Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)
– На нас ніби був правильний одяг…
– Ти навіть не сказав їм, звідки ми! До того ж вони розмовляли по-нашому!
– Ну, вони… тобто… всі повинні вміти розмовляти морпоркською, – сказав Колон, поступово відновлюючи свій душевний баланс. – Навіть немовлята вчать її. Гадаю, після важкої хапонської вона дається на раз-два.
– Що будемо робити з віслюком, Але?
– Думаєш, він уміє крутити педалі?
– Сумніваюся.
– Тоді залиш його тут.
– Але його вкрадуть, Але.
– О, ці хапонці що завгодно вкрадуть.
– Але ми не такі, Але?
Ноббі глянув на ліс щогл, що заповнили бухту.
– Звідси таке враження, що їх ще більше, – сказав він. – Тут від човна до човна пару кроків. Для чого вони всі тут?
– Не будь дурником, Ноббі. Це ж очевидно. Вони тут для того, щоби переправити всіх до Анк-Морпорка!
– Для чого? Ми не їмо стільки кар…
– Вторгнення, Ноббі! Зараз війна, забув?
Вони озирнулися на кораблі. На воді миготіли якірні вогні.
Прямо в них під ногами клаптик води на якусь мить вкрився бульбашками, а тоді корпус Човна здійнявся на кілька дюймів над поверхнею. Відкрився люк, і з нього вигулькнуло стривожене обличчя Леонарда.
– А, ось ви де, – сказав він. – Ми вже почали хвилюватися…
Вони спустилися у смердючу середину судна.
Лорд Ветінарі сидів із блокнотом на колінах, в який щось акуратно записував. Він на мить відірвався від писанини.
– Доповідайте.
Як би Ноббі не напружувався, поки сержант Колон все більш-менш докладно доповідав, але так і не міг пригадати дотепи, якими вони сипали з хапонськими вартовими.
Ветінарі навіть не здійняв голови. Все ще пишучи, він сказав:
– Сержанте, Ур – це стародавня країна на край від королівства Джелібейбі, чиї загарбники є втіленням пасторальної тупості. З якихось причин, навіть не знаю чому, вартовий подумав, що ви звідти. А морпоркська – це свого роду лінгва франка навіть у Хапонській імперії. Коли хтось із Гершеби хоче поторгуватися з кимось із Істанзії, вони без сумніву торгуватимуться морпоркською. Нам це, звісно, тільки на руку. Військо, яке тут збирають, означає, що майже всі люди – вихідці з дальніх земель з дивними звичками. Якщо ми не будемо поводитись надто по-чужинському, то пройдемо перевірку на вошивість. Для цього не потрібно замовляти карі з бруквою та смородиною і намагатися не замовляти пінти «Старомолюскового особливого», я зрозуміло говорю?
– Е… а що саме ми будемо робити, сер?
– Для початку підемо на розвідку.
– А, точно. Так. Це дуже важливо.
– А тоді шукатимемо ставку верховного хапонського головнокомандувача. Завдяки Леонарду я маю для них невеличку… посилочку. Яка, сподіваюся, хутко покладе кінець війні.
Сержант Колон мав розгублений вигляд. Якоїсь миті він втратив нитку розмови.
– Пробачте, сер… ви сказали, верховний хапонський головнокомандувач, сер.
– Так, сержанте.
– Тобто… вищі чини, чи тюрбани, чи як їх там… в оточенні найкращих військ, сер. До вищих чинів завжди приставляють найкращі війська.
– Гадаю, саме так і буде, так. Ба більше, я на це сподіваюся.
Сержант Колон знову спробував знайти нитку розмову.
– А. Правильно. І ми підемо їх шукати, так, сер?
– Я ж не можу просити їх до нас прийти, сержанте.
– Так, сер. Розумію. Тут стане тіснувато.
Нарешті лорд Ветінарі відірвався від блокнота.
– Щось не так, сержанте?
І сержант вкотре відкрив секрет хоробрості. Дехто називає це загостреним боягузтвом – знання, що смерть, яка може чекати на тебе, якщо ти підеш у наступ – це ще пікнічок, якщо порівняти зі справжнім пеклом, яке чекає на тебе, якщо ти відступиш.
– Е… все добре, сер, – сказав він.
– Чудово. – Ветінарі відсунув писанину вбік. – Якщо у вашому клунку знайдеться ще трохи підхожого одягу, я перевдягнуся, і ми зможемо подивитись на Аль Халі.
– О боже…
– Даруйте, сержанте?
– О боже, як добре, сер.
– Добре, – Ветінарі почав витягувати решту речей із експропрійованої торби. Всередині були жонглерські палички, мішок кольорових м’ячів і ще афіша, яку вішають на сцені під час виступу артиста.
