Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
– Якщо задуматися, вовкулака завжди під прикриттям, – зауважив Морква.
– Дякую, Моркво. Ти маєш цілковиту рацію.
– Мені просто некомфортно жити в брехні.
– Спробуй милю пройти на цих лапах.
– Перепрошую?
– А… нічого.
Син Ґоріффа Джаніль дуже сердився. Він сам не знав, чому. Його багато що злило. Найбільше – вогняна бомба минулої ночі. І слова, які він чув на вулиці. Сьогодні вранці він посварився з батьком через доставку їжі до штабу Варти. Вони виступали офіційною частиною міста. Носили ці дурнуваті жетони. Мали уніформи. Його багато що сердило, зокрема те, що йому тринадцять.
Тож коли о дев’ятій вечора, поки батько випікав хліб, двері їхньої крамниці з гуркотом розчахнулися, і всередину увірвався якийсь тип, Джаніль витягнув з-під прилавка старезний батьковий арбалет і, поцілившись кудись в область серця, натиснув на спусковий гачок.
Морква пару раз гупнув ногами і роззирнувся довкола.
– Тут, – сказав він. – Я стояв отут. А Принц був… он в тому керунку.
Анґва слухняно перетнула площу. Кілька людей зацікавлено оглядалися на Моркву.
– Добре… стоп… ні, трохи далі… стоп… поверни трохи наліво… тобто, моє ліво… трохи назад… тепер скинь руки догори…
Він підійшов до неї і простежив за її поглядом.
– У нього стріляли з Академії?
– Начебто з корпусу бібліотеки, – мовила Анґва. – Але чарівник би цього не робив, правда? Вони в таке не вплутуються.
– О, туди зовсім не складно потрапити, навіть коли ворота зачинені, – сказав Морква. – Може, спробуємо неофіційний спосіб?
– Добре. Моркво?
– Так?
– Накладні вуса… не твоє це. Та й ніс надто рожевий.
– Хіба вони мене не маскують?
– Ні. А капелюх… його я теж краще заберу. Ти не подумай, капелюх хороший, – квапливо додала вона. – Але коричневий котелок… не твій стиль. Він тобі не личить.
– Власне! – вигукнув Морква. – Якби він був у моєму стилі, люди би здогадалися, що це я, хіба ні?
– Маю на увазі, що у ньому ти, як якийсь пройдисвіт, Моркво.
– А в мене зазвичай вигляд пройдисвіта?
– Ні, не…
– Ага! – Морква понишпорив у кишені свого великого коричневого пальта. – Глянь, я придбав цю книжку маскувань у крамниці приколів на вулиці Федри. Дивно, але Ноббі теж там щось купував. Я запитав його, нащо, а він сказав, що це його остання надія. Як гадаєш, що він мав на увазі?
– Не можу навіть уявити, – відповіла Анґва.
– У них просто неймовірний асортимент. Накладні перуки, носи, бороди, навіть накладні… – він завагався і зашарівся. – Навіть накладні… цейво, груди. Для леді. Але я, хоч убий, не розумію, нащо їх приховувати.
«Він, мабуть, справді не розуміє», – подумала Анґва. Вона взяла в Моркви крихітну книжечку і трохи погортала. Вона зітхнула.
– Моркво, це маскування для бульби.
– Хіба?
– Поглянь, вони всі на картоплинах, бачиш?
– Я думав, це просто для прикладу.
– Моркво, на книжці емблема «пана Картоплини».
За своїми густими чорними вусами Морква здавався скривдженим і спантеличеним.
– Нащо картоплі маскуватися? – запитав він.
Вони дійшли до вулички вздовж стін Академії, яка мала неофіційну назву «Студентський прохід» настільки довго, що тепер цей напис красувався на табличці на початку вулиці. Повз них пройшла пара студентів-чарівників.
Про неофіційний вхід до Академії знали тільки студенти. Але вони й частенько забували, що старші члени факультету також колись були студентами і теж любили вилазити ввечері після того, як ворота офіційно зачинялися. Темними вечорами це природно призводило до збентеження і дипломатичних перемовин.
Морква з Анґвою терпляче зачекали, поки звідти вилізло ще кілька студентів, а слідом за ними – декан.
– Добрий вечір, сер, – ввічливо привітався Морква.
– Добрий вечір вам, пане Картоплино, – мовив декан і неквапливо пішов у темряву.
– Бачиш?
– Так, але ж він не звернувся до мене на ім’я, – сказав Морква. – Отож, це працює.
Вони стрибнули на газон академії і попрямували до бібліотеки.
– Там точно зачинено, – мовила Анґва.
– Не забувай, всередині є наша людина, – нагадав їй Морква і постукав у двері.
