Текст книги "Бавдоліно"

Автор книги: Умберто Еко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 34 страниц)

13. Бавдоліно бачить, як народжується нове місто

У Парижі Бавдоліно жив уже десять років, перечитав усе, що можна було перечитати, навчився греки від однієї повії-візантійки, писав вірші й любовні листи, приписуючи їх іншим, фактично вибудував царство, яке він і його друзі знали так добре, як ніхто, але студій своїх так і не закінчив. Він потішав себе думкою, що навчання в Парижі саме по собі було для нього річчю надзвичайною, якщо згадати, що ще недавно він коровам хвости крутив. Утім, подумав він, до шкіл вчащають радше такі злидні, як він, ніж сини синьйорів, бо ті мають учитися воювати, а не читати і писати… Одне слово, він не відчував, що має особливо чим похвалитися.

Якось Бавдоліно усвідомив, що йому вже двадцять шість років, плюс-мінус якийсь місяць: він пішов з дому в тринадцять років і ось уже рівно тринадцять років там не був. Він відчув щось, що можна б назвати тугою за рідним краєм, але що ніколи раніше він цього не відчував, то й не відав, що це таке. Тому він подумав, що стужився за своїм названим батьком і вирішив поїхати до нього в Базель, де той зупинився, вкотре повертаючись з Італії.

Він не бачився з Фрідріхом від часу народження його первістка. Поки він писав і переписував лист Пресвітера, імператор чого тільки не робив – звивався, мов вугор, пересуваючись з півночі на Південь, їв і спав у сідлі, як його предки-варвари, а царським палацом йому слугувало кожне місце, де він зупинявся. За ті роки він двічі побував в Італії. За другим разом на зворотній дорозі він зазнав приниження в Сузі, мешканці якої збунтувалися, змусивши його потай тікати в чужому одязі і взявши Беатрису заложницею. Потім сузанці відпустили її, не завдавши кривди, але він набрався ганьби і заприсягся відомстити Сузі. Але й вернувшись по той бік Альп, він зовсім не відпочивав, бо мусив укоськати німецьких князів.

Коли врешті Бавдоліно зустрівся з імператором, той був вельми похмурий. Він зрозумів, що Фрідріх дедалі більше журиться, з одного боку, здоров'ям старшого сина, теж Фрідріха, а з другого – справами Ломбардії.

– Гаразд, їх можна зрозуміти, – визнав цісар, – і кажу це лише тобі: мої старости і посли, мої збирачі податей і намісники вимагали не тільки того, що належить мені, але всемеро більше; з кожного вогнища вони веліли платити щороку три сольди старою монетою, за кожен млин на судноплавних водах хотіли двадцять чотири старих динара, у рибалок забирали третину риби, а у тих, хто помирав бездітним, конфісковували спадок. Знаю, мені треба було прислухатися до скарг, які до мене надходили, але думки мої були тоді деінде… А тепер, схоже, кілька місяців тому ломбардські міста об'єдналися в лігу, антиімперську лігу, розумієш? І що вони вирішили першим ділом? Відбудувати міланські мури!

Те, що італійські міста завжди були бунтівливі й зрадливі, нікого це дивувало, але ліга – це початок іншої res publica. Звісно, навіть мови не могло бути про те, щоб ліга ця утрималася надовго, адже італійські міста люто ненавиділи одне одного, а все ж була то зневага для честі імперії.

Хто ж пристав до цієї ліги? Подейкували, буцім в якомусь абатстві неподалік від Мілана зібралися представники Кремони, Мантуї, Берґамо, можливо, також П'яченци та Парми, але точно невідомо. Та чутки на цьому не зупинялися – люди говорили ще й про Венецію, Верону, Падую, Віченцу, Тревізо, Мантую, Феррару і Болонью.

– Болонья, ти собі уявляєш?! – горлав Фрідріх, крокуючи туди-сюди перед Бавдоліном. – Ти пам'ятаєш, правда? Завдяки мені ті кляті метри можуть заробляти скільки завгодно грошей на тих своїх триклятих спудеях, не звітуючись ні мені, ні папі, а тепер вони лигаються з тою лігою! Такого нахабства світ не бачив! Там бракує тільки Павії!

– Або Лоді, – додав Бавдоліно, вважаючи це абсурдом.

