Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 34 страниц)

– Царство Пресвітера, – казав він, – дуже давнє, і в ньому знайшли притулок усі секти, які впродовж століть були вигнані зі світу західних християн, – і було ясно, що для нього Візантія, про яку знав він небагато, теж належала до Крайнього Заходу. – Пресвітер не хотів забирати у кожної з цих сект їхню віру, а проповідування багатьох з них звабило різні раси, які населяють царство. А зрештою, навіщо знати, як саме влаштована Пресвята Трійця? Досить, щоб люди ці дотримувались євангельських приписів, бо ж не підуть вони до пекла тільки тому, що вважають, ніби Дух ісходить тільки від Отця. Ти, мабуть, уже зрозумів, що люд тут славний, і мені аж серце завмирає від думки, що колись, можливо, всім їм доведеться загинути, щоб стримати білих гунів. Розумієш, поки живий мій батько, я правитиму царством приречених на смерть. Але, може, я помру раніше.

– Та що ти таке кажеш, володарю? З голосу твого і з гідності твоєї спадкоємця Пресвітера я розумію, що ти ще не старий.

Диякон похитав головою. Тоді Бавдоліно, щоб потішити його, спробував розсмішити його, оповідаючи про свої і чужі спудейські витівки в Парижі, але потім зрозумів, що таким чином він будить у цьому чоловікові пристрасні бажання і лють, що йому ніколи не судилося задовольнити їх. Отак Бавдоліно, забувши, що належить до Волхвів, показував себе тим, ким він є і ким був насправді. Але й Диякон вже більше про це не згадував, даючи зрозуміти, що в тих одинадцятьох Волхвів він ніколи не вірив, а лиш грав комедію за підказкою євнухів.

Якось Бавдоліно, бачачи очевидний його смуток через те, що йому недоступні радощі, які приносить усім юність, наважився сказати йому, що серце може сповнитись коханням навіть до недосяжної коханої, і розповів йому про своє почуття до шляхетної дами і про листи, які він їй писав. Диякон схвильованим голосом став розпитувати його, а тоді вибухнув плачем, немов поранене звіря.

– Усе мені заборонене, Бавдоліно, навіть кохання, що зостається мрією. Якби ти знав, як я хотів би скакати на чолі війська, відчуваючи запах вітру і крові. У тисячу разів краще загинути в битві, шепочучи ім'я коханої, ніж сидіти в цій печері й чекати… на що? Може, ні на що…

– Але тобі, володарю, – казав йому Бавдоліно, – тобі роковано стати на чолі великої імперії, й одного дня – хай продовжить Бог вік твоєму батькові – ти вийдеш з цього склепу, і Пндапецім буде лише останньою, найдальшою з твоїх провінцій.

– Колись я вийду, колись я буду… – прошепотів Диякон. – Хто це сказав? Розумієш, Бавдоліно, моя глибока мука, хай про'стить мені Господь цей сумнів, який пожирає мене, полягає в тому, що ніякого царства, можливо, не існує. Звідки я про нього знаю? Про нього мені розповідали євнухи, відколи я був дитиною. До кого вертаються посланці, яких вони – знову вони – виряджають до мого батька? До них, до євнухів. Чи справді вони вирушають у дорогу? Чи справді повертаються? Чи вони взагалі існують? Про все я дізнаюся тільки від євнухів. А якщо все це, ця провінція, а може, й ціла всесвіт – це лише плід змови євнухів, які насміхаються наді мною так само, як над найпослідущим нубійцем чи одноногом? А якщо й ніяких білих гунів немає? Усі люди повинні мати глибоку віру в Творця неба та землі і в найнезбагненніші тайни святої нашої релігії, навіть якщо ум наш відмовляється їх приймати. Але вимога вірити в цього незбагненного Бога безконечно менш сувора від того, що вимагають від мене – вірити лише євнухам.

– Ні, володарю, ні, друже мій, – потішав його Бавдоліно, – царство твого батька існує, бо я чув про нього не тільки від євнухів, але й від людей, які в це вірили. Віра робить речі правдивими; земляки мої повірили в нове місто, яке б могло вселити страх у грізного імператора, і місто це виникло, бо вони хотіли в це вірити. Царство Пресвітера Існує, бо ми з моїми товаришами віддали дві третини нашого життя на його пошуки.

