Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

– О, добре.

– Однак я чув, що не так давно він назвав хапонців найкращими солдатами в світі, сер.

– Справді?

– І додав «коли підпорядковуються білим офіцерам», сер.

– О?

– І ми запропонуємо йому сніданок. Буде дуже неввічливо з його боку відмовитись від нього.

– Яка гарна ідея. У нас достатньо овечих очей?

– Я якраз попросив кухарів, щоб приберегли трохи саме на цей випадок, сер.

– Тоді треба простежити, щоб вони йому попались. Зрештою, він наш почесний гість. Що ж, потрібно зробити все як слід. Постарайся вдати, ніби ти ненавидиш смак холодної сталі.

Хапонці розбили відкритий намет на піску між двох армій. У приємному затінку низький стіл вже стояв накритий. Лорд Іржавський разом із загоном вже більш як пів години чекали. Вони стали і ніяково вклонилися, коли увійшов принц Кадрам. Стоячи довкола намету, хапонські та анк-морпоркські почесні вартові підозріло перезиралися, готові першими завдати удару.

– Скажiть менi… хтось iз вас, джентльмени, розмовля хапонською? – запитав Принц Кадрам після затягнутого офіційного представлення.

Лорд Іржавський натягнуто вишкірявся.

– Шершеннь? – прошипів він.

– Я не дуже зрозумів, що він сказав, сер, – знервовано відповів лейтенант.

– Я думав, ти знаєш хапонську!

– Я вмію читати хапонською, сер. А це не одне і те ж…

– О, не переживайте, – заспокоїв їх Принц. – Як ми кажемо хапонською, i цей клоун очолю армiю?

Обличчя хапонських генералів, що стояли довкруж намету, враз закам’яніли.

– Шершеннь?

– Е. Щось про… володіти, контролювати… е…

Кадрам усміхнувся лорду Іржавському.

– Ніколи раніше не чув про цей звичай, – сказав він. – І часто ви перед битвою зустрічаєтеся зі своїми ворогами?

– Це шляхетний жест, – сказав лорд Іржавський. – Приміром, у ніч перед знаменитою битвою Псевдополя офіцери двох армій відвідали бал леді Селашіль.

Принц запитально зиркнув на генерала Ашала, який кивнув.

– Справді? Вочевидь, нам є чому повчитися. Як каже поет Мошеда, я не вiрю свом очам.

– О, так, – мовив лорд Іржавський. – Хапонська надзвичайно поетична.

– Даруйте, сер, – втрутився лейтенант Шершеннь.

– Що таке, чоловіче?

– Там… е… щось відбувається…

Вдалині виднівся стовп пилу. Щось стрімко насувалося.

– Хвилинку, – мовив генерал Ашал.

Він повернувся з оздобленою металевою трубкою, вкритою кучерявим хапонським письмом. Один її кінець він приставив до ока, а інший звернув на хмару.

– Горяни, – сказав він. – Верблюди і коні.

– Це Пристрій-Що-Збільшує-Речі, чи не так? – запитав лорд Іржавський. – Нічого собі, ви йдете в ногу з часом. Їх тільки минулого року винайшли.

– Я його не купував, мій лорде. Я успадкував його від дідуся… – генерал знову подивився в окуляр. – Їх десь близько сорока.

– Оце так, – пробубнів принц Кадрам. – Підкріплення, лорде Іржавський?

– Їхній… провідний вершник тримає… знамено, все ще скручене, здається…

– Цього не може бути, сер! – вигукнув лорд Іржавський. Лорд Селашіль, який стояв позаду нього, закотив очі.

– …а, тепер він його розгортає… це… білий стяг, сер.

– Хтось хоче здатися?

Генерал опустив підзорну трубу.

– Це не… я не… їм, схоже, не терпиться це зробити, сер.

– Пошліть загін, щоб узяв їх у полон, – розпорядився принц Кадрам.

– Ми зробимо те саме, – квапливо кинув лорд Іржавський, кивнувши лейтенанту.

– А, спільна операція, – мовив Принц.

За кілька секунд дві групи чоловіків відкололися від своїх армій і вирушили на перехоплення.

Всі побачили раптові відблиски сонячного світла з хмари, що насувалася. Вершники їхали зі зброєю.

– Атакувати під знаменом капітуляції? Це… аморально! – вигукнув лорд Іржавський.

– Радше незвично, – сказав Принц.

Три загони могли би зустрітися, якби не той факт, що навіть фахівцям важко було розрахувати відстань, яку може пробігти верблюд. Поки двоє командирів зрозуміли, що треба повертати, вони вже давно мали почати розворот.