– Лоді?! Лоді?! – репетував Барбаросса, збуряковівши на виду, немов його ось-ось грець вхопить. – Та якщо вірити донесенням, Лоді вже брало участь у їхніх зустрічах! Я кров'ю своєю захищав тих баранів, бо без мене міланці щороку рівняли б їх місто із землею, а тепер вони кумаються зі своїми катами і снують змову проти свого доброчинця!

– Отче мій, – спитав Бавдоліно, – але що значить – якщо вірити донесенням? Хіба тобі більше не доносять вірогідних відомостей?

– Ви, паризькі спудеї, певно, геть втратили розуміння того, що діється на цьому світі, чи що? Якщо є ліга, значить, є й змова, а якщо є змова, то ті, що досі були на твоєму боці, тебе зрадили, брешуть тобі в живі очі, а самі роблять усе навпаки. Тому цісар останнім довідується про те, що вони там витворяють, – як чоловік, що має невірну дружину, і про неї знають усі сусіди, тільки не він!

Гіршого порівняння вигадати він не міг, бо саме в ту мить увійшла Беатриса, яка прознала про прибуття любого Бавдоліна. Бавдоліно клякнув і поцілував їй руку, не дивлячись в обличчя. Якусь мить Беатриса вагалася. Може, їй здавалося, що якщо вона не виявить ознак довіри й прихильності, це зрадить її збентеження; тому вона по-материнському поклала другу руку йому на голову, куйовдячи легенько волосся – забувши, що заледве тридцятилітній жінці не годиться так голубити дорослого чоловіка, лиш трохи молодшого від неї. Фрідріх же сприйняв це як цілком звичайну річ: він – батько, вона – мати, хоч обоє й названі. Лиш Бавдоліно почувався мов на жаринах. Цей подвійний доторк, її близькість, яка давала йому змогу відчувати запах її одежі, немов це запах плоті, звук її голосу – яке щастя, що в цій позі він не міг дивитися їй у вічі, бо одразу зблід би і впав би на землю без тями, – сповнювали його нестерпною насолодою, яку, однак, затьмарювало відчуття, що цим простим жестом пошани він знову зраджує свого батька.

Він не знав би, як попрощатися, якби імператор не попрохав його про послугу, чи пак не дав наказ, а це було одне й те ж. Він хотів краще зрозуміти італійські справи, а що не довіряв ні урядовим посланцям, ні посланим урядовцям, то вирішив вирядити туди кількох довірених людей, які знають цю країну, але яких не сприйматимуть як людей імператора, щоб вони рознюхали, чим там пахне, і зібрали відомості, не викривлені зрадою.

Думка покинути двір, де він почувався ніяково, була Бавдолінові до вподоби, а відразу по тому в нього виникло ще одне почуття: він відчув нестримне зворушення при думці, що знову побачить свої краї, і врешті зрозумів, що саме задля цього він пустився в цю подорож.

Проскакавши через багато міст, а точніше протрюхикавши через них на мулі – адже видавав він себе за крамаря, який мирно мандрує від селища до селища, – Бавдоліно нарешті добрався до пагорбів, по той бік яких, після доброго шматка шляху рівниною, він мав перейти вбрід Танаро, а потім поміж скелями й болотами дістатися до рідної Фраскети.

У ті часи той, хто вирушав з рідного дому, покидав його назавжди, не гадаючи колись вернутися, але в ту мить Бавдоліно відчув, як кров застугоніла йому в жилах, бо раптом йому страшенно захотілося дізнатися, чи живі ще його старі.

Мало того – перед очима його уяви раптом постали обличчя інших хлопчаків з "їхньої околиці: Мазулу з присілка Паніцца, з яким він ходив наставляти пастки на диких кроликів, Порчеллі, званий Ґіно (чи навпаки, Ґіні, званий Порчелло?), з яким при зустрічі він перекидався камінням, Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, і Куттіка з Кварньєнто, з якими вони разом рибалили на Борміді. «Господи, – думав він, – може, смерть мене десь тут чекає, бо, кажуть, тільки перед смертю так виразно згадується дитинство…»

Був то Свят-вечір перед Різдвом, але Бавдоліно цього не знав, бо втратив лік днів під час своєї мандрівки. Він тремтів від холоду на своїй мулиці, яка також закоцюбла, але небо в променях призахідного сонця було ясне й чисте, як тоді, коли насувається снігопад. Він впізнавав ті місця, немов проходив тут учора, бо пам'ятав, як йшов цими пагорбами зі своїм батьком, переганяючи покупцеві трьох мулів, як насилу вилазив на круті схили, які виснажували хлопчачі сили, а ще треба було гнати тварин, яким таке зусилля було зовсім не до шмиги. Зате зворотна дорога була приємною – вони дивилися на рівнину з вишини, вільно збігаючи вниз по схилах. Бавдоліно пригадав, що на короткому відтинку неподалік від річки рівнина утворює складку, і з верхівки цієї складки він бачив тоді, як з молочно-білого туману виринають дзвіниці кількох селищ уздовж річки Берґольйо, бачив Роборето, а потім дальші Гамондіо, Маренго і Палеа – тобто всю ту місцевість, укриту трясовинами, рінню й чагарями, скраю якої, може, усе ще стояла хатина доброго Гальявда.

Та коли він дійшов до верхівки, перед ним відкрився інший краєвид: всюди навколо, на пагорбах та в інших долинах, повітря було прозоре, і лиш рівнина перед ним вкрилася імлистими випарами, тими сіруватими клубами, які іноді насувають на тебе на дорозі, огортають так, що перестаєш будь-що бачити, а тоді оминають тебе і йдуть собі геть, як і прийшли. І Бавдоліно подумав: ти диви, навіть коли повсюди серпень, у Фраскеті панують тумани, вічні, мов сніги на верхівках Піренейських Альп, – але прикрощів йому це не завдало, бо хто в тумані народився, почувається в ньому як удома. Проте, сходячи поступово вниз, до річки, він зрозумів, що клуби ці були не мрякою, а хмарами диму, крізь які видніли вогні, що їх живили. Вдивляючись крізь дим і вогонь, Бавдоліно побачив, що на рівнині по той бік річки, навколо колишнього Роборето розрослося поселення, простягаючись у бік полів: повсюди грибами повигулькували нові будинки, одні муровані, а інші – дерев'яні, деякі ще недобудовані, а далі на захід видніли початки міського муру, якого в тих місцях ніколи не бувало. На вогнищах кипіли казани, де, мабуть, гріли воду, щоб не дати їй відразу замерзнути, трохи далі її наливали в ями, повні вапна або розчину. Колись Бавдоліно вже бачив, як закладали новий собор у Парижі, на острові посеред річки, і тому знав, як виглядають усілякі пристрої й риштування, що їх використовують майстри-муляри: наскільки він міг зрозуміти, там на голій землі саме народжувалося місто, а таке видовище можна побачити хіба що раз у житті, та й то коли пощастить.

«Здуріти можна, – сказав він собі, – варто лиш відвернутися на мить, і ось тобі нове місто». І пришпорив свою мулицю, щоб якомога швидше спуститись у долину. Переправившись через річку на великому плоті, який віз каміння різного ґатунку і величини, він вийшов на берег саме там, де на хисткому помості кілька робітників споруджували оборонний мур, а знизу інші лебідкою піднімали їм у корзинах жорству. Але лебідкою назвати це можна було тільки умовно, бо примітивніший механізм важко собі навіть уявити, – трималася вона не на міцних стовпах, а на тичках, тому весь час гойдалася, і двоє людей, які обслуговували її на землі, не так тягли за мотузку, як намагалися стримати загрозливу хитавицю цього жердя. Бавдоліно відразу подумав собі: «Ну от, цілком очевидно, коли тутешні люди щось роблять, то виходить як не косо, то криво. Хіба хтось бачив, щоб так працювали? Якби я був тут господарем, я б уже давно взяв їх за в'язи і кинув у Танаро».

Але трохи далі він побачив інший гурт людей, які з кепсько обтесаного каміння, кривих балок і колон з капітелями, що виглядали так, немов вистругав їх останній бовдур, намагалися спорудити невеликий портик. Для піднімання будівельних матеріалів вони теж спорудили щось віддалено схоже на підйомний механізм, і Бавдоліно зрозумів, що порівняно з ними будівники муру за вправністю дорівнювали славетним майстрам-комаскам.[95]95
  Майстри-комаски – корпорація ремісників, будівничих, каменярів і малярів, які походили з місцевостей навколо озера Комо, на пограниччі між сучасним швейцарським кантоном Тічіно і Ломбардією, і працювали там починаючи з VIII ст., а потім мандрівними бригадами розійшлися по цілій Європі, де мали славу видатних майстрів будівничої справи. Дійшли вони й до України – комаском був, наприклад, Петро Італієць, будівничий кількох ренесансних споруд у Львові.


[Закрыть]

Зрештою він перестав порівнювати, коли, пройшовши трохи далі, побачив ще інших робітників, більше схожих на дітей, які ліплять пасочки з болота: не покладаючи, так би мовити, ніг, вони завершували спорудження глинобитної халабуди з безформного каміння; ще три подібні халабуди, вкриті абияк спресованою соломою, уже стояли поруч. Таким чином виникала вуличка з кривобоких халуп, немов робітники змагалися, хто швидше закінчить до свята, геть не зважаючи на будь-які правила будівельного ремесла.

Але, поступово проникаючи в меандри цієї незавершеної будови, іноді він бачив рівно поставлені мури, Грунтовно зведені каркаси фасадів і бастіони, які навіть у напівготовому вигляді справляли враження надійного захисту. З цього всього він зрозумів, що будувати те місто зібрався люд різного походження і вмінь; і хоч багато хто з них вперше брався за таку роботу – то були селяни, які зводили будинки так само, як ціле своє життя будували загони для худоби, – зате інші, мабуть, добре знали це ремесло.

Намагаючись зорієнтуватись у цій розмаїтості будівельних ремесел, Бавдоліно відкривав для себе також розмаїтість говірок – вони свідчили, що оцю купку халуп зводять селяни з Солеро, ота кривобока вежа – діло рук мешканців Монферрато, тоді як розчин вимішують павійці, а дошки пиляють колишні дроворуби з Палеї. Але коли він чув, як хтось віддає накази, або бачив гурт робітників, який працював як годиться, то чулася Генуезька говірка.

«Може, я опинився якраз на будівництві Вавилонської вежі, – замислився Бавдоліно, – а може, в Абдуловій Гібернії, де сімдесят двоє мудреців відтворили Адамову мову, змішавши вкупі всі говірки, як змішують воду й глину, смолу і вар? Але Адамовою мовою тут ще не розмовляють, і попри те, що говорять вони сімдесятьма двома мовами, тепер ці такі різні люди не стріляють одне в одного, як це вони звикли робити, а в любові й злагоді клопочуться навколо спільної справи!»

Він підійшов до одного з гуртів, який уміло перекривав дерев'яними балками будівлю, схожу на монастирську церкву, використовуючи велику лебідку, що приводилася в рух не руками, а конем: хомут не стискав йому шию, хоч такі хомути ще вживалися в деяких селах, він мав лише зручну спинну шлею і тому тягнув лебідку вельми шпарко. Слова, якими перекидалися робітники, звучали по-ґенуезькому, тому Бавдоліно відразу заговорив до них їхнім наріччям – хоч і не так досконало, щоб видавати себе за одного з них.

– Що ви оце тут будуєте? – спитав він, просто щоб почати розмову. І один з них, криво глипнувши на нього, сказав, що вони оце тут роблять механізм, щоб з його допомогою чухати собі гральник. Решта гурту розреготалася, і ясно було, що регочуть вони з нього, тому Бавдоліно (якому вже й так допікало те, що він мусить удавати беззбройного крамаря на мулиці, хоч у його мішку, ретельно загорнутий в рулон тканини, лежав меч придворного) відповів йому говіркою Фраскети, яка через стільки літ спонтанно вернулася йому на вуста: мовляв, йому для цього ніякі механізми не потрібні, бо гральник, який порядні люди називають прутнем, чухають йому їхні матері-шльондри. Ґенуезці не зрозуміли до пуття значення його слів, але добре відчули, що він хотів сказати. Вони покинули роботу, підбираючи хто камінь, а хто кайло, і півколом оточили мулицю. На щастя, у ту мить надійшли якісь люди, і один з них, який мав вигляд лицаря, якоюсь мішаною мовою, трохи латиною, трохи провансальською, а трохи ще якоюсь, сказав ґенуезцям, що прочанин цей говорить місцевою говіркою, а отже вони не повинні ставитися до нього так, ніби він не має права тут ходити. Ґенуезці виправдовувались тим, що він буцімто розпитував їх, мов якийсь вивідач, а лицар сказав, що коли імператор посилає сюди вивідачів, то воно й на краще, бо пора йому вже дізнатися, що тут наперекір йому спорудили місто. І спитав у Бавдоліна:

– Я ніколи тебе не бачив, але, схоже, ти тутешній, хоч і вертаєшся здалеку. Хочеш пристати до нас?

– Мосьпане, – ґречно відповів Бавдоліно, – народився я у Фраскеті, але виїхав звідси багато років тому й нічого не знаю про те, що тут робиться. Звати мене Бавдоліно, я син Ґальявда Авларі…

Він ще не договорив, як з гурту прибулих вискочив якийсь старий із сивою чуприною та бородою, який підняв палицю і загорлав:

– Ти безсердечний, паскудний брехун, хай грім поб'є твою голову, як смієш ти вимовляти ім'я бідолашного мого сина Бавдоліна, рідного мого сина, бо я і є Ґальявдо, і до того ж ще й Авларі, а виїхав він з дому багато років тому з якимось алеманським синьйором, що виглядав на великого пана, а насправді, певно, водив мавпи по ярмарках, бо про свого бідолашного хлопця я ніколи більше нічого не чув, а минуло вже стільки часу, що він, певно, уже не живе, і ось уже тридцять років, як ми з моєю праведною жінкою гриземося цим, бо то найбільша мука нашого життя, вже й так нужденного. Втратити сина – то найбільша тортура, і хто не зазнав цього, не знає, як воно!

На що Бавдоліно вигукнув:

– Батьку мій, це справді ти! – У нього немов надламався голос і сльози затуманили погляд, але сльози ці не могли приховати велику радість в його очах. І він додав: – Але мука та не могла тривати тридцять років, бо пішов я з дому тринадцять років тому, і ти мав би тішитися, що я не змарнував їх і вибився в люди.

Старий підійшов до мулиці, добре роздивився Бавдолінове обличчя і сказав:

– О, ти теж – справді ти! Та навіть якби й тридцять років минуло, той твій шельмуватий погляд нікуди не подівся. І знаєш, що я тобі скажу? Може, ти й вибився в люди, та хто то бачив, щоб батька поправляти – як сказав я тридцять літ, значить, так мені здавалося, а за тридцять літ ти міг би й вісточку якусь надіслати. Поганець ти та й годі, ганьба нашої родини, ану злізай-но з тієї худобини, вона, певно, крадена, ото зараз голову тобі розтрощу цією палицею!

І вже схопив було Бавдоліна за чоботи, намагаючись стягнути з мулиці, коли між ними став той, хто, схоже, був тут головним:

– Облиш-но, Ґальявдо, це ж син твій вернувся через тридцять років…

– Через тринадцять, – сказав Бавдоліно.

– Помовч, коли ми розмовляємо, – він вернувся через тридцять років, а в таких випадках треба обнятися й возблагодарити Господа, хай вам грець!

Бавдоліно зліз з мулиці і хотів уже було кинутися в обійми Ґальявда, який розплакався, аж той добродій, який виглядав тут головним, знову став між ними і схопив його за в'язи:

– Але якщо хтось тут має-таки порахунки з тобою, то це я.

– А ти хто такий? – спитав Бавдоліно.

– Я Оберто з Форо, але ти, певно, нічого не пам'ятаєш. Я мав тоді десь десять років, і батько мій зволив піти до твого, щоб подивитися на телят, яких він хотів придбати. Я був одягнений, як належить синові лицаря, і батько мій не хотів, щоб я заходив разом з ними до стайні, боячись, щоб я не замастився. І я став ходити довкола хати, а за хатою зустрів тебе, бридкого й брудного, немов ти тільки-но виліз з купи гною. Ти підійшов, глянув на мене і спитав, чи хочу я побавитися, а я, дурний, погодився, тоді ти штовхнув мене, і я впав у свиняче корито. Побачивши мене в такому вигляді, батько мій відшмагав мене, бо я зіпсував нову одежу.

– Може, так і було, – сказав Бавдоліно, – але ж було то тридцять років тому…

– Насправді тринадцять, але відтоді я згадував це щодня, бо зроду не зазнав такого приниження, як тоді. І коли я виріс, то пообіцяв собі, що знайду сина того Ґальявда і спроваджу його на той світ.

– То ти тепер хочеш убити мене?

– Тепер ні, тепер уже напевно ні, бо всі ми тут гуртом закінчуємо споруджувати місто, щоб воювати з імператором, коли він вернеться в наші краї, тому навіть не думай, що я марнуватиму час на те, щоб тебе вбивати. Тридцять років…

– Тринадцять.

– Тринадцять років живив я лють цю у своєму серці, а тут ти ба – якраз в цю хвилину мені попустило.

– Кажуть, іноді так буває…

– А тепер не пробуй тут мені викручуватися. Іди, обійми свого батька. І якщо попросиш у мене пробачення за той випадок, ми підемо тут неподалік, де святкують завершення будівництва, а в таких випадках відкорковують бочку доброго вина, тому, як казали наші предки, гуляй, душа!

І так Бавдоліно опинився у винарні. Ще не скінчили будувати місто, як там уже відчинилася перша корчма з чудовим присінком, порослим виноградом, але в ті дні ліпше було сидіти всередині, у залі, заставленій бочками й довгими дерев'яними столами, де стояли добрячі кухлі й миски, повні ковбасок з ослятини. Спочатку ці ковбаски (пояснював Бавдоліно нажаханому Никиті) виглядають як невідь-чим випхані мішечки, але тоді розсікаєш їх ножем, кидаєш підрум'янитися на олію з часником, і вони стають такі, що аж пальчики оближеш. Тому всі присутні були хмільні та веселі й смерділи часником. Оберто з Форо оголосив про повернення сина Ґальявда Авлаврі, й одразу один за одним бесідники стали плескати Бавдолина по плечах, який спершу очі витріщав од здивування, а тоді одного за одним став упізнавати своїх друзів, і не було цьому кінця:

– О Господи, та ти ж Скакабароцці, а ти – Куттіка з Кварньєнто, а ти хто? Ні, помоввч, я здогадаюся – ти ж Скварчафікі! А ти Ґіні чи Порчеллі?

– Ні, онде Порчеллі, то з ним ви весь час кидалися камінням! А я як був Гіно Ґіні, то так ним, правду кажучи, і лишився. Ми з тобою ходили ковзатися по кризі взимку.

– Господи Ісусе, істинна правда, ти – Ґіні. А то не ти умів продати все, що завгодно, а раз навіть втиснув кізяки своїх кіз тому прочанинові, видаючи їх за прах святого Бавдоліна?

– Звісно, що я. А тепер я купець – це, видно, судилося мені долею. А он він – здогадайся, хто це…

– Та ж це Мерло! Мерло, що я завжди тобі казав?

– Ти казав мені: добре тобі, ти дурний і не береш собі нічого до голови… А тепер дивись – брати мені вже просто нема чим, – і показав праву руку без кисті, – я втратив її десять років тому, при облозі Мілана.

– Отож-бо, я, власне, хотів спитати: наскільки я знаю, люди з Ґамондіо, Берґольйо та Маренго завжди були на боці імператора. Як так сталося, що перше ви були з ним, а тепер будуєте місто, щоб воювати проти нього?

Усі кинулися пояснювати, але єдине, що Бавдоліно добре втямив, було те, що навколо колишнього замку і церкви Святої Марії з Роборето мешканці навколишніх селищ – Ґамондіо, Берґольйо і Маренго – спорудили місто, і люди цілими родинами стали переселятися сюди звідусіль, чи то з Рівальти-Борміди, з Бассіньяни чи з Пйовери, будуючи собі тут оселі. А в травні троє з них – Родольфо Небія, Алерамо з Маренго і Оберто з Форо – повезли в Лоді, на зібрання представників міст, звістку про те, що до їх спілки приєднується нове місто, хоч поки що існувало воно радше в уяві, ніж на берегах Танаро. Але всі працювали, як воли, ціле літо й цілу осінь, і місто було вже майже споруджене, готове перегородити шлях цісареві, коли він за своєю поганою звичкою знову піде на Італію.

Що ви там йому перегородите, питав дещо скептично Бавдоліно, він просто обійде його боком, і квит… Е-е, ні, відповіли йому, ти не знаєш цісаря (аякже!) – місто, яке постає без його згоди, – це пляма, яку треба змити кров'ю, він обов'язково візьме його в облогу (тут вони мали цілковиту рацію, добре знаючи Фрідріхову вдачу), ось чому потрібні міцні мури і вулиці, розташовані в оборонному порядку, і саме тому ми покликали ґенуезців – так, вони мореплавці, але часто їздять у далекі краї будувати нові міста, тому знають, як це робиться.

Та ґенуезці задурно чорта лисого вам зроблять, казав Бавдоліно. Хто ж їм заплатив? Вони ж самі й заплатили – уже дали нам у позику тисячу Генуезьких сольдів і ще тисячу обіцяли на наступний рік. А як це – вулиці розташовані в оборонному порядку? Нехай пояснить тобі Еммануеле Тротті, це він вигадав, тож відповідай, Поліоркете[96]96
  Деметрій І Поліоркет (336–283 до Р. X.) – македонський цар у період 306–286 pp. до Р. X., брав активну участь у війнах діадохів. Відомий як винахідник розмаїтих воєнних машин. У перекладі його ім'я означає «Той, що бере міста в осаду».


[Закрыть] ти наш!

– Поліор – що?

– Не сіпайся, Бойді, хай говорить Тротті.

І Тротті – як і Оберто, він теж мав вигляд miles, тобто лицаря, шляхтича певного рангу – став розповідати:

– Місто повинне опиратися ворогові так, щоб той не перебрався через мури, але коли, на нещастя, мури будуть здолані, місто мусить далі чинити опір і переламати супротивникові хребет. Коли ворог, прорвавшись у місто, бачить перед собою плетиво вуличок, які ведуть у його глибину, ради на те нема: одні побіжать туди, інші – сюди, і через якийсь час усіх захисників переб'ють, як мишей. Коли ж, натомість, під мурами буде широка площа, ворог на якийсь час опиниться на відкритому місці, тоді з-за рогів вулиць і з вікон на нього посиплються стріли й каміння, і він зазнає значних втрат ще до того, як увійде в місто.

(Отож-бо, сумно вставив Никита, слухаючи цю історію, саме це мали б зробити і в Царгороді, а натомість дозволили, щоб під мурами виросло плетиво вуличок… Так, міг би відповісти йому Бавдоліно, але для цього потрібні справжні чоловіки з яйцями, як мої земляки, а не такі боягузи, як та ваша безхребетна імперська гвардія, – але зрештою змовчав, щоб не образити свого співрозмовника, а натомість мовив: цить, не перебивай Тротті і не заважай мені розповідати.)

Отож Тротті провадив далі:

– Якщо ж ворог перетне відкритий простір і заглибиться у вулиці, то вони не повинні бути прямими, мов під лінійку, навіть якщо хочеш наслідувати давніх римлян, які планували свої міста у вигляді решітки. Бо якщо вулиця пряма, ворог завжди знатиме, що його чекає попереду, тому вулиці повинні мати багато закрутів чи пак поворотів. Захисник чаїться за рогом, під землею і на дахах, і завжди знає, що робить ворог, бо з поблизького даху, який утворює кут з попереднім будинком, ворога помічає інший захисник і подає знак тим, хто ворога ще не бачить. Натомість ворог ніколи не знає, що його чекає, і це сповільнює його просування. Отже, будинки в добре спланованому місті повинні бути кривобокі, немов зуби старої жінки, і хоч виглядає це паскудно, насправді саме в цьому його перевага. І насамкінець потрібний ще несправжній потайний хід!

– Про це ти нам ще не розповідав, – перебив його Бойді.

– Звісно, що ні: мені тільки-но розтовкмачив це один ґенуезець, який почув про це від одного грека, бо була то ідея Белізарія, полководця імператора Юстиніана. Чого хоче обложник? Викопати підземні ходи, які приведуть його в глиб міста. А про що він мріє? Знайти вже готовий хід, про який не знають обложені. Тож ми й приготуємо йому такий потайний хід, і один його кінець буде в межах міських мурів, а той вхід, що поза мурами, буде схований між камінням і чагарниками, але не так добре, щоб раніше чи пізніше ворог його не знайшов. Другий кінець підземного ходу, який виходить у місто, має закінчуватися вузьким проходом, де може протиснутися тільки одна людина, або максимум двоє на раз, і він буде закритий решіткою, так що перший, хто сюди дістанеться, доповість, що з-за решітки видно площу, чи, скажімо, ріг якоїсь каплиці, підтвердивши, що тунель і справді провадить у місто. Але біля решітки весь час буде чатувати сторожа, тож коли вороги дістануться до цього кінця, їм доведеться виходити по одному, і так їх одного за одним відразу й положать…

– А вороги геть-чисто всі вахлаки, і тому знай виходитимуть собі, не помічаючи, що ті, що перед ними, падають нам у руки, як грушка в компот, – хихотів Бойді.

– А хто тобі сказав, що вороги не вахлаки? Не поспішай. Може, це ще варто ліпше обмислити, але ідея сама по собі непогана.

