Текст книги "Джинґо"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)
Словом, йому був з нього зиск. Якщо Патриція і можна було з кимось порівняти, то хіба що з політичним еквівалентом літньої пані, яка не викидає мотузки, бо ніколи не знаєш, коли вони стануть в пригоді.
Зрештою, неможливо підготуватися до кожної непередбачуваної обставини, бо це означає, що ви знаєте, що має статися, а якби ви знали, що має статися, то певно би подбали про те, щоб цього не сталося, принаймні не з вами. Тож Патрицій ніколи не планував. Плани завжди ставали на заваді.
І врешті-решт він утримував Леонарда, бо з ним легко розмовляти. Той ніколи не розумів, про що говорить правитель Ветінарі, бо його бачення світу було таким же вигадливим, як у каченяти зі струсом мозку, та й тим паче він ніколи не слухав. А відтак був неперевершеним співрозмовником. Зрештою, коли ви звертаєтесь до когось по пораду, то вже точно не тому, що хочете, щоб вам її дали. Ви просто хочете, щоб хтось був поруч, поки ви говорите самі з собою.
– Я якраз заварив чаю, – мовив Леонард. – Почаюємо?
Він прослідкував за поглядом Патриція, який прикипів до коричневої плями, що тягнулася по всій стіні і закінчувалась зіркою розплавленого металу в стелі.
– Боюся, з автоматичним чайним двигуном щось пішло не так, – сказав він. – Доведеться самому заварити.
– Так мило з вашого боку, – мовив правитель Ветінарі.
Він усівся поміж мольбертів, і поки Леонард порався біля каміну, взявся розглядати найсвіжіші ескізи. Леонард шкрябав ескізи так само несвідомо, як інші люди шкробались; геніальність – певний вид геніальності – злітав з нього, як лупа. Серед начерків було зображення чоловіка, який малює; лінії, що окреслювали його, були такі чіткі, немов він оживав з паперу. А довкола нього – бо Леонард не залишав живого місця на папері – були інші, безладно розсипані начерки. Великий палець. Ваза з квітами. Прилад, вочевидь призначений для підточування олівців за допомогою сили води…
Ветінарі знайшов те, що шукав, у нижньому лівому куті, між начерком новітнього болта і ножа для устриць. Воно, чи щось дуже на нього схоже, завжди було десь серед начерків.
Одна з особливостей, що робила Леонарда таким рідкісним експонатом і тримала його під таким надійний замком, полягала в тому, що він справді не бачив жодної різниці між великим пальцем, трояндами, стругалкою і цим.
– А, мій автопортрет, – мовив Леонард, повернувшись із двома горнятками.
– Так, атож, – озвався Ветінарі. – Але мене більше зацікавив ось цей начерк. Бойова машина…
– А, це? То пусте. А ви колись помічали, як роса на трояндах…
– Ось ця частина… для чого вона? – урвав його Ветінарі, наполегливо тицяючи пальцем в аркуш.
– А, це? Просто важіль для метання ядер з розплавленої сірки, – пояснив Леонард, взявши тарілку з кексами. – За моїми підрахунками, якщо від’єднати конвеєрну стрічку від ведучих коліс і натомість закрутити лебідку з допомогою бика, вона може вистрілити майже на пів милі.
– Справді? – запитав Ветінарі, розглядаючи акуратно пронумеровані запчастини. – І це можна побудувати?
– Це? О так. Макарунчика не бажаєте? Теоретично.
– Теоретично?
– Насправді ніхто в житті цього не зробить. Лити незгасний вогонь на голови братського народу? Нізащо! – Леонард бризнув макарунними крихтами. – Вам не знайти майстра, який би це побудував, чи солдата, який би потягнув за важіль… Це запчастина 3(б) на плані, ось тут, погляньте…
– А, так, – мовив Ветінарі. – В будь-якому разі, – додав він, – я бачу, що цими велетенськими важелями неможливо управляти, не зламавши…
– Багатошарова плита, виготовлена з висушеного ясеня і тиса, скріплена спеціальними сталевими болтами, – хутко мовив Леонард. – Я провів кілька підрахунків, прямо під начерком променя на краплі дощу. Так, суто розумова вправа.
Ветінарі пробігся очима по кількох рядках Леонардового павучого дзеркального письма.
– О, так, – сказав він похмуро і відклав убік аркуш. – Я вже казав, що хапонська ситуація надміру політична? Принц Кадрам намагається зробити всього чим побільше і чим хутчіш. Йому потрібно зміцнити свої позиції. Він покладається на підтримку, яка має дещо мінливий характер. Я так розумію, проти нього зараз ведуть змови.
