Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)
Джинґо. Террі Пратчетт
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.
Ніч видалася безмісячною, що якраз було на руку Міцьку Джексону.
Він виловлював цікавих кальмарів, названих так, бо крім того, що вони були кальмарами, вони ще й до всього були цікаві. Себто їхня цікавість була їхньою цікавинкою.
Тільки-но їх зацікавив ліхтар, що його Міцько підвісив на кормі свого човна, як вони зацікавились тим, що чимало їхніх побратимів несподівано зі сплеском вилітали з води і зникали.
Деякі з них навіть цікавились – якусь коротку мить – шпичастою штуковиною, що стрімко летіла до них.
Цікаві кальмари були страшенно цікаві. Жаль тільки, не дуже кмітливі.
Шлях до цієї ділянки був довгим, та для Міцька він зазвичай вартував витраченого часу. Цікаві кальмари були дрібні й сумирні, їх було важко знайти і, за словами деяких гурманів, у них був найгидкіший смак з-поміж усіх істот на світі. Саме тому на них був попит у деяких ресторанах, де висококваліфіковані шеф-кухарі ретельно готували страви, які не містили жодних слідів кальмара.
Проблема Міцька Джексона полягала в тому, що цієї безмісячної ночі під час нересту, коли кальмари особливо до всього цікаві, в морі вже, схоже, попрацював шеф-кухар.
Не було видно ані єдиного зацікавленого ока. Риб також не було видно, хоч зазвичай принаймні кількох приманювало світло. Втім, він помітив одну рибину. Вона сторчголов кудись неслася.
Він поклав тризубець і пройшовся в інший кінець човна, де його син, Лес, також не зводив очей із освіченого ліхтарем моря.
– За пів години нічогісінько, – мовив Міцько.
– Ти певен, що ми на правильному місці, батьку?
Міцько примружився, вдивляючись у виднокрай. На небі виднівся слабкий відблиск від міста Аль Халі, що розкинулось на хапонському побережжі. Він розвернувся. Інший виднокрай теж сяяв – вогнями Анк-Морпорка. Човен легенько похитувався посередині між двома містами.
– Ясна річ, – сказав він, але його словам явно бракувало певності.
Тому що на морі був штиль. А так не повинно бути. Човен злегка погойдувався, але не від коливань хвиль, а від їхніх порухів.
Відчувалось, як затишшя перед бурею. Але зорі мирно мигтіли в небі, де не було ані хмаринки.
Зорі також відблискували на поверхні води. А таке ви вже не часто побачите.
– Гадаю, нам пора вшиватися звідси, – сказав Міцько.
Лес показав на охляле вітрило.
– Чим замінимо вітер, батьку?
Саме тоді вони почули плюскіт весел.
Міцько, з усіх сил мружачись, зумів виокремити лише обриси іншого човна, що наближався до нього. Він схопив тризуба.
– Я знаю, що це ти, злодіяко заморська!
Весла перестали гребти. Водою покотився голос.
– А най би тебе тисяча чортів схопили, клята почваро!
Човен ковзнув ближче. На вигляд чужоземний, з очима на носі.
– Ти їх всіх виловив, еге? Та я заколю тебе тризубом, донна потолоч!
– Шаблюку тобі в шию, ти брудний сину собаки жіночого роду!
Лес визирнув за борт. На поверхні моря пінились крихітні бульбашки.
– Батьку? – покликав він.
– Це Шмельц Аріф! – гаркнув його батько. – Запам’ятай цю пику! Він вже роками сюди запливає і краде наші кальмари, злосний брехливий чортяка!
– Батьку, там…
– Берися до весел, а я повибиваю його гнилі зуби!
Лес почув, як на іншому човні хтось сказав:
– …бачиш, синку, як підступний рибний крадюга…
– Греби! – заволав його батько.
– Весла в руки! – крикнув хтось на іншому човні.
– Чиї це кальмари, батьку? – запитав Лес.
– Наші!
– Що, ще до того, як ми їх зловили?
– Просто заткайся і греби!
– Батьку, я не можу зрушити човен із місця, ми на щось сіли!
– Під нами сотня морських сажнів, хлопче! На що тут можна сісти?
Лес спробував виплутати весло зі штуковини, що поволі зринала зі спіненого моря.
– Схоже на… курку, батьку!
З-під поверхні долинув звук, подібний на дзвін чи то ґонґ, що повільно погойдувався.
– Кури не вміють плавати!
– Вона залізна, батьку!
Міцько метнувся у хвіст човна.
То таки була залізна курка. Вона п’ялася до зір, вся в водоростях й мушлях, з яких струмила вода.
Курка сиділа на хрестоподібному сідалі.
На кожному з чотирьох вістрів хреста було по літері.
Міцько підніс ліхтар ближче.
– Якого…
Тоді виплутав весло і всівся поруч із сином.
– Греби, мов ошпарений, Лесе!
– Що відбувається, батьку?
– Заткайся і греби! Втікаймо звідси!
– Це монстр, батьку?
– Гірше, сину! – кричав Міцько, розриваючи веслами морську гладінь.
Та штукенція була тепер доволі високо, на самій верхівці чогось на кшталт вежі…
– Що це, батьку? Що це?
– Це клятий флюгер!
Загалом геологічного збурення як такого не було. Затоплення континентів зазвичай іде опліч із виверженням вулканів, землетрусами та армадою човників зі старцями, яким аж руки свербять звести піраміди та містичні кромлехи на новій землі, де вони зможуть своєю справдешньою прадавньою окультивною мудрістю зваблювати дівиць. Але сходження цього континенту загалом ледве спричинило брижку. Він повернувся дещо сором’язливо, як той кіт, якого не було вдома кілька днів і який добре знає, що ви хвилювалися.
Втім, певні зауваження викликала чимала хвиля, яка поки дійшла до берегів Округлого моря, сягала менше двох метрів. А в деяких болотяних низинах вода затопила цілі села, до яких нікому особливо не було діла. Проте, в суто геологічному сенсі, нічого аж такого не сталося.
В суто геологічному сенсі.
– Це місто, батьку! Гляди, онде вікна і…
– Я сказав тобі заткатись і гребти!
Морська вода хлинула вулицями. По боках із водоплеску поволі здіймалися велетенські, вкриті водоростями будівлі.
Батько з сином із усіх сил намагалися керувати човном, який тягнуло деінде. А оскільки урок номер один із мистецтва веслування стверджує, що потрібно гребти, дивлячись зовсім не туди, куди гребеш, вони не бачили іншого човна…
– Ти божевілець!
– Дурний чоловік!
– Не смій чіпати цю будівлю! Ця країна належить Анк-Морпорку!
Два човни завертіло в короткочасному коловороті.
– Іменем Серифа Аль Халі проголошую цю землю нашою!
– Ми її перші побачили! Ану, Лесе, скажи йому, що ми її перші побачили!
– Ми її перші побачили до того, як ви її перші побачили!
– Лесе, ти бачив, як він хотів мене шибонути тим веслом?!
– Але, батьку, ти розмахував перед ним своїм тризубом…
– Бачиш, Ахане, як ницо вони нападають!
Тієї миті два човни шкребнули об щось кілями і, застрягнувши в придонному мулі, почали хилитися на бік.
– Дивися, батьку, яка цікава статуя…
– Він ступив на хапонську землю! Кальмарний злодюга!
– Ану забирай свої паскудні сандалі геть із анк-морпоркської території!
– О, батьку…
Двоє рибалок перестали кричати один на одного, передовсім для того, щоби перевести дух. Краби квапливо кинулись врозтіч. Вода текла між бур’янів, висікаючи стрімчаки в сірому дрібноземі.
– Батьку, там ще збереглася кольорова плит…
– Моє!
– Моє!
Лес упіймав на собі погляд Ахана. За ту коротку мить, поки тривало їхнє переглядання, вони встигли обмінятися нічогеньким кавалком інформації, починаючи від просто-таки космічного збентеження тим фактом, що у них є батьки, і так далі по списку.
– Батьку, не треба… – почав було Лес.
– Стули пельку! Я ж піклуюся про твоє майбутнє, хлопче…
– Так, але кого хвилює, хто його перший побачив, батьку? І ми, і вони за сотні миль від дому! Хто ж дізнається, батьку?
Двоє кальмарників люто дивилися один на одного.
Над ними виростали будівлі, з яких струменіла вода. У них виднілися діри, що завиграшки могли бути дверними отворами, та відтулини без шибок, що могли бути вікнами, але всередині було темно. Часом Лесеві вчувалось, ніби там щось плазує.
Міцько Джексон кашлянув.
– Хлопчина має рацію, – пробубнів він. – Нам немає сенсу сперечатися. Крім нас тут більше нікого немає.
– Справді, – погодився Аріф.
Не зводячи один з одного очей, вони позадкували.
