Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)
– Куди мені тоді іти?
Бармен стенув плечима.
– Хто знає, куди ходять жінки?
– Іди, Беті, – звелів Патрицій. – І… слухай, про що люди говорять!
Ноббі вихопив у Колона келих вина і осушив його.
– Не розумію, – застогнав він, – Я лише десять хвилин як жінка, а вже ненавиджу вас, чоловічі сволоти.
– Не розумію, що на нього найшло, сер, – прошепотів Колон, коли Ноббі погупав геть. – Це на нього не схоже. Я думав, хапонські жінки роблять те, що їм скажеш!
– А твоя дружина робить те, що ти їй кажеш, сержанте?
– Ну, так, звісно, чоловік – господар у своїй хаті, я так завжди кажу…
– Тоді чому ти завжди прибираєш на кухні?
– Ну, вочевидь, потрібно слухатися…
– Насправді, в хапонській історії є багато відомих прикладів, коли жінки йшли на війну разом зі своїми чоловіками, – мовив Патрицій.
– Що? На одному боці?
– Дружина принца Арквена Тістам вривалася в битву зі своїм чоловіком, і, згідно з легендою, вбила десять тисяч чоловіків.
– Це чимало.
– Легенди схильні до інфляції. Втім, я переконаний, існує історичний доказ того, що під час свого правління королева Совавондра з Сумтрі стратила понад тридцять тисяч людей. Подейкували, вона бувала вкрай дратівлива.
– Ви би чули мою дружину, коли я не прибираю за собою тарілки, – похмуро мовив сержант Колон.
– Коли ми вже змішалися з місцевими, сержанте, – мовив Патрицій, – мусимо вивідати, що тут відбувається. Хоч тут вочевидь планується вторгнення, я переконаний, що принц Кадрам приберіг трохи війська на випадок наземного нападу. Було б добре дізнатися їхнє розташування, бо де вони, там і він.
– Точно.
– Думаєш, впораєшся?
– Так, сер. Я знаю хапонців, сер. За це можете не переживати.
– Ось тобі трохи грошей. Пригости людей випивкою. Втрися їм у довіру.
– Гаразд.
– Менше випивки, більше втирання.
– Я добре втираюсь, сер.
– Тоді йди.
– Сер?
– Так?
– Я трохи переживаю за… Беті, сер. Пішла собі сама. З ни… нею може що завгодно статися, – але він дещо вагався. Так зразу і не придумаєш, що може статися з капралом Ноббсом.
– Переконаний, якщо виникнуть якісь проблеми, ми про це дізнаємось, – запевнив його Патрицій.
– Маєте рацію, сер.
Колон підійшов до групки чоловіків, що сиділи кривим колом на підлозі й, стиха перемовляючись між собою, їли з великого блюда.
Він сів. Чоловіки опліч нього слухняно посунулися.
Отож, як ото… а, точно… всі знали, як говорять хапонці…
– Вітання, браття пустелі, – привітався він. – Я вас не знаю, але залюбки поласую овечими очима! Закладаюсь, ви, хлопці, чекаєте не дочекаєтесь, коли знову осідлаєте своїх верблюдів, бо мені вже не терпиться. Я плювати хотів на брудних псів з Анк-Морпорка. Хто недавно отримав бакшиш? Кличте мене Ал.
– Перепрошую, ви та леді з клоунами?
Капрал Ноббс, що понуро плівся вулицею, підняв очі. До нього зверталася миловидна юнка. Жінка, яка говорить до нього з власної волі – це щось новеньке. Ба більше – вона ще й всміхалася.
– Е… та. Так. Це я, – він ковтнув. – Беті.
– А мене звуть Бана. Хочеш піти до нас потеревенити?
Ноббі зазирнув їй за спину. Там сиділи, згуртувавшись довкола великої криниці, жінки різного віку. Одна з них сором’язливо махнула йому рукою.
Він кліпнув. То було щось геть нове. Він глянув на свій одяг, який уже ні на що не годився. Його одяг завжди ні на що не годився вже через п’ять хвилин після одягання.
– О, не переживай, – заспокоїла його дівчина. – Ми знаємо, як це. Але в тебе був такий самотній вигляд. Може, ти нам допоможеш…
Тепер вони були в колі інших. Там були жінки всіх можливих форм і розмірів, і жодна з них поки не сказала «фу» – досвід, який до сих пір не фігурував в особистій хроніці Ноббі. Перебуваючи в стані марення, капрал Ноббс глянув на цю ситуацію збоку і відчув, що потрапив у Рай. Єдина прикрість, яка порушувала ідилічну картину – це те, що він увійшов не через ті двері.