– Справді? Люди таким часто так чинять, – прорік Леонард. – Я тут, між іншим, недавно досліджував павутини і знаю, що вас це може зацікавити: виявляється, їхня міць відносно їхньої ваги набагато більша, ніж у наших найміцніших сталевих дротів. Правда ж, чарівно?
– І яку зброю ви надумали з них виготовляти? – запитав Патрицій.
– Даруйте?
– Та нічого. Просто думки вголос.
– Ви навіть не торкнулися свого чаю, – мовив Леонард.
Ветінарі роззирнувся по кімнаті. У ній було повно… всього. Трубки і дивацькі повітряні змії, і щось схоже на скелети древніх чудовиськ. На думку Ветінарі, одним із Леонардових достоїнств в щонайсправжнісінькому сенсі цього слова була його дивна неуважність. Не те, щоб йому все швидко набридало. Здавалося, йому ніщо не набридає. Та оскільки його завше цікавило все на світі, в кінцевому результаті експериментальний прилад для патрання людей з відстані ставав ткацьким станком, що врешті-решт перетворювався на прилад для визначення питомої ваги сиру.
Він втрачав фокус так само легко, як кошеня. Приміром, уся та історія з аеропланом. Зі стелі ще дотепер звисали гігантські кажанячі крила. Патрицій дуже радо дозволив йому пустити свій час на цю ідею, тому що всім і так було очевидно, що людина не може так сильно змахувати крилами.
Йому не було чого хвилюватися. Леонард сам себе відволікав. Він купу часу витратив на розробку спеціального підноса, з якого люди могли б їсти в повітрі.
Воістину невинний чоловік. І тим не менш якась крихітна його частина завжди, завжди робила начерки цих страшенно заманливих двигунів з їхніми клубами диму та ретельно пронумерованими інженерними кресленнями…
– Що це таке? – запитав Ветінарі, показуючи на ще одну карлюку. Вона зображала чоловіка з великою металевою кулею в руці.
– Це? Іграшка, не більше. Працює за рахунок дивних властивостей цілком непридатних матеріалів. Їм не подобається, коли їх стискають. Тож вони вибухають. На раз-два.
– Ще одна зброя…
– В жодному разі, мій лорде! Її неможливо використовувати як зброю! Втім, я думав, що вона знадобиться у гірській промисловості.
– Справді…
– Коли треба бурити крізь гору.
– Скажи, – мовив Ветінарі, відклавши також і цей папірець, – у тебе, бува, немає рідні в Хапонії?
– Думаю, що ні. Моя родина поколіннями жила в Квірмі.
– А. Добре. Але…в Хапонії живуть дуже розумні люди, правда?
– О, з багатьох дисциплін написано цілі манускрипти. Приміром, з ювелірної справи.
– Ювелірна справа… – Патрицій зітхнув.
– І, звісно, з алхімії. «Principia Explosia» Аффіра Ал-Хіми була фундаментальною працею впродовж більше сотні років.
– Алхімія, – похмуро вимовив Патрицій. – Сірка і тому подібне…
– Так, атож.
– Але судячи з твоїх слів, ці головні відкриття зробили давним-давно… – правитель Ветінарі звучав як людина, що силкується побачити світло в кінці тунелю.
– Безсумнівно! Я був би вражений, якби вони суттєво не просунулись вперед! – радісно мовив Леонард із Квірма.
– Ага… – Патрицій злегка обм’якнув у кріслі. Виявилось, що світло в кінці тунелю – пожежа.
– Видатний народ, якому є ще що запропонувати, – мовив Леонард. – Я завжди думав, справа в пустелі. Вона змушує швидше думати і дає розуміння того, що життя плинне.
Патрицій перегорнув ще одну сторінку. Між начерком пташиного крила та ретельним зображенням шарового з’єднання була невеличка замальовка чогось зі шпичастими колесами та обертальними лезами. А ще був прилад для буріння крізь гору…
– Для цього пустелі не треба, – сказав він і, знову зітхнувши, відсунув папери вбік. – Ти чув про зниклий континент Лешп? – запитав він.
– О, так. Робив там деякі начерки пару літ тому, – сказав Леонард. – Пригадую дуже цікаві аспекти. Ще чаю? Боюся, попередній вже охолонув. Може, ви прийшли по щось конкретне?
Патрицій потер перенісся.
– Не впевнений. У нас тут назріває одна проблемка. Думав, ти зможеш допомогти. На жаль, – Патрицій знову зиркнув на начерки, – мені здається, ти можеш, – він підвівся, поправив мантію і видавив із себе усмішку. – У тебе є все необхідне?
