332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Умберто Еко » Бавдоліно » Текст книги (страница 3)
Бавдоліно
  • Текст добавлен: 5 ноября 2017, 02:30

Текст книги "Бавдоліно"


Автор книги: Умберто Еко






сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 34 страниц)

– Нелегке втаємничення для молодого хлопця…

– Та ні, зовсім не важке. Щоправда, коли я не розумів чогось, канонік Рагевін давав мені добрячого щигля, але після штовханів мого батька мені було від того ні тепло, ні холодно. Але всі інші ловили кожне слово з моїх уст. Адже імператор представив мене як того, хто бачив святих, тому якщо мені забаглося сказати, що я бачив сирену в морі, усі в це вірили і казали мені: ай-яй-яй, який молодець…

– Це, мабуть, навчило тебе добре зважувати слова.

– Навпаки, це навчило мене зовсім їх не зважувати. Все одно, думав я, що б я не сказав, це правда, бо це сказав я… Коли ми йшли на Рим, один священик на ймення Коррадо повів мені про дива того міста: про сім механічних бовванів на Капітолії, які зображають дні тижня, і кожен з них дзвіночком оголошує, коли в якійсь провінції імперії вибухає повстання, про бронзові статуї, які самі рухаються, чи про палац, повний зачарованих дзеркал… Відтак ми прибули до Рима, а в той день, коли була різанина на Тибрі, я взяв ноги в руки і подався блукати містом. Ходив собі та й ходив, але бачив тільки отари овець між старовинними руїнами,~а під портиками – простолюдців, які говорили мовою юдеїв і продавали рибу, але щодо mirabilia[58]58
  Дива (лат.).


[Закрыть]
– то жодного я там не бачив, ну жоднісінького, крім хіба що кінної статуї на Капітолії, та й вона здалася мені так собі. То коли я повернувся і всі мене питали, що я там бачив, хіба міг я їм сказати, що в Римі є лише вівці поміж руїнами й руїни поміж вівцями? Мені б нізащо не повірили. От я й розповідав про mirabilia, про які сам чув, ну і додав ще кілька від себе – приміром, що в Латеранському палаці я бачив золотий релікварій, оздоблений діамантами, а всередині був пупок і крайня плоть Нашого Господа. Усі ловили кожне слово з моїх уст і казали: шкода, що у той день ми мусили спроваджувати на той світ римлян і не бачили всіх цих див. І впродовж багатьох років я не раз чув, як оповідають байки про дива Рима-міста – і в Германії, і в Бургундії, і навіть тут – і все це вийшло з моїх уст.

Тим часом вернулися ґенуезці, перевдягнені ченцями, дзвонячи у дзвіночки і ведучи за собою вервечку якихсь істот, загорнутих у брудні, колись білі плахти, які прикривали їх разом з обличчям. То була вагітна дружина Никити з наймолодшим сином на руках та інші його сини й доньки, прегарні дівчата, кілька родичів і жменька слуг. Ґенуезці перевели їх через місто як гурт прокаженців, і навіть прочани широко розступалися, даючи їм дорогу.

– Невже вони вам повірили? – спитав, сміючись, Бавдоліно. – Прокажені як прокажені, але ви навіть у цій одежі не схожі на ченців!

– Даруйте на слові, але прочани – це зграя йолопів, – сказав Тарабурло. – Зрештою, ми тут уже давно, тому потрібну дещицю грецької теж вивчили. Ми всі разом повторяли впівголоса kyrieleison pighé pighé,[59]59
  Господи помилуй, назад, назад (спотв. грец.).


[Закрыть]
наче літанію, і вони відступали вбік, і хто хрестився, хто показував ріжки, щоб уберегтися від вроків, а хто з тією ж метою хапався за причинне місце.

Один зі слуг приніс Никиті шкатулу, і Никита відійшов у глиб кімнати, щоб відчинити її. Він повернувся з кількома золотими монетами для господарів дому, які аж стелилися у подяках, запевняючи, що до самого його від'їзду господарем тут буде він. Численну фамілію розмістили по сусідніх будинках у бруднавих провулках, де жодному латинянину не спало б на гадку шукати поживи.

