Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
– Та, але тобі б не сподобався їхній хліб, – сказав Джексон. – Він у них плаский і без хрумкої скоринки…
Вітерець повіяв ароматами випічки по воді. З домішкою спецій.
– Вони випікають хліб! На нашій землі!
– Ну, вони стверджують, що вона їхня…
Джексон вхопив уламок дошки, який йому правив за весло, і взявся несамовито гребти до берега. А те, що пліт лише крутився на місці, розпалювало його лють ще дужче.
– Вони, щоб їм добре було, оселяються біля нас, і тепер ми мусимо нюхати сморід чужинського їдла…
– Батьку, чому в тебе з рота слина тече?
– І звідки, хотів би я знати, в них дрова?
– Гадаю, батьку, течія прибиває всяке патиччя до їхнього боку острова…
– Бачиш? Вони крадуть наше патиччя! Наше кляте патиччя! Ха! Ну що ж, ми…
– Але я думав, ми домовились, що та ділянка належить їм і…
Джексон нарешті пригадав, як керувати плотом за допомогою одного весла.
– Ніхто про це не домовлявся, – заперечив він, збиваючи веслом піну, – ми лише на цьому… зійшлися. Вони ж не створили це патиччя. Воно просто до них прибилося. Географічна помилка. Це природний ресурс, так? Відтак він нікому не належить…
Пліт дзенькнув об щось металеве. Але до скель залишались сотні ярдів.
Щось інше, довге і загнуте на кінці, зі скрипом вилізло з води. Покрутившись трохи, воно нарешті сфокусувалося на Джексонові.
– Даруйте, – сказало воно металічним, але ввічливим голосом, – це Лешп, правильно?
З горла Джексона вирвався якийсь звук.
– Лишень, – вів далі голос, – вода дещо мутнувата, і мені здалося, що останні двадцять хвилин ми не туди пливемо.
– Лешп! – пискнув Джексон неприродно пронизливим голосом.
– А, добре. Красно дякую. Гарного вам дня.
Відросток повільно опустився назад у море. Останні звуки з нього, що розбили поверхню води хмарою бульбашок, були:
– …не забудь засунути затичку… Ти забув засунути зат…
Бульбашки зникли.
За якийсь час озвався Лес:
– Батьку, що то було?..
– Нічого! – розгнівався його батько. – Такі речі не трапляються!
Пліт рвонув уперед. За ним можна було кататися на водних лижах.
Ще однією важливою деталлю Човна, з сумом подумав сержант Колон, коли вони ковзнули назад у блакитні сутінки, було те, що з Човна неможливо було вичерпати воду. З нього вичерпувалося тільки повітря. Він крутив педалі по кісточку в воді і в той же час страждав від клаустрофобії та агорафобії. Його водночас лякало все, що було тут і все, що було там. На додачу, поки Човен спускався вздовж скельної стіни, повз них пропливали всілякі неприємнощі. Розвівалися вусики. Мелькали клешні. Істоти шпарко тікали у хвилясті водорості. Гігантські молюски витріщалися на сержанта Колона своїми губами.
Човен скрипнув.
– Сержанте, – озвався Ноббі, споглядаючи з ним глибинні дива.
– Так, Ноббі?
– Ти знав, що всі найдрібніші часточки твого тіла оновлюються кожні сім років?
– Це відомий факт, – підтвердив сержант Колон.
– От. А… в мене на руці є тату, так? Набив його вісім років тому. То… чого воно досі там?
Здоровенні водорості навівали тугу.
– Цікаве спостереження, – задрижав Колон. – Е…
– Ну, добре, з’являються нові крихітні часточки шкіри, але виходить, що за цей час моя шкіра мала б повністю відновитися і порожевіти.
Повз них пропливла риба з рилом, схожим на пилу.
Сержант Колон, воюючи з іншими своїми страхами, намагався щось хутенько придумати.
– Розумієш, – сказав він, – усі блакитні часточки шкіри заміняють інші блакитні часточки шкіри. З тату інших людей.
– То… на мені тепер тату інших людей?
– Е… так.
– Дивовижно. Бо на вигляд досі, як моє. Схрещені кинджали і «МАWA».
– Хто така Маша?
– То мало бути «мама», але я вирубився, а Голка Нед не помітив, що я був догори дриґом.
– Я думаю, він би помітив…
– Він теж був налиганий. Ну, сержанте, яке ж то тату, якщо людина пам’ятає, як воно в неї з’явилось.
Леонард із Патрицієм споглядали підводні краєвиди.
– Що вони там виглядають? – запитав Колон.
