Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 34 страниц)

Щоб уникнути різанини і мародерства, які були бичем попередніх виправ, імператор не дозволив, щоб за ним ішли зграї голодранців, які минулими разами пролили в Єрусалимі стільки крові. Цю кампанію треба було провести як належить, залучаючи до неї людей, які знають, як треба воювати, а не босяків, які вирушали на війну нібито щоб здобути собі Рай, а натомість верталися додому з манаттям якогось гебрея, якому вони по дорозі перерізали горлянку. Фрідріх приймав тільки тих, хто два роки міг утримувати себе, а вбогі вояки діставали по три срібні марки кожен, щоб харчуватися під час подорожі. Якщо хочеш визволити Єрусалим, мусиш як слід потрясти капшуком.

До походу пристало чимало італійців: були там кремонці з єпископом Сікардо, люди з Бреші, з Верони на чолі з кардиналом Аделярдом, а навіть дехто з александрійців, включно з деякими давніми друзями Бавдоліна, як от Бойді, Куттіка з Кварньєнто, Порчеллі, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, Коландрино, брат Коландрини, а отже Бавдолінів шуряк, один з Тротті, а також Поцці, Ґіліні, Ланцавекк'я, Пері, Інвіціаті, Ґамбаріні та Чермеллі – усі за власний кошт або за кошт міста.

Вони з помпою вирушили, прямуючи вздовж Дунаю аж до Відня; а потім, у червні Фрідріх у Братиславі зустрівся з королем угорським. Тоді вони вступили в болгарські ліси. У липні вони зустрілися з сербським жупаном, який намовляв їх на союз проти Візантії.

– Гадаю, зустріч ця, – сказав Бавдоліно, – стурбувала вашого василевса Ісаака. Він боявся, що це військо хоче захопити Царгород.

– І не помилявся.

– Він помилився на п'ятнадцять років. Тоді Фрідріх справді хотів йти на Єрусалим.

– Але ми непокоїлися.

– Розумію – величезне чужоземне військо мало перетнути вашу територію, і ви непокоїлися. Але ви, безперечно, ускладнили нам життя. Ми прибули у Софію, але обіцяних припасів там не застали. Біля Філіппополіса проти нас виступили ваші війська, які потім дременули, аж гай шумів, і так було при кожній сутичці в ті місяці.

– А знаєш, у той час я був правителем Філіппополіса. Ми діставали з двору суперечливі відомості. Раз василевс наказував нам спорудити навколо міста мури і викопати рів, щоб мати змогу чинити вам опір, а тільки-но ми це зробили, надійшов наказ усе це знищити, щоб укріплення ці не могли правити вам за захисток.

– Ви перекрили гірські перевали колодами зрубаних дерев. Нападали на наші загони, які відлучалися в пошуках харчів.

– Ви грабували наші землі.

– Бо ви не давали нам обіцяної провізії. Ваші люди спускали з міських мурів кошики з харчами, але до хліба підмішували вапно та інші отруйні речовини. Під час подорожі імператор одержав лист від Сибілли, колишньої королеви єрусалимської, яка попереджала його, що Саладин, аби зупинити похід християн, надіслав візантійському імператорові кілька четвериків отруєного зерна і бутель такого отруйного вина, що Ісааків раб, обов'язком якого було нюхати вино, помер тут же на місці.

– Байки.

– Але коли Фрідріх вирядив послів у Царгород, ваш василевс навіть не запросив їх сісти, а тоді кинув у в'язницю.

– Але потім їх передали Фрідріхові.

– Коли ми вступили у Філіппополіс і виявили, що місто безлюдне, бо всі повтікали. Тебе теж не було.

– Моїм обов'язком було уникнути полону.

– Може, й так. Але саме після того, як ми ввійшли у Філіппополіс, василевс ваш змінив тон. Бо там ми зустрілися з вірменською спільнотою.

– Вірмени вважали вас своїми братами. Вони такі ж схизматики, як і ви, не вшановують святих образів, вживають опрісноки.

– Вони добрі християни. Вони заговорили до нас від імені їхнього князя Левона, пообіцявши допомогу і безперешкодний прохід через їхню країну. Але тільки в Адріанополі ми зрозуміли, що не все так просто – туди прибуло також посольство сельджуцького султана Іконія, Килиджа Арслана, який проголосив себе володарем турків і сирійців, а також вірмен. То хто ж тоді верховодив і де?

