Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
Колон знову відсалютував.
– Аж ніяк, сер! Щасливий у шлюбі, сер!
– Я мав на увазі, чи ви колись борознили морські хвилі?
Колон хитро на нього зиркнув.
– А, ви мене не підловите, сер, – сказав він. – Всі знають, що коні тонуть.
Леонард на мить затримався, налаштовуючи мозок на хвилі радіо Колон.
– Ви взагалі колись були в морі, на кораблі?
– Я, сер? Тільки не я, сер. А все через вигляд хвиль, які то здіймаються, то опускаються, сер.
– Справді? – мовив Леонард. – Що ж, на щастя, з цим не буде проблем.
Гаразд, почнімо спочатку…
Збирати факти – ось, що треба було робити…
Світ спостерігав. Хтось хотів, щоб Варта визнала, що вбивство спланували хапонці. Але хто?
Хтось також обезголовив Сніжка Слоупса, що той став мертвішим за шість відер риб’ячої приманки.
Перед ним постав образ великої вигнутої шаблі Ахмеда-71-години. Отож…
…припустімо, що Ахмед був слугою чи охоронцем Куфури, і він виявив…
Ні, як це можливо? Хто б йому сказав?
Що ж, напевно, він якось довідався, а разом із тим дізнався, хто заплатив тому чоловіку…
Ваймз відкинувся назад. Для нього це все ще було загадкою, але він її розгадає, він це знав напевно. Він збере факти, проаналізує їх, неупереджено розгляне їх з усіх боків і достеменно довідається, як лорд Іржавський все це організував. Видно гнилих людей! Він не терпітиме такого, особливо від чоловіка, який римував «кров» і «любов».
Його погляд впав на старовинну книгу. Генерал Тактикус? Про нього знали навіть діти. Анк-Морпорк був столицею величезної імперії, більша частина якої була в Хапонії, завдячуючи йому. Ось тільки йому, як не дивно, ніхто не завдячував. Ваймз ніколи достеменно не знав чому, але місто радше соромилось генерала.
Звісно, одною з причин було те, що він примудрився воювати з Анк-Морпорком. В місті Ґеної повимирали всі члени королівської сім’ї, інцест дійшов до того, що єдиний живий екземпляр складався здебільшого з зубів, і старші придворні написали Анк-Морпорку листа з проханням допомогти. Ваймз був вражений, що в ті часи таке було на кожному кроці. Невеличкі королівства Рівнин Сто вічно випрошували одне в одного зайвих королівських членів. Король вигнав Тактикуса виключно з роздратування. Важко як слід керувати імперією, коли постійно отримуєш заляпані кров’ю листи зі словами: «Дорогий сер, повідомляю вам, що ми завоювали Бетрек, Смейл і Ушістан. Будь ласка, надішліть до обіду 20,000 анк-морпоркських доларів за виконану роботу». У цього чоловіка не було гальм. Тож його хутко номінували герцогом і відіслали до Ґеної, де він насамперед став міркувати над тим, що становило найбільшу військову загрозу для міста, і, визначивши її, оголосив війну Анк-Морпорку.
Але чого люди сподівались? Він виконував свої обов’язки. Він привіз безліч воєнних трофеїв, чимало полонених і, чого не вдалось жодному анк-морпоркському воєнному лідеру – повернув більшість своїх людей. Ваймз підозрював, що його славетне ім’я не закріпилося в анналах історії саме через останній пункт. Подейкували, що це певною мірою було не за правилами.
«Veni, vidi, vici». Саме ці слова мав виголошувати чоловік, коли завойовував… що? Псевдополь, чи не так? Чи Аль Халі? Чи Квірм? Чи Сто Лат? Це в давнину ти з принципу нападав на чуже місто і йшов геть, а тоді знову нападав, коли тобі здавалось, що вони спинаються на ноги. І в ті часи тобі було байдуже, чи за тобою спостерігає світ. Ти хотів, щоб на тебе дивилися і вчилися. «Veni, vidi, vici». Прийшов, побачив, переміг. Ці слова завжди здавались Ваймзу надто влучними. Адже таке спонтанно не стріляє в голову, чи не так? Цей вислів звучав так, ніби він над ним працював. Либонь, сидів довгими вечорами в своєму наметі, шукаючи в словнику короткі слова на V, припасовуючи їх… Veni, vermini, vomui – прийшов, налигався, виблював? Visi, veneri, vamoosi – погостював, підчепив сороміцьку хворобу, втік? Яким же було полегшення, коли він придумав ці три короткі вдалі слова. Він, мабуть, спочатку їх придумав, а тоді подався завойовувати чийсь край.
Ваймз навмання розгорнув книгу.
«Завжди корисно протистояти ворогу, готовому загинути за свою землю, – прочитав він. – Це означає, що у вас на меті одне і те ж».
– Ха!
– Біп-біп-біп-дз…
Ваймзова рука хляснула по коробочці.
– Га? Що?
– Третя година п’ять хвилин. Розмова з капралом Малодупко про зниклого сержанта Колона, – невдоволено промовив бісик.
– Я ні про що таке не домо… Хто тобі сказав?.. Хочеш сказати, що у мене зустріч, і я про це не знаю?
– Саме так.
– А ти тоді звідки знаєш?
– Ви мені звеліли бути в курсі. Минулої ночі, – нагадав бісик.
– Ти в змозі повідомляти мені про зустрічі, про які я не знаю? – не повірив Ваймз.
– Це однаково зустрічі, просто неанонсовані, – мовив бісик. – Вони існують, якщо так можна висловитись, у фазовому просторі зустрічей.
– Що це збіса означає?
– Дивіться, – терпляче мовив бісик, – У вас у будь-який час може бути зустріч, правильно? Відтак, всі зустрічі існують потенційно…
– Як це?
– Будь-яка конкретна зустріч спричиняє колапс хвильової форми, – сказав бісик. – А я всього лише обираю найімовірнішу з проєктованої матриці.
– Ти вигадуєш, – не повірив Ваймз. – Якби це була правда, то з хвилини на хвилину…
Хтось постукав у двері. Це був ввічливий, обережний стук.
Ваймз не зводив очей із насмішкуватого бісика.
– Це ви, капрале Малодупко? – запитав він.
– Саме так, сер. Сержант Колон прислав голуба. Я подумала, вам слід це побачити, сер.
– Заходьте!
Вона поклала на стіл невеличкий згорток паперу. Там писало:
Став добровольцем Надзвичайно Важливої Місії.
Ноббі теж зі мною. Після цеї халтурки нам поставлють памятники.
П. С. Хтось, чиє ім’я я не можу назвати, каже, шо ця записка самознищиться через п’ять секунд, йому шкода, шо в нього не знайшлося для цього кращих хімікатів…
Папір почав скручуватись по краях, а тоді звіявся в їдкому клубі диму.
Ваймз витріщився на маленьку гірку попелу, що залишилась по ньому.
– Гадаю, нам дуже пощастило, що вони не підірвали голуба, сер, – сказала Смішинка.
– Що вони в біса затіяли? Гаразд, я не маю коли бігати за ними. Дякую, Смішинко.
Ґноминя відсалютувала і вийшла.
– Збіг, – мовив Ваймз.
– Ну, добре, – сказав бісик. – Біп-біп-біп-дзинь! Третя п’ятнадцять дня, Екстрена Зустріч із капітаном Морквою.
То був циліндр з двома загостреними кінцями. На одному кінці звуження мало доволі складну конструкцію, циліндр звужувався все меншими й меншими кільцями, що накладалися одне на одне, і все це закінчувалося великим риб’ячим хвостом. У просвітах між металом виблискувала навощена шкіра.
З іншого кінця корпусу стриміла довга загострена різьба, що неабияк скидалася на ріг єдинорога.
Вся ця конструкція була встановлена на абияк зробленому візку, який і собі котився парою залізних рейок, що зникали в чорній воді в дальньому кінці елінгу.
– Мені нагадує величезну рибину, – сказав Колон. – З бляшанки.
– З рогом, – докинув Ноббі.
– Воно ніколи не попливе, – заявив Колон. – Видно, де ви припустились помилки. Всім відомо, що метал тоне.
– Це не зовсім так, – дипломатично заперечив Леонард. – І хай там як, а цей човен створений, щоби затонути.
– Що?
– На жаль, привести його в дію завдало мені найбільше клопотів, – мовив Леонард, видряпуючись по складаній драбині. – Я думав про весла і навіть своєрідний гвинт, а тоді мене осяйнуло: дельфіни – якраз те, що треба! Вони надзвичайно прудкі, при цьому докладають мінімум зусиль. Але то в океані, звісно, а в наших водах водяться хіба що лопатоносі дельфіни. Сполучна тяга дещо тугувато йде, але мені виходило незле розігнатися. Педалювання теж виснажує, але втрьох ми зможемо досягти неабиякого прискорення. Дивовижно, на що здатна людина, наслідуючи природу, от би мій літальний досв… Ох, де ви поділися?..