– Хтозна, – відказав Диякон, – але навіть якщо воно є, я його не побачу.

– Е-е ні, годі, – сказав йому якось Бавдоліно. – Ти боїшся, що царства нема, і в очікуванні на нього виснажуєш себе безконечною нудьгою, яка тебе вб'є. По суті, ти нічого не винен ні євнухам, ні Пресвітерові. Вони вибрали тебе, коли ти був немовлям і не міг вибрати їх. Прагнеш життя, повного пригод і слави? Вирушай, візьми нашого коня і їдь у палестинські землі, де хоробрі християни б'ються з сарацинами. Стань тим героєм, яким ти хотів би бути, у замках Святої землі повно принцес, які віддали б життя за твою усмішку.

– А ти бачив колись мою усмішку? – спитав тут Диякон. Одним жестом він зірвав собі з обличчя серпанок, і перед Бавдоліновими очима постала страхітлива машкара з роз'їденими губами, які не прикривали гнилих ясен і зіпсованих зубів. Шкіра обличчя поморщилася, а в деяких місцях зовсім злізла, відкриваючи плоть огидного рожевого кольору. Очі світилися під каправими, вкритими струпами повіками. Чоло було одна суцільна рана. Він мав довге волосся і рідку, роздвоєну борідку, яка вкривала те, що в нього залишилося від підборіддя. Диякон зняв рукавиці і показав худі руки, поцятковані темними вузликами.

– Це проказа, Бавдоліно, проказа, яка не милує ні царів, ні інших земних володарів. З двадцятирічного віку ношу із собою цю таємницю, про яку мій народ не здогадується. Я просив євнухів, щоб вони послали вістку моєму батькові – хай знає, що я не стану його спадкоємцем, а отже йому треба подбати про іншого наступника, і нехай скажуть навіть, що я помер, я сховаюсь в якомусь поселенні мені подібних, і ніхто більше нічого про мене не дізнається. Але євнухи кажуть, що батько мій хоче, щоб я лишився. А я не вірю. Євнухам вигідний слабкий Диякон – може, я помру, а вони далі триматимуть моє забальзамоване тіло в цій печері, правлячи від імені мого трупа. Може, по смерті Пресвітера один з них займе моє місце, і ніхто не зможе сказати, що то не я, бо тут ніхто не бачив мого обличчя, а в царстві мене бачили ще тоді, коли я ссав молоко моєї матері. Ось чому, Бавдоліно, я волію померти від нудьги, бо смерть пронизала мене вже аж до кісток. Я ніколи не стану лицарем, ніколи не стану коханцем. Ти теж, сам того не усвідомивши, відступив від мене на три кроки. І якщо ти помітив, Праксей, розмовляючи зі мною, теж стоїть принаймні за п'ять кроків від мене. Бачиш, лиш ці два євнухи у серпанках насмілюються наблизитися до мене – вони мого віку і вражені моєю хворобою, тому можуть торкатися предметів, яких торкався я, нічим не ризикуючи. Дозволь мені прикритись знову, і, може, не вважатимеш мене негідним бодай твого співчуття, якщо не дружби.

– Я шукав слова розради, мосьпане Никито, але не знаходив. Я мовчав. Тоді сказав йому, що, можливо, серед усіх лицарів, які будь-коли брали приступом місто, він був єдиним правдивим героєм, який прийняв свою долю мовчки і гідно. Він подякував мені і попросив не турбувати більше його в той день. Але я вже полюбив того нещасливця і став щодня навідувати його, розповідав про те, що колись читав, переповідав розмови, почуті при дворі, описував йому місця, де я побував, від Реґенсбурґа до Парижа, від Венеції до Візантії, а відтак про Іконій та Вірменію, про народи, які ми бачили під час подорожі. Йому судилося померти, ніколи нічого не бачивши, крім комірок Пндапеціма, а я через свої розповіді намагався дати йому життя. Може, я трохи понавигадував, бо розповідав про міста, яких ніколи не бачив, про битви, в яких не бився, про принцес, якими ніколи не володів. Я оповідав йому про дивовижі земель, де помирає сонце. Я дав йому змогу насолодитися заходами сонця на Пропонтиді, смарагдовими відблисками венеційської лагуни, долиною в Гібернії, де сім білих церков вишикувалися на березі мовчазного озера поміж отарами таких самих білих овець; розповів йому, що Піренейські Альпи вічно вкриті м'якою білою субстанцією, яка влітку тане, величними водоспадами спливає вниз і розтікається ріками та потічками вздовж схилів, оброслих пишними каштанами; описав соляні пустелі, які простягаються на берегах Апулії, примусив його тремтіти, змальовуючи моря, якими ніколи не плавав, де плавають рибини завбільшки з теля, такі лагідні, що люди можуть їхати на них верхи; розказав про мандрівку святого Брандануса на Острови Блаженних, і як одного дня він, гадаючи, що ступив на острів посеред моря, натомість зійшов на спину кита, а це рибина завбільшки з гору, здатна проковтнути цілий корабель, і тут мені довелося пояснити йому, що таке кораблі: дерев'яні рибини, які борознять води, рухаючи білими крилами; я описав йому дивовижних створінь з моїх країв – оленя, який має два великі роги у формі хреста, лелеку, який перелітає з однієї землі на іншу і дбає про власних старих батьків, несучи їх на спині в небесах, сонечко, схоже на крихітний гриб, червоне з молочно-білими крапками, ящірку, яка подібна до крокодила, але така маленька, що пролізає під дверима, зозулю, яка відкладає яйця в гнізда інших пташок, сову з круглими очима, які вночі здаються двома свічками, – вона живе, живлячись олією з церковних лампадок, їжака, спина якого наїжена шпичаками і який висмоктує молоко у корів, устрицю, яка є немов жива шкатулка – іноді вона виробляє красу, мертву, але надзвичайно цінну, соловейка, який чуває вночі, співаючи своє кохання до троянди, лангуста, вогнисту потвору в панцирі, яка тікає, задкуючи, від тих, хто ласий на її м'ясо, вугра, страхітливого водяного змія, ситного і приємного на смак, чайку, яка ширяє над водами, немов ангел Господній, але видає крики, немов демон, дрозда, чорного птаха з жовтим дзьобом, який розмовляє так, як ми, і зраджує те, що звірив йому його господар, лебедя, який велично плаває по плесі озера, а в мить смерті співає ніжну пісню, ласку, гнучку, мов дівочий стан, сокола, який каменем кидається на здобич і відносить її лицареві, який його виростив. Уява моя малювала пишноту самоцвітів, яких він ніколи не бачив, та й я теж, пурпурові і молочно-білі цятки філігранного скла, фіалкові й білі прожилки деяких єгипетських коштовних каменів, чистоту латуні, прозорість кришталю, сяйво діаманта; а тоді я став вихваляти полиск золота, ніжного металу, з якого можна робити тонесенькі листи, шипіння розжарених лез, коли їх занурюють у воду, щоб загартувати; пояснював, які неописанні релікварії бувають у скарбницях великих абатств, які високі й гострі шпилі наших церков, які поставні й рівненькі колони Іподрому в Царгороді; які книги читають юдеї – вони всіяні знаками, схожими на комах, які звуки вони вимовляють, коли читають; оповідав, як великий християнський король отримав під одного халіфа залізного півня, який сам співав щоразу, як сходило сонце; як куля може обертатися, випускаючи пару; як можуть породжувати вогонь Архімедові дзеркала, як Страшно побачити вночі вітряк; а тоді розповів йому й про Ґрадаль, про лицарів, які все ще шукають його у Британії, про те, як ми віддамо Ґрадаль його батькові, тільки-но знайдемо мерзенного Зосиму. Бачачи, як чарують його ці пишноти, але смутить їх недоступність, я подумав: варто переконати мою, що мука його ще не найгірша, і розповів про тортури, яких зазнав Андроник, з подробицями, які перевищували те, що справді з ним робили, про різанину в Кремі, про бранців з відрізаними руками, вухами і носами; я яскраво описав йому невимовні хвороби, порівняно з якими проказа була меншим злом, розповів, якими жахливими є золотуха, бешиха, танець святого Віта, вогонь святого Антонія,[130]130
  Оперізувальний лишай.