Двері злегка прочинилися.
– Уук?
Морква підняв жахливий крихітний котелок.
– Добрий вечір, сер, можна зайти? Ми у справах Варти.
– Уук іік уук?
– Е…
– Що він сказав? – запитала Анґва.
– Якщо тобі так цікаво, – сказав він: «Боже мій, ходяча картоплина», – переклав Морква.
Бібліотекар поморщився від вигляду Анґви. Йому не подобався запах вовкулак. Але він кивком запросив їх усередину і залишив чекати, а сам поплентався, стукаючи кісточками пальців по підлозі, назад до свого столу і взявся нишпорити в шухляді. Він дістав звідти жетон на мотузці «Почесний констебль Варти», який він повісив собі десь у тій області, де мала бути шия, а тоді став, як міг стати орангутан, по стійці струнко, тобто так собі. Центральний мозок людиноподібної мавпи приймає сигнал, який, однак, занадто повільно доходить до його віддалених відділів.
– Уук уук!
– А це означає «Чим можу вам допомогти, капітане Бульбо?» – глузливо поцікавилась Анґва.
– Нам потрібно перевірити п’ятий поверх, що виходить на площу, – дещо прохолодно мовив Морква.
– Уук ууук – уук.
– Він каже, що там самі лише старі підсобки, – переклав Морква.
– А що означає те останнє «уук»? – запитала Анґва.
– «Пане Жахливий капелюх», – відповів Морква.
– Але він так і не допетрав, хто ти є? – запитала Анґва.
П’ятий поверх був рядом задушливих кімнатчин, що сумно тхнули старими, нікому непотрібними книжками. Вони стояли не на полицях, а на широких стелажах, зв’язаних мотузками.
Чимало з них були потріпані й без обкладинок. Однак, судячи з того, що з них залишилося, то були старі підручники, в яких навіть найпалкіший книголюб не вбачав цінності.
Морква взяв до рук пошарпаний примірник «Окультної абетки» Водделея. З нього випало кілька вирваних сторінок. Анґва підібрала одну з них.
– «Розділ п’ятнадцятий, Основи некромантії», – зачитала вона вголос. – «Урок перший: правильне використання лопати…»
Вона поклала аркуш на місце і вдихнула повітря. Присутність бібліотекаря заповнювала ніздрі, як слон – сірникову коробку, проте…
– Тут був хтось іще, – сказала вона. – За останні пару днів. Можете залишити нас наодинці, сер? Коли діло доходить до запахів, вас трохи… забагато…
– Уук?
Бібліотекар кивнув Моркві, стенув плечима до Анґви і неквапом вийшов.
– Не рухайся, – розпорядилася Анґва. – Стій, де стоїш, Моркво. Не тривож повітря…
Вона обережно посунула вперед.
Вуха їй підказували, що Бібліотекар був у коридорі внизу, бо вона чула, як скрипить підлога.
Але її ніс підказував, що він усе ще тут. Запах дещо розмитий, але…
– Я мушу перетворитися, – сказала вона. – Бо в цій подобі важко тверезо побачити картинку. Вона надто дивна.
Морква слухняно заплющив очі. Вона заборонила йому дивитися на перевтілення з людини в вовка через неприємні подоби в переході між ними. В Убервальді люди змінювали подоби так само природно, як прості смертні перевдягають пальто, але навіть там вважалося добрим тоном робити це за кущиком.
Коли він знову розплющив очі, Анґва вже скрадалася, зосередивши все своє єство в носі.
Нюховий образ Бібліотекаря був непересічної форми: проста фіолетова пляма там, де він рухався, але майже тривимірна фігура там, де стояв незрушно. Руки, обличчя, губи… за кілька годин вони розвіються клубами хмар, але поки вона ще вчуває їхній аромат.
Повітряні потоки тут, схоже, геть незначні. В цьому застояному повітрі навіть мухи не літають, щоб збурювати своїми крильцями брижі неспокою.
Вона наблизилась до вікна. Зорове сприйняття було на другому плані, лише малюючи вугільну картинку кімнати, яку запахи розфарбовували розкішними барвами.
Біля вікна… біля вікна… Так! Тут стояв чоловік і, судячи з запаху, якийсь час не рухався. Той запах майорів у повітрі, дразнячи її чутливі нюхові рецептори. Кучеряві, хвилясті сліди підказували, що вікно відчинили і знову зачинили, але, їй здається, чи в повітрі ще витає ледь уловимий натяк на те, що він вистромив з вікна руку?
Її ніс неугавно працював, силкуючись відтворити первинні форми з обрисів, що густим димом повисли в повітрі…
Закінчивши, Анґва повернулася до своєї купки одягу і ввічливо кашлянула, коли вже взувала чоботи.