А тоді майже суголосно заволали:
– Хапай човен!
Після кількох секунд плутанини чоловіки врешті розбились на пари і чкурнули кудись болотистими вуличками з човнами над головою.
Їм, щоправда, довелося різко завернути назад, гнівно кидаючи один одному:
– То ти ще й дітей крадеш, га? – і обмінятися синами.
Кожен дослідник-початківець знає, що славу отримує не той, чия нога першою ступає на незайману землю, а той, кого ноги першого заносять додому. Добре, якщо разом із рештою тулуба.
На вітрі поскрипували флюгери Анк-Морпорка.
Хоч насправді лише кілька з них були справжніми представниками Avis domestica[1]1
Домашньої птиці (лат.). – Прим. ред.
[Закрыть]. Серед решти були пістряві дракони, риби та різна звірина. На даху Гільдії найманців рипнув, прибравши нової пози, силует одного з їхніх представників у плащі та з кинджалом напоготові. На Гільдії жебраків олов’яна жебрача рука просила у вітру четвертак. На Гільдії м’ясників мідне порося втягувало рильцем повітря. На покрівлі Гільдії злодіїв справдешній, хоч і вже дещо покійний, злодій-нелегал злегка крутнувся, демонструючи, що буде з тими, хто бодай спробує вкрасти без ліцензії.
Флюгер на куполі бібліотеки Невидної академії завжди відставав від своїх побратимів і мав відреагувати на зміни не раніше ніж за пів години, та містом уже ширився запах моря.
На площі Сатор традиційно виступали з імпровізованими промовами. «Промови» – це голосно сказано, бо до них вдавались усі, хто мав охоту: всякі пустомелі, базікала та поодинокі заглиблені в себе маруди, які траплялись то тут, то там серед натовпу. І, традиційно, люди горлопанили про все, що було в них на думці. Подейкували, що Патрицій ставився до цього звичаю з прихильністю. Це правда. А також з осторогою. У нього, либонь, була своя людина, яка все для нього записувала.
З цим і мала справу Варта.
«Ми не шпигуємо, – переконував себе командор Ваймз. – Бо шпигуни скрадаються вулицями і зазирають у вікна. А те, що ти відійшов трохи назад, щоб не оглухнути, ще не робить із тебе шпигуна».
Він неуважно черкнув сірник об сержанта Щебеня.
– Ви мене черкнули, сер, – дорікнув троль.
– Пробачте, сержанте, – перепросив Ваймз, запаливши цигарку.
– Та нічого.
Вони знову зосередились на мовцях.
«Цей вітер, – думав Ваймз. – Він несе якісь зміни…»
Зазвичай оратори зачіпали геть усякі теми, що межують зі здоровим глуздом чи спочивають десь на мирних долинах по той бік. Та сьогодні вони всі були одержимі одною темою.
– …їх давно пора провчити! – крикнув хтось прямо біля вуха. – Чом наші так звані лорди не прислухаються до голосу народу? Анк-Морпорку вже в печінках сидять ці чванькуваті розбійники! Вони крадуть нашу рибу, забирають наш товар, а тепер ще й посягають на нашу землю!
«Краще б люди йому підбадьорливо зааплодували», – подумав Ваймз. Люди зазвичай безладно підтримували ораторів, щоб їх розпалити. Але юрма довкола цього чоловіка лише схвально кивала. Він подумав: вони справді міркують над його словами…
– Вони поцупили весь мій крам! – крикнув хтось навпроти. – Це бісова піратська імперія! Мене взяли на абордаж! В анк-морпоркських водах!
Юрмою покотилося пихате бурмотіння.
– А що вони у вас відібрали, пане Дженкінс? – озвався голос із натовпу.
– Вантаж першокласного шовку!
Натовп засвистів.
– Он воно що? А хіба не сушені рибні відходи чи конфісковане м’ясо? Бо, наскільки мені відомо, саме цим ви і торгуєте.
Пан Дженкінс силкувався розгледіти в натовпі свого опонента.
– Першокласний шовк! – він повторив. – А яке місту до того діло? Ніякого!
Роздалися вигуки «Ганьба!»
– А місту відомо? – запитав хтось із натовпу.
Люди почали витягувати шиї. А тоді натовп трохи розійшовся, і всі побачили постать командора Ваймза з Міської варти.