[Закрыть] укус тарантула, короста, яка примушує тебе роздряпувати шкіру, яка лущиться, згубний укус кобри; змалював муку святої Агати, якій вирвали груди, і святої Лукії, якій вибрали очі, і святого Себастьяна, якого пронизали стрілами, і святого Стефана, якому проломили череп камінням, і святого Лаврентія, якого підсмажили на ґратках на повільному вогні; я вигадував ще інших святих і ще інші звірства – святого Урсина, якого посадили на палю, проштрикнувши від ануса до рота, святого Сарапіона, з якого здерли шкіру, святого Мопсуестія, прив'язаного за чотири кінцівки до чотирьох розлючених коней, які четвертували його, святого Драконція, якого примусили ковтати киплячу смолу… Мені здавалося, що жахи ці дадуть йому полегшу, але потім я злякався, що перебрав міру, і тоді взявся описувати йому красощі світу, думка про які часто тішила душу в'язня: грацію паризьких юнок, напівсонну вроду венеційських куртизанок, незрівнянний колір шкіри імператриці, дитячий сміх Коландрини, очі далекої принцеси. Він хвилювався і просив, щоб я ще розповів йому, яким було волосся Мелізенди, графині Тріполі, губи пишних красунь, які так зачарували лицарів у Броселяндському лісі, що ті забули про святий Ґрадаль, – усе це його збуджувало. Хай простить мене Господь, але думаю, що раз чи два в нього виникла ерекція, і він відчув насолоду від виливу власного сім'я. А я далі пробував описати йому, який багатий світ на прянощі з млосними ароматами, а що з собою я їх не мав, то намагався згадати назви і відомих мені приправ, і тих спецій, які я знав тільки з чуток, сподіваючись, що імена ці сповнять його млістю, мов пахощі – і я розповів йому про малабатр, росяний ладан, тим'ян, лаванду, багно, сандарак, цинамон, сандал, шафран, імбир, кардамон, сенну, ганус, лавр, майоран, коріандр, кріп, острогін, гвоздику, сезам, мак, мускатний горіх, нард, куркуму і тмин. Диякон слухав, немов у маренні, торкався свого обличчя, немов бідолашний його ніс не міг більше витримувати всі ці пахощі, і питав: що йому досі давали їсти ті кляті євнухи, під приводом його хвороби – козяче молоко і хліб, розмочений и бурку, бо казали, що це допомагає від прокази, і він цілі дні був немов приголомшений, весь час сонний і день за днем відчував той сам прикрий смак у роті.

– Ти накликав на нього смерть, доводячи його до краю нестями і до виснаження всіх його чуттів. Ти задовольняв свою пристрасть оповідати, пишався своїми вигадками.

– Може, й так, але на той короткий час, поки він ще жив, я зробив його щасливим. Зрештою, я розповідаю про ні наші бесіди, немов вони відбулися за один день, але в той час у мені загорівся інший вогонь, і жив я у стані безперервного піднесення, який намагався передати йому, даруючи під виглядом побрехеньок частину свого щастя. Бо я зустрів Гіпатію.

32. Бавдоліно бачить даму з єдинорогом

– Спочатку була та історія з військом потвор, мосьпане Никито. Страх перед білими гунами зріс і став терзати всіх ще більше, бо один одноніг, який дістався до пограничних земель провінції (створіння ці любили іноді бігти до безконеччя, немов та їхня невтомна нога панувала над їхньою волею), вернувся і сказав, що бачив їх: вони були жовті на обличчі, невисокого зросту і з довжелезними вусами. їдучи верхи на невисоких, як вони, але дуже прудких конях, вони немов творили з ними єдине ціле. Вони мандрували пустелями й степами, везучи із собою, крім зброї, шкіряну флягу з молоком і невеличкий глиняний горщик, в якому варили їжу, яку знаходили по дорозі, але вони могли скакати без їжі і пиття довгі дні. Вони напали на караван халіфа, який розташувався пишним табором, з рабами, одалісками і верблюдами. Воїни халіфа виступили проти гунів, вони були чудові й страхітливі – велетні, які сунули на своїх верблюдах, озброєні ятаганами. Гуни вдали, ніби відступають під цим натиском, відійшли від переслідувачів, тоді оточили їх і взяли в кільце, а потім перебили всіх, випускаючи страхітливі крики. Тоді вони вторглися в табір і вирізали всіх, кого там знайшли – жінок, слуг і навіть дітей, – залишивши одного-єдиного свідка цієї різні. Вони підпалили намети і поскакали далі, не грабуючи, а це значило, що вони нищили тільки для того, щоб по світі розійшлася слава, що там, де вони проходять, навіть трава не росте, і при наступній сутичці жертви їхні будуть паралізовані страхом. Може, слова однонога пояснювалися тим, що він перебрав бурку, але хто міг перевірити, чи правду він говорить, а чи вигадує? Страх повз по Пндапецімі, він відчувався в повітрі, у шепоті, яким люди переказували новину з уст в уста, немов загарбники могли їх почути. Тут Поет вирішив сприйняти серйозно пропозиції Праксея, хоч вони й були висловлені під виглядом п'яних марень. Він сказав йому, що білі гуни можуть наскочити з хвилини на хвилину, а що вони можуть виставити проти них? Звісно, нубійців, воїнів, готових до жертви, а тоді? Хто піде воювати, крім пігмеїв, які вміють стріляти з лука в журавлів? Хіба що одноноги битимуться голими руками, понції підуть у наступ, наставивши на ворога свої прутні, а без'язики підуть у розвідку, щоб захопити язика. А все ж, якщо використати можливості кожного, з цього збіговиська потвор можна створити страхітливе військо. І якщо хтось міг це зробити, то це Поет.

