Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

6. Бавдоліно їде до Парижа

Бавдоліно приїхав у Париж уже трохи запізно, бо у школи ті вступали ще до виповнення чотирнадцяти років, а йому було вже на два більше. Але він уже так багато всього навчився від Оттона, що, як буде видно, дозволяв собі пропускати лекції, щоб робити щось інше.

Він вирушив у путь з товаришем – то був син одного лицаря з Кельна, який волів радше віддатися вільним мистецтвам, ніж військовій справі, чим справив прикрість батькові, зате отримав підтримку матері, яка вихваляла його скороспілий поетичний хист. Але Бавдоліно забув – якщо взагалі колись знав – його правдиве ім'я. Він звав його Поетом, як і всі інші, хто познайомився з ним пізніше. Дуже скоро Бавдоліно з'ясував, що Поет ніколи не написав жодного вірша, а лиш заявляв, що хоче написати. А що він завжди декламував чужі вірші, то врешті навіть його батько переконався, що син мусить іти на службу музам, і дозволив йому від'їхати, вділивши дещицю грошей на прожиття, бо цілковито хибно вважав, що того, що вистачає, щоб прожити в Кельні, з лишком вистачить на життя в Парижі.

Тільки-но приїхавши, Бавдоліно притьмом кинувся виконувати наказ імператриці й написав їй кілька листів. Спочатку він гадав, що вгамує пал своєї пристрасті, підкоряючись цьому наказові, але потім зрозумів, як болісно писати їй, не маючи змоги сказати того, що він справді відчуває, укладаючи бездоганні й люб'язні листи, в яких описував Париж – місто, багате на чудові церкви, де дихалося запашним повітрям, де небо було широке й ясне, хіба що падав дощ, але падав він не частіше, ніж раз чи двічі на день, і для того, хто прибував з країв, де майже вічно панувала мряка, то було місце вічної весни. Там була зміїста річка з двома островами посередині, вода якої була смачна для пиття, а відразу за мурами простягалися розкішні місцини – приміром, лука поруч з абатством Святого Ґермана,[77]77
  Сучасний паризький квартал Сен-Жермен-де-Пре.


[Закрыть] де можна було чудово проводити пополудні, граючи в м'яча.

Він оповідав їй про свої страждання перших днів, коли йому треба було знайти кімнату на пару з товаришем, уважаючи, щоб господар не здер з них забагато. За велику ціну вони знайшли досить просторе приміщення зі столом, двома лавами, шафами для книжок та скринею. Там було також високе ліжко з периною зі страусового пір'я і ще одне, низьке, на коліщатах, з периною з гусячого пір'я, яке на день ховали під високе. У листі нічого не говорилося про те, що, трохи посперечавшись, хто на якому ліжку спатиме, товариші вирішили щовечора розігрувати найзручніше ліжко в шахи – при дворі на гру в шахи дивилися не вельми прихильно.

В іншому листі він розповідав, що вони прокидаються рано-вранці, бо лекції починаються о сьомій і тривають до пізнього пополудня. Підкріпившись добрим куснем хліба і чаркою вина, вони йшли слухати вчителів. Лекції відбувалися в чомусь на кшталт стайні, де всередині було холодніше, ніж надворі, і де вони сиділи на землі, встеленій тонким шаром соломи. Беатриса зворушилася і порадила не заощаджувати на вині, інакше юнак цілий день почуватиметься млявим, а також взяти собі служника – не тільки для того, щоб він носив книжки, бо вони дуже важкі, а носити їх самотужки негідно особи високого рангу, а й для того, щоб той роздобував дрова і вчасно розпалював камін у кімнаті: тоді вона добре нагріється до вечора. І на всі ці видатки вона послала йому сорок сузанських сольдів, за які можна було купити собі вола.