– Біля вікна стояв чоловік, – сказав вона. – Довге, дещо сухувате волосся, тхне дорогим шампунем. Це той самий чоловік, що забив дошки після того, як Оссі проникнув у Барбакан.
– Ти впевнена?
– Цей ніс колись помилявся?
– Пробач. Продовжуй.
– Смію припустити, він був присадкуватий і дещо кремезний, як на свій зріст. Не часто мився, але як вже доходили руки, то користувався «Вітрощуковим милом», з тих дешевших. Але голову мив дорогим шампунем, що дивно. Чоботи ще нові. І пальто зеленого кольору.
– Ти відчуваєш на запах кольори?
– Ні. Фарбу. Ця, я думаю, зі Сто Лат. І… я думаю, він стріляв з лука. З дорогого лука. В повітрі вчувається дух шовку, з якого виготовляють найміцнішу тятиву, чи не так? А таку на дешевий лук ніхто не напинає.
Морква став біля вікна.
– Перед ним відкривався гарний вид, – мовив він і глянув на підлогу. А тоді звів очі на стелю. І на ближні полиці.
– Скільки часу він тут пробув?
– Я би сказала, десь дві-три години.
– Він не багато ходив.
– Ні.
– Ані курив чи спльовував. Він просто стояв і вичікував. Професіонал. Пан Ваймз мав рацію.
– Набагато фаховіший за Оссі, – зазначила Анґва.
– Зелене пальто, – мовив Морква, ніби розмірковуючи вголос. – Зелене пальто, зелене пальто…
– О… і рясна лупа, – мовила Анґва, випрямившись.
– Сніжок Слоупс?! – зарепетував Морква.
– Що?
– Дуже рясна лупа?
– О, так, вона…
– Саме тому його прозвали Сніжком, – мовив Морква. – Дейсевіль Слоупс, людина з армованим гребінцем. Але я чув, він перебрався до Сто Лат…
Вони суголосно промовили:
– …де продають фарбу…
– Він вміє стріляти? – запитала Анґва.
– Ще б пак. А ще вміє вбивати незнайомих людей.
– Він найманець?
– О, ні. Він просто вбиває людей за гроші. Без почерку. Та він і писати особливо не вміє чи читати.
Морква співчутливо почухав голову, поринувши в спогади.
– Він навіть не дивиться на мудровані картинки. Ми би ще минулого року його спіймали, але він швиденько заперечно похитав головою і змився, поки ми намагалися відкопати Ноббі. Оце так. Цікаво, де він зупинився?
– Тільки не проси взяти його слід на вулиці. По ньому вже потоптались тисячі людей.
– Тут є люди, які можуть знати. Ті, хто є очима цього міста.
– ПАНЕ СЛОУПС?
Сніжок Слоупс обережно помацав свою шию чи то пак шию своєї душі. Людська душа зазвичай тримає форму первинного тіла ще якийсь час після смерті. Звичка – дивна річ.
– Хто це в біса був? – запитав він.
– БУВА, НЕ ВАШ ЗНАЙОМИЙ? – запитав Смерть.
– Взагалі-то ні! У мене мало знайомих, які стинають мені голову!
Тіло Сніжка Слоупса вдарилось об стіл, коли падало. Кілька пляшечок лікувального шампуню перевернулися і тепер змішувалися з вмістом інших, куди інтимніших рідин із трупа Слоупса.
– Оцей засіб із особливими олійками коштував мені майже чотири долари, – сказав Сніжок. Однак тепер це вже якось… не мало значення. Смерть трапляється з іншими людьми. В цьому випадку іншою людиною був він. Той, хто лежить. Не той, хто дивиться на все це збоку. За життя Сніжок не міг навіть вимовити «метафізичний», а зараз вже починав дивитись на життя по-іншому. Збоку, для початку.
– Чотири долари, – повторив він. – Я навіть не встиг його випробувати!
– ВОНО Б ВАМ НІЧОГО НЕ ДАЛО, – сказав Смерть, погладжуючи чоловіка по плечу, що вже потрохи зникало. – АЛЕ ЯКЩО ПОГЛЯНУТИ НА ЦЕ З ІНШОГО БОКУ, ВОНО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ.
– Що, більше ніякої лупи? – запитав уже майже прозорий Сніжок, який стрімко зникав.
– НІКОЛИ, – відповів Смерть. – РУЧАЮСЯ.
Командор Ваймз біг присмерковими вулицями, намагаючись на ходу пристебнути нагрудні лати.
– Гаразд, Смішинко, що відбувається?
– Подейкують, хапонець убив когось, сер. У Скандальному провулку зібралося юрбище, і в мене це викликає недобрі передчуття. Я була на посту і подумала, що вам варто сказати, сер.