– «Ґуллі, Ґуллі і Беті», – прочитав він. – «Екзотичні фокуси і танці». Гм, – додав він. – Схоже, серед власників торби була леді.
Вартові глянули на серпанкову тканину, що показалася з торби. Ноббі вибалушив очі.
– Шо то є?
– Гадаю, це жіночі шаровари, капрале.
– Вони дуже…
– Цікаво, що одяг екзотичних танцівниць не стільки відвертий, скільки натякає на неминучість відвертості, – мовив Патрицій.
Ноббі зиркнув на свою одежу, а тоді на сержанта Ал-Колона в його одежі, а тоді весело мовив:
– Що ж, не впевнений, що вам личитиме, сер.
Він тут же пожалів про сказане.
– Я і не планував їх на себе вдягати, – спокійно мовив Патрицій. – Передай мені, будь ласка, свою феску, капрале Беті.
Ніжний, оманливий світанковий переддень опустився на пустелю, і командир хапонського загону був з того не радий.
Д’реґи завжди нападали на світанку. Всі. І не важливо, скільки їх, чи скільки вас. Так чи інакше, нападало все плем’я. І не тільки з жінками і дітьми, а й з верблюдами, козами, вівцями й курми. Звісно, ви на них чекали і від них можна було б відбитися, але… вони завжди з’являлися зненацька так, ніби їх виплюнула сама пустеля. Достатньо помилитись чи загаятися, як вас тут же атакують, віддухопелять, накопають, заклюють і немилосердно захаркають.
Його військо залягло в очікуванні. Ну, якщо їх можна назвати військом.
Він казав, що їм бракує людей… ну, він насправді цього не казав, тому що за такі слова у цей час можна було отримати сувору догану, але він так вважав. Половина з них були завзяті дітиська, які думали, що налякають ворога, викрикуючи й розмахуючи мечем. Просто вони ще не бачили д’реґівських курей, що летять на рівні очей.
А щодо решти… вночі люди натикались одні на одних, помилково влаштовували засідки одні на одних, і тепер дрижали, як горошини на барабані. Чоловік, який загубив меча, клявся, що той стирчав із людини, яка собі спокійнісінько пішла. А якась каменюка встала і ходила довкіль, гамселячи людей. Іншими людьми.
Сонце було вже доволі високо.
– Найгірша частина – очікування, – сказав сержант опліч нього.
– Це може бути найгіршою частиною, – мовив командир. – Чи коли вони зненацька виринають із пустелі і рубають тебе навпіл – оце може бути найгіршою частиною, – він сумовито втупився у підступно порожній пісок. – Чи, наприклад, коли ошаліла вівця намагається відгризти тобі носа – це може бути найгіршою частиною. Насправді, коли ти думаєш про все те, що може з тобою трапитися в оточенні орди верескливих д’реґів, найкращою частиною є мить, коли їх там якраз немає.
Сержанта до такого не готували. Тож він сказав:
– Вони спізнюються.
– Добре. Краще вони, ніж ми.
– Сонце вже високо, сер.
Командир поглянув на свою тінь. Надворі був день, а на піску, слава богу, не було слідів його крові. Командир так довго відновлював мир у різних непокірних частинах Хапонії, що почав дивуватись тому, що відновлюючи мир, він немов завжди вів війну. Досвід навчив його ніколи не казати: «Мені це не подобається, якось дуже тихо». Бо не було такого поняття, як надто тихо.
– Може, вони згорнули вночі табір, сер, – припустив сержант.
– Це не схоже на д’реґів. Вони ніколи не тікають. Крім того, я бачу їхні намети.
– Може, будемо їх штурмувати, сер?
– Ти не бився раніше з д’реґами, сержанте?
– Аж ніяк, сер. Однак я втихомирював сердитих саватарів в Ушістані, і вони…
– Д’реґи гірші, сержанте. Вони втихомирять вас у відповідь.
– Я не казав, які саватари сердиті, сер.
– Як порівняти з д’реґами, вони всього лиш ледь невдоволені.
У сержанта виникло відчуття, що його репутацію ставлять під сумнів.
– Може, я піду з кількома хлопцями в розвідку, сер?
Командир знову глянув на сонце. Через спеку вже важко було дихати.
– О, чудово. Ходімо.
Хапонці наблизилися до табору. Там були намети, і тліло полум’я. Але не було ні верблюдів, ні коней, лише довгий витоптаний слід, що стелився вздовж дюн.
Бойовий дух почав потрохи рости. Нападати на небезпечного ворога, якого немає на позиціях – одна з найпривабливіших форм ведення бойових дій. Деякі говорили, як пощастило д’реґам, що вони вчасно втекли, інші фантазували, що було би з д’реґами, якби солдати їх спіймали…
– Хто це? – запитав сержант.
Поміж дюн з’явилася постать, яка сиділа верхи на верблюді. Білий балахон розвіювався на вітрі.
Наблизившись до хапонців, постать ковзнула з верблюда і помахала їм рукою.
– Добрий ранок, панове! Як дивитесь на те, щоб здатися в полон?
– Хто ви?
– Капітан Морква, сер. Якщо ви будете такі ласкаві й опустите зброю, ніхто не постраждає.
Командир глянув угору. Вздовж верхівок дюн показались кульки. Виявилось, що це голови.
– Це… д’реґи, сер! – вигукнув сержант.
– Ні. Д’реґи б уже напали, сержанте.
– Ой, перепрошую. Сказати їм, щоб вони напали? – спитав Морква. – Ви цього хочете?
Д’реґи тепер вишикувались вздовж дюн. Метал виблискував на сонці.
– Хочете мені сказати, – повільно почав командир, – що ви можете переконати д’реґів не нападати?
– Це було непросто, та, думаю, вони зрозуміли, – мовив Морква.
Командир обдумував ситуацію, в якій опинився. По обидва боки вишикувались д’реґи. Його ж військо збилося в купку. А цей рудоволосий, блакитноокий чоловік йому всміхався.
– Як вони ставляться до милосердного поводження з полоненими? – наважився він спитати.
– Гадаю, вони можуть пристосуватися. Якщо я наполяжу.
Командир знову зиркнув на тихих д’реґів.
– Чому? – запитав він. – Чому вони не нападають на нас? – запитав він.
– Мій командир каже, що не хоче непотрібних жертв, сер, – відповів Морква. – Його звати командор Ваймз, сер. Він сидить он там на дюні.
– Ви можете переконати озброєних д’реґів не нападати, і у вас є командир?
– Саме так, сер. Він називає це поліцейською операцією.
Командир ковтнув.
– Ми здаємося, – сказав він.
– Що, ось так просто, сер? – запитав сержант. – Без боротьби?
– Так, сержанте. Без боротьби. За велінням цього чоловіка і вода вгору потече, а в нього ще є командир. Чудова ідея – здатися без боротьби. Я вже десять літ як борюся, і здатися без боротьби – це те, чого я завжди прагнув.
З металевої стелі Човна скрапувала вода прямо на папір перед Леонардом із Квірма. Він змахнув краплі. Може, воно й нудно чекати у тісній металевій бляшанці під нічим не примітною пристанню, та в Леонардовому світі такого концепту не існувало. Він машинально креслив ескіз покращеної вентиляційної системи.
Він почав спостерігати за власною рукою. Вона, майже без його участі, виконувала інструкції звідкись із його голови, малюючи розріз набагато більшої версії човна. Тут, тут і тут… там може бути ряд із сотні весел замість педалей, якими гребуть – його олівець гладив папір – мускулясті й напіввбрані юні воїни. Човен, що пливтиме непоміченим попід іншими човнами і везтиме людей туди, де їм завгодно. Тут із даху стирчатиме здоровенна пила, щоб на швидкості патрати черева ворожих кораблів. А тут і тут труба…
Він завмер і якусь мить витріщався на свій малюнок. Тоді зітхнув і взявся його рвати.
Ваймз дивився згори дюни. Звідти він мало що чув, але йому і не треба було.
Анґва сіла поруч.
– Спрацювало, правда ж? – запитала вона.
– Так.
– Що він збирається робити?
– О, думаю, він забере в них зброю і відпустить їх.
– Чому люди його слухають? – спитала Анґва.
– Ну, ти його дівчина, тобі видні…
– Ні, це інше. Я кохаю його, тому що він добрий просто так. Він не задумується над власними думками, як інші. Він робить добро, тому що так вирішив, а не тому, що намагається виправдати чиїсь очікування. Він такий простий. У кожному разі, я вовчиця, яка живе з людьми, і для таких, як я, є спеціальна назва. Я прибіжу до нього, як тільки він свисне.
Ваймз намагався не виказувати свого збентеження.
Анґва всміхнулася.
– Не переймайтеся, пане Ваймз. Ви самі так казали. Рано чи пізно ми всі стаємо чиїмось собакою.
– Це як гіпноз, – квапливо мовив Ваймз. – Люди йдуть за ним, бо їм цікаво, що буде далі. Вони переконують себе, що якийсь час вони ще подивляться, і можуть припинити, коли захочуть, ось тільки їм не хочеться. Це клята магія.
