Текст книги "Джинґо"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

– Нащо ти мене сюди затягнув?

– Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив!

– Так, але… ти… знав, як я відреагую, – у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз…

– Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел?

– Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики.

– В Анк-Морпорку – так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані.

– Свіжозібрані в пустелі?

– Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, – спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. – На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся.

Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і…

– Як у тебе з удачею? – запитав Ахмед.

– Поганенько, мабуть.

– Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? – У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює.

– Звичайно.

– Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду.

– Чий ти поліцейський?

– Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама.

– Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? – «Як і я», – подумав Ваймз. Але вже що маємо…

– Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я – на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії.

– О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила…

– Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі.

– Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів…

Його голос затихнув.

Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо:

– Так, зрозумів.

– Дідько.

– Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок – це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад.

– Хто це зробив? – запитав Ваймз.

– А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно.

– Хтось же йому заплатив.

– Чолов’яга, якого він зустрів у пабі.

Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу.

– В це легко повірити, – сказав він.

– Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ – що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням.

– Бракує кебети? – перепитав Ваймз.

– О, не треба так засмучуватися, командоре. Це стосується пожежі в посольстві. Ти поводився вкрай відважно.

– Я був збіса нажаханий!

– Що ж, тут тонка межа. Це єдине, чого я не передбачив.

Ваймзова голова зараз нагадувала хаотичний стіл для снукеру, на якому чорна куля раптом залетіла в лузу.

– То ти передбачив пожежу?

– В будівлі не мало бути людей…

Ваймз наважився. Його руки схопили Ахмеда за шию і з гуркотом притиснули до колони.

– Та жінка опинилася в пастці!

– Так… треба… було! – захрипів Ахмед. – Треба… було… якось… відвернути… увагу! Його… життя… було… в небезпеці, я мусив його звідти витягнути! Я не… знав… про ту… жінку, а потім вже було пізно… клянуся!

Крізь багряну пелену люті Ваймз відчув, як щось вкололо його в живіт. Опустивши очі, він побачив ніж, що магічно з’явився в другій руці чоловіка.

– Послухай… – прошипів Ахмед. – Принц Кадрам замовив убивство свого брата… Як краще продемонструвати… віроломство пожирачів сосисок… що вбивають миротворця…

– Свого рідного брата? І ти хочеш, щоби я в це повірив?

– У посольство надходили… зашифровані… повідомлення…

– Старому послу? Я в це не вірю!

Якусь мить Ахмед стояв непорушно.

– А ти й справді не віриш, еге ж? – мовив він. – Не скупися, сер Семюел. Стався до людей по-справжньому однаково. Дай хапонцям право бути лукавими мерзотниками, добре? Посол, щоб ти знав, зарозумілий дурень. Анк-Морпорк не має монополії на таких типів. Але всі повідомлення спочатку отримує його заступник. Він… амбітний молодий чоловік…

Ваймз послабив хватку.

– Він? Я зразу ж подумав, що він хитрун!

– Підозрюю, ти ще й прийняв його за хапонця, але я тебе розумію.

– І ти розшифрував цей код, чи не так?

– Ой, перестань. Хіба ти не читаєш писанину Ветінарі догори дриґом, коли стоїш у нього перед столом? Крім того, я поліцейський принца Кадрама…

– То він твій господар, правильно?

– А кого ти обереш своїм господарем, сер Семюел, коли опинишся на роздоріжжі?

Двоє чоловіків стояли, зімкнувшись поглядами. Ахмед хрипко сопів.

Ваймз відійшов назад.

– Ці повідомлення… ти їх маєш?

– О, так. Із його печаткою. – Ахмед потер собі шию.

– О боги. Оригінали? Я думав, вони лежать за сімома замками.

– А вони і лежали. В посольстві. Але під час пожежі треба було багато рук, щоб перенести важливі документи в безпечне місце. Ця пожежа була дуже… до речі.

– Смертний вирок для рідного брата… що ж, таке в суді не оскаржиш…

– У якому суді? Король і є закон. – Ахмед сів. – Ми не такі, як ви. Ви вбиваєте королів.

