Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

Зосима зрозумів, що йому ось-ось виколють очі, але, на його щастя, утрутився той Стефан, який озвався був раніше. З насолоди, яку явно справляло йому передчуття нових злочинів, Бавдоліно зрозумів, що був то Стефан Агіохристофорит, злий геній Андроника – той самий, що задушив і обезголовив малого Алексія.

– Володарю, не зневажай пророцтв. Ти ж бачив, що на обличчі хлопця з'явилися знаки, яких там не було, коли він був живий. Може, Ісаак Ангел і слабодух, та він ненавидить тебе. Ще більші слабодухи й нікчеми, ніж він, вчиняли замах на життя таких же великих і сміливих людей, як ти, якщо тільки такі були… Дай свою згоду, і цієї ж ночі я піду схопити Ангела, власними руками вирву йому очі, а тоді повішу на колоні його власного палацу. Народові скажемо, що ти дістав послання з неба. Краще відразу усунути когось, хто ще не становить для тебе загрози, ніж залишити його живим, а тоді одного дня він стане для тебе небезпечним. Удармо першими.

– Намагаєшся використати мене для помсти за якусь свою уразу, – сказав василевс, – але цілком може бути, що, чинячи зло, ти допоможеш і добру. Позбав мене від Ісаака. Мені тільки шкода… – і він глянув на Зосиму так, що той весь аж затрясся, – що коли Ісаак помре, ми так ніколи й не дізнаємося, чи справді він хотів нашкодити мені, а отже чи монах цей сказав мені правду. Але він, зрештою, вселив у мене слушну підозру, а підозрюючи лихе, майже завжди маєш рацію. Стефане, ми мусимо виразити йому нашу вдячність. Подбай про те, щоб він дістав те, що попросить.

Він подав знак двом своїм людям і вийшов, а закам'янілий від страху Зосима почав повільно приходити до себе біля балії.

– Агіохристофорит і справді ненавидів Ісаака Ангела, тому, очевидно, домовився із Зосимою зробити так, щоб той впав у неласку, – сказав Никита. – Але, догоджаючи своїй неприязні, він не зробив для свого володаря нічого доброго, бо ти вже, напевне, знаєш, що це пришвидшило Андроникову згубу.

– Знаю, – мовив Бавдоліно, – але в той вечір мене не так вже й дуже цікавило, що саме там сталося. Мені досить було знати, що Зосима тепер у мене в руках.

Тільки-но кроки царствених відвідувачів затихли, Зосима глибоко зітхнув. Фокус його, фактично, удався. Він потер собі руки, і на обличчі його вималювалася задоволена посмішка; він вийняв голову хлопця з води і поклав її туди, де вона була раніше. Тоді він озирнувся й обвів поглядом цілу крипту, а потім істерично засміявся, підніс руки і заволав: «Василевс у мене в руках! Тепер я вже можу не боятися навіть мертвих!»

Не встиг він це сказати, як друзі наші стали повільно виходити на світло. Іноді адепти магії переконуються, що хоч вони не вірять у диявола, зате диявол вірить у них. Побачивши когорту примар, які насували, немов настав Судний день, той нікчема Зосима повів себе в ту мить напрочуд спонтанно. Не намагаючись приховати свої почування, він зомлів.

Він очуняв, коли Поет покропив його віщувальною водою. Він розплющив очі і за п'ядь від свого носа побачив Бавдоліна – той виглядав страхітливіше від будь-якого духа з того світу. В ту мить Зосима зрозумів, що його чекає не полум'я непевного пекла, а цілком певна і невідклична помста його колишньої жертви.

– Я зробив це заради свого володаря, – поспішив пояснити він, – а зрештою, я зробив послугу й тобі, бо пустив в обіг твій лист краще, ніж ти сам міг би це зробити…

Бавдоліно сказав:

– Зосимо, не май мені цього за зле, але якби я послухався того, що наказує мені Господь, я мав би порвати тобі зад. Та це коштуватиме мені забагато труда, тому, як бачиш, я стримуюся. – І він вліпив йому такого ляща, що в того аж голова двічі обернулася навколо своєї осі.

