Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

22. Бавдоліно втрачає батька і знаходить Ґрадаль

Ґенуезці послали Боямонда з Теофілом, щоб ті переїхалися містом і з'ясували, чи становище в місті сприятливе для їхніх планів. Воно досить сприятливе, розповіли вони після повернення, бо велика частина прочан сидить по шинках, а решта, схоже, зібралася у Святій Софії, витріщаючи жадібні очі на зібрані там безцінні реліквії.

– Аж очі ріже! – казав Боямондо. Але тут же додав, що збір здобичі перетворився на паскудне ошуканство. Дехто вдавав, ніби кидає на спільну купу свою здобич, кладучи туди кілька цяцьок, а тим часом тайкома ховав за пазуху кістку якогось святого. Але що ніхто не хотів бути спійманим з реліквією в руках, на виході з храму утворилося щось на кшталт базарчика, де снували заможні ще городяни й вірмени-спекулянти.

– Бач, – гиготів Боямондо, – греки, які зберегли ще якусь жменю візантійських монет, сховавши їх у якійсь шпарі, тепер розв'язують капшуки заради гомілки якогось святого Панька, яка весь час, може, пролежала десь у сусідній церкві. А потім, мабуть, вони продадуть її назад тій же церкві, греки ж бо хитруни. Жирують вони на цьому, як має бути, а потім кажуть, що то ми, ґенуезці, думаємо тільки про гроші.

– А що ж вони несуть у церкву? – спитав Никита. Теофіл усе докладно розповів. Він бачив скриню, яка містила пурпуровий плащ Христа, шматок різки, якою Його шмагали, губку, яку піднесли Нашому Господові перед смертю, терновий вінець, футляр, в якому зберігався кусень посвяченого хліба з Тайної вечері – саме той, який Ісус дав Юді. Відтак прибув покрівець з волосинами бороди Розп'ятого, висмикнутими юдеями після зняття з хреста, а загорнутий був цей покрівець в одежу Господа, на яку вояки кинули жереб у підніжжі місця страти. А тоді – цілий стовп, коло якого бичували Христа.

– Я бачив також клаптик одежі Пресвятої Діви, – сказав Боямондо.

– О горе! – залементував Никита. – Якщо ви бачили тільки клаптик, це знак, що покров уже роздерли. Він зберігався цілим у Влахернському палаці. Колись давно двоє людей на ймення Ґальбій і Кандід подалися на прощу в Палестину і в Капернаумі дізналися, що в домі одного гебрея зберігається паллій Пресвятої Діви. Вони заприятелювали З тим юдеєм, переспали в нього ніч, тайкома знявши мірку з дерев'яної скрині, в якій лежав покров, а потім замовили собі в Єрусалимі таку саму скриню, вернулися в Капернаум, підмінили вночі скриню і забрали покров до Царгорода, де для його збереження була збудована церква апостолів Петра і Марка.

Боямондо додав, що подейкують, буцім двоє християнських лицарів роздобули – але ще не здали куди слід – дві голови святого Йоана Хрестителя, по одній на кожного, і всі питали себе, котра з них правдива. Никита з розумінням усміхнувся:

– Я знав, що тут, у місті, вшановують дві його голови. Першу привіз Теодозій Великий, і її помістили в церкву Предтечі. Але потім Юстиніан знайшов в Емесі ще одну. Він, здається, подарував її якійсь обителі, але потім казали, що згодом вона вернулася сюди, хоч ніхто не знав, де вона.

– Але хіба можливо забути про святі мощі – то ж така цінна річ! – здивувався Боямондо.

– Народна побожність примхлива. Довгі роки вона може захоплюватися якимись одними мощами, але потім з'являється щось ще чудотворніше, і попереднє забувається.

– То котра з цих голів правдива? – спитав Боямондо.

– Коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Яку б з цих двох реліквій ти не простягнув мені, запевняю тебе, що, схилившись для поцілунку, я відчую містичні пахощі, які струменять з неї, і знатиму, що ця голова – справжня.