– Ми тут намагаємося заспокоїти Неталь, – мовила дівчина. – Її суджений не піде з нею завтра під вінець.
– Свинота, – мовив Ноббі.
Одна з дівчат із червоними від сліз очима різко підвела голову.
– Він хотів, – вона схлипнула. – Але його забрали воювати в Ґебру! І все через якийсь острів, про який ніхто ні сном, ні духом! І вся моя сім’я тепер там!
– Хто його забрав? – запитав Ноббі.
– Він сам себе забрав, – сердито відрубала старша жінка. Попри розбіжності в одязі було в ній щось до болю знайоме, і Ноббі зрозумів, що якщо розрізати її навпіл, з неї аж випиратиме слово «теща».
– О, пані Атбар, – мовила Неталь, – він сказав, що це його обов’язок. Так чи інакше, всім хлопцям довелося піти.
– Чоловіки! – закотив очі Ноббі.
– Хто-хто, а ти мала пізнати чимало чоловічих втіх, – кисло мовила теща.
– Мамо!
– Хто, я? – перепитав Ноббі, забувшись на мить. – А, так. Чимало.
– Справді?
– А чо нє? Пиво – моя улюблена втіха, – сказав Ноббі. – Але й від хорошої, дармової цигарки теж не відмовлюсь.
– Тьху! – теща підняла кошик із пранням і пішла геть, а за нею більшість літніх жінок. Інші засміялися. Навіть похнюплена Неталь усміхнулася.
– Здається, вона не це мала на увазі, – припустила Бана. Під гучне хихотіння вона схилилася і прошепотіла щось Ноббі на вухо.
Вираз його обличчя не змінився, але воно наче затерпло.
– А, це, – мовив він.
Існували певні світи досвіду, що їх Ноббі бачив лише на карті, але він знав, про що вона говорила. Звісно, свого часу він патрулював у деяких частинах Затінків – тих самих, де дівиці безцільно валандались і, мабуть, застуджували крижі – але за цей вид поліцейської роботи, що може зацікавити Відділ поліції з боротьби з проституцією деінде, тепер має справу Гільдія швачок. Люди, які відмовлялися підкорятися… ні, не закону як такому, а радше неписаним правилам… які ввела пані Долоня разом із комітетом дуже досвідчених дівчат[25]25
І паном Гаррісом з клубу «Голубий кіт». Його вступ викликав чималий спротив у Гільдії, яка бачила в ньому конкурента, але місіс Долоня відхилила всі заперечення, аргументувавши це тим, що все неприродне – насправді природно. – Прим. авт.
[Закрыть], привертали увагу Порадниць, Дотсі та Сейді, після чого їх більше не бачили. Навіть пан Ваймз схвалював таку домовленість. Бо можна було уникнути писанини.
– О, так, – мовив Ноббі, все ще витріщаючись на образи в себе в голові.
Звісно, він знав, що…
– А, це, – він пробубнів. – Ну, я пару разів бачила, – додав він. Здебільшого на листівках, треба було визнати.
– Чудово, мабуть, мати стільки свободи, – мовила Бана.
– Е…
Неталь знову розревілася. Її подруги запурхали довкола.
– Не розумію, чому чоловіки отак ідуть, – мовила Бана. – Мій суджений теж пішов.
Якась пристаркувата жінка, що сиділа біля колодязя, крякнула.
– Я скажу вам, чому, мої дорогенькі. Бо це краще, ніж цілими днями зрощувати дині. Краще за жінку.
– Чоловіки думають, що війна краща за жінку?
– Вона завжди нова, завжди молода, і добра битва може хоч весь день тривати.
– Але вони там гинуть!
– Вони кажуть, краще на війні вмерти, ніж у ліжку, – вона беззубо всміхнулася. – Але чоловік може й приємно сконати в ліжку, правда, Беті?
Ноббі сподівався, що його вуха палали не настільки, щоби підпалити вуаль. Зненацька він відчув, що це і було його майбутнє. Майбутнє за десять клятих пенсів вгатило йому прямо в обличчя.
– Даруйте, – сказав він. – Серед вас є навиданки?
– Хто такі зрілки? – запитала Бана.
