Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

– Розумієте, Вазір походить зі Смейла, – пояснив Морква. – А пан Ґоріфф – із Ельхаріба, і ці дві країни щойно як десять років тому припинили війну. Релігійні відмінності.

– В них закінчилася зброя? – запитав Ваймз.

– Каміння, сер. Зброя в них закінчилась ще минулого століття.

Ваймз похитав головою.

– Я ніколи цього не розумів, – сказав він. – Люди вбивають одне одного лише тому, що їхні боги трохи почубились…

– О, в них один бог, сер. Вочевидь, вони воювали через слово в їхньому святому письмі, сер. Ельхарібійці кажуть, що воно означає «бог», а смейлійці твердять, що «муж».

– Як їх можна сплутати?

– Розумієте, на письмі вони відрізняються одною крихітною крапочкою. Хоч дехто вважає, що це всього лиш мушиний послід.

– Столітні війни через те, що якась муха сернула не там, де треба?

– Могло бути гірше, – сказав Морква. – Якби вона ляпнула трохи лівіше, вийшло би слово «лакриця».

Ваймз знову похитав головою. Моркві легко йшли мови. А я знаю, як замовити віндалу, подумав він. І, виявляється, хапонською це означає «пекучі хрящі для гарячих чужоземних ідіотів».

– Якби ж ми краще розуміли Хапонію, – сказав він.

Сержант Колон по-змовницьки постукав себе збоку по носі.

– Знай свого ворога, еге ж, сер? – сказав він.

– О, я знаю ворога, – запевнив його Ваймз. – Я хапонців хочу розкусити.

– Командоре Ваймз?

Вартові озирнулися. Ваймз примружив очі.

– Ви один із людей Іржавського, чи не так?

Юнак відсалютував.

– Лейтенант Шершеннь, сер, – він завагався. – Е… його світлість послав мене запитати вас, чи ви та ваші старші офіцери будете такі ласкаві завітати в палац у будь-який зручний для вас час, сер.

– Справді? Він так сказав?

Лейтенант вирішив, що чесність – єдине вирішення проблем.

– Насправді він сказав «Негайно приведи до мене Ваймза з його збориськом», сер.

– О, невже? – здивувався Ваймз.

– Біп-біп-біп-дзинь! – із його кишені долинув тріумфальний голосок. – Рівно одинадцята вечора!

Не встиг Ноббі постукати, як перед ним відчинилися двері, з-за яких на нього втупилась низенька тілиста жіночка.

– Так, це я! – гаркнула вона.

Ноббі все ще стояв з піднятою рукою.

– Ем… ви пані Кекс? – запитав він.

– Так, але я це роблю тільки за гроші.

Рука Ноббі не поворухнулася.

– Ем… ви ж передбачаєте майбутнє, правильно? – запитав Ноббі.

Вони втупилися одне в одного. Тоді пані Кекс пару разів ляснула себе по вуху і кліпнула.

– Трясця! Знову забула вимкнути своє провидіння, – якусь мить вона дивилась порожніми очима, відтворюючи в голові їхню нещодавню розмову.

– Так, з цим розібралися, – вона глипнула на Ноббі й потягнула носом. – Вам краще зайти. Обережно з килимом, його тільки почистили. І я можу вділити тільки десять хвилин, бо в мене капуста вариться.

Вона провела капрала Ноббса у крихітну вітальню, де майже весь простір займав круглий стіл із зеленою скатертиною. На столі лежала кришталева куля, не дуже добре прикрита рожевою в’язаною леді в криноліновій сукні.

Пані Кекс жестом запросила Ноббі сісти. Що він слухняно й зробив. Кімнатою ширились аромати капусти.

– Мені вас один хлопака з пабу порадив, – пробубнів Ноббі. – Сказав, що ви – медіум.

– Може, розкажете мені про свою проблему? – запропонувала пані Кекс. Вона знову глипнула на Ноббі і з впевненістю, що не має нічого спільного з провидіннями, але є прямим результатом спостережливості, додала: – Тобто, про яку саме зі своїх проблем ви хочете дізнатися?

Ноббі кашлянув.

– Ем… це троха… розумієте… інтимне. Сердечні справи, типу.

– В них жінки фігурують? – насторожено запитала пані Кекс.

– Е… та надіюсь. А хто ж іще?

Пані Кекс явно попустило.

– Я просто хочу знати, чи мені бодай одну судилося зустріти, – вів далі Ноббі.

– Ясно, – пані Кекс немов стенула м’язами обличчя. Не їй вчити людей, як витрачати свої гроші. – Ну, можу передбачити майбутнє за десять пенні. Це те, що ви побачите. І за десять доларів. Це те, що ви отримаєте.

– Десять доларів? Я стільки за тиждень не заробляю! Давайте краще за десять пенні.

– Дуже мудрий вибір, – похвалила його пані Кекс. – Дайте лапку.

– Руку, – виправив її Ноббі.

– Я так і сказала.

Пані Кекс розглядала простягнуту долоню Ноббі, при цьому будучи максимально обачною, щоби не торкатися її.

– А ви будете стогнати і закочувати очі? – запитав Ноббі, готовий побачити шоу за десять пенні.

– Я такого не потерплю, – відрубала пані Кекс, навіть не підводячи очей. – Це вже…

Вона приглянулась, а тоді різко зиркнула на Ноббі.

– Ви граєтесь цією рукою?

– Перепрошую?

Пані Кекс зняла кринолінову леді з кулі й зазирнула в сам глиб. А тоді похитала головою.

– Я не знаю, я певна… ну що ж, – вона прокашлялася, прибравши більш загадкового тону. – Пане Ноббс, я бачу вас в оточенні смаглявих дівиць десь у якійсь спекотній місцині. Схоже на заморський край. Вони сміються й балакають з вами… одна навіть щойно пригостила вас напоєм…

– І жодна з них не кричить чи щось таке? – здивовано запитав Ноббі.

– Та наче ні, – відповіла пані Кекс, не менш вражена. – Вони щасливі.

– А ви бачите якісь… магніти?

– Які саме?

– Ненаю, – визнав Ноббі. – Я думав, ви зразу поймете, якщо побачите.

Пані Кекс, попри свій жорсткий характер, таки вловила хід Ноббіних думок.

– Деякі дівчата… на виданні, – натякнула вона.

– А, ясно, – вираз Ноббі ні краплі не змінився.

– Якщо ви розумієте, про що я…

– Так. Звісно. На виданні. Ясно.

Пані Кекс здалася. Ноббі відрахував їй десять пенні.

– А це скоро станеться? – запитав Ноббі.

– О так. За десять пенні я не далеко заглядаю.

– Щасливі юні дівиці… – задумливо пробурмотів Ноббі. – Ще й на виданні. Тут явно є над чим подумати.

Коли він пішов, пані Кекс повернулася до кулі і з цікавості й задля власного задоволення підгледіла за десятидоларовим майбутнім, а потім ще цілий вечір надривала живіт.

Ваймз лише наполовину здивувався, коли двері до Щурячої палати відчинилися, й за столом, на чільному місці, сидів лорд Іржавський. Патриція не було.

Він лише наполовину здивувався. Тобто десь на поверховому рівні йому здалося, що це якось дивно, «я гадав, цього чоловіка ніякою облоговою машиною не зрушиш з місця». Але на темному рівні, куди зрідка проникає денне світло, він подумав: «ну звісно». В такі часи чоловіки, як Іржавський, підіймаються на верхівку. Це як каламутити болото цурпалком – на поверхню зненацька спливають великі бульбашки, і все довкола тхне. Він тим не менш відсалютував і спитав:

– То правитель Ветінарі пішов у відпустку?

– Правитель Ветінарі пішов у відставку сьогодні ввечері, Ваймзе, – сказав лорд Іржавський. – Тимчасово, звісно. Лише на час воєнного стану.

– Справді? – здивувався Ваймз.

– Так. І мушу сказати, він передбачив певний… цинізм з вашого боку, командоре, тож попросив мене передати вам цього листа. Можете переконатися, що там його печатка.

Ваймз зиркнув на конверт. На ньому справді красувалася воскова печатка, проте…

Він зустрівся поглядом із лордом Іржавським, і бодай ця підозра в нього відпала. Іржавський не йшов би на таку ницість. Такі люди, як Іржавський, дотримувались так званого морального кодексу, і деякі вчинки не вважалися шляхетними. Можна було володіти вулицею з переповненими будинками, де люди живуть, як таргани, а таргани – як королі, і це було б цілком нормально, та Іржавський радше би помер, ніж скотився до підробки документів.

– Розумію, сер, – сказав Ваймз. – Ви щось від мене хотіли?

– Командоре Ваймз, мушу попросити вас арештувати хапонців, які проживають у місті.

– На яких підставах, сер?

– Командоре, ми на волоску від війни з Хапонією. Ви ж розумієте?

– Ні, сер.

– Мова йде про шпигування, командоре. Навіть саботаж, – пояснив лорд Іржавський. – Якщо вже відверто… в місті потрібно ввести воєнний стан.

– Так, сер? І що ж це за стан такий, сер? – запитав Ваймз, дивлячись прямо перед себе.

– Ви дуже добре знаєте, який, Ваймзе.

– Це коли ви кричите «Стій!» перед тим, як вистрелити, сер, чи якийсь інший?

– А, я зрозумів, – Іржавський встав із‑за столу і нахилився вперед.

– Вас тішило… уїдливо розмовляти з правителем Ветінарі, і з певних причин він вам це дозволяв, – здогадався він. – Я, з іншого боку, знаю таких, як ви.

– Таких, як я?

– Мені здається, командоре, вулиці аж кишать злочинами. Неліцензовані жебри, порушення громадського порядку… але ви, командоре, схоже, дивитеся на все це крізь пальці, ви, либонь, вважаєте себе гідним вищих ідей. Ви всього лише мисливець на злодіїв, не більше. Ви чого витріщились, Ваймзе?

– Просто намагаюсь не дивитися крізь пальці, сер.

– Ви думаєте, Ваймзе, що закон – це якесь велике, непідвладне контролю небесне світило. І ви помиляєтеся. Ми творимо закони. І я не збираюсь додавати «Ви мене зрозуміли?», тому що я знаю, що ви розумієте, і не збираюсь до вас достукуватись. Я зразу бачу, якщо людина гнила.

– Гнила? – слабо мовив Ваймз.

– Командоре Ваймз, – почав він, – я сподівався, що про це мова не зайде, але останні кілька днів указують на низку достоту неприпустимих помилок з вашого боку. В Принца Куфуру стріляли, а ви не змогли ані зарадити цьому, ані бодай знайти винного. Злодійські зграї вільно розгулюють містом, і, наскільки мені відомо, один із ваших сержантів хотів стріляти в голови невинних людей, а щойно я довідався, що ви заарештували ні в чому невинного підприємця і без жодних на те причин замкнули його в камері.

Ваймз почув, як охнув Колон. Але звучало це якось віддалено. Він відчував, як у нього під ногами пливла земля, але думка його линула, пурхаючи в рожевому піднебессі, де його ніщо не хвилювало.

– Ой, навіть не знаю, сер, – сказав він. – Він же винен у тому, що він завжди хапонець, правда? А хіба ви не хочете, щоб я зі всіма ними так вчинив?

– А на додачу, ніби цього і так замало, – правив Іржавський, – нам сказали – бо за інших обставин я би просто не повірив, навіть якщо йдеться про такого стрибунця, як ви – що сьогодні ввечері ви, без жодних на те причин, накинулись на двох хапонських вартових, вторглися на хапонську землю, увірвалися в жіночі покої, силою стягли двох хапонців із ліжка, звеліли знищити хапонську власність і… що ж, відверто кажучи, поводились украй ганебно.

«Який сенс сперечатися? – подумав Ваймз. – Нащо грати з колодою помічених карт? А втім…»

– Двох хапонців, сер?

– Скидається на те, що Принца Куфуру викрали. Мені важко повірити, що навіть ви, Ваймзе, могли вчинити щось подібне, але хапонці, схоже, іншої думки. Вас засікли на тому, що ви незаконно вторглися в їхню власність. І стягнули з ліжка безпорадну леді. Що ви на це скажете?

– Будівля вже палала, сер.

Лейтенант Шершеннь підійшов до лорда Іржавського і прошепотів йому щось на вухо. Той трохи заспокоївся.

– Гаразд. Дуже добре. Можливо, деякі обставини можуть пом’якшити ваше покарання, але з політичної точки зору ви поводилися страшенно нерозважливо, Ваймзе. Не вдаватиму, що знаю, що трапилося з Принцом, але видно, вам подобається робити тільки гірше.

Ти вмієш лазити, пане Ваймз? Ваймз нічого не відповів. Той чоловік ніс щось велике на плечі…

– Вас відсторонено від посади, командоре. Відтепер Варта підкорятиметься розпорядженням цієї ради. Зрозуміло?

Іржавський повернувся до Моркви.

– Капітане Моркво, багато хто з нас чув про вас… хороші відгуки, і владою, даною мені, я призначаю вас чинним командором Варти…

Ваймз заплющив очі.

Морква енергійно відсалютував.

– Аж ніяк! Сер!

Ваймз широко розплющив очі.

– Справді? – Іржавський якусь мить витріщався на Моркву, а тоді стенув плечима.

– Ну що ж… відданість – це добре. Сержанте Колон?

– Сер!

– За обставин, що склалися, і оскільки ви найдосвідченіший сержант і відмі… довгий час проходите службу, ви візьмете на себе командування Вартою на час… надзвичайного стану.

– Аж ніяк, сер!

– Це був наказ, сержанте.

На брові Колона заблищали намистини поту.

– Ні, сер!

– Сержанте! 

– Засуньте свій наказ куди сонце не світить, сер! – відчайдушно випалив Колон.

І знову Ваймз побачив цей збляклий погляд Іржавського. На його лиці ніколи не відбивалось здивування. А оскільки він знав, що простий сержант не посміє так зухвало висловлюватись, то викреслив сержанта Колона зі свого особистого всесвіту.

Його погляд різко впав на Щебеня.

«А він не знає, як говорити з тролем», – подумав Ваймз. І знову був неприємно вражений тим, як Іржавський вирішив цю проблему. А саме – вдав, що її немає.

– Хто в Варті старший капрал, сер Семюел?

– Капрал Ноббс.

Члени комітету стали радитись. Крізь збуджений шепіт кілька разів проскакувало «…неймовірний дурень…». Нарешті Іржавський знову підняв голову.

– Хто там наступний по старшинству?

– Дайте подумати… капрал Міцнорук, – відповів Ваймз. Він почувався навдивовижу легковажно.

– Може хоч він виконає наказ.

– Він ґном, ідіоте!

На обличчі Іржавського жоден м’яз не смикнувся. Почулося дзень від Ваймзового жетона, який він акуратно поклав на стіл.

– Мені це вже не потрібно, – спокійно мовив Ваймз.

– О, то ви радше станете цивільним, чи не так?

– Вартовий і є цивільним, ти сеча текуча! 

Мозок Іржавського стер звуки, які його вуха в жодному разі не могли сприйняти.

– І ключі до зброярні, сер Семюел, – наказав він.

Вони з дзенькотом приземлились на столі.

– Решта вас також бажає зробити цей пустопорожній жест? – запитав лорд Іржавський.

Сержант Колон витягнув з кишені свій заржавілий жетон. Пожбурив його на стіл і трохи засмутився, що замість гучно дзенькнути той відстрибнув, розбивши глечик з водою.

– Мій жетон вибитий на руці, – прогримів Щебінь. – Якшо хтось хочить, може попробувати зняти його з мене.

Морква дуже акуратно поклав свій жетон.

Іржавський здивовано підняв брови.

– І ви, капітане?

– Саме так, сер.

– Я думав, що бодай ви…

Він затнувся і роздратовано глянув на двері, що відчинилися. Всередину забігло двійко палацових вартових з групкою хапонців за спиною.

Рада миттю схопилася на ноги.

Ваймз упізнав хапонця в центрі групки. Він бачив його на офіційних заходах, і якби не той факт, що чоловік був хапонцем, він би охарактеризував його як непевного типа.

– Хто це? – прошепотів він до Моркви.

– Принц Каліф. Заступник посла.

– Ще один принц?

Чоловіки зупинилися перед столом, зиркнули на Ваймза, ніби вперше його бачать, і вклонилися лорду Іржавському.

– Принце Каліф, – мовив лорд Іржавський. – Ми на вас не чекали, та все ж…

– У мене погані новини, мій лорде, – навіть в стані шоку якась частина Ваймза відзначила для себе, що той говорив інакше. Куфура вивчив свою другу мову на вулиці, а в цього були вчителі.

– А в цей час вони хіба можуть бути інакшими? – запитав Іржавський.

– На новій землі відбулись деякі події. Нещасні випадки. Та й в Анк-Морпорку теж, – він знову зиркнув на Ваймза. – Хоч доповіді звідси, мушу визнати, дещо непослідовні і хаотичні. Лорде Іржавський, повідомляю вам, що тепер ми формально в стані війни.

– Формально в стані війни? – озвався Ваймз.

– Боюся, до цього нас підштовхує теперішній стан речей, – мовив Каліф. – Ситуація вкрай делікатна.

«Вони знають, що будуть воювати», – подумав Ваймз. Це як прелюдія до танцю, коли ти стоїш дещо осторонь, дивлячись на свого партнера…

– Ми даємо вам дванадцять годин на те, щоб ви забрали своїх громадян із території Лешпа, – висунув умову Каліф. – Якщо ви виконаєте наші умови, ми вирішимо цю проблему мирним шляхом. На цей раз.

– У такому разі ми даємо вам дванадцять годин на те, щоб покинути Лешп, – не здавався Іржавський. – Якщо цього не станеться, ми вживемо… заходів…

Каліф злегка вклонився.

– Ми зрозуміли один одного. Незабаром ви отримаєте офіційний документ і, не сумніваюсь, такий самий ми отримаємо від вас.

– Однозначно.

– Заждіть, ви не можете просто… – почав було Ваймз.

– Сер Семюел, ви більше не командор Варти, і вам немає місця на подібних засіданнях, – відрубав Іржавський. Він знову звернувся до Принца.

– Шкода, що до цього дійшло, – сказав він сухо.

– І не кажіть. Але настає пора, коли слів вже недостатньо.

– Тут я з вами згідний. Тоді настає час перевірити свою міць.

Ваймз із жахом в очах метав погляд з одного обличчя на інше.

– Ми, звісно, дамо вам час, щоб ви покинули посольство. Принаймні те, що від нього лишилося.

– Дякуємо за вашу щедрість. Ми, звісно, теж відплатимо тим самим. – Каліф злегка вклонився.

Іржавський теж.

– Зрештою, тільки тому, що наші країни воюють, не означає, що ми не можемо поважати один одного, як друзі, – сказав лорд Іржавський.

– Що? Ще й як означає! – не витримав Ваймз. – Я не вірю власним вухам! Ви не можете просто стояти тут і… милостиві боги, що трапилося з дипломатією?

– Війна, Ваймзе, це продовження дипломатії іншими засобами[15]15
  Найвідоміша цитата Карла фон Клаузевіца – прусського генерала, військового реформатора та теоретика. – Прим. пер.


[Закрыть], – сказав лорд Іржавський. – Ви би знали про це, якби були справжнім джентльменом.

– А ви, хапонці, такі ж гнилі, – правив своєї Ваймз. – Як та запліснявіла баранина, яку продає Дженкінс. У вас усіх овечий сказ. Ви не можете просто стояти і…

– Сер Семюел, ви щойно розпинались про те, що ви мирний житель, – сказав Іржавський. – Тож вам тут не місце!

Ваймз навіть не відсалютував, а просто розвернувся і вийшов з кімнати. Решта загону мовчки пішла слідом за ним назад до Псевдополь-Ярду.

– Я сказав йому, що може засунути свій наказ куди сонце не світить, – сказав сержант Колон, коли вони переходили Латунний міст.

– Атож, – беземоційно мовив Ваймз. – Молодець.

– Прямо йому в лице. «Куди сонце не світить». Ось так просто, – не заспокоювався Колон. І важко було сказати напевно, чи його розпирає від гордості, чи мучить страх.

– Боюся, що теоретично лорд Іржавський має рацію, – озвався Морква.

– Та ну?

– Так, пане Ваймз. Безпека міста понад усе, тому коли зброя говорить, цивільна влада підпорядковується військовому командуванню.

– Ха.

– Я сказав йому, – мовив Фред Колон. – «Прямісько куди сонце не світить».

– Заступник посла і словом не обмовився про принца Куфуру, – мовив Морква. – Дивно якось.

– Я іду додому, – повідомив Ваймз.

– Ми вже майже на місці, сер, – сказав Морква.

– Я маю на увазі додому. Мені треба поспати.

– Так, сер. Що передати хлопцям, сер?

– Кажіть, що хочете.

– Я подивився йому прямо в очі й сказав «засуньте свій наказ прямісько куди…» – замріяно бурмотів сержант Колон.

– Хочите, шоб я з хлопаками потім розібравсі з тим Іржавским? – запитав Щебінь. – Бо мені не тєжко. Він мусе бути в чомусь винний.

– Ні!

Голова Ваймза була настільки невагомою, що він ледве торкався землі, коли йшов. Він залишив їх біля Ярду, дозволивши своїй голові потягнути його далі на пагорб і за ріг, і в будинок, і повз його вражену дружину, і вгору сходами, і в спальню, де він впав на ліжко, розпластавшись у повний зріст і заснув ще до того, як його голова торкнулась подушки.

О дев’ятій годині наступного ранку Брод-Веєм марширували перші новобранці важкої піхоти лорда Вентурі. Вартові вийшли подивитися. Більше їм не було що робити.

– Це, бува, не дворецький пана Ваймза? – запитала Анґва, показуючи на незграбну постать Віллікінса в першій шерензі.

– Та, а це його кухарчук б’є в барабан попереду, – додав Ноббі.

– Ти ж… служив, чи не так, Фреде? – запитав Морква, коли парад пройшов повз.

– Саме так, сер. У першому полку важкої піхоти герцога Еорльського, сер. Фазанові скубальники.

– Прошу? – перепитала Анґва.

– Назвисько полка, міс. О, це давня історія. Розбивши табір на чиємусь земельному володінні, вони натрапили на велику кількість фазанових загонів і, ну знаєте, їли те, що давала земля і таке інше… цейво, відтоді ми носимо на шоломах фазанове пір’я. Бо така традиція, розумієте?

Вже і так старе обличчя Фреда поморщилося в м’якому виразі людини, на яку напала ностальгія.

– У нас навіть була стройова пісня, – сказав він. – А її, між іншим, не так вже й легко було співати. Е… пробачте, міс?

– А, та не зважайте, сержанте, – мовила Анґва. – Я часто сміюсь без причини.

Фред Колон знову замріяно задивився в нікуди.

– А до цього я був у лавах Середньовагової піхоти герцога Квірмського. З ними я чимало побачив.

– Я в цьому не сумніваюся, – сказав Морква, поки Анґва тішилася, цинічно розмірковуючи про відстань, з якої Фред спостерігав передовий пункт. – Твоя видатна військова кар’єра вочевидь залишила тобі багато приємних спогадів.

– Дівчатам подобалась уніформа, – сказав Фред Колон, а між рядків читалося, що інколи юнаку доводилося вдаватися до всіх можливих методів. – І… ну-у-у…

– Так, сержанте?

Колон зніяковів, ніби напнуте спіднє минулого впиралося в матню спогадів.

– Було… простіше, сер. Ніж бути копом, тобто. Маю на увазі, ти солдат, правильно, а інші хлопи – твої вороги. Ви приходите на якесь велике поле, і всі шикуються в рядочки, а тоді якийсь хлопака з шоломом у пір’ї віддає наказ, і ви всі шикуєтесь великими кутами…

– Святі небеса, невже люди справді це роблять? Я думав, так лише креслять плани битв!

– Ну, старий герцог, сер, усе робив як книжка пише… в будь-якому разі, ви просто пильнуєте, що там у вас за спиною, і мочите всіх, чия уніформа відрізняється від вашої. Але… – обличчя Фреда скрутило від болісної думки, – коли ти полісмен, то без карти неможливо відрізнити добрих хлопців від поганих, і це факт, міс.

– Але… існують правила ведення, чи не так?

– Ну, так… але коли з неба хлющить, а ти по пістру… по пояс в дохлих конях, і хтось віддає тобі наказ, у тебе нема часу читати книжку правил, міс. І то майже вся книжка про те, коли можна бути підстреленим, а коли – нє, сер.

– О, я впевнений, сержанте, що там ще щось пише.

– Можливо, сер, – Колон дипломатично уступив.

– Я переконаний, у ній чимало пише про те, що не можна вбивати солдатів противника, які здалися в полон, наприклад.

– О, таке там є, капітане. Але там, ясно шо, ні слова про те, що їх не можна трохи віддухопелити. Зробити так, щоби вони тебе запам’ятали.

– Ти ж не про тортури? – мовила Анґва.

– О, ні, міс. Але… – ностальгія Колона змінилась травматичними спогадами чорних днів, —…коли в твого найліпшого приятеля стирчить з ока стріла, а довкола тебе верещать люди й коні, а тобі страшно до всира… тобі дійсно страшно, і тут ти наштовхуєшся на ворога… скажімо так, чомусь тобі раптом дуже хочеться його… копнути. Так… чисто… шоб через двадцять років йому скрутило на мороз ногу, і він згадав, шо натворив, от і все.

Покопирсавшись у кишені, він дістав звідти малесеньку книжечку і підніс її, щоб усі могли побачити.

– Вона належала моєму прапрадіду, – сказав він. – Він пішов воювати з Псевдополем, і моя прапрабаба дала йому цей молитовник для солдатів, бо, повірте мені на слово, ви будете згадувати всі молитви, і він засунув її у верхню кишеньку своєї куртки, бо не міг собі дозволити обладунки, і вже на наступний день битви – фі-і-і-іть, невідомо звідки прилітає стріла і – бац – проштрикує книжечку аж до останньої сторінки, нате подивіться. Бачите цю дірку?

– Дивовижа, – погодився Морква.

– Ага, певно вона, – сказав сержант. Він сумовито глянув на потріпану книжечку. – Шкода, вона не врятувала від решти сімнадцяти стріл.

Звуки барабанів стихли. Залишки Варти старались не дивитись одне одному в очі.

Тоді владний голос запитав:

– Де ваша уніформа, юначе?

Ноббі обернувся. До нього зверталася літня пані з характерними індичими рисами та виразом людини, яка вимагає смертної кари.

– Моя? На мені, пані, – сказав Ноббі, показуючи на свій потовчений шолом.

– Справжня уніформа, – гаркнула жіночка і простягнула йому біле перо[16]16
  У серпні 1914 року, коли почалася перша світова війна, британський адмірал Чарльз Фіцжеральд виступив з ініціативою нагороджувати «Орденом Білого Пера» будь-якого чоловіка призовного віку, який не носить військову форму. – Прим. пер.


[Закрыть]. – Що ви будете робити, коли хапонці почнуть нас ґвалтувати у наших ліжках?

Вона спопелила поглядом решту вартових і посунула далі. Ще кількох таких шкап Анґва помітила серед натовпу глядачів. Де-не-де зблискував білий.

– Я тут подумав: ті хапонці надзвичайно хоробрі, – сказав Морква. – Боюся, Ноббі, білим пір’ям вони хочуть присоромити тебе і змусити вступити до війська.

– А, то нестрашно, – відказав Ноббі – чоловік, який не соромився осоромитись. – Що мені з цим зробити?

– До речі… я вже розказував, що я сказав лорду Іржавському? – нервово запитав сержант Колон.

– Вже сімнадцять разів, – мовила Анґва, споглядаючи за жінками з пір’ям. І додала, вочевидь про себе: – «Зі щитом або на щиті.»

– А що, як розкрутити цю пані на більше? – замислився Ноббі.

– Що? – запитав Морква.

– Пір’я, – сказав Ноббі. – Наче справжнє, гусяче. Мені такого більше треба…

– Я мав на увазі, що Анґва сказала? – запитав Морква.

– Що? А… так казали жінки, проводжаючи своїх чоловіків на війну. Повертайся зі щитом або на щиті.

– На щиті? – здивувався Ноббі. – Типу як… на санчатах?

– Типу як мертвий, – сказала Анґва. – Це означало, повертайся переможцем або не вертайся взагалі.

– Ну, я завжди повертався зі своїм щитом, – сказав Ноббі. – В мене з цим нема проблем.

– Ноббі, – зітхнув Колон, – ти завжди повертався зі своїм щитом, чужими щитами, мішком зубів і п’ятнадцятьма парами ще теплих чобіт. На возі.

– Ну-у, немає сенсу йти на війну, якщо ти не на боці переможців, – сказав Ноббі, встромивши біле перо собі в шолом.

– Ноббі, ти завжди був на боці переможців, бо підглядав по закутках, хто перемагає, а тоді знімав потрібну уніформу з якогось сердешного покійного солдата. Я чув, що генерали пильно за тобою слідкували, і по тому, в що ти був одягнений, визначали, як триває битва.

– Чимало солдатів служили в різних полках, – зауважив Ноббі.

– Так, правду кажеш. Але не під час одної битви, – мовив сержант Колон.

Вони посунули назад до штабу Варти. Більшість зміни взяла вихідний. Зрештою, хто тут був за головного? Що їм сьогодні робити? Залишились тільки ті, що не тямились без роботи, і новенькі, з яких ще пер ентузіазм.

– Певен, пан Ваймз щось придумає, – сказав Морква. – А я краще проведу Ґоріффів назад до їхньої крамниці. Пан Ґоріфф каже, що збирається покинути місто. Чимало хапонців іде. Їх можна зрозуміти.

Ваймз вирвався з чорних глибин сну разом зі сновидіннями, що бульбашками зринали з ним на поверхню.

Донині він цінував момент пробудження. Саме тоді до нього приходили рішення. Він вважав, що окремі частини його мозку вночі вирішували проблеми минулого дня, а щойно він розплющував очі, ділились своїми висновками. Тепер же до нього приходили самі спогади. Він здригнувся. Ще один спогад нахлинув. Він тяжко зітхнув. У його голові знову пролунав звук жетона, що лунко вдаряється об стіл. Він вилаявся.

Тоді спустив ноги з ліжка і почав навпомацки шукати нічний столик.

– Біп-біп-біп-дзинь!

– О, ні… Гаразд, котра година?

– Перша дня! Привіт, Введіть-Своє-Ім’я!

Ваймз сонно глипнув на бісика-органайзера. Він знав, що одного дня йому таки доведеться розібратися в інструкції до цієї клятої штуковини. Або так, або викине його з високої кручі[17]17
  Одне з загальновизнаних правил щастя стверджує: завжди остерігайся помічних пристроїв, які важать менше за свою інструкцію. – Прим. авт.


[Закрыть].

– Що… – почав було він, а тоді тяжко зітхнув. Знову його переслідував звук розмотаного тюрбана, натягнутого під його вагою.

– Семе? – двері спальні розчахнулися, й усередину ввійшла Сибіл із горнятком у руках.

– Так, люба?

– Як ти почуваєшся?

– У мене синці на син… – інший спомин виповз із мряки. – О, боги, невже я справді назвав його текучою…?