– Я людина василевса, якщо ви торкнетеся хоч волоска моєї бороди, присягаюсь, що…

Поет схопив його за чуприну, наблизив лице до полум'я, яке ще палало круг балії, і Зосимова борода задиміла.

– Ви збожеволіли! – заволав Зосима, намагаючись вивільнитися з обіймів Абдула і Кіота, які міцно тримали його, заломивши руки за спину. А Бавдоліно потиличником примусив його пірнути сторчголов у балію, погасивши таким чином пожежу в його бороді, і не давав йому підвестися, аж поки того нікчему не стала непокоїти радше вода, ніж вогонь, і що більше він непокоївся, то більше тією водою захлинався.

– Бульки, які ти пускаєш, – спокійнісінько мовив Бавдоліно, витягаючи його за волосся, – пророкують, що цієї ночі ти помреш, причому не з підсмаленою бородою, а з підсмаженими п'ятами.

– Бавдоліно, – схлипував Зосима, виштовхуючи із себе воду, – Бавдоліно, ми ж завжди можемо домовитися… Дай мені відкашлятися, прошу тебе, я ж не втечу, що ви хочете зробити, вас так багато проти мене одного, де ваше милосердя? Послухай, Бавдоліно, я знаю – ти хочеш помститися мені за ту хвилину слабкості, ти хочеш дістатися до земель того твого Пресвітера Йоана, а я казав тобі, що в мене є правильна мапа, яка може привести туди. Якщо закидати землею вогонь на шляху, він погасне.

– Що ти маєш на увазі, харцизнику? Облиш свої сентенції!

– Це значить, що якщо ти мене вб'єш, то мапи ніколи не побачиш. Рибини, пустуючи у воді, часто вистрибують з неї, виходячи за межі своєї природної стихії. Я можу далеко завести тебе. Домовмося, як чесні люди. Ти відпустиш мене, а я заведу тебе туди, де можна знайти малу Козьми Індикоплова. Моє життя за царство Пресвітера Йоана. Тобі не здається, що це вигідний торг?

– Я б волів тебе вколошкати, – мовив Бавдоліно, – але ти потрібен мені живим, щоб здобути мапу.

– А потім?

– А потім ми добре тебе зв'яжемо і загорнемо в килим, поки не знайдемо надійний корабель, який вивезе нас далеко звідси, і лиш тоді розгорнемо килим, бо якщо ми відпустимо тебе відразу, ти пошлеш за нами навздогін усіх найманих убивць цього міста.

– А розгорнете ви його у воді…

– Облиш, ми не вбивці. Якби я хотів потім тебе вбити, я б тут не частував тебе ляпасами. Бо тепер я хочу відвести душу, добре відлупцювавши тебе, і обмежусь тільки цим. – 1 він спокійно взявся давати йому ляпаси, один за другим, кожною рукою по черзі, одним ударом відкидаючи його голову ліворуч, наступним – праворуч; двічі він ударив його навідліг цілою долонею, двічі з плеча, двічі тильним боком долоні, двічі ребром, потім двічі кулаком, аж поки Зосимова мармиза не стала бузковою, а Бавдоліно мало не вивихнув кисті. Тоді він сказав: – Тепер уже боляче мені, тому цього вже досить. Ходімо шукати мапу.

Кіот з Абдулом потягли Зосиму, тримаючи попід пахви, бо той вже на ногах не тримався і міг лиш вказувати шлях тремтячим пальцем, шепочучи: «Монах, який сумирно терпить зневаги, – немов рослина, яку щоденно підливають».

Бавдоліно сказав Поетові:

– Колись Зосима навчив мене, що гнів збурює і непокоїть душу більше, ніж будь-яка інша пристрасть, але буває він і помічний для душі. Адже коли ми спокійно спрямовуємо його проти нечестивців і грішників, щоб спасти їх або збити з пантелику, це сповнює душу лагідністю, бо ми непомильно простуємо до праведності.