– Леонард без упину торочить про якісь ієрогліфи, – сказав Ноббі. – Що це таке, сержанте?
Колон завагався, але не надовго.
– Вид молюска, капрале.
– Боже мій, ти все знаєш, сержанте, – із захватом мовив Ноббі. – То ось воно шо, ті ієрогліфи, так? А якщо ми спустимося нижче, то будуть інемарогліфи?
Посмішка Ноббі дещо дратувала. Сержант Колон вирішив піти ва-банк.
– Не верзи дурниць, Ноббі. «Інемарогліфи…», чорт забирай.
– Пробач, сержанте.
– Всі знають, що в цих водах нема інемарогліфів.
На них зацікавлено дивилося кілька цікавих кальмарів.
Корабель Дженкінса перетворився на плавучу руїну.
Кілька вітрил були розірвані дощенту. Такелаж та інші мотузки, морські терміни для яких Ваймз відмовлявся вчити, вкривали палубу і тягнулися по воді.
Єдине вітрило, яке вижило, несло їх по холодному вітерцю.
Нагорі щогли дозорець приклав руки ківшиком до рота і нахилився.
– Ей, суша!
– Навіть я її бачу, – мовив Ваймз. – Нащо про це кричати?
– Пощастило, – сказав Дженкінс. Він примружився, вдивляючись в імлу. – Але ваш друг не прямує до Ґебри. Цікаво, куди він зібрався?
Ваймз глянув на бліду жовтаву масу на видноколі, а тоді на Моркву.
– Ми її повернемо, не переживай, – сказав він.
– Не те, щоб я переживав, сер. Однак я дуже занепокоєний, – мовив Морква.
– Е… атож… – Ваймз безпорадно махнув рукою. – Е… всі добре чуються? У всіх гарний настрій?
– Ви би неабияк підняли нам моральний дух, сказавши пару слів, сер.
На палубі, мружачись від сонця, вишикувався химерний полк вартових. О, господи. Загін незвичних підозрюваних. Один ґном, одна людина, яку виховали, як ґнома, і яка мислить, як посібник з етикету, один зомбі, один троль, я і – о, ні – один релігійний фанатик…
Констебль Візит відсалютував.
– Дозвольте сказати, сер.
– Ну ж бо, – пробубнів Ваймз.
– З радістю повідомляю вам, сер, що нашу місію вочевидь благословив сам бог. Я маю на увазі дощ із сардин, який виручив нас у скруті, сер.
– Ми лиш трохи зголодніли, я би не назвав це скрут…
– Зі всією повагою, сер, – рішуче перервав його констебль Візит, – тут прослідковується чітка модель. Справді. Коли сикулітів у глушині переслідували війська мітолітів-оффлеріанців, вони вижили завдяки дощу з небесних коржиків, сер. Шоколадних, сер.
– Цілком собі звичне явище, – пробубнів констебль Шкарбан. – Їх, мабуть, занесло вітром з якоїсь пекарні…
Візит зиркнув на нього, а тоді повів далі:
– А мурмуріани, яких вигнали в гори племена міскміків, не вижили б, якби не магічний дощ зі слонів, сер…
– Слонів?
– Ну, тобто одного слона, сер, – визнав Візит. – Але він всіх забризкав.
– Цілком нормальне явище, – сказав констебль Шкарбан. – Певно, слона відірвав від землі якийсь дикий ураган.
– А коли чотири племені Ханлі відчули спрагу в пустелі, їм на поміч прийшов раптовий і надприродний дощ із дощу, сер.
– Дощ із дощу? – здивувався Ваймз, майже заворожений непохитною впевненістю Візита.
– Цілком нормальне явище, – презирливо хмикнув Редж Шкарбан. – Вода, либонь, випарувалася з океану, підхопилася вітром у небі, а зустрівшись з холодним повітрям, конденсувалась довкола частинок і випала на землю… – він затнувся, а тоді роздратовано продовжив: – У будь-якому разі, я в це не вірю.
– То… який саме бог у нашому випадку? – з надією запитав Ваймз.
– Коли я з’ясую, обов’язково вам повідомлю, сер.
– Е… гаразд, констеблю.
Ваймз відступив крок назад.
– Не вдаватиму, що нам буде легко, джентльмени, – почав він. – Але в нас є місія – наздогнати Анґву і того мерзотника Ахмеда і витрусити з нього всю правду. На жаль, це означає, що ми ходитимемо за ними назирці в його ж країні, з якою в нас війна. Тому на нашому шляху траплятимуться перешкоди. Але нас не лякає перспектива смертельних тортур, еге ж?