Цілком задоволений, Никита покликав Певере, який виглядав найголовнішим з господарів, і заявив, що хоч він змушений ховатися, але це для нього не причина відмовлятися від своїх звичних насолод. Місто палало, але в порт і далі прибували купецькі кораблі та судна рибалок, яким доводилося стояти у Золотому Розі, бо змоги вивантажити товар на склади не було. Хто мав гроші, міг дешево купити все потрібне для зручного життя. Щодо куховарства на рівні, то між його тільки-но врятованими родичами був його шуряк Теофіл, чудовий кухар; треба було тільки спитати в нього, які продукти йому потрібні. І десь пополудні Никита зміг запросити свого господаря на обід, гідний логотета. Подали жирне козеня, фаршироване часником, цибулею й порами, під соусом з маринованої риби.

– Понад двісті років тому, – мовив Никита, – до Царгорода прибув як посол вашого короля Оттона один ваш єпископ, Лютпранд, якого прийняв василевс Никифор. Була то не вельми приємна зустріч, і згодом ми дізналися, що у своєму звіті про подорож Лютпранд описав нас, римлян, як брудних, грубих, нечемних, одягнених у поношений одяг людей. Він терпіти не міг смоляного вина, і йому здавалося, ніби всі наші страви потопають у жирі. Лиш про одну-єдину річ говорив він із захватом – про оцю-ось страву.

Бавдолінові козеня вельми припало до смаку, а потім він став далі відповідати на запитання Никити.

– Отже, живучи при війську, ти навчився писати. А читати ти вже вмів.

– Авжеж, але писати важче. Ще й латиною. Бо коли цісар хотів послати своїх вояків до дідькової матері, він робив це по-алеманському, але коли писав папі чи своєму братові у перших Язомірґотту, то це мусило бути латиною, як і будь-який документ канцелярії. Перші літери далися мені важко, я переписував слова і фрази, значення яких не розумів, але загалом наприкінці того року я таки навчився писати. Та Рагевін ще не встиг тоді навчити мене граматики. Я навчився переписувати, але не вмів висловлюватися сам. Ось чому я написав це говіркою Фраскети. Та й зрештою, хіба це справді була фраскетська говірка? У мене в голові перемішалися згадки про інші говірки, які я чув довкола себе – наріччя Асті, Павії, Мілана, Генуї, мешканці яких іноді зовсім не розуміли один одного. А потім ми збудували в тих краях місто, люди зійшлися туди звідусіль, і, споруджуючи вежу, вони знайшли спільну мову. Гадаю, до певної міри то була мова, яку вигадав я.

– Ти став номотетом,[60]60
  Номотет – законодавець (у Древній Греції). У діалозі Платона «Кратил» номотет – це той, хто дає речам імена, законодавець імен.


[Закрыть]
– мовив Никита.

– Не знаю, що це значить, але, може, й так. У кожному разі, наступні аркуші були списані вже досить пристойною латиною. Я був тоді вже у Реґенсбурзі, у спокійній обителі під опікою єпископа Оттона, і в тому супокої перегорнув силу-силенну аркушів… Я вчився. Ти, певно, помітив, що пергамен погано очищений, ще видно подекуди літери, які були на ньому раніше. Я був справжнісінький пройдисвіт, бо обікрав своїх учителів і потім цілі дві ночі вишкрябував літери, вважаючи їх якимись давніми письменами, щоб мати місце, де писати. У наступні дні єпископ Оттон упав у розпач, бо не міг знайти першої версії своєї «Chronica sive Historia de duabus civitatibus»,[61]61
  Хроніка, або Історія двох міст (лат.).