– Не завадило б ще трохи дротів, – поросив Леонард. – А ще в мене закінчилася палена умбра.
– Тобі все миттю принесуть, – пообіцяв Ветінарі. – А тепер, з твого дозволу…
Він вийшов із кімнати.
Леонард радісно кивнув, прибираючи зі столу горнятка. Він відніс проклятий двигун внутрішнього згорання на купу металобрухту коло невеличкого горна, затим дістав драбину і вийняв зі стелі поршень.
Тільки-но він витягнув мольберт, щоби взятися за розробку нового дизайну, як почув далеке дріботіння. Звучало так, ніби хтось біжить, але час від часу спиняється, щоб перестрибнути вбік на одній нозі.
Тоді запала пауза, ніби хтось зупинився, щоби поправити одяг і відхекатися.
Відчинились двері, і до кімнати повернувся Патрицій. Він сів і уважно глянув на Леонарда з Квірма.
– Що ти робив? – запитав він.
Ваймз усе крутив і вертів ту гвоздику під збільшувальним склом.
– Я бачу сліди від зубів, – сказав він.
– Саме так, сер, – відповіла Малодупко, сама-одна цілим судово-медичним відділом Варти. – Схоже, хтось жував її, як зубочистку.
Ваймз відкинувся у кріслі.
– Я би сказав, – почав він, – що востаннє її торкався смаглявий чоловік приблизно мого зросту. У нього було кілька золотих зубів. І борода. І дещо косе око. І шрами на лиці. Мав при собі чималеньку зброю. Я би сказав, загнуту. А на голові в нього було те, що ми називаємо тюрбаном, бо рухався він надто повільно як на борсука.
Малодупко була вражена.
– Розслідування – як азартна гра, – мовив Ваймз, поклавши гвоздику. – Ключ до успіху – наперед знати переможця. Дякую, капрале. Запишіть цей опис і подбайте, будь ласка, щоб усі отримали по копії. Його звати Ахмед-71-година, бозна-чому. А тоді підіть трохи відпочиньте.
Ваймз повернувся до Моркви з Анґвою, які забилися в крихітній кімнатчині, й кивнув дівчині.
– Запах гвоздики привів мене аж до пристані, – мовила вона.
– А тоді?
– А тоді я його загубила, сер. – Анґві було ніяково. – В мене не виникло жодних проблем на рибному ринку, сер. Ані в кварталі м’ясників. А тоді він привів мене на ринок з прянощами…
– А. Ясно. А після того слід загубився?
– Певною мірою, сер. Слід розходився у п’ятдесяти різних напрямках. Пробачте.
– Нічого не поробиш. Моркво?
– Я зробив, як ви сказали, сер. Відстань від верхівки Оперного театру до мішеней практично дорівнює відстані пострілу у Принца. Я скористався таким самим луком, що й стрілець, сер…
Ваймз здійняв пальця. Морква якусь мить витріщався, а тоді повагом мовив:… як… той, що ви знайшли біля нього…
– Гаразд. І?
– Це «Влучностріл П’ять» виробництва фірми «Бурлі та Міцнорук», сер. Професійний лук. З мене не найкращий лучник, але я принаймні можу влучити з такої висоти. Проте…
– Я розумію, до чого ти хилиш, – перебив його Ваймз. – Ти рослий хлопчина, Моркво. Наш покійний Оссі мав руки, як у Ноббі. Я міг обхопити їх одною долонею.
– Саме так, сер. У лука сила натягу сто фунтів. Сумніваюся, що він був у змозі навіть відтягнути тятиву.
– Не хотів би я бачити його потуги. Святі небеса… з такого лука, як цей, він хіба би собі в ногу міг поцілити. Між іншим, як гадаєте, вас там хтось бачив?
– Сумніваюсь, сер. Я стояв якраз між коминами і витяжками.
Ваймз зітхнув.
– Капітане, думаю, навіть якби ви стріляли з підвалу опівночі, його світлість наступного ранку спитав би: «Не затемно було?».
Він вийняв з кишені знімок, що вже добряче пом’явся. На ньому був зображений Морква – чи радше Морквині рука та вухо – який біг у напрямку процесії. І серед людей із процесії, що озиралися на нього, було обличчя Принца. І жодного натяку на Ахмеда-71-годину. Він був на званій вечері, чи не так? А потім усі юрмилися біля дверей, мінялися місцями, ставали одні одним на мантії, бігали до вбиральні, наштовхувались одні на одних… Він міг куди завгодно піти.
– А як тільки ви підбігли до Принца, він упав? Зі стрілою в спині? Лицем до вас?