А Раббі Соломон прокоментував:

– Як каже Талмуд, бувають покари, які змивають з людини всяке беззаконня.

21. Бавдоліно і принади Візантії

Монастир Катабата був зруйнований, і всі вважали його безлюдним місцем, але на рівні ґрунту було ще кілька келій, а колишня бібліотека, тепер без книжок, стала чимось на кшталт трапезної. Тут жив Зосима із двома-трьома приспішниками, і Бог один знає, в чому полягали їхні чернечі практики. Коли Бавдоліно і його друзі виринули зі своїм бранцем на поверхню, його приспішники спали, але, як стало ясно наступного ранку, їхні оргії так забили їм памороки, що жодної небезпеки вони не становили. Було вирішено, що краще буде спати в бібліотеці. Зосимі снилися неспокійні сни; він спав на землі між Кіотом і Абдулом, які стали його янголами-хранителями.

Вранці всі вмостилися навколо стола, і Зосимі запропонували перейти до основного.

– Значить так, – сказав Зосима, – мапа Козьми є в Буколеонському палаці, у відомому мені місці, до якого лиш я маю доступ. Ми підемо туди нині, пізно ввечері.

– Зосимо, – сказав Бавдоліно, – не тягни кота за хвіст. Перше поясни мені детально, що зображено на цій мапі.

– Усе дуже просто! – сказав Зосима, беручи до рук пергамен і стилос. – Я казав тобі, що кожен християнин, який дотримується правдивої віри, повинен погодитися з тим фактом, що Всесвіт збудована на кшталт скинії, про яку говориться у Святому Письмі. Тепер слухайте сюди. У нижній частині скинії був стіл, на якому лежало дванадцять хлібів і дванадцять плодів, по одному на кожен місяць року; навколо стола був цоколь, що зображав Океан, а цоколь оточувала рама з долоню завширшки, яка відтворювала потойбічну землю, де на сході розташований Земний Рай. Небеса були представлені склепінням, яке цілковито опиралося на краї землі, між склепінням і його основою простягнувся небесний покров, а за ним розташувався небесний світ, який ми колись побачимо віч-на-віч. Адже, казав Ісая, Бог – це той, що над земним кругом возсідає; і мешканці його, мов сарана для нього. Він простирає небо, як намітку, він розпинає його, мов намет на житло.[117]117
  Іс. 40, 22.


[Закрыть] А псалмопівець восхваляє Того, хто розіп'яв небо, неначе намет.[118]118
  Пс. 104, 2.


[Закрыть] Відтак південніше Мойсей помістив під покров світильник, який освітлював увесь обшир землі, а під ним – сім світичів, які означають сім днів тижня і всі зірки неба.[119]119
  Числа 8, 2.


[Закрыть]

– Але ж ти пояснюєш мені, як влаштована скинія, – сказав Бавдоліно, – а не як влаштована Всесвіт.

– Таж Всесвіт влаштована так само, як скинія, отже, пояснюючи, якою була скинія, я пояснюю тобі, якою є Всесвіт. Як це ти не розумієш таких простих речей? Дивись-но… – І він накидав йому рисунок.

На ньому він зобразив всесвіт – точнісінько таку, як храм, з вигнутим склепінням, верхня частина якого сокрита від наших очей покровом небес. Унизу простягається ойкумена, себто вся земля, на якій ми живемо, але вона не плоска – спираючись на Океан, який її оточує, з непомітним і рівномірним нахилом вона підноситься до крайньої півночі і заходу, де спинається така висока гора, що око наше неспроможне помітити її присутність, а верхівка її зникає у хмарах. Сонце і Місяць, якими рухають ангели – вони ж є причиною дощів, землетрусів і всіх інших природних явищ, – мандрують уранці перед горою зі сходу на південь і освітлюють світ, а ввечері доходять до заходу і зникають за горою, і це створює враження, ніби вони заходять. Таким чином, коли у нас спускається ніч, по той бік гори день, але цього дня ніхто не бачить, бо землі там безлюдні, і ніхто там ніколи не бував.