– Правильно!
– Але ніде не могла знайти капітана Моркву, сер.
Слова тонким написом в’їлися їдким чорнилом у книзі Ваймзової душі.
– О, боги… Хто ж залишився за старшого?
– Сержант Щебінь, сер.
Ґномині на мить здалося, що вона стоїть на місці. Командор Ваймз перетворився на розмиту пляму, що стрімко розчинялася вдалині.
Зі спокійним виразом того, хто послідовно виконує свій обов’язок, Щебінь вхопив якогось чоловіка і почав гамселити ним решту людей. Коли простір довкола нього розчистився, а неподалік скімлила купка бунтівників, він видерся на неї і приклав до рота руки ківшиком.
– Слухайте мене, ви, люди!
Троль, що кричить як різаний, завиграшки перекричить галасливих бунтівників. Привернувши до себе їхню увагу, він витягнув з-за нагрудника сувій і помахав ним у себе над головою.
– То є Закон про бунт, – оголосив він. – Знаєте, шо він означаї? Він означаї, шо коли я його зачитаю, а ви не рос…роз… не здриснете, Варта може застосувати смертельну силу, поняли?
– А зараз ви що застосували? – простогнав хтось з-під його лапищ.
– То ви допомагали Варті, – сказав Щебінь, переступивши з ноги на ногу.
Він розгорнув сувій.
Незважаючи на бійки, що котились провулками, і крики на сусідній вулиці, троль випромінював довкола себе ореол тиші. В мешканців Анк-Морпорка була мало не вроджена здатність нюхом чути розваги.
Спочатку Щебінь тримав документ на відстані витягнутої руки. Потім за кілька дюймів від своєї мармизи. Кілька разів він його перевернув.
Його вуста ворушилися з зусиллям.
Нарешті він нахилився до констебля Візита і показав йому документ.
– Шо то за слово?
– «Відтак», сержанте.
– Я так і знав.
Він знову випрямився.
– «Відтак… – горошинки тролячого еквіваленту поту почали проступати на чолі Щебеня. – Відтак… за-гальмо-виз…
– Загальновизнаним, – прошепотів констебль Візит.
– Я так і знав, – Щебінь знову втупився в документ, а тоді здався. – Ви не хочете тутка стирчати і весь день мене слухати! – заволав він. – То є Закон про бунт і ви всі мусите його прочитати, всікли? Передайте по колу.
– А що, як ми його не прочитаємо? – озвався голос із натовпу.
– Ви мусите його прочитати. То є закон.
– А інакше що?
– Інакше я вас пристрелю, – сказав Щебінь.
– Так не можна! – обурився інший голос. – Спочатку ви маєте закричати «Стій! У мене зброя!»
– Точно, мені це підходе, – погодився Щебінь. Він стенув одним здоровецьким плечем і затиснув під пахвою арбалет. А точніше, пересувний арбалет, який за нормальних умов встановлюється на візок. Стріла мала шість футів завдовжки. – Важче цілитись у мішені, які біжать.
Він зняв зброю з запобіжника.
– Хтось вже дочитав?
– Сержанте!
Ваймз пропихався крізь натовп. І тепер це було справжнє юрмище. Анк-Морпорк завжди був вдячною публікою.
Щебінь із брязкотом відсалютував.
– Ти хотів холоднокровно пристрелити цих людей, сержанте?
– Ні, сер. Просто попереджувальний постріл у довбешку, сер.
– Справді? Ну тоді дай мені хвильку, я з ними поговорю.
Ваймз зиркнув на чоловіка, що стояв поряд. В одній руці він тримав смолоскип, а в іншій – довгу дерев’яну жердину. Він кинув на Ваймза гарячково-зухвалий погляд людини, яка відчула, як земля втікає в неї з-під ніг.
Ваймз підтягнув до себе смолоскип і прикурив сигару.
– Що тут коїться, друже?
– Хапонці почали стріляти в людей, пане Ваймз! Безпричинні напади!
– Справді?
– Кількох людей вбито!
– Кого?
– Я… там… всі знають, що вони вбивають людей! – земля перестала втікати з-під ніг чоловіка, і він знайшов моральну опору. – За кого вони себе мають, шастають тут…
– Досить, – урвав його Ваймз. Він відійшов назад і прорік голосніше:
– Я впізнаю багатьох із вас, – сказав він. – І я знаю, що у вас є домівки, де на вас чекають. Бачите це? – він витягнув із кишені поліцейський кийок. – Це означає, що я маю берегти мир. Тож за десять секунд я піду в пошуках того самого миру, щоб його берегти, а Щебінь залишиться тут. Я тільки можу сподіватися, що він не втне нічого, щоб заляпати собі уніформу. Чи принаймні добряче її замастити.