Служника вони собі не найняли і дров не купили, бо двох перин вистачало вночі подостатком, а гроші було витрачено на кращі цілі, бо вечори вони проводили в чудово опалюваних тавернах, де після цілого дня навчання можна було добряче підкріпитися, мацаючи за сідниці послугачок. Зрештою, у таких місцях веселого відпочинку, як «Срібний щит», «Залізний хрест» або ж «Під трьома канделябрами», між одним кухлем вина й другим можна було поживитися свинячим або курячим паштетом та парою смажених голубів чи печеною гускою, а хто бідніший – тельбухами або бараниною. Бавдоліно спомагав Поета, який зостався без шеляга в кишені, дбаючи, щоб той жив не лише тельбухами. Та Поетова приязнь коштувала чимало, бо від кількості випитого ним вина той сузанський віл худнув на очах.

Оминаючи ці подробиці, Бавдоліно перейшов до опису своїх учителів і тих чудових речей, яких він там навчався. Беатриса зі жвавою цікавістю читала ці описи, які дозволяли їй задовольняти своє прагнення знань: вона по кілька разів перечитувала ті листи, де Бавдоліно розповідав про граматику, діалектику, риторику, а ще про арифметику, геометрію, музику й астрономію. Та Бавдоліно дедалі більше почував себе легкодухом, бо замовчував перед нею те, що вирувало в його серці, і ще чимало інших речей, які він робив і про які не годилося б розповідати ні матері, ні сестрі, ні імператриці, ні тим паче коханій жінці.

Так, він і справді грав у м'яча, але було, що й брався за чуба з мешканцями абатства Святого Германа, а то й вступав у бійки зі спудеями з різних країв, коли пікардійці ставали проти норманів, паплюжачи одне одного латиною, щоб кожен розумів, що його ображають. Усе це було геть не до шмиги старшому прево, який посилав своїх лучників арештувати найзапекліших. Звісно, тоді спудеї забували про свої чвари й гуртом ставали до бійки з лучниками.

Важко знайти людей, продажніших від лучників прево, тому якщо котрогось спудея арештували, всі мусили потрясти капшуком, і тоді лучники його відпускали. А це робило паризькі розваги ще коштовнішими.

З другого боку, студіозус, який не має любовних пригод, наражається на насмішки товаришів. На жаль, жінки для студентів були малодоступними. Спудеїв жіночої статі майже не було, але ходили ще легенди про прегарну Елоїзу, за яку коханець заплатив втратою свого чоловічого скарбу; зрештою, далеко не те саме бути приреченим на лиху славу спудеєм, якого ледве терплять, і бути професором, як великий і нещасливий Абеляр. Досхочу насолоджуватися продажним коханням теж було годі, бо коштувало воно солоно, а отже доводилося підбивати клинці до якоїсь послугачки в таверні або ж місцевої простолюдинки, але в студентському кварталі спудеїв завжди було більше, ніж дівчат.

Дехто з них, правда, вмів невимушено прогулюватися по острові Сіте, стріляючи шельмуватими поглядами й успішно спокушаючи добропорядних дам. Дуже бажаними були дружини м'ясників з Гревської площі. їхні чоловіки, зробивши успішну кар'єру у своєму ремеслі, більше не били скотину, а порядкували на м'ясному ринку і мали себе за панів. Одружені з чоловіками, які ціле життя розрубували волові чвертки, а на старість забагатіли, дами ці були дуже вразливі на чари доладних спудеїв. Але що носили вони пишну одежу, прибрану хутром, зі срібними поясами, всіяними самоцвітами, їх важко було з першого погляду відрізнити від повій, які, попри заборону закону, насмілювалися вдягатися так само. Це наражало спудеїв на прикрі непорозуміння, через які вони зазнавали насмішок від друзів.

Зате якщо спудеєві вдавалося здобути серце добропорядної дами чи навіть непорочної дівиці, про це раніше чи пізніше прознавав чоловік або батько, і тоді вони бралися за барки, а то й за зброю. Закінчувалося це смертю або пораненням, переважно батька чи чоловіка, і спудеї верталися до своїх бійок з лучниками прево. Вбити Бавдоліно нікого не вбив, та й зазвичай він тримався далеко від сутичок, але з чоловіком (ще й з м'ясником) йому таки випало якось мати справу. Коли, вимахуючи отакенним гаком для підвішування туш, чоловік увійшов до кімнати, Бавдоліно, відважний у коханні, але обережний у справах воєнних, відразу намірився вистрибнути з вікна. Але перш ніж стрибнути, він обачливо спробував оцінити висоту, і за той час заробив-таки подряпину на щоці, назавжди прикрасивши своє обличчя шрамом, гідним воїна.