– І рисунок цей допоможе нам знайти землю Пресвітера Йоана? – спитав Бавдоліно. – Дивись мені, Зосимо, в угоді нашій ідеться про твоє життя взамін за правильну мапу, але якщо мапа неправильна, то й угода міняється.

– Заспокойся. Не поспішай. Оскільки, зображаючи скинію такою, як вона є, ми неспроможні показати все те, що ховається за її стінами і за горою, Козьма нарисував іншу мапу, яка показує Землю так, ніби ми дивимося на неї зверху, літаючи в небесах, чи, мабуть, як бачать її ангели. Мапа ця, що зберігається в Буколеоні, показує розташування відомих нам земель, включно із землями на краю Океану, а по той бік Океану зображає землі, де люди жили до потопу, але після Ноя ніхто там більше не бував.

– Ще раз кажу тобі, Зосимо, – сказав Бавдоліно, скроївши сердиту міну, – якщо ти думаєш, що, описуючи щось, чого ми не маємо перед очима…

– Але все це бачу я, немов це перед очима у мене, і невдовзі все це побачите й ви.

Вихудле його лице з синцями та набряками, які надавали йому ще стражденнішого вигляду, викликаючи співчуття, та очі, осяяні видіннями, які бачив тільки він, надавали Зосимі переконливого вигляду навіть для тих, хто йому не довіряв. Саме в цьому була його сила, пояснював Бавдоліно Никиті, і цим самим способом він обвів був уже його навколо пальця минулого разу, обводив тоді й обводитиме ще кілька років. Його слова лунали так непідробно, що він хотів навіть розтовкмачити їм, як формою скинії Козьми можна пояснити затемнення Сонця, але Бавдоліна затемнення Сонця не цікавило. Його переконувало лиш те, що з правильною мапою можна буде справді вирушити на пошуки Пресвітера.

– Гаразд, – мовив він, – дочекаймось вечора.

Зосима звелів одному зі своїх людей подати городину і фрукти, а Поетові, який питав, чи нема ще чогось, відповів:

– Поміркованість у їжі, регулярні й однорідні трапези притьмом приведуть монаха у гавань безпристрасності.

Поет сказав, щоб той ішов до дідька, а тоді, бачачи, з яким смаком Зосима наминає свою їжу, придивився краще і побачив, що під городиною у нього криються гарні шматки жирного ягняти, принесені нишком для нього його приспішниками. Не кажучи ні слова, він помінявся із Зосимою тарілками.

Вони налаштувались провести день в очікуванні, коли з витріщеними очима ввійшов один із Зосимових поплічників і розповів про те, що діялося в місті. Уночі, відразу після обряду, Стефан Агіохристофорит з гуртом озброєних людей подався до дому Ісаака Ангела, розташованого поблизу монастиря Приблептос, тобто Преславної Богородиці, і став голосно кликати свого ворога, велячи йому вийти, а тоді гукнув своїм людям, щоб ті висадили двері, схопили Ісаака за бороду і витягли його надвір головою вниз. Тоді Ісаак, якого в Царгороді мали за нерішучого слабодуха, вирішив – пан або пропав: він скочив у дворі на коня і з мечем наголо, майже нагий і трохи смішний у двобарвній сорочині, яка ледве стегна йому прикривала, несподівано вирвався з дому, захопивши ворога зненацька. Агіохристофорит не встиг навіть зброю витягти, як Ісаак одним помахом меча розкроїв йому голову надвоє. Тоді він повернувся проти посіпак свого тепер уже двоголового ворога, відтявши одному вухо і прогнавши інших у страху.

Убивство довіреної людини василевса було радикальним вчинком, який вимагав таких же радикальних запобіжних заходів. Демонструючи глибоке розуміння того, як слід поводитися з народом, Ісаак поквапився у Святу Софію, прохаючи притулку, якого традиційно надавали тут убивцям, і голосно благаючи прощення за скоєний гріх. Він зірвав із себе ту мізерну одежу, яка на ньому була, і став виривати волосся з бороди, показуючи ще скривавлений меч. Благаючи прощення, він твердив, що захищав своє життя, нагадуючи всім про гріхи вбитого.