– Є такий край неподалік, – мовив Ноббі. Він з надією додав: – Хіба ні?
Судячи з виразу облич дівчат, ні.
Ноббі зітхнув. Його рука потягнулась до вуха по цигарку, але знову опустилась порожня.
– Ось що я вам скажу, дівчата, – мовив він. – Якби ж я тільки погодилась на десятидоларову версію. Вам хочеться іноді просто сісти і плакати?
– В тебе навіть сумніший вигляд, ніж у Неталь, – зауважила Бана. – Ми можемо тебе якось втішити?
Ноббі якусь мить не зводив із неї очей, а тоді зарюмсав.
Всі витріщилися на Колона, так і не донісши до рота їжу.
– Вiн це серйозно сказав, Файфале? Нащо менi сiдлати верблюда? Я ж слюсар!
– Я думаю, це той клоун iз жонглером. Бiдоласi не вистача пальм в оазисi.
– Мало того, що тi клятi створiння плюються, вони ще й твiй ящик з iнструментами нiзащо не потягнуть сходами нагору…
– Ну, годi, вiн не винний, потрiбно проявити до нього милосердя.
Мовець прокашлявся.
– Добрий ранок, друже, – привітався він. – Може, скуштуєш кускус?
Сержант Колон зиркнув на миску, а тоді встромив туди пальця і облизав його.
– Гей, це ж манка! У вас тут манка! Всього лише якась ман… – він затнувся і кашлянув. – Так, гаразд. Дякую. Маєте полуничне повидло?
Господар зиркнув на своїх друзів. Вони стенули плечима.
– Ми не знаємо, про яке «пхолуничне пховидло» ви кажете, – сказав він обережно. – Нам краще смакує з ягнятиною, – він запропонував Колону довгу дерев’яну шпажку.
– О, у вас мусить бути полуничне повидло, – мовив Колон, якого понесло. – Ще дітваками ми калапуцькали його з манкою і… і… – він глянув на їхні лиця. – Щоправда, то було в Урі, – додав він.
Чоловіки кивнули один одному. Зненацька все стало на свої місця.
Колон голосно відригнув.
Судячи з того, як всі скоса на нього зиркнули, він єдиний знав про цю відому хапонську традицію.
– То, – сказав він, – де нині перебуває армія? Хоч приблизно?
– Чому ти питаєш, газочеревий?
– О, ми думали трохи підзаробити, розважаючи війська, – пояснив Колон. Він шалено пишався цим вивертом. – Знаєте… усмішка, пісня, відсутність екзотичних танців. Але для цього нам потрібно знати, де вони є, розумієте?
– Даруй, круглобокий, а ти взагалi розумiш, що я кажу?
– Так, дуже смачно, – невпевнено відповів Колон.
– А, я так i думав. Вiн шпигун. Але чий?
– Справдi? Кому бракнуло клепки найняти це непорозумiння шпигуном?
– Анк-Морпорку?
– Ой, та годi тобi! Вiн, мабуть, тiльки вда iз себе анк-морпоркського шпигуна. А там самi хитруни…
– Думаш? Це народ, який робить карi з якогось карi-порошку, i ти х називаш розумними?
– Певно, вiн з Мунтабу. Вони постiйно за нами стежать.
– I вда з себе анкморпоркця?
– Ну, якби ти намагався поводитися, як морпоркське непорозумiння, що вда iз себе хапонця, хiба ти мав би iнший вигляд?
– Але нащо вдавати, що вiд звiдти?
– Ай… полiтика.
– Покличмо тодi вартових.
– Ти що, несповна розуму? Ми з ним говорили! У них можуть… виникнути запитання.
– Слушна думка. Я знаю, що робити…
Фейфал вишкірився до Колона.
– Я таки чув, що ціле військо подалось в Ен аль Самз ла Лайса, – сказав він. – Але нікому не кажи.
– Невже? – Колон зиркнув на інших чоловіків. Вони дивилися на нього із навдивовижу серйозними пиками.
– Судячи з назви, це щось здоровенне, – сказав він.
– О, просто колосальне, – підтримав його сусід. Один із чоловіків видав звук, схожий на здавлений смішок.
– Туди далеко, еге ж?
– Ні, геть неподалік. Тобі рукою до нього подати, – мовив Фейфал. Він штурхнув свого товариша, в якого аж стрясались плечі.
– А, ясно. Велика армія?
– Цілком імовірно, що так.