– Саме так, сер. Я в цьому переконаний. Звісно, довкола юрмились люди…
– Виходить, йому вистрілив у спину чоловік, який стояв лицем до нього і ніяк не міг скористатися луком, з якого він не стріляв у нього з протилежного боку…
Хтось постукав у вікно.
– Це Ринва, – мовив Ваймз, не озираючись. – Я послав його з дорученням…
Ринва так до кінця і не влився в колектив. Справа не в тому, що він погано ладнав з людьми – він з ними майже не перетинався, хіба їх заносило вище, скажімо, ніж на другий поверх. Констебль Ринва вартував на дахах. Дуже повільно. Якось він завітав на вечірку Вартової Вепроночі й залив собі у вуха підливку, щоби проявити готовність розважитись, але ґорґульї, будучи у приміщенні, ще й на першому поверсі, починають дуже нервувати, і він невдовзі вилетів через димар, а сумне відлуння його дудки-пищалки ще всю ніч котилось поміж засніжених дахів.
Зате ґорґульї добре вартували і мали гарну пам’ять, а ще були дуже-дуже терпеливі.
Ваймз відчинив вікно. Рухаючись ривками, Ринва увіпхнувся всередину, а тоді хутко забрався на краєчок Ваймзового стола, зручно там умостившись.
Анґва з Морквою витріщалися на стрілу, яку її ґорґулья тримав у руці.
– О, так тримати, – похвалив його Ваймз тим самим рівним голосом. – Де ти її надибав, Ринво?
Ринва пролопотів вервечку гортанних звуків, притаманних лише тим, у кого замість рота – круглий отвір.
– У стіні на третьому поверсі крамнички на площі Розбитих місяців, – переклав Морква.
– ’ешк, – додав Ринва.
– Це менше половини відстані до площі Сатор, сер.
– Ясно, – мовив Ваймз. – Якийсь куцепердик намагається натягнути тятиву важезного лука, і стріла летить бозна-куди… Дуже тобі дякую, Ринво. Очікуй на тижні ще голуба.
– ’нкорр, – подякував Ринва і видряпався назад через вікно.
– Дозвольте, сер? – запитала Анґва. Вона взяла у Ваймза стрілу і, заплющивши очі, обережно її понюхала.
– О, так… Оссі, – мовила вона. – Стріла аж пропахла ним…
– Дякую, капрале. Що і треба було довести.
Морква взяв стрілу в перевертня і критично її оглянув.
– Гм. Пір’я павича і металевий наконечник. Таке купують аматори, бо вірять, що станеться диво, і вони почнуть краще стріляти. Яскрава цяцька.
– Так, – мовив Ваймз. – Моркво, Анґво… я доручаю цю справу вам.
– Сер, але я не розумію, – мовив Морква. – Я спантеличений. Здається, ви казали, що розслідуванням займаються Фред із Ноббі?
– Так, – підтвердив Ваймз.
– Але ж…
– Сержант Колон і капрал Ноббс розслідують, чому покійний Оссі намагався вбити Принца. І знаєте, що? Вони знайдуть безліч зачіпок. Я це просто знаю. Нутром чую.
– Але ж ми знаємо, що він не міг… – почав було Морква.
– Правда, весело? – урвав його Ваймз. – Не хочу, щоб ви заважали Фреду. Просто… розпитуйте людей. Запитайте в Це-Я-Зробив Дункана чи Сідні Кособокого, ті завжди тримають вухо гостро. Чи в Порадниць або Лілі Добропори. Чи в пана Повзуна, давненько його не було видно, але…
– Він помер, сер, – повідомив Морква.
– Що, Смердючий Повзун? Коли?
– Минулого місяця, сер. На нього впав ліжковий каркас. Нагла смерть, сер.
– Ніхто мені не сказав.
– Вам було не до цього, сер. Але ви докинули трохи грошей у конверт, з яким носився Фред, сер. Десять доларів, що, відмітив Фред, було дуже щедро.
Ваймз зітхнув. Точно, конверти. Останнім часом Фред тільки те й робив, що розгулював з конвертами. То хтось помер, то якийсь товариш із Варти втрапив у халепу, чи проводили лотерею, чи знову забракло грошей на чай, чи ще якесь заплутане пояснення… Тож Ваймз без питань здавав гроші. Найпростіший спосіб.
Старий Смердючий Повзун…
– Вам слід було про це сказати, – дорікнув він.
– Ви тяжко працювали, сер.
– Може, маєте ще якісь вуличні новини, про які я не знаю, капітане?
– Наче не пригадую, сер.
– Гаразд. Що ж… дивіться, в який бік дме вітер. Дуже уважно. І нікому не довіряйте.
У Моркви був схвильований вигляд.
– Ем… я ж можу довіряти Анґві, правда? – запитав він.
