Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)
За годину вона почула, як він вийшов до зали.
Він щось фальшиво мугикав собі під ніс із відстороненим заклопотаним поглядом. Це означало, що якась Велика Думка вимагала закриття усіх неважливих процесів. І він знову випромінював довкола себе поле роздратованої невинності, що, на її думку, була невід’ємною частиною його Ваймзності.
– Ти кудись ідеш, Семе?
– Так. Надеру декому зад, люба.
– А, добре. Тільки вкутайся як слід.
Сім’я Ґоріффів мовчки пленталась біля Моркви.
– Мені шкода вашої крамниці, пане Ґоріфф, – мовив він.
Ґоріфф перекинув ношу на інше плече.
– Ми можемо іншу відкрити, – він відповів.
– І ми обов’язково за нею наглядатимемо, – пообіцяв Морква. – І… коли все закінчиться, ви зможете повернутися.
– Спасибі.
Його син сказав щось хапонською. Між ними спалахнула невеличка сімейна суперечка.
– Я ціную твої сильні почування, – сказав Морква, багряніючи, – втім, мушу відзначити, що твої висловлювання були дещо різкі.
– Мій син просить вибачення, – на автоматі мовив Ґоріфф. – Він забув, що ви розмовляєте ха…
– Ні, не прошу! Чому ми повинні тікати? – запитав хлопчина. – Ми живемо тут. Я на очі не бачив Хапонію!
– О, ну тобі буде на що подивитися, – сказав Морква. – Я чув, там є багацько файних…
– Ти що, дурний? – не втримався Джаніль. Він вивільнився з батькової хватки і зухвало встав перед Морквою. – Мені начхати! Не хочу чути про те, як місяць здіймається над Горами Сонця! Мені тих розмов удома з головою вистачає! Я живу тут!
– Тобі справді слід слухати своїх батьків…
– Чому? Мій тато безпробудно гарує, а тепер його випирають! Що в цьому доброго? Ми мусимо залишитися тут і захищати те, що належить нам!
– А, ну, ти не повинен чинити самосуд…
– Чому ні?
– Це наша робота…
– Яку ви не виконуєте!
Пан Ґоріфф затріскотів щось хапонською.
– Він каже, щоб я попросив вибачення, – похмуро мовив Джаніль. – Пробачте.
– І ти пробач, – перепросив Морква.
Батько хлопця недвозначно стенув плечима, як це роблять іноді батьки підлітків.
– Ви повернетеся, я це знаю, – запевнив Морква.
– Побачимо.
Вони спустилися на набережну до човна, що очікував на пристані. То був хапонський корабель. Біля перил вишикувались люди – люди, які втікали, забравши з дому тільки те, що могли нести, перш ніж доведеться лишитися тільки з тим, у що були вдягнені. Вартові опинилися під прицілом ворожих поглядів.
– Невже Іржавський вже так просто витуряє хапонців з їхніх домівок? – мовила Анґва.
– Ми чуємо, куди дме вітер, – спокійно мовив Ґоріфф.
Морква вдихнув солоне повітря.
– Він віє з Хапонії, – сказав він.
– Для вас, мабуть, так, – мовив Ґоріфф.
Позаду них ляснув батіг, вони відступили вбік, і повз них прогуркотіло кілька карет. На вікні миттю відслонилася фіранка. Перш ніж тканина засмикнулася назад, Морква встиг угледіти обличчя з золотими зубами і чорною бородою.
– Це він, так?
Анґва стиха фиркнула. В неї були заплющені очі – вона так завжди робила, коли довіряла цю роль носу…
– Гвоздики, – пробурмотіла вона, а тоді схопила Моркву за руку. – Не біжи за кораблем! На борту є озброєні чоловіки! Що вони подумають, коли побачать солдата, який біжить до них?
– Я не солдат!
– Як думаєш, довго вони думатимуть над відмінністю?
Карета проїхала повз гущу людей на палубі. Натовп посунув назад, оточивши її з усіх боків.
– Там вивантажують коробки – я не бачу… – сказав Морква, приклавши руку дашком до очей. – Послухай, я впевнений, вони зрозуміють, якщо…
На палубу зійшов Ахмед-71-година і оглянувся на вартових. Від його вискалу на мить спалахнула іскра. Вони побачили, як він потягнувся рукою за плече, витягнувши звідти шаблю.
– Я не можу просто взяти і відпустити його, – не заспокоювався Морква. – Він підозрюваний! Дивися, він сміється з нас!
– Прикриваючись дипломатичною недоторканістю, – мовила Анґва. – Але там стільки озброєних чоловіків.