Важко було визначити, яку частину неабиякого прискорювального характеру намагалися зімітувати вартові, але саме ця частина застрягла в дверному отворі.
Вони перестали борсатись і почали задком пропихатися в кімнату.
– А, сержанте, – озвався лорд Ветінарі, поставши перед ними. – І капрале Ноббс. Леонард вам усе пояснив?
– Як ви можете просити нас сісти в цю штуковину! Це самогубство! – заявив Колон.
Патрицій підніс до уст руки шпилем, наче в молитві, і задумливо втягнув повітря.
– Ні. Ні, думаю, ви помиляєтеся, – сказав він врешті, ніби розгадавши якусь складну метафізичну головоломку. – Я вважаю, що вирушити вплав на цій штуковині, цілком імовірно, доблесна справа, яку буде винагороджено відповідним чином. Наважуся навіть заявити, що справжнім самогубством буде не поплисти на ній. Але я з повагою поставлюсь до вашої думки.
Лорд Ветінарі не був кремезним чоловіком і останнім часом пересувався з допомогою ціпка з чорного дерева. Ніхто не міг згадати, чи взагалі колись бачив його зі зброєю, і спалах такого незвичного для сержанта Колона прозріння підказав йому, що ця думка геть не тішить. Подейкували, що він проходив вишкіл у Школі Найманців, але ніхто не пригадував, яку зброю він вивчав. Ветінарі вивчав мови. І зненацька, коли він стояв перед тобою, цей шлях не здавався таким вже легким.
Сержант Колон відсалютував, що ніколи не зайве в таких критичних ситуаціях, і прокричав:
– Капрале Ноббс, чому ти не в… металевій рибній штуковині, яка тоне?
– Сержанте?
– Ну ж бо, піднімайся східцями, хлопче… гоп, гоп, гоп…
Ноббі видерся драбинкою вгору і зник. Колон знову відсалютував. По тому, як він чітко салютував, часто можна було визначити рівень його стривоженості. Цієї миті він міг різати рукою хліб.
– Готові відчалювати, сер! – прокричав він.
– Так тримати, сержанте, – відповів Ветінарі. – Ви демонструєте саме ті особливі якості, які я шукав…
– …Чуєте, сержанте, – долинув металевий голос із риб’ячого черева, – тут стільки ланцюгів і шестерень. А це для чого? – величезне свердло, що стирчало спереду штуковини, почало зі скрипом обертатися.
З-за рибини визирнув Леонард.
– Гадаю, нам усім слід залізти всередину, – сказав він. – Я запалив свічку, яка догорить і перепалить шнур, який вивільнить ваги, які витягнуть підпірки.
– Е… як ця штуковина називається? – запитав Колон, піднімаючись драбиною вслід за Патрицієм.
– Ну, оскільки це човен, що занурюється під воду, я завжди називав його Безпечний-Пристрій-Що-Йде-Під-Воду, – мовив Леонард позаду нього[18]18
Леонардовий геній міг вигадати що завгодно окрім, як не дивно, гарної назви. – Прим. авт.
[Закрыть]. – Але частіше я називаю його просто Човен.
Він розвернувся і захряснув за собою кришку.
За мить в елінгу почувся важкий звук засувів, що увійшли в свої пази.
Свічка догоріла і перепалила шнур, який вивільнив ваги, а ті витягли підпірки, і Човен, спершу повільно, зісковзнув рейками у темну воду, що за якусь мить в’язко його поглинула.
Ніхто не помітив Анґву, яка риссю бігла трапом угору. Вона знала, що важливо почуватись як удома. Нікому не було діла до великого собаки, який поводився так, ніби знав, куди іде.
Люди тупцяли на палубі, як це властиво тим, хто не є моряками, і, опинившись на борту корабля, не знають, що робити, чи де їм цього робити не варто. Найбільш стоїчні розбили таборці, позначаючи клунками та одежинами крихітні острівці приватної власності. Вони нагадували Анґві двоколірні стічні труби та з мікроскопічною точністю окреслені хатні кордони в провулку Обдирайлівка – ще один варіант креслення рубежів. Це Моє, а це Твоє. Вторгнешся на Моє, і Своє отримаєш.
Обабіч дверей до кают стояло двійко вартових. Ніхто не сказав їм не пускати псів.
Запахи вели вниз. Анґва чула запах інших псів і різкий аромат гвоздики. В кінці вузенького коридора були привідчинені двері. Вона штовхнула їх носом і роззирнулась довкола. По один бік великої каюти на килимку розляглися собаки. Інші пси вже би гавкали, але ці лише повернули до неї красиві голови і, презирливо глянувши, почали уважно її розглядати.