Іронія не була сильною стороною слухачів, але кмітливіші зрозуміли, до чого хилив Ваймз. Він намагався пояснити, що одній людині тут скоро урветься терпець.
Натовп розійшовся, розповзаючись бічними вулицями, де бунтарі похапцем скидали саморобну зброю і зринали вже по інший бік вулиці, важко і вдумливо ступаючи ходою чесних громадян.
– Гаразд, що трапилося? – запитав Ваймз, повернувшись до троля.
– Ми почули, шо той хлопчур підстрелив того вуйка, – сказав Щебінь. – Коли ми сюда прибігли, зразу ж набігла купа крикунів.
– Він уразив його, як Гудрун уразив казани Уру, – сказав констебль Візит[9]9
Констебль Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів був хорошим поліцейським, так завжди казав Ваймз, для якого це був найвищий ступінь похвали. Констебль Візит був омнійцем і, як усі його співвітчизники, мав майже патологічне зацікавлення євангельською релігією, а всю свою зарплатню спускав на брошури. У нього навіть був власний друкарський верстат, результати роботи якого роздавалися усім зацікавленим, а також усім незацікавленим. Навіть Щебінь не може розігнати натовп швидше за Візита, казав Ваймз. Коли у Візита були вихідні, його можна було побачити на вулицях разом із його колегою, Розтрощенням-Невірного-Підступним-Аргументом. Поки що вони нікого не навернули в свою віру. Ваймз гадав, що попри все Візит у душі був хорошою людиною, але якось не наважувався це перевірити. – Прим. авт.
[Закрыть].
– Уразив? – перепитав спантеличений Ваймз. – Він когось убив?
– Судячи з того, як той чоловік лаявся, нє, сер, – сказав Щебінь. – Влучив йому в руку. Товариші приволокли його до штабу Варти, шоб поскаржитися. Він працює пекаром у нічну зміну. Сказав, що сі спізнював на роботу, тому хутко забіг по вечерю, а вже наступної хвилі лежав пластом на підлозі.
Ваймз перейшов дорогу і штовхнув двері крамниці. Двері злегка відслонилися і вперлися у щось на кшталт барикади. Вікно теж було заставлено меблями.
– Скільки там було людей, констеблю?
– Багатенько.
І ще четверо тут, подумав Ваймз. Сім’я. Двері ще краплю відслонилися, і Ваймз усвідомив, що присідає ще до того, як звідти висунувся арбалет.
Роздався тріск тятиви. Стріла радше впала, ніж вистрілила. Вона дико крутилась по спіралі вздовж вулиці й летіла майже боком, коли нарешті влучила в стіну навпроти.
– Послухайте, – все ще нахиляючись, мовив Ваймз, але вже голосніше. – Якщо це когось і поранило, то геть випадково. Це Варта. Відчиніть двері. Інакше це зробить Щебінь. А коли він відчиняє двері, їх уже не зачинити. Розумієте, про що я?
Відповіді не було.
– Гаразд. Щебеню, ану стань сюди…
Зсередини долинула приглушена суперечка, а тоді зі шкрябанням відсунулись меблі.
Він штовхнув двері. Вони розчахнулися стулками всередину.
Сім’я сиділа в дальньому кінці кімнати. Ваймз відчув на собі чотири пари очей. У повітрі витала атмосфера гарячої тривоги, присмачена запахом горілої їжі.
Пан Ґоріфф обережно тримав арбалет, і з виразу обличчя його сина Ваймз усе зрозумів.
– Гаразд, – сказав він. – Тепер усі послухайте мене. Я нікого не арештовую, зрозуміли? Це звучить як одна із ситуацій, від опису яких його світлість завжди хилить на сон. Але вам буде краще, якщо ви проведете решту ночі у штабі Варти. Бо мені нема кого поставити тут вартувати. Розумієте? Я міг би вас заарештувати. Але це лише прохання.
Пан Ґоріфф прокашлявся.
– Чоловік, якого я підстрелив… – почав було він, і запитання з брехнею повисли в повітрі.
Ваймз силкувався не дивитися на хлопця.
– Не смертельно, – відповів він.
– Він… забіг всередину, – сказав пан Ґоріфф. – А після минулої ночі…
– Ви думали, на вас знову нападають, і схопили арбалет?
– Так, – виклично мовив хлопець, випередивши свого батька.
Вони трохи погризлись хапонською. Тоді пан Ґоріфф запитав:
– Ми повинні покинути дім?
– Заради ж вашого блага. Ми постараємося когось сюди приставити, щоб за ним наглянув. А тепер збирайтесь і йдіть за сержантом. І віддайте мені той арбалет.