– У мене сил як у десятьох, бо маю чесне серце, – заявив Морква.
– Справді? Що ж, їх одинадцятеро.
Ахмед-71-година підкинув шаблю. Вона кілька разів зі свистом перекрутилася, а тоді він різко витягнув руку і на льоту спіймав її за руків’я.
– Так пан Ваймз робив, – мовив Морква зі зціпленими зубами. – Тепер він з нас глумиться…
– Вас уб’ють, якщо ви підете на корабель, – озвався Ґоріфф позаду нього. – Я знаю цього чоловіка.
– Справді? Звідки?
– Його бояться у всій Хапонії. Це Ахмед-71-година!
– Так, але чому його…
– Ви не чули про нього? А ще він д’реґ! – пані Ґоріфф смикнула свого чоловіка за руку.
– Д’реґ? – запитала Анґва.
– Войовниче пустельне плем’я, – мовив Морква. – Вкрай жорстоке. Але шановане. Кажуть, якщо д’реґ твій друг, то буде ним до кінця твого життя.
– А якщо він не твій друг?
– Тоді в тебе є приблизно п’ять секунд.
Морква витягнув меча.
– У будь-якому разі, – мовив він, – ми не можемо допустити…
– Я забагато сказав. Нам пора йти, – мовив Ґоріфф. Сім’я підібрала з землі свої клунки.
– Послухай, про нього можна вивідати в інший спосіб, – мовила Анґва. Вона показала на карети.
Двійко худих, довгошерстих та неймовірно граційних собак вибігли з неї і тепер тягнули за повідки, рвучись вгору по трапу.
– Хапостанські мисливські собаки, – сказала вона. – Наскільки я розумію, хапонська знать душі в них не чує.
– Вони дещо скидаються на… – почав було Морква, а тоді до нього дійшло. – Ні, я не впущу тебе туди саму, – заперечив він. – Щось піде не так.
– Повір мені, в мене куди кращі шанси, ніж у тебе, – хутко мовила Анґва. – Хай там як, вони не відчалять, поки не зміниться приплив.
– Це надто небезпечно.
– Що ж, вони, зрештою, наші вороги.
– Я маю на увазі, для тебе!
– Чому? – поцікавилась Анґва. – Я ніколи не чула про перевертнів у Хапонії, тож вони, мабуть, не знають, як з нами поводитись.
Вона зняла маленький шкіряний нашийник, на якому висів її жетон, і простягнула його Моркві.
– Не переживай, – сказала вона. – Якби що, я стрибну за борт.
– У річку?
– Навіть Анк не здатна вбити перевертня, – Анґва зиркнула на бурхливі води. – Мабуть.
Сержант Колон разом із капралом Ноббсом вийшли на патрулювання. Вони не до кінця розуміли, для чого, і що їм робити, якщо вони засічуть злочин, хоча роки тренувань навчили їх заплющувати очі на вкрай серйозні злодіяння. Але ними керували звички. Вони вартові, тож несуть варту.
Вони не робили це з певною метою. Вони робили це просто так. А величезна, в шкіряній палітурці книженція в руках Ноббі його прогресу не допомагала.
– Цій місцині війна піде на користь, – за якийсь час озвався сержант Колон. – Дасть людям стрижень. Бо останнім часом усе іде шкереберть.
– Не як у дитинстві, сержанте.
– Геть не як у дитинстві, Ноббі.
– В ті часи люди довіряли одні одним, чи не так, сержанте?
– Люди довіряли одні одним, Ноббі.
– Так, сержанте. Я знаю. І їм не обов’язково було замикати двері до своїх домівок, правда?
– Атож, Ноббі. І люди завжди бути готові прийти на допомогу. Постійно шастали по чужих хатах.
– Правда, сержанте, – пристрасно мовив Ноббі. – Точно знаю, що на нашій вулиці ніколи не замикали двері.
– Ось і я про це. Я це і хотів сказати.
– А все тому, що нахаби умудрялись навіть замки красти.
Колон замислився над цим зізнанням.
– Так, Ноббі, але вони принаймні одні в одних цупили. Не те, щоб вони були чужоземцями.
– Правильно.
Вони ще якийсь час ішли, кожен заглиблений у власні думи.
– Сержанте?
– Так, Ноббі?
– Де є Навиданія?
– Навиданія?
– То має бути якась місцина. Там, здається, дуже тепло?