Бавдоліно відвів набік Ґіні, який був тепер купцем, а отже, певно, чоловіком розсудливим, що стоїть ногами на землі, не як ті лицарі, васали васалів, готові лізти на рожен, аби лиш здобути військову славу.

– Послухай мене, Ґінен, налий мені ще того вина і скажи мені дещо. Гадаю, ви мислите слушно: коли тут виросте місто, Барбаросса буде змушений взяти його в облогу, щоб не втратити обличчя, і таким чином ліга матиме досить часу, щоб ударити йому в спину, коли він виснажить свої сили під час облоги. Але хто зазнає шкоди від цієї витівки, то це мешканці міста. Хочеш, щоб я повірив, що наші люди покинуть місця, де вони якось жили, гірше чи ліпше, прийдуть сюди і дадуть себе вколошкати тільки тому, що хочуть справити втіху павійцям? І хочеш, щоб я повірив, що ґенуезці, які ламаного шеляга не дали б, щоб викупити власну матір у сарацинів, дають вам гроші й докладають зусиль лише для того, щоб збудувати місто, вигідне хіба лиш для Мілана?

– Бавдоліно, – сказав Ґіні, – справа тут набагато складніша. Дивись-но добре, де ми розташовані. – Він вмочив палець у вино і почав креслити по столі: – Оце Генуя, згода? А ось тут Тердона, далі Павія і ще далі – Мілан. Міста ці багаті, а Генуя ще й порт. Отже, Генуя мусить мати вільний шлях для торгівлі з ломбардськими містами, згоден? Шляхи проходять через долини річок Лемме, Орба, Борміда і Скрівія. Тобто маємо чотири річки – правда? – і всі вони сходяться більш-менш тут, на березі Танаро. І якщо збудувати міст на Танаро, то звідси відкривається шлях для торгівлі з маркою Монферрато і хтозна ще з якими далекими краями. Зрозуміло? Тож поки Генуя і Павія домовлялися між собою, їм було вигідно, щоб землі ці залишалися нічиїми, точніше, час від часу укладалися союзи, приміром з Ґаві або з Маренго, і все було гаразд… Але коли прийшов цей імператор, Павія з одного боку, а Монферрато – з другого стали на бік імперії, і Генуя виявилася заблокованою і справа, і зліва. А перейти на бік Фрідріха вона теж не може, інакше їй доведеться забути про свої оборудки з Міланом. Значить, їй треба задобрити Тердону і Нові, бо перша дасть їй контроль за долиною Скрівїі, а друге – за долиною Борміди. Але ти ж знаєш, що трапилось – імператор стер з лиця землі Тердону, Павія захопила Тердонську округу аж до Апеннінських гір, а селища наші відійшли до імперії, бо, курча ляґа, хіба могли ми, такі слабкі, диктувати свої умови? Як же ж було ґенуезцям переконати нас стати на їхній бік? Вони мусили дати нам щось, про що ми навіть не мріяли, – тобто місто, з радцями, вояками, єпископом і мурами, місто, яке збирає податі з людей і товарів. Розумієш, Бавдоліно, з одного тільки моста через Танаро грошву можна гребти лопатами: просто сидиш тут і береш з одного монету, з другого – пару курей, з третього – цілого бика, і всі вони – дзелень-дзе-лень – платять. Місто – це золоте дно: поглянь тільки, який багатий люд у Тердоні, не те що ми, мешканці Палеї. А місто це потрібне не тільки нам, воно потрібне і лізі, і Генуї, як я тобі вже говорив, бо хай яке воно слабке, сам той факт, що воно стоїть тут, розладнує плани всім іншим і дає запоруку, що на теренах цих не будуть хазяйнувати ні Павія, ні імператор, ні маркіз Монферратський…

– Авжеж, але коли прийде Барбаросса, він зітре вас на порох, точніше, розчавить вас, як жабу.

– Заспокойся. Хто сказав, що так буде? Річ у тім, що коли він прийде сюди, місто вже стоятиме. Зрештою, ти ж знаєш, як то буває – облога обходиться в купу часу і грошей, а тут ми любесенько підписуємо умови здачі, він цим удовольняється (бо для таких людей, як він, честь понад усе) і йде собі кудись геть.

– То, значить, ліга і ґенуезці викинули на вітер гроші, щоб ви збудували тут собі місто, а ви хочете пошити їх у дурні?