Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 34 страниц)

5. Бавдоліно дає мудрі поради Фрідріхові

Наступного дня суцільна хмара диму все ще вкривала місто. Никита скуштував трохи фруктів, неспокійно забігав по кімнаті, а тоді спитав Бавдоліна, чи не можна послати когось з ґенуезців за чоловіком на ймення Архіт, щоб той почистив йому обличчя.

Дивіться-дивіться, казав собі Бавдоліно, місто пропадає пропадом, людей ріжуть на вулицях, ще два дні тому він міг втратити цілу родину, а нині йаму вже конче треба почистити обличчя. Видно, двірський люд у цьому зіпсутому місті звик до такого; а Фрідріх когось подібного вже давно викинув би з вікна.

Згодом прийшов той Архіт, несучи кошик, повний срібного приладдя й плящинок з найнеймовірнішими пахощами. То був справжній митець: спершу він розм'якшив обличчя шматинами, намоченими в гарячій воді, тоді став укривати його пом'якшувальними кремами, а відтак почав його розгладжувати, звільняти від усяких нечистот; врешті він вкрив зморшки гримом, легенько підмалював очі, трошки нарум'янив губи, вищипав волосинки з вух, не кажучи вже про все те, що він робив з підборіддям і волоссям. Никита сидів собі із заплющеними очима і дозволяв цим умілим рукам гладити себе, а голос Бавдоліна, який далі провадив свою історію, заколисував його. Бавдоліно сам час від часу переривав свою оповідь, щоб подивитися, що робить цей віртуоз краси: ось він, приміром, вийняв з банки ящірку, відрізав їй голову й хвіст, порізав її дрібненько, розтер і поставив це місиво варитися у горщику з олією. Та ви що, не знаєте, це ж відвар для укріплення ріденького волосся, яке Никита ще мав на голові, – він зробить його блискучим і пахучим. А ці ампули? Це ж есенції мускатного горіха й кардамону, трояндова вода – усі вони відживляють якусь частину обличчя; оця мазь з меду має зробити губи пружнішими, а ота, склад якої – таємниця, слугує для того, щоб укріпити ясна.

Врешті Никита постав у всій своїй красі, як і личило судді Покрову та логотетові таємниць, і, немов заново народившись, засвітився власним світлом у цьому блідому поранку, на несамовитому тлі Візантію, який димів в агонії. І Бавдолінові якось уже навіть перехотілося розповідати йому про своє юнацьке життя в латинському монастирі, холодному й непривітному, де, з огляду на стан здоров'я Оттона, він мусив їсти харч, що складався лише з вареної городини і подеколи рідкого бульйону.

Того року Бавдолінові судилося провести при дворі небагато часу (а буваючи там, він блукав повсюди боязко і водночас з надією зустріти Беатрису, і була то чиста мука). Фрідріх мусив спершу звести порахунки з поляками (Polanos de Polunia, писав Оттон, gens quasi barbara pugnandum promptissima[71]71
  Поляни з Польщі… людність сливе варварська і до бійки скора (лат.).


[Закрыть]), у березні його знов чекало зібрання сейму у Вормсі для підготовки нового походу на Італію, де знову ж таки дедалі більше бунтувався Мілан разом зі своїми сателітами, відтак у вересні сейм у Гербіполісі, потім у жовтні в Безансоні – одне слово, він гасав, мов чорт. Натомість Бавдоліно здебільшого сидів разом з Отгоном у Морімондському абатстві, далі навчаючись у Рагевіна, і правив за переписувача єпископові, який дедалі більше страждав від недуг.

Коли вони дійшли до тієї книги «Хроніки», в якій оповідалося про Пресвітера Йоана, Бавдоліно спитав, що означає бути християнином sed Nestorianus.[72]72
  Але несторіанином (лат.).


[Закрыть] То ці несторіани були трохи християни, а трохи ні?

– Сину мій, правду кажучи, Несторій був єретиком, але ми багато чим йому завдячуємо. Щоб ти знав, що в Індії, після того, як там проповідував апостол Тома, саме несторіани поширювали християнську релігію аж до кордонів тих далеких країн, звідки привозять шовк. Несторій допустився однієї-єдиної, хоча й вельми серйозної помилки щодо Ісуса Христа Господа Нашого та його Пресвятої Матері. Бачиш, ми твердо віримо, що існує єдина божественна природа, а все ж Трійця, в єдності цієї природи, складається з трьох окремих осіб, Отця, Сина і Духа Святого. Але ми також віримо, що Христос – це одна особа, божественна, яка має дві природи, людську й божественну. Натомість Несторій твердив, буцім Христос мав не тільки дві природи, людську й божественну, але й дві особи. Отже, Марія породила лише людську особу, тому її не можна називати Богоматір'ю, а лише матір'ю Христа-чоловіка, тобто вона не Theotòkos чи deipara, тобто Богородиця, а щонайбільше Christotòkos – Та, що породила Христа.

– Це гріх так думати?

– І гріх, і не гріх… – роздратовано відказав Оттон. – Можна любити Пресвяту Діву, навіть уявляючи її собі так, як уявляв Несторій, але в такому разі ти, безперечно, воздаватимеш їй меншу шану. Та й, зрештою, особа – це індивідуальна субстанція розумної істоти, і якщо в Христі були дві особи, то, значить, були дві індивідуальні субстанції двох розумних істот? До чого це все нас приведе? До твердження, що Ісус одного дня міркував одним способом, а другого – іншим? Усе це не означає, що Пресвітер Йоан – підступний єретик, але було б дуже добре, якби він мав зносини з християнським імператором, який представив би йому правдиву віру в належному світлі, а що він, безперечну людина чесна, то не зможе не навернутися. Але, звісно, якщо ти не візьмешся за вивчення хоч дещиці богослов'я, таких речей ти ніколи не втямиш. Ти кмітливий, а Рагевін – гарний учитель, якщо йдеться про читання, писання, ази рахування і вивчення кількох граматичних правил, але трівіюм і квадрівіюм – то цілком інші речі: перед тим, як вивчати богослов'я, мусиш опанувати діалектику, а всього цього тут, в Морімондо, ти не навчишся. Тобі доведеться вступити до якогось studium[73]73
  Тут: університету (лат.).


[Закрыть] до однієї з тих шкіл, які є у великих містах.

– Але я не хочу йти ні до якого Studium, і навіть не знаю, що воно таке.

– Коли зрозумієш, що це таке, охоче туди підеш. Бачиш, сину мій, усі кажуть, що людська суспільність грунтується на трьох силах – воїнах, ченцях і селянах, і, мабуть, до вчорашнього дня так воно й було. Але живемо ми у нові часи, коли такої ж ваги набуває вчений чоловік, навіть якщо він не чернець, а вивчає право, філософію, рух небесних світил і чимало інших речей, і не завжди звітується про те, що робить, своєму єпископові чи королю. І ці студіуми, які поступово виникають то в Болоньї, то в Парижі, це місця, де культивується і передається знання, яке є одним із різновидів могутності. Я був учнем великого Абеляра, хай помилує Бог сього чоловіка, який стільки грішив, але й стільки страждав і спокутував. Після того нещасливого випадку, коли через злісну помсту його позбавили чоловічої снаги, він постригся у ченці, став абатом і жив далеко від світу. Але в часи найбільшого розквіту його слави він викладав у Парижі, спудеї його обожнювали, а владоможці шанували саме завдяки його знанням.

Бавдоліно обіцяв собі, що ніколи не покине Оттона, від якого він і далі чимало вчився. Але, заки дерева зацвіли вчетверте відтоді, як він із ним запізнався, через малярійні лихоманки, болі у всіх суглобах, запалення легенів і, звісно, камені в нирках, від Оттона зостався лише недогарок. Численні лікарі, серед яких було кілька арабів і євреїв, а отже все найкраще, що міг запропонувати єпископові християнський імператор, мордували це його вже геть тендітне тіло безконечними п'явками, але, з причин, яких ці ковчеги мудрості не могли собі пояснити, після того, як з нього витягли майже всю кров, йому стало гірше, ніж якби вони цього не робили.

Оттон спершу покликав до свого ложа Рагевіна і довірив йому далі писати історію Фрідріхових подвигів, кажучи, що це буде неважко: нехай він лиш описує події і вкладає в уста цісаря слова, взяті з творів стародавніх авторів. Відтак він покликав Бавдоліна.

– Puer dilectissimus,[74]74
  Любий хлопче (лат).


[Закрыть] – сказав він йому, – я відходжу. Можна б навіть сказати, що я повернуся, і я не певен, який вислів буде кращий, і так само не маю певності, яка з моїх історії правдивіша – історія про два міста чи історія про подвиги Фрідріха… (Розумієш, мосьпане Никито, – казав Бавдоліно, – визнання вмирущого вчителя, що він не спроможний розрізнити між двома істинами, може сильно позначитися на житті молодого хлопця.) – Не те, що мене тішить мій відхід чи повернення, але саме це угодне Господові, і якщо я сперечатимусь з Його постановами, Він в цю саму мить може спопелити мене блискавкою, а тому краще скористатися з тієї дещиці часу, яку Він мені залишив. Послухай. Ти знаєш, що я намагався розтлумачити цісареві, як міркують міста по той бік Піренейських Альп. Цісар не може не підпорядкувати їх своїй владі, але зробити це можна різними способами, і не виключено, що існує й інший шлях, ніж шлях облоги й різанини. А що імператор до тебе прислухається, до того ж це твої рідні краї, тобі треба зробити все, щоб примирити вимоги нашого володаря з вимогами міст твоєї землі, щоб загинуло чим менше людей, і щоб урешті всі були задоволені. Тому мусиш навчитися міркувати як належить, і я просив імператора, щоб він послав тебе вчитися до Парижа. Не в Болонью, бо там вивчають тільки право, а такий дурисвіт, як ти, не повинен встромляти носа в пандекти, бо Закон не допускає брехні. У Парижі вивчатимеш риторику й читатимеш поетів: риторика – це мистецтво добре висловлювати речі сумнівної істинності, а обов'язком поетів є вигадувати чудові байки. Непогано буде також, якщо ти вивчиш трохи теології, але не важся стати богословом, бо з речами всемогутнього Бога жартувати не годиться. Вчися добре, щоб потім справити гарне враження при дворі, де ти, безперечно, одержиш гарну посаду, а це найбільше з того, на що може сподіватися селянський син: ти станеш лицарем, рівним багатьом вельможам, і зможеш вірно служити своєму названому батькові. Вчини все це на мій спомин, і хай Ісус дарує мені, що нехотячи я вжив Його слова.

Відтак він захрипів і нерухомо застиг. Бавдоліно вже збирався було закрити йому очі, гадаючи, що він випустив дух, але раптом Оттон знову відкрив уста й останнім подихом прошепотів:

– Бавдоліно, пам'ятай про царство Пресвітера Йоана. Тільки шукаючи його, орифлями християнського світу зможуть вийти за межі Візантії та Єрусалима. Я чув, як ти вигадував чимало оповідей, й імператор тобі вірив. Тож якщо не буде інших відомостей про те царство, вигадай їх. Май на увазі, я не прошу тебе свідчити про те, що вважаєш олжею, бо це гріх, а лиш олживо свідчити про те, що вважаєш істиною, – це-бо чеснотливий чин, який надолужує брак доказів чогось, що безперечно існує або існувало. Благаю тебе: Йоан напевне існує, десь за землями персів та вірмен, поза Бактою, Екбатаною, Персеполісом, Сузою та Арбелою, нащадок Волхвів… Намовляй Фрідріха йти на схід, бо звідти променить світло, яке осяє його як найбільшого зі всіх королів… Витягни цісаря з цього болота, яке простягається від Мілана до Рима… Він може захряснути тут аж до смерті. Хай тримається подалі від земель, де верховодить також папа. Тут він завжди буде імператором лиш наполовину. Пам'ятай, Бавдоліно… Пресвітер Йоан… Шлях на Схід…

– Але чому ти кажеш це мені, учителю, а не Рагевінові?

– Бо Рагевін не має уяви, він може тільки розповідати про те, що бачив, а іноді навіть і того не може, бо не розуміє, що саме бачив. Натомість ти можеш уявити собі навіть те, чого ніколи не бачив. Ох, чому так стемніло?

Як справжній брехун, Бавдоліно сказав йому, щоб він не хвилювався, бо западає вечір. Коли вибило полудень, Оттон випустив з горла хрипкий свист, і його розплющені очі знерухоміли, немов споглядаючи свого Пресвітера Йоана на престолі. Бавдоліно закрив йому їх і заплакав щирими слізьми.

Засмутившись смертю Оттона, Бавдоліно вернувся на кілька місяців до Фрідріха. Спершу його потішила думка, що, знову побачивши імператора, він побачить й імператрицю. І він справді побачив її, та засмутився ще дужче. Не забуваймо, що Бавдолінові ось-ось мало виповнитися шістнадцять років, і якщо раніше його закоханість могла здаватися хлоп'ячим сум'яттям, якого він сам гаразд не розумів, то тепер вона ставала усвідомленим бажанням, сповненим муки.

Щоб не печалитися при дворі ще більше, він завжди супроводжував Фрідріха у його виправах і став свідком подій, які були йому дуже не до вподоби. Міланці вдруге зруйнували Лоді, точніше, спочатку його пограбували, забравши з кожного дому худобу, пашу й домашнє начиння, відтак вигнали за мури всіх мешканців і сказали, що коли ті не підуть собі звідси до дідька, то всі загинуть від меча – жінки, старі й діти, навіть немовлята. Залишивши в місті лише собак, мешканці Лоді подалися геть полями, пішки під дощем, разом з вельможами, які зосталися без коней, та жінками з немовлятами на руках, і раз у раз хтось падав на шляху або скочувався в рів. Вони ледве знайшли притулок в якихсь халабудах між Аддою і Серіо, де спали всі покотом.

Міланці на цьому не заспокоїлись: вони вернулися до Лоді, ув'язнили тих небагатьох людей, які не хотіли піти звідти, вирубали всі виноградники й дерева, а відтак підпалили будинки, винищивши також більшість собак.

Таких речей імператорові терпіти не годиться, тому Фрідріх ще раз пішов на Італію з великим військом, яке складалося з бургундів, лотарингів, богемців, угорців, швабів, франків і ще бозна-якого люду. Найперше він заснував нове місто Лоді біля Монтеджеццоне, а тоді став табором перед Міланом, і йому із запалом допомагали павійці та кремонійці, пізанці, лукійці, флорентійці і сьєнці, віченційці, тревізійці, падуанці, феррарці, равенці, моденці та всі інші, хто вступив у союз з імперією, аби лиш поставити Мілан на коліна.

І їм це таки вдалося. Наприкінці літа місто склало зброю, і щоб зберегти його, міланцям довелося пройти обряд, що принизив навіть Бавдоліна, який з міланцями нічого спільного не мав. Переможені сумною процесією пройшли перед своїм переможцем, усі босоніж і в покаянних рясах, молячи про прощення, разом з єпископом і лицарями, в яких на шиї висіли мечі. Бачачи це їх приниження, Фрідріх знову став великодушним й уділив переможеним поцілунок миру.

«Чи варто було, – замислювався Бавдоліно, – чинити таку сваволю над мешканцями Лоді, щоб тепер довелося отак знімати штани? Чи варто жити в цих краях, де всі немов заприсяглися занапастити себе й одні помагають другим загибнути? Я хочу забратися геть звідси». Насправді він хотів утекти подалі від Беатриси, бо врешті десь прочитав, що віддаль може зцілити від любовної недуги (але ще не добрався до інших книжок, які твердять протилежне – що віддаль тільки розпалює огонь пристрасті). Тому він пішов до Фрідріха і нагадав йому про пораду Оттона, який хотів, щоб Бавдоліна відіслали до Парижа.

Цісаря він застав сумним і гнівним – той ходив туди-сюди по своїй кімнаті, а в кутку сидів Райнальд з Дасселя, чекаючи, аж він заспокоїться. У певну мить Фрідріх зупинився, глянув Бавдолінові у вічі й сказав йому:

– Ти мені свідок, хлопче, я щосили намагаюся дати містам Італії єдиний закон, але щоразу мушу починати спочатку. Може, мій закон не такий? Хто може мені сказати, чи справедливий мій закон?

І Бавдоліно, довго не думаючи, відповів:

– Володарю, коли почнеш отак міркувати, то кінця-краю цьому не буде, а покликання імператора полягає ось у чому: він є імператором не тому, що йому спадають на гадку слушні думки, а навпаки, думки є слушними тоді, коли спадають на гадку йому, ось і все.

Фрідріх глянув на нього й сказав Райнальдові:

– Цей хлопець говорить мудріше, ніж усі ви! Якби лиш ці слова звучали доброю латиною, вони були б подиву гідними!

– Quod principi plaquit legis habet vigorem, те, що подобається володарю, має силу закону, – мовив Райнальд з Дасселя. – Авжеж, звучить це мудро, а до того ж це твердження є остаточним. Але як переконати загал погодитися з цією чудовою думкою – вона ж не записана в Євангеліях?

– Ми добре бачили, що сталося в Римі, – казав Фрідріх, – якщо я дозволяю папі помазати мене, то ipso facto[75]75
  Цим самим (лат.).


[Закрыть] погоджуюся з тим, що його влада вища від моєї, якщо ж я візьму папу за карк і кину в Тибр, мене вважатимуть такою карою Божою, що навіть небіжчик Аттила переді мною не вмиється… Як мені, до дідька, знайти когось, хто б визначив мої права, не прагнучи піднестися наді мною? Нема такого на світі.

– Може, влади такої й справді ні в кого нема, – відповів йому Бавдоліно, – зате у декого є знання.

– Що це значить?

– Пояснюючи мені, що таке studium, владика Оттон розповідав, що ці спільноти вчителів та учнів живуть самі по собі: учні прибувають з цілого світу, і байдуже, чиїми вони є підданцями – вони платять своїм учителям, а отже вчителі залежать тільки від учнів. Саме так живуть навчителі права в Болоньї, саме так це виглядає тепер уже й у Парижі, де раніше професори викладали в катедральних школах, а отже залежали від єпископа, але потім пішли звідти й стали навчати на пагорбі Святої Геновефи,[76]76
  Або Св. Женев'єви (св. Женев'єва є покровителькою Парижа) – пагорб у центрі Парижа, де розташований Латинський квартал. Він досі є центром інтелектуального життя міста.


[Закрыть] і тепер шукають істину, не слухаючи ні єпископа, ні короля.

– На місці їхнього короля я б їм показав, де раки зимують. Але навіть якби було так, то що?

– Так би було, якби ти видав закон, в якому визнаєш, що болонські метри справді незалежні від будь-якої влади – від тебе, від папи та від будь-якого іншого володаря – і служать лише Законові. Якщо ти визнаєш за ними таку унікальну гідність, вони заявлять, що – і саме так підказує практичний розум, здоровий глузд і традиція – єдиним законом є римський закон, а єдиним, хто його представляє, є священний римський імператор, а тому природно, що, як так гарно сказав мосьпан Райнальд, quod principi plaquit legis habet vigorem.

– А навіщо їм це потрібно?

– Тому що взамін ти даєш їм право мати змогу це заявити, а це немало. Тоді будеш задоволений ти, будуть задоволені вони, бо, як приказував батько мій Ґальявдо, рука руку миє, а нога ногу підпирає.

– Вони на це не погодяться, – буркнув Райнальд.

– Аякже, погодяться, – просвітлів на виду Фрідріх, – кажу тобі, погодяться. Тільки спершу вони мусять зробити цю заяву, а потім я дам їм незалежність, інакше всі думатимуть, що вони зробили це, щоб віддячити мені за цей дар.

– Як на мене, чи так зробиш, чи сяк – якщо хтось захоче сказати, що ви домовилися, він однаково це скаже, – скептично зауважив Бавдоліно. – Але хочу я бачити, хто наважиться сказати, буцім болонські вчені ламаного шеляга не варті, якщо сам цісар смиренно питає їхньої думки. У такому разі все, що вони скажуть, буде мов Євангеліє.

Усе так і сталося, того ж самого року в Ронкальї, де вдруге зібрався великий сейм. Для Бавдоліна було то насамперед велике видовище. Як пояснював йому Рагевін – щоб Бавдоліно не думав, ніби все те, що він бачить, це лиш циркова вистава з гербами, кольоровими наметами й майорінням прапорів, де снують купці та фіглярі, – на одному з берегів По Фрідріх наказав відтворити типовий римський табір, щоб нагадати, що його цісарська гідність римського походження. У центрі табору, немов храм, стояв цісарський намет, а навколо нього віночком розташувалися намети феодалів, васалів та їхніх васалів. Поруч з Фрідріхом розмістилися архієпископ Кельнський, єпископ Бамберзький, Даниїл з Праги, Конрад з Ауґсбурґа та інші. По той бік ріки – кардинал-легат апостольського Престолу, патріярх Аквілейський, архієпископ Міланський, єпископи Турина, Альби, Івреї, Асті, Новари, Верчеллі, Тердони, Павії, Комо, Лоді, Кремони, П'яченци, Реджо, Модени, Болоньї і ще хтозна-яких місць. Старшуючи на цих величних і воістину вселенських сходинах, Фрідріх дав знак почати дебати.

Одне слово (казав Бавдоліно, не бажаючи зануджувати Никиту шедеврами двірського, юридичного і церковного красномовства), висловити свою неспростовну вчену думку щодо його повноважень цісар запросив чотирьох найзна-менитіших болонських учених, послідовників великого Ірнерія, і троє з них – Булґарус, Якобус та Гуґо з Порта Равеньяна – висловились так, як бажав Фрідріх, тобто що імператорське право грунтується на римському законі. Іншої думки був лише такий собі Мартінус.

– Якому Фрідріх, мабуть, звелів виколоти очі, – прокоментував Никита.

– Якраз ні, мосьпане Никито, – відповів йому Бавдоліно, – то ви, ромеї, виколюєте очі то одному, то другому і не розумієте, що таке закон, бо забули вашого великого Юстиніана. Відразу по тому Фрідріх оприлюднив конституцію «Habita», яка визнавала незалежність болонського студіуму, а якщо студіум був незалежним, то Мартінус міг казати все, що йому заманеться, й імператор не мав права навіть пальцем до нього доторкнутися. Бо якби доторкнувся, це б значило, що вчені мужі не є незалежними, а якщо вони не незалежні, то їхня думка і виїденого яйця не вартує, і в такому разі Фрідріх ризикував зазнати слави узурпатора.

Овва, думав Никита, мосьпан Бавдоліно хоче переконати мене, нібито це він заснував імперію, бо що б він не сказав, сила його слів така велика, що вони притьмом стають правдою. Послухаймо, що ж там далі буде.

Тим часом увійшли ґенуезці і принесли кошик з фруктами, бо минуло вже півдня і Никита мусив підкріпитися. Вони сказали, що грабунки тривають і краще далі зоставатися вдома. Бавдоліно вернувся до своєї оповіді.

Фрідріх вирішив: якщо в цього ще майже безвусого хлопця, вихованого таким телепнем, як Рагевін, бувають такі проникливі думки, хтозна, що з нього виросте, якщо й справді послати його вчитися до Парижа. Він тепло обняв його і порадив, щоб він вивчився на справжнього мудреця, бо сам Фрідріх, заклопотаний правлінням державою і військовими походами, ніколи не мав часу здобути пристойну освіту. Імператриця попрощалася з ним, поцілувавши його в чоло (і можна уявити собі Бавдолінову нетяму), і сказала (ця дивовижна жінка, хай і велика дама та королева, вміла читати і писати):

– Напиши мені, дай вісточку про себе, про те, що з тобою діється. Двірське життя таке одноманітне. Твої листи будуть мені розрадою.

– Писатиму, присягаюсь, – мовив Бавдоліно із запалом, котрий мав би викликати в присутніх підозри. Але ніхто нічого не запідозрив (хто б там зважав на хвилювання хлопця, який збирається до Парижа?), крім, можливо, самої Беатриси. І справді, вона глянула на нього, немов уперше його побачивши, і раптом її білосніжне лице вкрилося рум'янцем. Але Бавдоліно вклонився, опустивши очі, і вийшов із зали.