Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

– Він з'їхав з глузду, це було видно відразу. І мені здавалося, що з'їхали з глузду й Кіот з Вороном, які безперервно фантазували про те, як вони знайдуть Ґрадаль, а тепер навіть вигадали, що він сам дасть їм себе знайти; а що більше вони про нього говорили, то чудотворнішими ставали його властивості, і вони ще більше мріяли заволодіти ним. Поет знай повторяв: дайте-но мені тільки запопасти Зосиму, і я стану володарем світу. Забудьте про Зосиму, казав я: він не дійшов навіть до Пндапеціма – може, заблукав десь по дорозі, і його кістяк уже розсипається на порох в якомусь запорошеному місці, а Ґрадаль, певно, забрали собі невірні кочівники, які, може, мочаться в нього. Мовчи, мовчи, казав мені Борон, бліднучи.

– І як вам вдалося звільнитися з того пекла? – спитав Никита.

– Якось до нас прийшов Ґаваґай і сказав, що знайшов шлях для втечі. Бідолашний Ґаваґай, він теж із часом постарівся, я так ніколи й не дізнався, скільки живуть одноноги, але він уже не бігав наввипередки з собою, мов блискавка. Він бігав радше як грім, з певним запізненням, і прибігав засапаний.

Ось у чому полягав його план: озброївшись, ми мали зненацька напасти на євнуха, який стеріг птахів рух, примусити його запрягти їх, як звикле, але так, щоб ремені, які підтримували вантаж, були прив'язані до поясів утікачів. Тоді він мав дати птахам наказ летіти до Царгорода. Ґаваґай розмовляв з євнухом і довідався, що той часто посилає птахів рух у те місто, до одного їхнього чоловіка, який мешкає на пагорбі поблизу Пери. І Бавдоліно, і Ґаваґай розуміли сарацинську мову, тому могли простежити, щоб євнух дав відповідний наказ. Прибувши до мети, птахи мали спуститися самі.

– Як це я не подумали про це раніше? – дивувався Ґаваґай, кумедно луплячи себе п'ястуками по голові.

– Гаразд, – сказав Бавдоліно, – але як ми полетимо з ланцюгами на ногах?

– Я знайде терпуг, – пообіцяв Ґаваґай.

Уночі Ґаваґай знайшов їхню зброю та сакви і приніс їх у кімнату, де вони спали. Мечі й кинджали заіржавіли, але по ночах вони чистили і шліфували їх, тручи об камені стін. Дістали вони й терпуг. Він був досить-таки кепський, і вони змарнували цілі тижні, щоб надпиляти кільце, яке охоплювало їм щиколотки. Врешті їм це вдалося, і під розколоте кільце вони протягли мотузку, прив'язану до ланцюга, тому здавалося, ніби вони ходять усе ще сковані. Коли придивитись ближче, обман можна було помітити, але вони сиділи там уже стільки років, що ніхто не звертав на них уваги, а песиголовці вважали їх уже домашніми тваринами.

Одного вечора вони дізналися, що наступного дня їх пошлють принести з кухні кілька мішків зіпсованого м'яса, яке мали згодувати птахам. Ґаваґай попередив їх, що саме на цю нагоду вони чекали.

Вранці вони пішли за мішками, вдаючи, ніби роблять це неохоче, а по дорозі до кліток зайшли до себе в кімнату і поховали між м'ясом зброю. Коли вони підійшли до кліток, там був уже Гаваґай, який розважав сторожа-євнуха, кумедно стрибаючи. Усе інше пішло гладко: вони розв'язали мішки, вийняли шість кинджалів і приклали їх усі разом до горлянки сторожа (Соломон дивився на них, немов його зовсім не обходило те, що діється), а Бавдоліно пояснив євнухові, що той має робити. Той відповів, що нема достатньо збруї, але коли Поет натякнув, що відріже йому вуха, євнух, якому вже й так забагато всього відрізали, погодився зробити те, що йому кажуть. Тож семеро птахів були споряджені так, щоб нести на собі сімох осіб – шістьох людей і одного однонога.

– Дайте мені найміцнішого, – сказав Поет, – адже ти, – звернувся він до євнуха, – на жаль, не можеш лишитися тут, бо заб'єш на сполох або ж гукнеш своїм птахам вертатися назад. До мого пояса приторочимо ще один ремінь, а до нього підвісимо тебе. Отже, птах мій має витримати вагу двох осіб.

Бавдоліно переклав, і євнух сказав, що радий буде супроводжувати своїх напасників на край світу, але тоді спитав, що буде з ним потім. Його заспокоїли: коли вони будуть уже в Царгороді, він зможе піти собі своєю дорогою.

– І поквапмося, – наказав Поет, – бо сморід у цій клітці нестерпний.

Та знадобилося ще біля години, щоб підготувати все, як належить. Кожен добряче прив'язав себе до свого птаха, а Поет прикріпив до свого пояса ремінь, призначений для євнуха. Єдиним, хто ще не був прив'язаний, був Ґаваґай, який підглядав з-за рогу коридору, чи не надходить хтось, хто б міг сплутати їхні плани.

І дехто таки надійшов. Сторожі здивувалися, що бранці, яких послали годувати птахів, ще не вернулися, хоч минуло стільки часу. З глибини коридору надходив гурт песиголовців, які стурбовано гавкали.

– Приходить собачі голови! – гукнув Ґаваґай. – Ви вирушають відразу!

– Дулю з маком ми вирушають відразу, – крикнув Бавдоліно. – Мерщій сюди, ми ще встигнемо прив'язати тебе до збруї!

Вони б не встигли, і Ґаваґай це розумів. Якби втік і він, песиголовці прибігли б до клітки, заки ще євнух встиг би відкрити заслінку і випустити птахів. Він гукнув, щоб вони відкривали клітку і вирушали. У мішки з м'ясом він запхав також свою фістулу. Він узяв її разом з останніми трьома дротиками. «Одноніг помруть, але дотримають вірності пресвятим Волхвам», – сказав він. Простягнувшись на землі, він підняв ногу над головою, підніс фістулу до вуст, дмухнув, і перший з песиголовців упав мертвим. Поки вони вилітали, Ґаваґай встиг вколошкати ще двох, а тоді зостався без стріл. Щоб затримати напасників, він тримав фістулу біля рота, ніби знову збирається дмухнути, але надовго обманути їх не вдалося. Вони накинулися на нього і проштрикнули його своїми мечами.

Тим часом Поет притиснув трохи свій кинджал до горла євнуха, і з нього потекли перші краплі крові, тоді той зрозумів, чого від нього вимагають, і, хоч руки його були зв'язані ременем, відчинив заслінку. Побачивши, що Ґаваґаю гаплик, Поет гукнув: «Кінець, гайда, полетіли!» Євнух дав птахам наказ, вони вирвалися з клітки і полетіли. Саме в ту мить песиголовці ввірвалися в клітку, але їх затримала решта птахів, що лишилася, – розлютовані цим гармидером, вони взялися клювати їх дзьобом.

Усі шестеро опинились у відкритому небі.

– Він правильно дав наказ летіти до Царгорода? – крикнув щодуху Поет Бавдолінові, і Бавдоліно кивнув, що так. – Тоді він нам більше не потрібен, – сказав Поет. Одним-єдиним помахом кинджала він обрізав ремінь, до якого був прив'язаний євнух, і той полетів у порожнечу. – Так легше буде летіти, – мовив Поет. – Ґаваґая помщено.

– Ми летіли, мосьпане Никито, високо над спустошеними рівнинами, на яких, мов рани, видніли тільки русла річок, висохлих хтозна-коли, над засіяними нивами, озерами, лісами, тримаючись за ноги птахів, бо боялися, що збруя нас не витримає. Не знаю, скільки часу ми летіли, і долоні наші були всі в ранах. Ми бачили, як під нами пробігають піщані простори, родючі землі, луки й круті схили гір. Летіли ми під сонцем, але нас затіняли довгі крила, які били об повітря над нашими головами. Летіли ми без кінця, також ночами, і на такій висоті, на яку не піднімались навіть янголи. У певну мить ми побачили на пустельній рівнині під намг десять шерег – так нам здалося – людей (а може, були то мурашки?), які майже рівнобіжно одна до одної прямували невідомо куди. Раббі Соломон став кричати, що то десять загублених племен і він хоче наздогнати їх. Він спробував примусити свого птаха спуститися, смикаючи його за лапи, щоб керувати його польотом, як керують судном, смикаючи за канати вітрил чи повертаючи стерно, але птах розлютився, висмикнув лапи йому з рук і спробував кігтями схопити його за голову. Соломоне, не дурій, кричав йому Бойді, то не твої однородці, то якісь кочівники, які йдуть невідомо куди! Марна справа. У полоні містичного шалу Соломон так вертівся, що виборсався зі своєї збруї і випав, тобто ні – він радше вилетів, розпростерши руки, у небеса, мов янгол Всевишнього, хай буде Пресвятий прісно благословенний, але був то янгол, якого вабила обітована земля. Ми бачили, як постать його зменшується, аж поки вона не злилася з мурашиними постатями внизу.

Через якийсь час птахи рух, вірні отриманому наказові, долетіли до Царгорода, і друзі побачили його куполи, які виблискували на сонці. Птахи спустилися там, де мали спуститися, і друзі наші вивільнилися з пут. Назустріч їм ішов якийсь чоловік, мабуть, приспішник Алоадина, здивований тим, що прибуло стільки посланців на раз. Поет усміхнувся йому, взяв меч і вдарив плазом йому по голові.

– Благословляю тебе во ім'я Алоадина, – серафічно мовив він, поки той лантухом валився на землю. – Киш, киш! – гукнув він відтак птахам. Ті, схоже, зрозуміли тон його голосу, злетіли і зникли за обрієм.

– Ми вдома, – радісно мовив Бойді, хоч дім його був за тисячу миль звідси.

– Сподіваюсь, десь тут є ще наші друзі, ґенуезці, – сказав Бавдоліно. – Пошукаймо їх.

– Побачите, що тут нам стануть у пригоді наші голови Хрестителя, – сказав Поет, який немов аж помолодшав. – Ми вернулися поміж християн. Ми втратили Пндапецім, але, може, завоюємо Царгород.

– Він не знав, – прокоментував Никита, смутно всміхаючись, – що інші християни вже його якраз завойовували.

37. Бавдоліно помножує скарби Візантії

– Тільки-но ми перебралися через Золотий Ріг і ввійшли в місто, як відразу зрозуміли, що ситуація тут така чудернацька, що чудернацькішої ми не бачили зроду. Місто не було обложене, бо хоч ворожі кораблі стояли на рейді, але вороги були розквартировані в Пері, і багато з них ходили по місті. Місто не було здобуте, бо поряд з хрестоносними напасниками ходили також вояки імператора. Одне слово, хрестоносці були в Царгороді, але Царгород їм не належав. А коли ми добралися до моїх друзів-ґенуезців, тих самих, які прихистили й тебе, вони теж не могли гаразд пояснити ані що сталося, ані що може статися.

– Нам теж важко було зрозуміти, – мовив Никита, зітхнувши смиренно. – Але колись я ще напишу історію цих часів. Понад десять років після невдачі походу задля відвоювання Єрусалима, організованого твоїм Фрідріхом, королями Франції та Англії, латиняни захотіли зробити нову спробу під орудою кількох великих володарів, як от Бодуен Фламандський та Боніфацій Монферратський. Але вони мали потребу у флоті і замовили його у венеційців. Я чув, як ти зі зневагою говорив про жадібність ґенуезців, але порівняно з венеційцями вони є втіленням щедрості. Латиняни дістали свої кораблі, але не мали грошей, щоб заплатити за них, тож венеційський дож Дандоло (волею долі був він сліпий, але серед стількох сліпців у цій історії він єдиний бачив далеко) став вимагати, щоб у рахунок їхнього боргу, перед тим як вирушити на Святу землю, вони допомогли йому підкорити Задар.[135]135
  Місто у Хорватії над Адріатичним морем, історична столиця Далмації. Задар деякий час належав Венеційській республіці, а 1183 року перейшов під владу угорського короля. Але венеційці не облишали своїх претензій на це місто, яке довго було причиною воєнних конфліктів між Венецією і Угорщиною.


[Закрыть] Прочани погодилися, і то вже був їх перший злочин, бо в хрестоносці йдуть не для того, щоб потім завойовувати для венеційців якесь місто. Тим часом Алексій, брат того Ісаака Ангела, який скинув Андроника і забрав у нього владу, звелів його осліпити, вислав на морське узбережжя і сам проголосив себе василевсом.

– Про це я відразу дізнався від ґенуезців. Заплутана історія, бо брат Ісаака став Алексієм III, але був ще один Алексій, син Ісаака, якому вдалося втекти; він подався в Задар, який був уже в руках у венеційців, і попрохав латинських прочан допомогти йому сісти на батьків трон, пообіцявши взамін допомогу в завоюванні Святої землі.

– Легко обіцяти те, чого ще не маєш. З другого боку, Алексій III мав би розуміти, що його імперії загрожує небезпека. Але хоч він ще мав очі, його засліпляли лінощі і продажність, яка панувала навколо нього. Уяви собі, у певну мить він хотів було набудувати ще воєнних кораблів, але лісники імперських лісів не дозволили рубати дерева. З другого боку, Михаїл Стрифін, військовий командувач, уже попродав вітрила і ванти, стерна та інші частини існуючих кораблів, щоб наповнити свої скрині. Тим часом у Задарі місцеве населення вітало молодого Алексія як імператора, а в червні минулого року латиняни прибули сюди, перед браму міста. Сто десять галер і сімдесят кораблів, які везли тисячу лицарів і три тисячі вояків, зі щитами на бортах, штандартами, що майоріли на вітрі, і хоругвами на носах та кормах урочисто пропливли протокою Святого Юрія, сурмлячи в сурми і б'ючи в барабани, а наші спостерігали за цим видовищем з мурів. Лиш дехто став кидати камінням, але радше щоб наробити шуму, ніж щоб завдати їм шкоди. Тільки коли латиняни пришвартувалися прямісінько напроти Пери, той безумець Алексій III наказав імперському війську виступити. Але то теж була чиста показуха, бо в Царгороді всі жили немов уві сні. Ти, певно, знаєш, що вхід у Золотий Ріг перегороджує великий ланцюг, який з'єднує береги між собою, але наші кепсько його захищали: латиняни розбили ланцюг, увійшли в порт і висадили військо прямо перед імператорським палацом у Влахернах. Наше військо під проводом імператора вийшло за мури, дами дивилися на це видовище з терас і примовляли, що наше військо, у чудових латах, які виблискують на сонці, схоже на янголів. Стало зрозуміло, що тут щось не так, тільки тоді, коли імператор, замість вступити в битву, вернувся в місто. І ще краще це стало зрозуміло через кілька днів, коли венеційці пішли в наступ на мури з моря, а дехто з латинян зумів перебратися через мури і підпалити найближчі будинки. Після цієї першої пожежі мешканці мого міста почали розуміти, що діється. Що ж тоді зробив Алексій III? Він навантажив уночі на корабель десять тисяч золотих монет і покинув місто.

– А на трон вернувся Ісаак.

– Так, але він був уже старий, а до того ж сліпий, і латиняни нагадали йому, що він мусить ділити імперію з сином, який став Алексієм IV. З цим хлопцем латиняни мали домовленості, про які ми тоді нічого не знали: Візантійська імперія мала повернутися до послуху римському католицькому престолу, василевс мав дати прочанам двісті тисяч срібних марок, провізію на рік, десять тисяч лицарів для походу на Єрусалим і гарнізон з п'ятисот лицарів у Святій землі. Ісаак зрозумів, що в імперській скарбниці не було достатньо грошей, та й не міг він просто так заявити клірові й вірним, що раптом вони мають підкоритися Папі Римському… І так почався фарс, який тривав довгі місяці. З одного боку, Ісаак із сином, щоб зібрати достатню суму, забирали останнє з церков, сокирами вирубували образи Христа, щоб обдерти з них усі прикраси, а потім кидали їх у вогонь, переплавляли все золото й срібло, яке знаходили. З другого боку, латиняни, окопавшись у Пері, тинялися також по цей бік Рогу, сиділи за столом з Ісааком, хазяйнували всюди і робили все, щоб відкласти свій виїзд. Вони казали, що чекають, аж з ними повністю розрахуються, а найбільше натискав дож Дандоло зі своїми венеційцями. Та насправді, гадаю, річ просто в тім, що тут вони знайшли свій Рай і жили блаженно за наш кошт. Не задовольнившись викупом, накладеним на християн, а може, щоб виправдати те, що вони барилися помірятися силами з сарацинами в Єрусалимі, дехто з них став грабувати будинки сарацинів у Царгороді, які жили тут спокійно, і під час цієї сутички влаштували другу пожежу, в якій згорів також найгарніший з моїх будинків.

– А двоє василевсів не протестували проти свавілля своїх союзників?

– Вони були практично заложниками в руках латинян, які зробили собі з Алексія IV посміховисько: якось, коли він був у них у таборі і розважався разом з іншими лицарями, вони зняли йому з голови позолочену шапку й одягли її собі. Ніколи ще візантійський василевс не зазнавав такого приниження! А Ісаак спадав з розуму поміж ненажерливими монахами, марив, що стане володарем світу і поверне собі зір… Аж поки народ не повстав і не обрав василевсом Николу Каннаба. Був то непоганий чоловік, але сила була на боці Алексія Дуки Мурзуфла, якого підтримувала верхівка війська. І йому було неважко захопити владу. Ісаак помер від розриву серця, Мурзуфл звелів стяти голову Каннабові і задушити Алексія IV, а сам став Алексієм V.

– І ми прибилися сюди саме в ті дні, коли ніхто вже не розумів, кому належить влада – Ісаакові, Алексієві, Каннабові, Мурзуфлові чи прочанам, а коли хтось згадував Алексія, ми не розуміли, чи має він на увазі третього, четвертого чи п'ятого. Ми розшукали ґенуезців, які жили там, де ти теж був у них, а будинки венеційців та пізанців згоріли під час другої пожежі, і самі вони знайшли притулок у Пері. У цьому нещасливому місці, вирішив Поет, ми мусимо віднайти наше щастя.

Коли панує анархія, казав Поет, кожен може зробитися королем. Поки що треба було знайти гроші. П'ятеро наших друзів були обдерті, брудні й без шеляга за душею. Ґенуезці прийняли їх сердечно, але натякнули, що гість – немов риба, яка через три дні засмерджується. Поет ретельно вмився, підстриг собі волосся й бороду, позичив у наших господарів пристойну одежу і одного чудового ранку пішов у місто, щоб дізнатись новини.

Увечері він повернувся і сказав:

– Віднині Мурзуфл – ваеилевс, зі всіма іншими він покінчив. Схоже, що він хоче виступити проти латинян, щоб приподобатися підданцям, а латиняни вважають його узурпатором, бо домовленості в них були з бідолашним Алексієм IV, мир його душі – такий молодий, але, видно, така вже доля йому судилася. Латиняни чекають, аж Мурзуфл зробить хибний крок; поки що вони далі п'ють по шинках, але вже знають, що раніше чи пізніше копнуть його і візьмуться грабувати місто. Вони вже знають, яке золото в якій церкві, і знають також, що в місті повно схованих реліквій, але їм відомо також, що з реліквіями не жартують і їхні зверхники заберуть їх собі й відвезуть у свої міста. А що ці graeculi не ліпші від них, то прочани помалу підбираються то до одного, то до другого, щоб тепер за кілька шелягів здобути собі найважливіші мощі. А мораль з цього така: хто хоче збагатитися в цьому місті, продає реліквії, а хто хоче збагатитися, вертаючись додому, купує їх.

– Отже, настав час витягти наші голови Хрестителя! – мовив Бойді з надією.

– Ти, Бойді, говориш лише тому, що маєш рот, – відказав Поет. – По-перше, в одному місті продаси хіба що одну голову, бо потім розійдуться чутки. По-друге, я чув, що тут, у Царгороді, уже є одна голова Хрестителя, а може, навіть і дві. Уяви собі, що обидві вже продали, а тут ми з'являємось з третьою – нам відразу переріжуть горлянку. Отже, з головами Хрестителя нічого не зробиш. Але пошуки реліквій займають час. Річ не в тім, щоб знайти їх, їх треба виготовити – такі самі, як ті, що десь є, але ніхто їх ще не знайшов. Ходячи по місті, я чув, як говорять про багряницю Христа, про різки і стовп бичування, про губку, просяклу жовчю й оцтом, яку піднесли вмирущому Нашому Господу, тільки що тепер вона висохла, про терновий вінець, про скриньку, в якій зберігається шматок хліба з Тайної вечері, про волосини з бороди Розп'ятого, про хітон непошитий Ісусів, на який вояки кинули жереб, про ризи Богородиці…

– Треба подумати, які з них найлегше підробити, – замислено мовив Бавдоліно.

– Атож, – сказав Поет. – Різок всюди можна знайти повно, а от про стовп навіть думати не варто, його з-під прилавка не продаси.

– Але навіщо ризикувати, виготовляючи копії, а потім хтось знайде правдиву реліквію, і ті, кому ми її продали, захочуть гроші назад? – розсудливо мовив Борон. – Подумайте тільки, скільки різних реліквій існує десь на світі. Згадайте, приміром, дванадцять кошів з помноження хлібів і рибин – кошиків усюди повно, досить трохи обваляти їх у пилюці, щоб вони виглядали старими. Згадайте сокиру, якою Ной будував ковчег, – не одну таку сокиру наші друзі-ґенуезці викинули, бо вона затупилася.

– Не така вже й погана ідея, – сказав Бойді, – ходиш по цвинтарях і знаходиш щелепу святого Павла, і не голову, а ліву руку святого Йоана Хрестителя, і так далі: останки святої Агати, святого Лазаря, пророків Даниїла, Самуїла та Ісаї, череп святої Єлени, частину голови святого Филипа апостола.

– Якщо вже так, – сказав Певере, якого захопила ця чудова перспектива, – досить понишпорити тут, унизу, і притьмом знайдете уламок вифлеємських ясел, зовсім невеличкий, уже й не згадаю, звідки він там узявся.

– Ми наробимо небачених реліквій, – сказав Поет, – але виготовимо й відомі, бо про них усі говорять, а ціна з дня на день росте.

Будинок ґенуезців на тиждень перетворився на метушливу майстерню. Бойді знайшов цвях зі Святого Хреста, перечепившись об нього поміж тирсою; Боямондо після ночі жорстоких страждань прив'язав собі мотузку до зіпсованого зуба і вирвав собі його в одну мить – ось вам і зуб святої Анни; Ґрілло насушив на сонці хліба і крихти з нього порозкладав у невеличкі скриньки зі старого дерева, які перед тим змайстрував Тарабурло.

Певере переконав їх відмовитися від кошів з-під хліба і риби, мовляв, після такого чуда натовп напевно розділив їх між собою, і навіть Константан не зміг би зібрати їх докупи. А якщо продавати один, то це буде якась марниця, та й у кожному разі кошик важко тайкома передавати з рук в руки, адже Ісус нагодував чимало люду, тому це не міг бути кошичок, який можна сховати під плащем. Гаразд, облишмо кошики, сказав Поет, але Ноєву сокиру маєш мені знайти. Аякже, відповів Певере, осьде вона – лезо її вже більше схоже на пилу, а руків'я геть почорніло.

Тоді наші друзі перевдягайся вірменськими купцями (ґенуезці вирішили профінансувати цю справу) і почали понуро сновигати по шинках та наметах прочан, роняючи словечко то тут, то там, натякаючи на труднощі, накручуючи ціну, вони, мовляв, ризикують життям, і таке подібне.

Якось увечері Бойді вернувся і сказав, що знайшов одного лицаря з Монферрато, який придбав би Ноєву сокиру, але хотів мати певність, що вона справжня.

– Ага, – сказав Бавдоліно, – ходімо до Ноя і візьмімо в нього присягу з печаттю.

– А Ной хоч умів писати? – спитав Борон.

– Ной умів хіба що хляти вино, – відказав Бойді, – він уже, мабуть, лика не в'язав, коли вантажив тварин на ковчег: з комарами він явно перебрав міру, зате забув єдинорогів, і тому їх більше не знайдеш.

– Знайдеш, усе ще знайдеш… – пробурмотів Бавдоліно, який раптом упав у зажуру.

Певере сказав, що у мандрах він навчився трохи юдейських письмен і може вирізати ножем на руків'ї сокири кілька їхніх ковіньок:

– Ной же був юдей, хіба ні?

Юдей, юдей, аякже, притакували друзі: добре, що бідолашного Соломона вже нема, бо то була б для нього чиста мука. Але таким робом Бойді зумів продати сокиру.

Бували дні, коли важко було знайти покупців, бо місто охоплювала метушня, і прочан раптом відкликали в табір для бойової готовності. Приміром, пішли чутки, ніби Мурзуфл напав на Філею, місто на узбережжі, прочани виступили згуртованими лавами, відбулася битва, а може, просто сутичка, але Мурзуфл дістав доброго прочухана, до того ж у нього забрали хоругву з образом Богородиці, яка була гербом його війська. Мурзуфл вернувся в Царгород, але наказав своїм людям мовчати про ту ганьбу. Латиняни прознали про його мовчання, і одного чудового ранку прямо перед мурами пропливла їхня галера з хоругвою добре на виду, а на галері прочани непристойно жестикулювали перед ромеями – крутили їм дулі і били лівою рукою по згині правого ліктя. Мурзуфл наївся ганьби по самі вуха, а ромеї співали про нього на вулицях пісеньки.

Коротко кажучи, від січня до березня друзі наші бавили час між виготовленням добротних реліквій і пошуком відповідних покупців. І так, від підборіддя святого Еобана нині до гомілки святої Кунеґунди завтра зібрали гарненьку суму грошей, що дало їм змогу віддати борг ґенуезцям та й самим стати на ноги.

– І це має пояснити тобі, мосьпане Никито, звідки в минулі дні у твоєму місті взялося стільки подвійних реліквій, і Бог один знає, котра з них правдива. Та, з другого боку, стань на наше місце – ми ж мусили якось жити поміж латинянами, спраглими грабунку, і твоїми греками, тобто, даруй, твоїми римлянами, готовими дурити їх. Фактично ми дурили дурисвітів.

– А все ж, – смиренно мовив Никита, – не одна з цих реліквій, опинившись у їхніх варварських церквах, надихне одичілих латинян на святі думки. Зі святими помислами й реліквія стане святою. Шляхи Господні безконечні.

Тут вони могли вже заспокоїтися і вирушити додому. Кіот з Вороном не знали, куди податися, бо вже відмовилися від пошуків Градаля, а разом з ним і Зосими; Бойді твердив, що на ці гроші в Александрії він накупить собі виноградників і закінчить свої дні великим паном; Бавдоліно найменше зі всіх знав, що йому робити: пошукам Пресвітера Йоана настав кінець, Гіпатію він втратив, і йому стало байдуже – жити чи вмирати. Але з Поетом усе було по-іншому: його захопили мрії про всемогуття, він поширював скарби Господні по цілому світі й намірявся розширити свою клієнтуру від прочан найнижчого стану до владоможців, їхніх зверхників, прагнучи здобути їхню милість.

Якось він прийшов з новиною, що десь у Царгороді є Мандиліон, Спас Нерукотворний, образ з Едеси – неоціненна реліквія.

– Що ж то таке, той мандолін? – спитав Боямондо.

– Це невеличка шматина, якою витирають лице, – пояснив Поет, – і на ній відбитий лик Господа. Не намальований, а відбитий природним чином: це нерукотворний образ. Абґар V, цар Едеси, був хворий проказою і послав свого канцеляриста Ганнана до Ісуса, щоб той прийшов і зцілив його. Ісус не міг прийти, але взяв цю шматину, витерся, і на ній відбилися риси його обличчя. Ясна річ, одержавши цю шматину, цар одужав і навернувся до правдивої віри. Багато століть тому, коли перси взяли Едесу в облогу, Мандиліон вивісили на мурах міста, і він врятував його. Відтак цісар Константин купив це полотно і привіз його сюди; спершу воно зберігалося у Влахернській церкві, тоді у Святій Софії, а відтак у каплиці на Фаросі. Це правдивий Спас Нерукотворний, хоч кажуть, ніби є ще інші: у Камулії біля Кападокії, у Мемфісі в Єгипті та в Анаблаті поблизу Єрусалима. У цьому нема нічого неможливого, бо Ісус за своє життя, мабуть, не раз витирав собі обличчя. Але цей Мандиліон, безперечно, найчудотворніший зі всіх, бо на Великдень лик змінюється відповідно до пори дня – на світанку набирає обрисів новонародженого Ісуса, коли настає час третій, він відтворює Ісуса-підлітка і так далі, аж в пору часу дев'ятого він показує Ісуса дорослого, у час Страстей.

– Звідкіля ти все це знаєш? – спитав Бойді.

– Мені розповів це один монах. Отож це і є правдива реліквія, і коли з такою річчю повернутися на наші землі, можна здобути почесті й пребенди, досить тільки знайти відповідного єпископа, як це зробив Бавдоліно, запропонувавши своїх трьох Волхвів Райнальдові. Досі ми продавали реліквії, а тепер настала хвилина купити таку реліквію, яка забезпечить нам багатство.

– А в кого ти купиш той Мандиліон? – стомлено спитав Бавдоліно, якого вже аж вивертало від усього цього святокупства.

– Його вже купив один сирієць, з яким я випивав якось увечері і який служить у дуки Афінського. Але він сказав мені, що дука той віддав би Мандиліон і ще хтозна-що, аби лиш запопасти Синдон.

– А тепер скажи нам, що таке той Синдон, – сказав Бойді.

– Кажуть, що в церкві Святої Марії у Влахернах зберігалася Свята Плащаниця, на якій відбиті обриси цілого тіла Ісуса. Про неї в місті говорять, що тут її бачив Амальрих, король Єрусалимський, коли відвідував Мануїла Комнина.