– Ну, цейво… я… – почав було Дженкінс. – Той… як його… я…
– Мені є діло, – спокійно мовив Ваймз. – Не так уже й важко відслідкувати вантаж першокласного шовку, від якого несе риб’ячими тельбухами, – зазвучав сміх. Анкморпоркці завжди вітають незвичні повороти в постановках свого вуличного театру.
Не зводячи погляду з Дженкінса, Ваймз на позір звернувся до сержанта Щебеня:
– Щебеню, підеш з паном Дженкінсом, гаразд? Якщо я не помиляюсь, його корабель називається «Мілка». Він покаже тобі всі вантажні рахунки, декларації суднового вантажу, квитанції та виписки, і ми враз із ним розберемося.
Щебінь відсалютував, гучно брязнувши ручиськом по шолому.
– Слухаюсь, сер!
– Е… е… не зможете, – похопився Дженкінс. – Вони…той… вони ще й всі документи забрали…
– Справді? Щоби потім повернути товар назад у крамницю, якщо їм не підійде?
– Ем… хай там як, а корабель уже відчалив. Так! Відчалив! Тепер маю мастити голову, як відшкодувати збитки!
– Відчалив? Без свого капітана? – запитав Ваймз. – Виходить, пан Скоплет там тепер за головного? Ваш старший помічник?
– Так, так…
– Прокляття! – вигукнув Ваймз, театрально клацнувши пальцями. – Виходить, той чоловік, якого ми заарештували минулої ночі за непристойно налиганий стан… він ще й винен у тому, що видає себе за іншого? Ой, я не знаю, це стільки писанини, що кінця краю не видно…
Пан Дженкінс спробував відвести погляд, але не зміг під пильним поглядом Ваймза. По тому, як смикалася його нижня губа, видно було, що він готується огризнутись у відповідь. Та, на щастя, він вчасно помітив життєрадісний вищир Ваймза, схожий на той, що стрімко несеться до потопельників. З плавником на спині.
Пан Дженкінс дуже мудро вчинив, що відступив.
– Я… той… піду розберуся… я… цейво… пішов… – він почав пропихатися крізь натовп, який ще трохи почекав – ану ж станеться щось цікавеньке – але, розчарувавшись, посунув далі в пошуках нових розваг.
– Хочете, шоб я пшов глянув на той корабель? – запитав Щебінь.
– Ні, сержанте. Ви не знайдете там ані шовку, ані документів. Нічого, крім густого аромату риб’ячих тельбухів, що просяк усе навколо.
– Ого, то ті кляті хапонці змітают все, що криво лежит, еге ж?
Ваймз похитав головою і рушив далі.
– В Хапонії немає тролів, правда? – запитав він.
– Ніяк нє, сер. А всьо через жару. Тролячі мізки не варять на сонці. Якби я подався до Хапонії, – сказав Щебінь, тягнучи за собою довгі руки так, що аж кісточки пальців цокали по бруківці, – я був би дуже тормознутим.
– Щебеню?
– Так, сер?
– Тримайся подалі від Хапонії.
– Слухаюся, сер.
Довкола іншого оратора зібралась куди більша юрма. Він стояв зі здоровенним плакатом, на якому писало: БРУДНІ ЧУЖОКИ, ЛАПИ ГЕТЬ ВІД ЛЕШПУ.
– Лешп, – повторив Щебінь. – Оце назвочка – там певно самі шепелявики живуть.
– Це та земля, що виринула з-під глибин на минулому тижні, – похмуро мовив Ваймз.
Вони слухали, як оратор розпинався, що Анк-Морпорк повинен обороняти своїх громадян на новій землі. У Щебеня був спантеличений вигляд.
– Звідки там взятися громадянам, якшо земля тільки-но вилізла з-під води? – він не петрав.
– Гарне запитання, – погодився Ваймз.
– Вони всьой той час не дихали під водою?
– Навряд чи.
«В повітрі вчувається не лише солоний бриз, – думав Ваймз. – Вітер змін». Він це відчував. Зненацька Хапонія була у всіх на слуху.
Анк-Морпорк майже ціле століття перебував із Хапонією в стані миру, ну бодай не-війни. Зрештою, вони були сусідами.
Сусідами… ха! Втім, що це слово означало? Варті є що розповісти про сусідів. Як і адвокатам, особливо тим багатшим, для яких «сусід» – це людина, яка двадцять років тягає вас по судах через газон на два дюйми ширший, ніж треба.
Люди роками живуть пліч-о-пліч, дружно киваючи одне одному вранці по дорозі на роботу, а тоді стається якась дрібничка і – бац! – комусь у голову прилітають садові граблі.