– Ні. Ви коли-небудь за ним по-справжньому спостерігали? Б’юся об заклад, що за десять хвилин розмови з Джаббаром він усе про нього вивідав. Закладаюсь, він знає всіх верблюдів поіменно. І він все пам’ятає. Зазвичай люди не надто цікавляться іншими, – її пальці бездумно вимальовували візерунок на піску. – Так він змушує вас почуватися важливим.
– Так політики роблять… – почав було Ваймз.
– Але не так, як це робить він, повірте мені. Підозрюю, лорд Ветінарі пам’ятає факти про людей…
– О, можеш не сумніватися!
– …але Морква цікавиться. Він навіть не задумується над цим. Він звільняє місце в голові для людей. Він цікавиться, тож люди думають, що вони цікаві. Вони почуваються… краще, коли він поруч.
Ваймз глянув униз. Її пальці знову безцільно малювали щось у піску. Пустеля міняє всіх, подумав він. Це тобі не місто, що приглушує думки. Ти відчуваєш, як твій світогляд розширюється до горизонтів. Не дивно, що тут народжуються релігії. Аж раптом я опиняюсь тут, швидше за все незаконно, просто намагаючись виконувати свою роботу. Чому? Тому що я збіса дурний, щоб спинитися і подумати, перш ніж за кимось гнатися, ось чому. Навіть Моркві вистачило б розуму цього не робити. Я тільки-но бездумно гнався за Ахмедовим кораблем, але йому вистачило кебети відзвітувати мені за першої ж нагоди. Він чинив так, як належить відповідальному офіцеру, а я…
– Ветінарівський тер’єр, – сказав він уголос. – Спочатку переслідує, а думає вже потім…
Його увагу привернула Ґебра, що розкинулася вдалині. Десь там була хапонська армія, а ось там – анк-морпоркська армія, а в нього була лише пригорща людей і жодного плану, бо він спершу кидається в погоню, а…
– Але я не міг інакше, – виправдовувався він. – Який лягавий відпустить такого підозрюваного, як Ахмед…
І знову йому здалося, що проблема, перед якою він постав, аж ніяк не була проблемою. Це було ясно як божий день. Він був проблемою. Він неправильно думав.
Якщо вже на те пішло, він взагалі не думав. Ваймз знову глянув униз на оточену роту. Вони роздягнулися до трусів і мали придуркуватий вигляд, зрештою, як усі чоловіки в спідньому. Білий балахон Моркви досі тріпотів на вітрі. «Він тут навіть дня не пробув, – подумав Ваймз, – а вже ставав одним цілим із пустелею».
– …е… біп-біп-біп-дзинь?
– Це ваш бісівський щоденник? – запитала Анґва.
Ваймз закотив очі.
– Так. Але він, схоже, когось іншого має на увазі.
– …е… третя дня, – спроквола пробубонів бісик, —…незаповнений день… Перевірити оборонний мур…
– Бачиш? Він думає, що я в Анк-Морпорку! Сибіл викинула на нього три сотні доларів, а він навіть не може відстежити, де я.
Ваймз кинув сигарний недопалок і підвівся.
– Мені краще спуститися, – сказав він. – Зрештою, я тут бос.
Він зісковзнув дюною і покрокував до Моркви, який по-східному йому вклонився.
– Достатньо було б відсалютувати, капітане, та все одно спасибі.
– Даруйте, сер. Мене, здається, трохи занесло.
– Нащо ви змусили їх роздягнутись?
– Щоби зробити з них посміховисько, коли вони повернуться, сер. Удар по їхній гідності, – він нахилився ближче і прошепотів: – Втім, їхньому командиру я дозволив не роздягатися. Офіцерам не гоже оголятись.
– Справді? – здивувався Ваймз.
– Деякі хочуть до нас приєднатися, сер. Ґоріффовий хлопчина і ще кілька юнаків. Їх щойно вчора загнали в армію. Вони й гадки не мають, чому воюють. Тож я їм дозволив.
Ваймз відвів капітана вбік.
– Е… не пригадую, щоб я пропонував долучати в наші лави полонених, – сказав він тихо.
– Ну, сер… я подумав, оскільки наша армія наступає, і чимало цих юнаків походять із різних куточків імперії і так само, як ми, не люблять хапонців, я подумав, що летючий загін партизанів…
– Ми не солдати!
– Е, я думав, таки солдати…
– Так, так, гаразд. Певною мірою… але насправді ми лягаві і завжди ними були. Ми не вбиваємо людей, хіба…
Ахмед? У його присутності людям стає незатишно, він їх бентежить, він звідусіль дістає інформацію і йде, схоже, куди йому заманеться, а ще він завжди поруч, коли стається халепа… Прокляття, прокляття, прокляття…
Він побіг крізь натовп до Джаббара, який дивився на Моркву зі звичним спантеличеним усміхом, який Морква викликав у невинних сторонніх спостерігачів.