– Я віддаю перевагу слову «страчуємо». І то тільки раз, і то дуже давно, – уточнив Ваймз. – Це тому ти мене сюди затягнув? До чого вся ця драма? Міг приїхати до мене в Анк-Морпорк!

– Ти підозріливий чоловік, командоре. Ти б мені повірив? Крім того, я мусив витягти звідти принца Куфуру, поки він не, ха‑ха, «вмер від отриманих поранень».

– А де зараз принц?

– Неподалік. У безпеці. Запевняю тебе, в пустелі йому набагато безпечніше, ніж в Анк-Морпорку.

– А як він почувається?

– Вже краще. За ним доглядає одна старенька пані, якій я довіряю.

– Твоя матінка?

– Фу ти, ні! Моя матінка – д’реґ! Вона би смертельно образилась, якби я їй довіряв. Вона би сказала, що погано мене виховала.

На цей раз він побачив вираз Ваймзового обличчя.

– Вважаєш мене освіченим варваром?

– Скажімо так, я би дав Сніжку Слоупсу шанс.

– Справді? Озирнись довкола, сер Семюел. Твоя… патрульна ділянка… це місто, яке ти можеш обійти за пів години. Моя ж налічує два мільйони квадратних миль пустелі й гір. Мої товариші – шабля і верблюд – не найкращі співрозмовники, повір мені на слово. О, в містечках та містах інші вартові. Вони мислять просто. А я блукаю пустирями і женуся за розбійниками і вбивцями, за п’ять сотень миль від будь-кого, хто зі мною заодно, тому мені важливо вселяти страх і завдавати першого удару, бо на другий часу вже може не бути. Вважаю, що я певною мірою чесний чоловік. Я пережив сім років навчання в Анк-Морпоркській приватній школі, де джентльменські сини дивилися на мене з погордою. Запевняю, порівняно з цим життя серед д’реґів – пісня. А ще я швидко і недорого чиню правосуддя.

– Я знаю, як тобі дісталось твоє прізвисько…

Ахмед стенув плечима.

– Чоловік отруїв воду. Єдиний колодязь у радіусі двадцяти миль. Загинуло п’ятеро чоловіків, семеро жінок, тринадцятеро дітей і тридцять один верблюд. Серед них були дуже навіть цінні верблюди. Я отримав свідчення від чоловіка, який продав йому отруту, і від надійного свідка, який бачив його біля криниці тої зловісної ночі. Отримавши свідчення від його слуги, я вже не бачив сенсу чекати цілу годину.

– Іноді ми проводимо судові розгляди, – жваво мовив Ваймз.

– Так. Слово за вашим лордом Ветінарі. Та коли біля мене немає нікого в радіусі п’ятисот миль, я сам собі закон. – Ахмед махнув рукою. – О, я не сумніваюся, що він почав би виправдовуватись і скинув би вину на нещасливе дитинство чи якийсь компульсивний колодязе-отруювальний розлад. Та мною рухає компульсивне бажання відтинати голови боягузливим вбивцям.

Ваймз здався. Чоловік мав рацію. Чоловік практично був втіленням раціональності.

– Кожному своє, – сказав він.

– Він отримав «своє» шаблею, – сказав Ахмед. – Ну чого ти так скривився, я ж пожартував. Я знав, що Принц замишляє, і подумав собі: так не годиться. Якби він убив якогось анк-морпоркського лорда, то це була би звичайна політична справа. Але це… Я подумав: який сенс гнатися за дурними людцями по горах, коли ти – частина великого злочину? Принц хоче об’єднати всю Хапонію. Особисто мені імпонують маленькі племена та країни, і навіть їхні маленькі війни. Але я не проти, якщо вони воюватимуть з Анк-Морпорком, бо вони так захотіли, чи через ваші жахливі звички, чи бездумну зарозумілість… є стільки причин для війни з Анк-Морпорком. Але брехня – не серед них.

– Я розумію, про що ти, – мовив Ваймз.

– Але що я можу зробити сам-один? Арештувати мого Принца? Я його поліцейський, як ти для Ветінарі.

– Ні. Я – представник закону.

– Я знаю, що навіть королям потрібні поліцейські.

Ваймз задумливо глянув на залиту місячним сяйвом пустелю.

Десь там була анк-морпоркська армія, чи те, що від неї залишилося. А десь там на них чекала хапонська армія. І тисячі чоловіків, які за звичних обставин цілком могли би подружитися, кинуться один на одного і почнуть вбивати, після чого в них буде вагомий привід робити це знову і знову…

Він пам’ятав, як дітваком слухав розмови старців про війну. В його часи не було багато воєн. Міста-держави рівнини Сто зазвичай намагалися розорити одні одних, або Гільдія найманців вирішувала все на індивідуальних умовах. Більшість часу люди просто сперечалися, і хоч це неабияк допікало, все ж краще так, ніж меч у печінці.

З описів повних крові калюж чи кінцівок, що літали в повітрі, найбільше йому запам’ятались слова одного старця:

– Якщо твоя нога застрягла в чомусь, краще не дивитися, в чому саме, якщо не хочеш побачити вміст свого шлунка, – він так і не пояснив, що це означає. Але інші старці, схоже, знали. В кожному разі, гірших пояснень за ті, що собі вигадував Ваймз, не було. Та він пригадував, що ті старці, які більшість часу проводили на лавочці під сонцем, мали на трьох п’ять рук, п’ять очей, чотири з половиною ноги і два і три чверті обличчя. І сімнадцять вух (Божевільний Вінстон тягав із собою колекцію і лякав нею сполоханих хлопчаків).

– Він хоче почати війну… – Ваймз мусив розтулити рота, бо ця божевільна ідея просто в голові не вкладалася. Чоловік, якого всі вважали чесним, шляхетним і добрим, хотів війни.

– О, так, – мовив Ахмед. – Ніщо так не об’єднує людей, як добра війна.

Як можна було знайти управу на когось, хто так мислить? Ваймз запитував себе. Простий вбивця – що ж, тут є з чого вибирати. Він мав управу на простих убивць. Є злочинці і є полісмени, і вони дивним чином одні одних збалансовують, як та дитяча гойдалка. Але якщо хтось сяде з одного краю і вирішить розпочати війну, як, во ім’я семи дияволів, його переважити? Хіба що знайти поліцейського розміром із країну.

Не можна винити солдатів. Вони лише пішли волонтерами, а їх уже скеровують у правильному напрямку.

Щось клацнуло об повалену колону. Ваймз глянув униз і витягнув із кишені кийок. Той зблиснув у місячному сяйві.

Яка користь від цієї бісової штуки? Єдине, що вона дає – це змогу переслідувати дрібних злочинців, які вчиняють дрібні злочини. Та він не міг нічого вдіяти зі злочинами такими масштабними, що їх навіть не видно. Бо ви в них живете. Тож… безпечніше мати справу з дрібними злочинами, Семе Ваймз.

– НУ ЩО, СИНИ МОЇ! ПОКАЖЕМО ЇМ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ!

На повалені колони вистрибнули якісь постаті.

Ахмед із металевим свистом витягнув шаблю з піхов.

Ваймз побачив, як на нього летить алебарда – анк-морпоркська алебарда! – і його вуличні рефлекси враз ожили. Він не став гаяти часу, висміюючи того дурня, що вирішив використати спис проти пішого воїна, а тут же ухилився від леза, схопився за руків’я і так різко потягнув, що його власник зустрівся лицем з його піднятим черевиком.

Він відсахнувся, силкуючись виплутати меч із незвичного йому балахона. І, знову ухилившись від леза ще одної тінистої постаті, ударив ліктем у щось болюче. Звівши очі, він побачив обличчя чоловіка з піднятим мечем…

…почувся м’який звук…

…і чоловік похитнувся назад, а з його пліч злетіла здивована голова.

Ваймз стягнув із голови тюрбан.

– Я з Анк-Морпорка, придурки!

Перед ним постала кремезна постать із мечами в обидвох руках.

– Я ВІДРУБАЮ ТВІЙ ПІСТРУН, ТИ, СМЕРДЮЧИЙ… О, це ви, сер Семюел?

– Га? Віллікінсе?

– Це я, сер, – дворецький став струнко.

– Віллікінс?

– Даруйте, я на хвилинку, сер, АНУ СТОЯТИ, ВИ, КЛЯТІ СУЧІ СИНИ, я не мав уявлення, що ви тут, сер.

– Цей відбивається, сержанте!

Ахмед стояв спиною до колони. Біля його ніг уже валявся чоловік. Троє інших намагалися підступитись до валі і в той же час тримались осторонь від шаблі, якою він вертів як скажений.

– Ахмеде! Вони на нашому боці! – крикнув Ваймз.

– О, справді? Перепрошую.

Ахмед опустив шаблю і витягнув з рота мундштук. Він кивнув солдату, який хотів на нього напасти, і сказав йому:

– Добрий ранок вам.

– То ти теж один із наших?

– Ні, я один із…

– Він зі мною, – відрубав Ваймз. – Яким вас вітром сюди занесло, Віллікінсе? Тобто, сержанте Віллікінс.

– Під час патрулювання, сер, на нас напали якісь хапонські джентльмени. Внаслідок цього непорозуміння…

– …ви б його бачили, сер. Він відгриз мерзотнику носа! – втрутився солдат.

– Так, це правда, я відстоював честь Анк-Морпорка, сер. Отож, після того як ми…

– …а одному жевжику сержант засадив ножа прямісінько в…

– Будь ласка, рядовий Бурку, я доповідаю серу Семюелу про події, – урвав його Віллікінс.

– Сержанту мають вручити медаль, сер!

– Пригорща тих, хто вижили, спробували повернутися, сер, але нам потрібно було переховуватись від інших патрулів, і ми якраз думали, щоб залягти у цій споруді, коли здалека угледіли вас і цього джентльмена.

Ахмед дивився на нього з широко роззявленим ротом.

– А скільки хапонський патруль налічував людей, сержанте? – запитав він.

– Дев’ятнадцятеро, сер.

– Доволі точна цифра, зважаючи на обставини.

– Я вже їх опісля перерахував, сер.

– Тобто, ви їх усіх убили?

– Так, сер, – спокійно відповів Віллікінс. – Проте в нас теж були втрати, сер. П’ятеро людей. Не рахуючи рядових Гобблі та Вебба, сер, які загинули внаслідок цього прикрого непорозуміння. З вашого дозволу я їх приберу.

– Бідолахи, – мовив Ваймз, свідомий, що їм це мало допоможе, але, з іншого боку, їм вже нічого не допоможе.

– Мінливість війни, сер. Рядовому Гобблі, якого друзі звали Рудик, було дев’ятнадцять, і він жив на Павучій вулиці, де ще донедавна він крутив шнурки для черевиків, – Віллікінс взяв руки покійного і потягнув за них. – Він залицявся до юної леді на ім’я Ґрейс, світлину якої він люб’язно показав мені минулої ночі. Працює покоївкою в леді Вентурі, якщо я правильно зрозумів. Будьте такий ласкавий, передайте мені його голову, сер, я візьмуся за це, ТИ ЧОГО РОЗСІВСЯ, ЗАМАЗУРА, АНУ ВСТАНЬ, БЕРИ ЛОПАТУ, ЗНІМИ ШОЛОМА, ПРОЯВИ ЯКУСЬ ПОВАГУ, НУ Ж БО, КОПАЙ!

Біля Ваймзового вуха війнула хмарка диму.

– Я знаю, що ти думаєш, – мовив Ахмед. – Але це і є війна, сер Семюел. Прокинься і вдихни запах крові.

– Але… тільки щойно вони були живі…

– Твій друг знає, як це працює. А ти – ні.

– Він дворецький!

– І? Тут або вбивай, або вмирай, дворецький чи ні. Ти не природжений воїн, сер Семюел.

Ваймз тицьнув йому кийком до обличчя.

– Я не природжений вбивця! Бачиш це? Бачиш, що тут написано? Моє завдання – підтримувати мир! Якщо для цього мені треба вбивати людей, значить, я читаю не ту інструкцію!

Віллікінс підійшов непомітно, піднімаючи інший труп.

– Мені не пощастило багато дізнатися про цього юнака, – сказав він, потягнувши його за скелю. – Ми звали його Павук, сер, – продовжив він, випрямившись. – Він поганенько грав на губній гармошці і тужив за домом. Хочете чаю, сер? Рядовий Сміт якраз заварює. Е… – Дворецький ввічливо кашлянув.

– Так, Віллікінсе?

– Я не дуже хочу піднімати це питання, сер…

– Ну ж бо, піднімай, чоловіче!

– У вас, бува, немає печива, сер? Мені соромно подавати чай без печива, але ми вже два дні нічого не їли.

– Але ж ви патрулювали!

– У пошуках, сер, – Віллікінс зніяковів.

Ваймз був вражений.

– Тобто Іржавський навіть не почекав, щоб взяти їжу?

– О, ні, сер. Просто виявилося…

– Ми зрозуміли, шо шось не так, коли діжки з бараниною почали вибухати, – пробубнів рядовий Бурк. – Печиво теж було доволі шипуче. Виявилось, шо клятий Іржавський накупив усякого, шо навіть рушникоголовий не взяв би до рота…

– А ми їмо все, – урочисто мовив Ахмед-71-година.

– РЯДОВИЙ БУРКУ, КЛЯТИЙ ЧОЛОВІЧЕ, ЯК ТИ ГОВОРИШ ПРО СВОГО КОМАНДИРА, ТЕБЕ БУДЕ ПОКАРАНО, перепрошую, сер, але ми трохи слабуємо.

– Давно не ласували носами? – хмикнув Ахмед-71-година.

– Ах-ха, сер, – відреагував Віллікінс.

Ваймз зітхнув.

– Віллікінсе… коли закінчите, я хочу, щоб ви зі своїми людьми пішли зі мною.

– Гаразд, сер.

Ваймз кивнув Ахмеду.

– І ти теж, – сказав він. – Тепер ми стоїмо на роздоріжжі.

Стяги тріпотіли на розпеченому вітрі. Списи виблискували на сонці. Лорд Іржавський обвів поглядом свою армію і відзначив для себе, що вона добра. Тільки нечисленна.

Він нахилився до свого ад’ютанта.

– Втім, не забуваймо, що коли генерал Тактикус захопив Ал-Ібійський Перехід, противник мав кількісну перевагу над його військом десять до одного, – нагадав він.

– Саме так, сер. Однак, наскільки мені відомо, всі воїни їхали на слонах, сер, – зауважив лейтенант Шершеннь. – І мали непоганий запас провізії, – додав він багатозначно.

– Можливо, можливо. А ось кіннота лорда Горешпильки якось напала на могутню Псевдопольську армію, і їх тепер прославляють у піснях і легендах.

– Але вони всі загинули, сер!

– Так, так, але ж яка знаменита була битва. Яка дитина зараз не знає історію про нещасну сотню ефебців, які перемогли цілу цортську армію? Справжня перемога, еге ж? Еге ж?

– Саме так, сер, – похмуро мовив помічник.

– О, то ти це визнаєш?

– Так, сер. Звісно, деякі тлумачі подейкують, що їм допоміг землетрус.

– Принаймні ти визнаєш, що Семеро Героїв з Герґена поклали на лопатки Великоногих, хоч їх було в сотню разів менше?

– Так точно, сер. Але це матусині казочки, сер. Цього не було насправді.

– Ти називаєш мою матінку брехухою, хлопче?

– Аж ніяк, сер, – хутко заперечив лейтенант Шершеннь.

– Тоді ти підтверджуєш, що Барон Хуткотрутень самотужки переміг армію Сливового пудингу і з’їв їхню Султану?

– Я йому заздрю, сер, – лейтенант знову зиркнув на шеренги. Чоловіки були дуже голодні, хоч Іржавський віддавав перевагу слову «стрункі». Все було би ще гірше, якби їм на шляху не трапились опади варених лобстерів. – Е… як гадаєте, сер, може, варто попіклуватися про бойові порядки, зважаючи на те, як мало часу в нас залишилося?

– Як на мене, у них все чистенько. Відважні чоловіки жадають боротьби!

– Так точно, сер. Але я мав на увазі… краще… гм… розташування, сер.

– Все добре з розташуванням. Дуже гарно вишикувані! Хіба ні? Сталева стіна, готова проштрикнути чорне серце хапонського агресора!