– Ну, звісно, ви…
– І вам, імовірно.
– Мені – так, вочевидь. Це навіть не обго…
– Капралу Малодупко? Вона може бути дуже корисною…
– Смішинці, так, звісно, можете довіряти…
– Сержанту Щебеню? Я завжди вважав, що йому можна довір…
– Щебінь, так, він…
– Ноббі? А йому я…
– Моркво, здається, він не те мав на увазі, – мовила Анґва, смикаючи його за руку.
Морква занепав духом.
– Мені ніколи не імпонували… ну, знаєте, всякі непорядні витівки, – пробубнів він.
– Жодних доповідей, – мовив Ваймз, вдячний за це маленьке помилування. – Це… неофіційне завдання. Але офіційно неофіційне, якщо ви розумієте, про що я.
Анґва кивнула. Морква і далі сидів як у воду опущений.
Вона перевертень, думав Ваймз, звісно, вона розуміє. Але і від людини, яка, формально, є ґномом, очікується, що вона має уявлення про хитрощі.
– Просто… слухайте, про що говорять на вулицях, – мовив Ваймз. – Вулицям усе відомо. Поговоріть зі… Сліпим Г’ю…
– Боюся, що він упокоївся минулого місяця, – мовив Морква.
– Хіба? Але ніхто мені не сказав!
– Здається, я надіслав вам телеграму, сер.
Ваймз винувато глипнув на свій захаращений стіл і стенув плечима.
– Спокійно все вивчайте. Копайте вглиб. І нікому не… Майже нікому не довіряйте. Домовились? Тільки надійним людям.
– Ну ж бо, відчиняйте! Варта турбує!
Капрал Ноббс смикнув сержанта Колона за рукав і прошепотів йому щось на вухо.
– Не Варта турбує! – виправився Колон, знову загрюкавши в двері. – Нічого пов’язаного з Вартою! Ми звичайні цивільні, ясно?
Двері трохи відслонилися.
– Так? – немов брязнув дрібними монетками голосок.
– Маємо до вас кілька запитань, добродійко.
– Ви з Варти? – запитав голос.
– Ні! Здається, я тільки-но поя…
– Вали звідси, лягавий!
І двері з гуркотом захряснулись.
– Ми точно в правильному місці, сержанте?
– Гаррі Каштанчик казав, що бачив, як сюди заходив Оссі. Ну ж бо, відчиніть!
– На нас усі дивляться, сержанте, – зауважив Ноббі. По всій вулиці повідчиняли двері та вікна.
– Не називай мене сержантом, коли ми у цивільному!
– Правду кажеш, Фреде.
– Клич мене… – Колон завагався щодо свого статусу. – Що ж, для тебе я Фредерік, Ноббі.
– І вони хихотять, Фред… е… ріку.
– Ми не хочемо підняти всіх на вуха, Ноббі.
– Правильно, Фредеріку. І можеш кликати мене Сесіль, дякую.
– Сесіль?
– Це моє ім’я, – холодно відповів Ноббі.
– Хай буде по-твоєму, – мовив Колон. – Просто не забувай, хто тут старший цивільний, гаразд?
Він знову загрюкав у двері.
– Ми чули, ви здаєте кімнату, добродійко! – прокричав він.
– Геніально, Фредеріку! – похвалив його Ноббі. – Це було збіса геніально!
– Ну, я ж усе-таки сержант, правильно? – прошепотів Колон.
– Ні.
– Е… та… точно… але ти щоб не забував, ясно?
Двері миттю відчинилися.
Лице жіночки, що стояла по той бік дверей, застигло в гримасі, яка не змінювалася роками – її немов виліпили з масла, а тоді залишили на сонці. Але її волосся було непідвладне віку. Воно було дико рудої барви і збите на маківці страшною грозовою хмарою.
– Кімната? Так би зразу і сказали, – мовила вона. – Два долари в тиждень, заборонено приносити тварин, готувати, водити дівиць після шостої ранку, якщо вам не підходить, є ще тисячі охочих, ви з цирку? У вас такий вигляд, ніби ви з цирку втекли[8]8
З цивільним одягом виникли проблеми. Все своє життя двоє чоловіків провели в уніформах. Єдиний костюм сержанта Колона був колись куплений у чоловіка на тринадцять кілограмів легшого і на десять років молодшого, тож від того натягу на ньому аж тріщали ґудзики; а цивільним одягом Ноббі був обвішаний дзвониками і стрічками костюм, якого він вдягав як провідний член Анк-морпоркського товариства фольклорних танців і співів. За ними хвостиком вчепилась дітлашня, щоб побачити, де відбуватиметься вистава. – Прим. авт.
