Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)
Він глянув на їхні обличчя і замахав руками.
– Добре, добре, я перевдягнуся в уніформу після того, як приберу в таборі. Щасливі?
– Щось так смачно пахне!
До них підбіг Морква, набиваючи м’яч. Він роздягнувся по пояс. А на шиї в нього теліпався свисток.
– Я оголосив перерву, – він сів. – І відіслав кількох хлопців в Ґебру, щоб дістали чотири тисячі помаранчів. А незабаром об’єднані полкові оркестри Анк-Морпорка підуть у контрмарш, граючи добірку улюблених воєнних пісень.
– А вони практикували контрмарш? – запитала Анґва.
– Не думаю.
– Тоді проблем не буде.
– Моркво, – звернувся до нього Ваймз. – Не хочу ставити зайві запитання, але як вам вдалося посеред пустелі надибати футбольний м’яч? – Та голос у його голові не давав спокою: ти чув, як він помер, ти чув, які всі вони померли… деінде.
– О, останнім часом я ношу здутий м’яч у торбі, сер. Така заспокійлива штука цей м’яч. З вами все гаразд, сер?
– Е? Га? О. Так. Просто трохи… притомився. То хто виграє? – Ваймз поплескав по кишенях і намацав там останню сигару.
– Не вдаючись у подробиці, у нас нічия, сер. Щоправда мені довелося показати червону картку чотириста сімдесят трьом людям, сер. Шкода казати, але Хапонія сильно вирвалась вперед по фолах.
– Спорт як сублімація війни, еге? – мовив Ваймз. Він покопирсався в попелі багаття, яке розвів Ноббі, і витягнув звідти напівзітліле… ну, про нього легше думати як про пустельне вугілля.
Морква урочисто на нього глянув.
– Саме так, сер. Ніхто не торкається зброї. А ви помітили, як маліє хапонська армія? Деякі вожді з дальніх земель забирають своїх людей назад. Вони кажуть, що їм нема сенсу залишатися, якщо війни не буде. Правду кажучи, я не думаю, що вони взагалі хотіли тут бути. Але тепер, здається, їх не так легко буде повернути…
Позаду них роздались роздратовані крики. З намету, все ще сперечаючись, почали виходити чоловіки. Серед них був лорд Іржавський. Він озирнувся довкруж, звертаючись до своїх товаришів. Тоді він помітив Ваймза і розлючено кинувся до нього.
– Ваймзе!
Ваймз підвів погляд, а рука застигла в повітрі на півшляху до сигари.
– Щоб ти знав, ми могли виграти, – заричав Іржавський. – Ми могли виграти! Але нас зрадили, коли успіх був так близько!
Ваймз витріщився на нього.
– І це ти винен, Ваймзе! Ми тепер станемо посміховиськом для Хапонії! Ти знаєш, як ці люди високо цінують репутацію, а ми її втратили! Ветінарі кінець! І тобі теж! І твоїй безглуздій, безпородній, боягузливій Варті! Що ти на це скажеш, Ваймзе, га?
Вартові сиділи, як вкопані, чекаючи, що Ваймз на це відповість. Чи бодай поворухнеться.
– Га? Ваймзе?
Іржавський потягнув носом.
– Що це за запах?
Ваймз повільно перевів погляд на свої пальці. З них піднімався дим. Було ледь чутно шипіння.
Він встав, ткнувши пальці Іржавському під ніс.
– Візьми, – сказав він.
– Це… якийсь трюк…
– Візьми, – повторив Ваймз.
Заворожений, Іржавський лизнув пальці й обережно взяв жаринку. – Не болить…
– Ні, болить, – спокійно заперечив Ваймз.
– Хоча… а-а-а!
Іржавський відстрибнув, кинув жаринку і взявся смоктати вкриті пухирцями пучки пальців.
– Штука в тому, щоби не зважати на біль, – сказав Ваймз. – А тепер забирайся.
– Тобі ще недовго залишилося, – прошипів Іржавський. – Почекай, поки ми повернемося до міста. Тільки почекай, – він покрокував геть, тримаючись за поранену руку.
Ваймз повернувся назад і сів біля багаття. А потім сказав:
– Де він зараз?
– Пішов назад до шеренг, сер. Здається, він наказує солдатам повертатися додому.
– Він нас бачить?
– Ні.
– Точно?
– Дуже багато людей заступають йому шлях, сер.
– Ти точно в цьому переконаний?
– Ну хіба він бачить крізь верблюдів, сер.
– Добре, – Ваймз засунув пальці в рот. Його обличчям котився піт. – Чорт чорт чорт! У когось є холодна вода?
Корабель капітана Дженкінса знову був на плаву. Але для цього довелося багато копати і неабияк пововтузитися з дерев’яними колодами. Не обійшлося і без допомоги хапонського капітана, який вирішив, що патріотизм не повинен ставати на шляху прибутку.
Він з екіпажем відпочивав на березі, коли у них за спинами долинуло гукання.
Він примружився, дивлячись проти сонця.
– Це… це ж не Ваймз, правда?
Екіпаж витріщився.
– На борт, негайно!
Постать почала спускатися дюною вниз. Вона стрімко рухалася, набагато швидше, ніж людина може бігти сипучим піском, і до того ж рухалась зиґзаґом. Коли вона трохи наблизилася, виявилося, що це чоловік на щиті.
Він зупинився всього за кілька футів від враженого Дженкінса.
– Добре, що ви зачекали, капітане! – мовив Морква. – Красно вам дякую! Решта спустяться за хвилину.
Дженкінс знову зиркнув на вершечок дюни. Там з’явилися інші, темніші постаті.
– Це ж д’реґи! – закричав він.
– О, так. Чудові люди. Ви з ними знайомі?
Дженкінс вилупився на Моркву.
– Ви перемогли? – запитав він.
– О так. За пенальті.
Зелено-блакитне світло сочилося з крихітних віконець Човна. Лорд Ветінарі вертів важелями керування до тих пір, поки не пересвідчився, що пливе до того корабля, що треба. Він запитав:
– Що це за запах, сержанте Колон?
– Це Бет… Це Ноббі, сер, – відповів Колон, старанно крутячи педалі.
– Капрале Ноббс?
Ноббі майже зашарівся.
– Я придбав флакончик парфумів, сер. Для моєї юної леді.
Лорд Ветінарі кашлянув.
– Що саме ви маєте на увазі під «моєю юною леді»? – запитав він.
– Ну, коли вона в мене з’явиться, – уточнив Ноббі.
– А, – навіть лорду Ветінарі, схоже, відлягло.
– Тепер я на це очікую, бо сповна дослідив свою сексуальну природу, я повністю приймаю себе таким, яким я є, – сказав Ноббі.
– Приймаєш себе?
– Так точно, сер! – радісно мовив Ноббі.
– І коли ти знайдеш цю щасливицю, то подаруєш їй цей флакончик…
– Він називається «Касбові ночі», сер.
– Звісно. Дуже… квітковий аромат, чи не так?
– Саме так, сер. Там багато жасмину і рідкісних мазюк, сер.
– І в той же час навдивовижу… їдкий.
Ноббі вищирився.
– Якісні парфуми коштують грошей, сер. Пару крапель творять дива.
– От і я дивуюся.
Та Ноббі пропустив очевидну іронію.
– Я придбав їх у тій самій крамниці, де сержант купив цей горб, сер.
– А… ясно.
В Човні й так було тіснувато, а тепер весь вільний простір зайняли сувеніри сержанта Колона. Йому дозволили пройтись недовго по крамницях «придбати дещо дружині, інакше мені буде непереливки».
– Пані Колон зрадіє плюшевому горбу, чи не так, сержанте? – запитав Патрицій дещо з сумнівом.
– Саме так, сер. Вона зможе багато що на нього покласти, сер.
– І набору мідних журнальних столиків?
– І на них вона зможе щось покласти, сер.
– І, – роздався брязкіт, – набору козячих дзвіночків, декоративному кавовому чайничку, мініатюрному верблюжому сідлу і цьому… дивному флакончику з різнокольоровими смужками піску… для чого це?
– Щоби підтримувати розмову, сер.
– Хочете сказати, люди питатимуть у вас «Для чого це?», так?
Сержант Колон, схоже, був собою задоволений.
– Бачите, сер? Ми вже про це говоримо.
– Дивовижно.
Сержант Колон кашлянув і нахилом голови показав на зігнутого в три погибелі Леонарда, що сидів на кормі, обхопивши голову руками.