– Так, – підтвердила його дружина. – Фред Колон заходив сьогодні вранці й про все мені розповів. У дуже барвистих деталях, я б сказала. Я якось пішла на побачення з Ронні Іржавським. Дещо неприязний чоловік.

Інший спомин вибухнув у голові Ваймза кулею болотяного газу.

– А Фред розказував, куди він сказав Іржавському запхати його жетон?

– Так. Тричі. Його це, схоже, турбує. Але, знаючи Ронні, до нього достукатися можна хіба що молотком.

Ваймз уже давно звикся з думкою, що всі аристократи, схоже, зналися по іменах.

– А щось іще тобі Фред розповідав? – спитав він боязко.

– Так. Про крамницю і пожежу, і все решта. Я пишаюся тобою, – вона його поцілувала.

– Що мені тепер робити? – запитав він.

– Випити чаю, а тоді помитися і поголитися.

– Я маю піти до штабу Варти і…

– Поголитися! У глечику є гаряча вода.

Коли вона вийшла із кімнати, він встав з ліжка і, похитуючись, пішов у ванну. На мармуровому рукомийнику і справді стояв глечик з гарячою водою.

Він глипнув на лице в дзеркалі. На жаль, воно виявилось його. Може, якби він спочатку поголився?.. А потім міг би вмити те, що лишилося.

Фрагменти минулої ночі й надалі наполегливо привертали до себе його увагу. Шкода того вартового, але не завжди є час просто стояти і сперечатися…

Дарма він так зі своїм жетоном. Старі часи давно минули. У нього тепер були обов’язки. Він мав залишитися і зробити все трохи…

Ні. Таке ніколи не спрацьовувало.

Він намастив лице піною. Закон про бунт! Боже милостивий… Він задумався, бритва повисла у повітрі. Із закамарків його пам’яті на нього витріщалися каламутні очі Іржавського. Наволоч! Такі люди, як він, вважали – справді вважали – Варту такою собі вівчаркою, що покусує овечок за зади, гавкає, коли їй дають команду, і ніколи не кусає пастуха…

О, так. Ваймз нутром чув ворога.

Лишень…

Тепер у нього ані жетона, ані Варти, ані роботи…

Зринув іще один спомин, пізній.

З пінкою, що стікала по сорочці, він витягнув із кишені запечатаний лист від Ветінарі й бритвою розкрив конверт.

Всередині лежав порожній аркуш паперу. Він перевернув його, але на звороті теж нічого не було. Він спантеличено глипнув на конверт.

Сер Семюел Ваймз, Лицар. 

Як же точно був написаний адресат, подумав Ваймз. Але який сенс у повідомленні без повідомлення? Інші люди могли машинально засунути в конверт не той аркуш, тільки не Ветінарі. Який сенс надсилати йому записку з нагадуванням, що він лицар, хай йому грець, якщо він і так добре знав цей бентежний факт…

Увірвався ще один крихітний спомин, тихцем, немов мишка, що пукає в буревій.

Хто це сказав? Будь-який джентльмен…

Ваймз витріщився. А він справді джентльмен, чи не так? Тепер уже офіційно.

Однак він не вибіг з криками з лазнички. А доголився, помився і дуже спокійно перевдягнувся в чисте спіднє.

Внизу Сибіл приготувала йому їсти. Кухарка з неї була така собі. Та Ваймза це влаштовувало, позаяк їдець з нього теж був нікудишній. Після років вуличної їжі його шлунок працював на свій лад. Понад усе він жадав маленьких, хрумких, коричневих шматочків, справжню їжу богів, а Сибіл завжди гарантовано перетримувала пательню на драконі.

Вона уважно спостерігала, як він жував смажене яйце і дивився кудись вдаль. Вона нагадувала людину з переносною сіткою, яка страхує канатоходця.

Трохи згодом, поки вона дивилась, як він розламує сосиску, він запитав:

– У нас є якісь книги про лицарство, люба?

– Сотні, Семе.

– А є такі, де пише… що воно таке? Тобто такі, де розписано, що робити, якщо ти лицар? Всякі обов’язки і таке інше?

– Гадаю, в більшості з них про це пише.

– Добре. Піду трохи почитаю, – Ваймз проштрикнув виделкою бекон, і той, приємно хруснувши, розколовся.

По тому він пішов у бібліотеку. Через двадцять хвилин він вийшов по олівець і папір.

Ще через десять хвилин леді Сибіл принесла йому філіжанку кави. Він сидів за стосом книжок, явно поглинутий «Житієм Лицарським». Вона тихенько вийшла і попрямувала до свого власного кабінету, де взялась оновлювати записи про розведення драконів.