Ґоріфф із полегшенням простягнув його Ваймзові. Це була типова дешевина, настільки кепсько й непослідовно виготовлена, що коли з неї стріляти, безпечніше стати прямо позад неї, та й то це нічого не гарантує. А ще ніхто не попередив його власника, що вішати натягнутий арбалет за стійкою задушливої крамниці під вічним дощем жиру – не найкраща ідея. Тятива провисла. І тепер, мабуть, єдиний спосіб як слід поранити цим арбалетом – вгатити ним по голові.
Ваймз почекав, поки вони вийдуть, а тоді востаннє окинув оком кімнату. Вона не була велика. На кухні позаду крамниці щось гостреньке википало в баняку. Обпікши пару разів пальці, йому нарешті вдалося перехилити баняк так, щоби плюхнути вміст на вогонь, загасивши його. Затим, туманно пригадуючи, як це робила його матінка, він поставив баняк відмокати під струмінь води.
Тоді він як міг забарикадував вікна і вийшов, замкнувши за собою двері. Стримано очевидна латунна табличка Гільдії злодіїв на дверях казала світу, що пан Ґоріфф старанно вносить річну плату[10]10
А відтак його би офіційно не пограбували. Анк-Морпорк дуже прямо підходив до ідеї страхування. Коли вони казали, що вирізали з рівняння посередника – це була не метафора. – Прим. авт.
[Закрыть], але у світі є ще чимало менш формальних небезпек, тож Ваймз вийняв із кишені огризок крейди і написав на дверях:
ПІД ЗАХИСТОМ ВАРТИ
Поміркувавши трохи, підписав:
СЕРЖАНТ ЩЕБІНЬ
В уяві менш свідомих громадян величність верховенства права не мала такої ваги, як страх перед Щебенем.
Закон про бунт! Звідки збіса він це почув? Від Моркви, мабуть. На його пам’яті цей закон жодного разу не застосовували, і не дивно, якщо знати, що він за собою тягнув. Навіть Ветінарі не наважився б ним скористатись. Тепер від цього закону залишилась хіба фраза. Хвала тролячій неграмотності…
Саме коли Ваймз відійшов назад помилуватися своїм витвором, він побачив у небі над Парковим провулком світіння і майже тієї ж миті почув брязкіт залізних чобіт на дорозі.
– О, здоров, Малодупко, – привітався він. – Що тепер? Тільки не кажи, що хтось підпалив хапонське посольство.
– Гаразд, сер, – погодилася ґноминя. Вона невпевнено стала посеред вулиці й мала стривожений вигляд.
– Ну? – мовив Ваймз.
– Е… ви сказали…
Із завмиранням серця Ваймз пригадав, що єдине, з чим може зрівнятися посередня ґномська майстерність у куванні заліза – це ще гірша підкованість у питаннях іронії.
– Хапонське посольство справді горить?
– Саме так, сер!
Місіс Тринька злегка відслонила двері.
– Слухаю?
– Я друг… – Морква завагався, замислившись, чи Фред назвав своє справжнє ім’я. – Ем… великого опецькуватого чолов’яги в костюмі, який на ньому тріщить…
– Того самого, що розгулює з сексуальним маніяком?
– Даруйте?
– Сухорлявим дрібним пройдою в клоунських лахах?
– Вони сказали, у вас є кімната, – відчайдушно випалив Морква.
– Вони її зняли, – відповіла місіс Тринька, пробуючи зачинити двері.
– Вони сказали, я можу в ній пож…
– Ніякої переуступки!
– Вони сказали, що я маю заплатити вам два долари!
Двері трохи послабились.
– Зверху того, що вони заплатили? – запитала місіс Тринька.
– Звісно.
– Ну… – вона зміряла Моркву поглядом і принюхалась. – Гаразд. На якій ви зміні?
– Перепрошую?
– Ви вартовий, правильно?
– Е… – Морква завагався, а тоді мовив голосніше. – Ні, я не з Варти. Ха-ха, ви подумали, що я вартовий? Я що, схожий на вартового?
– Так, – мовила місіс Тринька. – Ви – капітан Морква. Я виділа, як ви швендяєте містом. Але думаю, навіть копам треба десь ночувати.
На даху Анґва закотила очі.
– Ніяких дівиць, готування, музики і тварин, – сказала місіс Тринька, проводжаючи його нагору скрипучими сходами.
Анґва чекала в темряві, поки не почула, як відчинилося вікно.
– Вона пішла, – прошепотів Морква.
– Тут скло на черепиці, точно як Фред доповідав, – сказала Анґва, перестрибнувши через підвіконня. Опинившись всередині, вона глибоко вдихнула і заплющила очі.