– Добре. Добре, – мовив Колон. – Е… в когось є олівець? Клянуся, в мене був, коли…
Надворі біля таверни щось зашуміло. То був жіночий сміх, що для чоловіків є завжди тривожним звуком[26]26
Бо зазвичай їм здається, що то з них сміються. – Прим. авт.
[Закрыть]. Гості таверни підозріливо заглядали крізь виноградні лози.
Колон та інші гості зазирнули за вазу на групку біля колодязя. Пристаркувата леді катулялась, регочучи, по землі, а молодші дівиці спиралися одна на одну, мало не падаючи зі сміху.
Він почув, як одна із них сказала:
– Ану повтори, що він сказав?
– Він сказав: «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!»
– Так, це правда! – крекнула старенька жінка. – Він ніколи так не робить!
– «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!», – повторив Ноббі.
Колон тяжко зітхнув. Це були інтонація та голос Ноббса, який перейшов у режим талапання язиком – голосок, від якого деревина загорялася з відстані десяти ярдів.
– Перепрошую, – пробубнів він, пробираючись крізь натовп до виходу.
– А ви чули історію про ко… султана, який боявся, що його дружина… одна з його дружин… буде йому зраджувати, поки він далеко?
– Ми не чули таких історій, Беті! – важко дихаючи, мовила Бана.
– Серйозно? О, в мене таких тисяча і одна історія. Отож, він пішов до мудрого старого коваля, і той йому сказав…
– Не можна сипати такими історіями направо і наліво, кап… Беті, – запихтів Колон, відсапуючи.
Ноббі помітив у групці зміни. Тепер його оточували жінки, які були в присутності чоловіка. Чоловіка, стать якого вони знали напевне, він виправив себе.
Кілька з них зашарілись. До того вони не заливались рум’янцем.
– Чому ні? – уїдливо запитала Беті.
– Ти можеш образити людей, – непевно мовив Колон.
– Е, нас це не ображає, сер, – озвалась Бана тихеньким скромним голосочком. – Бетині історії видаються нам дуже… повчальними. Особливо історія про чоловіка, який пішов у гендель із малим багатством.
– І то ще було дуже важко перекласти, – сказав Ноббі, – тому що в них немає пенсів. Та в них, виявляється, є монетки з дзюрками…
– А ще дуже цікава історія про чоловіка з загіпсованими кінцівками, – сказала Неталь.
– Так, і вони сміялися, хоча в них не такі дверні дзвінки, як у нас, – сказав Ноббі. – Ну чого ви, не йдіть…
Але жінки довкола криниці почали розходитися. Вони похапали глеки з водою і кудись їх понесли, раптом згадавши, що мають купу справ.
Бана кивнула Беті.
– Е… спасибі. Було дуже… цікаво. Але нам потрібно йти. Так люб’язно з твого боку було з нами поговорити.
– Е, ні, не йдіть…
У повітрі повис ледь вловимий аромат парфумів.
Беті глипнула на Колона.
– Іноді я мрію добряче вліпити тобі в вухо, – загарчала вона. – Вперше за роки мені випав шанс, а ти…
Вона затнулася. Позаду Колона зібралася юрма спантеличених і незадоволених облич. І все б могло закінчитись інакше, якби не віслюче ревіння згори.
Поцуплений віслюк, якого Ноббі невміло прив’язав, легко вивільнився і побрів кудись убік у пошуках харчів. Двері, які він помітив, віддалено нагадували йому вхід у його рідний сарай та й загалом усі входи, тож він зайшов у перші-ліпші відчинені двері.
Всередині були вузькі гвинтові сходи, але його стійло теж було доволі тісне, тож віслюка, звиклого до вулиць Аль Халі, сходи не лякали.
Тільки його засмутило те, що східці закінчилися, а сіно так і не з’явилось.
– О, ні, – охнув хтось позаду Колона. – Ще один віслюк видерся на мінарет.
Всі довкола заохали.
– А в чому проблема? Як піднявся, так і спуститься, – не розумів Колон.
– Ти що, не знаєш? – озвався один із його обідніх товаришів. – У вас в Урі немає мінаретів?
– Е… – тільки й мовив Колон.
– Зате є море віслюків, – мовив лорд Ветінарі. Всі засміялися, позираючи на Колона.
Якийсь чоловік вказав пальцем у темні нетрі мінарету.
– Дивіться… бачите?
– Дуже вузькі, звивисті сходи, – мовив Патрицій. – І?..
– Нагорі нема де розвернутися, розумієш? О, всякий дурень може завести віслюка нагору мінарету. А ти пробував змусити тварину задкувати сходами вниз по темряві? Не вийде.
– Є в тих сходах щось таке, – озвався хтось інший. – Що вабить віслюків. Вони думають, що нагорі на них щось чекає.
– Ми якось скинули останнього віслюка, еге ж? – мовив один із вартових.
– Так. Він захляпав усе довкола, – підтвердив його бойовий товариш.
– Ніхто не скидає мою Валері, – заричала Беті. – Тільки спробуйте втнути щось подібне, їй-богу, я засуну вам… – він затнувся, і за вуаллю засвітилася широка, страшна посмішка. – Тобто заслиню вас поцілунками.
Кілька чоловіків ззаду дали драла.
– Не треба сердитися, – мовив вартовий.
– Я серйозно! – гукнула Беті, насуваючись.
Наляканий вартовий зіщулився.
– Панове, у вас що, нема на неї управи?
– У нас? – запитав лорд Ветінарі. – Боюся, що ні. Ой, леле… Зараз повториться історія, як в Джелібейбі, Але.
– Ой, леле, – віддано підіграв Колон. Натовп, чи принаймні та його частина, яка вважала, що перебуває на безпечній від Беті відстані, почав вишкірятися. Це був вуличний театр.
– Так і не знаю, чи їм вдалося зняти того чоловіка з флагштока, – Ветінарі вів далі.
– О, вони його зняли, майже всього, – підтвердив Колон.
– Послухайте, послухайте, – квапливо втрутився вартовий, – може, ми закинемо на віслюка мотузку…
– …на Валері… – загарчала Беті.
– Валері, так, а тоді…
– Для цього вам знадобиться щонайменше троє людей, а там немає стільки місця!
– Сер, у мене ідея, – зашепотів один із вартових.
– На вашому місці я б поквапився, – застеріг його Колон. – Бо заведену Беті вже ніяк не спинити.
Вартові стали перешіптуватись.
– Якщо ми це зробимо, на нас чекають непримностi! Пам’яташ, як нам розказували, що всi зусилля зараз спрямованi на вiйну? Ось чому х всi конфiскували!
– Його не буде всього лиш п’ять хвилин, нiхто i не помiтить!
– Ага, готовий сказати Принцу, що ми один загубили?
– Добре, а ти готовий й це пояснити?
Вони скоса зиркнули на Беті.
– I ними, зрештою, легко управляти, – прошепотiв один.
– Валері? – спитав сержант Колон.
– Якісь проблеми? – стала на диби Беті.
– Ні! Ні. Гарне ім’ячко для віслюка, Н… Беті.
– Стійте, де стоїте, – звелів один із вартових. – Ми скоро повернемося.
– А це що означає? – запитав Колон, дивлячись їм у спину.
– О, вони, мабуть, пішли по килим, – припустив хтось.
– Добре, але я не бачу, як це має допомогти, – мовила Беті.
– Літальний килим.
– А, ясно, – прорік Колон. – В Академії є таких пару…
– В Урі є Академія?
– О, так, – мовив Патрицій. – А звідки, по-вашому, Ал знає, хто такий віслюк?
І знову сміх розвіяв усі сумніви. Колон непевно всміхнувся.
– А мені добре вдається корчити з себе ідіота, чи не так? – сказав він. – Воно якось само виходить!
– Прекрасно, – мовив лорд Ветінарі.
Згори знову долинуло сердите ревіння.
– Проблема в тому, що їх усі забрали для воєнних цілей, – озвався хтось позаду них.
Неподалік впав, розбившись на друзки, шматок саману[27]27
Невипалена цегла із суміші глини, соломи та піску. – Прим. пер.
[Закрыть].
– Але судячи з того, як він там борсається, то однаково впаде.
– Ану ж я зможу переконати його спуститися, – запропонував Патрицій.
– Не вийде, ефенді. Ви не зможете обійти його на сходах, не зможете його розвернути, і вниз він теж не позадкує.
– Потрібно зважити ситуацію, – мовив Патрицій.
Він забіг у таверну і зразу ж повернувся. Вони дивились, як він заходить всередину, і чули, як він підіймається сходами.
– Мало би вийти, – мовив чоловік позаду Колона.
Через якийсь час ревіння затихло.