У ту мить з міста прийшов Певере. Діялися там речі дивовижні. Щоб не дати солдатні розікрасти ще й ту купу, що у Святій Софії, дож звелів зробити першу швидку інвентаризацію зібраних речей, до якої залучили кількох грецьких ченців, які мали розпізнати різні мощі. І тут з'ясувалося, що після того, як прочан примусили віддати те, що вони взяли, тепер у храмі знаходилися не тільки дві голови Хрестителя, про які вже було відомо, але й дві губки з жовчю й оцтом та два тернові вінці, не кажучи вже про все інше. Чудо, гиготів Певере, зиркаючи нишком на Бавдоліна, найкоштовніші з візантійських реліквій помножилися, мов хліби і риби. Деякі з прочан вбачали в цій події знак небес на їхню користь і репетували, що коли рідкісних цих скарбів тепер так багато, дож повинен дозволити кожному забрати собі те, що хто здобув.

– Але чудо це нам на користь, – сказав Теофіл, – бо таким робом латиняни не знатимуть, котра реліквія справжня, і їм доведеться залишити все тут.

– Я цього не певен, – мовив Бавдоліно. – Кожен князь, чи маркграф, чи васал буде радий привезти додому святі мощі, які приваблюватимуть богомольців, а отже й пожертви. А якщо туди дійдуть чутки, що такі ж мощі є десь за тисячу миль, завжди можна сказати, що вони несправжні.

Тут Никита глибоко замислився:

– Не вірю я в це чудо. Господь не звик вносити сум'яття в наші душі мощами своїх святих… Бавдоліно, чи в минулі місяці, після твого прибуття в місто, ти не закрутив часом якогось махлярства з реліквіями?

– Мосьпане Никито! – почав було Бавдоліно, напустивши на себе ображений вигляд. Але тоді підняв долоні, немов закликаючи свого співрозмовника до спокою. – Гаразд, якщо я маю розповісти тобі все, то раніше чи пізніше доведеться розповісти й історію про реліквії. Але розповім я її тобі пізніше. Зрештою, ти сам недавно сказав, що коли йдеться про святощі, людських критеріїв уживати не можна. Але тепер уже пізно, і гадаю, що через годинку, коли стемніє, можемо вирушати. Тож готуймося.

Никита, який перед від'їздом хотів потішити душу, вже давно дав наказ Теофілові, щоб той приготував монокитрон, бо це займало досить багато часу. У бронзовий горщик клали доверху яловичину і свинину, а ще кістки з м'ясом та фрігійську капусту, і все це заливали жиром. Оскільки на повноцінну вечерю часу не було, логотет облишив свої добрі манери й заліз у горщик не трьома пальцями, а обома руками. Він немов переживав свою останню ніч кохання з улюбленим містом – цнотливим, розпусним і страдницьким. Бавдолінові голод не докучав, тому він лиш попивав смоляне вино – невідомо, чи знайдеться таке в Селімбрії.

Никита спитав, чи до тієї історії з реліквіями був причетний Зосима, але Бавдоліно сказав, що воліє розповісти все по порядку.

– Після тих жахів, побачених тут, у місті, ми вернулися суходолом, бо не мали досить грошей, щоб оплатити подорож на кораблі. Гармидер тих днів дав змогу Зосимі, з допомогою одного з його приспішників, якого він тут покидав, бозна-де знайти мулів. А по дорозі ми живилися тим, що вполювали в лісі, іноді знаходили прихисток в якомусь монастирі по дорозі, і врешті дісталися до Венеції, а тоді – на ломбардську рівнину…

– А Зосима ніколи не пробував дременути від вас?

– Він би не зміг. Від того часу – і після повернення, і при дворі Фрідріха, і під час подорожі в Єрусалим, куди ми вирушили пізніше, – понад чотири роки він зоставався скованим ланцюгами. Точніше, у нашій присутності він був вільний, але коли доводилося залишати його самого, то його припинали до ліжка, чи до стовпа, чи до дерева, залежно від того, де ми були, а коли ми їхали верхи, його прив'язували до упряжі таким чином, що коли б він спробував злізти з коня, кінь би схарапудився. Боячись, що навіть це не перешкодить йому забути про свої зобов'язання, щовечора перед сном я давав йому ляпаса. Він знав це і чекав на нього, мов на материнський поцілунок.

По дорозі наші друзі, насамперед, не припиняли підбивати Зосиму, щоб той відтворив їм мапу, і він показував добру волю, щодня згадуючи якусь подробицю, тим паче, що він уже раніше прикидав реальні відстані.