– А, Навиданія, – зметикував Колон. Він на ходу вигадував. – Точно. Авжеж. Вона належить Хапонії. Так. Там дуже багато піску. І гір. І звідти експортують фініки. А тобі для чого?
– А… та так, просто.
– Ноббі?
– Так, сержанте?
– Чого ти носишся з цією книженцією?
– Ха, маю геніальну ідею, сержанте. Я чув, як ти розповідав про книжку свого прапрадіда, тому взяв цю книгу в Умивальні на випадок війни. Це «Книга Ома». П’ять дюймів завтовшки.
– Трохи великувата для нагрудної кишеньки, Ноббі. Якщо вже відверто, вона і для візка великувата.
– Я думав змайструвати лямки, щоб на них носити. Думаю, навіть стріла з великого лука не простромить її далі, ніж до апокрифа.
Знайомий скрип змусив їх підняти очі.
Голова хапонця погойдувалася на вітрі.
– Може, по кухлику? – запропонував сержант Колон. – Великий Анджі варить просто божественне пиво.
– Краще не треба, сержанте. Пан Ваймз не дуже в гуморі.
Колон зітхнув.
– Твоя правда.
Ноббі знову глянув на голову. Вона була з дерева. За кілька століть вона зібрала на собі не один шар фарби. Як на людину, якій більше не треба купляти собі сорочки, хапонець той дуже радісно всміхався.
– «Голова хапонця». Мій дідусь казав, що його дідусь застав ті часи, коли вона ще була справжньою, – сказав Колон. – Звісно, за стільки часу вона скоцюбилась і була розміром із волоський горіх.
– Трохи… гидко наштрикнути голову якогось гаврика замість вивіски, – сказав Ноббі
– Ні, Ноббі. Це – воєнний трофей. Якийсь хлопака повернувся з війни із сувеніром, наштрикнув його на палю і відкрив паб. «Голова хапонця». Нехай знають.
– А скільки мені прилітало тільки за то, шо я цупив чужі черевики, – сказав Ноббі.
– Часи були жорсткіші, Ноббі.
– Ти колись зустрічав хапонця, сержанте? – запитав Ноббі, коли вони зайшли на тиху вуличку. – Тобто, одного з тих дикунів.
– Ну, ні… але знаєш що? Вони можуть мати три дружини! А це вже злочин.
– Ага, особливо коли в мене жодної нема, – пожалівся Ноббі.
– І в них кумедний хавчик. Карі і всяке інше.
Ноббі замислився.
– Як… у нас, коли ми на вечірній зміні.
– Ну-у-у, та-а-ак – але вони його неправильно готують.
– Ти говориш про ту рідку кашку кольору вушної сірки з горошком і смородиною, як твоя мама готувала?
– Так! Можеш скільки завгодно копирсатися у хапонському карі, але не знайдеш там ані шматочка брукви.
– А я чув, вони їдять баранячі очі, – повідомив Ноббі, міжнародний гастро-ґном.
– Теж правда.
– Не достойну звичну їжу типу баранячих яєчок чи солодкого м’яса?
– Ем… так.
У Колона склалося враження, що його беруть на кпини.
– Послухай, Ноббі, справа в тому, що вони неправильного кольору, і на цьому все.
– Молодець, Фреде, що вивідав! – похвалив його Ноббі, та так радісно, що сержант Колон майже повірив у його щирість.
– Ну, це ж очевидно, – сказав він.
– Ем… а який колір має бути? – запитав Ноббі.
– Білий, ясна річ!
– Не теракотовий? Бо ти…
– Ти що, знущаєшся з мене, капрале Ноббс?
– Звісно, ні, сержанте. То… якого я кольору?
Тут сержант Колон замислився. На капралі Ноббсі можна було знайти відтінки, що відповідали всім кліматичним зонам на диску, і ще кілька, які можна було побачити лише в спеціалізованих медичних книгах.
– Білий… білий – це стан, ну знаєш… душі, – сказав він. – Це як… чесно працювати і отримувати за це чесні гроші, щось типу цього. І регулярно митися.
– Не відлежувати боки.
– Атож.
– Чи… як… денно гарувати, як Ґоріфф.
– Ноббі…
– Його дітей ніколи не побачиш у брудному од…
– Ноббі, ти що, мене підбурюєш? Ти ж знаєш, що ми кращі за хапонців. Інакше, який сенс? Та якщо ми будемо з ними воювати, тебе можуть кинути під замок за такі зрадницькі балачки.
– Ти збираєшся з ними воювати, Фреде?
Фред Колон почухав собі підборіддя.
– Ну, думаю, мені як досвідченому військовому доведеться…
– Що ж ти робитимеш? Вступиш у полк та підеш на фронт?
– Ну-у-у… мій сильний бік – це тренування, то, думаю, мені краще залишитися тут і готувати новачків.
– Тут, тобто в тилу, ти хочеш сказати.
– Ми всі маємо виконувати свою роботу, Ноббі. Та якби я щось вирішував, то вже стрілою летів би пригостити Шайтана Хапонського холодною сталлю.
– І тебе не лякають їхні гострі, як бритви, мечі?
– Я з них презирливо насміхаюсь, Ноббі.
– А шо, як хапонці нападуть тут? Тоді ти будеш на фронті, а фронт буде в тилу.
– Я старатимусь бути посередині…
– Посередині фронту чи…
– Панове?
Вони розвернулися й побачили, що за ними йде чоловік середнього зросту, але з чудернацькою головою. Не те щоб він облисів. У нього було чимало волосся, довгого й кучерявого, що сягало йому майже до пліч, а його борода була достатньо густою, щоби прихистити курча. Але його голова попросту вивищувалась над його волоссям, як той набридливий купол.
Він дружньо до них усміхнувся.
– Ви, бува, не мужній сержант Колон і… – чоловік глянув на Ноббі. На його сяйливому обличчі, немов буревісні хмари, промайнули здивування, страх, цікавість і співчуття. – І той самий капрал Ноббс? – договорив він.
– Це ми, громадянине, – підтвердив Колон.
– А, чудово. Мені дали особливе доручення вас знайти. Знаєте, це так дивовижно. Ніхто не вривався у сарай, хоч, мушу визнати, я таки добре спроєктував замки. А мені лиш треба було замінити шкіру на шарнірах і змастити їх… о, пробачте, мене трохи занесло. Отож… у мене є для вас повідомлення… але яке?… Щось про ваші руки… – він засунув руку в глибоку брезентову торбу, витягнув звідти довгу трубу і простягнув її Ноббі.
– Даруйте за це, – перепросив він, витягнувши меншу трубку і простягнувши її Колону. – Мусив робити все похапцем, тож у мене справді не було часу все як слід завершити, та й, відверто кажучи, матеріали не дуже…
Колон глипнув на свою трубку. Вона була загострена з одного боку.
– Це ракета-феєрверк, – сказав він. – На ній навіть пише «Безмір кольорових кульок і зірок»…
– Так, ще раз прошу вибачення, – сказав чоловік, виймаючи з торби невеличку, хитромудру дерев’янометалеву конструкцію. – Можна назад трубку, капрале? – він взяв її і прикрутив з одного кінця конструкції. – Дякую… так, без мого станка і, звісно ж, мого горна, я змушений був давати раду з тим, що було під рукою… Можна мені назад ракету? Спасибі.
– Без патичка вони не летять, – підмітив Ноббі.
– О, насправді, летять, – заперечив чоловік. – Просто не дуже точно.
Він підніс трубку на рівні плеча і зазирнув у невеличкий дротяний приціл.
– Якось так, – сказав він.
– І вони не летять уперед, – сказав Ноббі. – Лише вгору.
– Дуже поширена хибна думка, – зазначив Леонард із Квірма, повернувшись до них обличчям.
Углибині трубки Колон угледів кінчик ракети, і в його голові зненацька зринув образ зірок і кульок.
– А тепер ви маєте повернути на цю вулицю і піти зі мною, – скомандував Леонард. – Мені дуже шкода, але його світлість дуже довго втовкмачував мені, що інколи потреби суспільства загалом переважають права окремої людини. О, я ще дещо згадав. Руки вгору, будь ласка.
У Щурячій палаті по всьому столу був розсипаний пісок.
Розглядаючи його, лорд Іржавський відчував щось схоже на задоволення. Серед піску були також невеличкі квадратні ящички, які позначали містечка і міста, а вирізані пальмові дерева – відомі оази. І, хоч лорду Іржавському дошкуляло слово «оази», він поглянув на все те, і йому сподобалось, що він побачив. Адже це мапа Хапонії, а всім було відомо, що там і так повсюдно пісок, що тішило з екзистенційного боку. Щоправда, пісок, розсипаний на столі, нагребли з купи позаду гуртової гончарні троля Крейдяна, в якому затесались поодинокі недопалки, і витав душок коцурської сечі, чого, мабуть, не знайти в справжній пустелі чи бодай не в такому масштабі.
– Тут було б гарне місце висадки, – сказав він, тицяючи палицею.
Його конюх намагався бути послужливим.
– Це півострів Ель Кінте, – сказав він. – Найближча до нас точка, сер.
– Саме так! Ми вмить перепливемо цю протоку.
– Чудово, сер, – мовив лейтенант Шершеннь, – але… ви не боїтеся, що на нас там чекатиме противник? Бо це ж таке очевидне місце висадки?
– Для тренованого воєнного стратега аж ніяк не очевидне, сер! Вони не піджидатимуть нас саме тому, що це настільки очевидно, хіба ви не розумієте?
– Хочете сказати… вони подумають, що там тільки цілковитий ідіот висадиться, сер?
– Власне! Вони знають, що ми не цілковиті дурні, сер, а відтак це останнє місце, де вони нас піджидатимуть, розумієте? Вони чекатимуть на нас десь, – його палиця увіткнулася в пісок, – тут.
Шершеннь пригледівся. Хтось надворі почав гупати в барабан.
– О, ви маєте на увазі Ерітор, – сказав він. – Де, наскільки мені відомо, є приховане місце висадки, і за два дні швидкого маршу через місцевість, яка надає добре укриття, ми опинимося в самісінькому серці імперії, сер.
– Точно!
– В той час як висадка в Ель Кінте означає три дні ходу дюнами повз укріплене місто Ґебра…
– Точно. Жодного укриття! І саме там ми зможемо повправлятися в мистецтві війни. – Лорд Іржавський намагався перекричати барабани. – Ось як треба ладнати справи. Одна вирішальна битва. Ми на одному боці, хапонці – на іншому. ОСЬ ТАК ПОТР…
Він кинув указку.
– Хто в біса видає ці жахливі звуки?
Конюх підійшов до вікна.
– Хтось інший набирає новобранців, сер, – доповів він.
– Але ми всі тут!
Конюх завагався, як це часто роблять вісники поганих новин перед людьми з паскудним характером.
– Це Ваймз, сер…
– Набирає новобранців у Варту?
– Е… ні, мій лорде. В полк. Е… на прапорі пише «Перший піхотний полк сера Семюела Ваймза», мій лорде…
– Яка наглість. Підіть і… Ні, я сам піду!
На вулиці зібрався натовп. По центру стриміла брила констебля Дорфла – а особливість ґолема, який гупає в барабан, полягає в тому, що ніхто не в змозі його зупинити. Ніхто, окрім хіба що лорда Іржавського, який широким кроком підійшов до констебля і висмикнув в нього з рук барабанні палички.
– Та-а-ак-к, вступ у Перший піхотний полк – ваш житейський вибір! – кричав сержант Щебінь, не свідомий того, що відбувається в нього за спиною. – Ви навчетесь ремесла! Ви навчетесь самоповаги! І вам видадут круті уніформи і стільки чобіт, скільки ви зможете з’їсти – ось чому вам треба вступати!
– Що все це означає? – скрикнув Іржавський, пожбуривши саморобний стяг на землю. – Ваймз не може цього робити.
Від стіни відокремилась постать, яка за всім цим спостерігала.
– Ви знаєте, насправді можу, – мовив Ваймз. Він простягнув Іржавському аркуш паперу. – Тут все написано, мій лорде. З посиланнями на найавторитетніші джерела, якщо у вас виникнуть якісь сумніви.
– Посиланнями на…?
– Щодо ролі лицаря, мій лорде. Точніше, як не дивно, щодо його обов’язків. Серед них чимало небилиць, наприклад, їзда на збіса доброму жеребцеві зі шторками довкола і таке інше, але один із них стверджує, що лицар повинен у часи нужди зібрати і забезпечувати – ви сміятиметесь, коли я скажу – армію озброєних солдат! Не погребую зізнатися, мене самого це страшенно здивувало! Але що поробиш, довелось набирати хлопаків. Звісно, більшість вартових самі доєдналися, ну, ви знаєте, як воно буває, дисципліновані хлопці, охочі виконувати свій обов’язок, тож вони заощадили мені трохи зусиль. Крім Ноббі Ноббса, бо він сказав, що якщо не вступить у лави армії до четверга, то назбирає вдосталь білого пір’я для матраца.
Вираз обличчя Іржавського законсервував би м’ясо на рік.
– Що за дурниці, – обурився він. – Ви, Ваймзе, аж ніяк не лицар. Лише король має владу…
– У цьому місті є кілька лордів, посвячених Патриціями, – сказав Ваймз. – Ваш друг, лорд Дауні, приміром. То що ви казали?
– Якщо ви наполегливо ведете цю гру далі, мушу вас попередити, що чоловік, перш ніж стати лицарем, повинен цілу ніч охороняти свої обладунки, не змикаючи віч…
– З чим я фактично і маю справу все своє життя, – мовив Ваймз. – Той, хто спустить з ока свої лати, наступного ранку вже не матиме, що стерегти.
– І молячись… – різко відрубав Іржавський.
– Знову про мене, – підтвердив Ваймз. – Ще жодна ніч не минула без думки «Боже, сподіваюся, я виживу після цього».
– …і він має показати себе на полі бою. Проти інших вишколених чоловіків, Ваймзе. А не всяких паразитів і шибеників.
Ваймз взявся відв’язувати ремінець шолома.
– Що ж, зараз не найкращий час, мій лорде, але якщо хтось потримає вашу накидку, я зможу вділити вам п’ять хвилин…
Іржавський побачив у Ваймзових очах запальний блиск палаючих кораблів.
– Я знаю, що ви затіяли, Ваймзе, і не поведуся на це, – сказав він, відступивши назад. – Ви однаково не проходили тренування зі зброєю.
– Це правда, – погодився Ваймз. – Ви мене підловили. Ніхто не проводив для мене тренування зі зброєю. Тут мені пощастило, – він нахилився ближче і тихо, щоби не почула юрма, що за ними спостерігала, сказав: – Розумієш, Рональде, я знаю, що означає «тренування зі зброєю». У нас давно не було справжньої війни. Тож уся підготовка зводиться до того, що солдати гордовито розгулюють у пухових жилетах і розмахують мечами з навершями на вістрях, щоб нікого не поранити, чи не так? Але в Затінках теж ніхто не проходив тренування зі зброєю. І нізащо б не відрізнив шпагу від рапіри. Ні, але з чим вони добре вправляються, так це з розбитою пляшкою в одній руці й товстою ломакою в іншій, і коли ти, Ронні, стоїш перед ними, то знаєш, що після сутички ви не будете реготати десь у барі за випивкою, бо вони хочуть твоєї смерті. Вони хочуть тебе вбити, розумієш, Роне? І не встигнеш ти замахнутись своїм симпатичним мечем, як вони вирізьблять на твоєму черевці свої імена та адресу. Ось де я пройшов своє тренування зі зброєю. Щоправда… без зброї, а більше кулаками, колінами, зубами і ліктями.
– Ви, сер, геть не джентльмен, – заявив Іржавський.
– Я знав, що в мені є риса, яку я люблю.
– Хіба ви не розумієте, що ви не можете вербувати… всяких ґномів і тролів у Анк-морпоркський полк?
– Тут тільки пише «озброєні солдати», а в ґномів є свої сокирки. Непогана економія. Тим паче, якщо ви колись бачили їх у бою, то точно були на одному з ними боці.
– Ваймзе…
– Сер Семюел, мій лорде.
Іржавський на якусь мить замислився.
– Ну що ж, гаразд, – сказав він. – Тоді ви зі своїм… полком підпорядковуєтесь мені…
– Як не дивно, ні, – хутко урвав його Ваймз. – У «Лицарському праві й застосуванні» Скавона пише, що полк перебуває під командуванням короля або його офіційно призначеного представника. А у нас, звісно ж, немає офіційно призначеного представника ще відтоді, як якийсь навіжений відрубав останньому королю голову. Містом керує якесь збіговисько людей, але згідно з лицарською традицією…
Іржавський знову замислився. У нього був вигляд газонокосарки прямо після того, як трава організувала профспілку. Було видно, що у глибині душі він знав напевне, що зараз це не відбувається. Це не могло відбуватися, бо такі речі не відбувалися. Будь-які факти, що доводять протилежне, можна впевнено ігнорувати. Однак, можливо, доведеться знайти формальності, яких треба дотримуватись.
– Гадаю, ви розумієте, що юридично ваша позиція… – почав було він, але вирячився, коли Ваймз його радісно перебив.
– Визнаю, з цим можуть виникнути проблеми. Та якщо ви запитаєте пана Підступпа, він скаже: «Дуже цікавий випадок», що, як вам відомо, юридичною мовою означає «Тисяча доларів у день плюс витрати, і це затягнеться на місяці». Тому я на цьому з вами розпрощаюся, гаразд? Бо в мене, знаєте, стільки справ. На мене в кабінеті, либонь, уже чекають зразки нових уніформ – вкрай важливо мати гарний вигляд на полі бою, чи не так?
Іржавський ще раз кинув погляд на Ваймза, а тоді пішов геть.