Інші ж мені казали, що її віддали на зберігання в церкву Пресвятої Діви в Буколеоні. Але ніхто її ніколи не бачив, і якщо вона існувала, то щезла вже бозна-коли.

– Не розумію, куди ти ведеш, – сказав Бавдоліно. – Гаразд, хтось має Мандиліон, який охоче обміняв би на Синдон, але ж у тебе нема Синдону, а мені якось ніяково підробляти тут образ Нашого Господа. То що з того?

– Синдону я не маю, – сказав Поет, – зате його маєш ти. – Я?

– Пам'ятаєш, я питав тебе, що там у тій шкатулці, яку вручили тобі помічники Диякона перед тим, як ми втекли з Пндапеціма? Ти сказав мені, що там є образ того нещасливця, що відбився на його жалобному покривалі, коли він помер. Покажи мені це.

– Та ти здурів, це ж моє святе доручення, мені дав його Диякон, щоб я відніс Пресвітерові Йоану!

– Бавдоліно, тобі понад шістдесят років, і ти ще віриш у Пресвітера Йоана? Ми на власні очі бачили, що його нема. Покажи-но мені цю річ.

Бавдоліно неохоче витяг зі своїх саков шкатулку, вийняв з неї сувій, розгорнув його і у світлі показалося полотно великого розміру. Тоді він кивнув іншим, щоб вони повідсували столи і лави, бо треба було багато місця, щоб розгорнути його на долівці повністю.

То було величезне простирадло, на якому подвійно відбилася людська постать, немов загорнене в нього тіло залишило свій відбиток двічі, спереду і ззаду. Дуже добре видно було обличчя, волосся, розсипане по плечах, вуса й бороду, заплющені очі. Позначений милосердною смертю, нещасливий Диякон залишив на полотні образ сильного тіла й обличчя з погідними рисами, на якому лиш з трудом можна було розгледіти невиразні ознаки ран, синців та виразок – сліди прокази, яка зруйнувала його.

Бавдоліна знов охопило зворушення, і він зрозумів, що на цьому полотні покійний віднайшов стигмати своєї страдницької величі. Тоді він буркнув:

– Не можна продавати відбиток прокаженця, до того ж несторіанина, як образ Нашого Господа.

– По-перше, Афінський дука цього не знає, – відказав Поет, – а саме йому ми маємо це втиснути, а не тобі. По-друге, ми його не продаємо, а обмінюємо, значить, це не святокупство. Я йду до сирійця.

– Сирієць спитає тебе, чому ти його міняєш, адже Синдон незрівнянно цінніший від Мандиліона, – сказав Бавдоліно.

– Бо його важче тайкома вивезти з Царгорода. Бо він занадто цінний, і лиш царствена особа може дозволити собі придбати його, а для Лику ми можемо знайти менш вельможних покупців, які, однак, заплатять відразу і готівкою. Бо якщо ми запропонуємо Синдон якомусь християнському володареві, він скаже, що ми його вкрали, і звелить нас повісити, тоді як Образ з Едеси може виявитися тим самим, що був у Камулії, Мемфісі чи Анаблаті. Сирієць зрозуміє мою рацію, ми ж бо тої самої породи.

– Гаразд, – мовив Бавдоліно, – ти віддаси це полотно Афінському дуці, і те, що він привезе собі додому образ, який нічого спільного не має з Христом, мене не обходить. Але ти знаєш, що для мене образ цей набагато цінніший від образу Христа, знаєш, що він мені нагадує, тому ти не повинен спекулювати такою священною річчю…

– Бавдоліно, – сказав Поет, – ми не знаємо, що діється там, у нас удома. З допомогою Едеського Лику ми притягнемо на свій бік якогось архієпископа, і доля наша забезпечена. Зрештою, Бавдоліно, якби ти не вивіз цей саван з Пндапеціма, тепер гуни витирали б ним собі задницю. Чоловік той був тобі дорогий, ти розповідав мені його історію, коли ми блукали по пустелях і були в полоні, ти оплакував його смерть, марну і забуту всіма. Тож тепер останній його портрет буде десь шануватися як образ Христа. Яку коштовнішу гробницю ти можеш бажати для дорогого тобі небіжчика? Ми не принижуємо спогад про його тіло, а радше… як це сказати, Бороне?