– Так на око, – малював він пальцем по пилюці на шляху, – від Хін, країни шовку, до Персії – сто п'ятдесят днів шляху, цілу Персію можна пройти за вісімдесят днів, від перського кордону до Селевкії буде тринадцять днів, від Селевкії до Рима, а тоді до країни іберів – сто п'ятдесят днів. Щоб дійти від одного краю світу до другого, потрібно більш-менш чотириста днів, якщо проходити по тридцять миль щоденно. Зрештою, земля більша завдовжки, ніж завширшки – пам'ятай, що у книзі Виходу говориться, що стіл у скинії має бути два лікті завдовжки і один завширшки. Отож з півночі на південь, від північних країв до Царгорода, можна обчислити п'ятдесят днів, від Царгорода до Александрії – ще п'ятдесят днів, від Александрії до Ефіопії на Арабській затоці – сімдесят днів. Тобто більш-менш двісті днів. Тому, якщо вирушити з Царгорода до найдальших Індій, враховуючи, що йти треба буде впоперек і що доведеться часто зупинятися, шукаючи дорогу, і не раз, певно, вертатися назад, я б сказав, що до Пресвітера Йоана можна дійти за рік мандрів.

До речі, про реліквії: Кіот спитав у Зосими, чи чув він про Ґрадаль. Звісно, що чув – від галатів, вони мешкають біля Царгорода, а отже люди ці традиційно знають те, що розповідали в давнину священнослужителі з країн далекої півночі. Кіот спитав також, чи чув той щось про Фейрефіза, який нібито привіз Ґрадаль Пресвітерові Йоану, і Зосима сказав, що, звісно, чув, але Бавдолінові не вірилось.

– То що ж воно таке, той Ґрадаль? – допитувався він.

– Чаша, чаша, в якій Христос посвятив хліб і вино, ви ж самі це казали.

Хліб у чаші? Ні, вино, бо хліб був на тарілці, на дискосі, на невеличкій таці. То що ж таке Ґрадаль – тарілка чи чаша? І одне, і друге, намагався виграти час Зосима. А якщо добре подумати, підказував йому Поет, кинувши страхітливий погляд, то це спис, яким Лонґін проколов Ісусові бік. Авжеж, саме так, йому здається, що це саме він. Тут Бавдоліно дав йому потиличника, хоч ще не була пора йти спати, але Зосима виправдовувався: гаразд, чутки про це ходили невиразні, але те, що чутки ці ходили й серед візантійських галатів, доводило, що Ґрадаль той справді існує. І ось так про Ґрадаль вони дізналися далі те саме, тобто дуже мало.

– Звісно, – казав Бавдоліно, – якби я міг привезти Фрідріхові Ґрадаль, а не такого варнака, як ти…

– Чому б тобі його й не привезти, – підказував Зосима. – Підшукай відповідний горщик…

– Ага, то це ще й горщик. Я тебе запхаю в той горщик! Я не такий дурисвіт, як ти!

Зосима знизав плечима і погладив себе по підборіддю, намацуючи відрослу бороду, але тепер він був схожий на сома і виглядав ще паскудніше, ніж раніше, коли йому були начисто виголили гирю.

– Зрештою, – міркував Бавдоліно, – навіть якщо знати, що це горщик або чаша, як його впізнати, коти знайдеш?

– О, сумнівів тут не буде, – втрутився Кіот, погляд якого загубився у світі легенд, – відразу побачиш сяйво, відчуєш пахощі…

– Сподіваюсь, – сказав Бавдоліно.

Раббі Соломон похитав головою:

– Це, мабуть, щось, що ви, язичники, викрали у Соломоновім Храмі, коли грабували його, пустивши нас по світу.

Вони прибули саме вчасно, щоб потрапити на весілля Генріха, другого Фрідріхового сина, вже коронованого на короля римлян, з Констанцією з Альтавілли. Імператор покладав тепер усі сподівання на цього свого молодшого сина. Не те, що він не мав серця до старшого, навпаки, він навіть дав йому титул герцога Швабського, але очевидно було, що любов його до старшого сина просякла смутком – так люблять недолугих дітей. Бавдоліно бачив його – той був блідий, весь час кашляв і кліпав лівою повікою, немов проганяючи невидиму муху. Під час цих королівських святкувань він часто відлучався, і Бавдоліно бачив, як той блукав полями, нервово шмагаючи батогом кущі, немов намагаючись заспокоїти щось, що гризло його зсередини.

