Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 34 страниц)

– Злазь, Бавдоліно, що ти збираєшся там робити? – Бавдоліно щось відповів, та Никита добре не розчув. Він попросив, щоб йому знайшли досить довгу драбину. Коли її принесли, він з трудом виліз по ній і опинився головою біля Бавдолінових ніг. – Що ти хочеш зробити? – знову спитав його.

– Залишитися тут. Тепер починається моя спокута. Я молитимусь, розважатиму, розчинюсь у мовчанці. Спробую досягти віддаленості й самотності супроти будь-яких думок і фантазій, не відчувати більше ні гніву, ні бажань, не думати і не міркувати, звільнитися від будь-яких уз, вернутися до абсолютної простоти і не бачити більш нічого, крім сяйва темряви. Звільнюсь від душі й розсуду, сягну по той бік царства розуму, огнистими шляхами довершу в темряві свою путь…

Никита зрозумів, що він повторяє те, що чув від Гіпатії. Цей нещасливець так прагне втекти від будь-якої пристрасті, що сидить там, нагорі, у самоті, намагаючись стати таким самим, як та, яку він усе ще кохає. Але він не сказав йому цього. Спитав лиш, як він думає там вижити.

– Ти розповідав мені, що пустельники спускали на мотузці кошик, – сказав Бавдоліно, – а вірні залишали йому в милостиню їжу, яку самі не доїли, а ще краща була б та їжа, яку не доїла їхня худоба. І дещиця води, хоч можна й страждати від спраги, очікуючи час від часу дощу.

Никита зітхнув, зліз з драбини, знайшов кошик з мотузкою, звелів наповнити його хлібом, вареною городиною, оливками і кількома шматками м'яса; один з Теофілактових синів кинув мотузку вгору, Бавдоліно підхопив її і витягнув кошик нагору. Він взяв лише хліб і оливки, а решту віддав назад.

– Тепер залиш мене, прошу тебе, – гукнув він Никиті. – Я зрозумів те, що хотів зрозуміти, розповідаючи тобі свою історію. Нам більше нічого сказати один одному. Дякую за те, що ти допоміг мені дійти туди, де я є зараз.

Никита щодня навідував його, Бавдоліно жестом вітався з ним і мовчав. З часом Никита помітив, що більше не мусить приносити йому їжу, бо по Селімбрії розійшовся поголос, що вперше за багато століть якийсь святий чоловік знову усамітнився на вершку стовпа, й усі ходили туди і хрестилися під стовпом, кладучи в кошик якийсь харч і питво. Бавдоліно тягнув за мотузку, залишав собі ту дещицю, яка мала йому вистачити на той день, а решту кришив зграям птахів, які набули звички сідати на поручні. І цікавився він тільки ними.

Ціле літо простояв Бавдоліно, не вимовивши ні слова, на стовпі під палючим сонцем; хоч він часто ховався у шатрі, та спека сильно мучила його. Випорожнювався він, очевидно, вночі, за поручні, і біля підніжжя стовпа видно було його екскременти, невеличкі, немов козячі. У нього відросло волосся й борода, і був він такий брудний, що це було видно навіть знизу, куди доносився й сморід.

Никиті двічі довелося покидати Селімбрію. У Царгороді василевсом призначили Бодуена Фламандського, а латиняни поступово стали запруджувати цілу імперію, але Никиті треба було подбати про свої маєтності. Тим часом у Нікеї утворилася остання твердиня Візантійської імперії, і Ники-та подумав собі, що йому варто перебратися туди, бо там напевно потребуватимуть радника з його досвідом. Тому треба було зв'язатися з потрібними людьми і приготуватися до нової, надзвичайно небезпечної подорожі.