– Бачите, він не може розвернутися. Надто вузько, – озвався віслючий знавець. – Не розвернеться і не позадкує. Добре відомий факт.
– Завжди знайдеться найрозумніший, правда, Беті? – сказав Колон.
– Та. Завжди.
У вежі було тихо-тихо. Кілька людей із натовпу прикипіли до неї поглядами.
– Можливо, три-чотири людини і могли би піднятися сходами, що нереально, і совати кожну лапу по черзі, якби були готові до того, що їх копатимуть чи загризуть до смерті…
– Гаразд, гаразд, відійдіть від вежі, будь ласка!
Повернулися вартові. Один із них ніс скручений килим.
– Так, так, розступіться…
– Я чую стукіт копит, – сказав хтось.
– О, так, ніби наш друг у фесці спускає віслюка вниз по сходах?
– Постривайте, я їх теж чую, – сказав Колон.
Тепер усі втупилися в двері.
Лорд Ветінарі вийшов з мотузкою в руках.
Хтось позаду Колона сказав:
– Гаразд, це лише шматок мотузки. Він, певно, цокав кокосовими шкаралупами.
– Які він надибав у мінареті?
– Які він мав із собою, ясно що.
– Хочеш сказати, він тягає зі собою кокосові шкарлупи?
– Неможливо розвернути віслюка в… гаразд, це несправжня віслюча голова…
– Вона ворушить вухами!
– На мотузці, на мотузці – гаразд, це віслюк, добре, але не той самий віслюк. Цього він тримав у прихованій кишеньці… не треба так на мене дивитися. Я бачив, як вони це роблять із голубами…
Тоді навіть скептик замовк.
– Віслюк, мінарет, – сказав лорд Ветінарі. – Мінарет, віслюк.
– Отак просто? – не повірив своїм очам вартовий. – Як ви це зробили? Це якийсь фокус, так?
– Звісно, що так, – погодився лорд Ветінарі.
– Я знав, що це всього лише фокус.
– Так, це був усього лише фокус, – визнав лорд Ветінарі.
– То… як ви все-таки це зробили?
– То ви ще не зрозуміли?
Всі аж шиї повигинали.
– Е… у вас був надувний віслюк…
– Назвіть мені причину, нащо розгулювати із надувним віслюком?
– Ну, ви…
– Причину, яку вам не соромно розповісти рідній матінці?
– А, якщо так…
– Все просто, – мовив Аль-Джібла. – В мінареті є потаємна кімнатка. Не інакше.
– Ні, ви все неправильно зрозуміли, це лише ілюзія віслюка… Ну, гаразд, дуже правдоподібна ілюзія…
Тепер половина людей згуртувалися довкола віслюка, а інші збилися в купку біля дверей мінарету, вишукуючи всередині приховані кімнати.
– Гадаю, Але, Беті, нам саме час піти, – мовив лорд Ветінарі з-за спини Колона. – Ось цією вуличкою. А щойно завернувши за ріг, кинемося тікати.
– А нашо тікати? – запитала Беті.
– Бо я щойно поцупив магічний килим.
Ваймз уже заблукав. Так, було сонце, але воно лише вказувало напрямок, обпікаючи йому половину обличчя.
І верблюд погойдувався з боку в бік. Не існувало реальних способів визначити відстань, хіба що за стадією геморою.
«Я сиджу на верблюді з пов’язкою на очах; верхи на верблюді їде д’реґ, про них кажуть, що вони найненадійніший народ у світі. Та я майже переконаний, що він мене не вб’є».
– Тож, – озвався він, м’яко похитуючись з боку в бік, – міг би вже й сказати. Чому Ахмед-71-година?
– Він вбив чоловіка, – мовив Джаббар.
– І д’реґів обурюють такі дрібнички?
– У його власному наметі! Коли той гостював у нього майже три дні! Якби він почекав ще годину…
– О, ясно. Справді погані манери. І чим цей чоловік таке заслужив?
– Нічим! Втім…
– Так?
– Він таки вбив Ель-Ісу, – судячи з інтонації д’реґа, ця обставина ніяк не виправдовувала вчинок, але задля повноти викладу її потрібно було вказати.
– Хто вона така?
– Ель-Іса – це селище. Він отруїв колодязь. Через релігійні розбіжності, – додав він. – Слово за слово… та нехай навіть так, взяти і знехтувати традицією гостинності…
– Так, розумію, це жахливо. Майже… неввічливо.