Зрештою, завоювати серце простолюдинок теж траплялося нечасто, бо це вимагало довгих засідок (на шкоду науці) і цілих днів заглядання у вікно, а це було нудно. То краще було облишити мрії про любощі й натомість поливати водою перехожих або стріляти з рурки в жінок горохом, ба навіть брати на глузи професорів, які проходили внизу, а якщо ті сердилися, спудеї цілим гуртом переслідували їх аж до самого дому, кидаючи камінням їм у вікна, бо ж саме вони їм платили, тому мали на це деяке право.

Фактично Бавдоліно розповідав Никиті те, що замовчав був перед Беатрисою, тобто що він ставав одним з тих кліриків, які вивчали вільні мистецтва в Парижі, чи юриспруденцію в Болоньї, чи медицину в Салерно, або ж магію в Толедо, але в жодному з тих місць не навчилися добрих звичаїв. Никита не знав, обурюватися йому, дивуватися чи сміятися. У Візантії були тільки приватні школи для молоді із заможних родин, де з найменшого віку вивчали граматику і читали побожні твори та шедеври античної культури; після одинадцяти років вивчали поезію та риторику, вправляючись у складанні віршів і промов за літературними взірцями древніх; і що рідкісніші слова вживав учень, що складніші синтаксичні конструкції він укладав, то більше він вважався готовим до блискучого майбутнього в уряді василевса. А пізніше учень або помножував свою мудрість у монастирі, або ж вивчав такі предмети, як право чи астрономія, у приватних учителів. Але навчання було справою серйозною, а в Парижі, схоже, спудеї робили що завгодно, тільки не вчилися.

Бавдоліно поправив його:

– У Парижі ми вчилися дуже багато. Приміром, після кількох років навчання студіозус уже брав участь у диспутах, а на диспуті вчишся висувати заперечення й тоді переходити до визначення, тобто до остаточного розв'язання питання. Зрештою, не варто думати, що для студента найважливіше відвідувати лекції і що таверна – це лише місце, де марнуєш час. Уся привабливість студіуму в тому, що ти, звісно, вчишся чогось від професорів, але ще більше вчишся від товаришів, особливо від старших за тебе, бо вони діляться з тобою тим, що прочитали, і ти виявляєш, що світ повен дивовижних речей, і щоб пізнати їх усі, не залишається нічого іншого, як прочитати всі книжки, бо щоб обійти цілу землю, тобі не вистачить життя.

В Оттона Бавдоліно мав змогу читати чимало книжок, але й не уявляв собі, що на світі може бути стільки книг, скільки їх було в Парижі. Не всі мали до них доступ, але сприяння долі, а точніше старанне відвідування лекцій, дало йому нагоду познайомитись з Абдулом.

– Щоб пояснити, який стосунок мав Абдул до бібліотек, треба ступити крок назад, мосьпане Никито. Отож якось уранці, сидячи на лекції і, як завжди, хухаючи собі на пальці, щоб зігріти їх, із задубілим задом, бо, попри солому, від підлоги, крижаної від морозу, як усе в ті зимові дні в Парижі, тягнуло холодом, я постеріг поруч із собою хлопця, який кольором обличчя виглядав на сарацина, але мав руде волосся, чого у маврів не буває. Не знаю, чи слухав він лекцію, а чи просто поринув у свої думки, але погляд його губився десь у порожнечі. Раз у раз, тремтячи, він щільніше загортався у свій одяг, а тоді знову втуплювався поглядом у повітря, іноді рисуючи щось на своїй табличці. Я витяг шию і помітив, що наполовину він малював оті карлючки, немов муха накакала, себто арабські літери, а наполовину писав мовою, яка виглядала на латину, але латиною не була, а радше нагадувала мені говірки моїх країв. Одне слово, коли лекція скінчилася, я спробував зав'язати з ним розмову; він люб'язно відповів мені, немов уже давно хотів знайти когось, з ким міг би поговорити; ми познайомилися й пішли гуляти над ріку, і він розповів мені свою історію.