Спершу їй довелося відкинути запах Моркви – суміш тривожного поту, мила, легких ноток поліролю для латів…
…і Фреда Колона – суміш потовиділень із нотками пива, а ще запах тої дивної мазюки, якою Ноббі мастив свою проблемну шкіру, і запахи ніг, тіл, одягу, поліролю, нігтів…
За годину можливо занюхати застиглий у часі запах когось, хто ходить по кімнаті. Але вже за день запахи змішуються і сплутуються. Доводиться їх відділяти, забирати знайомі фрагменти, а те, що лишається…
– Вони такі намішані!
– Добре, добре, – заспокійливо промовив Морква.
– Тут було щонайменше троє людей! Але, думаю, один із них був Оссі… запах сильніший довкола ліжка… і…
Вона витріщила очі, і її погляд впав на підлогу.
– Десь тут!
– Що? Що саме?
Анґва припала до підлоги, майже уткнулася носом у паркет.
– Я чую запах, але не бачу!
Перед нею зринув ніж. Морква опустився на коліна і пройшовся лезом уздовж набитої пилом щілини між паркетними дошками.
Звідти вилізло щось слизьке й коричневе. Воно було затоптане і приплюснуте, але з такої відстані навіть Морква чув нотки гвоздики. – Думаєш, Оссі полюбляв випікати яблучні пироги? – прошепотів він.
– Тут не можна готувати, забув? – нагадала Анґва і вишкірилась.
– Тут щось іще…
Морква вишпортав ще трохи бруду й пилюки. Там щось заблищало. – Фред казав, що все скло було назовні, правда?
– Так.
– А що, як той, хто сюди увірвався, не прибрав усі уламки?
– Як на поборника правди, Моркво, ти такий хитрун іноді, ти в курсі?
– Я просто керуюсь логікою. Скло лежить за вікном, але це лише означає, що скло лежить за вікном. Командор Ваймз полюбляє казати, що такого поняття, як зачіпки, не існує. Вся справа в тому, як на них дивитися.
– Думаєш, хтось сюди вломився, а тоді обережно поскладав усе скло за вікном?
– Може бути.
– Моркво? Чому ми перешіптуємося?
– Ніяких дівиць, забула?
– І тварин, – додала Анґва, – вона передбачила, як я буду заходити і виходити. Не треба так дивитися, – додала вона, побачивши його лице. – То іншим негоже так говорити. А мені можна.
Морква вишкрябав ще трохи уламків скла. Анґва зазирнула під ліжко і витягнула звідти обшарпані журнали.
– О боги, невже люди справді це читають? – дивувалась вона, гортаючи «Луки та стріли». – «Тестуємо Локслівський[11]11
Селище Локслі вважається батьківщиною Робіна Гуда. – Прим. пер.
[Закрыть] Рефлекс 7: Все, що вам треба від лука»… «Смерть стопа́м! Перевіряємо 10 найкращих часників[12]12
Часник – військове загородження, що складається з декількох з’єднаних гострих сталевих штирів, спрямованих у різні боки; ефективний проти кінноти, а також проти піхоти, бойових слонів і верблюдів. – Прим. пер.
[Закрыть]!»… а це що за журнал?.. «Воїн Удачі»?
– Маленькі війни ведуться весь час по всьому світу, – прорік Морква, витягуючи ящик із грішми.
– Але ти поглянь лише на це сокирище. «Візьміть голову, візьміть «Вулице-змітач» фірми «Бурлі та Міцнорука» і рубаніть ним по шиї!» Що ж, мабуть, правду кажуть про чоловіків, які полюбляють велику зброю…
– Що саме? – мовив Морква, піднімаючи покривку ящика.
Вона глянула на його маківку. Морква, як завше, випромінював невинність, як маленьке сонечко. Але він би… Вони би… Звісно, він…
– Вони, е… вони доволі маленькі, – сказала вона.
– О, це правда, – погодився Морква, роздивляючись по одній хапонські монети. – Подивись на ґномів. Їх хлібом не годуй, дай сокиру завбільшки з них. А Ноббі просто обожнює зброю, і він зростом, майже як ґном.
– Е…
Взагалі-то Анґва була переконана, що знає Моркву краще за всіх. Вона точно знала, що він її щиро любить. Він зрідка про це казав, бо думав, що вона і так знає. Вона зналася з іншими чоловіками, хоча щомісячне обертання у вовка було одним із тих невеличких недоліків, які могли відвернути нормальних чоловіків, і завжди відвертали, поки вона не зустріла Моркву. І вона знала, як це, коли чоловіки щось згаряча випалюють, а тоді про це забувають. Але не Морква. Коли він щось казав, у його уяві сказане залишалось без змін. Тож якби вона зробила йому зауваження, він би щиро здивувався, що вона забула про його слова, і швидше за все нагадав би точні дату і час, коли саме він їх сказав.