[Закрыть].
– Ми… – почав Колон і затнувся. Безсумнівно, існувало ще чимало професій, крім поліцейських, але зараз йому нічого не спадало на думку.
– …актори, – закінчив Ноббі.
– Тоді з вас завдаток на тиждень вперед, – уточнила жінка. – І щоб без гидких чужоземних звичок. Це пристойний будинок, – додала вона всупереч наявним доказам.
– Нам би спершу побачити кімнату, – попросив Колон.
– О, ви перебірливі, еге?
Вона повела їх нагору.
Кімнатчина, яку так передчасно звільнив Оссі, була невеличка і порожня. На прибитих до стіни гвіздках висіло кілька одежин, а гора обгорток і пакетів з жирними плямами вказувала на те, що Оссі був людиною, яка купляла харч на вулиці.
– Чиї це речі? – запитав сержант Колон.
– О, його тут вже немає. Я попереджала його, що вижену, якщо він не заплатить. Я все викину до вашого заселення.
– Ми самі повикидаємо, – пообіцяв сержант Колон. Покопирсавшись у капшукові, він витягнув звідти кілька доларів. – Прошу, міс…?
– Місіс Тринька, – представилась місіс Тринька. Вона скоса на них зиркнула. – Ви вдвох оселяєтеся чи як?
– Нє, я його охороняю, – сказав Колон, дружно до неї вишкірившись. – А то не має відбою від жінок, яких аж притягує його сексуальний магнетизм.
Місіс Тринька строго зиркнула на шокованого Ноббі і квапливо вийшла за двері.
– Нашо ти це сказав? – запитав Ноббі.
– Ми ж її позбулись, чи не так?
– Ти на мене наїхав, і не думай навіть заперечувати! Це тому, що я зараз переживаю емоційну як‑її-там, еге ж?
– Це всього лише жарт, Ноббі. Всього лише жарт.
Ноббі зазирнув під вузеньке ліжко.
– Овва! – вигукнув він, і всякі емоційні як‑їх-там як рукою зняло.
– Що таке? Що таке? – запитав Колон.
– Схоже на цілу колекцію «Луків та стріл»! І… – Ноббі витягнув на світло ще один стосик абияк надрукованих журналів, – тут є «Воїн удачі», дивися! І «Зручні облогові машини»…
Колон гортав сторінку за сторінкою з дуже схожими людьми з дуже схожою зброєю особистого знищення в руках.
– Треба бути трохи того, щоби цілими днями таке читати, – сказав він.
– Ага, – погодився Ноббі. – Ой, не клади цей назад. Це серпневий випуск, якого в мене нема. Постривай, там ще якась скринька…
Він виліз з-під ліжка, тягнучи за собою невеличку скриньку. Вона була на замку, але дешевий метал прогнувся, коли він випадково підважив кришку.
Засяяли срібні монети. Багато-пребагато монет.
– Упс… – він пробубнів. – У нас проблеми…
– Це хапонські гроші! – вигукнув Колон. – Буває, люди замість пів долара решти підсовують ось це. Подиви, скільки кучерявих літер!
– Великі проблеми, – мовив Ноббі.
– Ні, ні, ні, це Зачіпка, яку ми знайшли під час ретельних пошуків, – заперечив сержант Колон. – Ми точно отримаємо відзнаку, коли пан Ваймз про це дізнається!
– Як думаєш, скільки тут?
– Має бути на сотні і сотні доларів, – відповів Колон. – А для хапонця це чимало. В Хапонії на долар можна рік жити, як король.
– Не такі вже й ретельні були пошуки, – непевно прорік Ноббі. – Я тіки зазирнув під ліжко.
– Так, але це тому, що ти натренований, – запевнив його Колон. – Звичайний цивільний про таке б навіть не подумав, правда? Ах, все починає набувати сенсу!
– Хіба? Нащо хапонцям платити йому гроші, щоб він убив хапонця? – запитав Ноббі.
Колон постукав себе збоку по носі.
– Політика, – прорік він.
– А, політика, – сказав Ноббі. – А, ну, політика. Ясно. Політика. Ага. То нащо?
– От-от, – знову мовив Колон, постукавши з іншого боку.
– Чо’ ти в носі колупаєшся, сержанте?
– Я по ньому стукаю, – строго відрубав Колон. – Це щоб показати, що я в курсі.
– В носі, – радісно виправив його Ноббі.
– Це так у їхньому стилі – провертати якісь хитромудрі дільця, – сказав Колон.
– Платити нам, щоб ми вбили їх? – запитав Ноббі.