Вузенька койка позаду них була наполовину прикрита шовковими балдахінами. Над нею схилявся Ахмед-71-година, який обернувся, коли вона увійшла.
Він зиркнув на собак і спантеличено глипнув на неї. Тоді, на її подив, сів перед нею.
– І чия ти будеш? – спитав він бездоганною морпоркською.
Анґва завиляла хвостом. У ліжку хтось лежав, вона носом чула, втім ця людина не становитиме проблеми. Щелепні м’язи, якими завиграшки можна перекусити комусь горлянку, в більшості ситуацій допомагають почуватися невимушено. Ахмед погладив її по голові. Більшість людей, які робили так із перевертнем, зазвичай були змушені харчуватися до кінця життя їжею, яку би для них хтось перемелював, але Анґва навчилася самоконтролю.
Тоді він встав і пішов до дверей. Вона чула, як він перекинувся із кимось слівцем, а тоді повернувся в кімнату й усміхнувся їй.
– Я іду, я повертаюсь.
Він відчинив невеличку шафку і дістав звідти інкрустований самоцвітами собачий нашийник.
– Тобі потрібен нашийник. А тут є трохи їжі, – додав він, коли слуга приніс у кімнату кілька мисок. – «Хрусь-хрясь, дай собаці хрящ», – я чув, як ваші анк-морпоркські дітлахи співали цю пісеньку, але хрящ – це грудка хрящовини, яка годиться лише тваринам, а де той хрусь-хрясь є – годі й думати…
Перед Анґвою поставили тарілку. Інші пси стрепенулися, але Ахмед щось їм гаркнув, і вони знову відкинулися.
Їжа була… собачою. В анк-морпоркському розумінні це те, що навіть в сосиски не додають, а на світі не так вже й багато всього, що людина з великою м’ясорубкою не може додати в сосиски.
Її маленьку людську частинку аж вивертало, але в перевертня слинка текла від виду лискучих судин та драглистих жирових прошарків…
Їжа була на срібній тарілці.
Вона підняла очі. Ахмед уважно за нею спостерігав.
Звісно, до королівських собак і ставлення було королівське, усі ці діамантові нашийники… Це не означало, що він знав…
– Не голодна? – запитав він. – А по твоїй пащі не скажеш.
Її шию щось обхопило, і вона вмить розвернулась, щоби вкусити. Її зуби зімкнулися на шматі засаленої тканини, але це не мало жодного значення у порівнянні з болем.
– Його Високість любить одягати своїм собакам красиві нашийники, – промовив Ахмед-71-година крізь червону пелену. – Рубіни, смарагди… і діаманти, міс Анґво, – він нахилив до неї обличчя. – Інкрустовані в срібло.
«…Я завжди переконуюсь, що важливий НЕ розмір війська, а розміщення та застосування резервних військ, зведення сил в одну точку…»
Ваймз намагався зосередитись на Тактикусі. Але його відволікали дві речі. Лице Ахмеда-71-години, що визирало з-за кожного рядка, і його годинник, який він спер до органайзера. Він мав справжній годинниковий механізм і був набагато надійнішим. І його не треба було годувати. Він собі тихенько цокав. З годинником він міг забути про свої зустрічі. І йому це подобалось.
Маленька стрілка якраз добігала до великої, коли він почув, як хтось підіймається сходами.
– Заходьте, капітане, – запросив його Ваймз. З органайзера долинуло хихотіння.
Обличчя Моркви було рожевіше, ніж зазвичай.
– Щось трапилося з Анґвою, – мовив Ваймз.
Яскрава барва враз збігла з лиця Моркви.
– Звідки ви знаєте?
Ваймз щільно прикрив хихотливого бісика кришкою.
– Назвімо це інтуїцією, гаразд? Я вгадав, чи не так?
– Саме так, сер! Вона сіла на хапонський корабель, і той відчалив. А вона не зійшла!
– А на біса вона туди поперлася?
– Ми переслідували Ахмеда! І скидалось на те, що він взяв когось із собою, сер. Когось хворого, сер!
– Він уже відчалив? Але дипломати досі…
Ваймз затнувся. Для тих, хто не знає Моркву, ця ситуація здалась би підозрілою. Інші люди, якби їхню дівчину викрали і вивезли геть на чужоземному кораблі, пірнули би в Анк, чи принаймні шпарко побігли річковою кіркою, застрибнули на борт і демократично усім надавали стусанів. Звісно, в такий час це було би дурістю. Розумно було б дати людям знати, але навіть так…
Однак Морква свято вірив, що особисте не має такої ваги. Ваймз, звісно ж, думав так само. Потрібно було лише сподіватися, що в критичний момент ти вчиниш правильно. Але було щось химерне в тому, що людина не просто в це вірила, а й жила цим переконанням. Це лякало, як зустріч із дуже бідним священником.