– Три дні, – мовив Ваймз. – Три дні. Це сімдесят дві години!
– Так, ефенді? – мовив Джаббар голосом людини, яка визнавала тільки світанок, полудень і захід сонця, і пускала на самоплин усе, що траплялося поміж тим.
– То чому його кличуть Ахмед-71-година? Що такого особливого в цій одній годині?
Джаббар нервово всміхнувся.
– Він щось накоїв після сімдесят першої години? – запитав Ваймз.
Джаббар схрестив на грудях руки.
– Не скажу.
– Це він звелів тримати нас тут?
– Так.
– Але не вбивати нас.
– О, я би не вбивав свого друга сера Сем Мула…
– Тільки не треба тут нісенітниць з очними яблуками, – перебив його Ваймз. – Йому потрібен був час, щоб добратися кудись і зробити щось, так?
– Не скажу.
– І не треба, – мовив Ваймз. – Тому що ми йдемо звідси. І якщо ти нас уб’єш… що ж, либонь, ти можеш. Та не думаю, що Ахмеду-71-годині це сподобається.
В Джаббара був вигляд людини на роздоріжжі.
– Він повернеться! – сказав він. – Завтра! Обов’язково!
– Я не чекатиму! І не думаю, що я потрібен йому мертвий, Джаббаре. Я потрібен йому живий. Моркво?
Морква квапливо підбіг.
– Так, сер?
Ваймз усвідомлював, що Джаббар нажахано на нього витріщився.
– Ми загубили Ахмедів слід, – сказав він. – Навіть Анґва не може на нього натрапити, позаяк тут постійно дмуть піски. Нам тут не місце. Ми тут непотрібні.
– Але це не так, сер! – вибухнув Морква. – Ми можемо допомогти пустельним племенам…
– О, ти хочеш залишитися і воювати? – мовив Ваймз. – Проти хапонців?
– Проти поганих хапонців, сер.
– А, що ж, у цьому і полягає заковичка, чи не так? Коли хтось біжить на вас із криками і розмахує мечем, як тут побачити його справжнє «я»? Що ж, залишайтесь, якщо хочете, і захищайте добре ім’я Анк-Морпорка. Ця битва має бути короткою. Але я пас. Дженкінс, мабуть, ще не відчалив. Гаразд, Джаббаре?
Д’реґ не зводив очей із пустельного піску між стоп.
– Ти знаєш, де він зараз, правда? – натиснув Ваймз.
– Так.
– Скажи мені.
– Ні. Я йому присягнувся.
– Але д’реґи порушують клятви. Всі це знають.
Джаббар вишкірився на Ваймза.
– О, клятви. То пусте. Я дав йому слово.
– Він не скаже, сер, – втрутився Морква. – В д’реґів щодо цього дуже чітка позиція. Вони порушують клятви, лише коли клянуться богами і речами.
– Я не скажу тобі, де він, – мовив Джаббар. – Проте… – він знову вишкірився, але вже без веселого блиску в очах, – наскільки ти хоробрий, пане Ваймз?
– Ноббі, годі скаржитися.
– Я не скаржуся. Я тіки кажу, що в цих штанах гуляє протяг, от і всьо.
– Але вони на тобі гарно сидять.
– А що роблять ці олов’яні миски?
– Захищають ті частини тіла, які в тебе, Ноббі, відсутні.
– Від того, як дме цей вітер, мені б не завадило щось для захисту тих частин, які в мене є.
– Просто спробуй поводитися жіночно, гаразд, Ноббі?
А це буде складно, мусив визнати сержант Колон. Дівчина, на яку шили цей одяг, була доволі висока і дещо повнотіла, в той час як Ноббі без обладунків міг би сховатися за коротким цурпалком, якщо до його верхньої частини ще причепити підставку для грінок. Він скидався на напівпрозорий, обвішаний прикрасами акордеон. Насправді костюм був доволі спокусливий, якби ви були готові до того, щоб Ноббс вас спокушав, але на капралі він так зморщився і взявся складками, що він у ньому просто потонув. Ноббі вів за собою віслюка, який, схоже, до нього прикипів. Тварини любили Ноббі. Від нього правильно пахло.
– І ці капці не годяться, – вів далі сержант Колон.
– Чому ні? Ти ж своїх не зняв.
– Так, але хто тут пустельна квітка: ти чи я? Коли вона заходить у кімнату, люди від того захоплення аж іскрами стріляють, правильно?