– Він ледве живе на світі, – сказав йому якось увечері Фрідріх. Сам Фрідріх дедалі більше старів, борода йому сивіла, і рухався він так, ніби шию йому зводило судомою. Він усе ще їздив на полювання, а коли бачив ріку, пірнав у неї і плавав, як колись. Але Бавдоліно боявся, що раніше чи пізніше від холодної води його вхопить грець, і вмовляв його бути обережним.

Щоб потішити його, Бавдоліно розповів йому, якою успішною була їхня виправа, що вони запопали того віроломного монаха, що невдовзі вони матимуть мапу, яка приведе їх у царство Пресвітера, що Ґрадаль – не вигадка, і раніше чи пізніше він вручить його Фрідріхові. Фрідріх згідливо кивав головою. «Ґрадаль, авжеж, Ґрадаль, – бурмотів він, пропадаючи поглядом бозна-де, – звісно, коли б я його мав, я б міг…» Тоді увагу його відвертало якесь важливе повідомлення, і він раз у раз зітхав, із зусиллям приступаючи до виконання своїх обов'язків.

Іноді він відводив Бавдоліна набік і розповідав, як йому бракує Беатриси. Щоб потішити його, Бавдоліно розповідав, як йому бракує Коландрини.

– Еге ж, знаю, – казав Фрідріх, – ти кохав Коландрину, тому розумієш, як я кохав Беатрису. Але, може, ти не усвідомлюєш уповні, якою гідною кохання була Беатриса.

І в Бавдоліна знов відкривалася рана давніх докорів сумління.

Влітку імператор вернувся до Німеччини, але Бавдоліно поїхати з ним не міг. Йому сказали, що померла його мати. Він поквапився в Александрію, а по дорозі знай думав про ту жінку, яка дала йому життя і якій він ніколи не виказував справжньої ніжності, крім того різдвяного вечора багато років тому, коли котилася вівця (хай йому грець, казав він собі, минуло вже з п'ятнадцять зим, Господи, а може, й вісімнадцять). Коли він приїхав, матір уже поховали, а Ґальявдо перебрався з міста у свою стару хату у Фраскеті.

Він лежав без сил, втомлено проганяючи рукою мух з обличчя, а коло нього стояв дерев'яний кухоль, повний вина.

– Бавдоліно, – відразу сказав він, – по десять разів на день я сердився на ту бідну жінку, накликаючи на неї всі блискавки небес. А тепер, коли небеса справді блискавкою поцілили в неї, я вже не знаю, що мені робити. Нічого не можу тут знайти, бо лад наводила тут вона. Не можу навіть знайти вил до гною, і в стайні коло тварин більше кізяків, ніж сіна. Тому-то вирішив умерти й я, бо так буде, мабуть, ліпше.

Заперечення сина нічого не дали.

– Бавдоліно, ти знаєш, що в наших краях люди вперті, і коли ми вб'ємо собі щось в голову, нема способу примусити нас передумати. Я не гультіпака, як ти: нині тут, а завтра там – гарне життя у вас, панове! Увесь цей люд тільки й думає, як спровадити на той світ інших, а коли такому сказати, що він мусить умерти, то він тут же і в штани наробить. Я ж жив праведно, навіть мухи не зобидив, поруч з тією святою жінкою, а тепер, коли я вирішив умерти, то й помру. Дай мені вволити мою волю і відійти, і так я утішуся, бо тепер мені чим далі, то гірше.

Раз у раз він ковтав трохи вина, тоді западав у сон, а тоді розплющував очі й питав:

– Я помер?

– Ні, батьку мій, – відказував Бавдоліно, – на щастя, ти ще живий.

– О горе мені, – казав той, – зачекай ще день, а завтра я умру, не бійся.

Він нізащо не хотів навіть торкнутися їжі.

Бавдоліно гладив його по чолі й проганяв мух, а тоді, не знаючи, як потішити свого вмирущого батька, і прагнучи довести йому, що син його зовсім не ледащо, яким той його завжди вважав, розповів йому про побожну затію, до якої він готувався вже бозна-відколи, і про те, як він хотів знайти царство Пресвітера Йоана.

– Якби ти знав, – оповідав Бавдоліно, – які дивовижні місця мені відкриються. Є одна місцина, де мешкає небачений птах, Фенікс, – він живе і літає п'ятсот років. Коли п'ятсот років минають, жерці готують вівтар, посипаючи його прянощами і сіркою, тоді птах той прилітає, спалює себе і обертається на попіл. Назавтра між попелом знаходять хробака, наступного дня з нього зароджується птах, а на третій день птах той відлітає. Він не більший від орла, на голові має чубчик з пір'я, немов павич, шия його золотистого кольору, дзьоб небесного, крила пурпурового, а хвіст різнобарвний, жовто-зелено-червоний. І так Фенікс той не вмирає ніколи.

– Нісенітниці, – казав Ґальявдо. – Мені було б досить, якби ти воскресив мені Розіну, бідолашну худібку, яку ви мені занапастили, напхавши всім тим зерном, пощо мені той твій Хвенікс.

– Як вернусь, привезу тобі манни, яку можна знайти на горах країни Йова. Вона біла і ніжна на смак, бо робиться з роси, яка падає з неба на траву і там згущується. Вона очищає кров, проганяє тугу.

– Дідька лисого очищає. Усе це годиться хіба що для тих паскудних людяк, що при дворі жеруть бекасів і марципани.

– Може, з'їси хоча б шматочок хліба?

– Мені ніколи, завтра вранці я мушу вмерти.

Наступного ранку Бавдоліно розповів йому, що збирається піднести імператорові в дар Ґрадаль, чашу, з якої пив Наш Господь.

– А-а, справді? Як же вона виглядає?

– З чистого золота, личкована ляпіс-лазур'ю.

– А ти таки дуринда! Господь Наш був сином теслі і жив серед ще більших бідаків, ніж сам; ціле життя носив ту саму одежу, так казав нам священик в церкві, й одежа та не мала швів, щоб не розлізлася до того, як йому сповниться тридцять три роки, а ти мені тут брешеш, що він випивав із золотої чаші з ляпілязуром. Побрехеньки мені розказуєш. Добре, якщо він мав хоч такий кухоль, як оцей – може, батько витесав йому з якогось цурпалка, як я, а річ це така тривка, що дай Боже, навіть молотком не розіб'єш, ага, як вже зайшла мова про нього, налий мені ще трохи тієї крові Ісуса Христа, бо то єдине помагає мені померти спокійно.

Хай йому чорт, казав собі Бавдоліно. Правду каже цей бідолашний старий. Градаль, мабуть, був таким кухлем, як оцей. Простим і убогим, як сам Господь. Тому він, певно, десь тут, на виду, але ніхто його ніколи не розпізнав, бо весь час шукали щось, що блищить.

Але в ті хвилини Бавдоліно не хотів занадто сушити собі голову Ґрадалем. Він не бажав, щоб батько його помер, але розумів, що вволить його волю, якщо дасть йому померти. Через кілька днів старий Ґальявдо скорчився, мов висохлий жолудь, і ледве дихав, відмовляючись уже навіть від вина.

– Батьку мій, – казав Бавдоліно, – якщо справді хочеш померти, примирись з Господом, і вступиш у Рай, схожий на палац Пресвітера Йоана. Господь Бог возсідатиме на пишному престолі, що на верхівці вежі, а на оперті його трону будуть два золоті навершя, а в кожному з них – два великі карбункули, які сяють цілу ніч. Поруччя трону будуть смарагдові. Сім приступок, які ведуть до трону, будуть з оніксу, кришталю, яспису, аметисту, сардоніксу, сердоліку й хризоліту. Навколо височітимуть колони з чистого золота. А над престолом літатимуть янголи, співаючи солодких пісень…

– А ще будуть там чорти, які накопають мене геть звідти, бо такого, як я, що смердить кізяками, ніхто не потерпить в такому місці. Помовч-но…

Тут раптом він широко розплющив очі й спробував підвестися в ліжку, а Бавдоліно підтримував його.

– О Господи, я вже, певно, й справді вмираю, бо бачу Рай. Який він чудовий…

– Що ти бачиш, батьку мій? – схлипував Бавдоліно.

– Це немов наш хлів, але чистенький, і там є Розіна… І свята твоя мати, чекай-но, потворо стара, тепер ти скажеш мені нарешті, куди поділа вила до гною…

Ґальявдо відригнув, випустив кухоль з рук і застиг, вдивляючись широко розплющеними очима у свій небесний хлів.

Бавдоліно ніжно провів рукою йому по обличчі, закриваючи очі, бо тепер батько міг бачити те, що бачив, навіть із заплющеними очима, а тоді пішов повідомити мешканців Александрії про те, що сталося. Городяни вирішили влаштувати великі урочистості, щоб віддати останню шану великому старому, який врятував їхнє місто, і постановили поставити його статую на порталі собору.

Бавдоліно ще раз пішов до батьківської хати, щоб взяти собі якусь пам'ятку, бо вирішив більше туди не вертатися. На долівці він побачив батьків кухоль і підібрав його, немов цінну реліквію. Він добре помив його, щоб усунути запах вина, бо, казав він собі, якщо одного дня сказано буде, що це Ґрадаль, то він не повинен мати ніякого запаху, адже від Тайної вечері минуло вже чимало часу; він може пахнути хіба що тими пахощами, що їх усі відчують, думаючи, що це Правдива Чаша. Він загорнув кухоль у плащ і забрав його із собою.

23. Бавдоліно на третьому хрестовому поході

Вони вирушили, коли на Царгород спустилась темрява. Становили вони немалий гурт, але в ті дні чимало городян, які зосталися без даху над головою, блукали ватагами з одного місця на інше, мов пропащі душі, шукаючи бодай якогось ґанку, де можна провести ніч. Бавдоліно зняв із себе хрестоносну одежу, бо якби хтось зупинив його, питаючи, хто його синьйор, він не знав би, що відповісти. Попереду йшли Певере, Боямондо, Ґрілло та Тарабурло, вдаючи, ніби вони випадково прошкують тією ж вулицею. Але на кожному розі вони розглядалися навколо, стискаючи під одягом тільки-но вигострені ножі.

Незадовго до того, як вони дійшли до Святої Софії, якийсь синьоокий нахаба з довгими жовтими вусами підскочив до їхнього гурту і схопив за руку одну з дівчат, хоч якою паскудною і подзьобаною віспою вона виглядала, збираючись потягти її з собою. Бавдоліно сказав собі, що настала пора прийняти бій, ґенуезці були з ним, але Никита вигадав дещо краще. Він побачив, як вулицею наближається гурт вершників, і кинувся на коліна перед ними, прохаючи справедливості та милосердя й взиваючи до їхньої честі. То були, мабуть, люди дожа – вони прогнали варвара ударами меча плазом, і дівчина вернулася до своєї родини.

Коли вони минули Іподром, ґенуезці стали вибирати щонайбезпечніші вулиці: вузькі провулки, будинки в яких були спалені або мали всі ознаки того, що їх вже ретельно пограбували. Якщо прочани шукали, де б ще щось украсти, то вони були деінде. Була вже ніч, коли вони минули Теодозієві мури. Там їх очікувала решта ґенуезців з мулами. Вони попрощалися зі своїми захисниками, обнявшись і обмінявшись побажаннями, і рушили далі сільською дорогою під весняним небом і майже повним місяцем на обрії. З далекого моря долинав тиховій. Удень усі добре відпочили, і подорож, схоже, не втомила навіть дружину Никити. Зате дуже втомився він: після кожного різкого поруху своєї тварини він тяжко дихав і щопівгодини прохав інших трохи перепочити.

– Ти переївся, мосьпане Никито, – казав йому Бавдоліно.

– А ти б відмовив вигнанцеві в останніх насолодах його вмирущої батьківщини? – відповідав Никита. А тоді шукав якусь каменюку або лежачий стовбур дерева, щоб там вмоститися. – Це через те, що я нетерпеливлюся почути про твої подальші пригоди. Сядь сюди, Бавдоліно, послухай, який сумир, відчуй пахощі полів. Відпочиньмо трохи, а ти оповідай.

Наступні три дні вони вдень їхали, а вночі відпочивали просто неба, уникаючи місць, невідомо ким населених, і під зірками, у тиші, яку збурював тільки шелест гілля і раптові крики нічних тварин, Бавдоліно продовжив свою розповідь.

У той час – а був то 1187 рік – Саладин здійснив останній напад на християнський Єрусалим. І переміг. Він повівся великодушно, дозволивши вийти неушкодженими всім, хто міг заплатити викуп, і обмежився лиш тим, що обезголовив перед мурами усіх лицарів-тамплієрів; і всі погоджувалися – так, він великодушний, але який полководець, гідний цього звання, дасть пощаду вибраним загонам ворога, та й самі тамплієри знали, що, обравши це ремесло, вони погоджуються з правилом, що в полон їх не братимуть. Яким би великодушним не показав себе Саладин, цілий християнський світ був вражений кінцем цього заморського франкського королівства, яке проіснувало майже сто років. Папа закликав усіх монархів Європи організувати Третій похід хрестоносців, який мав би знову визволити Єрусалим, відвойований невірними.

Бавдолінові тільки того й треба було, щоб імператор пристав до цього походу. Податися з ним у Палестину означало їхати на схід з непереможним військом. Й оком не змигнеш, як Єрусалим буде взято, а тоді треба буде лиш продовжити путь до Індій. Але саме тут вийшло на яв те, наскільки втомленим і невпевненим почувався Фрідріх. Він приборкав Італію, але, безперечно, побоювався, що коли поїде звідси, то втратить усе здобуте. А може, його непокоїла сама думка про новий похід у Палестину, адже він не забув свого злочину під час попереднього походу, коли під впливом гніву знищив той болгарський монастир. Хто його знає. Він вагався. Він замислювався над тим, у чому полягає його обов'язок, а коли починаєш себе про це питати (так міркував Бавдоліно), це вже значить, що жоден обов'язок тобою не керує.

– Мені було сорок п'ять років, мосьпане Никито, і я ставив на карту мрію свого життя, а навіть саме життя, адже воно цілковито крутилося навколо цієї мрії. І от, поміркувавши на тверезу голову, довірившись своїй щасливій зірці, я вирішив дати своєму названому батькові надію, небесний знак його посланництва. Після падіння Єрусалима в наші християнські землі прибували вцілілі від погибелі, і при цісарському дворі побували також семеро лицарів Храму, які бозна-яким чином уникнули помсти Саладина. Вони мали вигляд обірванців, але ти, певно, не знаєш тамплієрів: пияки і розпусники, вони продадуть тобі власну сестру, якщо даси їм помацати свою, а ще краще, подейкують, якщо даси помацати свого братика. Одне слово, я, скажімо так, трохи підкріпив їх, і всі бачили, як я ходив з ними по шинках. Тому мені неважко було сказати якось Фрідріхові, що безсоромні ті святокупці вивезли з Єрусалима не що інше, як Ґрадаль. І я сказав, що викупив його за всі гроші, які мав, у тамплієрів, яким аж живіт присох до спини. Фрідріх, звісно, спочатку здивувався. Хіба Градаль не був у Пресвітера Йоана, який хотів подарувати його саме йому? І хіба не для того планувалася подорож у пошуках Йоана, щоб одержати в дар ту святу реліквію? Так воно й було, отче мій, сказав я йому, але, очевидно, якийсь невірний урядник викрав його у Йоана і продав якійсь ватазі тамплієрів, які забрели в ті краї задля грабунків, не знаючи гаразд, куди вони потрапили. Але неважливо було знати, що і як. Перед священним римським імператором постала інша, ще чудесніша нагода: знайти Пресвітера Йоана саме для того, щоб віддати йому Ґрадаль. Якщо він виконає свій обов'язок, замість того щоб використати незрівнянну цю реліквію для здобуття влади, це принесе йому вдячність Пресвітера і вічну славу в цілому християнському світі. Різниця між заволодінням Ґрадалем і відданням його, між його привласненням і поверненням туди, звідки його було викрадено, між тим, щоб мати його і дарувати, між власністю на нього і найвищою жертвою відмови від нього покаже, де саме правдивий помазанець і кому належить слава єдиного і правдивого rex et sacerdos. Фрідріх стане новим Йосифом Ариматейським.

– Ти обманював свого батька.

– Я прагнув його добра і добра імперії.

– Ти не замислювався, що станеться, якщо Фрідріх справді прибуде до Пресвітера, привезе йому Ґрадаль, а той вирячить на нього очі, дивуючись, що це за кухоль, якого він ніколи на очі не бачив? Фрідріх тоді став би не славою, а блазнем християнського світу.

– Мосьпане Никито, ти знаєш людей краще від мене. Уяви собі: ти – Пресвітер Йоан, і великий імператор Заходу стає навколішки біля твоїх ніг, підносячи тобі цю реліквію і кажучи, що вона за правом твоя; то хіба ти почнеш кпити собі з нього, кажучи, що ніколи не бачив цього кухля з шинку? Облиш! Я не кажу, що Пресвітер удаватиме, ніби впізнав чашу. Я кажу, що його так осліпить слава, яка зійде на нього як на хранителя Ґрадаля, що він відразу впізнає його і повірить, що він завжди ним володів. І немов найціннішу річ, я підніс Фрідріхові кухоль батька мого Ґальявда, і присягаюсь тобі, що в ту мить я почувався так, ніби відправляю священний обряд. Я передавав дар і спогад про мого кровного батька моєму батькові духовному, і кровний мій батько мав рацію: скромна ця річ, з якої він ціле своє грішне життя причащався, воістину духовно була тою чашею, яку вживав убогий Христос перед тим, як піти на смерть за відкуплення всіх грішників. Хіба, відмовляючи месу, священик не бере дешевий хліб і дешеве вино, щоб вони стали плоттю і кров'ю Нашого Господа?

– Але ти священиком не був.

– А я не казав, що та річ – це кров Христова, я лиш твердив, що вона її колись містила. Я не присвоював собі таїнственної влади. Я свідчив.

– Кривосвідчив.

– Ні. Ти казав мені, що вважаєш реліквію справжньою, якщо відчуваєш її пахощі. Ми думаємо, що тільки ми потребуємо Бога, але натомість Бог часто потребує нас. У ту мить я думав, що Богові треба допомогти. Та чаша, мабуть, таки існувала, якщо Господь Наш її використовував. Якщо її втрачено, то це провина якоїсь нікчемної людини. Я повертав Ґрадаль християнському світові. Бог би не заперечував. Доказом цьому є те, що в це повірили навіть мої товариші. Священна посудина була у них перед очима, у руках Фрідріха, який підносив її до небес, немов в екстазі, і Борон впав навколішки, вперше побачивши предмет, яким він завжди марив, Кіот відразу сказав, що йому здається, ніби від нього лине сліпуче сяйво, Раббі Соломон визнав, що – хоча Христос не був тим правдивим Месією, якого чекав його народ, – це вмістилище, безперечно, духмяніє пахощами ладану, Зосима витріщив свої очі духовидця і не переставав хреститися навиворіт, як це робите ви, схизматики, Абдул тремтів, мов осичина, і бурмотів, що володіти цим священним скарбом – це те саме, що завоювати всі заморські царства, і ясно було, що він не проти був би піднести його своїй далекій принцесі, як запоруку кохання. Мені самому сльози наверталися на очі, і я питав себе, чому небеса захотіли, щоб саме я став посередником у цій чудесній події. Щодо Поета, то він похмуро гриз собі нігті. Я знав, що він думає: що я дурень, бо Фрідріх уже старий і не зможе скористатися як належить з цього скарбу, тому ліпше було б, якби ми затримали його собі, а тоді вирушили в північні землі, де нам би піднесли в дар якесь царство. Супроти очевидної слабкості імператора його знов заполонили мрії про владу. Але це мене навіть потішило, бо я зрозумів, що така його реакція означала, що він теж вважає Ґрадаль справжнім.

Фрідріх побожно замкнув чашу в скрині, а ключ од неї прив'язав собі до шиї, і Бавдоліно подумав, що він добре зробив, бо в ту мить він мав враження, що не тільки Поет, але й інші його друзі охоче б поцупили цю річ, щоб потім зазнати з нею своєї власної пригоди.

Тоді імператор підтвердив, що тепер і справді настала пора вирушати. Похід для відвоювання Єрусалима треба ретельно підготувати. Наступного року Фрідріх вирядив послів до Саладина й організував зустрічі з посланцями сербського жупана Стефана Немані, візантійського василевса і сельджуцького султана Іконію, щоб підготувати перехід військ через їхні території.

Англійський і французький королі вирішили пуститися в дорогу морем, а Фрідріх у травні 1189 року вирушив суходолом з Реґенсбурга з п'ятнадцятьма тисячами лицарів і п'ятнадцятьма тисячами зброєносців, і дехто говорив, що по рівнинах Угорщини пройшло шістдесят тисяч вершників і сто тисяч піших воїнів. Інші говорили навіть про шістсот тисяч прочан – може, всі вони перебільшували, і Бавдоліно сам не міг би сказати, скільки їх насправді було: може, їх було всього двадцять тисяч, але в кожному разі було то велике військо. Якщо не рахувати їх одного за одним, а споглядати здалеку, то коли вони ставали табором, видно було, де той табір починається, але кінець його пропадав за обрієм.