– Ця година мала значення. Дечого просто не можна робити.
– Принаймні в цьому ви маєте рацію.
Ближче до полудня Джаббар дозволив йому зняти пов’язку. З піску стриміли витесані вітрами горби чорного каменю. Ваймзу здалося, що безлюднішого місця він ще не бачив.
– Подейкують, тут колись було зелено, – мовив Джаббар. – Земля була щедро зрошена.
– А що сталося?
– Вітер змінився.
Коли сонце вже заходило, вони дійшли до ваді між іще сильніше стесаних вітром скель, які почали набувати свого первісного виду завдяки довгим тіням, що поглиблювали мілкі западини.
– Це будівлі, чи не так? – запитав Ваймз.
– Колись давним-давно тут було місто. Ти хіба не знав?
– Звідки мені знати?
– Твій народ його збудував. Його назвали Тактикус. На честь вашого воїна.
Ваймз дивився на покришені стіни та повалені колони.
– На його честь назвали місто… – сказав він ніби до себе.
Джаббар штурхнув його.
– За тобою слідкує Ахмед, – повідомив він.
– Я його ніде не бачу.
– Ясно що. Злазь. Сподіваюся, ми ще зустрінемось у твоїй версії раю.
– Так, так…
Джаббар розвернув верблюда. Той потрюхикав явно швидше, ніж ішов сюди.
Якийсь час Ваймз сидів на камені. Навкруги не було чути ані звуку, крім свисту вітрів між скель і крику якоїсь птахи вдалині.
Йому здалося, він чує стукіт свого серця.
– Біп… біп… дзинь… – бісик-органайзер звучав стривожено і непевно.
Ваймз зітхнув.
– Так? Зустріч із Ахмедом-71-годиною, та?
– Е… ні… – мовив демон. – Е… помічено хапонський флот… е…
– Кораблі пустелі, так?
– Е… біп… помилка код 746, дивергентна темпоральна нестабільність…
Ваймз потряс коробочкою.
– Ти зламався? – запитав він. – Досі озвучуєш мені чужі зустрічі, дурацька коробко!
– Е… зустрічі призначені для командора Семюела Ваймза…
– Це я!
– Котрий із вас? – запитав бісик.
– Що?
– …біп…
Більше він відмовлявся казати. Ваймз уже хотів було пожбурити його кудись далеко, але Сибіл засмутиться, коли дізнається. Він засунув його назад у кишеню і знову спробував зосередитися на краєвиді. Те, на чому він сидів, могло колись бути частиною колони. Неподалік Ваймз бачив інші її частини, а тоді зрозумів, що купа каміння була обваленою стіною. Він пішов до неї, відлунюючи кроками від скель, і зрозумів, що ходить між старих будівель чи там, де вони колись стояли. Ось руїни сходів, а ось – пеньок від колони.
Один був вищий за інші. Він підтягнувся і виявив на його пласкій поверхні дві здоровенні ступні. Тут, певно, стояла статуя. І стояла вона, мабуть, наскільки вистачає Ваймзових знань, у якійсь шляхетній позі. Тепер від неї залишилися тільки ступні, обрубані на кісточках. У них був не надто шляхетний вигляд.
Спустившись знову на землю, він побачив глибоко викарбуваний на постаменті напис, захищений із підвітряного боку. Ваймз спробував прочитати його в слабкому світлі:
«AB HOC POSSUM VIDERE DOMUM TUUM»
Ну… «domum tuum» означає «твій дім», правда?.. а «videre» означає «я бачу»…
– Тобто? – сказав він уголос. – «Я бачу звідси твій дім?» У цій сентенції мало шляхетності.
– Гадаю, тут більше про хвастощі й залякування, сер Семюел, – озвався Ахмед-71-година. – Завжди думав, що це притаманно Анк-Морпорку.
Ваймз навіть не поворушився. Голос долинав прямо з-за спини.
І то був Ахмедів голос. Але йому бракувало ноток верблюжої слини та гравію, які ще були присутні в Анк-Морпорку. Тепер він говорив, як джентльмен.
– Тут особливе відлуння, – вів далі Ахмед. – Я можу бути де завгодно. Можу просто зараз цілити в тебе з арбалета.
– Але ти з нього не вистрілиш. Надто багато ми поставили на карту.
– О, то існує злодійський кодекс честі?
– Не знаю, – відповів Ваймз. Ну що ж… пора перевірити, що мертвіше – його хватка чи він сам. – А поліцейський кодекс честі?