– Фортуна усміхається хоробрим, сер, – підбадьорливо мовив Морква.
– Добре. Добре. Приємно це чути, капітане. А як вона ставиться до озброєних, гарно підготовлених та з ніг до голови обмундированих армій?
– О, ніхто ніколи не чув, щоби Фортуна їм усміхалася, сер.
– Це тому, казав генерал Тактикус, що вони самі собі усміхаються, – мовив Ваймз. Він розгорнув пошарпану книжку. Шматочки паперу та мотузок правили йому за закладинки. – А ще, джентльмени, генерал сказав, як запобігти поразці, коли ви в меншості, з гіршою зброєю і в гіршій позиції. Потрібно… – він перегорнув сторінку, – «Не зчиняти битви».
– Видно, що чоловік розумний, – мовив Дженкінс. Він вказав на жовтий небокрай.
– Бачите, що то витає в повітрі? – запитав він. – Як гадаєте, що це?
– Імла? – припустив Ваймз.
– Ха, аякже. Хапонська імла! Це піскова буря! Там безперестанку дме піском. Це щось страшне. Якщо хочете нагострити меча, просто здійміть його вгору.
– О.
– Але воно й добре, бо інакше ви би побачили гору Ґебру. А біля її підніжжя – як його називають, Кулак Ґебри. Це містечко, але з достобіса міцним фортом, стіни якого мають тридцять футів завтовшки. Він сам як одне велике місто і вміщає в собі тисячі озброєних солдатів, воєнних слонів, бойових верблюдів і купу іншого. І якби ви це узріли, то негайно б захотіли, щоб я повернув назад. Що ваш видатний генерал на це скаже, га?
– Здається, я щось таке бачив… – промовив Ваймз. Він перегорнув сторінку. – А, так, він каже «Після першої битви під Сто Латом я сформулював політику, що стала для мене міцним опертям в інших битвах. А звучить вона так: якщо ворожа фортеця неприступна, переконайтеся, що ворог залишиться всередині».
– Це, звісно ж, неабияк допоможе, – мовив Дженкінс.
Ваймз засунув книжку в кишеню.
– Тож, констеблю Візит, бог на нашому боці, чи не так?
– Безумовно, сер.
– Але бог, мабуть, і на їхньому боці?
– Цілком імовірно, сер. У всіх є бог.
– Тоді сподіватимемося, що вони зрівноважаться.
Хапонська корабельна шлюпка якомога тихіше плюснулась у воду. А все тому, що Ахмед-71-година стояв біля лебідки з піднятою шаблею, через що чоловіки, які опускали шлюпку, робили це якомога акуратніше.
– Коли ми відчалимо, можете плисти до Ґебри, – сказав він капітану.
Капітан тремтів.
– Що я їм скажу, валі?
– Скажете їм правду… згодом. Начальник гарнізону – чоловік не шляхетний і трохи вас покатує. Не виказуйте правду, доки вона вам дійсно не знадобиться. Його це ощасливить. Крім того, якщо скажете, що це я вас змусив – це покращить ваше становище.
– О, я скажу. Я скажу… цю брехню, – швидко додав капітан.
Ахмед кивнув, ковзнув канатом у шлюпку і повеслував.
Екіпаж корабля дивився, як він гребе крізь хвилі.
То був не пляж, а корабельне кладовище. Каркаси трухлявих кораблів, розсипаних на піску. Кістки з прибитим до берега патиччям і знебарвлені білі водорості височіли пагорбами вздовж високої межі припливу. А позаду здіймалися дюни справжньої пустелі. Навіть тут пісок жалив очі й хрустів на зубах.
– На тому пляжі чекає швидка смерть, – сказав штурман, перехилившись через перило і кліпаючи, щоб краще бачити.
– Так, – сказав капітан. – Вона тільки-но відплила у шлюпці.
Постать на пляжі витягнула зі шлюпки іншу, лежачу постать і поволокла її подалі від хвиль. Штурман підняв лук.
– Я можу застрелити його звідси, капітане. Тільки скажіть.
– Наскільки ти впевнений? Бо в тебе не повинно бути жодних сумнівів. По-перше, якщо ти промахнешся, ти – труп, по-друге, якщо ти в нього влучиш, ти однаково труп. Глянь туди.
На високих, далеких дюнах, що чорніли проти затягнутого піском неба, виднілись якісь постаті. Штурман опустив лук.
– Звідки вони знали, що ми тут?
– О, вони пантрують море, – мовив капітан. – д’реґи, як ніхто інший, люблять гарненьку корабельну аварію.