– Килидж намагався подолати верховенство Саладина і прагнув завоювати християнське царство Вірменії, а тому сподівався, що Фрідріхове військо йому допоможе. Вірмени ж сподівалися, що Фрідріх зуміє стримати претензії Килиджа. Ісаак наш, якого все ще боліла поразка, зазнана від сельджуків у Міріокефалі, сподівався, що Фрідріх вступить у сутичку з Килиджем, але не був би й проти того, якби той зіткнувся і з вірменами, які завдавали немалих прикрощів нашій імперії. Ось чому, дізнавшись, що і сельджуки, і вірмени надавали Фрідріхові безперешкодний прохід через свої землі, він зрозумів, що йому не варто спиняти його, а навпаки, він повинен сприяти його просуванню, дозволивши йому перетнути Пропонтиду. Таким чином він спрямовував Фрідріха проти наших ворогів і віддаляв його від нас.

– Бідний отець мій. Не знаю, чи підозрював він, що став зброєю в руках зграї різношерстих ворогів. Можливо, він це розумів, але сподівався здолати їх усіх. Знаю лиш те, що, передбачаючи можливість союзу не тільки з Візантією, а з ще одним християнським царством, тобто з вірменами, Фрідріх з трепетом думав про свою кінцеву мету. Він мріяв (і я з ним), що вірмени допоможуть йому відкрити шлях до царства Пресвітера Йоана… У кожному разі все було так, як кажеш ти: після посольств від сельджуків та вірмен ваш Ісаак дав нам кораблі. І саме в Ґалліполі, чи пак в Калліполісі, я зустрів тебе, коли від імені твого василевса ти передавав ці кораблі нам.

– Нам нелегко було прийняти це рішення, – сказав Никита, – василевс ризикував вступити в незгоду з Саладином. Він мусив вирядити до нього посланців, щоб пояснити причини цієї своєї поступки. Саладин був великим правителем, тому відразу все зрозумів і не мав на нас зла. Повторюю, нам нічого боятися турків: нашою проблемою завжди були ви, схизматики.

Никита і Бавдоліно ствердили, що не варто знов переминати, хто мав рацію, а хто ні в тій уже давно минулій історії. Може, мав рацію Ісаак, адже кожен християнський прочанин, який потрапляв у Візантію, завжди мав спокусу зостатися тут, де можна було здобути стільки чудових речей, не мусячи ризикувати життям під мурами Єрусалима. Але Фрідріх справді хотів іти далі.

Вони прибули у Ґалліполі, і хоч не був то Царгород, військо було зачароване цим веселеньким містом, де в порту стояло повно галер і дромонів, готових взяти на борт коней, вершників і провіант. За день цього не зробити, тому якийсь час друзі наші байдикували. З самого початку подорожі Бавдоліно вирішив використати Зосиму для чогось корисного, тому примусив його навчати грецької його товаришів: «У тих місцях, куди ми збираємося, – казав він, – латини ніхто не знає, не кажучи вже про алеманські говірки, провансальську чи мою рідну мову. Але завжди є якась надія, що можна буде порозумітися грекою». І так вони збавляли час, між відвідинами якогось борделю і читанням писань отців Східної церкви.

У порту був велетенський базар, і вони вирішили відвідати його, спокушені мерехтінням його далеких вогнів і запахом спецій. Зосима, з якого зняли ланцюги, щоб він був їм провідником (але під бачним наглядом Борона, який не спускав і нього очей навіть на мить), попередив їх:

– Ви, латинські й алеманські варвари, не знаєте наших, римських правил ввічливості. Вам слід знати, що на наших базарах вам спочатку нічого не захочеться купувати, бо ціни тут зависокі, а якщо ви тут же заплатите те, що просять, то вас не просто матимуть за дурнів, – те, що ви дурні, вони знали з самого початку, – на вас образяться, бо тільки торгування приносить крамареві радість. Отже, пропонуйте дві монети, коли просять десять, вони спустять до семи, тоді ви запропонуєте три, і вони спустять до п'яти, ви твердо стоятимете на трьох, аж поки вони не здадуться, плачучи й присягаючи, що так вони разом з родиною підуть на жебри. Тоді можете купувати, але маєте знати, що товар цей насправді коштує одну монету.

– То навіщо тоді нам його купувати? – спитав Поет.

– Бо вони теж мусять якось жити, і три монети за те, що коштує одну, це справедливий торг. Але хочу остерегти вас: якось жити мусять не тільки крамарі, але й злодії, а що вони не можуть обкрадати одне одного, то спробують обікрасти вас. Ваше право їм у цьому перешкодити, але якщо їм все-таки вдасться це зробити, то не скаржтеся. Тому раджу вам взяти у торбу тільки невелику суму грошей – стільки, скільки ви вирішили витратити, і більш ні шеляга.

Напучені таким обізнаним з місцевими звичаями провідником, наші друзі відважно вступили в це море людей, які, як всі ромеї, пахли часником. Бавдоліно купив собі два арабські кинджали гарної роботи, які можна повісити обабіч на пояс, щоб мати змогу швидко їх витягти, схрестивши руки. Абдул вишпортав невеличкий прозорий покрівець, який містив пасмо волосся (невідомо чиє, але ясно було, кого він мав на мислі). Соломон став голосно прикликати інших, коли натрапив на шатро якогось перса, який продавав чудодійні настоянки. Продавець еліксирів показав плящинку, яка, за його словами, містила вельми потужний засіб: коли приймати його малими дозами, він стимулює життєву снагу, але коли випити його за раз, провадить до миттєвої смерті. Відтак він показав подібну плящинку, яка містила найсильнішу на світі протиотруту, здатну протидіяти будь-якій трутизні. Соломон, який, як всі юдеї, кохався в медицині, придбав протиотруту. Належачи до народу, хитрішого від ромеїв, він зумів заплатити одну монету замість запрошених десяти, і журився, боячись, що заплатив принаймні вдвічі більше.

Коли вони відійшли від аптекаревого шатра, Кіот знайшов собі розкішний шарф, а Борон, довго розглядаючи товар за товаром, похитав головою і пробурмотів, що людині імператора, який володіє Ґрадалем, усі скарби світу здаються лайном, то що вже казати про це барахло.

Вони зустрілися з Бойді з Александрії, який уже фактично долучився до їхнього товариства. Його зачарував один перстень – можливо, золотий (продавець плакав, віддаючи його, бо перстень цей належав його матері) – у його оправі містився чудодійний трунок, один ковток якого міг зцілити пораненого, а в деяких випадках – навіть воскресити мертвого. Він купив його, мовляв, якщо доведеться ризикувати життям під єрусалимськими мурами, то варто вжити якихсь запобіжних заходів.

Зосима дуже зрадів, побачивши перед собою печать з літерою Зет – його ініціалом, яка продавалася з паличкою сургучу. Літера була така стерта, що навряд чи могла залишити якийсь знак на сургучі, але це свідчило про шляхетну давність цього предмета. Звісно, він був полонений і не мав грошей, але Соломон змилосердився і купив йому цю печать.

У певну мить, штовхаючись в юрбі, вони помітили, що загубили Поета, але потім знайшли його, коли він торгувався за меч, який, за словами продавця, брав участь у завоюванні Єрусалима. Але коли він сягнув по капшук, то зрозумів, що Зосима казав правду, і він, зі своїми блакитними очима замріяного алемана, притягав злодіїв, як мух. Бавдоліно зглянувся і подарував йому цей меч.

Наступного дня в їхній табір у супроводі двох служників з'явився багато вбраний чоловік з аж надміру поштивими манерами, який хотів побачитись із Зосимою. Монах побалакав трохи з ним, а тоді сказав Бавдолінові, що то Махітар Ардзруні, високий вірменський достойник, якому князь Левон доручив таємне посольство.

– Ардзруні? – сказав Никита. – Я чув про нього. Він кілька разів бував у Царгороді, ще за часів Андроника. Звісно, там він познайомився з Зосимою, який мав славу знавця магічних наук. Один мій друг з Селімбрії – хтозна, чи зустрінемо ми його там, – навіть побував у його замку Даджиґ…

– Ми теж там побували, як побачиш, і нічого доброго нам це не принесло. Те, що він був приятелем Зосими, було для мене радше лихою призвісткою, але я сказав про нього Фрідріхові, і він захотів побачитися з ним. Цей Ардзруні гримав свою місію у великій таємниці. Він і був посланцем Левона, і не був, точніше, якщо був, то не мав права в цьому зізнаватися. Він прибув, щоб провести імперське військо через турецьку територію аж до Вірменії. З цісарем Ардзруні порозумівався цілком пристойною латиною, але коли не хотів висловлюватися надто ясно, вдавав, ніби не знаходить належного слова. Фрідріх казав, що той підступний, як усі вірмени, але йому була потрібна людина, яка добре знає місця, і він вирішив узяти його із собою, обмежившись до того, що попрохав мене мати його на оці. Мушу сказати, що під час подорожі поводився він бездоганно, і всі одержані від нього відомості виявилися правдивими.

24. Бавдоліно у замку Ардзруні

У травні 1190 року військо вступило на територію Азії, перетнуло Віфінію, дійшло до Лаодикеї і попрямувало до земель турків-сельджуків. Старий султан Іконійський називав себе союзником Фрідріха, але сини усунули його від влади і напали на християнське військо. Точніше ні – Килидж теж, схоже, змінив своє ставлення, але ніхто нічого точно так і не дізнався. Сутички, бійки, цілі баталії – Фрідріх виходив з них переможцем, але військо його було подесятковане холодом, голодом і наскоками туркменів, які з'являлися не знати звідки, вдаряли по флангах його війська і тікали, добре знаючи всі стежки і схованки.

З труднощами просуваючись пустельними, опаленими сонцем теренами, вояки були змушені пити власну сечу або кінську кров. Коли вони прибули під Іконій, військо прочан зменшилося до тисячі лицарів.

Але була то непогана облога, і молодий Фрідріх Швабський, хоч і слабосилий, бився чудово й очолив вирішальний приступ, яким взяли місто.

– Ти так холодно говориш про молодого Фрідріха.

– Він не любив мене. Він не довіряв нікому, ревниво ставився до молодшого брата, який позбавив його імператорської корони, і, звісно, відчував ревнощі й до мене через почуття, які живив до мене його батько, хоч я не був однієї з ним крові. А може, ще в дитинстві його непокоїли погляди, які я кидав на його матір, чи вона на мене. Він ревнував також через авторитет, який я здобув, подарувавши Градаль його батькові, і завжди виказував недовіру до цілої тієї історії. Коли говорилося про виправу до Індій, я чув, як він бурмоче, що про це ще буде мова у відповідний момент. Йому здавалося, ніби всі у нього щось забирають. Саме тому під Іконієм він повівся так відважно, хоч у той день його лихоманило. Тільки коли батько похвалив його за чудовий цей подвиг перед усіма своїми баронами, я побачив, як в очах його заблиснуло сяйво радості. Гадаю, єдиний раз в його житті. Я пішов віддати йому шану, і я справді дуже радів за нього, та він лиш неуважно мені подякував.

– Ти такий подібний до мене, Бавдоліно. Коли я писав літописи своєї імперії, я теж зупинявся на найменших заздрощах, ненавистях, ревнощах, які розбивають сім'ї владоможців і розладнують великі суспільні починання. Імператори теж люди, а історія є також історією їхніх слабкостей. Але продовжуй.

– Завоювавши Іконій, Фрідріх тут же вирядив послів до Левона Вірменського, щоб той допоміг йому пройти через свої землі. Вони були союзниками, вони самі це пообіцяли. Та Левон все не посилав нікого нам назустріч. Може, його охопив страх, що його чекає такий самий кінець, як султана Іконійського. І ми йшли далі, не знаючи, чи дочекаємось допомоги, а провадив нас Ардзруні, запевняючи, що посли його князя неодмінно прибудуть. Одного червневого дня, повернувши на південь і проминувши Ларинду, ми вступили в Таврські гори і нарешті побачили цвинтарі з хрестами. Ми були в Кілікії, християнській землі. Нас відразу прийняв вірменський правитель Сибілії, а далі, біля тієї проклятої річки, назву якої мені хочеться забути назавжди, ми зустріли посольство, яке прибувало від імені Левона. Тільки-но про нього повідомили, Ардзруні попередив, що йому краще не показуватися, і зник. Ми зустрілися з двома достойниками, Константом і Балдуїном з Камардейса, і я ніколи ще не бачив послів з такими неясними цілями. Один з них заповідав неминуче прибуття у всій помпі Левона і католикоса Григорія; другий щосили викручувався, зауваживши, що попри велике бажання вірменського князя допомогти імператорові, він не може показувати Саладинові, що дає вільну дорогу його ворогам, а отже мусить діяти дуже обережно.

Тільки-но посольство відбуло, як знову з'явився Ардзруні і відвів убік Зосиму, який потім пішов до Бавдоліна, а той повів його до Фрідріха.

– Ардзруні каже, що хоч він не має жодного бажання зраджувати свого володаря, але підозрює, що Левон зрадів би, якби ти затримався тут.

– В якому сенсі? – спитав Фрідріх. – Він що, хоче запропонувати мені вина і дівчат, щоб я забув, що маю йти на Єрусалим?

– Може, й вина, але отруєного. Він казав нагадати тобі про лист королеви Сибілли, – сказав Зосима.

– Звідки він знає про той лист?

– Ходять чутки. Якби Левон зупинив твоє просування, це б справило величезну приємність Саладинові, а Саладин міг би допомогти йому здійснити його бажання стати султаном Іконійським, оскільки Килидж і його сини зазнали ганебної поразки.

– А чому Ардзруні так переживає за моє життя, що аж зрадив свого володаря?

– Лише Наш Господь віддав своє життя тільки заради любові до людства. Людський рід, народжений в гріху, подібний до тварин: корова теж дає тобі молоко, лише коли ти годуєш її сіном. Чого ж навчає свята ця приповідка? Що Ардзруні не погордував би одного чудового дня зайняти місце Левона. Чимало вірмен шанує Ардзруні, а Левона ні. Отже, здобувши собі вдячність священного римського імператора, він би міг колись покластися на наймогутнішого зі своїх друзів. Ось чому він запрошує нас до свого замку Даджиґ на берегах цієї ж річки, а твої люди можуть стати табором навколо нього. Чекаючи, аж з'ясується, що Левон збирається зробити насправді, ти можеш жити в нього, захищений від будь-яких підступів. І насамперед радить, щоб відтепер ти був обережний з їжею і питвом, що їх підносять тобі твої земляки.

– Хай йому чорт, – горлав Фрідріх, – уже цілий рік я потрапляю то в одне зміїне гніздо, то в інше! Мої знамениті алеманські князі – янголи в порівнянні з ними, і знаєш, що я тобі скажу: навіть ті віроломні міланці, які справили мені стільки клопотів, принаймні виходили проти мене у відкритому полі, не намагаючись зарізати вві сні! То що ж робимо?

Син Фрідріх порадив прийняти запрошення. Краще стерегтися одного відомого можливого ворога, ніж багатьох невідомих.

– Слушно, отче мій, – сказав Бавдоліно. – Ти розташуєшся в тому замку, а ми з друзями будемо загородою навколо тебе, щоб ніхто не міг підійти до тебе, не пройшовши по наших трупах, чи то вдень, чи вночі. Куштуватимемо кожну страву, яку тобі піднесуть. Не бійся, я не мученик. Усі знатимуть, що ми питимемо і їстимемо раніше від тебе, і нікому й на думку не спаде отруїти когось із нас, бо потім гнів твій впаде на кожного мешканця цієї твердині. Люди твої потребують спочинку, в Кілікії живе християнський люд, султан Іконійський більше не спроможеться на те, щоб пройти через гори і знову напасти на тебе, а Саладин ще занадто далеко; землі ці – суцільні верхогір'я й ущелини, які становлять чудовий природний захист, і мені здається, що тут можна буде всім відновити сили.