– Так точно, сер. Але – я розумію, що це навряд чи станеться, сер – але може бути так, що після того, як ми проштрикнемо серце хапонського агресора…

– …чорне серце… – виправив його Іржавський.

– …чорне серце хапонського агресора, сер, руки хапонського агресора, його ота і ота роти, сер, класично візьмуть нас у лещата.

– Пробивна сталева стіна була неабияк успішна під час другої війни з Квірмом!

– Ми її програли, сер.

– Але були збіса близькі до перемоги!

– Та однаково програли, сер.

– Лейтенанте, ким ти працював, коли був цивільним?

– Геодезистом, сер, і я вмію читати хапонською. Саме тому ви дали мені звання офіцера.

– То ти не вмієш воювати?

– Тільки рахувати, сер.

– Пф-ф! Прояви трохи відваги, чоловіче. Хоч закладаюсь, тобі не доведеться. У Шайтана Хапонського духу не стане розпочати битву. Він відступить, як тільки скуштує нашої сталі!

– Я розумію вашу точку зору, сер, – мовив ад’ютант, який дивився на хапонські шеренги і мав свою думку на ситуацію, що склалася.

І ось, що він думав: останні кілька років головне військо хапонської армії воювало зі всіма, з ким була охота. Його нехитрий розум підказував йому, що натепер солдати, які вижили, мали звичку залишатись живими наприкінці кожної битви. І також мали чималий досвід у протистоянні з різними ворогами. Дурні вже були мертві.

З іншого боку, нинішня анк-морпоркська армія ніколи не поставала перед ворогом, хоч досвід щоденного проживання в місті, принаймні в страшніших його районах, частково можна було зарахувати. Він поділяв думку генерала Тактикуса, що відвага, хоробрість та невгамовний людський дух – непогані якості, які все ж поступалися комбінації відваги, хоробрості, невгамовного людського духу і кількісної переваги шість до одного.

В Анк-Морпорку це звучало просто, думав він. Ми збиралися поплисти до Хапонії і захопити Аль Халі до обіду, попиваючи шербет із молодицями в Роксі. Хапонці побачили б нашу зброю і втекли.

Що ж, сьогодні вранці хапонці чудово все бачили. Однак поки що не втекли. Тільки багато зо сміху пирскали.

Ваймз закотив очі. Спрацювало… але як?

Він чув чимало добрих ораторів, і капітан Морква не був одним із них. Він затинався, губив нитку думки, повторювався і загалом все йшло шкереберть.

І все ж…

І все ж…

Він дивився на лиця, що дивились на Моркву. Серед них були д’реґи і кілька хапонців, які до них приєдналися, і Віллікінс зі своїм зріділим загоном. Вони слухали.

Це була якась магія. Він казав їм, що вони хороші хлопці, а вони ж бо знали, що це не так, але те, як він це сказав, змусило їх на якийсь час в це повірити. Ось знайшлася людина, яка вважає тебе шляхетним і гідним, і було б немислимо її розчаровувати. Ця промова була дзеркалом, що відбивало все, що люди хотіли почути. І він говорив це щиро.

І все одно чоловіки час до часу позирали на Ваймза і Ахмеда, і він бачив, як вони, кожен по-своєму, міркували: «Мабуть, це добра справа, якщо вони беруть у цьому участь». Він із соромом усвідомлював, що це була одна з переваг армії. Люди чекали від інших наказів.

– Це якийсь фокус? – запитав Ахмед.

– Ні. Він не знає таких фокусів, – озвалася Анґва. – Справді не знає. Ой-йой…

У рядах спалахнула сутичка.

Морква широким кроком попрямував туди і нахилився, загрібши у великий кулак рядового Бурка і д’реґа.

– Ви двоє, що тут відбувається?

– Він обізвав мене братом свині, сер!

– Брехун! Це ти назвав мене смердючим ганчіркоголовим!

Морква похитав головою.

– А ви ж так добре трималися, – сказав він скрушно. – В цьому справді немає потреби. Тепер я хочу, щоб ти, Гашелю, і ти, Вінсенте, потиснули один одному руки, гаразд? І перепросили один в одного, добре? Нам усім зараз нелегко, але я знаю, що глибоко в душі ви добрі хлопці…

Ваймз почув, як Ахмед буркнув: «О, оце він дарма…»

– …тому, якщо ви потиснете один одному руки, ми більше не будемо до цього повертатися.