Отже, хлопця звали справді по-сарацинськи – Абдул, але народився він від матері родом з Гібернії, тому-то й мав він руде волосся, бо всі уродженці цього далекого острова мають саме таке волосся, а також славу диваків і мрійників. Батько його був провансалець, родина якого понад п'ятдесят років до того оселилася в заморських краях після завоювання Єрусалима. Як пояснював Абдул, ці імениті франки із заморських королівств перебрали звичаї люду, який вони завоювали, носили тюрбани та інші сарацинські химерності, розмовляли мовою своїх ворогів і мало не бралися дотримуватися приписів Корану. Саме тому рудоволосого напівгібернійця звали Абдулом, а обличчя його було обпалене сонцем Сирії, де він народився. Думав він по-арабському, а по-провансальському розповідав давні саги крижаних північних морів, які чув від своєї матері.

Бавдоліно відразу спитав його, чи він приїхав до Парижа, щоб знову стати добрим християнином і розмовляти як годиться, себто доброю латиною. Про причини, які привели його до Парижа, Абдул відповів досить ухильно. Він натякнув, що з ним трапився один випадок – очевидно, дуже небезпечний, щось на кшталт жахливого випробування, якого він зазнав ще в дитинстві, і його шляхетні батьки вирішили послати його в Париж, щоб уникнути помсти. Говорячи про це, Абдул спохмурнів і почервонів, як може почервоніти сарацин, руки йому тремтіли, і Бавдоліно вирішив змінити тему розмови.

Хлопець він був розумний і вже по кількох місяцях у Парижі розмовляв латиною й місцевою говіркою; мешкав він у свого дядька, каноніка абатства Святого Віктора, однієї зі святинь мудрості в тому місті (а може, й у цілому християнському світі), де була бібліотека, багатша від Александрійської. Саме завдяки Абдулові в наступні місяці Бавдоліно з Поетом теж отримали доступ до цієї скарбниці вселенських знань.

Бавдоліно спитав у Абдула, що він записував під час лекції, і той відповів, що нотатки арабською стосувалися деяких речей, що їх викладач розповідав про діалектику, бо ж арабська мова, безсумнівно, найкраще придатна для філософії. Провансальською ж він писав про інше. Він не хотів про це говорити, довго опирався, але погляд його немов благав попросити його ще раз, і він урешті переказав зміст написаного Бавдолінові. То були вірші, і йшлося в них приблизно про таке: «Моє кохання віддалік – несе душі моїй печаль… манить в садок, де пелена таїть тебе, любко моя…»

– Ти пишеш вірші? – спитав Бавдоліно.

– Співаю пісні. Співаю про свої почуття. Я кохаю далеку принцесу.

– Принцесу? Хто ж вона?

– Не знаю. Я бачив її – тобто не зовсім бачив, але так, немов бачив – коли був у полоні у Святій землі… одне слово, коли я переживав ту свою пригоду, про яку я ще тобі не розповідав. Серце моє запалало, і я присягнув Дамі цій вічне кохання. Я вирішив присвятити їй своє життя. Може, колись я її знайду, але боюся тієї хвилини, коли це справді станеться. Це так чудово – страждати від неможливого кохання.

Бавдоліно мало не сказав йому: ну ти й пошився в дурні, як казав його батько, але тоді згадав, що він теж страждає від неможливого кохання (хоча Беатрису він таки бачив, і образ її переслідував його ночами), і перейнявся долею свого приятеля Абдула.

Так починається міцна дружба. Того самого вечора Абдул прийшов у кімнату Бавдоліна та Поета з інструментом, якого Бавдоліно досі ніколи не бачив – у формі мигдалю, з багатьма натягнутими струнами – і, торкаючись пальцями цих струн, заспівав:

Quan h rius de la fontána…

 
Коли струмок із джерела
Пливе прозоро, й як щорік
Гайова рожа розквіта,
А соловей неподалік
Щебече пісню вперелив,
Удосконалюючи спів —
З ним приязниться піснь моя.
 