– Розумієш, тут клоцають якесь хапонське цабе, а тоді вони надсилають злісну записку зі словами: «Ви вбили наше велике цабе, ви – чужорідні сучі небожі, ми оголошуємо війну!» – ясно? Бездоганний привід.
– Хіба потрібний привід для війни? – спитав Ноббі. – Тобто, кому він потрібний? Хіба не можна просто сказати: «У тебе купа грошей і земель, зато в мене є велика шпага, так шо давай ділися, бігом?». Я б так зробив, – мовив воєнний стратег, капрал Ноббс. – І то, сказав би це вже після того, як напав.
– Та, але це тому, що ти не тямиш у політиці, – мовив Колон. – Так більше ніхто не робить. Запам’ятай мої слова, ця справа аж просякнута політикою. Саме тому старий Ваймз доручив її мені, можеш навіть не сумніватися. Політика. Юний Морква – він-то молодець, але в таких делікатних політичних ситуаціях потрібна людина з житейським досвідом.
– Ти так файно розбираєшся у цьому носостуканні, – сказав Ноббі. – А я щось не можу втрапити.
Але він щось чув, якщо не носом, то тим маленьким органом, що ганяє його кров по всьому тілу. Щось було не так. Все в житті Ноббі було не так, тож він дуже добре знав це відчуття.
Він підняв очі на голі стіни, а тоді глянув униз на неотесаний паркет.
– На підлозі є трохи піску, – зауважив він.
– Значить, це ще одна Зачіпка, – радісно мовив Колон. – Тут побував хапонець. Крім піску в Хапонії більше ні чорта немає. Він приніс його в сандалях.
Ноббі відчинив вікно. Воно виходило на ледь похилий дах. Хтось міг вилізти через нього, а потім чкурнути по черепиці у лабіринт коминів.
– Він міг залазити в кімнату через вікно і через нього ж вилазити, сержанте, – він припустив.
– Слушна думка, Ноббі. Запиши це. Таємні змови і скрадання.
Ноббі зиркнув униз.
– Глянь, Фреде, за вікном лежить скло…
Сержант Колон підійшов до пошкодженого вікна. Одна із шибок була розбита. Черепиця виблискувала склом.
– Це також може бути зачіпкою, га? – з надією спитав Ноббі.
– Ще б пак, – відповів сержант Колон. – Бачиш, скло посипалось назовні? Всім відомо, що треба глядіти туди, де посипалось скло. Гадаю, він просто перевіряв лук, з якого ненароком вилетіла стріла.
– Як розумно, сержанте, – мовив Ноббі.
– Це аналізування, – пояснив Колон. – Недостатньо просто дивитися на речі, Ноббі. Треба ще й мислити логічно.
– Сесіль, сержанте.
– Фредерік, Сесілю. Пішли, здається, ми незле попрацювали. Старий Ваймз хотів чимшвидше отримати доповідь.
Ноббі визирнув із розбитого вікна. Дах упирався в торцеву стіну куди більшого складу. На якусь мить він спіймав себе на думці, що мислить не так логічно, але аргументував це тим, що він – простий капрал і мислить, як капрал, і його хід думок явно програє сержантському, тож він тримав особисті думки при собі.
Коли вони спустилися вниз, місіс Тринька підозріло за ними пантрувала з ледь прочинених дверей в дальньому кінці коридору, вочевидь готова їх захряснути при першому ж натяку на сексуальний магнетизм.
– Я навіть не знаю, де той сексуальний магніт дістати, – пробубнів Ноббі. – А вона навіть не засміялася.
…Також ми обійшли лучні крамниці на вулиці Вправних ремісників і показали іконограф чоловікові з фірми Бурлі й Міцнорук, який підтвердив, що то він, тобто Покійний…
– О, господи… – вуста Ваймза злегка заворушилися, коли його погляд знову ковзнув на початок сторінки.
…також крім хапонських грошей, можна ствержувати, що там був і сам хапонець, наприклад, через пісок на підлозі…
– В нього досі був пісок у сандалях? – пробубнів Ваймз. – Святі небеса.
– Семе?
Ваймз відірвався від читання.
– Твій суп охолоне, – мовила леді Сибіл з іншого кінця столу. – Ти вже п’ять хвилин тримаєш повну ложку супу.
– Пробач, люба.
– Що ти читаєш?
– Та так, невеличкий шедеврик, – відповів Ваймз, відсуваючи вбік доповідь Фреда Колона.
– Цікаво, так? – дещо кисло запитала леді Сибіл.
– Ні з чим не зрівняється, – мовив Ваймз. – Єдине, чого вони не знайшли, це жменьку фініків і верблюда під подушкою…
Його шлюбний радар дещо з запізненням вловив холодок на другому кінці столу.