Ваймз зиркнув на Ахмеда-71-годину. На його обличчі застиг оскал. Двоє забіяк дуже обережно торкнулися рук один одного, ніби очікували, що при потиску їх вдарить струмом.

– А тепер ти, Вінсенте, попроси вибачення в пана Гашеля…

Почулось неохоче «М’ні шкода».

– Шкода за…? – підштовхував його Морква.

– …за те, що обізвав його смердючим ганчіркоголовим…

– Чудово. Тепер ти, Гашелю, попроси пробачення в рядового Бурка.

Очі д’реґа металися в очницях, шукаючи шлях до відступу, яким би могло скористатися тіло. А тоді він здався.

– М’ні шкода…

– За…?

– М’ні шкода за те, що обізвав його братом свині…

Морква опустив двох чоловіків.

– Прекрасно! Переконаний, ви чудово поладнаєте, щойно ближче познайомитеся…

– Мені ж не привиділося, правда? – запитав Ахмед. – І не причулося? Це він щойно, як шкільний вчитель, говорив до Гашеля, який, наскільки мені відомо, одного разу так сильно зацідив чолов’язі в носа, що той опинився в нього в вусі?

– Ти все правильно почув, – запевнила його Анґва. – А тепер дивись на них.

Коли решта чоловіків знову перевели погляди на Моркву, задираки глянули один на одного, як ті нещасні, які щойно пройшли хрещення полум’яним соромом.

Рядовий Бурк сторожко запропонував Гашелю цигарку.

– Це працює лише, коли він поруч, – мовила Анґва. – Але ж таки працює.

Хоч би й надалі працювало, молився Ваймз.

Морква підійшов до верблюда, що став навколішках, і виліз на нього.

– Це ж Лютий шваґер Шакала, – похопився Ахмед. – Верблюд Джаббара! Він кусає всіх, хто пробує його осідлати!

– Так, але ж це Морква.

– Він навіть Джаббара кусає!

– А ти помітив, як вміло він виліз на верблюда? – запитав Ваймз. – Як на ньому сидить балахон? Тут він свій серед своїх. Хлопчина зростав у ґномській шахті. Йому знадобився всього лиш місяць, щоб вивчити моє рідне місто краще за мене.

Верблюд встав. Тепер стяг, подумав Ваймз, дайте йому стяг. Коли йдеш на війну, без стягу нікуди.

Як на замовлення, констебль Шкарбан передав спис із туго накрученим клаптем тканини. Констебль, схоже, пишався. Він зшив його в умовах повної секретності всього пів години тому. Коли серед твоїх знайомих є зомбі, завжди знайдеться голка з ниткою.

«Але не розгортай його, – подумав Ваймз. – Вони не повинні його бачити. Їм достатньо знати те, що вони маршируватимуть під стягом».

Морква махнув списом.

– І я обіцяю вам, – крикнув він, – якщо ми переможемо – ніхто й не згадає. Якщо програємо – ніхто не забуде!

Чи не найгірший бойовий клич, подумав Ваймз, після знаменитих слів генерала Підлі: «Нехай нам поперерізають горлянки, хлопці!», – але на нього жваво відреагували. І знову йому здалося, що спрацювала якась магія. Люди йшли за Морквою з цікавості.

– Що ж, гадаю, у тебе з’явилась армія, – сказав Ахмед. – Що тепер?

– Я – поліцейський. Як і ти. Зараз станеться злочин. По верблюдах, Ахмеде.

Ахмед йому вклонився.

– Я радий коритися білому офіцеру, ефенді.

– Я не мав на увазі…

– Ти колись їздив на верблюді, сер Семюел?

– Ні!

– О? – Ахмед ледь усміхнувся. – То просто штурхни його, щоб він зрушив із місця. А коли захочеш спинитися, з усієї сили вгати його ціпком і крикни «Хутхутхут!»

– Ви б’єте їх ціпками, щоб вони спинилися?

– А є якийсь інший спосіб? – здивувався Ахмед-71-година.