Щоразу, коли він вертався, він бачив, що натовп у підніжжі стовпа стає дедалі густішим. Дехто подумав собі, що стовпник, очищений своєю безперервною жертвою, не може не володіти глибокою мудрістю, тому люди стали вилазити по драбині нагору й питати в нього поради і розради. Вони повідали йому про свої нещастя, а Бавдоліно відповідав, приміром, так:

– Якщо ти гордий, ти – диявол. Якщо ти сумний, ти – його син. Якщо тебе турбує тисяча речей, ти невтомний його слуга.

Хтось інший питав у нього поради, як залагодити конфлікт із сусідом. І Бавдоліно відповідав:

– Будь, як верблюд: неси тягар своїх гріхів і йди слідами того, хто знає шляхи Господні.

Ще хтось казав йому, що його невістка не може завагітніти. А Бавдоліно відповідав:

– Усе те, що може думати людина про те, що під небесами, і про те, що на небесах, є марнота. Лиш той, хто наполегливо споминає Христа, перебуває в істині.

«Який він мудрий», – казали люди і лишали йому кілька монет, відходячи з потіхою в душі.

Настала зима, і Бавдоліно тепер майже весь час сидів, скулившись, у шатрі. Щоб не вислуховувати довгі історії тих, хто приходив до нього, він почав відгадувати їх наперед.

– Ти кохаєш когось цілим своїм серцем, але іноді тебе мучить сумнів, що та особа не кохає тебе так само гаряче, – казав він.

А той йому:

– Чистісінька правда! Ти читав у моїй душі, мов у відкритій книзі! Що мені робити?

А Бавдоліно відповідав:

– Мовчи і не приміряй себе до інших.

Товстому чоловікові, який з трудом піднявся до нього, він сказав:

– Щоранку ти будишся з болем у шиї, і тобі важко натягти чоботи.

– Так воно і є, – мовив той зачудовано.

І Бавдоліно сказав:

– Не їж три дні. Але не пишайся своїм постом. Якщо це має сповнити тебе гординею, то ліпше їж м'ясо. Ліпше їсти м'ясо, ніж хизуватися. І сприймай свої болі як спокуту за гріхи.

Прийшов батько і сказав, що сина його обсипало болючими виразками. Бавдоліно відповів:

– Мий його тричі на день водою з сіллю і щоразу промовляй такі слова: Діво Гіпатіє, подбай про свого сина.

Той пішов, а через тиждень вернувся і сказав, що виразки гояться. Він дав Бавдолінові кілька монет, голуба і флягу вина. Усі волали про чудо, а хворі йшли до церкви і молилися: «Діво Гіпатіє, подбай про свого сина».

По драбині піднявся якийсь убого вдягнений чоловік з похмурим обличчям. Бавдоліно сказав йому:

– Я знаю, що з тобою. Ти носиш у серці злобу на когось.

– Ти знаєш усе, – відказав той.

Бавдоліно сказав йому:

– Хто хоче воздавати злом за зло, може зранити брата навіть незначним жестом. Завжди тримай руки за спиною.

Підійшов ще один чоловік зі смутними очима і сказав йому:

– Не знаю, що зі мною.

– Зате знаю я, – сказав Бавдоліно. – У тебе хандра.

– Як мені вилікуватись?

– Вперше хандра проявляється, коли помічаєш, що сонце надзвичайно повільно рухається по небі.

– І що?

– Ніколи не дивись на сонце.

«Від нього нічого не приховаєш», – казали люди в Селімбрії.

– Як тобі вдалося стати таким мудрим? – спитав його один. А Бавдоліно відповів:

– Це тому, що я вмію ховатися.

– Як це ти ховаєшся?

Бавдоліно витягнув руку і показав йому долоню.

– Що ти бачиш перед собою? – спитав він.

– Руку, – відповів той.

– Бачиш, як добре вмію я ховатися, – мовив Бавдоліно.

Знову настала весна. Бавдоліно ставав дедалі бруднішим і зарослішим. Його тіло обсіли птахи, які зліталися зграями і видзьобували хробаків, що завелися на ньому. А що він мусив годувати всіх цих створінь, люди наповнювали його кошик щораз частіше.