– Схоже, ваші люди припустилися помилки, сер, – зауважив лорд Іржавський.

– Знав, що треба було приставити до них білого офіцера, – сказав Принц. – Але… ой, лишенько, схоже, вашим воякам пощастило не більше…

Він запнувся. Виникла якась плутанина. Загони перехоплення з обох сторін отримали розпорядження, та ніхто їм не сказав, що робити в разі зіткнення з іншим загоном перехоплення. А там були чоловіки, з якими їм належало боротися. Загін складався або з підступних замурзаних рушникоголових, або з віроломних ненадійних безумців – пожирачів сосисок. До того ж це було поле бою. Всі були нажахані, а відтак – злі. І всі були озброєні.

Сем Ваймз почув позаду себе крик, але тої миті його хвилювало інше. Бо неможливо їхати навскач на верблюді й не думати про те, що з твого тіла от‑от вистрибнуть печінка з нирками.

Він був переконаний, що лапи істоти якось неправильно рухалися. Ніщо на нормальних лапах не мало так сильно його трясти. Обрій смикався то назад, то вперед, то вгору, то вниз.

Як там Ахмед казав?

Ваймз добряче вдарив верблюда і заволав йому «Хутхутхут!»

Той пришвидшився. Поштовхи синхронізувалися, тож його тіло більше не стрясалося, але фактично перебувало в постійному стані трусіння.

Ваймз знову вдарив його ціпком і спробував закричати «Хутхутхут!», але в нього вийшло щось на кшталт «Хнґнґнґн!». В кожному разі верблюд, схоже, дістав десь додаткову пару колін.

Крики позаду нього посилилися. Повернувши голову настільки, наскільки йому ставало духу, він побачив кількох д’реґів, що намагалися його наздогнати. Він був впевнений, що чув крик Моркви, але сумнівався через власний крик.

– Зупинися, виродку! – він загорланив.

Намет стрімко наближався. Ваймз знову вдарив ціпком і потягнув за віжки, і, вочевидь, відчуваючи якимось особливим верблюжим органом найнеприємніший момент для зупинки, верблюд спинився. Ваймз ковзнув уперед, обхопив руками верблюжу шию, яка, здавалося, була вкрита старими килимками для ніг, і напів упав, напів звалився в пісок.

Інші верблюди з глухим тупотом зупинялися довкола нього. Морква вхопив його за руку.

– З вами все гаразд, сер? Це було неперевершено! Ви неабияк вразили д’реґів, демонструючи непокору! І далі без упину гнали верблюда, коли той уже і так нісся галопом!

– Ґнґн?

Вартові довкола намету трохи загаялися, але це тривало недовго.

Вітер підхопив білий стяг на списі Моркви, і той затріпотів.

– Сер, усе ж правильно? Просто, зазвичай білий стяг…

– Може також означати, за що ми боремося, а?

– Мабуть, що так, сер.

Д’реґи оточили намет. У повітрі стояли пил і крики.

– Що там сталося?

– Невеличка сварка, сер. Наші… – Морква завагався, а тоді виправився. – Тобто анк-морпоркські солдати вступили в бій з хапонцями, сер. А д’реґи б’ються з тими і тими.

– Що, ще до того, як офіційно оголосили битву? Хіба за таке не дискваліфікують?

Ваймз озирнувся на вартових і показав на прапор.

– Ви знаєте, що означає цей прапор? – запитав він. – Я хочу, щоб ви…

– Пане Ваймз, це ви? – урвав його один із морпоркців. – А це капітан Морква, чи не так?

– О, здрастуйте, пане Малодошко, – привітався Морква. – Сподіваюся, вас добре годують?

– Так, сер!

Ваймз закотив очі. Знову цей Морква знає всіх довкола. І чоловік той звернувся до нього «сер»…

– Нам лише треба зайти всередину, – сказав Морква. – Це займе буквально хвилину.

– Ну, сер, ці руш… – Малодошко завагався. Деякі слова не так легко злітали з уст, коли люди, яких ці слова стосувались, стояли надто близько до тебе, дуже великі й озброєні на вигляд. – Бачте, ці хапонці також стоять на варті…

Струмінь блакитного диму війнув біля Ваймзового вуха.

– Добрий ранок, панове, – привітався Ахмед-71-година, тримаючи в обох руках д’реґівські арбалети. – Ви ж помітили, що солдати позаду мене також незле озброєні? Добре. Мене звати Ахмед-71-година. Я застрелю людину, яка кине зброю останньою. Слово даю.

Морпоркці мали збентежений вигляд. Хапонці почали про щось нервово перешіптуватися.

– Киньте зброю, хлопці, – попросив Ваймз.

Морпоркці тут же покидали мечі. Хапонці теж не забарились і зробили те саме.

– Нічия між цим джентльменом зліва і високим хлопцем з примруженими очима, – мовив Ахмед 71-година, піднімаючи обидва арбалети.

– Гей, – втрутився Ваймз, – ти не можеш…

Арбалети бренькнули. Чоловіки, лементуючи, впали на землю.

– Однак, – мовив Ахмед, віддавши арбалети д’реґу позаду нього, який передав йому заряджений арбалет, – з поваги до почуттів командора Ваймза я вдовольнюся одним пострілом у стегно і ще одним – у стопу. Ми, зрештою, прийшли з миром.

Він повернувся до Ваймза.

– Пробач, сер Семюел, але мені важливо, щоб люди знали, хто я такий.

– Ці двоє вже точно не забудуть, – зауважив Ваймз.

– Нічого їм не буде.

Ваймз підійшов до валі.

– Хутхутхут? – він засичав. – Ти ж казав мені, що це означає…

– Я подумав, що ти покажеш усім гарний приклад, вирвавшись вперед, – прошепотів Ахмед. – Д’реґи завжди йдуть за тим, кому не терпиться зчинити бійку.

Лорд Іржавський вийшов на сонце і зиркнув на Ваймза.

– Ваймзе? Що ти в біса тут робиш?

– Не заплющую очі на безкарність, мій лорде.

Ваймз пройшов повз нього і зайшов у намет. Там досі сидів принц Кадрам. І чимало озброєних чоловіків, які, помітив він майже мимохідь, не скидалися на простих солдатів. У них був куди жорсткіший вигляд вірних охоронців.

– Тож, – озвався Принц, – ви вриваєтесь сюди озброєні під стягом миру?

– Ви принц Кадрам? – запитав Ваймз.

– І ви теж, Ахмеде? – запитав Принц, не звернувши на Ваймза уваги.

Ахмед кивнув, але нічого не сказав.

«О, тільки не зараз, – подумав Ваймз. – Міцний, мов горішок, і злостивий, мов оса, та зараз він у присутності свого короля…»

– Вас заарештовано, – сказав він.

Принц не то кашлянув, не то засміявся.

– Мене що?

– Вас заарештовано за таємну змову вбити рідного брата. Пізніше вам можуть ще висунути обвинувачення.

Принц на мить затулив руками лице, а тоді опустив їх до підборіддя – жест стомленого чоловіка, що намагається осягнути складне становище.

– Пане… – почав було він.

– Сер Семюел Ваймз, Анк-морпоркська міська Варта, – представився Ваймз.

– Що ж, пане Семюел, коли я підніму руку, чоловіки позаду мене вас уб…

– Я вб’ю першого, хто поворухнеться, – урвав його Ахмед.

– Тоді другий, хто поворухнеться, вб’є тебе, зраднику! – крикнув Принц.

– Їм доведеться дуже швидко рухатись, – втрутився Морква, витягнувши меча.

– Хто хоче бути третім? – запитав Ваймз. – Ніхто?

Поворухнувшись, але дуже обережно, генерал Ашал підняв догори руку. Охоронцям злегка відлягло.

– Що то була за… брехня, яку ви розказували про вбивство? – запитав він.

– Чи ти здурів, Ашале? – визвірився Принц.

– О, сер, перш ніж розвіяти цю пагубну брехню, я мушу знати, про що брешуть.

– Ваймзе, ви зійшли з глузду, – обурився Іржавський. – Ви не можете заарештувати командира армії!

– Взагалі-то, пане Ваймз, я думаю, що можемо, – втрутився Морква. – І цілу армію теж. Тобто я не бачу причин, чому ми не можемо цього зробити. Ми можемо висунути обвинувачення в поведінці, яка може призвести до порушення миру, сер. Адже це і є війна.

Обличчя Ваймза розпливлося в маніакальному вискалі.

– Мені подобається.

– Але, правду кажучи, наша – тобто анк-морпоркська армія – також…

– Тоді їх також варто арештувати, – урвав його Ваймз. – Арештувати всіх відразу. Таємна змова з метою порушення громадського порядку, – він почав перелічувати на пальцях, – наявність зброї для вчинення злочину, перешкоджання здійсненню правосуддя, загрозлива поведінка, тиняння, яке має на меті вчинення протиправного діяння і тиняння в наметі з ціллю вчинення протиправного діяння, ха‑ха, подорожування з метою скоєння злочину, зловмисне зволікання і приховане носіння зброї.

– Не думаю, що це… – почав було Морква.

– Я їх не бачу, – мовив Ваймз.

– Ваймзе, наказую тобі негайно прийти до тями! – заревів лорд Іржавський. – Ти що, на сонці перегрівся?

– Ще одне обвинувачення в образливій поведінці до лорда, – мовив Ваймз.

Принц досі не зводив очей з Ваймза.

– Ви справді вважаєте, що можете арештувати армію? – запитав він. – Може, думаєте, що ваша армія більша?

– Вона мені для цього не потрібна, – відрубав Ваймз. – Тактикус казав, що міць потрібно зосереджувати в одній точці. Зараз вона прямісінько на кінчику Ахмедового арбалета. Д’реґа таким не злякаєш, а от вас… гадаю, ви мислите інакше. Скажіть своїм людям відступити. Я хочу, щоб ви негайно ж віддали наказ.

– Навіть Ахмед не посміє холоднокровно застрелити свого принца, – сказав принц Кадрам.

Ваймз вихопив у нього з рук арбалета.

– Я і не проситиму! – він націлився. – Віддай наказ!

Принц витріщився на нього.

– Рахую до трьох! – крикнув Ваймз.

Генерал Ашал нахилився і прошепотів щось принцу. Лице чоловіка заціпеніло, і він знову зиркнув на Ваймза.

– Ага, – підтвердив Ваймз. – У нас це сімейне.

– Це ж буде вбивство!

– Хіба? В час війни? Я родом з Анк-Морпорка. Хіба ми зараз не воюємо? Це не вважається вбивством, якщо йде війна. Про це десь навіть написано.

Генерал знову нахилився і щось прошепотів.

– Один, – почав рахувати Ваймз.

Чоловіки стали про щось жваво сперечатися.

– Два.

– Мійпринцхочещобясказав… – випалив генерал.

– Гаразд, повільніше, – попросив Ваймз.

– Якщо вас це задовільнить, я віддам наказ, – мовив генерал. – Відпустіть вісників.

Ваймз кивнув і опустив арбалет. Принц тривожно засовався на стільці.

– Анк-морпоркська армія також відступить, – пообіцяв Ваймз.

– Але ж, Ваймзе, ти на нашому боці… – почав було Іржавський.

– Чорт забирай, сьогодні я таки когось пристрелю, і цілком імовірно, що тебе, – гаркнув Ваймз.

– Сер? – лейтенант Шершеннь смикнув командира за кітель. – Можна на слово?

Ваймз чув, як вони про щось перешіптувалися, а тоді юнак вийшов.

– Гаразд, тепер ми всі обеззброєні, – мовив Іржавський. – Тепер ми всі «арештовані». Що тепер, командоре?

– Я маю зачитати їм їхні права, сер, – втрутився Морква.

– Про що ви говорите? – запитав Ваймз.

– Про чоловіків надворі, сер.

– О. Так. Гаразд. Зачитуйте.

«О боги, я заарештував ціле поле бою, – думав Ваймз. – А так не можна робити. Але я це зробив. А в нас у Ярді є тільки шість камер, в одній з яких ми зберігаємо вугілля. Це не можна робити».

«Ця армія захопила вашу країну, мадам?» – «Ні, офіцере, ті були трохи вищі…»

«Може, ця?» – «Не впевнена – нехай вони трохи помарширують…»

Знадвору долинув дещо приглушений голос Моркви:

– Отож… всі мене чують? Ви, панове позаду? Хто мене не чує, будь ласка, підніміть… ясно, у когось є мегафон? Якась картонка, щоб я її скрутив? В такому разі я кричатиму… 

– Тепер що? – запитав Принц.

– Я заберу вас до Анк-Морпорка…

– Я так не думаю. Це буде актом агресії.

– Ти перетворюєш війну на посміховисько, Ваймзе! – гукнув лорд Іржавський.

– Допоки я роблю щось правильно, нехай, – Ваймз кивнув Ахмеду.

– В такому разі можете відповісти за свій злочин тут, сер, – сказав він.

– У якому суді? – запитав Принц.

Ахмед нахилився до Ваймза.

– Який твій наступний план? – прошепотів він.

– Я не думав, що все зайде так далеко!

– А. Що ж… було цікаво, сер Семюел.

Принц Кадрам усміхнувся Ваймзу.

– Може, кави, поки ви обдумуєте наступний крок? – запитав він. Він показав рукою на пишно оздоблений срібний чайник на столі.

– У нас є докази, – мовив Ваймз. Але він відчував, як його світ поступово розвалюється. Весь сенс спалювання кораблів полягає в тому, щоб не стояти на палубі, коли кидаєш підпалений сірник.

– Справді? Як цікаво. І кому ви покажете ці докази, сер Семюел?

– Доведеться знайти суд.

– Як захоплююче. Суд в Анк-Морпорку, я так розумію? Чи тут?

– Хтось сказав мені, що цілий світ спостерігає, – мовив Ваймз.

Запала тиша, якщо не зважати на приглушений голос Моркви знадвору та уривчасте дзижчання ґедзя.

– …біп-біп-дзинь… – голос бісика-органайзера втратив жваву нотку і тепер звучав заспано і розгублено.

Голови повернулися.

– …Сьома ранку… організувати захисників біля Річкової брами… Сьома двадцять п’ять… Рукопашна бійка на вулиці Персикового Пирога… Сьома сорок вісім вісім вісім… Зібрати вцілілих на площі Сатор… Справи на сьогодні: Зводити Зводити барикади… 

Він відчув тихий порух позаду і деяку напругу. Ахмед стояв із ним спина до спини.

– Про що ця штукенція говорить?

– Якби ж я знав. Ніби вона в іншому світі, правда?..

Він відчував, як події на карколомній швидкості несуться в прірву. Піт почав застилати йому очі. Він вже й не пригадував, коли востаннє нормально спав. Йому крутило ноги. І руки боліли, обтяжені важенним арбалетом.

– …біп… Восьма нуль два ранку, Смерть капрала Малодупкадупка… Восьма нуль три ранку… Смерть сержанта Щебеня… Восьма нуль тритритри ранку і сім секунд секунд… Смерть констебля Візита… Восьма нуль три і дев’ятьдев’ятьдев’ять секунд… Смерть смерть смерть… 

– Подейкують, що в Анк-Морпорку один із твоїх пращурів убив короля, – мовив Принц. – І його також спіткала погана кончина.

Ваймз його не слухав.

– …Смерть констебля Дорфла… Восьма нуль три і чотирнадцятьнадцятьнадцять секунд… 

Не було видно нічого, крім постаті на престолі.

– …Смерть капітана Моркви Рудокопсона… біп…

І Ваймз подумав: «Мене могло тут не бути. Я мало не залишився в Анк-Морпорку».

Йому завжди було цікаво, як почувався Старий Кам’янолиций того морозного ранку, коли він взяв до рук сокиру, не благословенну юридично, бо Король не визнавав суд, навіть якби знайшли присяжних, того морозного ранку, коли він приготувався відрубати те, що на думку людей, було зв’язком між народом та божеством…

– …біп… Справи на сьогодні сьогодні сьогодні: вмерти…

Його венами розтікалося свіже, мов тепла кров, відчуття. Відчуття, коли закон втрачає силу, а по той його бік на тебе дивиться насмішкувате обличчя, і ти розумієш, що не зможеш жити, якщо не перетнеш цю лінію і не зробиш одну важливу річ…

Знадвору почувся крик. Він скліпнув з очей піт.

– А… командоре Ваймз… – мовив голос десь по той бік.

Його стомлений погляд намагався сфокусуватися на прицілі.

– Так?

Чиясь рука метнулась до стріли і витягла її з жолобка. Ваймз моргнув. Його палець автоматично стиснув спусковий гачок. Тятива з глухим звуком відсмикнулась. Він знав, що той вираз на обличчі Принца грітиме його холодними ночами, якщо в нього ще колись будуть холодні ночі.

Він чув, як вони всі померли. Але вони не були мертві. І все ж та клята штукенція звучала так… переконливо…

Лорд Ветінарі гидливо кинув стрілу, мов якась світська левиця, якій щось прилипло до рук.

– Так тримати, Ваймзе. Бачу, ви загнали віслюка на мінарет. Добрий ранок, панове, – він радісно всміхнувся усім присутнім. – Бачу, я не дуже спізнився.

– Ветінарі? – мовив Іржавський, немов прокинувшись зі сну. – Що ви тут робите? Це поле бою…

– Невже, – Патрицій мигцем йому всміхнувся. – Надворі зібралося чимало людей. Багато з них затіяли щось, що на військовому жаргоні звучить як чаювання. А капітан Морква організовує футбольний матч.

– Що він організовує? – здивувався Ваймз, опустивши арбалет. Зненацька світ знову став на круги своя. Якщо Морква робить щось настільки дурне, значить, все нормально.

– Боюсь, багато фолів. Але я би не назвав це полем бою.

– Хто виграє?

– Здається, Анк-Морпорк. Перевага в дві зламані гомілки і розквашений ніс.

Вперше за роки Ваймз відчув раптовий напад патріотизму.

Ніщо в житті не мало значення, та коли доходило до виривання і копання, він знав, на якому він боці.

– Тим паче, – вів далі Ветінарі, – наскільки мені відомо, чимало людей теоретично заарештовані. І вочевидь ні про який воєнний стан не може бути мови. Лише футбольний стан. Тому будемо вважати, що я… повернувся. Пробачте, сер, але це не займе багато часу.

Він підняв металевий циліндр і почав його розкручувати.

Ваймз чомусь вирішив відійти подалі.

– Що це?

– Я подумав, що це може пригодитися, – мовив Ветінарі. – Довелося трохи помордуватись, але я переконаний, що все спрацює. Сподіваюсь, він читабельний. Ми зі всіх сил старалися, щоб на нього не потрапила волога.

На підлогу впав товстий згорток паперу.

– Командоре, ви хіба не мали щось робити? – додав він. – Судити гравців, наприклад?

Ваймз підняв сувій і прочитав кілька перших рядків.

– Беручи до уваги… до цього, і так далі, і так далі… Анк-Морпорк… Здається?

– Що? – в один голос вигукнули Іржавський з Принцом.

– Так, здається, – весело мовив Ветінарі. – Якийсь клаптик паперу – і всьому кінець. Можете пересвідчитись, що з документом все в порядку.

– Ви не можете… – почав Іржавський.

– Ви не можете… – повторив Принц.

– Беззастережно? – різко мовив генерал Ашал.

– Гадаю, що так, – мовив Ветінарі. – Ми відрікаємось від Лешпа на користь Хапонії і виводимо всі війська з Хапонії, а також наших громадян із острова, а що стосується компенсації… як ви дивитесь на чверть мільйона доларів? І на додачу сприятливі торговельні угоди, статус братської нації і так далі, і тому подібне. Можете почитати на дозвіллі.

Він передав документ через голову Принца в руки генералу, який став швидко гортати сторінки.

– Але в нас немає… – почав було Ваймз. «Може, мене таки вбили, – подумав він. – Я перебуваю по той бік, або ж мене хтось добряче стукнув по голові, і це якийсь міраж…»

– Це підробка! – вибухнув Принц. – Це обман!

– Ну, сер, цей чоловік справді лорд Ветінарі, а ці печатки дійсно схожі на офіційні печатки Анк-Морпорка, – мовив генерал. – «Беручи до уваги… тим самим… зі збереженням прав… затвердження впродовж чотирьох днів… шляхом торгівлі»… так, мушу сказати, цей документ здається справжнім.

– Я це не прийматиму!

– Розумію, сер. Він направду, схоже, покриває всі ті пункти, які ви їх минулого тижня висвітлювали в своїй промові…

– Я в жодному разі це не прийматиму! – крикнув Іржавський. Він помахав пальцем у Ветінарі під носом. – Вас за це відправлять у вигнання!

«Але в нас немає таких грошей, – повторив Ваймз, тільки цього разу вже про себе. – Ми дуже багате місто, але самих грошей у нас немає. Нам кажуть, що багатство Анк-Морпорка в його людях. А цього не витягнеш навіть великими обценьками».

Він відчув, що вітер змінився.

І що на нього дивився Ветінарі.

І щось таке було в генералові Ашалі. Певний голод…

– Я згоден із Іржавським, – сказав він. – Це порочить чесне ім’я Анк-Морпорка. – Його дещо здивувало те, з яким серйозним лицем він це сказав.

– Ми нічого не втрачаємо, сер, – наполягав генерал Ашал. – Вони відступлять від Хапонії та Лешпа…

– Тільки через наш труп! – заволав лорд Іржавський.

– Правильно! Хтось взагалі розуміє, що нас перемогли? – спитав Ваймз. – Обдурили?

Він зиркнув на Принца, чий погляд метався від одного чоловіка до іншого, але часом дивився в нікуди, ніби мав якийсь внутрішній діалог.

– Чверті мільйона недостатньо, – мовив Принц.

Лорд Ветінарі знизав плечима.

– Ми можемо це обговорити.

– Мені потрібно придбати багато товару.

– Підозрюю, гострі та металеві за своєю природою предмети. – мовив Ветінарі. – Звісно, якщо ми говоримо про речі, радше ніж гроші, то з’являється певна… свобода дій…

«Ми ще й забезпечимо його зброєю», – подумав Ваймз.

– Щоб за тиждень сліду вашого не було в місті! – крикнув Іржавський.

Ваймзу здалося, що генерал непомітно всміхнувся. Анк-Морпорк без Ветінарі… яким керують такі люди, як Іржавський. Перед ним і справді стелилося яскраве майбутнє.