Його верблюд зиркнув на Ваймза, а тоді харкнув йому в око.

Принц Кадрам і його генерали, сидячи на конях, спостерігали за ворогом на відстані. Шеренги хапонських армій вишикувались перед Ґеброю. Як порівняти з ними, анк-морпоркські полки скидалися на групку туристів, які відбились від екскурсовода.

– І це все? – запитав він.

– Саме так, сер, – мовив генерал Ашал. – Але, розумієте, вони вірять, що фортуна всміхається відважним.

– І саме з цієї причини вони відправили таку мізерно крихітну армію?

– Ах, сер, але ж вони вірять, що ми зразу ж кинемось навтьоки, щойно скуштуємо холодної сталі.

Принц озирнувся на стяги вдалині.

– Чому?

– Важко сказати, сер. Схоже, вони в цьому щиро переконані.

– Дивно, – Принц кивнув одному зі своїх охоронців. – Дайте мені трохи холодної сталі.

Після дещо метушливої суперечки йому вкрай сторожко передали меч руків’ям уперед. Принц зиркнув на нього, а тоді з театральною обережністю провів язиком по лезу. Солдати, що спостерігали за цим, засміялися.

– Ні, – сказав він урешті-решт. – Ні, мушу сказати, мені зовсім не страшно. Сталь буває ще холоднішою?

– Лорд Іржавський, мабуть, образно говорив, сер.

– А. Це на нього схоже. Що ж, ходімо зустрінемо його. Зрештою, нам належить поводитись цивілізовано.

Він поквапив коня. Генерали вишикувалися за ним.

Принц знову нахилився до генерала Ашала.

– А чому ми зустрічаємося з ним перед початком битви?

– Це… це жест доброї волі, сер. Воїни проявляють взаємну повагу.

– Але цей чоловік геть некомпетентний!

– Саме так, сер.

– І ми от‑от нацькуємо тисячі наших співгромадян одні на одних, чи не так?

– Так, сер.

– То що цей маніяк хоче зробити? Сказати, що не тримає на нас зла?

– Загалом, сер… так. Наскільки я розумію, він старого гарту, і його девіз – «Головне не перемога чи поразка, головне – участь».

Вуста Принца заворушилися, тихо повторюючи фразу. Врешті він сказав:

– І люди досі виконують його накази?

– Схоже на те, сер.

Принц Кадрам похитав головою. Ми можемо повчитися в Анк-Морпорка, казав його батько. Іноді можемо навчитися того, чого не варто робити. Тож він вирушив на навчання. Спершу він дізнався, що Анк-Морпорк колись правив чималим клаптем Хапонії. Він побував на руїнах одної з його колоній. І так він дізнався ім’я того сміливця, якому вистачило духу це зробити, і завербував у Анк-Морпорку шпигунів, щоби якомога більше про нього вивідати.

Його звали генерал Тактикус. Принц Кадрам багато читав і все запам’ятовував, і «тактики» виявились дуже і дуже до речі для розширення імперії. Звісно, в цьому були свої недоліки. У тебе є кордон, і його перетинають розбійники. Тож ти посилаєш військо їх знищити, але для того, щоб із ними покінчити, потрібно загарбати їхню країну, і ось на́ тобі – у тебе з’явилася ще одна невгамовна крихітна васальна держава, якою потрібно управляти. І тепер у неї є власні кордони, на які посягнули, ясно як божий день, нові мародери. Тож твої нові піддані-платники податків тепер просять захисту від своїх братів-мародерів, відмовляючись сплачувати податки і вдаючись до дрібного розбою на стороні. І ти знову розтягуєш війська, хочеш ти цього чи ні…

Він зітхнув. Серйозному підкорювачу імперій чуже поняття останнього рубежу. Є тільки чергова проблема. Якби ж тільки люди розуміли…

Не існувало також такого поняття, як воєнна гра. І генерал Тактикус про це знав. Вивчіть свого суперника, так, і поважайте його вміння, якщо вони в нього, звісно, є. Але ніколи не вдавайте, що після битви ви зустрінетесь за випивкою, відтворюючи крок за кроком хід битви.

– Він цілком може бути несповна розуму, – вів далі генерал.