замість хвоста була змія, яка сичала і насторочувалася, погрожуючи тим, хто опинився поблизу. Третя мала тулуб лева, хвіст скорпіона, а голову майже людську: з блакитними очима, гарної форми носом і роззявленим ротом, де зверху і знизу виднів потрійний частокіл зубів, гострих, мов лезо.

Найбільше їх стурбував відразу саме кіт, адже це відомий посланець Сатани, і тримають їх удома хіба що чорнокнижники, бо, зрештою, від кожної потвори можна оборонитися, та не від нього, бо ще до того, як виймеш меча, він скочить тобі прямо на обличчя і видряпає очі. Соломон бурмотів, що від тварини, яка ніде не згадується у Книзі над Книгами, не варто чекати нічого доброго, Борон сказав, що друга тварина – то з певністю химера, єдине створіння, яке може літати, дзиґочучи, у порожнечі – якби вона існувала – і висмоктувати у людей думки. Щодо третьої тварини сумнівів не було – у ній Бавдоліно впізнав мантикору, яка нічим не відрізняється від левкохрока, а про нього колись давно (як давно це було?) він писав Беатрисі.

Три потвори ці підступали до них: кіт – легкими, нечутними кроками, а інші дві потвори – так само рішуче, але дещо повільніше, бо створінню з троякою подобою нелегко приводити в рух такі різні частини свого тіла.

Першим виступив уперед Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, який не розлучався зі своїм луком. Він випустив стрілу прямо в голову котові, і той упав мертвий. Побачивши це, уперед стрибнула химера. Тут відважно виступив Куттіка з Кварньєнто, волаючи, що вдома він завиграшки приборкував навіть биків у любовному шалі, і спробував було пронизати її мечем, але почвара несподівано стрибнула на нього і вже розкрила було на нього свою лев'ячу пащу, коли підбігли Поет, Бавдоліно і Коландрино і стали щосили рубати її мечами, аж поки вона не відпустила Куттіку і не звалилась на землю.

Тим часом у наступ пішла мантикора. Проти неї виступили Борон, Кіот, Бойді та Порчеллі; а тим часом Соломон кидав у неї камінням, бурмочучи прокляття своєю святою мовою, Ардзруні відступив назад, ще більше почорнівши від страху, а закляклий Абдул лежав на землі у полоні нестерпної лихоманки. Виглядало на те, що звір оцінює становище з хитрістю водночас людською і звірячою. З неочікуваною спритністю бестія оминула супротивників і, не давши їм зачепити себе, кинулася на нездатного захищатися Абдула. Своїми потрійними зубами вона схопила його за лопатку і не відпустила навіть тоді, коли решта товаришів прибігли визволяти його. Завиваючи під ударами їхніх мечів, вона міцно тримала Абдулове тіло – з рани, яка все більшала, потоком лилася кров. Нарешті потвора не витримала ударів, що їх завдавали їй четверо розлючених супротивників, і зі страхітливим хрипом здохла. Але довелося докласти великих зусиль, щоб розкрити її пащу і визволити з неї Абдула.

По закінченні битви у Куттіки було поранене передпліччя, але Соломон уже лікував його своєю маззю, кажучи, що той відбувся малим. Натомість Абдул втрачав багато крові, ледь чутно стогнучи.

– Перев'яжіть його, – сказав Бавдоліно, – він і так був слабий, йому не можна більше кривавити!

Усі вони намагалися зупинити кровотік, перев'язуючи рану своїм одягом, але мантикора так глибоко проникла в його тіло, що, може, дісталася аж до серця.

Абдул марив. Він бурмотів, що принцеса його, напевне, уже дуже близько, і йому не можна помирати якраз тепер. Він прохав, щоб його поставили на ноги, і їм довелося стримувати його, бо ясно було, що потвора влила в його плоть бозна-яку трутизну.

Сам повіривши у свій власний обман, Ардзруні вийняв із Абдулових саков голову Хрестителя, зірвав печать, вийняв череп, що лежав усередині, і поклав його Абдулові в руки.

– Молись, – сказав він, – молись за своє спасіння.

– Дурню, – зневажливо сказав йому Поет, – по-перше, він не чує, а по-друге, це невідомо чия голова, яку ти підібрав на якомусь покинутому цвинтарі.

– Будь-які мощі здатні покріпити дух вмирущого, – відказав Ардзруні.

Під вечір пелена заслала Абдулові очі, і він лиш питав, чи вони знову в лісах Абхазії. Усвідомивши, що підходить остання хвилина, Бавдоліно наважився, як завше, з доброго серця, на ще один обман.