[Закрыть]
яку він писав ось уже понад десять літ, і звинувачував бідолаху Рагевіна, що той загубив її під час якоїсь подорожі. Два роки по тому він врешті зібрався переписати її, я був йому писарем і ніколи не наважився зізнатися, що це я зішкрябав першу версію його «Хроніки». Як бачиш, є правда на світі, бо й я теж потім загубив свою хроніку, але так і не відважився переписати її. Але знаю, що, переписуючи «Хроніку», Оттон дещо змінював…

– У якому розумінні?

– Коли читаєш «Хроніку» владики Оттона, яка описує історію світу, бачиш, що він, так би мовити, не був доброї думки про світ і про нас, людей. Можливо, на початках світ був добрим, а потім дедалі гіршав, одне слово, mundus senescit, світ старіється, ми прямуємо до кінця… Але саме в той рік, коли Оттон знов узявся за «Хроніку», імператор попросив прославити також його діла, й Оттон почав писати «Gesta Friderici»,[62]62
  Подвиги Фрідріха (лат.).


[Закрыть]
яких так і не скінчив, бо помер трохи пізніше, як рік по тому, і продовжив їх Рагевін. А неможливо розповідати про подвиги свого володаря без переконаності в тому, що з його зшестям на трон почалася нова доба, тобто що то буде historia iucundá…[63]63
  Радісна історія (лат.).


[Закрыть]

– Можна писати історію своїх імператорів, не відмовляючись від суворих суджень, пояснюючи, як і чому вони прямують до своєї згуби…

– Може, ти так і робиш, мосьпане Никито, а Оттон так не робив, і я просто розповідаю тобі, як усе було. І так той святий чоловік, з одного боку, заново писав «Хроніку», де у світі все погано, а з другого – «Gesta», де світ ставав дедалі кращим. Ти скажеш, що він суперечив сам собі. Якби лиш це. Річ у тім, що я підозрюю, що в першій версії «Хроніки» світ виглядав ще гірше, і щоб не надто суперечити собі, Оттон, переписуючи «Хроніку», став поблажливішим до нас, нещасних людей. А до цього призвів я, вишкрябавши першу версію. Можливо, якби залишилася тільки перша версія, Оттон не мав би відваги братися за «Gesta», а що саме завдяки цьому творові завтра знатимуть, що Фрідріх робив, а чого не робив, то якби я не вишкріб першої версії «Хроніки», то врешті могло б виявитися, що Фрідріх зовсім не робив усього того, що він, як ми вважаємо, зробив.

– Ти, – казав Никита, – мов той критянин-брехун, переконуєш мене, що ти несосвітенний брехун, і хочеш, щоб я тобі повірив. Хочеш, щоб я повірив, ніби ти розповідаєш побрехеньки всім, крім мене. За стільки років при дворі імператорів я навчився виплутуватися з пасток, розставлених ще хитрішими майстрами брехні, ніж ти… Як ти сам зізнався, ти вже й сам не знаєш, хто ти, і, може, саме тому, що наплів забагато побрехеньок навіть собі самому. І просиш мене вибудувати тобі історію, якoï сам ти сформувати не спроможний. Але я не брехун, як ти. Віддавна я вивчаю оповіді інших, щоб видобути з них істину. Може, ти хочеш отримати історію, що розгрішила б тебе від убивства того чоловіка, якому ти хотів помститися за смерть твого Фрідріха. Крок за кроком ти снуєш історію своєї любові до цісаря, щоб потім було зрозуміло, чому ти вважав своїм обов'язком помститися за нього. Якщо його, таки вбили, і якщо його вбив той, кого вбив потім ти.

Тоді Никита виглянув надвір.

– Полум'я доходить до Акрополя, – мовив він.

– Я приношу містам нещастя.

– Маєш себе за всемогутнього. Це гріх гордині.

– Ні, це хіба що визнання упослідженості. Ціле моє життя так було – варто мені тільки наблизитися до міста, як його знищують. Я народився в краях, де були тільки селища й подекуди невеличкі замки; я чув, як мандрівні купці оспівують красощі urbis Mediolani,[64]64
  Міста Мілана (лат.).


[Закрыть]
але що таке місто, не знав, я навіть у Тердоні не бував, лиш бачив здалеку її вежі, і вважав, що Асті та Павія розташовані на межі Земного Раю. Але пізніше всі міста, які я пізнав, або ось-ось мали бути знищені, або вже були спалені дощенту: Тердона, Сполето, Крема, Мілан, Лоді, Іконій, а відтак – Пндапецім. Так стається і з цим містом. Може, я – як би сказали ви, греки, – поліокласт,[65]65
  Тобто «борець з містами».


[Закрыть]
який накликає на міста біду?

– Не треба так карати себе.

– Твоя правда. Принаймні одне місто – моє місто – я врятував своєю брехнею. Вважаєш, що одного разу досить, щоб не вважати, ніби в мене лихе око?

– Це означає, що ніщо не є наперед визначене.

Бавдоліно трохи помовчав. Тоді обернувся й подивився на те, що було колись Царгородом.

– Я все одно почуваюся винним. Усе це коять венеційці, фламандці, а насамперед лицарі з Шампані та Блуа, з Труа, з Орлеана, з Суасона, не кажучи вже про моїх земляків-монферратців. Я б волів, щоб це місто знищили турки.

– Турки ніколи б такого не зробили, – мовив Никита. – Ми з ними в чудових стосунках. Саме християн нам треба було стерегтися. Та, можливо, вас послала рука Божа, щоб покарати нас за наші гріхи.

– Gesta Dei per Francos,[66]66
  Діяння Бога через франків (лат.) – так називалася повість про Перший хрестовий похід, написана Ґвібертом Ножанським у 1108–1121 pp.


[Закрыть]
мовив Бавдоліно.

4. Бавдоліно розмовляє з імператором і закохується в імператрицю

Пополудні Бавдоліно повернувся до своєї розповіді, яка тепер пішла швидше, і Никита вирішив більше його не перебивати. Він чекав, аж той скінчить розповідати про своє дитинство і дійде до суті. Та він не розумів, що на той час Бавдоліно ще сам не дійшов до суті – він якраз для того й розповідав, щоб дійти до неї.

Опіку над Бавдоліном Фрідріх доручив єпископові Оттону і його помічникові канонікові Рагевіну. Оттон, який походив з великої родини Бабенберґів, доводився імператорові дядьком по матері, хоч був заледве на десять років старший від нього. Надзвичайно вчений чоловік, у Парижі він був учнем великого Абеляра, а відтак став ченцем-цистерціанцем. Ще в дуже молодому віці його возвели до гідності єпископа Фрайзинзького. Не те, щоб він мав якісь особливі обов'язки щодо цього шляхетного міста, але, пояснював Бавдоліно Никиті, у західному християнському світі паростки шляхетних родин призначалися єпископами того чи того місця, але не мусили справді там жити – досить було, що вони користувалися прибутками від своєї посади.

Оттонові не було ще й п'ятдесяти років, але здавалось, ніби йому всі сто: він увесь час покашлював, через день слабував то на стегно, то на плече, мав каміння в нирках, а очі йому весь час закисали, бо він багато читав та писав – і при сонячному світлі, і при світлі свічки. Він був напрочуд дратівливий, як це буває з подагриками, а вперше розмовляючи з Бавдоліном, майже гарчав:

– Ти здобув серце цісаря, наплівши йому купу побрехеньок, хіба не так?

– Учителю, присягаюсь, це не так, – заперечив Бавдоліно.

А Оттон йому:

– От, власне, коли брехун щось заперечує, він насправді це підтверджує. Ходи зі мною. Навчу тебе того, що знаю.

А це свідчить про те, що насправді Оттон був надзвичайно добра душа й відразу полюбив Бавдоліна, бо бачив, що той швидко все схоплює і спроможний зберегти в пам'яті все, що чує. Але він помітив, що Бавдоліно голосно переповідав не лише те, чого навчився, але й свої власні вигадки.

– Бавдоліно, – казав він йому, – ти природжений брехун.

– Чому ви так кажете, учителю?

– Бо це правда. Але не думай, ніби я тобі докоряю. Якщо хочеш стати вченим чоловіком, а може, навіть писати колись Історії, мусиш вміти брехати і вигадувати байки, інакше Історія твоя буде дуже нудною. Та мусиш знати в цьому міру. Світ засуджує брехунів, які тільки й знають, що брехати, до того ж про речі ниці, і винагороджує поетів, які брешуть лиш про речі високі.

Бавдоліно черпав користь із цієї науки, і оскільки сам був брехуном, то поступово став краще розуміти свого вчителя, коли той суперечив сам собі, переходячи від «Chronica sivé Historia de duabus civitatibus» до «Gesta Friderici». I він збагнув, що, прагнучи стати досконалим брехуном, він мусить вислуховувати й те, що кажуть інші, щоб зрозуміти, яким чином одна людина може переконати другу щодо того чи того питання. Приміром, він не раз прислухався до розмов між цісарем і Оттоном стосовно ломбардських міст.

– Та хіба можна бути такими варварами? Недаремно їхні королі носили колись залізну корону! – обурювався Фрідріх. – Хіба ніхто ніколи не навчив їх, що імператора треба шанувати? Бавдоліно, ти це усвідомлюєш? Вони присвоїли собі мої regalia!

– Що ж то таке, ці реґальйолі, мій добрий отче?

Усі засміялися, а найбільше Оттон, бо він, знавець доброї латини давніх часів, згадав, що слово regaliolus означає пташку.

– Regalia, regalia, iura regalia, Бавдоліно, дубова твоя голово! – вигукнув Фрідріх. – Це права, які належать мені, – приміром, право призначати радців, збирати податок з громадських доріг, з ринків, з судноплавних річок, а також право карбувати монети, а ще… ще… і що ще, Райнальде?

– … прибутки від штрафів і пені, від присвоєння майна, яке не має законних спадкоємців, чи від конфіскації через злочинні дії або через кровозмісний шлюб, паї в прибутках з копалень, рудників і ставків, відсоток від скарбів, знайдених у громадських місцях, – перелічував Райнальд з Дасселя, якого невдовзі буде призначено канцлером, тобто другою особою в імперії.

– Ну от. І ці міста захопили всі мої права. Вони що, не розуміють, що є справедливе й слушне? Який диявол так затуманив їм мізки?

– Небоже і цісарю мій, – втрутився Оттон, – ти собі гадаєш, що Мілан, Павія чи Генуя – це те ж саме, що Ульм або Ауґсбурґ. Міста Германії виникли з волі короля, тому вони з самого початку ототожнювали себе з ним. З цими ж містами все по-іншому. Вони виникли, коли германські цісарі були заклопотані іншими справами, і зростали, скориставшись відсутністю над ними володаря. Коли ти хочеш нав'язати їм подесту,[67]67
  Подеста (іт. podesta) – в італійських містах-комунах у XII–XIV ст. – глава виконавчої і судової влади.


[Закрыть]
вони сприймають цю potestatis insolentiam[68]68
  Сваволю володаря (лат.).


[Закрыть]
як нестерпне ярмо й самі вибирають собі консулів, які ними керують.

– А хіба їм не хочеться забезпечити собі захист володаря і бути причетними до гідності й слави імперії?

– Їм цього дуже хочеться, і вони нізащо в світі не відмовилися б від цього привілею, інакше впадуть жертвою якогось іншого монарха – візантійського імператора чи єгипетського султана. Та лиш за умови, що володар буде триматися здалека. Ти живеш в оточенні своїх вельмож і, мабуть, не усвідомлюєш, що в містах цих панують зовсім інші стосунки. Вони не визнають твоїх васалів володарями полів і лісів, бо поля й ліси теж належать містам – крім, можливо, земель марки Монферрато і деяких інших. Май на увазі, у містах керують і верховодять, іноді навіть здобуваючи лицарські титули, молоді ремісники, яких навіть на поріг би не пустили у твій двір…

– Отже, світ перевернувся з ніг на голову! – заволав імператор.

– Добрий мій отче, – підніс тоді палець Бавдоліно, – але ж ти ставишся до мене як до члена твоєї родини, хоча ще вчора я спав на соломі. То як це розуміти?

– А розуміти це треба так, що коли я захочу, то зроблю тебе навіть дукою, бо я – імператор і своїм повелінням можу зробити вельможею будь-кого. Але це не значить, що будь-хто може стати вельможею з власної волі! Хіба вони не розуміють, що коли світ стане на голову, то й вони покотяться до своєї згуби?

– Схоже, ти не маєш рації, Фрідріху, – втрутився Оттон. – Ці міста, з їхнім самоврядуванням, уже стали осередками багатства, туди звідусіль з'їжджаються купці, а їхні мури гарніші й міцніші від мурів багатьох замків.

– На чиєму ти боці, дядьку? – загорлав імператор.

– На твоєму, мій цісарський небоже, але саме тому моїм обов'язком є допомогти тобі зрозуміти, у чому полягає сила твого супротивника. Якщо ти вперто вимагатимеш у них чогось, чого вони тобі дати не хочуть, то витратиш решту свого життя на облогу і здобуття цих міст, а тоді побачиш, як через кілька місяців вони воскресають ще пишнішими, ніж були, і тобі знову доведеться переходити через Альпи й знов підкоряти їх собі. Натомість твоє призначення імператора полягає в іншому.

– У чому ж полягає моє призначення імператора?

– Фрідріху, у своїй «Хроніці», – котра якимсь непоясненним чином кудись зникла і мені доведеться переписати її, хай скарає Бог каноніка Рагевіна, який, безперечно, провинний у цій утраті, – я писав, що колись давно, коли верховним понтифіком був Євгеній ІІІ, до нього з місією від вірмен приїздив сирійський єпископ Ґабали, який розповів йому, що на Крайньому Сході, на землях поблизу Земного Раю процвітає царство царя-жерця, якого звуть Presbyter Johannes, тобто Пресвітер Йоан, і це християнський цар, хоча й послідовник єресі Несторія, а предками його були ті самі Волхви, теж водночас царі й жерці, носії старовинної мудрості, які приходили поклонитися Дитятку кусові.

– А що маю я, імператор Священної Римської імперії, до цього Пресвітера Йоана, хай збереже йому Господь царство та священство в тім його краю у дідька на рогах, де він царює над своїми маврами?

– Бачиш, славетний мій небоже, ти називаєш їх «маврами» і мислиш так, як мислять інші християнські монархи, які виснажують свої сили в обороні Єрусалима; справа це побожна, не заперечую, але лиши її французькому королю, бо франки і так уже верховодять в Єрусалимі. Так-от, призначення християнського світу і будь-якої імперії, яка хоче називатися Священною і Римською, треба шукати по той бік земель маврів. А по той бік Єрусалима і країв невірних лежить християнське царство. Імператор, який зуміє об'єднати обидва царства, те далеке і своє, перетворить володіння невірних і саму Візантійську імперію на два забуті острови, які загубляться у великому морі його слави!

– Байки, любий дядьку. Тримаймося реальності, якщо твоя ласка. Повернімось до тих італійських міст. Поясни мені, любий дядьку, одну річ: якщо становище їхнє таке сильне, чому деякі з них вступають у союз зі мною проти інших, а не всі разом проти мене?

– Принаймні так було досі, – обережно зауважив Райнальд.

– Повторюю, – пояснював Оттон, – вони не хочуть відмовлятися від свого статусу підданців імперії. Саме тому вони просять допомоги у тебе, коли якесь інше місто пригнічує їх, як це є з Міланом та Лоді.

– Але якщо бути містом так вигідно, чому кожне місто тільки й шукає нагоди, щоб притиснути сусіднє, немов хоче забрати його терени і стати королівством?

Тут втрутився Бавдоліно, як досвідчений знавець місцевих обставин:

– Отче мій, річ у тім, що не тільки міста, але й селища по той бік Альп мають за найбільшу втіху, якщо можуть надерти ду… ой!.. – (щипання теж належало до виховних методів Оттона), – тобто одне намагається зігнути в сук інше. Так воно вже є в наших краях. Вони можуть ненавидіти чужинців, але понад усе ненавидять сусідів. А якщо чужинці допомагають нам нашкодити сусідові, ми їм вельми раді.

– Але чому?

– Бо люди загалом лихі, казав мені мій батько, а мешканці Асті ще гірші від Барбаросси, себто від Рудобородого.

– І кого ж то вони звуть Рудобородим? – лютував імператор Фрідріх.

– Тебе, мій отче, саме так там тебе називають – зрештою, я не бачу в цьому нічого поганого, бо борода твоя й справді руда, і тобі вона дуже пасує. А якби вони твердили, що борода в тебе мідного кольору, тобі б сподобалось, якби тебе звали Міднобородим? Я б любив і шанував тебе так само, навіть якби борода твоя була чорна, а що вона в тебе таки руда, не бачу, чому б тобі химерити, якщо тебе називають Барбароссою. Ти так розлютувався через ту бороду, а я лиш хотів тобі сказати, що можеш не хвилюватися – вони ніколи не об'єднаються проти тебе. Вони бояться, що коли візьмуть над тобою гору, одне з них стане сильнішим від інших. Тоді вже краще, щоб був ти. Якщо тільки не змушуватимеш їх платити за це занадто дорогу ціну.

– Не вір усьому тому, що каже тобі Бавдоліно, – усміхався Оттон. – Цей хлопець – природжений брехун.

– Ні, мосьпане, – відповів Фрідріх, – про те, що стосується Італії, він завше каже вельми слушні речі. Приміром, тепер він підказує нам, що дати собі раду з італійськими містами можна лише в тому разі, якщо щосили підживляти розбрат між ними. Але ніколи невідомо, хто з тобою, а хто – проти тебе!

– Якщо Бавдоліно наш каже правду, – осміхнувся Райнальд з Дасселя, – не від тебе залежить, з тобою вони чи проти тебе, а від того, якому місту вони хочуть допекти в той момент.

Бавдоліно трохи шкодував, що Фрідріх, такий славний, величний і могутній, не вміє дивитися на речі очима своїх підданців. Адже на італійському півострові він бував більше часу, ніж на своїх землях. Він, казав собі Бавдоліно, любить наш люд і не розуміє, чому той його зраджує. Може, саме тому він дає нам перцю, мов ревнивий чоловік.

Але протягом декількох місяців після повернення Бавдоліно рідко мав нагоду бачити Фрідріха, який готував зібрання сейму в Реґенсбурзі, а потім у Вормсі. Фрідріх мусив задобрити двох своїх дуже небезпечних родичів – Генріха Лева, якому він врешті віддав герцогство Баварське, та Генріха Язомірґотта, для якого він навіть придумав герцогство Австрійське. Ранньої весни наступного року Оттон заявив Бавдолінові, що в червні всі вони вирушають до Гербіполіса,[69]69
  Латинська назва німецького міста Вюрцбурґ.


[Закрыть]
де Фрідріх має щасливо взяти шлюб. Імператор був уже раз одружений, але розлучився з дружиною кілька років тому, а тепер мав пошлюбити Беатрису Бургундську, яка приносила йому в посаг ціле це графство, аж до Провансу. Посаг цей спонукав Оттона з Рагевіном думати, що то шлюб з розрахунку, та й Бавдоліно, подбавши про новий одяг для себе, як годиться для такої щасливої оказії, готувався побачити свого названого батька попід руку з підстаркуватою бургундською дівицею, яка більше спокушала дібрами своїх предків, ніж своєю власною вродою.

– Щиро зізнаюсь – я ревнував, – казав Бавдоліно Никиті. – Фактично, тільки недавно я знайшов названого батька, а тут мачуха от-от мала забрати його в мене, принаймні почасти.

Тут Бавдоліно замовк, трохи зніяковівши, провів собі пальцем по рубці, а тоді відкрив моторошну істину. Коли він приїхав туди, де мав бути шлюб, виявилося, що Беатриса Бургундська була двадцятилітньою дівчиною, надзвичайної вроди – принаймні такою вона здалася йому, – й, уздрівши її, він застиг на місці, лиш дивився на неї витріщеними очима. Волосся її блищало, мов золото, обличчя було прегарне, уста маленькі й червоні, мов зрілий овоч, зуби рівні й білосніжні, постава пряма, погляд скромний, а очі ясні. Вона була тоненька та струнка, а висловлювалась скромно, та переконливо, і здавалось, ніби краса її сяйвом своїм затьмарює всіх, хто її оточує. Вона вміла показати (а це найвища чеснота майбутньої королеви), що підкоряється чоловікові й боїться його, але сама була його володаркою і виявляла свою супружну волю таким ласкавим способом, що будь-яке її прохання відразу сприймалося як наказ. Якби треба було ще щось додати на її прославу, можна б було сказати, що вона була письменна, грала на музичних інструментах і чудово співала. Тому, закінчував свій опис Бавдоліно, вона була справжньою Беатрисою, себто Благословенною.

Никиті не треба було багато, що%зрозуміти, що юнак з першого погляду закохався у свою мачуху, хоч – адже закохатися йому трапилося вперше – він сам не знав, що з ним діється. Коли закохуєшся вперше, навіть якщо ти селянин, а твоя обраниця – вугрувата селянка, почуття це запалює серце до краю; то що вже казати про селянина, який уперше закохався у двадцятирічну імператрицю з білосніжною шкірою.

Бавдоліно відразу зрозумів, що супроти батька почуття це схоже було на крадіжку, і намагався переконати себе, що через молодий вік мачухи він дивиться на неї як на сестру. Але згодом, хоч він і не вивчав морального богослов'я, він усвідомив, що йому не дозволено любити її навіть як сестру – принаймні поки постать Беатриси вселяла в нього такий трепет і таку глибоку пристрасть. Отож коли Фрідріх представив їй свого малого Бавдоліна (химерне й миле чортеня з Паданських рівнин, як він висловився), а Беатриса ніжно простягла до нього руку і погладила спершу по щоці, а тоді – по голові, Бавдоліно опустив голову й почервонів.

Він мало не зомлів, очі його нічого не бачили, а у вухах немов задзвеніли великодні дзвони. До тями його привела важка рука Оттона, який дав йому потиличника, прошепотівши крізь зуби: «На коліна, поганцю!» Він згадав, що стоїть перед священною римською імператрицею, а також королевою Італії, клякнув і відтоді поводився як досконалий придворний, хіба що вночі йому не спалося, і замість того, щоб тішитися так незбагненно знайденою дорогою до Дамаска,[70]70
  Згідно з Діяннями Апостолів, саме на дорозі до Дамаска св. Павлові явився Ісус Христос, і Павло навернувся. У переносному значенні – слушний шлях, правильна життєва дорога.


[Закрыть]
він залився слізьми через нестерпний пал цієї незнаної пристрасті.

Никита дивився на свого левогривого співрозмовника, милувався делікатністю його бесіди, стриманою риторичністю майже літературної грецької мови і чудувався: що то за створіння сидить перед ним – здатне використовувати грубу мову, говорячи про селян, і мову королів, говорячи про монархів. Чи є насправді в нього своя душа, питав він себе, у цього чоловіка, який у своїй оповіді здатен давати вираз багатьом душам? А якщо він має багато душ, устами котрої з них скаже він мені колись правду?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю