Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
Охорона жестом показала йому відійти.
– Хеть сфітси!
– Ясно… – мовив Ваймз. Він глянув на бруківку біля брами, а тоді знову на охорону. У полум’ї хтось кричав.
– Ти! Іди сюди! Бачиш це? – він прокричав до вартового, тицяючи вниз. Чоловік невпевнено зробив крок уперед.
– Це, мій друже, анк-морпоркська земля, – сказав Ваймз. – А ви стоїте на ній і заважаєте мені робити мою… – він зі всіх сил зарядив вартовому кулаком у живіт, —…роботу!
Він вже розмахував кулаками, аж тут на нього кинувся інший вартовий. Той вдарив його в коліно. Щось клацнуло. Схоже, Ваймзова кісточка.
Лаючись і підкульгуючи, він забіг у посольство і спіймав за мантію якогось метушливого чолов’ягу.
– Тут ще залишилися люди? Тут ще є люди?
Чоловік панічно на нього витріщився. Оберемки паперу розлетілись по землі.
Хтось схопив його за плече.
– Ти вмієш лазити, пане Ваймз?
– Хто…
Новоприбулий повернувся до наляканого носія паперів і міцно зацідив йому в лице.
– Рятівник паперів!
Коли чоловік падав, із його голови злетів тюрбан.
– Сюди! – постать побігла крізь дим. Ваймз кинувся слідом, поки вони не опинились біля стіни з прикріпленою до неї водостічною трубою.
– Як ви…?
– Вгору! Вгору!
Одну ногу Ваймз вклав у складені ківшиком руки чоловіка, іншою умудрився стати на скобу і підтягнувся.
– Хутчіш!
Він напів ліз, напів тягнув себе вгору по трубі – маленькі феєрверки болю вибухали в ногах, доки він не переліз через парапет.
Біля нього миттю зринув той інший чоловік, ніби він не ліз, а мчав вгору по стіні.
Нижня частина його обличчя ховалася за клаптиком тканини. Він кинув інший клаптик Ваймзу.
– Закрий нею ніс і рот! – скомандував він. – Від диму!
На даху аж шкварчало. З димової труби поблизу Ваймза вихопився бурхливий стовп полум’я.
Йому тицьнули в руки решту розмотаного тюрбана.
– Ти бери цей бік, а я – інший, – розпорядилась примара і знову кинулася в дим.
– Але х…
Ваймз відчував крізь чоботи жар. Він посунувся до краю даху і почув, як знизу долинають крики.
Перехилившись через край, він побачив унизу під собою вікно. Хтось вибив шибку, тому що звідти махала рука.
Внизу у дворі була ще більша метушня. Поміж тисняви з людей він зумів виокремити величезну постать констебля Дорфла, ґолема, який без сумніву був вогнестійким. На жаль, Дорфлу погано давалися сходи. Мало які витримували його вагу.
Рука в диму перестала махати.
Ваймз знову глянув униз.
Ти вмієш літати, пане Ваймз?
Він глянув на комин, з якого вивергалося полум’я.
Тоді на розмотаний тюрбан.
Більша частина мозку Ваймза відключилася, але ті його частини, що опрацьовували біль з ніг, працювали, на прикрість, справно. Втім, біля ядра мозку все ще ворохобилися деякі думки, що підказували йому:
…цупкенька тканина…
Він знову глянув на комин. На вигляд доволі міцний.
Вікно було десь на шість футів нижче.
Ваймз почав машинально рухатись у напрямку комина.
Тож, чисто теоретично, якби замотати один кінець тканини довкола палаючого димаря ось так, і розкласти її ось так, і спуститися по парапету вниз ось так, і відштовхнутися ногами від стіни ось так, то, коли б летіти вперед, можна було би вибити ногами інші віконні шибки, ось так…
По мокрій вулиці зі скрипом котився візок. Він їхав дещо перевальцем, бо всі чотири колеса були різного розміру, тож ним гойдало і хитало, кудись заносило, і, ймовірно, більше зусиль ішло на те, щоб його тягнути, ніж було збережено енергії, особливо враховуючи те, що його вміст скидався на сміття. Як і його власник.
Який зростом був, приблизно як людина, але зігнута в три погибелі, і вкрита волоссям чи лахміттям чи, цілком імовірно, плутанкою того й іншого, такою повстяною й немитою, що туди вже пустили коріння маленькі рослинки.
Якби та істота зупинилась, скрутившись калачиком, то цілком би скидалась на купу перегною, на яку давно вже всі махнули рукою. Йдучи, істота сопіла.
Хтось виставив ногу, перешкоджаючи руху візка.
– Добрий вечір, Шептунчику, – привітався Морква, коли візок став.
Купа зупинилася, частина її дещо піднялася.
– ’двали, – пробубніло звідкілясь із копиці.
– Ну, ну, Шептунчику, треба допомагати один одному, як гадаєш? Ти допоможеш мені, а я допоможу тобі.
– ’ди в ср’ку, м’нт.
– Дивись, ти скажеш мені те, що я хочу знати, – сказав Морква, – а я не обшукуватиму твій візок.
– Терпіти не можу ґноллів, – сказала Анґва. – Від них жахливо тхне.
– Ну, так не чесно. Якби не ти і тобі подібні, на вулицях було б куди більше нечистот, правда, Шептунчику? – спитав Морква, все ще доволі дружелюбно. – Ти те підібрав, ти се підібрав, може кидонув ним пару разів об стіну, поки не стихло…
– Кр’ще ’е ск’жеш, – погодився ґнолль. Роздався булькіт, схожий на хихотіння.
– То я чув, ти знаєш, де зараз Сніжок Слоупс? – запитав Морква.
– Ніч’ н’ зн’.
– Гаразд. – Морква витягнув вила з трьома зубцями і обійшов довкола візка, з якого скрапувало.
– Ніч’ н’ зн’ про… – похопився ґнолль.
– Так? – сказав Морква з вилами напоготові.
– Ніч’ н’ зн’ про конд’т’рську на пр’в’лку Обд’рай’л’ка.
– З вивіскою «Оренда кімнат»?
– Пр’льно.
– Чудово. Дякую тобі за те, що ти такий свідомий громадянин, – мовив Морква. – Між іншим, ми бачили мертвого мартина по дорозі сюди. Він лежить на Броварській вулиці. Закладаюсь, якщо ти поспішиш, можеш урвати його першим.
– Г’ряч’ньк’й п’ріж’к, – прогугнявив ґнолль. Візок із гуркотом поїхав далі. Вартові дивилися, як він перехнябився, заскрипівши за рогом.
– У душі вони непогані хлопці, – сказав Морква. – Я думаю, це багато говорить про дух толерантності в цьому місті, якщо навіть ґноллі можуть називати його своїм домом.
– Мене від них верне, – мовила Анґва, коли вони рушили далі. – А цей взагалі вирощує на собі город!
– Пан Ваймз каже, що ми повинні їм допомагати, – сказав Морква.
– Чоловік – хоч до рани прикладай.
– З вогнемета, каже.
– Не спрацює. Вони надто сирі. Хтось взагалі бачив, що вони їдять?
– Краще думати про них як про… чистильників. На вулицях і справді поменшало покидьків і дохлятини.
– Так, але ти колись бачив ґнолля з мітлою та совком?
– Що ж, боюся, так функціонує суспільство, – промовив Морква. – Все скидається на нижчі щаблі, допоки не знайдеться сміливець, готовий все це з’їсти. Так пан Ваймз каже.
– Так, – погодилась Анґва. Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді вона сказала: – Ти багато прислухаєшся до пана Ваймза, чи не так?..
– Він хороший офіцер і приклад для всіх нас.
– І… ти ніколи не думав перевестися в Квірм чи деінде? Нині анк-морпоркські вартові дуже популярні в інших містах.
– Що, покинути Анк-Морпорк? – в тоні його запитання вже містилася відповідь.
– Ні… гадаю, що ні, – сумно мовила Анґва.
– Хай там як, а я не знаю, що б робив пан Ваймз, якби я не бігав по всіх усюдах.
– Це, звісно, вагома причина, – сказала Анґва.
До провулка Обдирайлівка було ще недалеко. Вона затесалася в ґетто, як би виразився лорд Іржавський, «вправних ремісників», людей, які за соціальною шкалою були надто низько, щоб мати вплив, але дещо зависоко, щоби підпадати під вплив інших. Серед них здебільшого були шліфувальники та пуцувальники. Люди, які не мали багато, але навіть цим пишалися. На це вказували невеличкі деталі. Для початку – блискучі таблички з номерами будинків. А на стінах будинків, що після сотень років будов і добудов фактично перетворилися на один безкінечний будинок, виднілися дуже акуратні розмежування фарбою, – люди проводили лінію прямо по краю своєї власності, ані на йоту не заступаючи на бік сусідів. Морква любив казати, що так люди інстинктивно усвідомлювали, що основа цивілізації лежить в колективній повазі до власності; Анґва ж вважала, що вони були просто скнарними паскудниками, які ладні продати тобі повітря.