– Той, хто повів військо у бій і здобув перемогу, має шанси здобути царську корону. Принаймні так не раз бувало у нас у Візантії.

– Звісно, саме це мав на думці мій друг. Євнухи відразу погодилися. Я думаю, що поки панував мир, Поет зі своїм військом не становив для них загрози, а якби почалася війна, він міг би принаймні затримати тих шаленців і не пускати їх якийсь час до міста, давши євнухам більше часу, щоб ті встигли перейти через гори. Зрештою, формування війська тримало підданців у стані слухняного чування, і нема сумнівів, що саме цього євнухи завжди прагнули.

Бавдоліно, який війни не любив, попросив, щоб його в це не втягували. Решта погодилась брати участь у приготуваннях. Поет подумав, що п'ятеро александрійців стануть добрими командирами, бо бачив, як розгорталася облога їхнього міста, причому з протилежного боку, з боку переможених. Він покладав надії також на Ардзруні, який міг би навчити потвор збудувати якісь воєнні машини. Не скидав з рахунку він і Соломона: у війську, казав він, мусить бути людина, яка знається на медицині, бо не можна зробити яєчні, не розбивши яєць. Врешті, він вирішив, що й Борон з Кіотом, яких він вважав мрійниками, теж знайдуть своє місце в його задумі, бо як люди грамотні вони могли б вести рахункові книги війська, мати в опіці обоз і дбати про харчування воїнів.

Він уважно вивчив природу і чесноти різних рас. Щодо нубійців та пігмеїв усе було ясно – треба було тільки з'ясувати, в якій позиції їх найкраще виставити при можливій битві. Швидкобіжних одноногів можна використати як штурмові загони, адже вони могли наблизитися до ворога, блискавично рухаючись у заростях папороті й трави, і вигулькнути раптово перед жовтими вусатими обличчями нападників, захопивши їх зненацька. Треба було навчити їх стріляти стрілами через тростину, тобто фістулу, як підказав Ардзруні, – такі фістули неважко виготовити, адже на землях цих повно заростей очерету. Може, серед численних трав, які продаються на базарі, Соломон знайде якусь трутизну, якою можна буде змочити стріли, і хай не вдає тендітну панянку, бо війна є війна. Соломон відповів, що в часи Массади[131]131
  Массада – давня єврейська фортеця на південному узбережжі Мертвого моря. У І ст., під час повстання проти римлян невеликий гурт захисників дуже довго тримав її оборону, а потім усі вони покінчили життя самогубством.


[Закрыть] його народ дав доброго перцю римлянам, бо юдеї не ті люди, щоб мовчки миритися з ляпасами, як це гадають язичники.

Гіганти теж могли б стати в пригоді, але їх можна було використати не на віддалі, бо вони мали тільки одне око, а для ближнього удару – вони могли б, скажімо, виринути із трав після атаки одноногів. Набагато вищі зростом від низеньких коней білих гунів, вони могли б зупинити їх ударом кулака по морді, взяти голими руками за гриву, потрусити, скинувши з сідла вершника, а тоді покінчити з ним ударом ноги, яка за розміром була у них удвічі більша від ноги однонога.