А тепер ще й якась клята брила постала з моря, і всі поводилися так, ніби то хапонський собацюра всю ніч скавчав у них під вікнами.
– Грргргрргр, – журився Щебінь.
– Не зважай на мене, тільки не спльовуй на мої черевики, – попросив Ваймз.
– Це типу… – Щебінь змахнув ручиськом, – типу як… тобі всяке спадає на… – він затнувся і глянув на свої пальці, все ще ворушачи губами, —…думку. Грргргрргр. Це типу, як на тебе падають камінці, і ти вловлюєш, що на тебе зара зсунеться купа землі, а дерти кігті вже пізно. Отой момент і називається грргргрргр.
Ваймз і собі заворушив губами.
– Лихі передчуття?
– Саме оно.
– А як це слово виникло?
Щебінь здвигнув плечима.
– То, певно, хтось крикнув, коли його припечатало важкою брилою.
– Лихі передчуття… – Ваймз замислено потер підборіддя. – Що ж, у мене їх по самі вуха…
«Зсуви і лавини, – думав він. – Маленькі, невагомі як пух, сніжинки осідають на схилі – аж раптом ціла стіна снігу починає зсуватися вниз…»
Щебінь лукаво на нього зиркнув.
– Я знаю, всі кажут: «Пеньки тупі, як Щебінь», – але я знаю, куди дме вітер.
Ваймз поглянув на свого сержанта з нововиявленою повагою.
– І ти це зауважив?
Троль багатозначно двічі стукнув пальцем по шолому.
– Тут всьо просто, – почав він. – Видите на дахах дрібні когути, дракони і всьо решта? А того біднятка на даху Гільдії злодіїв видите? Достатньо за ними дивитисі. Вони знают. Я сі дивую, як їм вдається показувати в правильному керункові.
Ваймза трохи попустило. Як на троля, Щебінь був не такий уже і тугодум, і розумом межував десь між каракатицею і танцівником у дрицки-гоцки, але завжди можна бути впевненим, що він не витратить цінні секунди на те, щоб зайвий раз про щось подумати.
Щебінь підморгнув.
– А ше мені це нагадало часи, коли я найшов велику ломаку, а дідуньо почав розпинатисі про то, як він ще пуцьвіріньком передубасив усіх ґномів, – докинув він. – Ви шось таке відчуваєте, еге?
– Ем… так… – спантеличено відповів Ваймз.
Над ним затріпотіли крила. Він зітхнув. До них летіло повідомлення.
На поштовому голубі.
Вони вже, здається, все перепробували. Болотяні дракони іноді вибухали в повітрі, бісики зжирали повідомлення, а семафори постійно підводили, особливо там, де дув сильний вітер.
Аж тут капрал Малодупко помітила, що анк-морпоркські голуби, внаслідок сотень років гніту і знущання з боку місцевих ґорґулій, вирізнялися набагато більшим розумом серед своїх побратимів. Хоч це і не вразило Ваймза, бо, на його думку, флора на старому сирому буханці – і то кмітливіша.
Він витягнув із кишені жменьку зернят. Голуб, чемно дотримуючись інструкцій, примостився на його плечі. І тут же, чемно прислухавшись до свого внутрішнього позиву, спорожнився.
– Пора нам, знаєш, підшукати якусь кращу альтернативу, – мовив Ваймз, розгортаючи повідомлення. – Щораз, як ми шлемо послання констеблю Ринві, він зжирає його разом із голубом.
– Ну, він є ґорґульою, – спробував виправдати його Щебінь. – Він думає, що то доставка обіду.
– О, – мовив Ваймз, – його світлість бажає мене бачити. Як мило.
Правитель Ветінарі мав зосереджений вигляд, бо вже не раз помічав, як людей збиває з пантелику, коли їх уважно слухають.
А на подібних зібраннях, де йому доповідали міські радники, він слухав особливо уважно, бо йому казали тільки те, що хотіли, щоб він почув. Тож йому доводилось вслухатися в паузи між словами. А там ховалося те, про що лорди думали, він не знає, і сподівалися, що не дізнається.
Ось і зараз він уважно дослухався до того, що лорд Дауні із Гільдії найманців недоговорював, надміру розжовуючи йому про високий рівень підготовки гільдії та її значення для міста. Не витримавши агресивного слухання Ветінарі, голос врешті стих.