Коли вони відійшли від перила, якась тінь зістрибнула з палуби і майже без плюскоту пірнула у воду.
Щебінь намагався сховатися в затінку, але знайти його було не так легко. З високої пустелі, що розляглася попереду них, спека струменіла, як з паяльної лампи.
– Зара буду стругав, – пробубнів він.
Аж тут дозорець щось крикнув.
– Він каже, що хтось лізе по дюнах, – переклав Морква. – З кимось на плечі, він каже.
– Е… з жінкою?
– Послухайте, сер, я знаю Анґву. Вона не якесь безпорадне створіння. Вона не буде стояти і розпачливо кричати. Вона інших змушує це робити.
– Ну… якщо ти впевнений… – Ваймз повернувся до Дженкінса. – Можете не гнатися за кораблем, капітане. Тримайте курс на берег.
– Я так не працюю, пане. По-перше, це збіса непростий берег, туди доводиться плисти проти вітру, а ще там бувають вкрай підступні течії. Багато необережних моряків полягли кістьми, що біліють на цих пісках. Ні, ми трохи відпливемо, і ви зможете опустити – ну, якби в нас ще була шлюпка, ви могли б її спустити… і кинемо якір, о ні, що я говорю, він виявився надто важким, чи не так…
– Просто пливіть прямо, – сказав Ваймз.
– Нас усіх вб’ють.
– Думайте про це як про менше з двох зол.
– А яке друге?
Ваймз витягнув меча.
– Я.
Човен поскрипував таємничими глибинами океану. Леонард весь час виглядав із крихітних ілюмінаторів, неабияк зацікавлений водоростями, що, на думку сержанта Колона, були собі як звичайні водорості.
– Ви помітили чудові пасма крапелькової етіольованої ламінарії? – запитав Леонард. – Отої коричневої. Дивовижна рослина, що, як ви безумовно бачите, наштовхує на роздуми.
– А можна, ми просто уявимо на мить, що останні кілька років я нехтував дослідженням водоростей? – мовив Патрицій.
– Справді? О, запевняю вас, ви чимало втратили. Звісно, цікавинка в тому, що етіольована ламінарія зазвичай не росте на глибині менше тридцяти фатомів, а тут лише десять.
– А. – Патрицій листав силу-силенну Леонардових рисунків. – А ієрогліфи – це абетка знаків і кольорів. Кольори як мова… яка дивовижна ідея…
– Емоційний підсилювач, – уточнив Леонард. – Але ми, звісно ж, самі таким користуємося. Червоний означає небезпеку, і тому подібне. Щоправда, мені так і не вдалося її перекласти.
– Кольори як мова… – пробубнів собі під ніс правитель Ветінарі.
Сержант Колон відкашлявся.
– Я знаю дещо про водорості, сер.
– Серйозно, сержанте?
– Так, сер! Якщо вони мокрі, означає, що буде дощ.
– Чудово, сержанте, – похвалив його правитель Ветінарі, не повертаючи голови. – Цілком імовірно, я ніколи не забуду ваших слів.
Сержант Колон засіяв. Він Зробив Внесок.
Ноббі штурхнув його.
– Що ми тут робимо, сержанте? Тобто, до чого це все? Вишукуємо, вивчаємо дивні мітки на скелях, запливаємо і випливаємо з печер… а цей запах… ну…
– Це не я, – сказав сержант Колон.
– Смердить… сіркою…
Маленькі бульбашки пропливли повз ілюмінатор.
– На поверхні теж тхнуло, – вів далі Ноббі.
– Майже закінчили, панове, – оголосив правитель Ветінарі, відкладаючи папери вбік. – Ще одна невеличка справа, і можемо випливати на поверхню. Гаразд, Леонарде… пливімо вниз.
– Е… а ми хіба вже не внизу, сер? – здивувався Колон.
– Ми лише під водою, сержанте.
– А. Ясно. – Колон як слід над цим замислився. – Є ще щось, під чим можна бути, сер?
– Так, сержанте. Тепер ми пливемо під землю.
Тепер берег був набагато ближче. Вартові не могли не помітити, що всі матроси поспішили до корми корабля, хапаючись за всілякі маленькі, легкі і – що найважливіше – плавні предмети, які траплялись їм на очі.
– Ми вже достатньо наблизились, – мовив Ваймз. – Гаразд. Зупиніться тут.
– Зупинити тут? Як?
– Мене не питайте, я не моряк. Хіба в корабля нема чогось на кшталт гальм?
Дженкінс витріщився на нього.
– Ви… ви – салага!
– Я думав, ви ніколи не вживаєте це слово!
– Просто я ще не стрічав таких, як ви! Ви навіть думали, що ми звемо ніс корабля гострим кін…
Пізніше екіпаж зійшовся на думці, що ця висадка на берег була однією з найдивніших в історії недолугого мореплавства. Мабуть, у цьому допоміг пологий пляж та й приплив, тому що корабель не стільки врізався в пляж, як заплив на нього, піднявшись з води так, що пісок зішкрябав з кіля всі морські жолуді. Врешті-решт сили вітру, води, інерції і тертя перетнулися в точці під назвою «повільне падіння набік».
Корабель так і зробив, заробивши собі титул «найсмішнішої в світі кораблетрощі».
– Що ж, могло бути гірше, – мовив Ваймз, коли все втишилось.
Він виплутався з брезенту і якомога самовпевненіше поправив на голові шолом.
Він почув стогін із перевернутого трюму.
– Це ти, Смішинко?
– Так, Щебеню.
– Це я?
– Ні!
– Пробач.
Морква обережно спустився похиленою палубою і зістрибнув на вогкий пісок. Він відсалютував.
– Всі на місці і злегка пошарпані, сер. Облаштуємо береговий плацдарм?
– Що?
– Треба рити окопи, сер.
Ваймз роззирнувся пляжем, якщо таке сонячне за звучанням слово можна вжити до цього покинутого берега. Він справді був лише лямівкою суші. Там нічого не рухалось, окрім марева і пари падальників десь вдалині.
– Для чого? – запитав він.
– Щоб облаштувати оборонну позицію. Так солдати роблять, сер.
Ваймз зиркнув на птахів. Вони наближалися, дещо бочком, готові підійти до мертвечини, якій хоча б є пара днів. Тоді він взявся листати «Тактикус», допоки йому на очі не трапилося слово «плацдарм».
– Тут пише: «Якщо ви хочете, щоби ваші солдати багато махали лопатою, заохотьте їх стати фермерами», – прочитав він. – Тому я вважаю, нам треба поспішити. Він не міг зайти далеко. Ми скоро повернемося.
Дженкінс вийшов із хвиль. Не схоже, що він сердився. Цей чоловік уже пройшов крізь гнівне полум’я й опинився у якійсь дивній, недосяжній їм мирній гавані. Він показав тремким пальцем на свій потрощений корабель і сказав:
– Ме?..
– Враховуючи обставини, він ще непогано зберігся, – сказав Ваймз.
– Ме?
– Переконаний, ви разом зі своїми морськими вовками ще попливете на ньому.
– Ме…
Дженкінс дивився разом зі своїм екіпажем, що ішов вбрід до берега, як полк невдоволено дерся дюною нагору. Врешті члени екіпажу згуртувались у коло і кинули жереб, і кухар, якому завжди не щастило в азартних іграх, звернувся до капітана.
– Не зважайте, капітане, – мовив він, – можливо, нам вдасться знайти якісь хороші поліна серед цього патиччя, і за кілька днів роботи з канатами…
– Ме.
– Тільки… нам краще вже починати, бо він сказав, що вони скоро повернуться…
– Вони не повернуться! – крикнув капітан. – Вони і дня там не протримаються з тою кількістю води, що вони з собою взяли! У них немає потрібного обладнання! А щойно з їхнього поля зору зникне море, вони загубляться!
– Добре!
Вони пів години дерлися на верхівку дюни. На піску було видно сліди, але прямо на очах Ваймза вітер підхоплював піщинки і стирав їх.
– Сліди верблюдів, – мовив Ваймз. – Що ж, верблюди не так вже й шпарко переміщаються. Гайда…
– Здається, у Щебеня проблеми, сер, – перебив його Морква.
Троль стояв, спершись кісточками пальців на землю. Моторчик його охолоджувального шолома на якусь мить різко загудів на сухому повітрі, а тоді затих через пісок, який потрапив у механізм.
– Мені зле, – пробубнів він. – Мозок болит.
– Хутко, прикрий голову щитом, – розпорядився Ваймз. – Зробіть йому затінок!
– Він не витримає, сер, – мовив Морква. – Краще відіслати його назад до корабля.
– Він нам потрібен! Хутко, Смішинко, помахай перед ним сокиркою!
В цю ж мить здійнялася стіна піску, оголивши сотню шабель.
– Біп-біп-біп-дзинь! – сказав життєрадісний, але дещо приглушений голосок. – Одинадцята ранку, Постригтися… е… все правильно?
Плити обваленої будівлі зіштовхнулись так, що утворили щось на кшталт резервуара, який, хоч і не був дуже великим, вже був наполовину наповнений дощовою водою.
Міцько Джексон поплескав сина по спині.
– Питна вода! Нарешті! – вигукнув він. – Так тримати, хлопче.
– Розумієш, батьку, я дивився на ці, типу, картини, а тоді…
– Та, та, зображення восьминогів, дуже добре, – мовив Джексон. – Ха! Як все обернулось! Тепер це наша вода на нашому боці острова, подивлюсь, як ті засмальцьовані мерзотники тепер заговорять. Хай забирають собі те кляте патиччя і смокчуть із риб воду!
– Так, батьку, – мовив Лес. – А воду ми можемо обміняти на дрова і борошно, правда?
Його батько насторожено махнув рукою.
– Можливо, – сказав він. – Але не потрібно поспішати. Ще трохи, і ми знайдемо водорості, які будуть горіти. Які в нас довгострокові цілі?
– Готувати їжу і не мерзнути? – з надією мовив Лес.
– Ну, першочергово – так, – погодився Джексон. – Це очевидно. Але ти знаєш, як кажуть: «Дай людині багаття – і йому буде тепло один день; кинь його в багаття – і йому буде тепло до кінця його днів». Розумієш, про що я?
– Не думаю, що приказка так звучить…
– Маю на увазі, що ми можемо залишитись тут і жити на воді і сирій рибі… ну, назавжди. Але ця купка людей не протягне довго без прісної води. Розумієш? Вони будуть нас благати, еге ж? І тоді ми висунемо їм умови, що скажеш?
Він поклав руку на неохочі плечі свого сина і махнув рукою на панораму.
– Синку, на початку в мене нічого не було, крім того старого човника, що залишився від твого дідуня, але…
– …ти працював і збирав гроші… – стомлено мовив Лес.
– …я працював і збирав гроші…
– …і ніколи не здавався…
– …так, я ніколи не здавався…
– І ти завжди хотів залишити мені щось, що… Ай!
– Перестань насміхатися з батька! – обурився Джексон. – А то вліплю в інше вухо. Послухай, ти бачиш цю землю? Ти її бачиш?
– Бачу, батьку.
– Це земля необмежених можливостей.
– Але тут немає прісної води, і вся земля в солі, батьку, та й пахне кепсько!
– Це запах свободи, ось що це таке.
– А мені смердить так, ніби хтось добряче перданув, батьку… Ай!
– Іноді одне від іншого не відрізнити! І я думаю про твоє майбутнє, хлопче!
Лес глянув на акри гнилих водоростей перед собою.
Він вчився бути рибалкою, як його батько, тому що в них це йшло по роду, а він був надто добрий, щоб іти наперекір, хоч насправді мріяв стати художником, яких в його родині ніколи раніше не було. Він помічав речі, і вони його бентежили, хоч він так і не міг пояснити, чому.
Але ті будівлі були якісь неправильні. Де-не-де проглядались явні зразки, ну, архітектури, як‑от морпоркські колони і руїни хапонських арок, але вони поєднувалися з будівлями, що мали такий вигляд, ніби якісь ліворукі люди просто поскладали каменюки гіркою. А в інших місцях плити громадились поверх стародавніх цегляних стін і вкритих плиткою долівок. Він уявлення не мав, хто укладав плитку, але цим людям явно подобалися восьминоги.
До нього підкрадалося відчуття, що суперечка між морпоркцями і хапонцями про те, кому належав цей клапоть старого морського дна, була страшенно беззмістовною.
– Е… Я теж дбаю про своє майбутнє, батьку, – сказав він. – Справді.
Глибоко під ступнями Міцька Джексона на поверхню виплив Човен. Сержант Колон за звичкою потягнувся до гвинтів, які тримали люк.
– Не відчиняйте його, сержанте! – крикнув Леонард, схопившись із крісла.
– Повітря стало дуже спертим, сер…
– Назовні ще гірше.
– Гірше, ніж тут?
– Я майже переконаний.
– Але ми вже на поверхні!
– Одній із поверхонь, сержанте, – мовив правитель Ветінарі. Побіля нього Ноббі витягнув затичку зі споглядального пристрою і глянув у нього.
– Ми в гроті? – запитав Колон.
– Е… сержанте… – озвався Ноббі.
– Супер! Чудова робота, – похвалив його правитель Ветінарі. – Так. Грот. Можна і так сказати.
– Е… сержанте? – знову мовив Ноббі, штурхнувши Колона. – Це не грот, сержанте! Це щось більше за грот, сержанте!
– Що, хочеш сказати… печера?
– Більше!
– Більше за печеру? Типу як… велика печера?
– Та, саме воно, – підтвердив Ноббі, відірвавшись від перископа. – Сам поглянь, сержанте.
Сержант Колон заглянув у трубу. Замість темряви, яку він очікував там угледіти, він побачив морську поверхню, що пінилася, як розпечена пательня. Зелені та жовті спалахи блискавки витанцьовували на воді, підсвічуючи далекий вал, що майже скидався на обрій…
Труба поскрипіла, роззирнувшись.
– Як гадаєш, скільки? – запитав правитель Ветінарі позаду нього.
– Ну, оскільки в породі високий вміст туфу і пемзи, вона дуже легка і, спливши на поверхню, розбухає, внаслідок чого стрімко витісняється газ, – мовив Леонард. – Не знаю… може, ще тиждень… і тоді, думаю, треба багато часу, щоб знову утворилася необхідна бульбашка…
– Про що вони говорять, сержанте? – запитав Ноббі. – Ця місцина тримається на плаву?
– Дуже незвичне природне явище, – вів далі Леонард. – Якби я не побачив його на власні очі, думав би, що це легенда…
– Звісно, вона не на плаву, – мовив сержант Колон. – Чесне слово, Ноббі, як ти взагалі можеш щось дізнатися з такими тупими запитаннями? Суша важча за воду, правильно? Тому вона на дні моря.
– Так, але він говорить про пемзу, а в моєї бабуні був пемзовий камінь, який файно відчищав зі стоп зашкарублу шкіру в ванні, і він плавав…
– Може, таке і трапляється у баліях, – мовив Колон. – Але не в реальному житті. Це лише феномен. Він не справжній. А потім ти скажеш, що в небі є каміння.
– Так, але…
– Я тут сержант, Ноббі.
– Так, сержанте.
– Мені це нагадало, – мовив Леонард, – морські історії про гігантських черепах, що дрімають на поверхні, і морякам здається, що вони – це острови. Звісно, гігантські черепахи не бувають настільки маленькі.
– Гей, пане Квірм, цей човен прекрасний, – мовив Ноббі.
– Дякую.
– Закладаюсь, якби ви захотіли, то могли б навіть трощити ним кораблі.
Запала незручна мовчанка.
– Загалом, цікавий досвід, – озвався правитель Ветінарі, щось занотовуючи. – А тепер, панове – вперед і вниз, будь ласка…
Вартові витягли зброю.
– Це д’реґи, сер, – мовив Морква. – Але щось тут не так…
– Що ти маєш на увазі?
– Ми ще не вмерли.
«Вони спостерігають за нами, як коти за мишками, – подумав Ваймз. – Ми не можемо втекти і перемогти не можемо, а вони хочуть побачити, яким буде наш наступний крок».
– Що про це каже генерал Тактикус, сер? – запитав Морква.
«Їх там сотні, – подумав Ваймз. – І нас шестеро. Тільки Щебінь потроху вирубується, і хтозна, яку заповідь зараз виконує Візит, а в Реджа, коли він хвилюється, відпадають руки…»
– Не знаю, – відповів він. – Мабуть, щось на кшталт «Уникайте цього».
– Чом би вам не перевірити, сер? – попрохав Морква, не зводячи очей з д’реґів.
– Вже?
– Варто спробувати, сер.
– Але це божевілля, капітане.
– Саме так, сер. У д’реґів є свої дивацькі поняття про божевільців, сер.
Ваймз витягнув пошарпану книжечку. Найближчий до нього д’реґ, з вискалом майже таким широким і кривим, як його шабля, походжав із властивим вождям бундючним виразом. У нього на спині висів велетенський старовинний арбалет.
– Послухайте! – гукнув Ваймз. – Може, трохи почекаємо? – він попрямував до вкрай здивованого чоловіка і помахав перед ним книжкою. – Це книжка генерала Тактикуса. Не знаю, чи ви про нього чули, але його ім’я колись славилось у цих краях, і він може навіть зарубав вашого прапрапрапрадіда. Я просто хотів подивитися, чи він має що сказати про цю ситуацію. Ви ж не заперечуєте?
Чоловік спантеличено глипнув на Ваймза.
– Це може зайняти трохи часу, бо тут немає покажчика, але я, здається, щось бачив…
Вождь відступив крок назад і зиркнув на чоловіків біля нього, які стенули плечима.
– Можете допомогти мені з одним словом? – вів далі Ваймз, підійшовши до чоловіка і піднісши йому книжку під ніс. На нього знову спантеличено вишкірилися.
Те, що Ваймз зробив потім, відоме на вулицях Анк-Морпорка, як Дружній Потиск Руки – зарядив чоловікові ліктем у живіт, зустрів коліном його схилене підборіддя, сам при цьому стиснув зуби від болю в коліні та кісточці, а тоді витягнув меч і приставив його до горлянки д’реґа, поки той не встиг підвестися.
– Тепер, капітане, – звернувся до нього Ваймз, – я хочу, щоб ви голосно і чітко повідомили їм, що якщо вони не відступлять далеко назад, цього джентльмена чекають дуже серйозні неприємності з законом.
– Пане Ваймз, я не думаю…
– Говоріть!
Д’реґ дивився йому в очі, поки Морква відхаркувальними звуками озвучував вимогу. Чоловік досі вишкірявся.
Ваймз не міг собі дозволити відвести погляд, але він відчував серед членів племені певне збентеження і сум’яття.
Тоді вони, всі як один, кинулись в атаку.
Хапонський рибальський човен, капітан якого знав, у який бік дме вітер, повернувся у гавань Аль Халі. Капітану здавалося, що, незважаючи на попутний вітер, човен не міг як слід розігнатися. У всьому винні морські жолуді, подумав він.
Ваймз прокинувся від запаху верблюда. Бувають і гірші пробудження, але не так багато, як ви собі думаєте.
Ледве повернувши голову, він впевнився в тому, що верблюд сидів. І судячи зі звуків, що вирували в його животі, він перетравлював щось вибухове.
Отож, як він туди потрапив… о боги…
Але це мало б спрацювати… Це ж класика. Ти погрожуєш відітнути комусь довбешку, і тіло просто здається. Так же всі реагують, правда? На цьому фактично тримається цивілізація…
Гаразд, спихнемо це на культурні розбіжності.
З іншого боку, він не був мертвим. За словами Моркви, якщо ти знайомий з д’реґом більше п’яти хвилин і досі живий, це означає, що ти йому страх як сподобався.
З іншого боку, він щойно пригостив їхнього вождя Рукостисканням, що має вплив на людей, але не гарантує міцної дружби.
Що ж, годі лежати на цьому сідлі зі зв’язаними руками і ногами і весь день помирати від сонячного удару. Він повинен знову стати лідером для своїх підлеглих і зробить це, щойно витягне з рота верблюжий хвіст.
– Біп-біп-біп-дзинь?
– Так? – мовив Ваймз, вовтузячись із мотузками.
– Хочете почути про зустрічі, які ви пропустили?
– Ні! Я намагаюся розв’язати ці кляті мотузки!
– Хочете, щоб я вніс це у ваш список справ?
– О, ви прокинулись, сер.
Схоже на голос Моркви, до того ж тільки він би сказав щось подібне. Ваймз спробував повернути голову.
Він побачив перед собою біле рядно, а тоді воно змінилось обличчям Моркви, тільки догори дриґом.
– Вони запитували, чи вас розв’язати, але я їм сказав, що ви останнім часом мало відпочивали, – вів далі Морква.
– Капітане, я вже не відчуваю рук і ніг… – почав було Ваймз.
– О, чудово, сер! Принаймні це вже щось.
– Моркво?
– Так, сер?
– Я хочу, щоб ви уважно прислухались до наказу, який я вам зараз віддам.
– Звісно, сер.
– Я хочу сказати, що це не буде ані прохання, ані пропозиція чи якийсь натяк.
– Зрозуміло, сер.
– Я, як вам відомо, завжди заохочував своїх підлеглих думати головою і не виконувати сліпо мої накази, але іноді важливо точно і швидко виконувати інструкції.
– Так точно, сер.
– Негайно мене розв’яжи, інакше до скону жалітимеш, що не зробив цього!
– Е, сер, здається, в вашому наказі закралась неуважна непослідовність…
– Моркво!
– Звісно, сер.
Морква розтяв йому мотузки. Ваймз сповз на пісок. Верблюд повернув голову, на якусь мить втупившись у нього ніздрями, а тоді відвернувся.
Ваймз все ж спромігся сісти, поки Морква зосереджено розтинав решту мотузків.
– Капітане, нащо ви натягли на себе це біле рядно?
– Це бурнус, сер. Дуже практичне пустельне вбрання. д’реґи дали їх нам.
– Нам?
– Всім нам, сер.
– Усі в порядку?
– О, так.
– Але ж вони напали…
– Так, сер. Але вони всього лише хотіли взяти нас у полон, сер. Щоправда, один із них випадково відітнув Реджу голову, але потім допоміг йому пришити її назад, тож обійшлося малою кров’ю.