 
Моє кохання віддалік
Несе душі моїй печаль
Одне лиш зцілить мене ввік —
На поклик твій помчу я вдаль.
І ця спокуса неземна
Манить в садок, де пелена
Таїть тебе, любко моя.
 
 
В розлуці бути – наш уділ
Не дивно, що душа згора.
Не бачив вроди я довкіл
Серед хрещених, як твоя.
Чарів юдейки й сарацинки зваб
Не прагну, бо лиш ти мій скарб
Та чи тебе достойний я?
 
 
Невпинно жде тебе душа,
Ту, що не зраджу я повік,
Жадання волю відбира,
Не бачу сонця я увіч.
Мов терня гостре, дошкуля
Той біль, що втіху затуля,
Та співчуття не прагну я.[78]78
  Усі Абдулові пісні – це кансони провансальського трубадура Джауфре Рюделя (1113–1170).


[Закрыть]
 

Мелодія була ніжна, акорди будили незнані чи заснулі пристрасті, і Бавдоліно подумав про Беатрису.

– Господи Ісусе, – мовив Поет, – чому я не вмію писати такі прегарні вірші?

– Я не хочу бути поетом. Співаю сам для себе, та й годі. Якщо хочеш, я тобі їх подарую, – зворушено сказав Абдул.

– Аякже, – відказав Поет, – якщо я перекладу їх з провансальської на німецьку, вони будуть гівна варті…

Абдул став третім у їхньому товаристві, і коли Бавдоліно намагався викинути Беатрису зі своїх думок, той клятий рудоволосий сарацин брав свій нестерпний інструмент і співав пісень, які краяли Бавдолінові серце:

 
Як соловейко у листві
Любов дарує й заклика,
І подруга його палка
Відповіла на його спів,
Як ручая вода стрімка
Луку квітучу звеселя —
Так хороше душі моїй.
 
 
1 приязнь серце наповня,
Й не знаю втіхи я втішніш
Як та, що вища від усіх —
Любов, яку вона щодня
Дарує мені все ніжніш.
Душа недужа омліва
Вбираючи її хутчіш.
 

Бавдоліно пообіцяв собі, що колись теж напише пісні для своєї далекої королеви, але він добре не знав, як це робиться, бо ні Оттон, ні Рагевін ніколи не говорили йому про поезію, хіба що казали вивчити якийсь священний гімн. Поки що він скористався з допомоги Абдула, щоб дістати доступ до бібліотеки Святого Віктора, де щоранку він гайнував чимало часу, на шкоду лекціям, з напіврозтуленими вустами вбираючи в себе дивовижні книги – ні, не підручники з граматики, а історії Плінія, «Александрію», географію Соліна та етимології Ісидора…

Він читав про далекі краї, де живуть крокодили – великі водні змії, які плачуть, поїдаючи людей, рухають верхньою щелепою і не мають язика; гіпопотами – напівлюди й напівконі; звір левкохрок з тілом осла, задом оленя, грудьми і стегнами лева, кінськими копитами, двострілчастими рогами, розрізом рота аж до вух, з якого виходить сливе людський голос, і з єдиною кісткою замість зубів. Він читав про землі, де живуть люди без колінного суглоба, люди без язика, люди з величезними вухами, якими вони прикриваються від холоду, й одноноги, які напрочуд швидко мчать на своїй єдиній нозі.

Він не міг посилати Беатрисі чужі пісні (а навіть якби він сам їх написав, він би теж не насмілився), тому вирішив, що даруватиме їй усі ті дива, про які дізнається, як дарують коханій квіти або коштовності. І так описував він їй землі, де ростуть дерева, що дають борошно і мед, розповідав про гору Арарат, на верхівці якої в ясні дні видно залишки Ноєвого ковчега, а хто побував там, каже, що пальцем торкнувся того отвору, крізь який утік диявол, коли Ной прочитав молитву Benedicite.[79]79
  Благословіть (лат.).