– Ем, люба, щось не так? – запитав він.
– Ти пам’ятаєш, Семе, коли ми востаннє вечеряли разом?
– У вівторок, хіба ні?
– Ми тоді були на званому обіді Гільдії торговців, Семе.
Ваймз поморщив брову.
– Але ти теж там була, чи не так?
Ледь вловна зміна в атмосфері дому підказувала йому, що це не найкраща відповідь.
– Після чого ти звідти кулею вилетів через ту справу з цирульником на Осяйній вулиці.
– Свіні Джонс, – мовив Ваймз. – Ну а що, він убивав людей, Сибіл. На його виправдання можна було сказати, що він ненароком. Бо попросту не вмів голити…
– Але я переконана, тобі не обов’язково було йти.
– Охорона правопорядку – робота цілодобова, люба.
– Тільки для тебе! Твої констеблі відпрацьовують свої десять годин і – до побачення. А ти завжди працюєш. Це недобре для тебе. Ти цілими днями бігаєш туди-сюди, а коли я прокидаюся посеред ночі, подушка біля мене завжди холодна…
В повітрі повисла багатокрапка, привиди несказаних слів. «Дрібнички, – думав Ваймз. – З них починається війна».
– Моїй роботі кінця-краю немає, Сибіл, – сказав він якомога спокійніше.
– Роботи завжди було чимало. І чим більша Варта, тим більше роботи, ти не помічав?
Ваймз кивнув. Так і було. Розклад чергувань, квитанції, записки, доповіді… може, Варта і не сильно впливала на місто, а от на кількість дерев – безсумнівно.
– Ти повинен делегувати, – сказала леді Сибіл.
– Він те саме каже, – пробубнів Ваймз.
– Даруй?
– Думки вголос, люба. – Ваймз відсунув документи вбік. – Ось що я тобі скажу… може, залишимось сьогодні вдома? – запропонував він. – У нас у вітальні гарно горить…
– Е… ні, Семе, не горить.
– Що, юний Фортрайт не запалив камін? – Фортрайт був Боєм; Ваймз і гадки не мав, що це офіційна посада слуги, але в обов’язки Боя входило розпалювати камін, мити вбиральні, допомагати садівнику і перебирати на себе вину.
– Він подався в барабанники в полк герцога Еорльського, – сказала леді Сибіл.
– І він туди ж? А здавався таким кмітливим хлопцем! Хіба він не замалий для цього?
– Він сказав, що прибреше про свій вік.
– То заодно хай набреше про свій музичний дар. Я чув, як він свистить, – Ваймз струснув головою. – Що спонукало його втнути подібну дурницю?
– Сподівається вразити дівчат уніформою.
Сибіл ніжно йому всміхнулася. Ідея провести вечір вдома раптом видалась дуже привабливою.
– Що ж, знайти дрова – справа нехитра, – прорік Ваймз. – А тоді ми замкнемо двері й…
Одні з вищезгаданих дверей задрижали від несамовитого грюкання.
Ваймз піймав на собі погляд Сибіл.
– Та йди вже. Відчиняй двері, – зітхнула вона й сіла.
Всередину увійшла страшенно захекана капрал Малодупко.
– Вам… треба поспішити… сер… на цей раз… це вбивство!
Ваймз безпорадно глипнув на дружину.
– Звісно, тобі треба йти, – сказала вона.
Анґва розчісувалась перед дзеркалом.
– Мені це не подобається, – сказав Морква. – Така поведінка неприпустима.
Вона погладила його по плечі.
– Не переймайся, – сказала вона. – Ваймз усе пояснив. А ти поводишся так, ніби ми робимо щось погане.
– Мені подобається бути вартовим, – мовив Морква, все ще з трауром у голосі. – Потрібно носити уніформу. Бо якщо не носити уніформу, це ніби шпигувати за людьми. Він знає, що я думаю з цього приводу.
Анґва глянула на його коротеньке руде волосся і чесні вуха.
– Я стільки роботи зняв з його пліч, – вів далі Морква. – Йому тепер взагалі не треба патрулювати, але він однаково намагається робити все сам.
– Можливо, він не хоче, щоб ти був аж такий послужливий? – припустила Анґва якомога тактовніше.
– Та й не молодіє він. Я пробував йому на це натякнути.
– Як мило з твого боку.
– Я ніколи не був під прикриттям.
– Тебе і так до пуття не прикрити, – мовила Анґва, накидаючи на себе пальто. Яке полегшення було скинути лати. А ось Моркву так легко не замаскуєш. Зріст, вуха, полум’яне волосся, вираз мускулястої добросердності…
