Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

– Мені теж здається, що мені повинно так здаватися, – дипломатично відповів Фрідріх. – Вороже військо тисне нам у спину. Навіть якщо ми візьмемо це Роборето, ми не уникнемо сутички з тим військом. Не варто думати і про те, щоб взяти місто приступом і зачинитися всередині цих мурів – вони-бо такі незграбні, що це може завадити нашій гідності. Тому, мосьпанове, вирішимо так: покиньмо жалюгідне це селище жалюгідним цим пастухам і готуймося до іншої битви. Віддайте відповідні накази. – Тоді, виходячи з імператорського намету, кинув Бавдолінові: – Відпусти цього старого додому. Він, звісно, брехун, але якби мені довелося вішати всіх брехунів, тебе б давно не було на цьому світі.

– Винось звідси ноги, батьку, усе пішло як належить, – мугикнув крізь зуби Бавдоліно, знімаючи з Ґальявда ланцюги, – і скажи Тротті, що я чекатиму його ввечері у відомому йому місці.

Фрідріх притьмом взявся до діла. Згортати табір потреби не було – стан обложників більше нагадував звалище сміття. Він вишикував своїх людей і наказав усе спалити. Опівночі авангард війська вже крокував до полів Маренґо. На обрії, у підніжжі тердонських пагорбів, виблискували вогні: там очікувало військо ліги.

Попрохавши дозволу в імператора, Бавдоліно поскакав у напрямі Сале, а на перехресті вже чекав його Тротті з двома кремонськими радцями. Вони проїхали з милю разом, аж поки не дісталися до передового загону ліги. Там Тротті представив Бавдоліна двом полководцям війська ліги, Еццеліно з Романо та Ансельмові з Довари. Після цього відбулася коротка нарада, підкріплена потиском рук. Обнявши Тротті (була то гарна пригода, спасибі – ні, спасибі тобі), Бавдоліно чимшвидше вернувся до Фрідріха, який чекав на нього скраю галявини.

– Домовлено, отче мій. Вони не нападатимуть. Не мають ні бажання, ні запалу. Ми пройдемо, а вони вітатимуть у твоїй особі свого володаря.

– До наступної сутички, – буркнув Фрідріх. – Але військо втомлене, і що раніше ми розквартируємося в Павії, то краще. Ходімо.

Були то перші години Великодня. Якби Фрідріх обернувся, то помітив би здалеку, як виблискують вогнями мури Александрії. Але обернувся і побачив їх Бавдоліно. Він знав, що деякі з цих вогнів – це горять імперські воєнні машини і намети, але волів уявляти собі, що александрійці танцюють і співають, святкуючи перемогу і мир.

Через милю вони зустріли авангард ліги. Загін лицарів розділився, немов утворивши два крила, між якими пройшли імперці. Незрозуміло було, чи вітали вони їх, чи просто відступили вбік, подалі від гріха. Кілька прибічників ліги підняли зброю, і це можна було вважати знаком привітання. Але то міг бути і жест безсилля чи погрози. Насупившись, імператор вдав, ніби нічого не бачить.

– Гм, – мовив він, – я немов тікаю звідси, а вони салютують мені зброєю. Бавдоліно, чи добре я все чиню?

– Ти чиниш добре, отче мій. Ти поступаєшся не більшим, ніж поступаються вони. З пошани до тебе вони не хочуть нападати у відкритому полі. І за цю пошану ти маєш бути їм вдячний.

– Вона мені належить, – вперто сказав Барбаросса.

– Якщо вважаєш, що вона тобі належить, то тішся, що вони складають її тобі. На що ж ти скаржишся?

– Ні на що, зовсім ні на що, як завше, твоя правда.

Десь близько світанку на далекій рівнині і на перших пагорбах вони помітили основну масу ворожого війська. Воно злилося з легким туманом, і знову було неясно, чи воно з обережності тримається далеко від імперського війська, віддає йому честь чи погрозливо натискає. Рухаючись невеличкими загонами, вони іноді супроводжували на якомусь відрізку шляху імперський марш, іноді, принишкнувши на якомусь пагорбі, спостерігали за імперцями, а іноді здавалося, що вони тікають від них. Панувала глибока тиша, яку переривало лиш цокання кінських копит і кроки вояків. У блідому ранковому світлі то з однієї верхівки, то з другої все ще видно було, як піднімаються тонкі нитки диму, немов один загін подає знаки іншому зі шпиля вежі, схованої в заростях на пагорбі.

Тепер Фрідріх вирішив обернути цей ризикований перехід на свою користь: він звелів підняти штандарти з орифлямами і пройшов маршем, немов Цезар Авґуст після підкорення варварів. Хай там як, але він ішов як батько всіх цих бунтівливих міст, хоч тієї ночі вони могли знищити його.

Вже на під'їзді до Павії він прикликав до себе Бавдоліна.

– Ти невиправний облудник, – сказав він йому. – Проте я справді мав знайти якийсь привід, щоб вилізти з того болота. Тому я прощаю тобі.

– Прощаєш що, отче мій?

– Та я вже знаю що. Але не думай, що я простив тому безіменному місту.

– Воно має ім'я.

– Не має, бо не я назвав його. Скоріше чи пізніше мені доведеться знищити його.

– Але не тепер.

– Ні, не тепер. А потім, будь певен, ти вигадаєш ще якусь побрехеньку. Я мав зрозуміти в ту ніч, що везу собі додому дурисвіта. До речі, я згадав, де бачив того хлопа з коровою!

Але Бавдолінів кінь немов схарапудився, і Бавдоліно потягнув за віжки, зоставшись позаду. Тому Фрідріх не зміг сказати йому, що саме він згадав.

15. Бавдоліно на битві при Леньяно

По закінченні облоги Фрідріх, відчувши спершу полегкість, відступив до Павії, але був незадоволений. Далі настав паскудний рік. Його брат у перших, Генріх Лев, справляв йому клопоти в Німеччині, італійські міста бунтувалися дедалі більше, і щоразу, як він погрожував розгромити Александрію, вони вдавали, ніби їх це не обходить. Людей він тепер мав замало, підкріплення вчасно не надходили, а коли надходили, були недостатні.

Бавдоліно почувався трохи винним через ту витівку з коровою. Звісно, він не обманював імператора, той просто підіграв йому, але тепер обидва не могли без замішання дивитися один одному в вічі, немов двоє дітей, які разом пустували, а тепер соромляться своїх пустощів. Бавдоліна зворушувало майже хлоп'яче збентеження Фрідріха, який починав уже сивіти, а чудова його мідна борода першою стала втрачати свої левині відблиски.

Бавдоліно дедалі більше любив цього свого батька, який усе плекав мрію про імперію, щораз більше ризикуючи втратити свої землі по той бік Альп через прагнення тримати під контролем Італію, яка повсюди вислизала йому з рук. Якось він подумав, що в тому становищі, в якому опинився Фрідріх, лист Пресвітера Йоана дав би імператорові змогу вилізти з цього ломбардського болота, нічого відкрито не зрікаючись. Одне слово, Пресвітерів лист міг би бути чимось на кшталт Ґальявдової корови. Він спробував було заговорити з ним про це, але імператор був не в гуморі й сказав, що в нього на голові речі далеко серйозніші, ніж старечі химери покійного вуйка Оттона. Відтак доручив йому ще якесь посольство, примусивши гуляти туди-сюди Альпами протягом майже дванадцяти місяців.

Наприкінці травня року Божого 1176-го Бавдоліно дізнався, що Фрідріх сидить в Комо, і вирішив поїхати до нього в це місто. По дорозі йому сказали, що імперське військо тепер прямує до Павії, і він звернув на південь, намагаючись нагнати його на півдорозі.

А наздогнав він його на річці Олона, неподалік від фортеці Леньяно, де кілька годин до того несподівано зіштовхнулися імперське військо і військо ліги, причому жодне не мало бажання битися, але обоє мусили прийняти бій, щоб не втратити честі.

Під'їхавши на край поля, Бавдоліно побачив, як до нього біжить якийсь піхотинець з довгою пікою в руці. Бавдоліно пришпорив коня, намагаючись збити вояка з ніг і сподіваючись, що той налякається. Він таки налякався і впав, накрившись ногами і випустивши з рук піку. Бавдоліно зістрибнув з коня і підхопив піку, а той почав кричати, що вб'є його, підвівся і вийняв з-за пояса кинджал. Кричав він це лодійською говіркою. А що Бавдоліно вже звикся з думкою, що лодійці завжди на боці імперії, то, виставивши проти нього піку, оскільки той здавався одержимим, гукнув йому:

– Що ти робиш, вар'яте, я теж на боці імперії! А той йому:

– Тому-то я тебе й вколошкаю!

Тут Бавдоліно згадав, що Лоді перейшло вже на бік ліги, і замислився: «Ну і що ж я маю робити – вбити його, бо піка довша, ніж його ніж? Але ж я ще зроду нікого не вбивав!»

Тоді штурхнув його пікою між ногами, аж той простягнувся на землі, а тоді приставив йому зброю до горла.

– Не вбивай мене, dominus,[103]103
  Пане (спотв. лат).


[Закрыть] я маю семеро дітей, і коли мене не стане, вони завтра ж повмирають від голоду, – заволав лодієць, – відпусти мене, я і так не можу завдати твоїм великої шкоди – ти ж бачив, як легко мене, папушу, звалити з ніг!

– Те, що ти папуша, видно на віддалі одноденного переходу, але якщо я пущу тебе гуляти зі зброєю в руках, то ти ще наламаєш дров. Стягай штани!

– Штани?

– Аякже, дарую тобі життя, але пускаю тебе світити яйцями. Тоді подивимось, чи посмієш ти вернутися на поле бою, а чи радше побіжиш відразу до тих своїх негодованих дітей!

Ворог зняв штани і побіг полями, перестрибуючи через плоти, кваплячись не так через сором, як від страху, що ворожий лицар, побачивши його зад, подумає, буцім він показує йому сідниці зі зневаги, і посадить на палю, як це роблять турки.

Бавдоліно втішився, що йому не довелося нікого вбивати, але тут побачив, що до нього чвалом скаче вершник. Одягнений Бавдоліно був з-французька, тобто видно було, що він не ломбардець. Вирішивши дорого продати свою шкуру, він вийняв меч з піхов. Але вершник минув його боком, горлаючи: «Що ж ти, дурню, тут робиш – не бачиш, як ми нині вам, імперцям, сала залили за шкіру, гайда додому, тобі ж буде краще!» І поскакав геть, не задираючись.

Бавдоліно знову сів у сідло й замислився над тим, куди йому податися – він зовсім нічого не тямив у цій битві, бо досі бачив тільки облоги, а при облозі завжди знаєш, хто на чийому боці.

Він об'їхав гайок і посеред рівнини побачив щось, чого не бачив ніколи раніше: великий відкритий віз, пофарбований у червоне і біле, на якому стояла довга щогла, прикрашена посередині прапорами, вівтар, а навколо вівтаря – лицарі з довгими янгольськими сурмами, що ними вони, мабуть, закликали своїх людей до бою. І він вигукнув, за звичкою своїх рідних країв: «Здуріти можна!» На якусь мить він подумав, що, може, потрапив до Пресвітера Йоана, чи принаймні в Сарандіб, де в бій йдуть возами, запряженими слонами, але віз той явно був запряжений волами, хоч усі тут були вбрані по-панськи, а навколо ніхто не бився. Сурмачі раз у раз сурмили, а тоді зупинялися, не знаючи, що їм робити. Дехто з лицарів показував пальцем на метушіння людей на березі ріки – одні кидалися там на других, галасуючи так пронизливо, що й мертвих можна було підняти. Решта лицарів намагалася зрушити волів з місця, але вперті від природи тварини не мали жодної охоти наближатися до того гармидеру.

«Що ж мені робити, – думав Бавдоліно, – кинутися туди, між тих божевільних, коли я навіть не знаю, хто з них ворог, поки не почую, як вони розмовляють? А коли чекатиму, аж вони заговорять, вони випустять мені кишки!»

Він усе міркував, що робити, а тим часом назустріч йому під'їхав ще один вершник – то був імперський достойник, якого він добре знав. Той теж впізнав його і вигукнув:

– Бавдоліно, ми загубили імператора!

– Що значить – загубили, хай вам грець?

– Хтось бачив, як він бився мов лев з ватагою піших, які відтиснули його коня до гаю там далі, а тоді всі вони щезли посеред дерев. Ми побігли туди, але там не було вже нікого. Мабуть, він спробував кудись тікати, але до основних наших сил він точно не вернувся…

– А де основні наші сили?

– Отож-бо, біда не тільки в тім, що він не вернувся до основних сил нашої кінноти, але й у тім, що цих основних сил уже нема. То була чиста різанина, проклятий день. Спершу Фрідріх кинувся зі своїми вершниками на ворогів, бо здавалося, що то все піхтура, яка скупчилася навколо того їхнього катафалку. Але піхтура ця добре вміла чинити опір, а тоді раптом з'явилася ломбардська кіннота, тож тиснути на наших стали з двох боків.

– Коротше кажучи, ви загубили священного римського імператора! І ти мені це так спокійно кажеш, псяюхо?

– Ти, схоже, тільки-но приїхав і не знаєш, чого ми тут зазнали! Дехто навіть каже, що бачив, як імператор упав з коня, а той потяг його за ногу, яка застрягла в стремені!

– А наші що тепер роблять?

– Тікають, поглянь-но туди – розсипаються між дерев, кидаються в річку, вже ходить поголос, нібито імператор загинув, і кожен намагається дістатися до Павії, як може.

– Легкодухи! І ніхто вже більше не шукає нашого володаря?

– Сутеніє, і навіть ті, хто ще бився, вже виходять з бою – як можна в таких умовах знайти когось, до того ж бозна-де?

– Які легкодухи, – знову сказав Бавдоліно, бо хоч вояком він не був, але серце мав відважне. Він пришпорив коня і з мечем наголо кинувся туди, де на землі лежало найбільше трупів, голосно кличучи свого улюбленого названого батька. Шукати загиблого на цій рівнині, між стількома іншими загиблими, кричати, сподіваючись, що він озветься, було ділом цілковито безнадійним, так що навіть коли він проминав останні загони ломбардців, ті пропускали його, маючи за якогось святого з Раю, який прийшов їм на допомогу, і вітали його урочистими жестами.

У тих місцях, де битва була найзапеклішою, Бавдоліно взявся перевертати трупи, які лежали головою донизу, сподіваючись і водночас боячись знайти при слабкому світлі сутінків любі риси/свого володаря. Він блукав навмання з плачем і, вийшовши з якогось гайка, наштовхнувся на той великий віз, запряжений волами, який повільно покидав поле битви. «Ви бачили імператора?!» – крізь сльози крикнув він, не тямлячи себе і не стримуючись. Ті розреготалися й сказали: «Аякже, он там, в кущах, він саме грав твою сестру!» – і один з них абияк дмухнув у сурму, яка видала якийсь непристойний скрип.

Вони сказали це навмання, а все ж Бавдоліно пішов зазирнути й у ті кущі. Там лежала купка трупів: троє долілиць, а один горілиць. Він підняв тих трьох, що лежали долілиць, і під ними побачив Фрідріха з бородою, рудою від крові. Він одразу втямив, що той живий, бо з примкнутих уст його долинало щось ніби легке хрипіння. Він мав рану на верхній губі, яка все ще кривавила, і великий синець на чолі, який доходив аж до лівого ока; у витягнутих руках він все ще тримав по кинджалу – очевидно, перед тим, як зомліти, він зумів пронизати ними тих трьох бідолах, які кинулися на нього, щоб прикінчити.

Бавдоліно підняв йому голову, витер лице, покликав – і Фрідріх розплющив очі, питаючи, де він. Бавдоліно обмацав його, щоб зрозуміти, чи він не поранений ще десь. Той скрикнув, коли Бавдоліно торкнув його за ступню, мабуть, кінь справді-таки тягнув його якийсь час за щиколотку, вивихнувши її. Весь час розмовляючи з Фрідріхом, який питав його, де він, Бавдоліно витягнув його з купи і поклав на рівному місці. Фрідріх упізнав Бавдоліна й обняв його.

– Володарю і отче мій, – мовив Бавдоліно, – зараз ти сядеш на мого коня, але не напружуйся. Хоч уже ніч, ми мусимо просуватися обережно, бо тут навколо війська ліги, і єдина наша надія – що всі вони гуляють десь в якомусь селі, бо, даруй мені, схоже, що вони перемогли. Але може бути, що дехто з них тиняється десь тут, шукаючи своїх загиблих. Нам доведеться йти лісами і ярами, а не дорогами, щоб дійти до Павії, куди, гадаю, уже відступили твої війська. Можеш поспати на коні, а я догляну, щоб ти не впав.

– А хто догляне, щоб ти не заснув на ходу? – спитав Фрідріх, натягнуто усміхаючись. Тоді промовив: – Мені боляче, коли я сміюся.

– Тепер бачу, що ти очуняв, – мовив Бавдоліно.

Вони йшли цілу ніч, спотикаючись у темряві, навіть кінь спотикався посеред коріння і низьких чагарників, і тільки раз бачили здалеку вогні, які вони оминули, зробивши широке коло. Щоб не заснути на ходу, Бавдоліно говорив, а Фрідріх не спав, щоб не дати заснути йому.

– Всьому кінець, – казав Фрідріх, – я не зможу пережити ганьбу цієї поразки.

– То була всього лише сутичка, отче мій. Крім того, всі вважають тебе загиблим, а тут ти знову постаєш, мов воскреслий Лазар, і те, що здавалося поразкою, усі сприймуть як чудо, якому треба співати «Те Deum».

Насправді Бавдоліно тільки намагався потішити пораненого і приниженого старого. У той день було поставлено під загрозу престиж імперії, не кажучи вже про самого rex et sacerdos. Урятувати становище могло тільки повернення Фрідріха в ореолі нової слави. Тут Бавдоліно не міг не згадати заповіт Оттона і лист Пресвітера.

– Річ ось у чім, отче мій, – сказав він, – те, що сталося, має врешті спонукати тебе усвідомити одну річ.

– Чого ж ти хочеш навчити мене, мосьпане мудрецю?

– Не я маю тебе вчити, борони Боже, а небеса. Ти повинен усвідомити те, що казав владика Оттон. У цій Італії, що далі йдеш, то більше грузнеш у болоті, бо не можна бути імператором там, де є ще й папа, а з цими містами програватимеш завжди, бо ти хочеш навести лад там, де він неприродний, а вони воліють жити у природному для них безладі – точніше, як сказали б паризькі філософи, у стані hyle,[104]104
  Речовина, матерія (грец). Як філософський термін був запроваджений Арістотелем, який мав лід ним на увазі першоматерію, ще не сформовану в реальні речі, які існують в ній тільки як можливість.


[Закрыть] первісного хаосу. Тобі треба націлитися на схід, ген за Візантію, понести клейноди своєї імперії у християнські землі, які простягаються за царствами невірних, об'єднавши сили з єдиним правдивим rex et sacerdos, який править там ще з часів Царів-Волхвів. Тільки тоді, коли ти укладеш з ним союз або коли він присягне підкорятися тобі, ти зможеш вернутися до Рима і трактувати папу як свого посудника, а королів Франції та Англії – як своїх стременних. Тільки тоді нинішні твої переможці знову страхатимуться тебе.

Фрідріх уже геть забув про Оттонові пророцтва, і Бавдолінові довелося нагадати йому.

– Знову той піп? – сказав Фрідріх. – Хіба він справді існує? Де ж він? Як я можу вирушити військом на його пошуки? Я б став Фрідріхом Божевільним, і таким мене б пам'ятали повік.

– Усе було б інакше, якби канцелярії всіх християнських держав, включно з Візантією, дістали листа, якого цей Пресвітер Йоан пише тобі, і тільки тобі, в якому він визнає тебе рівним собі і пропонує об'єднати ваші царства.

І Бавдоліно, який знав лист Пресвітера Иоана сливе напам'ять, взявся декламувати його в нічній пітьмі, пояснивши Фрідріхові, чим є та найкоштовніша у світі реліквія, яку Пресвітер надіслав у скриньці.

– І де ж той лист? Ти маєш його примірник? Чи то ти сам написав його?

– Я відтворив його доброю латиною, з'єднавши розпорошені його члени, зібравши докупи речі, які вже знали і про які говорили мудреці, хоч ніхто їх не слухав. Але все, що говориться в тому листі, таке ж правдиве, як Євангеліє. Якщо бажаєш, можу сказати, що своєю рукою я лиш додав адресу, немов цей лист надісланий тобі.

– І той Пресвітер готовий дати мені той – як ти його називаєш – Ґрадаль, у який було налито кров Нашого Господа? Аякже, то було б вирішальне і найдосконаліше помазання… – бурмотів Фрідріх.

І так у ту ніч вирішилася доля не тільки Бавдоліна, але й його імператора, хоч жоден з них не розумів, що їх чекає.

Перед світанком, усе ще блукаючи обоє уявою в далекому царстві, поблизу якогось струмка вони надибали коня, який утік з поля битви, а тепер не міг знайти дорогу назад. На двох конях, хоча й безліччю бічних доріг, вони наближалися до Павії швидше. їдучи, вони зустрічали невеличкі загони імперців, які відступали, – ті радісно гукали, впізнаючи свого володаря. По дорозі вояки грабували села, тому мали що дати їм підкріпитися, а деякі з них поквапилися вперед, до інших загонів, несучи їм звістку, і тому коли через два дні Фрідріх прибув під браму Павії, усі вже знали радісну новину, і міська знать зі своїми людьми, все ще не вірячи власним очам, приготувала йому врочистий прийом.

Там була й Беатриса, вже у жалобі, бо їй сказали, що муж її загинув. За руки вона тримала двох своїх дітей – Фрідріха, якому було вже дванадцять, хоча, кволий від народження, він виглядав на половину своїх років, і Генріха, який, натомість, успадкував усю силу свого батька, але в той день розгублено плакав, усе питаючи, що сталося. Беатриса здалеку побачила Фрідріха, підбігла до нього, схлипуючи, і пристрасно обняла. Коли він сказав, що живий завдяки Бавдолінові, вона помітила, що той теж тут, уся почервоніла, тоді зблідла, заплакала, потім лиш простягла руку, торкнувшись його серця, і стала благати небеса віддячити йому за те, що він зробив, називаючи його сином, другом, братом.

– У ту саму мить, мосьпане Никито, – сказав Бавдоліно, – я зрозумів, що, рятуючи життя своєму володареві, я сплатив свій борг. Але з цієї самої причини я не міг більше кохати Беатрису. І я зрозумів, що більше не кохаю її. То була немов загоєна рана, вид її породжував у мені приємні спогади, але не трепет, і я відчув, що можу бути біля неї, не страждаючи, і покинути її, не відчуваючи болю. Може, я вже остаточно став дорослим і юнача пристрасність в мені заснула Мені це не справило прикрості, я відчув лиш легкий смуток. Я почувався, мов голубка, яка колись туркотіла нестримно, але пора кохання добігла кінця. Треба було щось робити, вирушати в заморські краї.

– Ти перестав бути голубкою, а став ластівкою.

– Радше журавлем.