Після денного переходу в напрямі Селевкії вони ввійшли it ущелину, де ледве було місце, щоб пройти вздовж річки. Раптом ущелина відкрилася, річка потекла якийсь час по рівному місцю, а відтак, пришвидшивши свій плин, пірнула в ще одну ущелину. Неподалік від берега, виростаючи і рівнини, мов гриб, височіла вежа з нерівними контурами – якщо дивитись на неї зі сходу, вона поставала немов огорнена в блакитну пелену на тлі призахідного сонця, і на перший погляд важко було сказати, чи діло це рук людських, чи природи. Лиш коли підійти ближче, ставало зрозуміло, що був то бескид, на якому розташувалася твердиня – з неї можна було наглядати за цілою цієї долиною і за хребтом навколишніх гір.

– Ну ось, – мовив тоді Ардзруні, – тепер, о володарю, вели своєму військові розбити на рівнині табір, і раджу тобі розташувати його там, у долині ріки, де є місце для наметів і вода для людей та тварин. Фортеця моя невелика, тому раджу тобі піднятися туди лише з групою довірених людей.

Фрідріх звелів синові зайнятися розбиттям табору і залишитися з військом. Він вирішив узяти із собою тільки десяток людей, а крім того – Бавдоліна з друзями. Син спробував протестувати, кажучи, що хоче бути коло батька, а не на відстані у понад милю. Він знову зиркнув на Бавдоліна і його друзів з недовірою, та імператор був невблаганний. «Я спатиму в цьому замку, – мовив він. – Завтра вранці піду купатись у річці, а для цього ви мені не потрібні. Я доберуся сюди вплав, щоб побажати вам доброго дня». Син, згнітивши серце, сказав, що батькова воля – закон.

Фрідріх відлучився від основної маси війська разом зі своїми десятьма озброєними людьми, Бавдоліном, Поетом, Кіотом, Вороном, Абдулом, Соломоном та Бойді, який вів на ланцюгу Зосиму. Усім було цікаво, як можна дістатися до недоступного того місця, але коли вони обійшли бескид навколо, виявилося, що із західного боку урвище ставало пологішим – не дуже, але достатньо, щоб там можна було викопати і вибрукувати стежку зі східцями, по якій могли проїхати бік у бік тільки два верхівці. Якби хтось захотів піднятися туди з ворожими намірами, йому довелося б повільно просуватися по цих сходах, і двоє лучників з кріпосних стін могли б дуже легко вигубити всіх нападників.

У кінці підйому видно було браму, яка вела у двір. Зовні цієї брами стежка тяглася далі над урвищем, притискаючись до мурів і стаючи ще вужчою, до ще однієї, меншої брами з північного боку, а відтак пропадала в порожнечі.

Вони ввійшли у двір, який вів у дитинець; мури його були всіяні бійницями, але їх захищали ще одні мури, які відділяли двір від провалля. Зовні за воротами, на ескарпі, Фрідріх поставив вартових, щоб вони стерегли стежку зверху. Схоже, що Ардзруні не мав там своїх людей, крім кількох горлорізів, які стерегли двері й коридори.

– Я не потребую тут війська, – мовив Ардзруні, гордовито усміхаючись. – На мене неможливо напасти. І ти, священний імператоре, побачиш, що це не місце для війни, а захисток, в якому я займаюся своїми дослідженнями повітря, вогню, землі й води. Ходи, я покажу, де буде гідне твоє пристановище.

Вони піднялися по парадних сходах і за другим закрутом увійшли в простору збройну палату, обставлену кількома лавками, з лицарськими обладунками на стінах. Ардзруні відчинив масивні дерев'яні двері, оковані металом, і запросив Фрідріха у пишно прибрану кімнату. Там було ліжко з балдахіном, комод, на якому стояли золоті чаші й свічники, а над ним – чи то ковчег, чи скриня, чи скинія з темного дерева; крім того, був там ще великий коминок, готовий до вжитку: на ложі із сухих гілок були поскладані дерев'яні поліна і шматки чогось схожого на вугілля, але вкритого оліїстою речовиною, яка, мабуть, добре підтримує полум'я, і все це було вкрите гілками з пахучими ягодами.

– Це найкраща моя кімната, – сказав Ардзруні, – і для мене велика честь запропонувати її тобі. Не раджу відчиняти цього вікна. Воно виходить на схід, і завтра вранці сонце докучатиме тобі. Ці кольорові вітражі, чудо венеційського мистецтва, пом'якшать різке світло.

– Через це вікно ніхто не проникне в кімнату? – спитав Поет.