Звісно, потрібно було врахувати те, що якщо хтось схопив Анґву, то, швидше за все, рятувати треба не її. Втім…
Тільки богам було відомо, що би трапилося, якби він все покинув. Місто звихнулося на війні. Відбувалося щось грандіозне. В такі часи кожна клітинка його тіла підказувала йому, що командор Варти має Обов’язки…
Він затарабанив пальцями по столу. В такі часи важливо ухвалювати правильні рішення. Йому за це платили. Обов’язок…
Він повинен залишитися тут і робити все, що в його силах. Але… історія встелена кістками добрих чоловіків, які виконували погані накази в надії згладити наслідки. О, так, вони могли обрати ще гірші варіанти дій, але більшість із них почали з того, що виконували погані накази.
Його погляд блукав від Моркви до бісика-органайзера, а тоді падав на хиткі купи документів на столі.
До дупи це! Він мисливець на злодіїв! Він завжди був мисливцем на злодіїв! Чого гріха таїти?
– Та щоб мені добре було, якщо я дам Ахмеду втекти до Хапонії! – сказав він, вставши з крісла. – Швидкохідний корабель?
– Так, але у воді здавався доволі важким.
– То нам ще, може, вдасться його наздогнати, бо він не запливе надто далеко…
Кинувшись з-за стола, йому на мить здалося, що він – це дві людини. А все тому, що на якусь долю секунди він був двома людьми. Їх обидвох звали Семюел Ваймз.
Для історії вибір – це лише один із напрямків. Штани Часу розійшлися, і Ваймз хутко полетів однією зі штанин.
А десь в іншому місці Ваймз, який зробив інший вибір, почав провалюватись в інше майбутнє.
Вони одночасно кинулись до своїх органайзерів. За збігом найобурливіших чудних обставин, у цю долю секунди свого рішення кожен вхопив не той.
Іноді для лавини достатньо одної сніжинки. Іноді камінчику дозволено підглянути, що б трапилось, якби він відскочив у інший бік.
Чарівники Анк-Морпорка були непохитні щодо теми друкування. Тільки не тут, казали вони. Припустімо, казали вони, хтось надрукує підручник із магії, а потім перетасує друкарські форми і використає їх, скажімо, для кулінарної книги? Метал має пам’ять. Закляття – не якісь там слова. Вони існують ще в кількох вимірах. Ми би плавали в суфле, що розмовляють. Крім того, хтось може надрукувати тисячі тих клятих книжок, які потім потраплять в неправильні руки.
Гільдія граверів також була проти друкування. Гравійовані сторінки мають у собі щось чисте. Вони цілісні, невинні. Їхні члени робили дуже гарну роботу за дуже помірними цінами. А дозволяти якимось аматорам збивати докупи друкарські форми – це виявляти неповагу до слів, і нічого доброго з цього не вийде.
Єдина спроба встановити друкарський станок у Анк-Морпорку закінчилась таємничою пожежею і самогубством горопашного друкаря. Всі знали, що це самогубство, бо він залишив записку. А те, що вона була вигравіювана на головці шпильки – то вже так, незначна деталь.
І Патрицій був проти друкування, бо якби люди забагато знали, їм би це лише допікало.
Тож вони покладалися на метод «з вуст в уста», який чудово працював, бо вуста були так близько. Багато з них були прямо під носами членів Гільдії жебраків[19]19
Окрім у конкретному випадку Сідні Кособокого, якому міський бюджет виділяв два долари в день, щоб той носив на голові мішок. І не те, щоб він був якось особливо перекошений, просто всіх, хто його бачив, потім до кінця дня переслідувало бентежне відчуття, що вони ходять догори дриґом. – Прим. авт.
[Закрыть], яких громадяни загалом вважали порівняно надійними і добре поінформованими. Деяких із них дуже поважали за їхні огляди спортивних новин.
Лорд Іржавський замислено глянув на Приблуду Майкла, Буркотуна ІІ ступеня.
– А що потім сталося?
Приблуда Майкл почухав зап’ястя. Нещодавно йому дали вищий ступінь, бо він нарешті підхопив калічу, але цілком нешкідливу шкірну хворобу.
– Пан Морква був там близько двох хвилин, мій лорде. А тоді вони разом вибігли і…
– Хто вони? – запитав Іржавський. Він ледве стримувався, щоб і собі не почухати руку.