– Щось він притих, сер, – прошепотів він. – З нього слова не витягнеш.
– У нього зараз багато на думці, – сказав Патрицій.
Вартові якийсь час крутили педалі, але тіснота Човна заохочувала до інтимних розмов, які на суші не трапляються.
– Шкода, шо вас звільняють, сер, – мовив Колон.
– Атож, – мовив лорд Ветінарі.
– Якби були вибори, я би точно віддав за вас голос.
– Чудово.
– Я думаю, люди хочуть у лещата жорстокого правителя.
– Добре.
– Ваш попередник, Правитель Карколам, от він був безумцем. Але, як я завжди кажу, люди знають своє місце, коли Ветінарі поруч…
– Браво.
– Їм, звісно, може не подобатися їхнє місце…
Лорд Ветінарі підняв очі догори. Тепер вони плили під кораблем, і він, схоже, плив у правильному керунку. Він скерував Човен, поки не почув бум від удару корпусу об корпус, і кілька разів крутнув буром.
– Мене звільняють, сержанте? – спитав він, відкинувшись.
– Ну, е, я чув від людей Іржавського, якщо ви рат… рат…
– Ратифікую, – сказав лорд Ветінарі.
– Так, якщо ви на наступному тижні ратифікуєте цю капітуляцію, вони відправлять вас у заслання, сер.
– У світі політики тиждень – це дуже довго, сержанте.
Обличчя Колона розпливлося, як він собі уявляв, у розуміючій усмішці. Він постукав по крилу носа.
– А, політика, – сказав він. – Так би зразу і сказали.
– Ага, подивимося, хто сміятиметься останнім, еге ж? – мовив Ноббі.
– Переконаний, у вас є якийсь таємний план, – сказав Колон. – Ви добре знаєте, де курка захована.
– Бачу, неможливого обманути таких уважних спостерігачів карнавалу, що зветься життям, – сказав лорд Ветінарі. – Так, я справді дещо задумав.
Він поправив верблюжо-горбовий пуф, що насправді тхнув козлом, і з якого вже сипався пісок, і відкинувся.
– Я нічого не робитиму. Розбудіть мене, якщо буде щось цікаве.
Почалися морські пригоди. Вітер так розійшовся, що флюгер можна було прив’язати до млина. В якийсь момент з неба почали сипатися анчоуси.
А командор Ваймз пробував заснути. Дженкінс показав йому гамак, і Ваймз зрозумів, що це ще одне овече око. В цьому неможливо спати. Моряки, мабуть, виставляли їх напоказ, а справжні ліжка десь ховали. Він спробував вмоститися в трюмі й куняв, поки інші балакали в кутку. Вони дуже ввічливо трималися від нього подалі.
– Його світлість не відмовиться від усього, правда? За що ж ми тоді боролися?
– Після такого йому важко буде втримати цю роботу, це вже точно. Як сказав пан Ваймз, він паплюжить добре ім’я Анк-Морпорка.
– Анк-Морпорку і так нема чого втрачати, – то була Анґва.
– З іншої сторони, ми всі ше дишемо, – це був Щебінь.
– Ремарка справжнього віталіста.
– Пробач, Редже. Чого ти чухаєшся?
– Здається, я підчепив кляту заморську болячку.
– Перепрошую? – знову Анґва. – А що зомбі може підчепити?
– Не люблю про це говорити…
– Ти говориш із людиною, яка знає всі бренди порошку проти бліх, які їх продають в Анк-Морпорку, Редже.
– О, ну якщо вам цікаво… Миші, міс. Соромно про це казати. Я ж наче і миюся, а вони все одно знаходять, куди…
– Ти вже все перепробував?
– Крім тхорів.
– Якщо його світлість піде, хто прийде йому на зміну? – а це Смішинка. – Лорд Іржавський?
– Він і п’яти хвилин не протримається.
– Може, гільдії зберуться і…
– І будуть боротися одні з одними, як…
– …тхори, – сказав Редж. – Ліки гірші за саму заразу.
– Не занепадайте духом, Варта ж нікуди не дінеться, – це був Морква.
– Так то воно так, але пана Ваймза теж попруть. Через політику.
Ваймз вирішив далі лежати з заплющеними очима.
Мовчазний натовп чекав на пристані, поки пришвартовували корабель. Вони дивилися, як Ваймз зі своїми людьми спускався трапом. Пара людей кашлянули, і хтось вигукнув:
– Скажіть, що це неправда, пане Ваймз!
Констебль Дорфл сухо відсалютував біля підніжжя трапу.
– Корабель Лорда Іржавського Причалив Сьогодні Вранці, Сер, – відрапортував ґолем.
– Хтось бачив Ветінарі?
– Ні, сер.
– Боїться показати своє лице! – крикнув хтось із натовпу.
– Лорд Іржавський Сказав, Що Ви Мали Виконувати Свою Роботу, Шляк Би Вас Трафив, – сказав Дорфл. У ґолемів був дещо буквальний підхід до передачі прямої мови.
Він простягнув Ваймзові аркуш паперу. Ваймз взяв його і прочитав кілька перших рядків.
– Що це? «Позачергова нарада?» А це?.. Державна зрада? Проти Ветінарі? Я на це не підпишуся!
– Можна глянути, сер? – попросив Морква.
Поки всі витріщалися на ордер, Анґва єдина почула хвилю. Навіть у людській подобі вуха перевертня доволі чутливі.
Вона повернулася до трапу і глянула на річку.
Анком сунула кількафутова біла стіна води. Проносячись повз, вона піднімала човни, аж ті хиталися.
Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28]28
Не тією, що парфумерний засіб. – Прим. пер.
[Закрыть], а морським бризом і сіллю.
З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт.
– Що то було? Зміна припливу? – гукнула Анґва.
– Ми приплили з припливом, – мовив Дженкінс. – Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів.
Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі.
– Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, – казав Морква. – Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок.
– Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази?
Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви.
– Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть.
– Так… але… не так…
– І мені здається, вони просто представляють інтереси людей…
– Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й…
– Але ордер, схоже, таки законний, сер.
– Це… безглуздя якесь!
– Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи…
– Але… арештувати Ветінарі? Я не можу…
Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах.
– Я можу, еге ж? – сумовито мовив він. – О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле.
– В Цьому Немає Потреби, Сер.
Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом.
– Здається, я достатньо почув, командоре, – мовив лорд Ветінарі. – Будь ласка, виконуйте свій обов’язок.
– Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо…
– Ви не начепите на мене наручники?
У Ваймза відвисла щелепа.
– Чому б я це робив?
– Державна зрада – це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники.
– Гаразд, якщо ви наполягаєте, – Ваймз кивнув Дорфлові. – Начепіть на нього наручники.
– А у вас, бува, немає кайданів? – поцікавився лорд Ветінарі, коли Дорфл вийняв пару наручників. – Можна ж усе як слід зробити…
– Ні. В нас немає ніяких кайданів.
– Я лише хотів допомогти, сер Семюел. Ходімо?
Натовп не глумився. Це майже лякало. Люди просто чекали, ніби спостерігаючи за тим, як виконують фокус. Вони знову розступилися перед Патрицієм, коли той попрямував у центр міста. Він зупинився і розвернувся.
– Щось ще… о, так, хіба мене не треба тягнути на волокуші?
– Тільки перед стратою, мій лорде, – радісно мовив Морква. – Традиційно державних зрадників тягнуть до місця страти на волокуші. А тоді страчують шляхом повішення, емаскуляції і четвертування. – В Моркви був збентежений вигляд. – Я уявляю собі повішання і четвертування, але не впевнений, що означає емаскуляція, сер.
– Ви вмієте робити маски з пап’є-маше, капітане? – невинно спитав лорд Ветінарі.
– Ні, не вміє! – крикнув Ваймз.
– А у вас взагалі є волокуша?
– Ні! – не витримав Ваймз.
– О! Що ж, здається, на вулиці Сутій була крамниця господарських товарів. Це я так, про всяк випадок, сер Семюел.
По втоптаному піску біля Ґебри прошкувала постать. Вона враз зупинилися, почувши десь знизу голосок, що з надією промовив:
– Біп-біп-біп-дзинь?
Бісик-органайзер відчув, як його підняли.
– ЩО ТИ ТАКЕ?
– Я бісик-органайзер другого покоління, з багатьма корисними та складними в користуванні функціями, Введіть-Своє-Ім’я!
– НАПРИКЛАД?
Навіть маленькому мозочку бісика-органайзера стало лячнувато. Голос, який до нього промовляв, звучав якось неправильно.
– Я знаю, котра зараз година у всіх куточках світу, – він насмілився відповісти.
– Я ТЕЖ.
– Е… Я можу вести телефонну книжку актуальних контактів… – судячи з порухів, бісик-органайзер зрозумів, що його новий власник виліз на коня.
– СПРАВДІ? У МЕНЕ ДУЖЕ БАГАТО КОНТАКТІВ.
– Ну от, – сказав бісик, хапаючись за ентузіазм, що стрімко випаровувався. – Тож я додаю дані у записник, а коли вам треба буде знову зустрітися…
– ЦЕ ВЖЕ ЗАЙВЕ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ТРИМАЮТЬ РУКУ НА ПУЛЬСІ.
– Що ж… у вас багато запланованих зустрічей? – роздався стукіт копит, а тоді нічого, крім бурхливого вітру.
– БІЛЬШЕ, НІЖ ТИ СОБІ МОЖЕШ УЯВИТИ. НІ… Я ДУМАЮ, ТВОЇ ТАЛАНТИ КРАЩЕ ПРИГОДЯТЬСЯ ДЕІНДЕ…
Ще трохи шквального вітру, а тоді плюск.
У Щурячій палаті було велелюдно. Присутність лідерів гільдій була обов’язковою, але там і без них було безліч людей, які вважали, що також мають право побачитись наостанок із покійником. Там навіть було кілька старших чарівників. Всі хотіли колись сказати своїм внукам: «Я там був»[29]29
Хоча, звісно, чарівникам таке не можна, бо вони не повинні мати внуків. – Прим. авт.
[Закрыть].
– Я переконаний, треба більше ланцюгів, – сказав Ветінарі, коли вони затрималися в дверях і побачили натовп, що зібрався.
– Ви що, серйозно до цього ставитеся? – запитав Ваймз.
– Надзвичайно серйозно, можете не сумніватись, командоре. Але якщо я з якихось причин виживу, доручаю вам придбати трохи кайданів. Ми повинні навчитися робити такі речі правильно.
– Я триматиму їх під рукою, обіцяю.
– Добре.
Патрицій кивнув лорду Іржавському, що стояв між паном Боґґісом і лордом Дауні.
– Доброго ранку, – привітався він. – Можна швиденько? В мене сьогодні насичений день.
– Бачу, вам подобається і далі робити з Анк-Морпорка посміховисько, – почав було Іржавський. Він метнув погляд на Ваймза, викресливши його зі свого всесвіту. – Це не формальний судовий процес, лорде Ветінарі. Це притягнення до суду, щоб ви знали, в чому вас звинувачують. Пан Підступп каже, що до повноцінного судового процесу ще тижні й тижні.
– Вам, без сумніву, вони недешево обійдуться. Ну що, продовжимо? – мовив лорд Ветінарі.
– Пан Підступп зачитає обвинувачення, – оголосив Іржавський. – Але, якщо коротко, тобі добре відомо, Гевлоку, що тебе звинувачують в державній зраді. Ти дуже ганебно капітулював…
– …але я не…
– …і цілком протизаконно уступив усі права на суверенність нашого краю, відомого як Лешп…
– …але такого краю не існує.
Лорд Іржавський затнувся.
– Ви взагалі в своєму розумі, сер?
– Умови капітуляції потрібно було ратифікувати на острові Лешп, лорде Іржавський. Такого острова немає.
– Чоловіче, ми минали його на шляху сюди!
– А зараз його хтось бачить?
Анґва постукала Ваймза по плечу.
– Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер…
Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль.
– Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає.
– Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є?
– Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, – холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. – Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка…
Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу.
– Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, – не здавався Іржавський.
– Теоретично, мій лорде, вони й з’являтися отак просто не можуть, але цей з’явився.
– Можливо, він знову затонув, – припустив Морква.
Тепер Іржавський втупився у Ветінарі.
– Ти про це знав? – зажадав він відповіді.
– Звідки мені про таке знати?
Ваймз роздивлявся обличчя присутніх.
– Ти точно щось про це знаєш! – сказав Іржавський. Він зиркнув на пана Підступпа, який хутко листав сторінки великої книги.