Ардзруні з труднощами відчинив вікно, замкнуте на численні запори.

– Бачиш, – сказав він, – воно дуже високо. А за воротами, на ескарпах, сторожують люди імператора.

І справді, звідси видно було ескарпи зовнішніх мурів, кружґанок, по якому час від часу проходили вартові, а на відстані польоту стріли од вікна видніли два великі кружала чи щити з блискучого металу; були вони сильно ввігнуті і спочивали на підставці, вставленій між фортечні зубці. Фрідріх спитав, що це таке.

– Це Архімедові дзеркала, – сказав Ардзруні, – з їх допомогою той мудрець давніх часів знищив римські кораблі, які взяли в облогу Сиракузи. Кожне дзеркало ловить і відбиває промені світла, які паралельно падають на його поверхню, і тому речі відображаються в ньому. Та якщо дзеркало не плоске, а відповідно вигнуте за правилами найвищої з наук, геометрії, проміння відбиватиметься не паралельно, а зосереджуватиметься у певній точці перед дзеркалом, залежно від його вигнутості. То якщо поставити дзеркало так, щоб воно ловило сонячні промені в ту пору, коли вони найгарячіші, і спрямувати їх усі разом в одну далеку точку, концентрація сонячних променів у тій конкретній точці спричинить займання, і таким чином можна запалити щоглу, обшивку корабля, воєнну машину чи просто хмиз навколо табору твоїх ворогів. Дзеркал є два, бо одне вигнуте так, щоб вражати променями далеко, а друге спричиняє займання близько. Цими двома дуже простими пристроями я можу захистити свій замок краще, ніж якби я мав тисячу лучників.

Фрідріх сказав, що добре було б, якби Ардзруні навчив його цього секрету, бо тоді Єрусалимські мури впадуть, як колись впали мури Єрихона, але не від звуку сурми, а від сонячного проміння. Ардзруні відповів, що він до послуг імператора. Відтак зачинив вікно і сказав:

– Звідси повітря не входить, зате воно входить з інших щілин. Попри теплу пору року, ти можеш змерзнути вночі, бо мури тут товсті. Не запалюй коминка, бо від нього йде чад раджу тобі натомість укритися цими шкурами, що їх ти бачиш на ліжку. І даруй, що я про це говорю, але Господь створив нас тілесними: за цими дверима є комірчина, де стоїть не вельми царський трон, але все те, що виштовхує твоє тіло, упаде в підземну збірню, не загиджуючи цієї кімнати. Сюди можна ввійти тільки через двері, якими ввійшли ми, а коли ти замкнешся зсередини засувом, за дверима будуть твої придворні, яким доведеться спати на цих лавах, але будуть вони запорукою твого спокою.

Над ковпаком коминка вони побачили круглий горельєф Була то голова Медузи, волосся її наїжилося зміями, очі її бугаї заплющені, а м'ясисті губи розтулені, і між ними зяяла без донна темна порожнеча («Як та, яку ми бачили з тобою в цистерні, мосьпане Никито»). Фрідріх поцікавився, що це таке Ардзруні сказав, що це Діонісове вухо:

– Один з моїх магічних пристроїв. У Царгороді ще можна знайти подібні стародавні кам'яні пристрої, мені довелося лише прочистити отвір. Унизу є кімната, де зазвичай перебуває мій невеликий гарнізон, але поки ти тут, мій володарю, вона залишиться порожньою. Усе сказане внизу лунає з цього рота, немов той, хто говорить, стоїть прямо за цим горельєфом. Таким чином, якщо я захочу, то можу почути те, про що перемовляються мої люди.

– Якби я міг знати, про що перемовляються мої кузени, – мовив Фрідріх. – Ардзруні, ти вельми цінна людина. Ми ще поговоримо й про це. А тепер подумаймо, що робитимемо завтра. Вранці я хочу скупатися в річці.

– До неї ти можеш легко дістатися верхи або пішки, – сказав Ардзруні, – і тобі навіть не доведеться проходити двором, через який ти ввійшов. Бо за дверима у зброярню починаються невеликі сходи, які ведуть у ще один двір. Звідти ти дійдеш до головної стежки.

– Бавдоліно, – мовив Фрідріх, – звели приготувати в тому дворі кілька коней на завтрашній ранок.