І все ж у неї постійно було відчуття, що більша частина його єства завжди ховалася глибоко-глибоко всередині, час від часу визираючи з-поза ширми. Неможливо бути таким простаком, настільки вигадливо тупим, не будучи при цьому надзвичайно розумним. Це як бути актором. Тільки дуже добрі актори вміють так добре грати поганих акторів.
– Наш Ноббі – такий собі самітник, – мовив Морква.
– Ну, так…
– Але я переконаний, він знайде свою половинку, – радісно додав Морква.
Хіба що на дні пляшки, мовила про себе Анґва. Вона пригадала розмову з ним. Так не можна говорити, але думка про те, що Ноббі зможе зробити свій внесок – навіть копійчаний – у генофонд, дещо шкребла.
– Знаєш, ці монетки якісь дивні, – сказав Морква.
– Що ти маєш на увазі? – спитала Анґва, рада змінити тему розмови.
– Нащо йому платили хапонськими волсами? Тут їх не приймають, та й обмінюють не за дуже вигідним курсом, – Морква підкинув монетку і спіймав її. – Коли ми йшли, пан Ваймз кинув мені наостанок: «Обов’язково знайди там жменьку фініків і верблюда під подушкою». Схоже, я знаю, що він мав на увазі.
– Пісок на підлозі, – мовила Анґва. – А це хіба не очевидна зачіпка? Можна стверджувати, що то були хапонці через пісок у їхніх сандалях!
– Але ці гвоздики… – Морква ткнув невеличкий пуп’янок. – Мало хто має звичку жувати гвоздику, навіть серед хапонців. А це вже не така очевидна зачіпка, еге ж?
– У неї ще зовсім свіжий аромат, – мовила Анґва. – Я би сказала, що він був тут минулої ночі.
– Після смерті Оссі?
– Так.
– Чому?
– А я звідки знаю? Взагалі, що то за ім’я таке – Ахмед-71-година? – запитала Анґва.
Морква стенув плечима.
– Не знаю. Я думаю, пан Ваймз думає, що хтось в Анк-Морпорку хоче переконати нас у тому, що хапонці заплатили за вбивство Принца. Це звучить… мерзенно, але логічно. Але мені невтямки, навіщо справжньому хапонцю в це вплутуватись…
Вони зустрілись поглядами.
– Політика? – сказали вони в один голос.
– За гроші багато хто на все здатний, – підмітила Анґва.
У двері раптом люто загрюкали.
– У вас там хтось є? – запитала місіс Тринька.
– Вилазь через вікно! – попросив Морква.
– Може, я залишусь і розірву їй горлянку? – запитала Анґва. – Ну, добре, добре, я пожартувала, гаразд? – сказала вона, перекинувши ноги через підвіконня.
В Анк-Морпорку більше не було пожежної бригади. Громадяни іноді до неможливого прямо мислили, і зовсім скоро помітили доволі очевидний недолік у тому, щоби платити групці людей за кількість пожеж, які вони гасять. Їх це остаточно осяйнуло зразу після Вугільного вівторка.
Відтоді вони покладалися на старий добрий принцип розумного егоїзму. Люди, які жили біля палаючої будівлі, робили все можливе, щоб загасити полум’я, тому що стріха, яку вони рятували, могла будь-якої миті обвалитись їм на голову.
Але натовп, який споглядав, як горить посольство, робив це з пустим, відстороненим поглядом, ніби все це відбувалося на іншій планеті.
Люди автоматично відсунулися вбік, поки Ваймз пробирався на місце перед ворітьми. Язики полум’я виповзали з долішніх вікон, і в їхньому миготливому світлі видно було метушливі силуети.
Він повернувся до натовпу.
– Ну ж бо! Що на вас найшло? Ану відра в руки – і до роботи!
– Це їхнє кляте посольство, – озвався голос.
– Ага. Це ж хапонська земля, правильно?
– Ми не можемо ступати на хапонську землю.
– Це було би вторгненням, еге ж.
– Вони би нас не впустили, – сказав маленький хлопчик із відром у руках.
Ваймз глянув на браму посольства. Біля неї чатувало двійко офіцерів. Вони стривожено ковзали поглядом то на пожежу позаду них, то на юрму. А гіршими за стривожених чоловіків можуть бути лише стривожені чоловіки з великими мечами в руках.
Він підійшов до них, намагаючись усміхатися, і простягнув свій жетон. На ньому був зображений щит. Не дуже великий щит.
– Командор Ваймз, анк-морпоркська Міська варта, – сказав він, як йому здавалось, люб’язним, дружнім голосом.