Морква безшумно наблизився до кондитерської, від якої на другий поверх вели неотесані дерев’яні сходи. Він тихцем вказав на купу сміття під ними.
Там були самі лише пляшки.
– Безнадійний п’яниця? – самими лиш вустами промовила Анґва. Морква захитав головою.
Вона присіла навпочіпки і приглянулась до етикеток, але ніс їй уже на щось натякав. «Нудлевий гомеопатичний шампунь», «Трав’яний ополіскувач Міра і Жалокажанного – з травами!», «Тонік для ополіскування шкіри голови – ще більше трав!»…
Були й інші. Лікувальні трави, подумала вона. Кинув жменьку бур’янів у казанок – і маєш лікувальні трави…
Морква вже підіймався сходами, коли вона поклала йому руку на плече. Там був ще якийсь запах. Що, мов спис, розтинав решту ароматів вулиці. Запах, на який особливо налаштований ніс перевертня.
Він кивнув і обережно попрямував до дверей. Тоді показав униз. Під щілиною виднілася пляма.
Морква витягнув меч і вибив ногою двері.
Дейсевілль Слоупс явно не міг змиритися зі своєю проблемою. Більшість горизонтальних поверхонь були заставлені пляшечками всіх можливих кольорів на форм, що свідчили про мистецтво алхімії та людський оптимізм.
Піна від його недавніх експериментів все ще плавала в мисці на столі, а його тіло було розпростерте на підлозі з рушником на шиї. Вартові глянули на нього. Сніжок вмився, причепурився і відійшов.
– Гадаю, можна припустити, що життя з нього витекло, – мовив Морква.
– Фу, – сказала Анґва. Вона вхопила відкриту пляшечку шампуню і глибоко вдихнула. Нудотний запах маринованих трав атакував її носові пазухи, але ніщо не могло зрівнятися з різким, манливим запахом крові.
– Цікаво, де його голова? – сказав Морква рішучим діловим голосом. – А, ондечки вона закотилася… Що це так жахливо тхне?
– Це! – Анґва махнула перед ним шампунем. – Пише: чотири долари за пляшку. Це ж треба!
Анґва вдихнула ще якоїсь трав’янистої в’язкої рідини, щоби притупити вовчу жагу.
– Не схоже, що його обікрали, – сказав Морква. – Хіба що вони діяли дуже акуратно… В чому річ?
– Не питай!
Їй так-сяк вдалося відчинити вікно і, поки Морква нишпорив по кишенях мерця, вона втягувала ніздрями повні груди відносного свіжого повітря.
– Е… ти, бува, не занюхала тут гвоздику? – запитав він.
– Моркво! Благаю! Тут вся підлога залита кров’ю! Як ти думаєш? Вибач…
Вона кинулась сходами вниз. На вулиці панував нічим не примітний вуличний запах, накладений на типовий всеосяжний аромат міста. Та від нього принаймні не росло волосся і не видовжувалися зуби. Вона сперлася до стіни, силкуючись опанувати себе. Шампунь? Скільки грошей вона би заощадила Сніжку одненьким акуратним укусом. От тоді би він по-справжньому зрозумів, що таке проблеми з волоссям… За пару хвилин спустився Морква, замкнувши за собою двері.
– Тобі вже краще?
– Трохи…
– Я там іще дещо знайшов, – повідомив Морква задумано. – Гадаю, він написав передсмертну записку. Але все це якось дивно, – він помахав чимось, схожим на дешевий блокнот. – Його необхідно ретельно оглянути, – він струснув головою. – Сніжок, бідолашний хлопчина.
– Він же вбивця!
– Так, але ж як негарно він пішов з життя.
– Тому що йому відрубали голову? І судячи з усього, добре загостреним мечем? Буває і гірше.
– Так, але я думаю, якби сердега мав краще волосся чи ще замолоду підібрав собі правильний шампунь, то жив би зовсім інакше…
– Що ж, принаймні лупа його більше не турбуватиме.
– Це якось безтактно.
– Пробач, але ти знаєш, як я напружуюсь від запаху крові.
– Твоє волосся завжди має чудовий вигляд, – Морква змінив тему і, як підмітила Анґва, навдивовижу тактовно. – Не знаю, чим ти користуєшся, але шкода, що він так і не спробував цей засіб на собі.
– Думаю, він не там шукав, – сказала Анґва. – На пляшечках, які я зазвичай купую, пише «Для блискучої шерсті ваших улюбленців»… Що таке?
– Ти чуєш дим? – запитав Морква.
– Моркво, я ще п’ять хвилин не зможу занюхати нічого, крім…
Але він дивився повз неї на велике червоне світіння в небі вдалині.