– Мені тільки відомо, мій лорде, що Принц Кадрам у політично небезпечний для себе час обміняв грандіозну військову перевагу на острів, який, схоже, пішов на дно, – сказав лорд Ветінарі. – Хапонці – гордий народ. Цікаво, що вони думають із цього приводу?
І тут Ваймз згадав генерала Ашала, що стояв біля престолу Принца Кадрама. Хапонці люблять успішних лідерів, подумав він. Цікаво, що стається з лідерами-невдахами? Тобто, подивіться, що ми робимо, коли ми думаємо…
Хтось його штурхнув.
– Це ми, сер, – мовив Ноббі. – Нам сказали, що в них немає волокушів, але за десять доларів можуть забацати стіл для пінг-понгу. Можемо потягнути його на трамплінчику, але сержант думає, що це буде комічно.
Ваймз вийшов із приміщення і, потягнувши за собою Ноббі, притиснув малого чоловічка до стіни.
– Куди ви подорожували з Ветінарі, капрале? І май на увазі, я знаю, коли ти брешеш. У тебе губи рухаються.
– Ми… ми… ми… просто вирушили в невеличке плавання, сер. Він наказав, щоб я нікому не говорив, що ми запливли під острів, сер!
– То ви… Під Лешп?
– Зовсім ні, сер! Ми туди не запливали! То ще та смердюча діра. Від неї тхне тухлими яйцями. Клята печера завбільшки як місто, серйозно!
– То ти, мабуть, дуже зрадів, що ви туди не запливали.
Ноббі, схоже, попустило.
– Саме так, сер.
Ваймз потягнув носом.
– Ти користуєшся якимось кремом піс… – він виправився, – якимось кремом замість гоління, Ноббі?
– Ні, сер?
– Мені пахне перебродженими квітами.
– А, це просто сувенір, який я придбав у заморському краї, сер. Він довго тримається, якщо ви розумієте, про що я.
Ваймз стенув плечима і пішов назад у Щурячу палату.
– …і мене ще більше обурює припущення, що я, знаючи про це, вів переговори з Його Високістю… а, сер Семюел. Ключі від наручників, будь ласка.
– Ти знав! Ти весь цей час знав! – заволав Іржавський.
– Лорду Ветінарі висунуть якісь обвинувачення? – запитав Ваймз.
Пан Підступп листав наступний том. Як на зомбі, у нього був неабияк схвильований вигляд. А сіро-зелений тон його шкіри суттєво позеленішав.
– Не те щоби… – пробубнів він.
– Але ще не вечір! – крикнув лорд Іржавський.
– Що ж, коли доведете його провину, обов’язково дайте мені знати, і я його заарештую, – сказав Ваймз, розімкнувши наручники.
Він чув оплески знадвору. Ніщо в Анк-Морпорку довго не трималося в таємниці. Клятого острова більше не було. І ось так все й вирішилося.
Він зустрівся поглядом із Ветінарі.
– Пощастило вам, еге ж? – сказав він.
– О, сер Семюел, курка завжди на місці. Якщо добре придивитися.
День видався чи не важчий за саму війну. Щонайменше один килим вилетів із Хапонії, а між палацом та посольством був безперебійний потік повідомлень. Біля палацу досі юрмився натовп. Щось відбувалося, і навіть якщо вони не знали, що саме, то не збиралися це проґавити. Вони хотіли стати свідками історичної події, яка могла от‑от статися.
Ваймз пішов додому. На його подив, двері відчинив Віллікінс. У нього були засукані рукави, і вдягнений він був у довгий зелений фартух.
– Ти? Як ти в біса так швидко повернувся? – здивувався Ваймз. – Пробач, це прозвучало неввічливо…
– Я обманом потрапив на корабель лорда Іржавського, сер, скориставшись загальною метушнею. Я не хотів допустити, щоб тут усе скотилося в прірву. Боюся, столове срібло у відверто жахливому стані. А садівник не має ані найменшого поняття, як його чистити. Хочу заздалегідь попросити у вас вибачення за препаскудний стан столового начиння, сер.
– Ще кілька днів тому ти відгризав людям носи!
– Ах, не вірте кожному слову рядового Бурка, сер, – сказав дворецький, коли Ваймз зайшов усередину. – Тільки один ніс.