– Спасибі, лорде Дауні, – сказав він. – Переконаний, що з цими знаннями нам тепер буде ще важче заснути. Маю лише одну крихітну заувагу… Наскільки мені відомо, слово «найманець» походить із Хапонії?
– Ну… так…
– І, наскільки мені відомо, багато ваших учнів, виявляється, є вихідцями з Хапонії та сусідніх країн?
– Неперевершена якість нашої науки…
– Атож. Тобто насправді ви хочете мені сказати, що їхні найманці мають більше досвіду, знають всі закутки нашого міста, а ви власною персоною відточуєте їхні традиційні навички?
– Е…
Патрицій звернувся до пана Бурлі.
– Ну хоч зброя в нас ліпша, пане Бурлі?
– Звісно. Кажіть про ґномів що хочете, а ми останнім часом виготовляємо просто першокласні речі, – підтвердив президент Гільдії зброярів.
– А. Ну хоч щось.
– Так, – мовив Бурлі. В нього був нещасний вигляд. – Та коли вже мова зайшла про виготовлення зброї… справа в тому…
– Дайте вгадаю, справа в тому, що виготовлення зброї – перш за все справа прибуткова, – закінчив за нього Патрицій.
У Бурлі був такий вигляд, ніби він зіскочив з гачка… на ще більший гачок.
– Е… так.
– Що насправді зброю треба продавати.
– Е… атож.
– Усім охочим її придбати.
– Е… так.
– Незалежно від цілі її використання?
Виробника зброї загнали в глухий кут.
– Даруйте? Ну ясна річ. Це ж зброя.
– Підозрюю, що останні кілька років найбільші прибутки приносила Хапонія?
– Ну, властиво… Серифу якось треба втихомирювати жителів околиць…
Патрицій підняв руку. Його клерк, Тулумбас, подав йому аркуш паперу.
– «Великий зрівнювач» – пересувний 500-фунтовий десятизарядний арбалет? – уточнив він. – А, ось іще, постривайте… «Метеор» – автоматизований метальник сюрикенів, що з відстані двадцяти кроків зносить голову; якщо не відірвало – ми повернемо вам кошти?
– Ви коли-будь чули про д’реґів, правителю? – запитав Бурлі. – Кажуть, що єдиний спосіб втихомирити одного з них – невтомно рубати сокирою, а рештки поховати під каменем. І привалити ще одним зверху.
Патрицій, здавалось, відволікся на велике зображення болеадораса третього покоління з колючого дроту під назвою «Дервіш». Запала болюча тиша. Бурлі спробував її порушити – завжди прикра помилка.
– Крім того, ми забезпечуємо такі бажані робочі місця в Анк-Морпорку, – пробубнів він.
– Експортуючи зброю в інші країни, – повернув його на землю правитель Ветінарі. Він віддав назад аркуш і приязно всміхнувся Бурлі.
– Я дуже радію, що галузь так розквітає, – мовив він. – І я це особливо матиму на увазі.
Він обережно склав долоні.
– Справи кепські, панове.
– Чиї? – не второпав Бурлі.
– Перепрошую?
– Що? Ой… я про інше подумав, правителю…
– Я веду до того, що деякі наші жителі вирушили на той жалюгідний острів. Так само, як і ще пригорща хапонців, я так розумію.
– Чому наші люди туди пхаються? – запитав пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.
– Тому що вони демонструють жвавий першопрохідський дух і прагнуть багатства… і ще трохи багатства на неопанованій землі, – відповів лорд Ветінарі.
– А який хапонцям із того зиск? – поцікавився лорд Дауні.
– О, хапонці – купка безпринципних людців, які завжди готові хапнути щось дармове, – мовив лорд Ветінарі.
– Краще і не скажеш, правителю, – підлестив йому пан Бурлі, який відчув потребу наверстати втрачене.
Патрицій знову глянув на записи.
– Ой, я перепрошую, – сказав він, – схоже, я переплутав останні два речення місцями… пане Підступп, вам теж є що сказати?
Очільник Гільдії адвокатів прокашлявся. Прозвучало це радше як передсмертний хрип, чим воно і було, адже чоловік цей вже яку сотню років був зомбі. Втім, згідно з історичними свідченнями, мертвий пан Підступп відрізнявся від живого пана Підступпа лише тим, що працював без перерви на обід.
– Так, безперечно, – сказав він, розгорнувши великий звід законів. – Історія міста Лешп і країни, що його оточує, дещо неясна. Відомо, що воно стояло посеред моря майже тисячу років тому, втім, коли в деяких записах зринають припущення, що Лешп начебто був частиною Анк-Морпорка…
– Звідки ті записи і чи зазначено там, хто робив такі припущення? – урвав його Патрицій. Відчинились двері, й до середини увійшов Ваймз. – А, командоре, сідайте. А ви, пане Підступп, продовжуйте.
Зомбі не любив, коли його перебивали. Він знову кашлянув.
– Записам, які стосуються зниклої країни, кілька сотень років, правителю. І їх, вочевидь, робили ми.
– Тільки ми?
– Не розумію, яким чином інші записи можуть бути законні? – строго відрубав пан Підступп.
– А хапонці, приміром, нічого там не записували? – запитав Ваймз із дальнього кінця столу.
– Сер Семюел, у хапонській мові немає навіть слова на позначення адвоката, – мовив пан Підступп.
– Серйозно? – здивувався Ваймз. – От і добре.
– На нашу думку, – мовив Підступп, посунувши стілець так, щоб не бачити Ваймза, – ця земля належить нам згідно з законами про експропріацію, екстратериторіальність і, що найважливіше, Acquiris Quodcumque Rapis. Мені відомо, що цього разу першими туди ступили наші рибалки.
– А хапонці стверджують, що то був один із їхніх рибалок, – мовив Ветінарі.
На іншому кінці столу Ваймз стиха ворушив губами: «Як там, Acquiris…»
– «Що хапнув, те отримав»? – сказав він уголос.
– Ми ж не збираємось вірити їм на слово, чи не так? – мовив Підступп, показово ігноруючи його. – Пробачте, правителю, та я не думаю, що якась купка злодюг із рушниками на голові має право вказувати гордому Анк-Морпорку, що робити.
– Ні, звичайно ж! Час уже провчити Шайтана Хапонського, – втрутився лорд Селашіль. – Пам’ятаєте минулорічну історію з капустою? Вони не хотіли приймати десять клятих човнів!
– А всякому відомо, що гусениці додають особливої нотки смаку, – мовив Ваймз, більш-менш собі під ніс.
Патрицій косо на нього зиркнув.
– Атож! – погодився Селашіль. – Там стільки корисного білка! А пам’ятаєте, скільки натерпівся капітан Дженкінс із багажем баранини? Вони хотіли кинути його за ґрати! В хапонській в’язниці!
– І чого б це? Адже зелене м’яско смакує найкраще, – мовив Ваймз.
– Ой, під тим шаром карі ніхто би не помітив, – озвався Бурлі. – Якось мене запросили на обід в їхнє посольство, і знаєте, що вони змусили мене їсти? Овече…
– Пробачте, панове, – урвав його Ваймз, вставши з-за стола. – Маю подбати про невідкладні справи.
Ваймз кивнув Патрицію і квапливо вийшов з кімнати. Він зачинив за собою двері й вдихнув свіжого повітря, хоча цієї миті залюбки подихав би у чинбарні. Капрал Малодупко зірвалася з місця, вичікувально на нього втупившись. Вона сиділа біля ящика, що собі мирно туркотів.
– Тут щось відбувається. Біжи до… тобто, пошли голуба до Ярду, – попрохав Ваймз.
– Щось іще, сер?
– Наразі всі відпустки скасовано, і я хочу бачити всіх констеблів, наголошую, всіх констеблів, в Ярді о, скажімо, шостій годині.
– Слухаюсь, сер. Доведеться послати ще одного голуба, хіба що я втисну все в одну записку.
Малодупко квапливо почимчикувала.
Ваймз визирнув із вікна. Біля палацу завжди панувала якась метушня, але сьогодні там було… не те щоб збіговисько, просто більше людей, ніж зазвичай. Ніби вони на щось чекали.
Хапонія!
Всі вже в курсі.
Старий Щебінь мав рацію. Дрібні камінці вже потрохи осипаються. Тут не просто почубилось кілька рибалок, мова йде про сотні років… словом, це як двоє дебелих чоловіків, які силкуються увіпхатися у маленьку кімнатчину і при цьому поводитись пристойно, але якоїсь миті комусь із них просто необхідно розправити плечі, і вони вже вдвох трощать меблі.
Але цього не могло статися, адже так? Із того, що він чув, теперішній сериф був тямущим чоловіком, який понад усе хотів утихомирити буйні околиці своєї імперії. Але ж хапонці ще й в Анк-Морпорку жили, чорт забирай! Деякі навіть народилися в Анк-Морпорку. Ось ви бачите хлопчину, від одного погляду на якого в голові одразу зринають образи верблюдів, аж тут він розтуляє рота, і виявляється, в нього такий густий анк-морпоркський акцент, що аж страх бере. Ох, а скільки побутує жартів про кумедну їжу та чужоземців, та все ж…
Не такі вже й вони смішні, якщо задуматись.