– Вони належали моїй бабуні, я не лишу їх тут, щоб їх хтось поцупив, і не хочу, щоб на мене захоплено стріляли іскрами, – невдоволено кинув Ноббі.
Лорд Ветінарі йшов попереду. На вулицях ставало людно. Аль Халі любив починати справи спозаранку в прохолоді, поки сонце повного дня ще не розжарило всі поверхні, як з вогнемета. Ніхто не звертав на новоприбулих жодної уваги, втім кілька людей таки оглянулися на капрала Ноббса. Поки вони йшли, їм неквапом звільняли дорогу кози й кури.
– Ноббі, стережися людей, які хочуть втулити тобі брудні листівки, – застеріг його Колон. – Якось тут побував мій вуйко. Він сказав, що якийсь хлоп хотів втулити йому пачку брудних листівок за п’ять доларів. Він був страшенно незадоволений.
– Та, тому що такі самі можна дістати в Затінках за два долари, – сказав Ноббі.
– Він те саме сказав. Вони ще й були з Анк-Морпорка. Хотіли втелющити нам наші ж листівки? Чесно, це просто мерзенно.
– Добрий ранок, султане! – сказав веселий і звідкись знайомий голос. – Новенькі в місті, еге ж?
Всі троє обернулися до постаті, що магічно зринула на початку провулка.
– Саме так, – відповів Патрицій.
– Я це зразу помітив! Останнім часом тут таких багато. І сьогодні ваш щасливий день, шаху! Я тут, щоб вам допомогти, еге? Все, що захочете, у мене все є!
Сержант Колон витріщився на прибульця. А тоді якось неуважно мовив до нього:
– Вас звати якось… Аль-Джібла чи щось таке, правильно?
– Чували про мене, еге ж? – весело мовив торговець.
– Щось типу того, – протягнув Колон. – Ви навдивовижу… знайомий[22]22
А все тому, що Аль-Джібла – це аль-халійська версія Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю, всюдисущого і невдатного анк-морпоркського підприємця. – Прим. ред.
[Закрыть].
Лорд Ветінарі відсунув його вбік.
– Ми мандрівні артисти, – сказав він. – Сподіваємось знайти роботу в палаці Принца… Може, ви нам допоможете?
Чоловік задумливо потер бороду, аж всяке різне посипалось у невеличкі мисочки на його підносі.
– Про палац нічого не знаю, – сказав він. – А що саме ви робите?
– Жонглюємо, ковтаємо вогонь і таке інше, – сказав Ветінарі.
– Справді? – здивувався Колон.
Аль-Джібла кивнув на Ноббі.
– А що…
– …вона… – послужливо мовив лорд Ветінарі.
– …вона робить?
– Виконує екзотичні танці, – відповів Ветінарі, поки Ноббі хмурився.
– Я так бачу, дуже екзотичні, – сказав Аль-Джібла.
– Ви й не уявляєте.
До них підійшло кілька озброєних людей. Серце сержанта Колона втекло в п’яти. Він впізнав у цих бородатих обличчях себе із Ноббі – в себе вдома вони завжди підходили до всього, що здавалось цікавим.
– То ви жонглери, так? – запитав один із них. – Що ж, поглянемо, як ви жонглюєте.
Лорд Ветінарі кинув на них порожній погляд, а тоді зиркнув на піднос довкола шиї Аль-Джібли. Серед найвпізнаваніших харчів там лежало кілька зелених динь.
– Гаразд, – сказав він і взяв три дині.
Сержант Колон заплющив очі.
За кілька секунд він розплющив їх знову, бо почув, як вартовий сказав:
– Добре, але всі можуть з трьома.
– Тоді, може, Аль-Джібла кине мені ще двійко? – спитав Патрицій із динями, що вертілися в нього в руках.
Сержант Колон знову заплющив очі.
Незабаром вартовий сказав:
– Сім – непогано. Але це всього лише дині.
Колон розплющив очі.
Хапонський вартовий відсмикнув балахон. Блиснуло з пів дюжини метальних ножів. І його зуби.
Лорд Ветінарі кивнув. На превеликий подив Колона він, схоже, взагалі не дивився на вертливі дині.
– Чотири дині і три ножі, – сказав він. – Якщо ви будете ласкаві й передасте ножі моїй чарівній помічниці Беті…
– Кому? – обурився Ноббі.
– О? А чому ж не сім?
– Люб’язні панове, це буде надто просто, – сказав лорд Ветінарі[23]23
Жонглери підтвердять, що жонглювати однаковими предметами завжди легше, ніж мішанкою всіх можливих форм і розмірів. Це навіть стосується бензопил, хоча, звісно, коли жонглер пропускає першу бензопилу, проблеми лише починаються. Решта не забаряться. – Прим. авт.