– І потім ти біг сюди, щоб понатирати срібло?
– Не годиться занижувати стандарти, сер, – він затнувся. – Сер?
– Так?
– Ми перемогли?
Ваймз зазирнув у кругле, рожевощоке обличчя.
– Е… ми не програли, Віллікінсе, – мовив він.
– Ми ж не могли дозволити чужинському деспоту підняти руку на Анк-Морпорк, правда, сер? – запитав дворецький. Його голос ледь тремтів.
– Гадаю, що ні…
– Тож ми все правильно робили.
– Гадаю, що так…
– Садівник казав, що лорд Ветінарі обвів хапонців круг пальця, сер…
– А чому б і ні? Він інших теж дурить.
– Було би добре, сер. Леді Сибіл у Дещо Рожевій Вітальні, сер.
Коли зайшов Ваймз, вона невміло щось в’язала, але підвелася й поцілувала його.
– Я вже чула, – сказала вона. – Молодці, – вона зміряла його поглядом. Наскільки їй було видно, він був цілий і неушкоджений.
– Я не впевнений, що ми перемогли…
– Те, що ти повернувся додому живий, вже рахується за перемогу, Семе. Хоча, звісно, я би не сказала цього в присутності Вельможної Селашіль, – Сибіл помахала перед ним в’язанням. – Вона організувала комітет, щоб ми в’язали шкарпетки нашим бравим хлопцям на фронті, але виявилося, що ви повернулися. А я ще навіть до пуття не розібралася, як в’язати п’ятку. Вона, мабуть, буде незадоволена.
– Е…у мене, по-твоєму ноги, як у жирафа?
– Ем… – вона глянула на в’язання. – Може, тобі шарфик треба?
Він знову її поцілував.
– Я збираюся прийняти ванну, а тоді щось перекусити, – сказав він.
Вода була літепла. Ваймз туманно здогадувався, що Сибіл збрело в голову, ніби не гоже набирати гарячі балії, поки бушує війна. Він лежав у ванні, так що тільки ніс стирчав над поверхнею, коли почув якісь віддалені голоси впереміш із тим специфічним ґлонґґлонґ, коли ти по вуха в воді. Тоді відчинилися двері.
– Фред прийшов. Тебе викликає Ветінарі, – доповіла Сибіл.
– Вже? Але ж ми ще навіть не сіли вечеряти.
– Я піду з тобою, Семе. Він не може отак викликати тебе, коли йому заманеться.
Сем Ваймз намагався напустити на себе максимально серйозний вигляд, на який може спромогтися людина, тримаючи в руці губку.
– Сибіл, я командор Варти, а він правитель міста. Це не те саме, що піти поскаржитися вчителю, бо я погано тямлю в географії…
– Я сказала, що піду з тобою, Семе.
Човен ковзнув рейками прямо в воду. Нагору піднявся струмінь бульбашок.
Леонард зітхнув. Він свідомо вирішив не затикати його корком. Течія може віднести його куди завгодно. Він сподівався, що його закотить у найглибшу океанську западину чи навіть прямісінько за Узбіччя.
Він пройшов непоміченим крізь юрби людей, поки не дістався палацу. Зайшов у таємний коридор і, навіть не думаючи, оминув різні пастки на шляху, адже він же їх і придумав. Він дістався дверей до своєї просторої кімнати і відімкнув їх. Опинившись всередині, він знову замкнув двері і просунув ключ у шпарину під ними. А тоді зітхнув.
То ось він який, світ? Справжня божевільня, повна божевільців. Що ж, відтепер він буде обережним. Було очевидно, що деяким людям кортить усе обернути на зброю. Він заварив собі горнятко чаю. Вийшов дещо затягнутий процес, бо він тим часом розробляв кращий вид ложки та невеличкий пристрій для покращення циркуляції окропу.
Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати.
– Леді Сибіл? Оце так несподіванка, – мовив лорд Ветінарі. – Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ.
Вони сіли.
– Насамперед, – почав лорд Ветінарі, – я щойно зробив начерк оголошення для міських оповісників. Новини хороші.
– То війна вже офіційно закінчилась? – запитав Морква.
– Війна, капітане, ніколи і не починалася. Це було… непорозуміння.