У сержанта Колона округлилися очі.
– Нахилитись набік? – запитав він.
– Так управляють магічними килимами, – спокійно мовив лорд Ветінарі.
– Та, але якщо я впаду?
– У нас буде більше місця, – бездушно відрізала Беті. – А якщо серйозно, ти, сержанте, і так вже ницо впав.
– Неправда, – заперечив Колон, розпростершись на весь килим і міцно вчепившись пальцями за краї. – Неприродно, коли єдине, що тебе оберігає від того, щоби захляпати все навколо – це шмат тканини.
Патрицій зиркнув униз.
– Ми не пролітаємо над водою, сержанте.
– Я сказав саме те, що мав на увазі, сер!
– Ми можемо трохи сповільнитися? – спиталась Беті. – Цей вітер посягає на мою приватність, якщо ви розумієте, про що я.
Лорд Ветінарі зітхнув.
– Ми і так не дуже швидко летимо. Підозрюю, тому що килим дуже старий.
– Тут є навіть витерта дірка, – сказала Беті.
– Заткнися, – наказав Колон.
– Диви, я можу засунути туди палець…
– Заткнися.
– Помітив, як він трохи похитується, коли ти рухаєшся?
– Заткнися.
– Дивися, внизу пальми геть крихітні.
– Ноббі, ти ж боїшся висоти, – сказав Колон. – Я знаю, що ти боїшся висоти.
– Що за сексистські стереотипи!
– Нічого подібного!
– Саме так! Ти думаєш, ми тільки те і робимо, що підвертаємо ноги і скиглимо! Моїм завданням є довести тобі, що жінка нічим не гірша за чоловіка!
– У твоєму випадку, Ноббі, вони фактично ідентичні. В тебе сонячний удар, ось в чому річ. Ти не жінка, Ноббі!
Беті шморгнула носом.
– Я від тебе іншого і не очікувала.
– Але ти не жінка!
– Це справа принципу.
– Що ж, принаймні тепер у нас є транспорт, – втрутився лорд Ветінарі, натякаючи своїм тоном, що суперечка себе вичерпала. – На жаль, я так і не дізнався, де армія.
– А! Я можу вам у цьому допомогти, сер! – Колон спробував відсалютувати, але знову вчепився в килим. – Я хитрощами вивідав, сер!
– Невже?
– Так точно, сер! Вона зараз в… е… Ен аль Самз ла Лайса, сер.
Якусь мить килим летів у тиші.
– «Куди сонце не світить»? – перепитав Патрицій.
Знову тиша. Колон намагався ні на кого не дивитись.
– А є така місцина Ґебра? – похмуро мовив Ноббі.
– Так, Бе… капрале. Є.
– Вони туди пішли. Звісно, можете не слухати жінку.
– Гарна робота, капрале. Тоді нам слід летіти вздовж берега.
Лорд Ветінарі розслабився. У цьому метушливому і непростому житті він ще ніколи не стрічав подібних Ноббі та Колону. Вони ні на мить не замовкали, та разом з тим було в них щось майже… заспокійливе. Він уважно вдивлявся у сірявий обрій, поки допотопний килим плив по небу кривими лініями. Він тримав під пахвою металевий циліндр, який йому змайстрував Леонард.
Важкі часи вимагають важких рішень.
– Сер? – приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим.
– Так, сержанте?
– Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка?
– Вмовив його, сержанте.
– Що? Лише вмовляння?
– Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок.
– А! Я знав…
– Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, – мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, – потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися.
Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот.
Тоді голос Ахмеда промовив:
– Я щиро вражений, сер Семюел.
Ваймз глибоко вдихнув.
– Знаєш, а ти незле мене надурив, – сказав він. – «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… – він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього:
– …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений.
– Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати?
– Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню.
Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси.
– Бачу, тобі сподобалась місцина, – мовив Ахмед. – Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився.
– Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так?
– Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав.
– Із власної волі?
– Більш-менш.
– Що?
– Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний.
– Звідки ти знаєш, яке в мене лице?
– Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії.
– Ти? – Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців…
– О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! – він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. – Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті?
– Так.
– Той самий старий Нудль, еге ж?
– І ті самі сосиски.
– Незабутній смак.
– І не кажи.
– Ні, не треба різких рухів, сер Семюел. Інакше, боюся, мені доведеться перерізати тобі горлянку. Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі.