Щебінь став біля Ваймза по стійці струнко, дзенькнувши ручиськом по шолому.
– Що нам тепер робити, сер?
– Думаю, можемо згортатися. До нас усі хлопці приєдналися?
– Саме так, сер!
– Ви сказали їм, що це не примусово?
– Саме так, сер! Я їм сказав «Це не примусово, ви просто мусіте», сер.
– Щебеню, мені потрібні були волонтери.
– Саме так, сер. Вони записалися волонтерами, я про то подбау.
Зітхнувши, Ваймз попрямував до свого кабінету. Швидше за все, їм нічого не загрожує. Ваймз був певен, що з юридичного боку до нього не було претензій, а ще він точно знав, що Іржавський – з тих, хто поважає букву закону. Просто такі, як він, роблять це непривітно. Та й тридцять душ у Варті загалом не робили йому в житті погоди. Іржавський міг на них не зважати.
«Зненацька розпалюється війна, – думав Ваймз, – і вони повертаються». Громадський порядок перевернувся догори дриґом, тому що такі правила. А такі люди, як Іржавський, знову на вершечку гори. Ці аристократи роками б’ють байдики – аж ось вони раптом ні з того ні з сього виймають звідкись старі обладунки і дістають меч, що припадав пилом над каміном. Вони думають, що буде війна, яку, на їхню думку, можна тільки виграти або програти…
Хтось за цим стоїть. Комусь кортить побачити війну. Хтось заплатив, щоб прибрали Оссі та Сніжка. Хтось хотів, щоб також вбили Принца. Потрібно про це пам’ятати. Це не війна. Це злочин.
Тоді він усвідомив, що розмірковує над тим, чи, бува, напад на крамницю Ґоріффа спланували не ті самі люди, що підпалили посольство.
А тоді він усвідомив, чому так думав.
Тому що хотів, щоби були конспіратори. Легше уявити зіпсутих владою та привілеями божевільних циніків, які плетуть інтриги за пляшкою бренді в задимленому приміщенні. Важливо тримати цей образ у голові, інакше виявиться, що погані речі трапляються тому, що прості люди – ті, що вичісують свого собаку і розповідають дітям казки на ніч – опісля виходять із дому і в змозі завдати страшної шкоди іншим простим людям. Куди легше звинувачувати у всьому Їх. Від думки про те, що Вони – це Ми, стає незатишно. Якщо це Вони, то вини інших у цьому немає. Якщо це Ми, то хто тоді Я після цього? Зрештою, Я – один із Нас. Інакше бути не може. Я точно ніколи не зараховував себе до Них. Ніхто ніколи не зараховує себе до Них. Ми завжди одні з Нас. А Вони чинять усе зло.
Приблизно в цей час у своєму минулому житті Ваймз відкоркував би пляшку і не дуже переймався б її вмістом, за умови, що він розчиняв фарбу…
– Уук?
– О, добридень. Що я можу для тебе… а, так, я просив у тебе книги про Хапонію… Це все?
Бібліотекар знічено простягнув йому невеличку, пошарпану зелену книжечку. Ваймз очікував побачити щось більше, але однаково її взяв. Всі книжки, які дає вам орангутан, варті уваги. Тому що він підбирає їх під вас. Ваймз вважав це особливим даром на кшталт вміння власника похоронного бюро точно визначати зріст на око.
На корінці книжки стертими золотистими літерами писало «VENI VIDI VICI: Життя солдата», Ген. Е. Тактикус.
Ноббі та сержант Колон прошкували провулком.
– Я його знаю! – прошепотів Фред. – Це Леонард із Квірма! Він зник без вісти п’ять років тому!
– Ну звати його Леонард, ну з Квірма він, і шо з того? – не тямив Ноббі.
– Він нестримний геній!
– Він божевільний.
– Ну знаєш, як то кажуть, між генієм і божевіллям лежить тонка межа…
– Значить, він з неї злетів.
Позаду них озвався голос:
– Ой лишенько, це нікуди не годиться, еге ж?.. Визнаю, ви мали рацію, її точність є неприйнятною для стрільби з будь-якої відстані. Зупиніться на мить, будь ласка?
Вони обернулися. Леонард уже розбирав трубку.
– Потримайте, будь ласка, цю деталь, капрале… а ви, сержанте, якщо ваша ласка, зафіксуйте цей шматочок в одному положенні… тут потрібні якісь стабілізатори, переконаний, що в мене десь був підхожий шмат дерева… – Леонард взявся поплескувати по кишенях.