Коли ви чуєте вибух, нема часу думати, скільки горів ґніт.
Коли він повернувся в Щурячу палату, там розмовляли на підвищених тонах.
– Тому що, лорде Селашіль, – пояснював Патрицій, – старі часи вже минули. Ніхто більше не… похвалить нас… якщо ми пошлемо воєнний корабель, щоб, як ви кажете, провчити Шайтана Нетутешнього за його помилки. По-перше, у нас немає воєнних кораблів, відколи ще затонула наша «Мері-Джейн» чотириста років тому. Та й часи вже не ті. Нині за вами стежить увесь світ. І, мій лорде, не можна більше казати «Чого вилупився?» і цідити вилупку в око, – він відкинувся в кріслі. – Не забуваймо про Химерію, і Ханлі, і Ефеб, і Цорт. І про сучасний Мунтаб теж. І Омнію. Серед них, панове, є достоту могутні держави. Багатьом із них не до вподоби загарбницький світогляд хапонців, але й від нас вони не особливо в захваті.
– Це чому? – здивувався лорд Селашіль.
– Бо історично, якщо нам не вдавалось окупувати землі, ми вели з ними війни, – пояснив правитель Ветінарі. – З певних причин масова різанина врізається в пам’ять.
– Ой, історія, – хмикнув лорд Селашіль. – Вона вже в минулому!
– Згідний, там їй і місце, – урочисто мовив Патрицій.
– Я не розумію, чому вони зараз нас недолюблюють? Ми їм винні гроші?
– Ні. Швидше, вони нам винні гроші. Що, вочевидь, є кращою причиною нас не любити.
– А як щодо Сто Лата і Псевдополя та інших міст? – поцікавився лорд Дауні.
– Вони нас теж не дуже люблять.
– Чому? Адже у нас спільна спадщина, – не розумів лорд Селашіль.
– Так, мій лорде, але ця спільна спадщина головно виросла на війнах між нами, – мовив Патрицій. – Від них не дочекаєшся підтримки. Шкода трохи, бо в нас немає власної армії. Я, звісно, не військовий, але вважаю, що наявність армії є ключовим елементом для успішного ведення війни.
Він окинув оком усіх присутніх.
– Справа в тому, – продовжив він, – що Анк-Морпорк був категорично проти регулярної армії.
– Нам усім відомо, чому люди не довіряють армії, – озвався лорд Дауні. – Купа озброєних людей, що стоять собі без діла… їм починають лізти в голову всякі думки…
Ваймз побачив, як усі повернули до нього голови.
– Нічого собі, – сказав він, пожвавившись, – ви, бува, не на старого Кам’янолицого Ваймза натякаєте? Того самого, що підняв повстання народного ополчення проти правління тиранічного монарха, щоб здобути трохи свободи та справедливості в цих краях? Схоже, що так! А хіба не він обіймав тоді посаду командора Варти? Святі небеса, таки він! Чи не його повісили, розчленували і закопали в п’ятьох домовинах? І хіба не він є далеким предком теперішнього командора? Скільки збігів, здуріти можна, еге ж? – його голос із маніакально-життєрадісного зійшов на гарчання. – Ну що ж! Із цим покінчили! Хто там ще хоче висловитись?
Всі дружно засовались на стільцях, відкашлюючись.
– А як щодо найманих військ? – запропонував Боґґіс.
– Заковика з найманими військами в тому, – почав Патрицій, – щоб вони взялись воювати, потрібно їм заплатити. А потім ще доведеться докинути їм зверху, щоб вони припинили, хіба вам дуже пощастить…
Селашіль вдарив кулаком по столу.
– Та щоб їм, трясця! – він сердито пробурчав. – Самі – так самі!
– Нам би все-таки не завадило військо, – заперечив лорд Ветінарі. – Але в нас нема грошей. Я веду до того, що ми не можемо собі дозволити наймані війська.
– Як так? – не розумів лорд Дауні. – Ми хіба не сплачуємо податки?
– Ах, я знав, що про це зайде мова, – мовив правитель Ветінарі. Він підняв руку, і, як за сигналом, його клерк нараз подав йому аркуш паперу.