– Історія ця мені не подобається, – зауважив Зосима, якого вразила несподівана смерть його зловісного покровителя. Ще менше йому подобалися новини, які опісля надходили щогодини. У Святій Софії до Ісаака долучилися деякі видатні особистості, приміром Йоан Дукас; Ісаак безперервно звертався з промовами до натовпу, який зростав з години на годину; надвечір великий гурт городян зачинився разом з Ісааком у храмі, маючи намір захищати його, і дехто вже починав натякати, що настала пора покінчити з тираном.

Дарма, чи Ісаак уже давно готувався завдати удару, як це твердило віщування Зосими, а чи просто вміло скористався з хибного кроку своїх ворогів, – ясно було, що Андроників трон захитався. Так само ясно було, що за таких обставин намагання пробратися в царський палац, який з хвилини на хвилину міг стати всезагальним побоїщем, було б божевіллям. Усі погодилися з тим, що варто чекати в Катабаті на подальший розвиток подій.

Наступного ранку половина городян висипала на вулиці, голосно вимагаючи ув'язнення Андроника й обрання Ісаака на імперський престол. Народ розгромив громадські в'язниці, звільняючи чимало невинних жертв тирана, які належали до визначних родів, і вони відразу долучилися до заворушень. Але то були вже не заворушення – то було вже повстання, революція, переворот. Вулицями кружляли озброєні городяни, хто з мечем і в кольчузі, а хто з киями і палицями. Деякі з них, включно з багатьма імперськими достойниками, які вирішили, що настала пора обрати собі іншого самодержця, зняли вінець Константина Великого, який висів над головним вівтарем храму, й коронували ним Ісаака.

Тоді войовничий натовп повалив від храму до імператорського палацу і взяв його в облогу; Андроник спробував розпачливо чинити опір, звелівши стріляти з луків з найвищої вежі, званої Кентенаріон, але врешті мусив здатися перед лютим наступом своїх підданців. Подейкували, ніби він зірвав собі з шиї розп'яття, зняв пурпурні сап'янці, почепив на голову гостроверху шапку, яку носять варвари, і через лабіринти Буколеона пробрався на корабель, взявши із собою свою жінку й гетеру Мараптику, в яку він був шалено закоханий. Ісаак тріумфально вступив у палац, юрба заполонила місто, роблячи наскоки на монетний двір, званий Золотою купіллю, і на зброярні, а тоді стала грабувати церкви палацу, зриваючи прикраси з пресвятих образів.

Тепер при кожній чутці Зосима тремтів дедалі більше, бо вже розповідали, що кожного виявленого Андроникового приспішника страчують. Зрештою, Бавдоліно з друзями теж не вважали розсудливим саме тепер намагатися проникнути в коридори Буколеона. І так, не маючи нічого іншого до роботи, крім як їсти й пити, наші друзі пробули в Катабаті ще кілька днів.

Аж поки вони не дізналися, що Ісаак перебрався з Буколеона до царського палацу у Влахернах, на північній околиці міста. Тому Буколеон спорожнів (оскільки там більш нічого було грабувати), і його, певно, особливо не охороняли. У той же самий день Андроника спіймали на узбережжі Понту Евксинського і привели перед Ісаака. Придворні стали частувати його ляпасами й стусанами, вирвали йому бороду, вибили зуби, поголили голову, а тоді відрубали праву руку і кинули до в'язниці.

Коли до них дійшла чутка, що в місті на кожному розі люди танцюють і веселяться від радості, Бавдоліно вирішив, що в цій метушні можна спробувати дістатися до Буколеона. Зосима зауважив, що його може хтось впізнати, але друзі наші запевнили, що йому нічого боятися. Озброївшись підручними знаряддями, вони геть-чисто виголили йому голову й зголили бороду, а він плакав, нарікаючи, що втрата цих відзнак чернечої гідності безчестить його. І справді, виявилося, що обскубаний і яйцеголовий Зосима зовсім не має підборіддя, верхня губа його занадто вистає вперед, а вуха у нього гострі, мов у собаки; Бавдоліно зауважив, що він більше схожий на Чікінізіо, недоумка, який блукав вулицями Александрії і викрикував дівчатам непристойності, ніж на лиховісного схимника, за якого той досі себе видавав. Щоб трохи підличкувати цей його жалюгідний вигляд, вони намастили його рум'янами, і врешті він став схожий на педераста; у Ломбардії за таким бігали б хлопчаки, кидаючись гнилицями, але для Царгорода то було звичне видовище – те саме, запевняв Бавдоліно, що ходити вулицями Александрії в одязі продавця бринзи.

Йдучи містом, вони побачили Андроника, якого, скутого ланцюгами, везли на шолудивому верблюді; майже голий, він виглядав ще облізлішим, ніж той верблюд; брудне, закривавлене шмаття прикривало куксу правої руки, а на вихудлих щоках скипілася кров, бо йому тільки-но викололи око. Навколо нього зібралися найпослідущі з мешканців міста, володарем і самодержцем якого він так довго був, – ковбасники, чинбарі, завсідники шинків; вони купчилися, мов рої мух навесні навколо конячих кізяків, били його по голові палицями, запихали в ніздрі бичачий послід, витискали йому в ніс губки, просяклі коров'ячою сечею, протикали шпичаками ноги, а наймирніші з них кидали в нього каміння, називаючи скаженим псом і біснуватим сучим сином. З вікна борделя якась повія вилила на нього горщик окропу, а відтак лють юрби зросла ще більше – його стягли з верблюда і повісили за ноги на двох стовпчиках поруч зі статуєю вовчиці, що годує Ромула і Рема.

Андроник поводився достойніше від своїх катів, бо навіть стогін не вирвався йому з вуст. Він лиш бурмотів: «Kyrie eleison, Kyrie eleison»[120]120
  Господи помилуй (грец.).


[Закрыть] і питав, навіщо вони шматують уже розбиті окови. Коли він уже висів, з нього зірвали рештки одежі, хтось начисто відтяв йому мечем геніталії, хтось інший встромив йому списа в рот, пропхавши його аж до кишок, ще хтось простромив його через задній прохід аж до черева. Були там і латиняни, вони витанцьовували навколо нього, розмахуючи кривими шаблями, і ними шматок за шматком відтинали йому плоть; вони були, мабуть, єдиними, хто мав право на помсту, якщо згадати те, що Андроник зробив з їхніми земляками кілька років тому. Врешті нещасливець здобувся на зусилля і підніс до уст куксу правої руки, немов хотів увібрати назад кров, яка лилася з нього рікою. Тоді він помер.

Тікаючи від цього видовища, наше товариство спробувало дістатися до Буколеона, але вже підійшовши до нього, вони зрозуміли, що потрапити туди неможливо. Ісаак вирішив покласти край грабункам і поставив навколо палацу варту, а тих, хто намагався проникнути туди, на місці карали на смерть.

– Ти все одно мусиш пробратися туди, Зосимо, – сказав Бавдоліно. – Просто ввійдеш, забереш мапу і принесеш нам.

– А якщо мені переріжуть горло?

– Якщо не підеш, горло тобі переріжемо ми.

– Моя жертва мала б сенс, якби мапа справді була в палаці. Але, якщо чесно, мапи там нема.

Бавдоліно глянув на нього, немов не міг повірити в таке нахабство.

– Ага, – проревів він, – то тепер ти нарешті кажеш правду? Чому ж ти досі весь час брехав?

– Я хотів виграти час. Виграти час – не гріх. Для досконалого монаха гріх марнувати його.

– Убиймо його тут же на місці, – сказав тоді Поет. – Якраз слушний момент, у цій штовханині ніхто й не помітить. Вирішимо, хто його заріже, і до діла.

– Хвилинку, – сказав Зосима. – Господь вчить нас, як стриматися від невигідного для нас вчинку. Я брехав, це правда, але заради блага.

– Якого там блага?! – люто гаркнув Бавдоліно.

– Мого блага, – відповів Зосима. – Я ж мав право захистити своє життя, ви ж бо мали намір позбавити мене його. Монах, як херувими і серафими, повинен мати очі ззаду і спереду, тобто (як я розумію вислів святих отців пустині) він має бути обачним і хитрим супроти ворога.

– Але ворогом, про якого говорили твої отці, є диявол, а не ми! – знову загорлав Бавдоліно.

– Різних вивертів уживають біси: являються вві сні, породжують примари, щосили намагаються обманути нас, перетворюються на ангелів світла і рятують тебе, вселяючи облудне почуття безпеки. Що б ви зробили на моєму місці?

– А що зробиш тепер ти, греку плюгавий, щоб ще раз врятувати собі життя?

– Скажу вам правду, як це є моїм звичаєм. Мапа Козьми, безперечно, існує, і бачив я її на власні очі. Де вона зараз, не знаю, але присягаюсь, що маю точну її копію в себе в голові, отут… – І він вдарив себе по голомозому чолі. – Можу описати тобі відстані, день за днем, які відділяють нас від землі Пресвітера Йоана. Нема сумніву, що мені не можна залишатися в цьому місті, і вам теж нема чого тут сидіти, адже сюди ви приїхали за мною, і мене маєте, і за мапою, якої тут не знайдете. Якщо ви вб'єте мене, то лишитеся з порожніми руками. Якщо ж візьмете із собою, то присягаюсь пресвятими апостолами, що буду вашим невільником і всі дні свої віддам на те, щоб накреслити вам шлях, який приведе вас прямо у землю Пресвітера. Подарувавши мені життя, ви нічого не втратите, хіба що вам доведеться годувати ще один рот. Убивши мене, ви втратите все. Вибирайте.

– Такого нахабного нахаби я ще зроду не бачив, – сказав Борон, а інші погодилися з ним. Зосима покірливо і мовчки чекав. Раббі Соломон спробував висловитись: «Пресвятий, хай буде прісно благословенний…», але Бавдоліно не дав йому скінчити:

– Годі з приповідками, ми вже аж забагато їх начулися від цього пройди. Хоч він і пройда, але каже правду. Мусимо забрати його із собою. Інакше, коли Фрідріх побачить, що ми вернулися з порожніми руками, то подумає, що ми на його гроші тішилися принадами Сходу. А так принаймні привеземо бранця. Але ти, Зосимо, присягни, що більш не пробуватимеш обвести нас навколо пальця…

– Присягаю на всіх дванадцять пресвятих апостолів, – сказав Зосима.

– На одинадцять, гнидо, одинадцять, – гаркнув на нього Бавдоліно, хапаючи за одяг, – якщо присягнеш на дванадцять, то між ними буде Юда!

– Ну гаразд, одинадцять.

– Он як, – мовив Никита, – то це така була твоя перша подорож у Візантію. Після того, що ти бачив тоді, я не здивуюся, якщо ти вважатимеш те, що діється тут тепер, очисним омовінням.

– Розумієш, мосьпане Никито, – сказав Бавдоліно, – очисні омовіння, як ти кажеш, ніколи не були мені до вподоби. Може, Александрія й село задрипане, але коли хтось З наших очільників нам не подобається, ми кажемо йому до побачення й обираємо іншого радцю. Та й хоч Фрідріх іноді впадає у гнів, але коли родичі починають набридати йому, він не каструє їх, а дарує їм ще один маєток. Але річ не в тім. А в тім, що я був на крайній межі християнського світу, і якби я пішов ще далі на схід або на північ, то дійшов би до Індій. Але в нас скінчилися гроші, і щоб мати змогу піти на Схід, я мусив вернутися на Захід. Мені було вже сорок гри роки, за Пресвітером Йоаном я ганявся, відколи мені було шістнадцять, а може й менше, але мені знову довелося відкласти свою подорож.