[Закрыть]. – Я всього лише скромний вуличний артист. Дозвольте мені, будь ласка, практикувати моє мистецтво.
– Беті? – мовив Ноббі, сердячись під вуаллю.
Три дині плавно вилетіли з зеленого вихору і з гуркотом приземлилися на Аль-Джібловому підносі.
Вартові сторожко і, на думку Колона, тривожно зиркнули на розлюченого капрала-трансвестита.
– Вона ж не збирається танцювати, правда? – один із них наважився спитати.
– Ні! – визвірилась Беті.
– Обіцяєш?[24]24
Найкраще зовнішність капрала Ноббса можна описати так: за другорядними законами вигаданого всесвіту, будь-який миршавий чоловік, який з певних причин мусить вдавати із себе жінку, обов’язково впаде в око якомусь на перший погляд притомному чоловіку, що, згідно зі стародавніми манускриптами, призведе до смішних результатів.
У цьому випадку закони опиралися феномену капрала Ноббі Ноббса, і врешті-решт поступилися. – Прим. авт.
[Закрыть]
Ноббі вхопив три ножі й висмикнув їх із чоловікового пояса.
– Я передам їх його світ… йому, гаразд, Беті? – запропонував Колон, раптом упевнившись в тому, що єдиним способом уникнути короткого перекуру під сонячними променями було вберегти Патриція від смерті. Він також був свідомий того, що люди сходилися подивитися шоу.
– Мені, будь ласка… Але, – кивнувши, мовив Патрицій.
«Колон обережно кинув йому ножі. Він хоче зарізати вартових, – подумав він. – Це така хитрість. А потім нас розірвуть на клапті».
Тепер у сонячному сяйві кружляли, відблискуючи, розмиті обриси. Юрма схвально зашепотіла.
– І все одно чогось бракує, – мовив Патрицій.
І його руки почали сплітатись у складний візерунок, де його зап’ястя щонайменше двічі переплелися.
Сплутана куля з летючих фруктів і металу злетіла вгору.
Три дині, розрізані чітко навпіл, впали на землю.
Три ножі глухо встромились у пісок всього за кілька дюймів від сандалів їхнього власника.
А сержант Колон глянув угору на щось зелене і велике, що насувалось на нього…
Диня вибухнула, а за нею глядачі, та Колон не чув їхній сміх, витягуючи з вух перестиглий м’якуш.
Знову ввімкнувся інстинкт самозбереження. А тепер незграбно задкуй, підказав він. Тож він незграбно позадкував, розмахуючи ногами в повітрі. А тепер гепнись, звелів він. Тож він впав на землю, мало не розчавивши курку. Втрать гідність, мовив інстинкт; з усього, що в тебе є, це єдине, що ти можеш легко відпустити.
Лорд Ветінарі допоміг йому підвестися.
– Наші життя залежать від вашого образу тупого товстуна, – прошепотів він, почепивши Колону назад його феску.
– З мене не дуже добрий актор, сер…
– Чудово!
– Слухаюся, сер.
Патрицій згріб до рук три половинки динь і, радісно підстрибуючи, побіг до кіоска, що його тільки-но розклала якась жіночка, і вхопив на ходу яйце з кошика. Сержант Колон знову кліпнув. Це все не… насправді. Патрицій так не робить…
– Пані та панове! Бачите – яйце! А тут у нас – половинка дині! Яйце, диня! Диня, яйце! Ми кладемо диню на яйце! – його руки метнулись до трьох половинок, перетасовуючи їх з карколомною швидкістю. – По колу, по колу, ось так! А тепер… де наше яйце? Як думаєте, шаху?
Аль-Джібла хмикнув.
– Зліва, – сказав він. – Завжди зліва.
Лорд Ветінарі підняв диню. На дощечці яйця не виявилось.
– А ви що скажете, шляхетні вартові?
– Посередині, – сказав вартовий.
– Так, звісно… ой лишенько, не там…
Натовп дивився на останню половинку. То були вуличні людці. Вони знали, що буде далі. Якщо предмета немає під двома із трьох ковпаків, під третім він точно не опиниться. Лише довірливі недоумки в таке повірять. Звісно, тут був якийсь фокус. Куди ж без фокуса. Але ви уважно спостерігаєте, щоби побачити, як майстерно вас надурили.
Лорд Ветінарі однаково підняв диню, і натовп задоволено закивав. Звісно, яйця там не було. Ефект від розваги сходить нанівець, коли знаходиш речі на своєму місці.