– Там були Морква, Ваймз і тойво ґном із зомбі, і всі решта, мій лорде. Вони побігли прямісько до пристані, мій лорде, і Ваймз уздрів капітана Дженкінса і сказав йому…
– Ах, капітане Дженкінс! Сьогодні ваш щасливий день!
Капітан відірвав погляд від мотузки, яку скручував. Нікому не подобається чути, що сьогодні їхній щасливий день. Таке не несе за собою нічого доброго. Коли вам хтось каже, що сьогодні ваш щасливий день, має статися щось погане.
– Невже? – мовив він.
– Так, тому що вам випала чудова нагода допомогти армії!
– Справді?
– Нам потрібно позичити ваш човен, – мовив Ваймз.
– Відваліть!
– Вважатимемо, що це такий пікантний морський вислів, який означає «Так, звичайно», – припустив Ваймз. – Капітане Моркво?
– Сер.
– Ви зі Щебенем зазирніть за ту фальшиву перегородку в трюмі, – попросив Ваймз.
– Слухаюся, сер, – відповів Морква, простуючи до драбини.
– Немає в трюмі жодних фальшивих перегородок! – визвірився Дженкінс. – Я знаю закон, і ви не можете…
Позаду зачувся хрускіт дерева.
– Якщо це не хибна перегородка, тоді наш Морква пробив дірку в корпусі, – спокійно мовив Ваймз, дивлячись на капітана.
– Е…
– Я також знаю закон, – сказав Ваймз. Він витягнув меч. – Бачите це? – він запитав, піднявши меч. – Це військовий закон. А військовий закон – це меч. Не двосічний. У цього лише один гострий край, і він дивиться на вас. Щось знайшли, Моркво?
З-за трюму визирнув Морква. Він тримав у руці арбалет.
– Овва, – мовив Ваймз, – ця штуковина дуже схожа на «Гадюку» третього покоління фірми «Бурлі та Міцнорука», що вбиває людей, при цьому не завалюючи будинки.
– Тут купа ящиків всякого добра, – гукнув Морква.
– Нема такого закону… – почав було Дженкінс, але звучав так, ніби в його світу відпадає дно.
– Знаєте, я думаю, що закон, який виступає проти збуту зброї ворогу в час війни таки існує, – мовив Ваймз. – Звісно, його може і не існувати. Ось що я вам скажу, – додав він весело, – чом би нам усім не податися на площу Сатор? У цю пору там багато людей, страшенно схиблених на війні й готових підтримати наших хоробрих хлопців… Чом би нам не піти туди і не висловитися перед ними? Ви казали мені, що я повинен прислухатися до голосу народу. Дивно, чи не так… ви зустрічаєте поосібно людей, вони здаються вам достойними, у них є голова на плечах, а тоді вони збираються разом, і ви чуєте голос народу. Сердитий голос.
– Це самосуд!
– О, ні, це зовсім не так, – заперечив Ваймз. – Називайте це демократичною справедливістю.
– Одна людина, один камінь, – зголосився Щебінь.
У Дженкінса був вигляд людини, яка боїться, що з її дна от‑от випаде цілий світ. Він зиркнув на Ваймза, тоді на Моркву, але не знайшов у них підтримки.
– Звісно ж, нас нема чого боятися, – заспокоїв його Ваймз. – Однак по дорозі в тюремну камеру ви можете ненароком спіткнутися на східцях.
– До ваших камер не ведуть ніякі східці!
– Можемо організувати.
– Будь ласка, пане Дженкінс, – звернувся до нього Морква, добрий поліцейський.
– Я не… віз… зброю до… Хапонії, – повільно промовляв Дженкінс, ніби читаючи слова з якогось тільки йому помітного телесуфлера. – Я… насправді… віз її, щоб… пожертвувати…
– Ну? Ну? – підштовхував його Ваймз.
– …нашим… хоробрим хлопцям… – договорив Дженкінс.
– Чудово! – вигукнув Морква.
– То ж ви з радістю… – підштовхнув його Ваймз.
– Тож… я з радістю… позичу вам свій човен для воєнних потреб, – стікаючи потом, видавив із себе Дженкінс.
– Справжній патріот, – виголосив Ваймз.
Дженкінса скрутило.
– Хто вам сказав про хибну перегородку в трюмі? – зажадав він відповіді. – Ви просто припустили, так?
– Так, – відповів Ваймз.
– Ага! Я так і знав!
– Патріот, та ще й розумний, – похвалив Ваймз. – А тепер скажіть… як ви розганяєте цю штуковину?
Лорд Іржавський затарабанив пальцями по столу.
– Для чого йому той човен?
– Ненаю, мій лорде, – мовив Приблуда Майкл, чухаючи потилицю.
– Прокляття! Хтось їх ще бачив?
– О, там було небагато людей, мій лорде.
– Ну хоч щось.
– Лише я і Старий Тхір Рон, і Качур, Рінґо Брови, і Хосе Не Може Бути, і Сідні Кособокий і той негідник Шептунчик, і Свистун і ще кілька людей, мій лорде.
Іржавський відкинувся у кріслі, закривши блідою рукою лице. В Анк-Морпорку ніч, як і день, мала тисячу очей, а також п’ять сотень ротів і дев’ятсот дев’яносто дев’ять вух[20]20
Знову Сідні Кособокий. – Прим. авт.
[Закрыть].
– Виходить, хапонці знають, – мовив він. – Загін військових Анк-Морпорка відчалив до Хапонії. Сили вторгнення.
– О, ну я би не назвав це… – втрутився лейтенант Шершеннь.
– Хапонці назвуть. Тим паче, з ними троль Щебінь, – мовив Іржавський.
Шершеннь спохмурнів. Щебінь сам був як сили вторгнення.
– Які кораблі ми експропріювали для потреб армії? – запитав Іржавський.
– Їх у нас тепер більше двадцяти, разом із «Незламністю», «Безтурботністю», і… – лейтенант Шершеннь знову глянув у свій список, —…«Годістю Анк-Морпорка», сер.
– «Годістю»?
– Боюся, що так, сер.
– Тоді ми в змозі транспортувати понад тисячу людей і дві сотні коней.
– А чом не пустити Ваймза? – запитав лорд Селашіль. – Хай хапонці з ними розберуться, і баба з воза.
– Щоб вони перемогли Анк-Морпоркське військо? Бо саме так вони це подадуть. Щоб йому добре було. Він змушує нас діяти. Але, може, воно й на краще. Мусимо відчалювати.
– Ми точно готові, сер? – запитав лейтенант Шершеннь із такою ноткою в голосі, мовляв «Ми точно не готові, сер».
– Повинні. На нас чекає слава, джентльмени. Як казав генерал Тактикус, вхопімо ж історію за калитку. Він, звісно, був не зі шляхетних бійців.
Біле сонячне світло малювало чорні тіні в палаці принца Кадрама. В нього також була карта Хапонії, викладена крихітними кольоровими плиточками на підлозі. Він сидів, задумливо на неї дивлячись.
– Лише один човен? – запитав він.
Генерал Ашал, його старший радник, кивнув.
І додав:
– Наші дозорці не можуть розгледіти з такої відстані, але ми більш ніж переконані, що серед них є Ваймз. Вам же знайоме це ім’я, сер?
– Ах, послужливий командор Ваймз, – усміхнувся Принц.
– Саме так. Відтоді на пристані був помічений сплеск діяльності. Нам слід очікувати, що їхні експедиційні війська готові вирушати.
– Я думав, у нас є бодай тиждень, Ашале.
– Ця ситуація дуже збиває з пантелику. Я не вірю, що вони готові, сер. Напевно, щось сталося.
Кадрам зітхнув.
– Що ж, побачимо, куди нас приведе доля. Де вони нападатимуть?
– У Ґебрі, сер. Я переконаний.
– На наше найукріпленіше місто? Цього не може бути. Тільки ідіот туди попреться.
– Я добре вивчив лорда Іржавського, сер. Пам’ятайте, він не думає, що ми будемо протистояти, тож численність нашого війська його не турбує, – генерал ледь помітно всміхнувся. – І, звісно, напавши на нас, він все глибше й глибше тонутиме в ганьбі. Інші прибережні держави візьмуть це на замітку.
– Тоді зміна планів, – мовив Кадрам. – Анк-Морпорк зачекає.
– Мудрий хід, сер. Як завжди.
– Щось чути про мого сердешного брата?
– На жаль, ні, сер.
– Нашим агентам слід ретельніше шукати. Світ чатує, Ашале.
– Звісно, сер.
– Сержанте?
– Слухаю, Ноббі?
– Нагадай-но мені ще раз про наші особливі якості?
– Замовчи і педалюй, Ноббі.
– Гаразд, сержанте.
У Човні було темнувато. Над схиленою головою Леонарда з Квірма, який керував човном, крутячи два штурвали, погойдувалася свічка. Довкола Ноббі брязкали шківи і цокали крихітні ланцюжки. Це як бути всередині швейної машинки. Де також доволі мокро. Зі стелі рівною цівкою скрапував конденсат.
Вони вже десять хвилин крутили педалі. Більшість часу Леонард про щось захоплено розповідав. У Ноббі склалося враження, що він мало виходить в люди. Він говорив про все.
Всередині, приміром, були повітряні балони. Ноббі радо приймав той факт, що повітря можна дуже сильно стиснути, і саме воно містилося в сталевих, прикутих до стін діжках, що тужливо поскрипували. Що його здивувало, так це те, що ставалося з повітрям потім.
– Газові бульбашки! – вигукнув Леонард. – Знову дельфіни, розумієте? Вони ж не розсікають хвилі, а пролітають крізь хмарку бульбашок. А це, звісно ж, набагато легше. Я додаю трохи мила, і так човну наче легше плисти.
– Він думає, що дельфіни вміють літати, сержанте, – прошепотів Ноббі.
– Просто крути педалі.
Сержант Колон наважився озирнутись.
Лорд Ветінарі сидів на перевернутому догори дном ящику посеред брязкучих ланцюгів, а в нього на колінах лежало кілька Леонардових ескізів.
– Не зупиняйтесь, сержанте, – мовив Патрицій.
– Так точно, сер.
Тепер, коли вони віддалилися від міста, Човен рухався швидше.
Крізь невеличкі ілюмінатори навіть просочувалось трохи морського світла.
– Пане Леонард, – звернувся Ноббі.
– Так?
– Куди ми пливемо?
– Його світлість хоче побачити Лешп.
– Ну ясно, шо ж іще, – мовив Ноббі. – Я якраз собі думав: «Куди я не хочу плисти?» – і мені в голову нараз прийшла відповідь. От тільки я не думаю, що ми туди доберемося, а все тому, що десь за п’ять хвилин у мене відваляться коліна…
– О, ви що, вам не доведеться весь час педалювати, – запевнив його Леонард. – Для чого тоді, по-вашому, потрібно це здорове свердло на носі Човна?
– Оце? – мовив Ноббі. – Я думав, шоб дзюравити ним днища ворожих кораблів…
– Що? – Леонард крутнувся на кріслі зі скривленим від жаху обличчям.
– Топити кораблі? Топити кораблі? З людьми на борту?
– Ну… так…
– Капрале Ноббс, гадаю, ви дуже невисокого розуму молодий… чоловік, – холодно промовив Леонард. – Використовувати Човен, щоб топити кораблі? Це жахливо! Та жодному матросу така ницість навіть на думку не спаде!
– Пробачте…
– Свердло, щоб ви знали, має кріпити нас до інших кораблів – як риба-причепа, що прикріплюється до акул. Щоб міцно закріпитися, достатньо кілька разів крутнути свердло.
– То… ви, виходить, не можете просвердлити корпус?
– Тільки якщо ви дуже неуважний і страшенно необачний молодий чоловік!
Може, океанські хвилі зазвичай і неможливо буквально борознити, але анкська кірочка, що тягнулася ген із міста, як відомо, влітку буяла кущами. «Мілка» ледве сунула, залишаючи позаду себе жолоб.
– А можна швидше? – запитав Ваймз.
– Ну звичайно, – уїдливо відповів Дженкінс. – Де накажете впаяти додаткову щоглу?
– Корабель вже як цяточка, – мовив Морква. – Чому ми їх ніяк не наздоженемо?
– Він більший, отже, в нього, технічно кажучи, є більше вітрил, – мовив Дженкінс. – А ще в хапонських кораблів швидкісні корпуси. А в нас трюм забитий…
Він запнувся, але було вже надто пізно.
– Капітане Моркво? – кликнув Ваймз.
– Сер?
– Викиньте все за борт, – розпорядився Ваймз.
– Тільки не арбалети! Лиш один вартує більше сотні дол…
Дженкінс замовк. На Ваймзовому обличчі легко читалося, що за борт можна викинути ще чимало речей, і добре, якщо він не опиниться серед них.
– Ідіть понатягайте якийсь такелаж, пане Дженкінс, – звелів він.
Він провів капітана поглядом. За мить роздався сплеск. Ваймз визирнув через борт і побачив дерев’яний ящик, що якусь мить похитався на хвилях, а тоді пішов на дно. Він відчув радість. Мисливець на злодіїв, так його Іржавський назвав. Той хотів його образити, але йому подобається. Існує тільки один злочин – крадіжка – адже вкрасти можна що завгодно: золото, цноту, землю чи життя. А мисливцеві на злодіїв залишається погоня…