– Ніколи не починалась? – мовив Ваймз. – Загинули люди!
– Власне, – підтвердив Ветінарі. – А це означає – чи не так – що нам слід якомога більше прислухатися одне до одного?
– А що з Принцом?
– О, переконаний, Ваймзе, ми з ним можемо домовитися.
– Я так не думаю!
– З Принцом Куфурою? Я думав, він вам подобається.
– Що? А що сталося з іншим принцом?
– Він, схоже, подався з довгим візитом у далекі краї, – мовив Патрицій. – З певним прискоренням.
– Маєте на увазі візит, коли у вас навіть немає часу спакувати речі?
– Саме так. Схоже, він розчарував своїх людей.
– А ми знаємо, в яку саме країну він подався? – запитав Ваймз.
– Хапоністан, здається – перепрошую, я сказав щось смішне?
– О ні. Ні. Просто мені майнула одна думка, от і все.
Ветінарі відкинувся в кріслі.
– І вкотре мир встелив усе ідилічною ковдрою.
– Втім, не думаю, що хапонці дуже з того раді.
– Така природа людей – накидатися на своїх лідерів, коли від них відвернулась удача, – додав Ветінарі з незмінним виразом обличчя. – О, проблеми без сумніву будуть. Нам лише доведеться… їх обговорити. Принц Куфура дуже приємний чоловік. Такий, як більшість його попередників. Плящина вина, буханець хліба і дюжина-друга урочистих і хвалебних звернень, і його вже не так хвилюватиме політика.
– Вони не менш кмітливі за нас, – сказав Ваймз.
– Тоді нам необхідно не відставати від них, – сказав Ветінарі.
– Щось на кшталт мозкових перегонів, – мовив Ваймз.
– Що куди краще за перегони озброєнь. І дешевше, – мовив Патрицій, – він листав документи, які лежали перед ним на столі. – Отож, що у нас тут – ага. Що в нас із трафіком?
– Трафіком? – мозок Ваймза спробував зробити різкий розворот.
– Так. Наші старовинні вулички останнім часом страшенно переповнені. Я чув, на Королівському тракті живе візник, який обзавівся господарством і сім’єю, поки стояв у черзі. А відповідальність за чистоту вулиць насправді віддавна лежить на плечах Варти.
– Можливо, сер, але нині…
– Тож ви, Ваймзе, створите відділок, який регулюватиме ці питання. Вирішуватиме проблеми. Поцуплені вози і так далі. І стежитиме за тим, щоби головні перехрестя були без корків. І, можливо, штрафуватиме візників, які надто довго стоять на дорозі і перешкоджають руху. І так далі. Сержант Колон разом із капралом Ноббсом, думаю, ідеально підходять для цієї роботи, що, я підозрюю, легко може бути самофінансованою. Що ви про це думаєте?
«Шанс бути «самофінансованими» і не пристреленими, – подумав Ваймз. – Вони подумають, що вмерли і потрапили в рай».
– Це ви так хочете їх винагородити, сер?
– Скажімо так, Ваймзе, якщо людина не в своїй тарілці, треба знайти для неї підхожу.
– Думаю, з цим не виникне проблем, сер. Звісно, це означає, що мені доведеться когось підвищити…
– Переконаний, що можу доручити деталі вам. Звісно, їм двом також належить невеличка надбавка. Скажімо, десять доларів. О, іще одне, Ваймзе. Я особливо радий, що леді Сибіл зараз усе сама почує. Я вирішив змінити назву вашої посади.
– Невже?
– «Командор» доволі важко вимовляється. Тож мені нагадали, що слово, яке першочергово означало «командор», було «дукс»[30]30
В Римській імперії – звання військового вождя. Від нього пішли англійське duke (герцог), італійське duce (дуче). – Прим. пер.
[Закрыть].
– Дукс Ваймз? – він почув, як охнула Сибіл.
Ваймз розумів, що довкола нього запала вичікувальна тиша, як між запаленням ґнота і вибухом. Він знову й знову прокручував це слово в умі.
– Герцог? – перепитав він. – О, ні… Сибіл, можеш зачекати за дверима?
– Чому, Семе?
– Мені потрібно особисто обговорити це з його світлістю.
– Тобто зчинити сварку?
– Дискусію.