Одного ранку під'їхав якийсь вершник, задиханий і вкритий пилюкою. І сказав йому, що під час полювання один шляхетний пан невдало вистрілив з лука і влучив стрілою в сина своєї сестри. Стріла врізалась в око і вийшла на потилиці. Хлопець ще дихає, і пан той просить, щоб Бавдоліно зробив усе, що може зробити Божий чоловік.

Бавдоліно сказав:

– Завданням стовпника є бачити здалека, як надходять думки. Я знав, що ти прийдеш, але тобі це зайняло забагато часу, і стільки ж часу буде тобі потрібно, щоб вернутися. Усе на цьому світі йде так, як має йти. Знай, що хлопець у цю мить умирає, ба навіть він уже помер, хай зглянеться Господь над його душею.

Лицар вернувся, і хлопець був уже мертвий. Коли чутки про це розійшлися, багато людей у Селімбрії кричали, що Бавдоліно має дар ясновидіння, бо бачив, що діялося на відстані в милю. Проте неподалік від стовпа була церква Святого Мардонія, священик якої ненавидів Бавдоліна, бо той уже довгі місяці позбавляв його даток колишніх парафіян. Він почав базікати, мовляв, що ж то за чудо вчинив Бавдоліно, бо такі чудеса вчинити може кожен. Він став під стовпом і давай кричати Бавдолінові: якщо стовпник цей навіть вийняти стрілу з ока не зміг, то це те ж саме, якби він сам убив того хлопця.

Бавдоліно відповів:

– Намагання приподобатись людям нівечить духовний розквіт.

Священик кинув у нього камінь, і тут же до нього приєдналися ще кілька фанатиків, які стали обкидати терасу камінням і грудками. Вони робили це цілий день, а Бавдоліно зіщулився в шатрі, закривши лице руками. Вони пішли геть, лиш коли запала ніч.

Наступного ранку Никита пішов подивитися, що сталося з його приятелем, але не побачив там його. На стовпі нікого не було. Неспокійний, він вернувся додому й угледів Бавдоліна в Теофілактовій стайні. Той набрав у бочку води і ножем здирав із себе весь той бруд, який за той час нагромадився. Сяк-так він обрізав собі бороду й волосся. Він засмаг на сонці та вітрі і не здавався надто вихудлим, лиш важко йому було триматися прямо, і він рухав руками і плечима, щоб розім'яти м'язи спини.

– Ти бачив. Єдиний раз у своєму житті я сказав правду і тільки правду, і мене каменували.

– Так було й з апостолами. Ти став святим чоловіком, і тепер розчаровуєшся через таку дрібницю?

– Може, я чекав на знак з небес. За ці місяці я зібрав немало монет. Я послав Теофілактового сина купити мені одяг, коня і мула. Десь тут у домі ще має бути моя зброя.

– Отже, ідеш геть? – спитав Никита.

– Так, – відказав той, – стоячи на тому стовпі, я багато що зрозумів. Зрозумів, що я грішив, але не для того, щоб здобути владу і багатство. Зрозумів, що якщо хочу прощення, то мушу сплатити три борги. Перший борг: я вернувся до своєї думки спорудити нагробний камінь Абдулові, бо саме для цього я взяв його голову Хрестителя. Але гроші надійшли з іншого джерела, і це ще краще, бо дало їх не святокупство, а побожність добрих християн. Я знайду місце, де ми поховали Абдула, і споруджу там каплицю.

– Але ж ти навіть не пам'ятаєш, де він загинув!

– Мене поведе Бог, і я знаю напам'ять мапу Козьми. Другий борг: я дав був святу обітницю доброму отцеві моєму Фрідріхові, не кажучи вже про владику Оттона, і досі ще її не дотримав. Я мушу дістатися до царства Пресвітера Йоана. Інакше все моє життя прожите намарне.

– Але ж ви на власні очі переконалися, що його нема!

– Ми на власні очі переконалися, що туди ми не добралися. А це інша річ.