– Однак капітуляцію необхідно буде ратифікувати й формально засвідчити, – мовив Ашал.

– Може, в Анк-Морпорку? – запропонував лорд Ветінарі.

– Ні. На нейтральній території, звісно, – заперечив генерал.

– Але де, хіба між Анк-Морпорком і Хапонією є щось? – запитав Ветінарі.

– Ну, є… Лешп, – задумливо мовив генерал.

– Яка гарна ідея, – підтримав Патрицій. – Я про це навіть не подумав.

– Він і так належить нам! – гаркнув Принц.

– Ще ні, сер. Ще ні, – м’яко мовив генерал. – Ми заволодіємо ним. Цілком законно. Поки світ спостерігатиме.

– І це все? А як бути з арештом? – утрутився Ваймз. – Я не збираюся…

– Це державні питання, – урвав його Ветінарі. – І є певні… дипломатичні міркування. Боюся, що сумлінне впорядкування міжнародних відносин не може залежати від вашої стурбованості з приводу діянь одної людини.

І знову Ваймзу здалося, що йому кажуть одне, а він чує зовсім інше.

– Я не… – почав він.

– Є важливіші проблеми.

– Але…

– Хай там як, бездоганна робота.

– Є великі злочини і дрібні злочини, ви це хочете сказати? – запитав Ваймз.

– Чом би вам не взяти заслужену відпустку, сер Семюел? Ви, – Ветінарі ледь помітно всміхнувся, – людина дії. Ви маєте справу з мечами, погонями і фактами. Тепер, на жаль, настав час для людей слова, які мають справу з обіцянками, недовірою і різними думками. Для вас війна закінчилась. Насолоджуйтесь сонцем. Думаю, ми всі незабаром повернемося додому. А вас, лорде Іржавський, я попрошу залишитися…

Ваймз зрозумів, що його вимкнули. Він крутнувся і вийшов із намету.

Ахмед пішов слідом за ним.

– Це твій господар?

– Ні! Він всього лише платить мені зарплату!

– Часто важко побачити різницю, – співчутливо мовив Ахмед.

Ваймз всівся на пісок. Він не знав, як йому вдавалося стояти на ногах весь цей час. Тепер перед ним майоріло щось схоже на майбутнє. Він не мав ані найменшої гадки, що в ньому буде, але воно було. А ще п’ять хвилин тому не було. Тепер він хотів говорити. Це дозволяло йому не думати про список загиблих бісика-органайзера. Він звучав так… переконливо…

– А що на тебе чекає? – спитав він, відганяючи від себе цю думку. – Маю на увазі, коли все закінчиться. Твій бос не буде тобою задоволений.

– О, мене проковтне пустеля.

– Він пошле по тебе людей. Він здатний на таке.

– Пустеля і їх проковтне.

– Не пережовуючи?

– Повір мені.

– Так не мало бути! – крикнув Ваймз, більше до неба. – Розумієш? Іноді я мрію мати справу з великими злочинами, творити закони для країн, а не тільки для людей, а такі люди, як він…

Ахмед допоміг йому піднятися і поплескав по плечу.

– Я знаю, як це, – сказав він. – Я теж мрію.

– Справді?

– Так. Здебільшого про рибу.

Натовп заревів.

– Здається, хтось результативно сфолив, – припустив Ваймз.

Вони так-сяк видерлись на дюну і стали дивитися. Хтось відокремився від сутички і, похитуючись, попрямував у напрямку хапонських воріт, роздаючи стусани направо і наліво.

– Цей чоловік, бува, не твій дворецький? – запитав Ахмед.

– Так.

– Хтось із твоїх солдатів сказав, що він відкусив якомусь чолов’язі носа.

Ваймз стенув плечима.

– Можу уявити. Його так пересмикує, коли я не користуюсь спеціальними щипцями для цукру.

Біла постать рішуче пройшла повз шарпанину між гравцями і дмухнула у свисток.

– А цей чоловік, я так розумію, твій король.

– Ні.

– Справді? Тоді я королева Панджитрум із Сумтрі.

– Морква такий же полісмен, як і я.

– Такий чоловік, як він, може надихнути пригорщу знедолених бійців завоювати країну.

– Гаразд. Тільки якщо він робитиме це у свій вихідний.

– Він також виконує твої накази? Ти дивовижний чоловік, сер Семюел. Але я не думаю, що ти би вбив Принца.

– Ні. Але якби я його вбив, ти би вбив мене.

– О, так. Обурливе вбивство на очах у свідків. Я, зрештою, полісмен.

Вони дійшли до верблюдів. Коли Ахмед приготувався вилізти, один із них повернув голову, передумав плювати в нього і натомість поцілив у Ваймза. З неймовірною точністю.

Ахмед озирнувся на футболістів.

– У Хапоністані кочівники грають у дуже схожу гру, – сказав він. – Але на конях. Ціль – провести об’єкт довкола воріт.

– Об’єкт?

– Мабуть, краще думати про ту річ як про якийсь «об’єкт», сер Семюел. А тепер, думаю, мені слід рушати. В горах чигають злодії. І там чисте повітря. Ти знаєш, у поліцейських завжди багато роботи.

– Думаєш якось повернутися в Анк-Морпорк?

– А ти хочеш мене там бачити, сер Семюел?

– Це відкрите місто. Але обов’язково забіжи в Псевдополь-Ярд, коли приїдеш.

– Ах, згадаємо старі добрі часи.

– Ні. Ти віддаси цей меч. Ми дамо тобі розписку, і ти зможеш його забрати, коли поїдеш.

– Доведеться мене вмовляти, сер Семюел.

– О, я думаю, мені достатньо раз попросити.

Ахмед засміявся, кивнув Ваймзові і поїхав. Кілька хвилин він був обрисом на тлі стовпа пилу, а тоді рухомою цяткою в мареві, а затим пустеля його проковтнула.

День добігав кінця. В наметі зібралися різні хапонські службовці і деякі анк-морпоркці. Ваймз кілька разів наближався до нього і чув, як там про щось збуджено сперечалися.

Тим часом армії взялися обладнувати свої позиції. Хтось уже поставив грубий вказівник, стрілки якого показували на домівки солдатів. Оскільки вони всі були в Анк-Морпорку, всі стрілки показували в точнісінько одному напрямі.

Він побачив, що більша частина Варти сидить, сховавшись від вітру, поки якась зморщена хапонська жінка готує непросту страву на маленькому вогні. Всі вони здавалися цілком живими, зі звичним маленьким знаком запитання у випадку Реджа Шкарбана.

– Де ви запропастилися, сержанте Колоне? – запитав Ваймз.

– Я пообіцяв тримати це в таємниці, сер. Його світлості.

– Ясно, – Ваймз не наполягав. Витиснути інформацію з Колона – як витиснути воду з фланелевої сорочки. Це може зачекати. – А Ноббі?

– Я тут, сер! – зморщена жінка відсалютувала, брязнувши браслетами.

– Це ти?

– Так точно, сер! Як жінка, я виконую брудну роботу, сер, хоч тут присутні нижчі за званням вартові, сер!

– Годі тобі, Ноббі, – мовив Колон. – Смішинка не вміє готувати, шматочки Реджа падають в пательню, а Анґва…

– …не береться до кулінарії, – договорила Анґва. Вона лежала, заплющивши очі, на каменюці. Каменюка та мала дрімучі обриси Щебеня.

– Коротше, ти взявся готувати так, ніби це від тебе очікувалось, – мовив Колон.

– Кебаб, сер? – запропонував Ноббі. – Тут на всіх вистачить.

– У вас тут, бачу, звідкись їжа, – сказав Ваймз.

– Від хапонського квартирмейстера, сер, – сказав Ноббі, вишкіряючись під вуаллю. – Замакітрила йому голову своїми сексуальними флюїдами, сер.

Ваймзовий кебаб застиг на півшляху до рота, скрапуючи ягнячим жиром йому на ноги. Він бачив, як Анґва розплющила очі та з жахом втупилася в небо.

– Я сказала йому, що роздягнусь і закричу, якщо він не вділить жрачки, сер.

– Мене б це точно до смерті налякало, – сказав Ваймз. Він помітив, як Анґва знову видихнула.

– Та, думаю, якби я правильно використовувала свої можливості, то могла би стати одною з тих фатальних жінок, – сказав Ноббі. – Достатньо мені підморгнути чоловіку, як його вітром здуває. Мені б це могло пригодитися.

– Я сказав йому, що він може перевдягнутися назад у свою уніформу, але він каже, що йому так комфортніше, – прошепотів Колон Ваймзу. – Правду кажучи, я вже трохи переживаю.

«З цим я нічого не вдію, – подумав Ваймз. – Такого немає в книзі правил.»

– Е… як би це пояснити?.. – почав він.

– Не треба мені тут ваших брудних інсинувацій, – сказав Ноббі. – Я ті’ки хочу сказати, іноді корисно пожити в шкурі іншої людини.

– Що ж, хіба якщо недовго…

– Я просто знайомився зі своїм ніжним началом, ясно? Хотів зрозуміти точку зору іншого чоловіка, навіть якщо цей чоловік – це жінка.