Ваймз кашлянув. Тоді ще трохи кашлянув. А тоді врешті-решт розплющив сльозаві очі, переконаний, що побачить перед собою власні легені.
– Склянку води, пане Ваймз?
Ваймз побачив крізь сльози розмиту фігуру Фреда Колона.
– Дякую, Фреде. Звідки це так тхне горілим?
– Від вас, сер.
Ваймз сидів на парапеті біля руїни посольства. Оповитий прохолодним повітрям, він почувався недосмаженим стейком. З нього аж пара йшла…
– Вас довший час не було видно, сер, – послужливо мовив сержант Колон. – А потім всі побачили, як ви залетіли в те вікно, сер! І викинули ту жінку з вікна прямо Щебеню в руки! Це ще одна пір’їна у ваш шолом, можете не сумніватись, сер! Їй-бо’, рушн… їй‑бо’, хапонці нагородять вас Орденом Верблюда чи чимось таким за те, що ви зробили цієї ночі, сер! – Колон світився, і його аж розпирало від гордості.
– Ще одна пір’їна в шолом… – пробубнів Ваймз. Він зняв шолом і стомлено, але задоволено помітив, що всі до єдиної пір’їнки геть начисто згоріли.
Він повільно кліпнув.
– А той чоловік, Фреде? Він вибрався?
– Який чоловік?
– Там був… – Ваймз знову кліпнув. Численні частини його тіла, свідомі того, що він не приймав дзвінки, тепер без увагу телефонували зі скаргами.
Там був… якийсь чоловік? Ваймз приземлився на ліжко, потім у нього вчепилася жінка, потім він вибив рештки вікна, побачив унизу здорові, широченні та неймовірно сильні ручиська Щебеня, і викинув її настільки ввічливо, наскільки дозволяли обставини. Тоді чоловік із даху знову зринув з диму з кимось на плечі, щось йому крикнув і жестом наказав іти за ним і…
…тоді підлога провалилася…
– Всередині було… ще двоє людей, – сказав він, знову зайшовшись кашлем.
– Значить, вони вибрались не через головний вхід, – припустив Колон.
– А я як вибрався? – запитав Ваймз.
– О, внизу Дорфл гасив ножиськами полум’я, сер. Дуже помічний той керамічний констебль. Ви приземлилися прямісінько на нього, і він, ясно шо, перестав топтатись і виніс вас надвір. Вранці всі захочуть потиснути вам руку і пригостити пончиками, сер!
Але поки пончиків ніде не було видно, відмітив Ваймз. Довкола досі юрмились люди: носили щось в руках, гасили локальні пожежі, сварилися між собою… але на тому місці, де мали вітати героя дня, зяяла величезна діра.
– О, то в людей післяшоковий стан, сер, – мовив Колон, ніби читаючи його думки.
– Піду-но я скупаюсь в холодній ванні, – мовив Ваймз, ні до кого зокрема. – А тоді посплю. У Сибіл є чудова мазь від опіків… о, здорові були.
– Ми побачили пожежу… – почав Морква, підбігаючи до них. – Її вже загасили?
– Пан Ваймз сьогодні рятувальник, – захоплено мовив Колон. – Просто зайшов усередину і всіх врятував, в найкращих традиціях Варти!
– Фреде, – знеможено промовив Ваймз.
– Так, сер?
– Фреде, найкращою традицією Варти є тихенько покурити десь, де не дує вітер, о третій ночі. Не захоплюйся так, гаразд?
Фред занепав духом.
– Ну… – він почав.
Ваймз зіп’явся, похитуючись, на ноги і поплескав сержанта по спині.
– Ну гаразд, є в нас така традиція, – він поступився. – Наступного разу буде твоя черга, Фреде. А я, – він ще трохи непевно стояв на ногах, – піду в Ярд писати доповідь.
– Ви весь в сажі й хитаєтеся, – сказав Морква. – Я б на вашому місці пішов додому, сер.
– О, ні, – сказав Ваймз. – Мені треба зайнятись доповідями. Хтось знає, котра зараз година?
– Біп-біп-біп-дзинь! – з його кишені долинув радісний голосок.
– Прокляття! – похопився Ваймз, але було вже надто пізно.
– Зараз, – промовив голосок настільки дружелюбно-пискляво, що хотілось його придушити, – приблизно… близько дев’ятої.
– Близько дев’ятої?
– Ага. Близько дев’ятої. Рівно приблизно близько дев’ятої.
Ваймз закотив очі.
– Рівно приблизно близько дев’ятої? – сказав він, вийнявши з кишені невеличку коробочку й відкинувши кришку. Зсередини на нього злісно зиркнув бісик.
– Учора ви пригрозили, – почав він, – якщо я – і тут я процитую – «не перестану говорити Рівно Восьма Година П’ятдесят Шість Хвилин і Шість Секунд, на мене чекає зустріч з молотком». А коли я зауважив, пане Введіть-Своє-Ім’я, що це анулює мою гарантію, ви сказали, щоб я взяв свою гарантію і…
– Я думав, ви його загубили, – сказав Морква.
– Ха, – сказав бісик-органайзер, – справді? Ви так думали? Я би не сказав, що засунути річ у кишеню штанів прямо перед пранням означає її загубити.
– Я ненароком, – пробубонів Ваймз.
– О? О? То ви ще й, мабуть, ненароком кинули мене в миску з їжею для драконів, так? – якусь мить бісик бубонів собі щось під ніс, а тоді сказав: – То ви хочете знати, які у вас заплановані на вечір зустрічі?
Ваймз глипнув на тлінні залишки посольства.
– Слухаю, – попросив він.
– Жодних, – похмуро мовив бісик. – Ви мене не попередили.
– Бачиш? – сказав Ваймз. – Саме тому я так бішуся! Чому я маю тобі казати? Чому ти мені не сказав «Близько восьмої: розігнати бунт в «Пересічних поживках» і не дати Щебеню розстріляти людей»!»
– Ви мені про це не казали!
– Бо я не знав! Таке воно справжнє життя! Коли щось має трапитись, але про це ще ніхто не знає, як можна просити про це попередити? Якби з тебе був хоч якийсь зиск, ти б це робив!
– Він усе записує в моїй інструкції, – уїдливо мовив бісик. – Ви про це знали? Він усе записує в інструкції.
– Ну, я, звісно, дещо занотовую…
– Взагалі-то він потайки намагається вести щоденник в інструкції, щоб його дружина не дізналася, що він так і не удостоївся розібратися, як мною користуватися, – сказав бісик.
– А як щодо Ваймзової інструкції? – зірвався Ваймз. – Я помітив, що ти теж у вус не дуєш, як мною користуватися!
Бісик завагався.
– До людей є інструкції? – запитав він.
– Було би збіса круто! – крикнув Ваймз.
– Правда, – пробубоніла Анґва.
– Там могло б писати щось на кшталт «Розділ перший: Біп-біп-біп-дзинь та інші кляті дурниці, що вистрибують на людей о шостій ранку», – мовив Ваймз із диким поглядом в очах. І «Пошук проблеми: мій господар постійно норовить змити мене в унітазі, що я роблю не так?» І…
Морква ніжно поплескав його по спині.
– Мушу відкланятись, сер, – сказав він лагідно. – Останні кілька днів були насичені.
Ваймз потер чоло.
– Гадаю, мені самому не завадить відпочинок, – сказав він. – Ходімо, тут більше нема на що дивитися. Ходімо додому.
– Я думав, ви сказали, що не підете… – почав було Морква, але подумки Ваймз уже його лаяв.
– Я мав на увазі Ярд, – сказав він. – А опісля я піду додому.
Кулька світла пропливала бібліотекою Ремкінів вздовж полиць з товстенними книгами в шкіряних палітурках.
Сибіл знала, що більшість з них ніколи не читали. Її предки поколіннями скуповували в граверів книги і ставили їх на полиці, бо бібліотека була чимось обов’язковим – хіба ви не знали? – як кінний двір чи окреме крило для прислуги, чи якась страшна ландшафтна помилка рук Клятого Тупака Джонсона[13]13
Бергольт Статлі Джонсон, він же Клятий Тупак Джонсон – ландшафтний архітектор і винахідник, чиї творіння ніколи не вдавалися такими, як треба. – Прим. пер.
[Закрыть], хоча її дідусь встиг пристрелити чоловіка ще до того, як той завдав непоправної шкоди.
Вона піднесла лампу трохи вище.
Крізь коричневий лак століть на неї позирали гострі носи Ремкінів. Портрети – це ще одна річ, яку за звичкою і не замислюючись колекціонували.
На більшості з них були зображені чоловіки – незмінно в обладунках і завжди на коні. І всі вони, всі до єдиного, боролися із заклятими ворогами Анк-Морпорка.
Чим далі, тим сутужніше з цим були справи, і її дідусю, приміром, довелося вести експедицію через усю Якдивноляндію в пошуках заклятих ворогів, але поки він туди зібрався, всі пересварились, і заклятих ворогів тепер було хоч греблю гати.
Раніше, звісно, було легше.
Полки Ремкіна воювали з ворогами міста по всіх рівнинах Сто, завдаючи героїчних утрат, доволі часто – воїнам ворожої армії[14]14
Серед деяких військових стратегів побутує давня думка, що на війні головне – великі втрати. Неабияким бонусом буде, якщо ці втрати понесе ворожа армія. – Прим. авт.
[Закрыть].
Серед натурників також було кілька жінок, жодна з яких не тримала в руках нічого важчого за рукавичку чи ручного дракончика. В їхні обов’язки здебільшого входило змотувати бинти і чекати повернення своїх чоловіків із – як вона любила думати – рішучістю та стійкістю, а також надією, що ті самі чоловіки повернуться в якомога повнішій комплектації своїх частин.
Одначе суть полягала в тому, що вони ніколи про це не думали. Починалася війна, і вони на неї йшли. Якщо війни не було, вони її шукали. Вони навіть не вживали таких слів, як «обов’язок». Він був у них в крові.
Вона зітхнула. Цими днями було так важко, а леді Сибіл походила з класу, який не звик до труднощів, принаймні таких, які не могли би вирішитися простим криком на слугу. П’ять століть тому один із її пращурів відітнув під час битви голову хапонцю і приніс її додому на палі. І ніхто не став про нього гірше думати, бо всі знали, що б йому відрізали хапонці, якби спіймали. З цим усе було ясно. Ти воював з ними, вони – з тобою, всі знали правила, і якщо тобі стинали голову, ти, ясна річ, потім про це не плескав.
Звісно, зараз було краще. Але… складніше.
А ще, ясна річ, деякі з цих стародавніх чоловіків були відсутні місяцями, а то й роками, а жінка та сім’я були для них, як бібліотека, кінний двір і Джонсонова Підривна Пагода. Вони були, і про них особливо не замислювались. Принаймні Сем був удома щодня.
Ну, майже щодня. Але точно щоночі.
Ну… більшість ночей, це вже напевне.
Принаймні в них були спільні трапези.
Ну, більшість трапез.
Ну, принаймні вони починали більшість трапез.
Ну, принаймні вона знала, що він завжди десь неподалік, десь там, де він брав на себе надто багато і бігав надто швидко, а люди намагалися його вбити.
Загалом вона вважала, що їй ще дуже пощастило.
Ваймз витріщився на Моркву, що стояв навпроти його стола.
– То що ми маємо в результаті? – запитав він. – Чоловік, який, наскільки нам відомо, не стріляв у Принца, мертвий. Чоловік, який швидше за все стріляв… мертвий. Хтось невміло намагався підлаштувати все так, ніби хапонці заплатили Оссі. Гаразд, мені зрозумілі їхні мотиви. Фред називає це політикою. Вони наймають Сніжка, щоб той зробив усю брудну роботу, а він допомагає розбитися бідолашному тупому Оссі, і тоді Варта доводить, що хапонці заплатили Оссі, а це ще один привід для війни. А Сніжок просто змивається. Тільки хтось вирішує його проблему з лупою за нього.
– Після того, як він щось написав, сер, – нагадав Морква.
– А… ну так.
Ваймз глипнув на блокнот, вилучений з кімнати Сніжка. Він був абияк зшитий із нерівних клаптів паперу, які за безцінь продають гравери. Він його нюхнув.
– Пахне милом на кутиках, – сказав він.
– Це його новий шампунь, – уточнив Морква. – Він його вперше використав.
– Звідки ви знаєте?
– Ми перерили цілу купу пляшечок, сер.
– Гм-м. На корінці, де зшиті сторінки, наче свіжа кров…
– Його, сер, – мовила Анґва.
Ваймз кивнув. Ніколи не сперечайся з Анґвою про кров.
– Але на самих сторінках немає крові… – зауважив Ваймз. – Що є досить дивно. Обезголовлення – брудна справа. З людей зазвичай аж… цвиркає. Тож першу сторінку…
– …вирвали, сер, – мовив Морква, вишкіряючись і киваючи головою. – Але це не найцікавіше, сер. Ану, чи ви здогадаєтеся, сер!
Ваймз глипнув на нього, я тоді підніс лампу ближче.
– Дуже слабкі сліди письма на першій сторінці… – пробубнів він. – Не можу розгледіти…
– Ми теж не можемо, сер. Нам відомо, що він писав олівцем, сер. Той лежав на столі.
– Дуже слабкі сліди, – сказав Ваймз. – Такі хлопаки, як Сніжок, шкребуть на папері так, ніби хочуть його зарізати, – він швидко переглянув блокнот. – Хтось вирвав… не лише сторінку, на якій він писав, а ще й кілька під нею.
– Розумно, чи не так, сер? Всі знають, що…
– …можна прочитати підозрілу цидулку з відбитків на наступній сторінці, – договорив за нього Ваймз, – він знову кинув книжечку на стіл. – Гм-м. У ній міститься якесь послання, атож…
– Може, він шантажував того, хто за всім цим стоїть? – припустила Анґва.
– Це не в його стилі, – заперечив Ваймз. – Ні, я мав на увазі…
Пролунав стук у двері, і всередину зайшов Фред Колон.
– Приніс вам горня кави, – сказав він, – а внизу на вас чекає кілька ру… хапонців, пане Ваймз. Певно, прийшли вручити вам медаль і поцвенькати з вами на своїй пташиній. А якщо ви не проти пізньої вечері, місіс Ґоріфф готує козлятину з рисом під заморською підливою.
– Думаю, мені краще до них спуститися, – сказав Ваймз. – Але я навіть не встиг помитися…
– Зато видно, хто тут сьодня герой, – енергійно прорік Колон.
– А, ну добре.
Тривога захопила Ваймза десь на половині сходів. Він ніколи не натрапляв на групку громадян, охочих нагородити його медаллю, тож у нього не було багато відповідного досвіду, але люди, що збилися в тісну купку біля сержантського поста, не надто скидалися на комітет із висловлення подяки. То були хапонці. Принаймні вбрані вони були по-чужоземному, а кілька з них бачили стільки сонця, скільки в Анк-Морпорку навіть не світить. До Ваймза підкралося відчуття, що Хапонія була настільки великою, що його місто і рівнини Сто разом узяті загубились би в ній, тож там має бути місце для всіх народів, у тому числі й для цього коротуна в фесці, яким аж трусило від обурення.
– Це ти чоловік на ім’я Ваймз? – запитав фескоголовий.
– Ну, я командор Ваймз…
– Ми вимагаємо визволення сім’ї Ґоріффів! І навіть чути не хочемо ваших виправдань!
Ваймз кліпнув.
– Визволити?
– Ви посадили їх під замок! І конфіскували їхню крамницю!
Ваймз витріщився на чоловіка, а тоді зиркнув на сержанта Щебеня, що стояв у іншому кінці кімнати.
– Де ви помістили сім’ю, сержанте?
Щебінь відсалютував.
– У камері, сер.
– Ага! – скрикнув чоловік у фесці. – Ви це визнаєте!
– Даруйте, ви хто? – запитав Ваймз, стомлено кліпаючи.
– Я не зобов’язаний вам казати, і вам не вибити з мене відповідь! – заявив чоловік, випнувши груди.
– А, дякую, що попередили, – мовив Ваймз. – Не люблю дарма тратити сили.
– О, здоровенькі були, пане Вазіре, – привітався Морква, зринувши у Ваймза за спиною. – Ви отримали повідомлення про ту книжечку?
Запала одна з тих мовчанок, що трапляються, коли людям треба змінити вираз обличчя.
Тоді Ваймз озвався:
– Що?
– Пан Вазір продає книги на Вдовиній вулиці, – почав Морква. – Розумієте, я попросив у нього книжки про Хапонію, і серед тих, що він мені дав, була «Ароматні частини, або Сади задоволення». А я й не проти, сер, бо хапонці винайшли сади, тож я подумав, що корисно буде пізнати трохи їхню культуру. Залізти в голову хапонцям, так би мовити. Тільки от книжка, е, вона… е… ну, вона не про садівництво… е… – він зашарівся.
– Так, так, гаразд, можете повернути її назад, якщо хочете, – сказав пан Вазір, перебуваючи мало не на грані зриву.
– Просто я подумав, що вам варто знати, на випадок, якщо ви не… на випадок, якщо ви продасте… ну…така книжка, знаєте, може шокувати ніжну натуру…
– Так, добре…
– Капрал Анґва дістала такий шок, що аж не могла перестати сміятися, – продовжував Морква.
– Я негайно ж поверну вам гроші, – пообіцяв Вазір. Вираз його обличчя знову став мстивим. Він зиркнув на Ваймза.
– Зараз не до книжок! Ми вимагаємо, щоб ви негайно визволили наших земляків!
– Щебеню, якого милого ти замкнув їх у камері? – стомлено мовив Ваймз.
– А шо нам ше ся залишало, сер? Вони не під замком і мають чисту постелю.
– Ось вам і пояснення, – мовив Ваймз. – Вони наші гості.
– В камері! – крикнув Вазір, смакуючи словом.