[Закрыть] Він говорив їй про Албанію, де люди біліші, ніж деінде, і мають волосся таке рідке, як котячі вуса; про землю, де, ставши лицем до сходу, людина відкидає тінь праворуч; про інші землі, де живе надзвичайно жорстокий люд і де справляють глибоку жалобу, коли народжуються діти, і бучно святкують, коли хтось помирає; про краї, де підносяться величезні золоті гори, що їх охороняють мурахи завбільшки з собаку, і де живуть амазонки, жінки-воїни, що оселили своїх чоловіків у сусідній землі, і якщо в них народжується хлопчик, його відсилають до батька або вбивають, а якщо дівчинка, їй випікають розжареним залізом одну грудь – якщо дитина високого роду, то ліву, щоб вона могла тримати щит; а якщо низького – то праву, щоб могла стріляти з лука. Врешті розповів їй про Ніл, одну з чотирьох річок, які беруть початок на горі Земного Раю, – він тече пустелями Індії, входить у підземелля, знову виходить на поверхню біля гори Атлас, а тоді вливається в море, перетнувши Єгипет.

Але, дійшовши до Індії, Бавдоліно вже майже забув про Беатрису – ум його запалювали інші фантазії, він-бо вбив собі в голову, що десь в тих краях має бути, якщо воно взагалі існує, царство того Пресвітера Йоана, про якого йому розповідав Оттон. Думати про Йоана Бавдоліно ніколи не переставав: він думав про нього щоразу, як читав про якісь незнані краї, і ще більше, коли бачив на пергамені барвисті мініатюри, що зображали дивних істот, як от рогатих людей чи пігмеїв, які ціле своє життя борються з журавлями. Він стільки про це думав, що подумки вже звертався до Пресвітера Йоана так, ніби той – приятель його родини. Тому для Бавдоліна було великою справою дізнатися, де той живе, а не знайшовши ніде його слідів, він однаково мусив би знайти для нього якусь Індію й оселити його там, бо почував себе зв'язаним присягою дорогому його серцю єпископові на смертному ложі, якої він насправді ніколи не складав.

Розповів він про Пресвітера і двом своїм приятелям, яких гра ця відразу привабила, і вони стали повідомляти Бавдоліна про кожну знайдену в манускриптах згадку про щось незрозуміле й чудернацьке, в якій вчувався повів індійських пахощів. Абдулові спало на гадку, що сяйво далекої його принцеси, якщо вона справді далека, мало б ховатися в цій найдальшій країні.

– Авжеж, – відповів Бавдоліно, – але як потрапити до тої Індії? Вона, мабуть, не так далеко від Земного Раю, а отже на сході Сходу, саме там, де кінчається земля і починається Океан…

Вони ще не почали слухати лекції з астрономії, а тому мали досить невиразне уявлення про форму Землі. Поет усе ще був переконаний, що Земля – це довга, плоска рівнина, на краях якої хтозна куди вниз спадають води Океану. Натомість Рагевін сказав Бавдолінові, щоправда, дещо скептично, що не тільки великі філософи давнини, чи Птолемей, батько всіх астрономів, але й святий Ісидор твердив, що Земля кругла, ба навіть був він щодо цього так по-християнському впевнений, що оцінив розмір екватора у вісімдесят тисяч стадіїв.[80]80
  Стадій – одиниця виміру відстаней, дорівнював відстані, що проходила людина спокійною ходою за час сходу сонця, тобто протягом приблизно 2 хвилин. Стадій вавилонський дорівнював 194 метрам, єгипетський – 230,4 метра, грецький – 178 метри, римський – 185 метрам.