Сержант Колон знав, що буде далі, і знав він це тому, що впродовж останньої хвилини щось дзьобало його голову.
Свідомий того, що це мить його слави, він підняв феску, і звідти показалась маленька пухнаста ціпка.
– У вас є рушник? Боюся, вона щойно напудила мені на голову, сер.
Роздались сміх, аплодисменти і, на його подив, брязкіт монет біля його ніг.
– І насамкінець, – мовив Патрицій, – прекрасна Беті станцює для вас екзотичний танець.
Юрма затихла.
Тоді хтось ззаду спитав:
– Скільки треба заплатити, щоб вона цього не робила?
– Все! З мене досить! – за нею розвіялась вуаль, забряжчали браслети, лікті несамовито розмахували, а з-під її черевиків полетіли іскри – прекрасна Беті посунула у натовп. – Хто це сказав?
Люди відсахнулися від неї. Цілі армії пішли б у відступ. І там, позаду, покинутий всіма, немов медуза на березі під час раптового відпливу, показався невеличкий чоловічок, якого мала от‑от спопелити висхідна лють Ноббса.
– Я не хотів тебе образити, кароока…
– Я тобі дам караоке! – Ноббі забряжчав браслетами і збив чоловіка з ніг. – Нічого ти не знаєш про жінок, юначе! – оскільки Ноббс ніколи не міг устояти перед лежачою жертвою, тендітна Беті замахнулась окутим залізом носаком…
– Беті! – гаркнув Патрицій.
– Ой, так, так, так, – пролепетав Ноббі з прикритим вуаллю презирством. – Виходить, всі можуть вказувати мені, що робити, так? І тільки тому, що я жінка, я маю з цим миритися, та?
– Ні, просто не треба цідити йому між ніг, – прошипів Колон, відтягуючи його назад. – Бо то якось негарно, – втім він помітив, що таке раптове згорнення вистави, схоже, засмутило кількох жінок у натовпі.
– Скільки чудернацьких історій ми можемо вам розповісти! – прокричав Патрицій.
– Беті точно може, – пробубнів Колон і боляче отримав у кісточку.
– І скільки дивовижних місць можемо вам показати!
– Беті точ… Ай!
– Але поки шукатимемо затінку в іншому караван-сараї…
– Що будемо робити?
– Підемо в паб.
Натовп почав розходитися, але час від часу захоплено озираючись на трійцю.
Один із вартових кивнув Колону.
– Гарне шоу, – похвалив він. – Особливо та його частина, де ваша леді нічого з себе не зняла… – він миттю сховався за спину свого колеги, коли Ноббі, мов той ангел помсти, крутнувся на місці.
– Сержанте, – прошепотів Патрицій. – Нам украй важливо вивідати нинішнє перебування принца Кадрама, втямили? У тавернах люди говорять. Тож будьмо на сторожі.
Не так собі Колон уявляв таверну. Передовсім тому, що там майже не було крівлі. Склепінчасті стіни обрамлювали двір. Із тріснутої вази пнулася виноградна лоза, звисаючи з решіток вгорі. На фоні долинав ледь чутний дзюркіт, і не тому, що бар примикав до вбиральні, як «Латаний барабан», а тому що посеред бруківки стояв невеличкий фонтан. І там було прохолодно, набагато прохолодніше, ніж на вулиці, хоч виноградове листя заледве створювало затінок.
– Я не знав, що ви жонглюєте, сер, – Колон прошепотів лорду Ветінарі.
– А ви що, не вмієте, сержанте?
– Аж ніяк, сер!
– Дивно. Це ж навіть навиком важко назвати, хіба ні? Людина вирішує, що і куди має летіли. А тоді залишається тільки дозволити предметам зайняти правильні позиції в часі й просторі.
– Вам це дуже добре виходить, сер. Часто вправляєтеся?
– До сьогодні ніколи не пробував, – лорд Ветінарі глянув на вражене обличчя Колона. – Після Анк-Морпорка, сержанте, жменя летючих динь – сущі дрібниці.
– Я вражений, сер.
– А в політиці, сержанте, завжди важливо знати, де сидить курча.
Колон підняв феску.
– Воно досі в мене на голові?
– Воно, схоже, задрімало. Я б на вашому місці його не займав.
– Ходь сюди, жонглере… а їй сюди зась!
Вони підняли очі догори. Над ними нависав, тримаючи в обох руках винні глечики, чоловік, лице та фартух якого кричали «бармен» на семиста мовах.
– Жінкам сюди зась, – вів далі він.
– Чо нє? – запитав Ноббі.
– Жінкам також зась ставити запитання.
– Чо нє?
– Тому що так написано.