– Їх ніхто не тримає, – правив своєї Ваймз.
– Тепер-то вже так, – Вазір намагався справити враження, начебто лише його поява перешкодила офіційно схваленому кровопролиттю. – Будьте певні, Патрицій про це ще почує!
– Як і про все решта, – додав Ваймз. – Та якщо вони звідси підуть, хто їх захищатиме?
– Ми! Їхні кровні земляки!
– Як?
Вазір мало не став по стійці «струнко».
– З допомогою зброї, якщо треба буде.
– А, добре, – мовив Ваймз. – Це вже два збориська…
– Біп-біп-біп-дзинь!
– Прокляття! – Ваймз хляснув себе по кишені. – Я не хочу чути про те, що в мене немає запланованих зустрічей!
– Є одна на одинадцяту вечора. В Щурячій палаті, в палаці, – повідомив бісик-органайзер.
– Не верзи дурниць!
– Робіть, що хочете.
– І заткнися.
– Я лише хотів допомогти.
– Заткайся, – Ваймз повернувся до хапонського торговця книгами. – Пане Вазір, якщо Ґоріфф хоче піти з вами, ми не будемо його спиняти…
– Ага! Ще би ви спробували!
Ваймз казав собі, що в хапонця є усі причини для того, щоб бути бундючним забіякою. Але його це тривожило, як людину, що йде по краю дуже глибокого урвища.
– Сержанте Колон?
– Так, сер?
– Займешся цим, будь ласка?
– Слухаюся, сер!
– Дипломатично.
– Звісно, сер! – Колон постукав себе по носі. – Питання політики, сер?
– Просто… просто приведи сім’ю Ґоріффів і нехай… – Ваймз в’яло махнув рукою. – Нехай роблять, що хочуть.
Він розвернувся і пішов сходами нагору.
– Хтось має захищати права моїх краян! – Вазір крикнув йому в спину.
Вони почули, як Ваймз зупинився на півшляху. Під його вагою на мить рипнула дощечка. А тоді він рушив далі, і вартові зітхнули з полегшенням.
Ваймз захряснув за собою двері свого кабінету.
Політика! Він сів і почав ритися в документах. Куди простіше думати про злочини. Та хоч зараз дайте йому старий добрий злочин.
Він намагався закритися від зовнішнього світу.
Хтось обезголовив Сніжка Слоупса. То був факт. Таке не можна скинути на погану бритву чи невиправдано міцний шампунь.
А Сніжок намагався вбити Принца.
Оссі теж намагався, та він лише думав, що був найманцем. Всі решта вважали його дивакуватим дрібним пройдисвітом, таким же розмазнею, як мокра глина.
Втім, ідея непогана. Берете справжнього вбивцю, тихого професіонала, а тоді берете – Ваймз похмуро всміхнувся – того, хто візьме удар на себе. Якби ж бідолашний безумець не взяв цей метафоричний удар так буквально, то й далі вірив би, що він убивця.
А Варта мала повестись на те, що це хапонська затія.
Пісок у сандалях… Яка наглість! Невже вони мали його за ідіота? Ваймз жалів, що Фред акуратно не замів увесь пісок у купку, бо він знайде того, хто натрусив, і змусить його той пісок з’їсти. Хтось хотів, щоб Ваймз почав переслідувати хапонців.
Чоловік на палаючому даху. Він вписувався в цю картинку? Він мусив вписуватися? Що Ваймз пригадував? Чоловіка в балахоні з прикритим обличчям. І голосом людини, яка не лише звикла віддавати накази – Ваймз звик віддавати накази – але й звикла, що їх виконують, тоді як вартові сприймали накази як пропозиції.
Але не все має вписуватися в картинку. Бо саме тоді починають підводити «зачіпки». І той клятий записник. Дивина та й годі. Виходить, хтось акуратно вирвав кілька сторінок після того, як Сніжок там щось написав. Хтось, кому стало кебети здогадатися, що на наступних сторінках можуть залишитися слабкі відбитки.
То чом би не забрати весь записник?
Це було надто складно. Але десь ховалась деталь, яка мала все пояснити, розставити всі крапки над «і»…
– Він кинув олівець і махом розчахнув двері на сходи.
– Що це збіса за шум? – закричав він.
Сержант Колон був на середині сходів.
– То пан Ґоріфф із паном Вазіром трохи, як би ви сказали, погризлися, сер. А все тому, каже Морква, шо хтось підпалив чиюсь країну двісті років тому.
– Що, просто зараз?
– Воно мені все як хапонська, сер. Хай там як, Вазір образився і пішов.