[Закрыть] Однак, застережливо піднімав руку Рагевін, так само фактом є те, що деякі Отці церкви, приміром, великий Лактанцій, нагадували, що, згідно з Біблією, Земля має форму ковчега, а отже небо і Землю разом слід розглядати як скинію, як храм з чудовою банею й підлогою – коротше кажучи, це радше коробка, ніж м'яч. Будучи людиною вельми обачною, Рагевін дотримувався того, що казав святий Авґустин – може, поганські філософи й справді мали рацію, і Земля таки кругла, а Біблія говорить про ковчег метафорично, але знання про форму Землі ніяк не допомагає розв'язати єдину серйозну проблему кожного доброго християнина, тобто як йому спасти свою душу, а отже присвячувати розважанням на тему форми Землі навіть півгодини є просто марнуванням часу.

– Мені здається, це слушно, – казав Поет, якому кортіло якнайскоріше опинитись у таверні, – марно шукати Земного Раю, бо хоч у ньому, мабуть, були дивовижні висячі сади, але від Адамових часів ніхто там не мешкає, тож нікому було дбати про них, укріпляти тераси огорожами і підпорами, а під час потопу все, напевно, осунулося в Океан.

Натомість Абдул був цілком певен, що Земля має форму кулі. Якби вона була просто плоским обширом, доводив він з безсумнівною логікою, його погляд – а кохання зробило його надзвичайно гострим, як це буває зі всіма закоханими, – міг би сягнути дуже далеко й побачити якийсь знак присутності коханої, а натомість вигин Землі ховає її від мого бажання. Він понишпорив у бібліотеці абатства Святого Віктора і знайшов деякі мапи, які він почасти відтворив з пам'яті для своїх друзів.

– Земля розташована в центрі великого кільця Океану, і її розділяють три великі водні простори – Геллеспонт, Середземне море і Ніл.

– Зажди-но, а де тут Схід?

– Тут, зверху, звісно, де Азія, а на краю Сходу, саме там, де сонце сходить, лежить Земний Рай. Ліворуч від Раю – гора Кавказ, а поруч з нею – Каспійське море. Отож мусите знати, що Індій є три: Велика Індія, розташована праворуч від Раю, і там дуже жарко, Північна Індія, за Каспійським морем, а отже отут, угорі, ліворуч, а там так холодно, що вода стає немов скло, і там живуть народи Ґоґа і Маґоґа, що їх Александр Великий ув'язнив за муром, і насамкінець – Помірна Індія, розташована поруч з Африкою. Африку видно праворуч унизу, ближче до півдня, де тече Ніл і відкриваються Арабська і Перська затоки, біля самого Червоного моря, а за ним лежить пустельна земля, яка так близько розташована до екваторіального сонця, що ніхто туди не важиться проникнути. На захід від Африки, біля Мавританії, лежать Острови Блаженних, або Загублений острів, що його відкрив багато століть тому один святий з моїх земель. Внизу, на півночі, зображено землю, де живемо ми, Царгород на Геллеспонті, Грецію і Рим, а на крайній півночі – германців і острів Гібернію.

– Та як ти можеш серйозно сприймати подібну мапу, – кепкував з нього Поет, – якщо вона показує плоску Землю, а ти кажеш, що вона кругла?

– Подумай головою! – обурився Абдул. – Хіба можна зобразити кулю так, щоб було видно все, що на ній є? Мапа потрібна для того, щоб знайти шлях, а коли йдеш перед себе, земля здається тобі не круглою, а плоскою. Та й зрештою, навіть якщо вона кругла, уся нижня її частина безлюдна, її вкриває Океан, бо якби хтось там жив, він мусив би ходити догори ногами і донизу головою. А отже, щоб зобразити верхню частину, досить такого кола, як тут. Та я хочу краще вивчити ті мапи, що є в абатстві, а до того ж я познайомився в бібліотеці з одним кліриком, який усе знає про Земний Рай.

– Аякже, він там був, коли Єва пригощала Адама яблуком, – примовляв Поет.

– Необов'язково побувати в якомусь місці, щоб усе про нього знати, – відповів Абдул, – інакше моряки були б мудрішими від богословів.

– Розповідаючи це, – уточнив Бавдоліно Никиті, – я хочу пояснити, як ми з друзями, ще геть безбороді, з найперших наших років у Парижі захопилися цією історією, котра через багато років привела нас на край світу.