– Але ж ви зрозуміли, що євнухи брехали.

– Може, й брехали. Але не могли брехати владика Оттон і голос передання, який твердить, що десь там Пресвітер є.

– Але ти вже не такий молодий, як тоді, коли ви пробували вперше!

– Зате мудріший. Третій борг: десь там у мене є син або донька. І десь там є Гіпатія. Я хочу віднайти їх і захищати, бо це є моїм обов'язком.

– Але ж минуло понад сім літ!

– Значить, дитині вже більше шести років. Хіба шестирічна дитина вже не є моєю дитиною?

– Але якщо це хлопчик, то він став сатиром-якого-ніколи-не-видно!

– А може, це маленька гіпатія. У будь-якому випадку я любитиму цю дитину.

– Але ж ти не знаєш, де ті гори, в яких вони знайшли притулок!

– Я шукатиму їх.

– Але Гіпатія, мабуть, вже забула тебе; може, вона не захоче знову побачити того, з ким вона загубила свою апатею!

– Ти не знаєш Гіпатії. Вона чекає на мене.

– Але ти був старий уже тоді, коли вона тебе кохала, а тепер ти здаватимешся їй глибоким старцем!

– Вона ніколи не бачила молодших чоловіків.

– Але ж тобі знадобляться довгі роки, щоб вернутися в ті місця і піти далі!

– У нас у Фраскеті всі запеклі впертюхи.

– А хто тобі сказав, що ти доживеш до кінця своїх мандрів?

– Мандри омолоджують.

Способу на нього не було. Наступного дня Бавдоліно обняв Никиту, всю його родину і їхніх господарів. З деякою натугою сів він на коня, підвісив меч до сідла і потяг за собою мула з немалою кількістю провізії.

Никита бачив, як він зник у далині, усе ще махаючи рукою, але не обертаючись. Він прямував до царства Пресвітера Йоана.

40. Бавдоліно перестає існувати

Никита пішов провідати Пафнутія. Він розповів йому все, з початку до кінця, від тієї хвилини, коли він зустрів Бавдоліна у Святій Софії, і все те, що Бавдоліно розповів йому.

– Що мені робити? – спитав він його.

– Ти його маєш на увазі? Нічого, він пішов назустріч своїй долі.

– Не його, а себе самого. Я літописець Історій, і раніше чи пізніше мені треба буде написати справоздання про останні дні Візантії. Де мені помістити історію, яку розповів мені Бавдоліно?

– Ніде. Це суто його історія. Зрештою, ти певен, що вона правдива?

– Ні, все, що я про це знаю, я дізнався від нього, і від нього ж таки я дізнався, що він брехун.

– Тож сам бачиш, – сказав мудрий Пафнутій, – що літописець Історій не може покладатися на такі непевні свідчення. Викресли Бавдоліна зі своєї оповіді.

– Але принаймні в останні дні, в домі генуезців, ми переживали спільну історію.

– Викресли і Генуезців, інакше тобі доведеться розповісти про те, як вони підробляли святі мощі, і читачі твої можуть втратити віру в найсвятіше. Не треба багато, щоб трохи змінити події, скажи, що допомагали тобі венеційці. Знаю, це буде неправда, але у великій Історії невеличкі істини можна переінакшувати, щоб краще було видно істину велику. Ти маєш розповісти правдиву історію імперії римлян, а не малоістотну історійку, що почалася на далеких болотах, у варварських країнах серед варварських народів. Та й хіба ти справді хочеш вбити в голову своїм майбутнім читачам, що там, у сніжних і морозних землях, сокритий якийсь Ґрадаль, а десь у спекотних землях лежить царство Пресвітера Йоана? Хтозна-скільки шаленців упродовж століть невтомно вирушатиме на їх пошуки.

– Це гарна історія. Шкода, що ніхто про неї не дізнається.

– Не думай, що ти – єдиний літописець історій на цьому світі. Раніше чи пізніше знайдеться брехун, більший від Бавдоліна, який розповість її.