Вартові усвідомили, що чоловік, який тримав їх на мушці, зупинився, щоб переінакшити зброю, яку він дав їм потримати, поки сам шукає викрутку. Таке не часто трапляється.
Ноббі тихцем узяв у Колона ракету і засунув її в трубку.
– А це що за деталька, пане? – поцікавився він.
Леонард мигцем зиркнув на них між плесканням по кишенях.
– А, це спусковий гачок, – відповів він. – Який, як ви бачите, треться об кремінь і…
– Файно.
Спалахнуло полум’я, і вихопилась куля чорного диму.
– Ой, леле, – промовив Леонард.
Вартові обернулися, боячись того, що зараз побачать. Ракета просвистіла через усю вуличку, залетівши комусь у вікно.
– А… Наступного разу потрібно не забути в цілях безпеки зробити на ракеті напис «Цим кінцем догори», – мовив Леонард. – Так, де мій записник?..
– Гадаю, нам краще піти, – сказав Колон, задкуючи. – І то хутко.
Всередині будинку стався вибух зірочок і кульок на радість молодим і старим, але не тролю, який якраз відчинив двері.
– А, справді? – спитав Леонард. – Що ж, якщо нам важлива швидкість, у мене є дуже цікаве креслення двоколісного…
Вартові, не змовляючись, взяли його попід руки, підняли над землею і дали драла.
– Ой, леле, – прорік Леонард, якого тягнули назад.
Вартові пірнули у бічну вуличку, з тихим професіоналізмом хутко звиваючись між інших провулків.
Зрештою вони приперли Леонарда до стіни і стали вдивлятися в кінець вулиці.
– Все чисто, – повідомив Ноббі. – Вони побігли в інший бік.
– Атож, – мовив Колон. – Тепер скажіть мені, чим ви думали? Може, ви і геній, пане з Квірма, але коли погрожуєте людям, у вас розуму не більше, ніж у надувної качки.
– Я трохи дурко, чи не так? – погодився Леонард. – Але я благаю вас піти зі мною. Змушений визнати, я вважав, що, будучи воїнами, ви краще зрозумієте силу…
– Ну, так, ми воїни, – сказав сержант Колон. – Але…
– А у вас ще є такі ракети? – запитав Ноббі, знову примостивши трубу собі на плече. В його очах з’явився той особливий вогник маленького мужчинки, в руках у якого опиняється величезна зброя.
– Можливо, – відповів Леонард, і вогник у його очах спалахнув тим божевільним блиском невиннятка, яке думає, що всіх перехитрило. – Може, підемо перевіримо? Розумієте, мені звеліли доправити вас всіма можливими способами.
– Мене влаштовує підкуп, – мовив Ноббі. Він приставив око до прицілу в трубці й взявся «піх-пахкати».
– Хто звелів? – запитав Колон.
– Правитель Ветінарі.
– Ми потрібні Патрицію?
– Так. Він сказав, що ви володієте особливими якостями і маєте прийти без зайвих розмов.
– У палац? Я чув, він дав чосу.
– О, ні. В ем… на… е… пристань…
– Особливі якості, кажете? – мовив Колон.
– Е, сержанте… – почав було Ноббі.
– Послухай, Ноббі, – важливо мовив Колон. – Ми заслуговуємо на визнання, ти це знаєш. Досвідчені офіцери – кістяк правоохоронних органів. Мені здається, – вів далі він, – мені здається, що це той випадок, коли настане час, прийде герой.
– Коли він приходить?
– Я про нас говорю. Чоловіків з особливими якостями.
Ноббі кивнув, але дещо неохоче. В багатьох аспектах він значно ясніше думав за свого старшого сержанта, і його бентежили оті «особливі якості». Коли тебе обирають за твої «особливі якості» – це однаково, що приносять в жертву.
Та і що такого особливого в «особливих якостях»? У морських блюдечок є особливі якості.
– Ми знову працюватимемо під прикриттям? – запитав Колон.
Леонард моргнув.
– Скажімо… так, велика частина плану зосереджена саме на слові «під». Еге ж.
– Сержанте…
– Тихо будь, капрале, – Колон підтягнув Ноббі ближче до себе. «Під прикриттям» означає, що нас ніхто не заріже і не застрелить, правильно? – прошепотів він. – А чого понад усе не хоче професійний солдат?
– Щоб його зарізали чи застрелили, – на автоматі випалив Ноббі.
– Правильно! Тож рушаймо, пане Квірм! Час настав!
– Чудово! – мовив Леонард. – Скажіть мені, сержанте, ви трохи морячок?