Не зовсім було зрозуміло, натомість, що робити з блеміями, понціями і панотіями. Ардзруні висловив думку, що останні могли б налітати на напасників згори, розгорнувши свої вуха, мов крила. Якщо птахи утримуються в повітрі, махаючи крилами, чому не можуть цього зробити своїми вухами й панотії, погоджувався Борон, і ціле щастя, що махатимуть вони ними не в порожнечі. Отже, панотіїв слід приберегти для того нефортунного моменту, коли білі гуни подолають перші лінії оборони і вступлять у місто. Панотії чекатимуть на них зверху, у своїх криївках на скелях, щоб впасти їм зненацька на голову і перерізати горлянку, якщо навчити їх вправно користуватися ножем, нехай навіть обсидіановим. Блеміїв неможливо було використати як спостерігачів, бо щоб розгледіти щось, їм довелося б стати на весь зріст, а це в умовах війни було б чистим самогубством. Одначе, якщо відповідним чином їх розмістити, з них вийшов би непоганий штурмовий загін, адже, як припускається, білі гуни звикли цілитися в голову, а коли бачиш перед собою ворога без голови, то принаймні на якусь мить розгублюєшся. Цю мить і повинні були використати блемії, кинувшись коням під ноги з кам'яними сокирами.

Слабким місцем у воєнній стратегії Поета були понції, бо як можна посилати в бій людей з пенісом на грудях, які при першій же сутичці дістануть по яйцях і впадуть на землю, репетуючи «мамо рідна»? Але їх можна було використати як розвідників, бо виявилося, що той їхній прутень був для них мов вусики для деяких комах – він піднімався і починав вібрувати при найменших змінах вітру або температури. А отже, вони могли виконувати роль вивідачів, висланих вперед як авангард, а коли їх усіх першими виріжуть до ноги, казав Поет, то на війні як на війні – тут нема місця для християнського милосердя.

Без'язиків спочатку хотіли залишити в спокої, бо вони не знали ніякої дисципліни, а тому могли справити полководцеві більше клопотів, ніж вороги. А потім було вирішено, що під загрозою батога вони можуть працювати в тилу, допомагати наймолодшим з євнухів, які разом із Соломоном будуть дбати про поранених, а також заспокоювати жінок і дітей всіх рас та пильнувати, щоб вони не висовували голів зі своїх нір.

При першій їхній зустрічі Гаваґай згадував також про сатирів-яких-ніколи-не-видно, і Поет припустив, що вони могли б завдавати ударів рогами, стрибаючи по-козячому на своїх роздвоєних копитах, але на будь-яке запитання про цей народ він діставав лише дуже ухильні відповіді. Вони жили в горах, за озером (яким озером?), і ніхто їх ніколи не бачив. Формально підданці Пресвітера, вони жили самі по собі, не підтримуючи з іншими стосунків, а отже немов і не існували взагалі. Ну й нехай, казав Поет, зрештою, роги в них, певно, криві, з кінчиками всередину або назовні, тому, щоб завдати удару, їм, певно, треба буде стати рачки або лягти пузом догори – ну це вже смішно, хто ж посилає в бій кіз.

– А таки посилають, – сказав Ардзруні. І розповів про одного великого полководця, який прив'язав козам до рогів смолоскипи і вигнав тисячі таких кіз на рівнину, на яку наступав ворог, примусивши його думати, буцім захисники маю, ть величезне військо. З шестирогими козами ефект цей був би ще більш вражаючий.

– Це коли ворог прийде вночі, – скептично зауважив Поет. – Але хай Ардзруні приготує кіз і смолоскипи – ніколи не відомо, як воно буде.

На основі цих засад, про які Веґецій з Фронтином[132]132
  Флавій Ренат Веґецій (кінець IV – початок V ст.) – римський військовий історик і теоретик; Секст Юлій Фронтин (40 – 103) – римський аристократ, інженер і письменник, зокрема автор трактату про військове мистецтво.


[Закрыть] і не здогадувалися, і почалася військова муштра. На рівнині метушилися одноноги, вправляючись у стрільбі з новісіньких фістул, а щоразу, коли вони не потрапляли в ціль, Порчеллі вигукував блюзнірства, і добре, що він усього лише вживав всує ім'я Христа, бо для єретиків тих вживати всує ім'я того, хто був тільки названим сином, гріхом не було. Коландрино дбав про те, щоб привчити панотіїв літати, чого вони зроду не робили, але схоже було, що Господь Бог створив їх саме для цього. Ходити вулицями Пндапеціма стало складно, бо на голову тобі міг звалитися панотій, коли ти найменше цього сподівався, але всі змирилися з думкою, що місто готується до війни, і ніхто не нарікав. Панотії були на вершині щастя, бо, відкривши в собі ці нечувані здібності, вони були такі вражені, що вже й жінки з дітьми хотіли брати участь у виправі, на що Поет охоче погодився.

Скаккабароцці вчив гігантів ловити коней, але що єдиними кіньми тут були коні Волхвів, які після двох-трьох тренувань ризикували віддати Богу душу, тому він переключився на ослів. І це було навіть ліпше, бо осли хвицалися, ревучи, і їх важче було схопити за загривок, ніж коня навскач, і так гіганти стали вже майстрами цієї справи. Одначе їм треба було ще навчитися бігти, зігнувши спину, між папоротей, щоб вороги не відразу їх помітили, і після тренувань багато хто з них скаржився на болі в попереку.

Бойді тренував пігмеїв, бо білі гуни журавлями не були, і їм треба було навчитися цілитися між очей. Сам Поет навчав нубійців, які не прагнули нічого іншого, як загинути в бою, Соломон шукав отруйні знадіб'я, щоразу вмочуючи в них кінчик шпички, але всього тільки раз зміг на кілька хвилин усипити кролика, а ще раз йому вдалося примусити курку літати. Хай буде, казав Поет, білий гун, який засинає бодай на стільки, скільки потрібно, щоб відмовити отченаш, або ж починає махати руками, мов крилами, це вже мертвий гун, тому все гаразд.

Куттіка трудився з блеміями, навчаючи їх заповзати під коня і розрубувати йому черево ударом сокири, і тренування на ослах виявилося неабияким подвигом. Щодо понціїв, задіяних у службах тилу, то про них турбувалися Борон з Кіотом.

Бавдоліно розповів Дияконові про те, що діється в місті, і юнак немов повернувся до життя. Він звелів себе відвести, з дозволу євнухів, на зовнішні тераси і згори спостерігав за тренуванням загонів. Він сказав, що хотів би навчитися їздити верхи, щоб вести своїх підданців, але відразу по тому зомлів, можливо, від надміру емоцій, і євнухи відвели його назад до трону, де він вернувся у полон звичного смутку.

Саме в ті дні, трохи через цікавість, а трохи з нудьги, Бавдоліно замислився, а де ж можуть жити ті сатири-яких-ніколи-не-видно. Він розпитував усіх, навіть одного з племені понціїв, мову якого вони так і не зуміли зрозуміти. Той відповів: «Пруг фрест фрінсе сорґдманд строхдт дргдс паґ брлеланґ ґравот хавіньї рустг акалгдрцґ», а це мало прояснило що справу. Навіть Ґаваґай висловлювався неясно. Вони там, сказав він, і тицьнув пальцем у ланцюг синявих пагорбів на заході, за якими у далині вимальовувалися гори, але туди ніхто ніколи не ходив, бо сатири не люблять непроханих гостей. «А як думають сатири?» – спитав Бавдоліно, і Ґаиаґай відповів, що думають вони гірше від усіх, бо вважають, що первородного гріха ніколи не було. Люди не стали смертними внаслідок цього гріха, вони були б смертними, навіть якби Адам ніколи не скуштував цього яблука. Отже, потреби у викупленні нема, і кожен може спастися завдяки своїй добрій волі. Уся ця історія з Ісусом потрібна була лиш для того, щоб дати нам добрий взірець чеснотливого життя, ось і все. «Майже як ті єретики-мохамедани, які вважають, нібито Ісус був тільки пророком».

На питання, чому ніхто ніколи не ходив до сатирів, Ґаваґай відповів, що в підніжжі пагорба сатирів є ліс, а в ньому озеро, і всім заборонено туди ходити, бо живе там плем'я негожих жінок-язичниць. Євнухи кажуть, що добрим християнам там нічого робити, бо вони можуть наразитися на якісь чари, тому ніхто туди не ходить. Та лицемір Ґаваґай так добре описав шлях, який провадив туди, що напрошувалася думка, ніби він або якийсь інший одноніг, бігаючи навколо, встромили свого носа й туди.

Цього було досить, щоб заінтригувати Бавдоліна. Він зачекав, аж на нього перестануть звертати увагу, скочив на коня, менш ніж за дві години переїхав через порослу кущами рівнину і дістався до узлісся. Прив'язавши коня до дерева, він вступив у зелень лісу, свіжу й пахучу. Перечіпляючись через коріння, яке виступало із землі на кожному кроці, зашпортуючись об велетенські різнобарвні гриби, він врешті дійшов до берегів озера, по той бік якого піднімалися схили сатирових пагорбів. Сонце хилилося до заходу, напрочуд прозорі води озера темніли, відбиваючи довгі тіні численних кипарисів, якими обріс берег. Повсюди панувала глибока тиша, яку не перебивав навіть спів пташок.

Поки Бавдоліно розмірковував на берегах водойми, він побачив, як з лісу виходить тварина, якої він зроду не бачив, але впізнав непомильно. Звір був білосніжний, схожий на молодого коня, і рухався він зграбно й спритно. На морді гарної форми, на самому чолі, він мав ріг, теж білий, вигнутий спіраллю, який закінчувався гострим кінчиком. Був то одноріг, чи, як казав Бавдоліно в дитинстві, єдноріг, або ж єдиноріг, monoceros його дитячих фантазій. Він милувався ним, затамувавши подих, коли з-за дерев за ним вийшла жіноча постать.

Висока, оповита довгою одежею, на якій виділялися невеличкі настовбурчені груди, постать ця ступала напівсонним кроком верблюдопарда, а одіж її лиш легко торкалася трави, яка прикрашала береги озера, і вона немов пливла над землею. Вона мала довге м'яке біляве волосся, яке доходило їй аж до колін, і надзвичайно чистий профіль, наче вирізаний зі слонової кістки. Колір шкіри у неї був ледь рожевий, й ангельський цей лик був повернутий до озера з виразом німої молитви. Єдиноріг сумирно цокав копитами навколо неї, піднімаючи іноді морду, і невеличкі його ніздрі тремтіли, чекаючи на пестощі.

Бавдоліно зачаровано дивився.

– Тут, мосьпане Никито, ти можеш подумати, що з самого початку подорожі я не бачив жінки, яку можна б назвати жінкою. Не зрозумій мене хибно: мене охопило не жадання, а радше відчуття благоговіння не тільки супроти неї, але й супроти того звіра, спокійного озера, призахідного сяйва того дня. Я почував себе, немов у храмі.

Бавдоліно намагався описати своє видіння словами – а це, звісно, річ цілковито неможлива.

– Бачиш, бувають хвилини, коли досконалість являється тобі в руці чи в обличчі, в якомусь закутку на схилі пагорба чи у відтінку моря, і в ті хвилини тобі здається, ніби серце тобі зупиняється супроти дива краси… Істота ця здавалася мені в ту мить чудовим водним птахом – чи то лелекою, чи лебедем. Я вже казав, що волосся її було біляве, але насправді, коли вона легенько рухала головою, на ньому то виникали блакитні відблиски, то немов пробігав легенький вогонь. Я бачив у профіль її груди, м'які й делікатні, мов груди голубки. Я сам перетворився на погляд. Переді мною було щось дуже стародавнє, бо я знав, що очам моїм явилася не просто красива істота, а сама краса, немов священна мисль Бога. Я збагнув, що досконалість, коли бачиш її один-єдиний раз, це щось легке й приємне. Я споглядав здалеку цю постать, але відчував, що не маю влади над цим образом, як буває в літньому віці, коли тобі здається, що ти розгледів виразні знаки на пергамені, але знаєш, що тільки-но спробуєш піднести пергамен до очей, як вони розпливуться і ти ніколи не зможеш відчитати таємницю, яку обіцяє тобі той аркуш; або ж уві сні, коли тобі являється щось, чого ти прагнеш, ти простягаєш руку, та пальці рухаються в порожнечі, не торкнувшись нічого.