– Отче мій, – відказав Бавдоліно, – я чудово знаю, як ти любиш боротися з бурхливими водами. Але тепер ти стомлений після подорожі і після всіх зазнаних випробувань. Ти не знаєш вод цієї річки, а мені здається, що там повно вирів. Навіщо тобі ризикувати?

– Бо я не такий старий, як тобі здається, синку, і якби не було вже так пізно, я б відразу пірнув у річку, бо весь укритий пилюкою. Від імператора повинен долинати лише запах мира священного помазання. Розпорядися щодо коней.

– Як каже Еклезіаст, – несміливо мовив Раббі Соломон, – проти течії річки не силуйся.[121]121
  Насправді це Сирах 4, 26.


[Закрыть]

– А хто казав, що я пливтиму проти течії, – засміявся Фрідріх, – я пливтиму за нею.

– Не можна митися занадто часто, – сказав Ардзруні, – хіба що під наглядом тямущого лікаря, але ти сам собі хазяїн. Ще не зовсім пізно, тому для мене буде честю, хоч і незаслуженою, якщо ти погодишся оглянути мій замок.

Він повів їх назад по парадних сходах, і на нижньому поверсі вони перетнули велику залу, освітлену великими канделябрами, де ввечері мав бути бенкет. Відтак вони перейшли через світлицю, де було багато ослонів; тут на одній зі стін було вирізьблено щось на кшталт великого равлика: спіралеподібна структура, яка закінчувалася лійкою з отвором у центрі.

– Це кімната сторожі, про яку я тобі казав, – сказав він, – і якщо говорити, наблизивши вуста до цього отвору, то буде чутно у твоїй кімнаті.

– Мені б хотілося подивитися, як це працює, – мовив Фрідріх. Бавдоліно пожартував, що вночі він прийде сюди, щоб привітати його, коли він спатиме. Фрідріх засміявся і сказав, що краще ні, бо в цю ніч він хоче спокійно відпочити. – Хіба що, – додав він, – тобі треба буде остерегти мене, що через комин сюди лізе султан Іконійський.

Ардзруні провів їх через коридор, і вони ввійшли у залу з високим склепінням, де мерехтіли відблиски і підносилися клуби пари. Там були казани, в яких кипіла якась розплавлена речовина, реторти та лембики, і ще чимало інших чудернацьких посудин. Фрідріх спитав, чи Ардзруні добуває золото. Ардзруні усміхнувся і сказав, що то байки алхіміків. Але він уміє наносити на метали позолоту і виробляти еліксири, які хоч і не дають вічного життя, зате трохи продовжують те коротке життя, яке випало нам на долю. Фрідріх сказав, що не хоче куштувати їх:

– Бог визначив нам тривалість нашого життя, і треба покоритись його волі. Може, завтра я помру, а може, доживу до ста літ. Усе в руках Господа.

Раббі Соломон зауважив, що то дуже мудрі слова, і вони вдвох завели розмову про божественні закони: Бавдоліно вперше чув, щоб Фрідріх говорив про такі речі.

Поки вони бесідували, Бавдоліно краєм ока помітив, як Зосима крізь невеличкі двері ввійшов у сусіднє приміщення, а за ним стривожено поквапився Ардзруні. Боячись, що Зосима знає якусь щілину, крізь яку він міг би втекти, Бавдоліно пішов за ними й опинився у невеличкій кімнаті, де була тільки скриня, а на ній – сім позолочених голів. Усі вони стояли на цоколях і зображали те саме бородате лице. У них можна було впізнати покрівці для реліквій, бо видно було, що голова розкривалася, наче футляр, але краї накривки, на якій намальовано було обличчя, ззаду були закріплені печаттю з темного сургучу.

– Чого тобі тут треба? – спитав Ардзруні у Зосими, не помітивши Бавдоліна.

Зосима відповів:

– Я чув, що ти фабрикуєш реліквії, і саме для цього тобі потрібне все це чортовиння для позолоти металів. Це голови Хрестителя, правда? Я немало їх бачив, а тепер точно знаю, звідки вони.

Бавдоліно з делікатності кашлянув, Ардзруні рвучко обернувся й прикрив собі долонями рот, а очі йому аж закотилися від страху: